Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних

відносин

Кафедра міжнародної

інформації

Гондюл В.П.

Професор

Професор Рижков М.М.

Доцент Андрєєва О.М.

Вступ до спеціальності

“МІЖНАРОДНА ІНФОРМАЦІЯ”

ПІДРУЧНИК З НАВЧАЛЬНОЇ дисципліни

Освітньо-професійної програми спеціальності

6.030400 “Міжнародна інформація”

КИЇВ-2008

зміст

Вступ 8

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ І. 15

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ 15

1. СТРУКТУРА СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА В СВІТІ 15

1.1. Становлення ступеневої системи вищої освіти України 15

1.2. Тенденції структури світової вищої освіти 19

1.3. Вища освіта України та Болонський процес 22

1.4 Освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти в Україні 24

1.5 Система акредитації освітньо-професійних програм навчання та навчальних закладів 28

1.6 Типи вищих навчальних закладів України 31

1.7 Особливості університетської освіти 33

1.8 Місце спеціальності “міжнародна інформація” в переліку спеціальностей та напрямів підготовки фахівців з вищою освітою 35

Питання для самоконтролю. 38

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів. 38

Джерела інформації. 39

2. галузеві стандарти спеціальності Підготовки бакалаврів, СПЕЦІАЛІСТІВ і магістрів зі спеціальності "Міжнародна інформація" 41

2.1 Зміст освіти та навчання 41

2.2 Система стандартів вищої освіти України 44

2.3 Освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми, навчальні плани підготовки бакалаврів за напрямом “міжнародні відносини” з професійною орієнтацією “міжнародна інформація” та магістрів зі спеціальності “міжнародна інформація” 47

2.4 Навчальні плани , навчальні та робочі навчальні програми дисциплін 59

2.5 Анотації навчальних програм нормативних дисциплін спеціальності “Міжнародна інформація” 60

а) освітньо-професійна програма підготовки бакалаврів 60

б) освітньо-професійна програма підготовки магістрів 79

Питання для самоконтролю 80

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів: 81

Джерела інформації. 81

3. Особливості варіативних частин освітньо-кваліфікаційних характеристик та освітньо-професійних програм спеціальності “Міжнародна інформація” 82

3.1 Складові стандарту вищої освіти вищого навчального закладу 82

3.1.1. Варіативна частина освітньо-кваліфікаційної характеристики (ОКХ) 82

3.1.2. Варіативна частина освітньо-професійної програми (ОПП) 85

3.2 Спеціалізація як засіб забезпечення підготовки фахівців з вищою освітою за регіональним замовленням і замовленням окремих центральних органів виконавчої влади, організацій і підприємств 86

3.2.1. Характеристика спеціалізацій спеціальності “Міжнародна інформація” 87

3.2.2. Перелік спеціалізацій спеціальності «Міжнародна інформація». 89

3.3. Цикл дисциплін вільного вибору студентом (спецкурси). 90

Питання для самоконтролю 91

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів 91

Джерела інформації. 92

4. Організація навчального процесу у вищих навчальних закладах 93

4.1 Форми організації навчального процесу у вищих навчальних закладах 93

4.2 Навчальні заняття 93

4.2.1. Лекція 93

4.2.2. Лабораторне заняття 94

4.2.3. Практичне заняття 95

4.2.4. Семінарське заняття 95

4.2.5. Індивідуальне заняття 96

4.2.6. Консультація 96

4.3 Самостійна робота студента 96

4.3.1. Основні елементи системи СРС: 98

4.3.2. Конспектування лекцій як форма самостійної роботи студента 102

4.3.3. Самостійна робота студента до проведення, робота під час і після проведення лабораторного, практичного та семінарського заняття 103

4.3.4. Курсова робота як форма самостійної роботи студента 105

4.3.5. Робота з джерелами інформації як форма самостійної роботи студента 105

4.3.6. Науково-дослідна робота як форма самостійної роботи студента 107

4.3.7. Кваліфікаційні роботи бакалавра, спеціаліста та магістра як форми самостійної роботи студента 108

4.4. Практична підготовка 109

4.5. Контрольні заходи 111

4.6. Державна атестація 114

4.7. Нормативні документи, що регулюють навчання, практичну підготовку, порядок відрахування та поновлення студентів у вищих навчальних закладах 117

