59. Спадкові відносини в мпп.

 

Основними колізійними питаннями у галузі спад­кового права є загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

У німецькому праві відносинам спадкування присвячені статті 25 та 26 ВЗ НЦУ. Стаття 25 встановлює два традиційні принципи колізійного спадкового права: громадянство спад­кодавця як основна прив'язка та принцип єдності спадкової маси. Іншими словами, закон однаково підходить до регу­лювання, незалежно від предмета спадщини — рухомого чи нерухомого майна. Водночас законодавець якоюсь мірою допустив можливість відходу від правила громадянства в цій сфері на користь автономії волі (наприклад, щодо нерухо­мості, яка знаходиться на території ФРН). Таким чином, німецький законодавець відійшов від традиційного підходу (регулювання спадкових відносин імперативною колізійною нормою), допустивши, хоч і незначною мірою, диспозитивність.

Зміст ст. 26 нової редакції Вступного закону засвідчує рецепцію положень Гаазької конвенції 1961 р. про колізії законів стосовно форми заповітів. Такий підхід в цілому при­таманний державам — учасницям Конвенції. Наприклад, ст. 93 швейцарського Закону 1987 р. безпосередньо відсилає до положень Конвенції в питаннях регулювання форми заповітів. В Австрії вирішення колізій у спадковому праві регулюєть­ся ст. 28 Закону 1978 р. Перша частина цієї статті містить загальну норму. Вона передбачає, що законом, який підля­гає застосуванню до спадкових відносин, є національний за­кон спадкодавця на момент смерті. Ця основна норма змінена в другій частині. Якщо процедура переходу спадщини відбу­вається в Австрії, то при прийнятті спадщини, виплаті боргів та виконанні зобов'язань із спадкування застосовується ав­стрійський закон.

Австрійська кодифікація враховує той факт, що в питан­нях спадкування різниця в законах не стосується порядку спадкування та визначення кола спадкоємців. Законодавець вважає, що колізійна норма, скоріше, повинна бути присвя­чена питанню про те, як спадкоємець має приймати власність спадкодавця. Необхідно взяти до уваги, наприклад, прий­няття спадщини за умови опису спадкового майна. Тут не­можливо відокремити закон, що застосовується, від проце­дури. Надзвичайно складно пристосувати іноземні норми про спадкування до процедури прийняття спадщини за законом країни суду. Рішення австрійської кодифікації є досить вда­лим. Національний закон спадкодавця застосовується для вирішення питань про спадкоємців, а закон країни суду -про перехід спадкового майна.

Швейцарське законодавство про МПрП, навпаки, у пи­таннях спадкування виходить з принципу останнього місця проживання спадкодавця (ст. ст. 90,91 Закону 1987 р.). Ха­рактерно, що швейцарська кодифікація, якій притаманне широке використання категорії lex voluntatis, досить обережно ставиться до автономії волі в питаннях заповідальних розпо­ряджень. Право спадкодавця підпорядковувати заповіт за­конові одного з громадянств, які має особа, передбачено лише для іноземців, що мешкають у Швейцарії і лише за умови, що вони не втратили на момент смерті свого громадянства і не набули громадянства Швейцарії.

Такий стриманий підхід до автономії волі спадкодавця притаманний переважній більшості досліджених нами кодифікацій. Майже всі новітні закони у сфері МПрП ґрунтують визначення права, що застосовується до спадкових відно­син, на критеріях громадянства або останнього місця про­живання і водночас передбачають можливість обрання спад­кодавцем закону доміцилію замість закону громадянства (ст. 46 Закону Італії 1995 р.) або відповідно закону грома­дянства замість закону доміцилію (ст. 1610 проекту ЦК України), хоча і з обмежувальними застереженнями на зра­зок наведеного вище положення швейцарського закону.

В деяких актах встановлюється різний режим для спад­кування рухомого майна та нерухомості. Для останньої де­далі частіше передбачається принцип lex rei sitae (ст. 66 (б) румунського Закону 1992 р.; ст. 1611 проекту ЦК України),

Щодо форми заповіту кодифікаційна практика останніх років йде шляхом встановлення гнучкої системи прив'язок з метою сприяння збереженню дійсності заповіту. Наприк­лад, відповідно до ст. 1612 проекту ЦК України, яка в ціло­му орієнтується на новітні кодифікаційні підходи, форма за­повіту і акт його скасування визначаються правом країни, в якій спадкодавець мав останнє постійне місце проживання в момент складення акта або в момент смерті. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внас­лідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимо­гам права місця складення заповіту, або права країни грома­дянства, або права країни звичайного місця перебування спад­кодавця в момент складання акта чи в момент смерті, а та­кож права країни, в якій знаходиться нерухоме майно.

Аналіз тенденцій законодавчого регулювання у сфері ко­лізійних питань спадкового права свідчить: основний масив проблемних ситуацій, що виникають у цій царині, пов'яза­ний з особистим статутом спадкодавця, і вирішуються такі колізії здебільшого шляхом застосування закону громадян­ства або доміцилію спадкодавця. Не слід, однак, забувати, що спадкові відносини в більшості випадків виникають з приводу майна. Останнє у цій категорії правовідносин ви­ступає фактично основним «іноземним елементом». Отже, в цілому, припустимим є застосування у спадкових відноси­нах таких же колізійних критеріїв, які використовуються для вирішення колізійних питань права власності. Це чітко про­стежується у законодавчих актах з МПрП, де має місце роз­різнення рухомого і нерухомого майна.

Стосовно форми заповідальних розпоряджень спостері­гається тенденція відходу від класичного правила locus regit actum на користь системи більш гнучких прив'язок. Хоча цю тенденцію навряд чи можна назвати новою, оскільки формула locus regit actum критикувалася ще на початку XX ст.