4. Правовий режим земель історико-культурного призначення.

Згідно зі ст. 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

1. історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями;

2. городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

3. архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Загалом, землі історико-культурного призначення є землями, що призначені для розміщення, використання і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об’єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також для забезпечення режиму охоронюваних археологічних територій та історичних ареалів населених пунктів.

Правовий режим земель цієї категорії крім земельного законодавства встановлюється ще й законодавством про охорону культурної спадщини.

Правовий режим земель історико-культурного призначення – це порядок поведінки суб’єктів правовідносин з приводу їх використання. Згідно зі ст. 38 Закону „Про охорону навколишнього природного середовища” використання земель історико-культурного призначення буває загальним і спеціальним. Перше, як правило, здійснюється відвідувачами об’єктів культурної спадщини, які користуються такими землями безоплатно за умови додержання встановленого для них режиму, а друге – на праві власності, оренди землі, постійного чи тимчасового безоплатного землекористування, повного господарського відання, оперативного управління землею та на інших правових підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 54 ЗК України землі цієї категорії можуть знаходитись у державній, комунальній та приватній власності. Суб’єкти права власності повинні володіти, користуватися і розпоряджатися землями історико-культурного призначення з додержанням встановленого законодавством і землевпорядною документацією правового режиму цих земель. Розпорядження цими землями здійснюється за погодженням з Державною службою охорони культурної спадщини.

Відповідно до п. „в” ч. 3 ст. 84 ЗК України землі історико-культурного призначення, які мають національне або загальнодержавне значення, не можуть передаватись з державної у комунальну власність.

Законодавство України визначає види земель історико-культурного призначення, які не підлягають приватизації. До них належать:

1. землі, на яких розташовані пам’ятки археології;

2. землі, на яких розташовані об’єкти національного культурного надбання, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання (ст. 14 Основ законодавства України про культуру);

3. об’єкти культурної спадщини загальнодержавного (національного) значення (ст. 5 Закону України „Про приватизацію державного майна”);

4. квартири-музеї, квартири в будинках історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників (ч. 2 ст. 2 Закону України „Про приватизацію державного житлового фонду”).

При цьому законодавство не перешкоджає оренді чи передачі у користування на інших правових підставах зазначених видів земель за умови погодження цього питання з Державною службою охорони культурної спадщини Мінкультури України та у встановленому порядку оформлення охоронних договорів. Решта земель історико-культурного призначення підлягає приватизації на загальних підставах.

Загальні вимоги забезпечення правового режиму земель історико-культурного призначення встановлені ч. 2 ст. 7 Закону „Про природно-заповідний фонд України”. Відповідно до неї на цих землях забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може негативно вплинути на стан природних та історико-культурних комплексів і об’єктів або перешкодити їх використанню за цільовим призначенням.

На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам’яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України.

Порядок використання земель цієї категорії визначається Законом „Про охорону культурної спадщини”. Згідно зі ст. 23 цього Закону усі власники земель історико-культурного призначення зобов’язані укладати з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронні договори. Це здійснюється відповідно до Порядку укладення охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. №1768. Охоронний договір встановлює режим використання конкретної земельної ділянки історико-культурного призначення. У цьому договорі можуть визначатися види і терміни здійснення реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядкування території, а також інших заходів, необхідність вжиття яких встановлюється відповідним органом охорони культурної спадщини.

Власник земельної ділянки історико-культурного призначення зобов’язаний забезпечувати додержання вимог протипожежної, екологічної, санітарної безпеки, режиму охорони і використання пам’ятки.

Режим використання земель історико-культурного призначення загальнодержавного значення встановлює Державна служба охорони культурної спадщини, а земель місцевого значення – органи охорони культурної спадщини місцевих державних адміністрацій.

Відповідно до ст. 12 Закону України „Про охорону культурної спадщини” правовий режим земель історико-культурної спадщини передбачає не лише охорону пам’яток культури, але й забезпечення вільного доступу до них відвідувачів з метою ознайомлення з ними. Порядок організації такого доступу відображається в охоронних договорах.