4.8. Права та обов’язки студентів вищих навчальних закладів 119

Питання для самоконтролю. 121

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів. 121

Джерела інформації 121

5. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАВЧАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ 123

5.1 Навчання як складний психологічний процес.Діяльнісний підхід до навчання 123

5.2. Структура навчальної діяльності 124

5.3. Дії у навчанні 126

5.3.1 Емоційні дії 127

5.3.2 Мисленні дії 128

5.3.3 Мнемонічні дії 130

5.3.4 Психомоторні дії 131

5.3.5 Вольові дії 132

5.3.6. Робочі дії 133

Питання для самоконтролю. 136

Джерела інформації 137

Змістовий модуль ІІ. 137

Основи інформаційно-аналітичної діяльності в міжнародних відносинах 137

6. Методологічні засади та зміст інформаційно-аналітичної діяльності в міжнародних відносинах 137

6.1 Інформаційно-аналітична діяльність та її компоненти 137

6.2 Пізнавальна діяльність: єдність емпіричного та теоретичного пізнання 138

6.3 Моделі і моделювання в міжнародних відносинах 140

6.4 Рівні та форми інформаційно-аналітичної діяльності 143

6.5 Критерії оцінки вивідної (аналітичної) інформації 143

6.6 Методологічні аспекти інформаційно-аналітичної діяльності 144

6.7. Ситуація як предмет інформаційно-аналітичної діяльності 148

6.8 Процес інформаційно-аналітичної діяльності 149

6.9. Засоби інформаційно-аналітичної роботи 150

6.10 Інформаційно-аналітичне забезпечення органів державної влади зовнішньополітичною інформацією 153

Питання для самоконтролю 157

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів: 157

Джерела інформації. 158

7. Чинники, що визначають стан держави та її положення на світовій арені 159

Питання для самоконтролю. 167

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів: 167

Джерела інформації 168

8.1 Загальна характеристика міжнародних комунікацій 169

8.2. Інформаційні потреби адресата в сфері міжнародних відносин 171

8.2.1. Характеристики інформаційних потреб 171

8.2.2. Методи вивчення інформаційних потреб 175

8.3. Джерела і канали отримання міжнародної інформації 179

8.3.1. Види джерел інформації 179

8.3.2. Типи документів 179

8.3.3. Деякі властивості інформаційних документів 181

8.3.4. Основні властивості повідомлень 182

8.3.5. Взаємозв'язок джерел і каналів міжнародної інформації 183

8.4. Інформаційний пошук 184

8.4.1 Види інформаційного пошуку 184

8.4.2. Регламент пошуку 185

8.4.3. Методи пошуку інформації 186

Питання для самоконтролю. 186

Індивідувальні завдання для самостійної роботи студентів. 187

Джерела інформації 187

9. Аналіз змісту документів та аналітико-синтетична обробка інформації 188

9.1 Моделі взаємозв’язку текстів і реальності 188

9.1.1. Документ як об’єкт аналізу 188

9.1.2 Надійність і достовірність документів 188

9.1.3 Загальні принципи аналізу документів 188

9.2 Класичні методи аналізу документів 190

9.3 Контент-аналіз як формалізований метод аналізу змісту документів 192

9.4 Основні види аналітико-синтетичної обробки документів 197

9.4.1 Бібліографічний опис документа 198

9.4.2 Індексування документів 198

9.4.3 Анотування в інформаційній діяльності 198

9.4.4 Реферування 199

9.5 Оглядово-аналітична діяльність 200

9.5 Види інформаційних документів, що готуються в посольствах, генконсульствах, представництвах 203

Питання для самоконтролю. 206

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів. 206

Джерела інформації 206

10. ПРИПУЩЕННЯ, ПЕРЕДБАЧЕННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ 207

10.1. Припущення 207

10.2 Передбачення і прогнозування 208

10.3. Методи прогнозування 210

10.4 Проблема верифікації прогнозу 212

Питання для самоконтролю. 212

Індивідуальні завдання для самостійної роботи студента. 212

Джерела інформації 212

ДодатокА. Системи освіти провідних країн світу 214

1. Вища освіта Росії 214

2. Вища освіта Великобританії 218

3. Вища освіта Іспанії 221

4. Вища освіта Італії 224

5. Вища освіта Німеччини 227

6. Вища освіта Польщі 230

7. Вища освіта Франції 234

8. Вища освіта США 238

9. Вища освіта Японії 242

Додаток Б. Рекомендований перелік навчальних дисциплін і практик 246

Додаток В. Виробничі функції, типові завдання діяльності та уміння, якими повинні володіти випускники 251

Додаток Г. Анотації навчальних програм дисциплін магістерської підготовки спеціалізацій спеціальності “Міжнародна інформація” та дисциплін вільного вибору 255

Вступ

Інформація – (від латинського слова informatio – роз’яснення, виклад) – одна з трьох основних (поряд з матерією та енергією) субстанцій, що утворюють природний світ, у якому живе людина.

