21. Українська політична думка козацько-гетьманської держави (17-18ст).

Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який:

- розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;

- виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;

- був проти втручання держави у церковні справи;

- в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".

Визначною пам´яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.

Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

22. Політичне вчення просвітників в Україні про державу і суспільство.

У трактуванні суспільно-політичної думки просвітників на Україні у XVIII ст. слід виходити з того, що просвітницька філософія відображала зрушення в суспільно-політичному та економічному житті в Росії загалом. Неабияку роль зіграло західноєвропейське та американське просвітництво.

Активними творцями філософії просвітництва в Україні були Я. Козельський, С. Десницький, В. Каразін, П. Лодій та інші.

Просвітницька ідеологія стала ідеологією “вроджених прав” людини.

Розвиваючи концепцію “природного права”, українські просвітники утверджували тезу, за якою вкладені природою у людину закони — “природні права” — є тією основою, від якої, за словами Я. Козельського, як від коріння гілки повинні виростати закони суспільства. За твердженням Я. Козельського, природно вкорінені і справедливі лише ті державні закони, які грунтуються на “природних правах” людини.

Важливе місце у просвітницькій ідеології посідала договірна теорія держави та суспільства (теорія суспільного договору), яка мала різне політичне та практичне значення в трактуванні різними суспільними силами існуючого державного ладу — російського самодержавства. Просвітники використовували цю теорію для критики феодалізму, а Катерина II — для оправдання феодально-кріпосницьких відносин.

Просвітники зводили будівлю свого суспільного ідеалу на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених у різні часи.

Просвітницька інтерпретація поняття рівності полягала у визнанні рівності людей перед законом, відповідно знищення класових (станових) привілеїв, але не самих класів.

У просвітницькій ідеології політична свобода та рівність органічно пов’язувалися з правом власності. Право власності — це природне право, яке нікому не дарується і ні від кого не віднімається, це — рівне для всіх право вільно здобувати та володіти власністю. Права свободи, рівності та власності між собою пов’язані таким чином, що порушення права свободи чи рівності призводить до порушення права власності, і навпаки.

У суспільно-політичній думці українського просвітництва постало дуже важливе питання співвідношення егоїзму і “розумного егоїзму”. У природному стані людина є природженим індивідуалістом, егоїстом. Увійшовши у громадянське суспільство, людина свій природний егоїзм самообмежує в інтересах збереження миру, добра, розвитку. Отже, має місце, з одного боку, природою покладений принцип природної індивідуальності людини — самолюбство (егоїзм), а з другого — породжений громадянським станом принцип суспільної сутності людини — прагнення до загального добра, і на цій основі вимога обмеження егоїзму, егоїстичного свавілля. Мудрість полягає у тому, щоб розумно поєднати природне та суспільне начала. Але така єдність уже с чимсь вищим — доброчесністю, де етична і політична ідеї замикаються: доброчесність замінює все, але її ніщо не може замінити.

Просвітницька думка в Україні у XVIII ст. розвивалася у руслі вимог суспільно-політичного життя, осмислювала найгостріші і найважливіші проблеми. Важливим надбанням були розробка світського “юридичного світогляду”, у центрі якого стала людина як самоціль: особиста свобода та юридична рівність є основою розвитку світської особи. Така концепція була явно опозиційною щодо пануючих самодержавно-кріпосницьких відносин.