20. Сутність понять «індивід», «особистість» та «індивідуальність», їх

співвідношення.

Людина - це біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

21. Самосвідомість, її функції та складові компоненти.

Самосвідомість - це особлива форма свідомості. Вона відображає рівень розвитку свідомості та її спрямованість. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то самосвідомість на частину, найважливішу для людини - внутрішній світ.

Психологічна сутність самосвідомості полягає в тому, що в ставленні особистості до себе закладена здатність її самоудосконалення. Пізнання своїх особливостей допомагає людині змінювати себе, корегувати свої дії, долати негативне. Психологія кожної людини складна та багатогранна, вона має глибинний простір.

Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності:

- пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

- емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.;

- вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше.

Структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу.

Саморегуляція - це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

Самооцінка - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Самопізнання пов'язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають можливість кожному глибше пізнати себе самого усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності і самоутвердженні. В особистісному і соціальному планах самоствердження має різні форми: на позитивному полюсі - подвиг як вищий вид соціально-ціннісного самоствердження, на негативному - правопорушення як форма асоціального вчинку. Особливо важливо самоутвердження в молоді роки -в навчанні, роботі, взаєминах між людьми. Воно асоціюється в першу чергу з самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Високий рівень самосвідомості веде до саморозвитку і самовиховання.

Функції самосвідомості — це такі її властивості, що роблять самосвідомість знаряддям, інструментом пізнання, спілкування, практичної дії. Знаряддя є засіб для дії.

Корінна і найголовніша функція самосвідомості є одержання знання і міркувань про природу, суспільство і людину.

Відбивна функція самосвідомості є самою загальною і всеохоплюючою її функцією. Однак відображення має різні сторони, що мають свою специфіку і зв'язані з цією специфікою інші, більш спеціальні функції. Функцію самосвідомості, а саме, що вона розкриває відношення між людиною і дійсністю.

Творча функція самосвідомості, що розуміється в широкому змісті, як активний вплив на навколишню дійсність людини, зміна, перетворення цієї дійсності. Творча діяльність, як і вся практика в цілому, має своєю основою не тільки відображення, але і зазначене відношення, тому що в цій діяльності, людина повинна усвідомлювати своє відділення від об'єкта.

Важливою функцією самосвідомості є оцінка явищ дійсності (у тому числі і чиненого людиною). Як і творчість, оцінка базується на відображенні, тому що, перш ніж що-небудь оцінювати, треба знати, що собою представляє предмет оцінки. Але разом з тим оцінка є формою відносин людини до дійсності. У свідомості відбивається усе, що їй доступно по будові нейрофізіологічного апарату і по ступеню розвитку технічних засобів спостереження й експерименту. Оцінка ж робить вибір із усього того, що добуває знання. Оцінювати — це значить підходити до дійсності з погляду того, що потрібно людині. Це відношення особливого роду. Тут суб'єкт, його потреби, інтереси, цілі, норми й ідеали виступають як основи і критерії позитивного чи негативного відношення до об'єкта оцінки. Тому оцінна функція самосвідомості відносно самостійна, автономна.