Протягом багатьох років поняття інформація сприймалося в його початковому визначенні - відомості, дані, значення, що передаються людьми усно, письмово або іншим способом.

З середини ХХ століття інформація - загально-наукове поняття, яке визначає не лише відомості, що передаються людьми під час їх спілкування, а перш за все - одна з основних властивостей об’єктивного світу, яка пов’язана з наявністю в ньому особливих процесів, що називаються інформаційними.

Інформаційні процеси – це процеси створення, збирання, обробки, накопичення, збереження, пошуку, отримання, поширення і споживання інформації, а також процеси створення і застосування інформаційних систем, інформаційних технологій і засобів їх забезпечення, засобів і механізмів інформаційної безпеки.

Інформаційними процесами є спілкування людей один з одним, обмін даними між людьми та автоматами, між автоматами; обмін сигналами в живому світі; передача ознак від клітини до клітини , від організму до організму.

Головною характеристикою інформації є те, що вона розглядається не взагалі, а стосовно певної системи, наприклад, людини чи окремої держави. По-друге, інформація - це те, що змінює систему. У широкому розумінні інформація – це все те, що трансформує, у вузькому – це те, що трансформує інфологічну підсистему системи.

Інфологічна підсистема складається із знань, ідей, уявлень, фантазій, правил дій, вірувань, сподівань тощо і включає тезаурус – систему знань як єдине місце прийому і накопичення інформації. Інфологічну підсистему може мати людина, суспільство, комп’ютерна система. Важливою властивістю є те, що вона існує не сама по собі, а завжди існує матеріальний об’єкт – носій інформації.

Інформація буває:

- потенційною;

- актуальною.

З потенційною інформацією ми маємо справу в неорганічній природі, де між двома об’єктами, процесами, системами існує взаємодія, але вона не є фактором їх існування, поведінки.

Актуальною інформація стає тоді, коли вона набуває сигнального значення, стає фактором існування системи і з’являються процеси переробки інформації, тобто інформаційні процеси.

Це постає з виникненням життя і важливими для розуміння стають інформаційні аспекти філософських категорій: історичне та логічне, якими визначається співвідношення реального процесу розвитку та його відображення в мисленні.

Історичне - це об’єктивний процес розвитку предмета, об’єкта, системи, який має місце в дійсності. Наприклад: розвиток сонячної системи, геологічна історія Землі, виникнення життя на Землі, походження людини, історія суспільства, розвиток техніки, мови, науки, культури, мислення - це все об’єктивні реальні процеси, які відбулися або відбуваються.

Логічне - це теоретичне відображення історичного, але не шляхом відслідковування та опису ходу процесу з усіма подробицями і подіями, суттєвими та несуттєвими, а шляхом аналізу результату, розкриття того, як хід історії відклався в закономірні відповідності сторін предмета, об’єкта.

Іншими словами - логічне є мисленим відтворенням історичного через аналіз взаємозв’язку і взаємодії сторін об’єкта в його розвинутому стані.

Ці дві категорії знаходяться в єдності, одночасно включають в себе різницю та протиріччя.

Логічне володіє певною самостійністю від історичного. Вона визначається:

- по перше, в тому, що логічне починається з кінця, з результату, досліджуючи минулу історію з точки зору її найвищого стану, тобто йде шляхом, протилежним історичному процесу;

- по друге, логічне відтворює історичне, абстрагуючись від випадковостей та зигзагів реальної історії, подаючи тим самим виправлене відображення історичного.

Логічне є ключем для розуміння історичного. Дієвість логічного залежить від повноти, достовірності інформації, отриманої від історичного.

Актуальність інформації постійно зростає, особливо на стані переходу до інформаційного суспільства.

