1. Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини хх ст.

Специфіку й ідентифікацію розвитку господарства та його форм необхідно окреслювати та встановлювати за низкою проблем і процесів, які відбувались у другій половині ХХ ст. Серед них: трансформація та стабілізація фінансової сфери; посилення інтернаціоналізації; розвиток інтеграційних і започаткування глобалізаційних процесів; утворення та поширення наднаціональних інституцій управління світовим господарством; пролонгація науково-технічного прогресу і розгортання сучасного етапу науково-технічної революції; окреслення соціальної зорієнтованості ринкових суспільств за модифікації змішаних економічних систем; посилення потреби специфікації прав власності у формоутворювальних процесах господарювання; розвиток сучасних корпорацій у транснаціональних формах; адаптація неокейнсіанського, неокласичного, неоліберального, неоконсервативного та неоінституціонального напрямів економічної думки до реалій та викликів другої половини XX ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися значні зміни. Вони були пов’язані, насамперед зі збільшенням світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав. Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються.

Модель „змішаної економіки” після Другої світової війни вибрали Швеція, Австрія, Нідерланди і Бельгія. В її основі знаходився принцип злагоди представників різних соціальних верств і владних структур. Клімат соціального миру в Швеції створювався перебуванням у влади з 1930 по 1976 р. соціал-демократів. Було прийнято соціальне законодавство з включенням в нього обширного кола питань. Функціонували системи прогресивного оподаткування, соціального забезпечення, освіти і перепідготовки кадрів.

Для США Друга світова війна була своєрідним трампліном для економічного піднесення. Удвічі виросло з 1939 по 1944 р. промислове виробництво. Частка США в світовому виробництві індустріально розвинутих країн капіталістичного світу зросла з 35 до 56%, а в експорті товарів  з 14 до 33%.

Бреттон-Вудська міжнародна валютно-фінансова конференція в кінці війни закріпила долар як головну валюту міжнародних платежів і розрахунків. Він отримав привілейоване положення резервної валюти. Вміло організоване грошове господарство зберегло на довгі роки штучно завишений курс долара США.

Особливістю реконверсії, тобто переведення на мирні рейки господарства США, був продаж в перші післявоєнні роки крупним національним корпораціям 2800 заводів, побудованих державою у військову пору. Причому продані вони були за 60% їх номінальній вартості, що збагатило і укріпило приватновласницький сектор економіки США.

Уряд країни після війни виступив з ідеєю надання економічної допомоги державам Європи в післявоєнному підйомі їх економіки.

У квітні 1948 р. Конгрес США затвердив „план Маршалла”. Це був план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, а з грудня 1949 р. – ФРН. Метою „Плану” був розвиток економіки на „принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності”. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на підставі міжнародно-правового договору між країнами.

План держсекретаря США Маршалла, реалізований в 19481952 рр., пом’якшив спад виробництва в 1948 р.: ознаки перевиробництва були нейтралізовані розширенням зовнішнього ринку для американських товарів і капіталу. Їх було вивезено на суму в 17 млрд. долл., що, по-перше, привело до посилення впливу США в Європі, по-друге, сприяло відновленню народногосподарського потенціалу Німеччини, по-третє, підготувало об’єднання Європи під егідою НАТО.

Війна в Кореї в 19501953 рр. теж сприяла деякому підйому промисловості. Все разом узяте пояснює „технологічний відрив” США від країн Західної Європи і Японії, що проявився до 1960 р. Тут на 10 років раніше стало активно розвиватися виробництво електроніки, пластмас, синтетичних матеріалів.

США стали батьківщиною найбільших в світі транснаціональних корпорацій (ТНК). Найважливішою їх задачею було забезпечення національної промисловості дешевою імпортною сировиною. Це досягалося інвестиціями в добувну промисловість країн, що розвиваються. Найбільші дивіденди були отримані від країн Латинської Америки і Близького Сходу. Транснаціональними стали і провідні банківські монополії США.

Перші 15 років після війни, з кінця 1945 по 1961 р., усередині країни чітко здійснювалася неоліберальна модель „змішаної економіки”. Закон Тафта-Хартлі (1947 р.) перешкоджав зміцненню позицій профспілок в країні. До найефективнішої системи в економіці як і раніше відносили механізми ринку.

За часів Трумена та Ейзенхауера, в умовах „холодної війни”, зросли податки з населення і скоротилися суспільні витрати. І лише за правління Дж. Кеннеді, з 1961 р., почала проводитися політика „Нової економіки”, заснована на ідеях Дж. М. Кейнса, поглядах В. Леонтьєва і К. Гелбрейта з питання планування трудових ресурсів. Була прийнята „Федеральна програма розвитку регіонів”, посилився контроль держави над сільським господарством і добувною промисловістю. Але насувалася криза в нафтовій галузі.

Економічна політика Німеччини (ФРН) після війни не була однозначною. Втілення у ФРН неоліберальної моделі розвитку можна пояснити реакцією на диктат держави в економіці фашистської Німеччини. Але якщо ряд провідних економістів країни виступали за вільну гру ринкових сил, то Людвіг Ерхард  за ідеї соціально-ринкової економіки.

Саме реформи Л. Ерхарда сталі теоретичною і практичною основою німецького „економічного дива”.

В закордонній та вітчизняній літературі Ерхарда вважають прихильником і послідовником теорії господарського порядку. Основи її були закладені відомим в світі економістом Вальтером Ойкеном.

Ерхард став архітектором „економічного дива”, оскільки вміло визначив роль держави в підйомі економіки, прорахував можливості соціальної спрямованості економічної політики. В його концепції залишилися в недоторканності основні цінності капіталістичного господарювання: приватна власність і ринкові механізми.

Грошова і податкова реформи та скасування адміністративних заходів регулювання економіки, тобто відхід від тоталітаризму, привели: 1) до стимулювання підприємництва; 2) стабілізації купівельної сили валюти, тобто були закладені основи для соціального ринкового господарства.

Стійкість „дойче марки" продовжувалася до 1990 р. і сприяла об’єднанню Німеччини.

Реалізація реформ в Німеччині стала майже класикою для інших країн. У результаті їх проведення проявилися основні риси сучасної ринкової економіки в умовах багатоукладності: 1) соціальне ринкове господарство є різновидом ліберальної економіки, заснованої на принципах соціального неоліберализму; 2) відправною точкою концепції служить досягнення свободи індивіда; 3) свобода взаємопов’язана з господарським порядком, який контролюється державою; 4) порядок повинен бути конкурентним за умови захисту прав власників і державного захисту конкуренції; 5) необхідна і активна соціальна політика державидля забезпечення довготривалої соціальної стабільності; 6) важливо забезпечити високої якості навколишнього середовища (екології).