- •1. Суб'єкти римського приватного права
- •4. Система римського приватного права
- •5, 12, 15, 26, 77 - Все по кодексу юстиніана
- •6. Види консенсуальних контрактів
- •8 Умови дійсності договору.
- •9. Поняття джерел римського приватного права
- •10. Ознаки юридичної особи
- •11. Вербальні та літеральні контракти
- •13. Конкубінат, контуберніум
- •14. Система цивільного процесу
- •16.Поняття володіння.
- •17.Іпотека.
- •18.Поняття цивільної правоздатності.
- •19.Особливості екстраординарного процесу.
- •20.Поняття та види зобов'язань.
- •21.Наслідки невиконання зобов'язань.
- •23.Поняття цивільної дієздатності.
- •25.Фідуціарна угода.
- •27.Легати та фідеїкоміси.
- •Vindicationem, оскільки він дозволяв робити відписи і на користь третіх осіб.
- •28.Часткова дієздатність.
- •29.Особливі засоби преторського зачисту.
- •30.Спільна власність.
- •32.Засоби забезпечення зобов'язань.
- •33.Види реальних контрактів.
- •34.Предмет римського права.
- •35.Обмежена дієздатність.
- •36.Поняття позову.
- •39.Підстави виникнення зобов'язань.
- •40.Відмінність едиктів магістрів від едиктів імператора.
- •41.Види позовів
- •42.Поняття юридичної особи
- •43.Джерела пізнання римського приватного права.
- •44.Поняття сімї
- •45.Рабський пекулій
- •48.Відмінність реальних контрактів від консенсуальних
- •49.Батьківська влада
- •50.Суперфіцій
- •51Спадкування за законом
- •53.Сервітути
- •54.Система прав на чужі речі.
- •57.Відмінність речового права від зобовязального права.
- •58.Учасники і сторони процесу
- •59.Петіторний захист
- •60.Підстави припинення шлюбу
- •61. Посесорний захист
- •62.Умови вступу у шлюб
- •63.Набуття та припинення права власності.
- •64.Поняття спадкування.
- •65.Правовий статус жінки в Римі
- •66.Види володіння
- •67.Рецепція римського приватного права.
- •68.Поняття особи та суб'єкта права
- •69.Застава
- •70.Система римського права.
- •71. Поняття правосуб'єктності
- •72.Поняття делікту
- •74.Поняття квазідоговору
- •75.Спадкування за заповітом
- •76.Стипуляція
- •82.Підстави виникнення зобовёязань
- •84.Поняття і види шлюбу
- •88.Сторони в зобов'язанні.Можливість їх заміни.
- •89.Позовна давність.
- •90.Поняття і зміст права власності.
21.Наслідки невиконання зобов'язань.
Невиконанням та неналежним виконанням зобов'язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання.Якщо зобов'язання не виконано в обумовлений строк, то це вважалося невиконанням. А коли зобов'язання виконано з запізненням (простроченням), то це - неналежне виконання. Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.
Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокрема - вини.Римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Вина поділялася на:Навмисна вина (dolus) - це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) - це коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачити. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність (culpa lata) - це коли не були вжиті необхідні заходи для виконання зобов'язання.легка необережність (culpa levis), яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведінкою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю. Римське право знало і третій ступінь вини - конкретну вину, яка визначалася шляхом порівняння ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завжди. За легку необережність - не завжди. Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину: а) коли особа брала на себе обов'язок охороняти чужі речі за винагороду і ці речі викрадено; б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів; в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів; г) відповідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках. Підвищена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.
Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. Майнова шкода (збитки) - не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного.майна та інше ураження майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку).
Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відповідальності.
23.Поняття цивільної дієздатності.
Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю.
Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.
За віковим цензом цивільна дієздатність громадян диференціювалася на чотири групи. До першої (infantes) належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої (impubиres) — дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини, робити недорогі покупки, приймати незначні дарунки, проводити дрібний обмін речей. Правочин, здійснений без згоди опікуна, зобов'язував неповнолітнього тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.
Третю вікову групу (асшіезсіепіез) складали особи (з 12 до 25 років — дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільноправові правочини, якщо були в шлюбі, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони у той стан, в якому вони були до укладення правочину, тобто застосувати реституцію.Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі куратора (піклувальника). Після цього такі особи могли здійснювати правочини тільки з дозволу куратора. Проте за ними зберігалося право самостійно складати заповіт, а також вступати в шлюб.
Четверту групу становили повністю дієздатні особи. З досягненням 25 років відпадали обмеження цивільної дієздатності за віком, вона ставала необмеженою, якщо не було інших чинників, що її обмежували.
Обмеження цивільної правоздатності наставало при capitis deminutio, оскільки втрата будь-якого із статусів неминуче впливала на можливість бути взагалі суб'єктом права, а, отже, і учасником цивільних правовідносин.