Якщо в індустріальному суспільстві промислове виробництво контролюють менеджери-адміністратори, то у постіндустріальному суспільстві провідне місце займає нова правляча еліта, яка має високий рівень освіти та знання (технократія або меритократія). Власність, як критерій соціальної стратифікації суспільства втрачає своє значення, вирішальним стає рівень освіти і знання.

Концепція інформаційного суспільства, яка прийшла на зміну теорії індустріального та постіндустріального суспільства, базується на тому, що досягнення інформатики, комп’ютерної техніки та мікроелектроніки визначають і перетворюють усю соціальну систему і виступають як засіб створення нових соціальних, надкласових і наднаціональних структур. Згідно з цією концепцією потреби особи, у тому числі у творчості та самореалізації, задовольнятимуться за рахунок глобального використання інформації.

Рух інформації відбувається в інформаційній сфері.

Інформаційна сфера як середовище інформаційних процесів підрозділяється на три основних предметних області:

- предметна область створення і поширення вихідної та похідної інформації;

- предметна область формування інформаційних ресурсів, підготовки інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг;

- предметна область споживання інформації.

Характерні ознаки сучасної інфосфери – надлишок різноманітних даних, що посилює проблему їх використання, в тому числі у політиці для вироблення адекватного, оперативного і ефективного рішення. Внаслідок цього особливого значення набуває підготовка фахівців, діяльність яких полягає у відборі, оцінці й інтерпретації отриманої інформації. І як в індустріальному суспільстві на чільне місце вийшли менеджери-адміністратори, в інформаційному суспільстві наступає влада володарів інформації, тобто фахівців-аналітиків.

Характерні особливості фахівця-аналітика:

- володіння методологією інформаційно-аналітичної роботи в певній галузі професійної діяльності;

- використання сучасних інформаційних та математичних технологій: моделювання, прогнозування, оптимізації для прийняття рішень);

- критичне мислення.

Ці особливості набувають актуальності в міжнародних відносинах, при роботі з політичною інформацією.

Політична інформація - відомості про політичні події, процеси, розстановку політичних сил, за якими можна визначити характер, особливості і тенденції політичної обстановки, зробити висновки, потрібні для прийняття політичних рішень, розробки політичної стратегії і тактики. Політична інформація є основою політичного аналізу, моделювання і прогнозування. Повнота і точність політичної інформації визначають достовірність політичного прогнозу. Політична інформація в міжнародних відносинах формує певний інформаційний простір.

Міжнародна інформація - сукупність даних, що характеризує структуру, загальні властивості інформації, а також питання, пов’язані з її пошуком, збиранням, збереженням, обробкою, перетворенням, розповсюдженням та використанням в системі міжнародних відносин.

Відношення держави до міжнародного інформаційного простору характеризує її рівень та прогрес. Держава, яка стоїть осторонь міжнародного інформаційного простору не зможе вижити. Тому активне входження в цей простір - один з головних чинників її побудови і прогресу. А для цього необхідна підготовка відповідних фахівців.

Вперше в Україні кафедра міжнародної інформації створена у 1993 році з метою поліпшення інформаційно-аналітичної підготовки фахівців-міжнародників усіх спеціальностей Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка та підготовки фахівців із нової спеціальності "міжнародна інформація". В цей час в державі, яка тільки отримала суверенітет, відчувалася гостра потреба у фахівцях – аналітиках, які б вільно володіли сучасними засобами інформаційних технологій, і мали фундаментальну підготовку в галузі міжнародних відносин, міжнародних економічних відносин, міжнародного права.

Головними завданнями спеціальності є:

- підготовка фахівців з вищою освітою, здатних виконувати висококваліфіковану аналітичну, організаційну та дослідницьку роботи в галузі інформаційного забезпечення зовнішньополітичної, зовнішньоекономічної та міжнародно-правової діяльності;

- проведення наукових досліджень, творчої та інформаційно-аналітичної діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців інформаційних аналітиків - міжнародників;

- виховання та підготовка молоді до самостійної наукової, викладацької, творчої діяльності;

- встановлення прямих зв’язків з навчальними закладами, науковими установами України та інших країн, міжнародними організаціями та фондами з метою обміну науковою, методичною інформацією, навчальними програмами, студентами, аспірантами, докторантами та науково-педагогічними працівниками.

