3. Еволюція неокласичних ідей у хх ст. Неолібералізм

Економічний лібералізм як система поглядів був започаткований ще представниками класичної політичної економії А. Смітом, Д. Рікардо, Ж.Б. Сеєм. Ця економічна концепція обґрунтовує принцип свободи економічної діяльності, вільного підприємництва і суттєве обмеження державного втручання в економічну діяльність.

У 30-ті рр. XX ст., майже одночасно з виникненням кейнсіанства, ідеї економічного лібералізму трансформуються в такий напрям економічної теорії, як неолібералізм. Саме в цей період відбувався перехід до державно-монополістичного капіталізму, виникали і соціально-економічні явища (економічні кризи, безробіття, інфляція), що потребували не тільки нових теоретичних ідей, а й надійних практичних заходів щодо регулювання економіки.

Неолібералізм – це напрям в економічної науки і практики господарювання, що ґрунтується на принципі саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації, необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки поміркованому втручанню держави в економічні процеси.

У сучасній історії економічних вчень під неоліберальними ідеями виступають не одна, а кілька шкіл різних країн. До неолібералізму прийнято відносити „нову австрійську школу” (Австрія, лідери – Л. Мізес, Ф. Хайєк), „фрейбурзьку школу” (Німеччина, лідери – В. Ойкен, В. Рьопке, А. Рюстов, Л. Ерхард), „чикагську”, або „монетарну школу” (США, лідери – М. Фрідмен, А. Шварц).

Представники різних неоліберальних шкіл не завжди можуть мати спільні концептуальні підходи до аналізу конкретних процесів ринковій економіці, але для них характерна спільність методологічних принципів – застосування системного та факторного аналізу, економіко-математичних методів, моделювання економічних процесів. Головна увага приділяється економічній поведінці окремої людини, економіці фірми, рішенням, що приймаються на мікрорівні.

Засновником неоліберального напряму німецької економічної теорії справедливо вважається професор Фрейбургського університету (Німеччина) Вальтер Ойкен (1891–1950 рр.). Його економічні погляди ґрунтувались на понятті „ідеального типу господарства” – своєрідної моделі, яка передає основні закономірності розвитку і відбиває лише найсуттєвіші його риси. В. Ойкен розрізняв два ідеальні типи господарства – „центрально-кероване господарство” та „вільне ринкове господарство”, що існують не у чистому вигляді, а лише у формі деякого сполучення з домінуванням одного з них.

Сучасниками та послідовниками В. Ойкена були економісти В. Рьопке (1899–1966 рр.) та О. Рюстов (1885–1963 рр.), які продовжували теоретичні дослідження принципів свідомої побудови господарського ладу держави на основі поєднання ідеї ринкового порядку та керівної ролі держави

Ідея створення „соціально-ринкової економіки” та її теоретичне оформлення пов’язані з ім’ям А. Мюллера-Армака. Під соціально-ринковою економікою він розуміє таку економічну систему, в якій принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності. За такого поєднання суспільне багатство, створене ринковим господарством, розподіляється під контролем держави через економічні механізми. Економічна політика держави повинна бути спрямована на збереження в економічній системі конкуренції та сприяти вирівнюванню доходів населення.

Достатньо повно неоліберальну доктрину соціального ринкового господарства розглянуто у [6, с. 100104].

Економічні рекомендації неокласичної теорії бути практично реалізовані в економічній політиці урядів цілого ряду країн у 80-ті роки ХХ ст. В США така політика отримала назву „рейганоміка”, в Англії – „тетчеризм”, у Франції –„французький тетчеризм” і т.д. Ця політика привела до вирішення цілого ряду економічних проблем (зменшення темпів інфляції, скорочення дефіциту держбюджету, прискорення темпів економічного розвитку).

Після закінчення Другої світової війни США розвивалися за неоліберальним варіантом „змішаної економіки”. На межі 7080-х рр. XX в. країна в соціально-економічному і політичному житті перейшла до неоконсервативної моделі.

Консерватизм (лат. conservire  зберігати) трактується як політична філософія, орієнтована на захист традиційних засад суспільного життя, його непорушних цінностей, що заперечують революційні зміни.

Головною складовою „рейганоміки” став закон про оподаткування (1981 р.) як інструмент фіскальної політики. Необхідно було впливати на виробництво шляхом зниження податків і скорочення граничних ставок на прибуток корпорацій і особисті доходи. Закон 1981 р. передбачав зменшення прибуткового податку на 23% (поетапно), скорочення до 50% замість 70% максимальної податкової ставки на доходи від капіталу, одночасно виросли інвестиційні податкові знижки. Але податкові знижки не запобігли черговій кризі в економіці  ще більшого падіння виробництва, зростання безробіття.

В цілому адміністрація Рейгана добилася позитивних підсумків завдяки чотирьом основним напрямам в роботі: 1) зниженню втручання держави в економіку і зменшення витрат на соціальні програми; 2) скороченню регулювання приватного підприємництва; 3) заходам по зниженню інфляції через ФРС (Федеральну резервну систему); 4) зниженню ставки особистого прибуткового податку і податку на прибуток корпорацій.

Підсумки „рейганоміки”: вже до кінця 1983 р. інфляція знизилася з 13,5% до 3,2%; вартість долара в світі в 1985 р. виросла на 50%. Одночасно збільшився бюджетний дефіцит.

Світова валютно-сировинна криза 70-х рр. XX ст. негативно позначилася і на економіці Англії. Інфляція досягла рекордно високого для цієї країни показника  15%, більш ніж на 10% скоротився обсяг промислового виробництва. Проявилися циклічні кризи, надзвичайно високим був рівень безробіття і рівень життя основної маси населення. Лейбористський уряд не зміг виправити ситуацію. Вихід з кризи відбувся після приходу до влади консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер. Уряд Тетчер використовував в своїй економічній політиці ідеї неоконсерваторів. Її складовими в розумінні правлячої еліти Англії були:

1) принципи економічного лібералізму, що зачепили всі сфери економіки і вплинули на соціальні відносини;

2) здійснилася монетаристська концепція у фінансовій сфері і грошово-кредитному обігу:

 жорстко обмежувалися грошові суми в обігу, тобто не проводилася в широких масштабах грошова емісія;

 був послаблений податковий контроль за функціонуванням ринку;

 зміна структури бюджетного механізму виразилась у відмові від прямого прогресивного оподаткування як приватних осіб, так і підприємців;

 в боротьбі з інфляцією були скорочені позики приватному сектору від держави;

 був відмінений контроль над цінами і заробітною платою.

Головною заслугою уряду консерваторів і особисто М. Тетчер є те, що країна з честю вийшла з кризи.

На початку XXI ст. Англія як і раніше входить до числа найрозвинутіших країн світу.