28.Часткова дієздатність.

Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки називається дієздатністю.

Частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припинення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий правочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

29.Особливі засоби преторського зачисту.

Крім позовного захисту порушених прав в Стародавньому Римі існували і не позовні засоби захисту від правопорушень. Серед них розрізняються: інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

-Інтердикти - це розпорядження претора, за допомогою яких він забороняв вчинювати певні дії. Інтердикти спочатку виносилися щодо конкретних осіб, які

порушували чужі права, а потім стали проголошуватись як загальнообов'язкове правило.

-Стипуляція - усна обіцянка здійснити певні дії, або сплатити певну суму грошів. Така обіцянка проголошувалася претору в урочистій обстановці. Ці обіцянки

були засобом забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань або упередження можливого настання різних негативних наслідків.

-Введення у володіння - здійснювалося за розпорядженням претора для забезпечення збереження певного майна або для виконання інших дій. Таке

введення могло здійснюватися як на все майно так і на певну річ.

-Поновлення в первісний стан (реституція). В деяких випадках внаслідок здійснення певного юридичного факту могли виникати негативні наслідки, які були

невигідними або навіть шкідливими для сторін угоди. Наприклад: будинок, що був проданий, мав приховані недоліки. В такому випадку

виникала необхідність щодо поновлення справедливості. Такий обов'язок брав на себе претор. Сторона яка зазнала негативних наслідків від

вчинення певної дії зверталася до претора з проханням визнати певний договір недійсним. Претор міг визнати цей договір недійсним і поновити

сторони в становищі, яке існувало до укладення договору (покупець отримує назад свої гроші, а продавець товар). Таке рішення називалося

поновленням в первісний стан або реституцією. Реституція застосовувалася лише в певних, окремо визначених випадках: а) неповнолітність

однієї з сторін; б) обман, помилка, погроза; в) відсутність однієї з сторін.

Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого: строк застосування повинен бути не більше одного року після

настання юридичного факту, який є підставою для реституції.

30.Спільна власність.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога – розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право

власності. Кожний із співвласників має право вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.При зменшенні або зростанні вартості речі змінювалася й вартість частки кожного з співвласників.

Також розрізняли ідеальну і реальну частки кожного. Ідеальна частка — це та, яка належала особі на праві власності,а реальна — це та, якою він користувався фактично. 31.Система римського права.

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

jus civile — цивільне право;jus gentium — право народів;jus praetorium — преторське право.

Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини виключно між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Дія норм цивільного права обмежувалася територією Риму.

Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система римського права — право народів. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу та чутливо реагувало на зміни в суспільстві. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Дві системи (цивільне право і право народів) існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну, взаємозбагачуючись. Але згодом ці системи стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту.

Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право". Так, поступово поряд з цивільним правом і правом народів виникає ще одна правова система під назвою преторське право. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної скутості права народів, спростивши багато правових процедур, преторське право набуло чіткості та ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів суб'єктів права.

Всі три правові системи в сукупності становили римське право. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publkum).

Давньоримський юрист Ульпіан (кінець II — початок III ст. н. є.) так визначив ці поняття: "Публічне право — це право, яке стосується положення Римської держави, приватне право — це право, яке стосується користі окремих осіб".