Нормативна навчальна дисципліна “Вступ до спеціальності ”Міжнародна інформація” є першою професійно-орієнтованою дисципліною освітньо-професійної програми підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем “бакалавр” зі спеціальності 6.030400 - “міжнародна інформація” напряму 0304 - “міжнародні відносини” і має за мету ознайомити студентів-першокурсників з освітньо-професійними програмами підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів з міжнародної інформації, а також надати їм початкові знання, вміння та навички інформаційно-аналітичної діяльності в галузі зовнішніх зносин.

Об’єктом вивчення навчальної дисципліни "Вступ до спеціальності "Міжнародна інформація” є: процеси навчання студентів у вищих навчальних закладах України та країн світу; процеси пошуку, збирання, накопичення, оброблення та поширення інформації про політичні події в зарубіжних країнах.

Предметом вивчення навчальної дисципліни "Вступ до спеціальності "Міжнародна інформація” є: основні положення організації навчального процесу у вищій школі України та країн світу, інформаційно-аналітичної діяльності фахівців інформаційних аналітиків-міжнародників.

Навчальна дисципліна “Вступ до спеціальності ”Міжнародна інформація” забезпечує знання:

- структури системи вищої освіти України та країн світу, освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти, системи акредитації вищих навчальних закладів;

- складових системи стандартів вищої освіти: освітньо- кваліфікаційних характеристик (зміст освіти), освітньо-професійних програм (зміст навчання), засобів діагностики та навчальних планів підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів зі спеціальності “міжнародна інформація”;

- форм організації навчального процесу у вищій школі: навчальні заняття, самостійна робота студента; практична підготовка; контрольні заходи; державна атестація;

- елементів організації навчальної діяльності: суб’єкт, процес, предмет, умови, продукт;

- соціально-психологічних елементів навчальної діяльності: мета, потреба, мотив, засіб, спосіб, результат.

- видів емоційних, мислених, психомоторних і вольових дій у навчанні:

- індивідуальних показників здатності особи до навчання;

• основних чинників, що зумовлюють засвоєння навчального

матеріалу;

- засобів впливу на всі види пам’яті: зорову, слухову, моторну, логічну;

- методологічних засад та змісту інформаційно-аналітичної діяльності в міжнародних відносинах;

- чинників, що визначають стан держави та її положення на світовій арені;

- джерел та каналів отримання міжнародної інформації.

- критеріїв оцінки вивідної (аналітичної) інформації: корисність, повнота, точність, своєчасність, достовірність, ясність викладення, переконливість;

- методів та форм теоретичного й емпіричного пізнання, рівнів та форм інформаційно-аналітичної діяльності, проведення моніторингу, аналізу ситуацій у міжнародних відносинах, дослідження актуальних міжнародних проблем;

- особливостей магістерської підготовки інформаційних аналітиків-міжнародників за спеціалізаціями “Міжнародні інформаційні системи та технології”, “Зв'язки з громадськістю”, “Міжнародна журналістика”, “Аналітичне та пропагандистське забезпечення зовнішньополітичних інтересів”, “Інформаційна безпека”, “Інформаційний менеджмент”, "Європейські комунікації".

Навчальна дисципліна “Вступ до спеціальності ”Міжнародна інформація” забезпечує уміння:

- організації самостійної навчальної діяльності студента;

- формулювання основних завдань інформаційно-аналітичної роботи в міжнародних відносинах;

- визначення компонентів інформаційно-аналітичної діяльності: мета, сутність, причина та наслідок, тенденція, основний результат;

- проведення інформаційного пошуку, аналізу змісту документів та аналітико-синтетичної обробки інформації, формування підсумкового документу;

- формування припущень, передбачень та прогнозів у міжнародних відносинах.

Навчальна дисципліна “Вступ до спеціальності ”Міжнародна інформація” складається з трьох змістових модулів:

• основи організації навчання у вищій школі;

• основи інформаційно-аналітичної діяльності в міжнародних відносинах;

• особливості підготовки інформаційних аналітиків-міжнародників за спеціалізаціями.

Нормативна навчальна дисципліна “Вступ до спеціальності ”Міжнародна інформація” вивчається у першому семестрі в обсязі 108 годин (3 залікових кредити за Європейською Кредитно-Трансферною Системою ECTS), в тому числі: 54 години навчальних занять, з них 38 годин - лекції, 16 годин - семінарські заняття, а також 54 години – самостійної роботи, з яких 32 години відводиться на виконання індивідуальних завдань. Дисципліна викладається за кредитно-модульною системою. Перший змістовий модуль складають теми 1 - 5, другий - теми 6 – 10, третій – теми 11 - 12.

