75.Спадкування за заповітом

Спадкування за заповітом – спадкування в умовах визначених самим спадкодавцем у спеціальному розпорядженні - заповіті

Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпорядясатися. Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні брали участь органи державної влади — це були публічні заповіти. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення.

При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків.

Умови дійсності заповіту: заповідач має право скласти заповіт (мати активну заповідальну правоздатність); жінки і юнаки мали право на заповіт за згодою опікуна; всі інші за згодою батька; має складатися у відповідній формі; зазначеність переліку майна; перелік спадкоємців(- особа, до якої переходить майно у встановленому порядку. Поділ на необхідні – незалежно від їх бажання і добровільні – мають право відмовитися від спадщини)

Заповіт не міг бути складений марнотратником, хворим, обмеженим (німі, глухі)

Неофіціозний заповіт – спадкоємець необґрунтовано позбавив спадкоємців спадщини.

Призначення спадкоємців — основний елемент змісту будь-якого заповіту

Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною — persona certa. До невизначених належали юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, однак народжені після його смерті.

76.Стипуляція

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відображає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника

Форма стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва.

Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не було визначено близьку мету та матеріальну основу, з якої виникало б зобов'язання, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним.

Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань.

Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, доки існував основний

Стипуляція, преторська стипуляція (stipulatio) — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь, що виголошувалась в урочистій обстановці в присутності претора. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи попередження можливих негативних наслідків.

78.Система речових прав.

Речове право – абсолютне право особи на маніпуляцію з річчю. Відмінності між речовим і зобов'язальним правом : об'єктом речового права є річ, об'єктом зобов'язального – дія, речове право має абсолютний характер, а зобов'язальне – обмежене строком.Зміст речового права встановлюється законом, а зобов'язального – договором. Система складається з : 1)права власності, 2)володіння, 3)право на чужі речі.

1) право власності - найвища влада особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння; право користування —власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних формах і способах: передача в найм, оренда, споживання.Право користування річчю — найважливіша правоможність власника. У ній закладено можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби; право розпорядженняполягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо.Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних юридичних формах за однієї неодмінної умови — воно має не суперечити закону; право одержувати прибутки- до права користування належало право одержання прибутків; право захисту відпало, оскільки будь-яке право підлягає захисту.

2) Володіння (possesio)- реальне обладання річчю, господарське використання речі з наміром відноситися до неї як до своєї. Складається з двох елементів : об'єктивне (corpus possessionis – фактичне володіння річчю) і суб'єктивне (animus possessionis – намір особи володіти цією річчю)

Якщо у володінні відсутній суб'єктивний елемент (намір володіти) то такий стан називається держанням. посідання — це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Види:

Законне – базується на законній підставі (право власності)

Незаконне – не має правової основи, поділяється на 2 види: добросовісне (володілець помилився і вважає себе володільцем) недобросовісне (володілець знав що в нього немає підстав для володіння) Такий поділ зумовив: недобросовісний не міг набути володіння за давністю, позбавлявся права на судовий захист,добросовісний у випадку витребування речі може розраховувати на компенсацію витрат зроблену для речі, недобросовісний сам повинен відшкодувати збитки і витрати

3)право на чужі речі полягає в тому щоб обмежити власника речі, на користь тих, хто не є власником, тобто розчеплення повноважень власника. Види: сервітут - абсолютне за характером захисту право користування чуясою річчю. Види: сільські предіальні сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ділянки;міські предіальні сервітути право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку; персональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать певній особі; usus — права особи довічно користуватися чужою річчю, а також плодами її для особистого споживання без отримання прибутків; Головна особливість предіальних (земельних) сервітутів полягала в тому, що їх предметом була земля; персональні сервітути - Сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної особи. Персональні сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками; Usufructus (узуфрукт) — речеве право певної особи користуватися й отримувати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції; habitatio (право користування чужими примі-щеннями) і operae servorum vel arninalium (право користування чужими рабами або тваринами), емфітевзис і суперфіцій - емфітевзис — довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Це право не обмежувалося строками, тому його називали вічним правом. Для захисту своїх прав Емфітевзис мав спеціальний вектигальний позов. суперфіцій — довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови. Право власності на споруджену будівлю належало власникові земельної ділянки. Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис, застава — це засіб забезпечення виконання зобов'язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави. Зміст цього права включав такі правоможності:

У разі невиконання боржником у встановлений договором строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор діставав право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ.

Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого була заставна річ.

Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги

Відомі три форми застави: fiducia cum creditore (фідуційна угода), pignus (ручна застава) та hyppoteca (іпотека). Fiducia cum creditore (фідуційна угода) полягала в тому, що боржник передавав кредитору (заставодерясателю) замість одерясаних у позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг вчасно погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. форма, за якою застава передавалась заставодерясателю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — pignus (ручна застава); іпотека - встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника,Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержателю предмет застави, Боржник-заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі доходи. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності.

79.Захист володіння.

Володіння захищалося преторським інтердиктом - це наказ претора припинити самоуправство,який звернений до правопорушення, які поділялися на 2 види: спрямовані на повернення втраченого майна і для утримання наявного володіння. 1 група – для нерухомого майна, 2 – для нерухомих речей, 3 – повернення речі тому хто позбавив володіння насильницьким шляхом, 4 - повернення речі тому хто позбавив володаря за допомогою зброї, 5 – особа що користується надала іншій особі, що користувалася річчю безоплатно подану йому іншою особою, яка повинна бути повернута за першою вимогою

2 позови для захисту : посесор ний – захист володіння, при якому доводиться лише факт володіння і порушення цього володіння, без доведення правової підстави (якщо з доведенням правової підстави то це - петиторний)

Сигрестр – коли йде спір у суді і до вирішення справи, річ дають на зберігання третій особі.

81.Едикт Каракали 212 р. і його значення

Едикт Каракалли або «Антонінів указ» (лат. Constitutio Antoniniana - «Конституція Антоніна») - указ римського імператора Каракалли 212 р., що надавав римське громадянство всьому вільному населенню імперії. Переслідував в першу чергу фіскальні цілі, а саме охопити всіх підданих податковою системою і збільшити базу для комплектування армії, оскільки в легіонах мали право служити тільки повні римські громадяни. До 212 р. повне римське громадянство мали тільки жителі Італії, проте ряд міст і поселень в інших провінціях мали права римського громадянства. Інші розглядалися як латинські громадяни або перегріни. Мотиви, що спонукали імператора видати цей указ, залишаються неясними, спроби пов'язати їх із змовою Гети непереконливі.