1.Із історії ораторського мистецтва.

Риторика має глибокі корені у світовій культурі . В міфології різних народів і культур простежується художньо-образне уявлення предків про велику роль живого слова, про яскраву, часом драматичну й трагічну долю людей, наділених божественним даром – красномовством.

Східно-слов’янська міфологія звеличує образ епічного співця-поета Бояна, який відзначався багатьма видатними рисами талановитого оратора. Зокрема, в “Слові о полку Ігоревім”, у написах у Софії Київській, у новгородському літописі Боян згадується як “віщий, аще кому хотяще песнь творити, то растекашется мысью по древу, серым волком по земли, шизым орлом под облакы”. Відомий поет Ігор Шкловський та інші дослідники вважають легендарного Бояна “ритором, солодкомовним сказителем”.

Риторика як наука має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим паче в ораторському мистецтві.

До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та деяких інших авторів, частково й вітчизняна риторична спадщина, особливо Ломоносівського періоду, Київської Русі, українського Ренесансу ХVІІ–ХVІІІ ст.

Дослідження останніх років виявили, що величезні багатства зберігаються в рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Союзу, осередках науки і культури, адже у ХVІІ–ХVІІІ ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.

Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто оберігати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях, – роботу знавців, майстрів, – “техне” ( гр. – наука, ремесло, мистецтво). Серед них вирізнялося й словесне мистецтво логографів, риторів, які за наймом говорили ораторські промови. Перше керівництво – техне – для тих, хто готувався виступати публічно, належало, очевидно, сицилійським риторам – Лісію й Кораксу і давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід підбирати.

У Давньому Римі народ брав безпосередню участь у вирішенні державних та судових справ, тому там також великою була сила ораторського слова, риторичного мистецтва. Видатний теоретик та практик риторики Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів : “Брут”, “Про знаменитих ораторів”, “Оратор”, “Про оратора” та ін.. Інший видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риториці на основі принципів Цицерона у вигляді 12 книг риторичних настанов. Квінтіліан, як і інші палкі прихильники таланту Цицерона, говорив, що небо надіслало його на землю, щоб дати приклад, до яких меж може дійти могутність слова. Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї викував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найтонші вигини думки. Він залишив понад 100 промов, з яких 57 збереглися, виступаючи риторичною скарбницею для всіх часів і народів.

У період середньовіччя у галузі риторики царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули. Дослідник О.Тимофеєв писав: “Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово”.(17) Політичне красномовство тоді майже не існувало, а ораторське мистецтво розвивалося в основному на церковних кафедрах, в університетах і судах.

Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення в кінці Середньовіччя, з поверненням тривію й квадрію, серед яких риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос – єдність і гармонію думки й слова.

Національне красномовство слов’ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Слов’янська риторика України, Росії, Білорусії увібрала в себе латиномовні, грецькі й західноєвропейські поетики й риторики, ідеї яких розвивали кращі гуманісти-просвітителі: М.Ломоносов, Ф.Прокопович, П.Могила та їхні сподвижники.

ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст. – період становлення і розвитку української літератури, її родів і видів, і безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва.

Першою серйозною спробою опису історії риторики Київської Русі є робота В.І. Аннушкіна “Перша російська риторика”(18), де аналізується риторика “Сказання про сім вільних мудрощів”. Риторика 1620 року дає багатий і глибокий матеріал для аналізу історії слов’янської риторичної думки. Вона мала дві книги: “Про винайдення справ”, “Про прикрашання слова”, написаних у формі діалогу вчителя й учня, що було характерно для підручників Давньої Русі.

Петровська епоха перетворень та реформ викликає до життя серію блискучих керівництв з ораторського мистецтва: “Про силу риторичну” Софронія Ліхуда, засновника й викладача Слов’яно-греко-латинської академії” (1698), “Риторика” Михайла Качова (кінець ХVІІ ст.), “Наука проповідей” та “Книга сія філософська” (коротка риторика) Андрія Білобоцького (початок ХVІІІ ст.), “Риторична рука” Стефана Яворського (1705), перекладена з латині Федором Полікарповим, “Книга прекрасного злотослова” грека Кузьми Афоноіверського (1710) та ін. На жаль, ці взірці шкільного викладання риторики зберігаються в архівах, у списках, не видані й мало вивчені. Рукописними були й латиномовні риторики, які вивчалися у духовних академіях: Слов’яно-греко-латинській, Києво-Могилянській та ін.

Опублікованими були: курс теорії поезії “De arte poetica” Ф. Прокоповича – Г. Кониським у Львові в 1786 р., риторика Ф. Прокоповича “De arte rhetorika”, що побачили світ в українському перекладі у 1979 р., поетика М. Довгалевського “hortus poeticus”, український переклад якої видано у 1973 році.

Тривалий час Києво-Могилянська Академія була єдиним вогнищем просвіти й культури на Україні та для південних слов’янських країн. Академія ставила високу й благородну мету: тут “наукам вольним навчаються і звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять”(19). Сучасним ораторам повчально й корисно знати про структуру унікального навчального закладу – Києво-Могилянську Академію, методи навчання спудеїв, набір предметів, навчання красномовству тощо. Про це можна дізнатися з праць таких науковців як Тітов Ф., Аскоченський В., Хижняк В., Маслюк В. та багатьох інших .

Унікальний досвід виховання і навчання українських, російських та інших риторів було накопичено у Києво-Могилянській Академії у ХVІІ – ХVІІІ ст., де читався курс світської риторики на ідейній основі античності, патристики, схоластики, гуманізму й Реформації та деяких ідеях просвітництва. До наших днів дійшли 183 підручники риторики, з них 127 складені й прочитані в Академії в 1635 – 1817 рр. Як свідчать дослідження В.П. Маслюка, З.І. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом.

Відзначимо, що риторика у Академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування: студенти створювали ораторські промови, орації, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій. Метод вивчення риторики був таким. Студентів учили створювати промови взагалі й певного призначення: судові, панегіричні, і т.ін., писали листи вітальні, прохальні тощо. Церковному красномовству навчали лише бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських та грецьких класиків риторики. Підручники були рукописними, бо кожен викладач мусив скласти свій курс лекцій. Першим друкованим підручником риторики в Академії був підручник професора Іоаникія Галятовського “Наука або Способ зложеня казаня” (Київ, 1659, 1663, Львів, 1665).

Києво-Могилянська Академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого там ораторського мистецтва дають духовно-інтелектуальну споживу розуму й серцю сучасних ораторів та дослідників.

Другу половину ХІХ ст. можна назвати часом поступового занепаду риторики як науки про прозу, бо працями О.О. Потебні та його однодумців російська філологічна думка поверталася до вивчення художньої літератури й поетичних форм мовлення. Тому в період 1850–1917 рр. зі шкіл та вузів виганялися ораторські види промов, що тяжко відбилося на якості освіти в Росії. Останньою “риторичною хвилею” в Росії початку ХХ ст. можна вважати відкриття унікального навчального закладу – Інституту Живого Слова – на чолі з професором В.М. Всеволодським-Гернгросом та його сподвижниками: А.Ф. Луначарським, Ф.Ф. Зелінським, А.Ф. Коні, Л.В. Щербою, М.С. Гумільовим та ін. (22). За найновішими програмами там готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів-спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних, а також співаків, акторів, письменників тощо. До програми входили унікальні предмети: теорія та історія ораторського мистецтва, теорія та історія канонічного (культового) мовлення, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози та ін.