Результати навчальної діяльності студентів оцінюються за 150-бальною шкалою. Оцінювання за формами контролю: поточний - в середньому до 20 балів (виступи на лекціях і семінарських заняттях оцінюються від 1 до 5 балів), виконання домашніх індивідуальних завдань - до 80 балів (кожне індивідуальне завдання оцінюється до 10 балів), підсумковий контроль (тестування) - до 50 балів (кожна правильна відповідь на запитання оцінюється в 1 бал).

Шкала оцінювання:

понад 135 балів - "відмінно" ( A за ECTS);

111 - 135 балів - "добре" ( BC за ECTS);

86 - 110 балів - "задовільно" ( DE за ECTS);

50 - 85 балів - "незадовільно" з можливістю повторного складання ( FX за ECTS);

менше 50 балів - "незадовільно" з обов’язковим проходженням повторного курсу вивчення навчальної дисципліни ( F за ECTS).

При отриманні за результатами поточного контролю, виконання домашніх індивідуальних завдань та тестування менше 50 балів студент вважається таким, що не виконав усі види робіт, передбачених навчальним планом на семестр з дисципліни, отримує підсумкову оцінку "незадовільно" і повинен пройти повторний курс вивчення дисципліни або підлягає відрахуванню.

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ І.

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ У ВИЩІЙ ШКОЛІ

1. СТРУКТУРА СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА В СВІТІ

1.1. Становлення ступеневої системи вищої освіти України

Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави, визначається в Законі України „Про освіту” 1.

Існує велика кількість визначень освіти, наприклад:

• освіта – це розповсюдження наукових знань;

• освіта – сукупність знань, здобутих у процесі навчання;

• освіта – процес засвоєння знань та загальний їх рівень;

• освіта – це процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок;

• освіта – сукупність систематизованих знань, умінь, навичок, поглядів, переконань, набутих в результаті навчання в навчальному закладі або шляхом самоосвіти;

• освіта – процес і результат оволодіння системою наукових знань та пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвитку її творчих сил і здібностей.

За результатами конвент-аналізу відповідей близько 300 студентів отримана така дефініція (у дужках за словом – відсоток поданих визначень з цим словом) 2:

Освіта – це система (25%) знань (70%), які надбані в процесі (10%) навчання (29%), самоосвіти (18%), для професійної діяльності (16%), для життя (5%), розвитку (9%) та на майбутнє (12%).

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями 1.

Тобто, освіта, як сукупний процес і результат засвоєння людиною культури людства, його суспільного досвіду, є суспільним явищем.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Основними принципами освіти в Україні є 1:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв’язок з світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- науковий, світський характер;

- інтеграція з наукою і виробництвом;

- взаємозв’язок з освітою інших країн;

- гнучкість і прогностичність системи освіти;

- єдність і наступність системи освіти;

- безперервність і різноманітність;

- поєднання державного управління і громадського самоврядування.

Історія освіти в Україні тісно пов’язана з історією українського народу [3]. Освітня епоха Київської Русі не була державною та систематизованою, а освітні функції виконували церковнослужителі та освічені особи з Візантії та Західної Європи. Багатовікове перебування під гнітом монголо-татарських орд, польських, литовських та угорських феодалів вплинуло на існування роздрібненості освіти. У ХУІ – ХУІІ віках міське населення України організовувалися в братства, які відкривали школи, друкарні, згуртовували культурні сили. Братські школи засновували і вищі навчальні заклади. У 1632 році шляхом об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено перший вищий навчальний заклад в Україні – Києво-Могилянську колегію, в якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. У 1701 році Києво-Могилянська колегія одержала титул та права академії і почала називатися Київською академією, названою на честь митрополита Петра Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс навчання продовжувався 12 років і поділявся на вісім класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису і вищі – поетики, риторики, філософії та богослов’я. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов’янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне і риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську і частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію і богослов’я. Приймали в академію молодь усіх станів. У ній навчалися вихідці з Лівобережжя, Запорожжя, Західної України, Закарпаття. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Вона заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Харкові і Переяславі. З 40-х років ХУІІ ст. в академії здобували освіту і молодь з закордону. У 1862 році академія переведена до Полтави.

