1.2. Політика „воєнного комунізму”: джерела, протиріччя, наслідки

Громадянська війна змусила владу СРСР терміново перебудувати економіку на воєнний лад шляхом втілення в життя т. зв. політики „воєнного комунізму”, основні риси якої були наступні:

1) встановлення продовольчої розгорстки (з січня 1919 р.) – зобов’язання селян здавати за „твердими” цінами усі „надлишки” сільгосппродукції для безперебійного постачання Червоної армії й робочих;

2) введення карткової системи (заборона приватної торгівлі хлібом та іншими предметами першої необхідності);

3) введення всезагальної трудової повинності для всього працездатного населення;

4) планомірна концентрація виробництва (перш за все – у промисловості); жорстка економія й централізм у використанні промислових коштів, централізм у господарському управлінні;

5) націоналізація середньої промисловості й частини дрібних підприємств в доповнення до раніше проведеної націоналізації великої промисловості;

6) спрямування податкової політики на вилучення максимальних коштів у капіталістичних й зажиточних елементів міста й села з широким запровадженням практики контрибуцій й реквізицій;

7) заборона вільної торгівлі (а по суті згортання будь-якого товарного обороту) як загрози зірвання постачання армії, виникнення спекуляції, голоду, тощо.

Цілком пояснювані для військового часу заходи політики „воєнного комунізму” (забезпечити максимальну мобілізацію коштів й усіх ресурсів держави для підтримки основних галузей економіки в інтересах фронту й перемоги) закономірно мали й негативні наслідки: викликані військовими руйнуваннями скорочення виробництва, згортання товарно-грошових й ринкових відносин, фінансово-кредитних важелів, натуралізація обміну й оплати праці („зрівнялівка” в останній призводила до відсутності матеріальних стимулів й сприяла зниженню продуктивності праці), зростання спекуляції, інфляція, унеможливлення запровадження госпрозрахунку, порушення нормальних економічних зв’язків між містом і селом. Тому відразу по закінченні Громадянської війни постала нагальна необхідність замінити політику „воєнного комунізму” новою економічною політикою (НЕП).

1.3. Нова економічна політика (неп)

НЕП – перший досвід господарювання на основі взаємодії планових й ринкових початків. Формування останніх відбувалося за трьома напрямками: 1) відродження ринкових відносин на основі дрібнотоварного й приватнокапіталістичного господарства; 2) впровадження ринкових відносин в державний сектор економіки; 3) формування інфраструктури ринку.

З впровадженням НЕПу формувались ринки товарів, капіталів, цінних паперів, робочої сили, а також створювалась система інституцій, забезпечуючи їхнє функціонування. Була відновлена така важлива інституція ринку як біржа (товарна, фондова, робочої сили). Отримало розвиток приватне торгівельне й промислове підприємництво. Загалом частка приватних підприємств від загальної кількості сягала 23–24%.

Важлива відзнака НЕПу – зосередження виключно в руках державної власності т. зв. „командних висот” економіки – підприємств важкої індустрії (група „А”), які переважно на протязі 1921–1922 рр. підлягали трестуванню й синдикуванню та переводились на господарський (комерційний) рахунок. Наприклад, в Україні створювались такі підприємства як „Хімвугілля”, „Київський кожтрест”, „Укрбумтрест”, „Маслотрест”, „Укрсільмаштрест” та ін. На госпрозрахунок переводилися й господарські органи (в Україні – „Фарфор-фаянс-скло”, завод „Інтернаціонал”, „Донбассілікаттрест”, „Київліс”), а також держпідприємства, що не трестувалися.

З впровадженням товарно-грошових відносин, переводом підприємств на госпрозрахунок в період НЕПу планування народним господарством не відмінялося, навпаки, підвищувалася наукова значимість останнього як такого, що рахувалося з дією об’єктивних економічних законів та їхнім використанням в ринкових умовах. Тобто план і ринок не протиставлялися одне одному, а взаємодоповнювалися як двоєдиний процес, спрямований на створення дійсно нової економічної системи.

Велика увага в період НЕПу надавалася стабілізації фінансової системи. В Україні стали діяти банки як загальносоюзного, так і республіканського значення, відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення (комунальні банки, кредитні установи тощо).

НЕП забезпечив стійкі, рівномірно прискорені темпи економічного розвитку країни, вивів країну з господарської руйнації. У зв’язку зі знаходженням СРСР у важкому оточенні капіталістичних держав і пов’язаною з цим постійною загрозою іноземної інтервенції необхідно було форсувати темпи індустріалізації країни задля забезпечення її обороноздатності.

До 1928 р. непівський механізм господарювання припинив існування, розпочався перехід до директивного планування.

СРСР, і в тому числі і Україна залишалися аграрно-індустріальними, їхня економіка вимагала технічної й технологічної модернізації. В 1928 р. був розроблений проект корінних економічних перетворень. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, головними етапами якого стали п’ятирічки.