Зародження і розвиток культурно-історичного напрямку в психології XVIII століття

У XVIII столітті починають зароджуватися і стверджуватися ідеї історизму, що відрізняють психологічну думку цього періоду від панування строгого механіцизму цієї епохи.

Дана тенденція реалізується в наступних проявах:

по-перше, ці ідеї проникають у пояснення природи, як неорганічної, так і живої;

по-друге, якщо колишня картина світу була геометрично-механічною, то відтепер багато мислителів розділяють гіпотезу про еволюцію природи, її переходах від однієї епохи до іншої;

по-третє, вершиною цих перетворень вважалася "природна людина", незалежно від того, до якого стану вона належала;

по-четверте, в епоху зародження капіталізму його ідеологи представляли суспільство як продукт інтересів і потреб окремих індивідів. При цьому взаємодія людей вважалася, відповідно до механічної моделі природи, підлеглим закону інерції, з якого виводилося споконвічне прагнення кожного індивідуального тіла до самозбереження.

Разом з тим, у XVIII столітті життя суспільства починають осмислювати у вигляді закономірного, однак уже не механічного, а історичного процесу. Родові фактори виступають як первинні стосовно діяльності індивіда. Пошук їх зіграв важливу роль у прогресі не тільки соціологічної, але і психологічної думки.

Джамбаттіста Віко (1668 - 1744) - італійський мислитель Просвітництва, автор ідеї "історичного кругообігу".

У трактаті "Підстави нової науки про загальну природу речей" (1725) висунув ідею про те, що кожне суспільство проходить послідовно через три етапи розвитку світу: первісний (тотемний), героїчний (вік героїв і богів), цивілізаційний (розвиток у напрямі людства).

Незважаючи на фантастичність цієї картини, підхід до соціальних явищ з погляду їхньої закономірної еволюції був новаторським.

Передбачалося, що розвиток відбувається в силу власних внутрішніх причин, а не гри випадку чи визначень божества. Психічні властивості людини виникають у ході історії суспільства. Зокрема, появу абстрактного мислення пов'язано з розвитком торгівлі і політичного життя.

Народу в цілому (і складової першооснову культурі й історії) властива надіндивідуальна духовна сила.

Таким чином,

по-перше, на місце культу окремої особистості був поставлений культ народного духу;

по-друге, Дж.Віко відкрив новий аспект у проблемі детермінації психічного: пріоритет духовних сил суспільства стосовно діяльності окремої особистості що історично розвиваються.

Ряд французьких і німецьких просвітителів, учених і практиків XVIII ст. і наступних століть надавали цьому аспекту першорядного значення.

Шарль Монтеск'є (1689 - 1755) - французький просвітитель, учений. У творі "Про дух законів" (1748), усупереч вченню про божественний промисел, стверджувалося, що людьми правлять закони: суспільні і соціальні, котрі, у свою чергу, залежать від умов життя суспільства, насамперед географічних.

При формуванні цивільних законів Ш.Монтеск'є важливу роль відводив етнічним особливостям населення, характеру народу, "фізичним властивостям країни": клімату, ґрунту, способу життя народу, вдачам, звичаям.

Ніколя Кондорсе (1743 - 1794) - французький просвітитель. У праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" (1794) стверджував, що "ця картина є історичною".

Історичний розвиток, на думку Н.Кондорсе, відбувається у вигляді нескінченного прогресу (десяти стадій), обумовленого як зовнішньою природою, культурними досягненнями (відкриття, винаходу), так і взаємодією людей.

Н.Кондорсе не заперечував ролі внутрішніх спонукань людини, але як двигун історії в нього виступали не окремі особистості, а маси.

Здатність людини розвиватися "не залежить від неї. Вона вправляє цю здатність за допомогою спілкування із собі подібними індивідами, за допомогою штучних засобів, що люди, слідом за першим розвитком цієї здібності, почали винаходити".

Вчення Н.Кондорсе викликало великі дебати і протести, що завершилися засудженням мислителя до страти. Щоб уникнути гільйотини, М. Кондорсе покінчив життя самогубством.

Йоганн Гердер (1744 - 1803) - німецький мислитель, видатний просвітитель.

У чотиритомній праці "Ідеї до філософії історії людства" (1789 - 1791) Й.Гердер утверджує думку про те, що:

• суспільні явища змінюються закономірно;

• зміни є необхідними ступенями в загальному становленні

народного життя;

• визначальним є розвиток не одного тільки розуму, але й

гуманності, людяності, досягнутої завдяки взаємному впливу людей один на одного;

• духовна активність, що відрізняє людину від тварини,

виявляється насамперед у мові.

У "Дослідженні про походження мови" (1772) Й.Гердер намагався розвити історичний погляд на мовну творчість і разом з тим пов'язати його з психологією мислення.

Й.Гердер стверджує, що мова не є щось готове, застигле, її розвиток - динамічний, творчий процес.

Таким чином, розвиток індивідуальної свідомості в цих концепціях ставився в залежність від культурно-історичного формування народу.