Визначну роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. 20 січня 1661 року польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії статус академії і титул університету. В університеті діяли два відділи – філософський і теологічний. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукового ступеня – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У другій половині ХУІІ ст. відкрито кафедру математики, створено фізико-математичний кабінет, астрономічну обсерваторію, запроваджувалося вивчення польської, французької і німецької мов, географії та історії як окремих предметів. У 1773 році з ліквідацією ордену єзуїтів головним завданням вищої освіти, у тому числі Віденського, Празького і Львівського університетів визначено підготовку професійних кадрів – учителів, суддів і священиків.

У 1809 році засновано Київську гімназію, згодом (1811) її було віднесено до вищих навчальних закладів. У 1805 році відкрито Харківський університет. У 1834 році створено Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів відкривались станові жіночі навчальні заклади – інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 році почав функціонувати Новоросійський університет в Одесі. У 1874 році створено Чернівецький університет. У 60-70-х р.р. ХІХ ст. поступово сформувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових класів. 1914 року в Україні нараховувались 26 учительських семінарій і 6 вчительських інститутів. На початку ХХ ст. в Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса), Львівський і Чернівецький університети. Фахівців для промисловості та сільського господарства готували Львівський політехнічний інститут (1844), Харківський ветеринарний інститут (1850), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899) та інші.

На початку ХХ ст. кількість студентів в університетах збільшилась у середньому більш ніж удвічі. Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, в яких навчалося понад 35 тисяч студентів. У 1918 році університет Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами.

У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Один із прикладів такої інтеграції стали Інститути інженерів-електриків-виробничників. Студенти чотири дні в тиждень працювали на заводі, протягом двох днів по 10 годин займалися в інституті, не було залікових сесій, іспит з вивченого предмету складався одразу. Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє відображення в рішенні наради „Про реформу вищої школи” (1920), що передбачала створення вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. У 1921 році на основі старих університетів почали створювати інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський.

Значною подією у розвитку системи вищої освіти в Україні стало відновлення університетів. З 1 вересня 1932 року відновлені університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. За короткий термін вони стали науковими та освітніми центрами України. У 1939 році до цих університетів приєднались Львівський та Чернівецький університети. Напередодні Другої світової війни в УРСР нараховувалось 129 вищих навчальних закладів. У 1938 році було затверджено однотипні для усіх університетів країни навчальні плани. Остаточно було визначено структуру навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загальноспеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка з конкретної спеціальності, передбачались курси на вибір.

Під час Другої світової війни державні вищі навчальні заклади були евакуйовані у східні райони СРСР. Після звільнення тимчасово окупованої території України в ній оновили роботу 154 вищих навчальних закладів. У післявоєнний період стало відчутною потреба укрупнення спеціальностей, розширення профілю підготовки фахівців. З 1950 року до 1960 року кількість укрупнених вищих навчальних закладів скоротилася зі 160 до 135 при одночасному збільшені студентів: з 201,5 тис. до 417,7 тис.

У 1960-1970-х р.р. основна увага при плануванні підготовки кадрів зверталась на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. У 1974-1975 р.р. на основі чинних навчальних планів було створено робочі навчальні плани, в яких визначалася кількість годин, затрачуваних студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни.

У 1984 році в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі університетів – 9, технічних вищих навчальних закладів – 50, сільськогосподарських вищих навчальних закладів – 17, вищих навчальних закладів економіки і права – 10, педінститутів – 30, вищих навчальних закладів охорони здоров’я – 15, вищих навчальних закладів фізкультури і спорту – 3, культури і мистецтв – 12.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну політику і систему вищої освіти. У спадок країна отримала специфічну систему освіти СРСР. Головні її недоліки були пов’язані як з надмірною централізацією, так і з залишковим принципом фінансування. У 90-х роках спостерігалась тенденція реорганізації великих інститутів в університети. Було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр (базова вища освіта), спеціаліст, магістр (повна вища освіта).

Структура системи освіти України визначається Законом України „Про освіту” [1]:

- дошкільна освіта;

- загальна середня освіта;

- позашкільна освіта;

- професійно-технічна освіта;

- вища освіта;

- післядипломна освіта;

- аспірантура;

- докторантура;

- самоосвіта.

Цей Закон України визначає, що вища освіта - одна з найважливіших складових системи освіти, що забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо - кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення кваліфікації 1.

Вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації, визначає Закон України „Про вишу освіту” 4.