3.Форми академічного красномовства.

3.1./ Лекція як основна форма академічного красномовства.

Академічна лекція на сьогодні це усний виклад навчального предмету або якоїсь наукової теми. Назва лекція ( від латинського lectio – читання) пояснюється тим, що перші лекції в університетах Європи проводились у формі читання Святого письма або книги з коментарями до прочитаного. Із винаходом книгодрукування книга потрапляла до рук студентів і читати в аудиторії вже не мало сенсу.

В античному суспільстві вищі школи виникли в V–III ст. до н.е . У Давній Греції вищій освіті приділяв увагу Платон. За його системою таку освіту одержувала лише аристократична молодь, що проявила здібності до теоретичного мислення, до вивчення предметів у філософському плані. Аристотель вважав, що розвиток у людини її природних здібностей здійснюється вихованням – фізичним, розумовим та моральним у їх єдності. Цих сходинок розвитку три, і остання – школа вищого рівня. Лекції, у яких в основному викладалися погляди мислителя, читалися або в закритому приміщенні, або під час прогулянок садовими алеями, тому філософська школа Аристотеля називається перипатетичною, а її послідовники – перипатетиками (від грецького (peripateo – гуляю). Поступово, особливо з ІV століття н.е., зростали регламентація вузівського життя, втручання держави у відбір викладацького складу, встановлення платні викладачам. Першою вищою школою, яка отримала назву університету в кодексі Феодосія, була філософська школа, відкрита у 425 році в Константинополі. Як тип вищого навчального закладу університети з’явилися значно пізніше – Оксфордський університет (1168р.), Паризький університет (1215р.), Празький університет (1348) та ін. У цих центрах вищої освіти лекційний метод проявився у найбільш типовому вигляді у середні віки. Лекція у середньовіччі була провідною формою навчання. Епоха Відродження корінним чином змінила зміст і методи лекційного викладання.

Лекторське красномовство – це мистецтво, і видатні професори завжди залишали глибокий слід у серцях своїх учнів. Ось, що писав, наприклад, Р.К. Баландін про В.І. Вернадського: “…Чим визначається майстерність лектора? Які критерії цього? На що більше повинна бути схожою лекція: на яскравий фейєрверк, що викликає захоплення у слухачів, чи на посів, результати якого достигають не раптом, повільно, часом непомітно, але плідно? Здавалося б, для Вернадського це питання вирішується однозначно: лекція, повідомлення, доповідь – один зі способів передачі інформації… Насправді було не зовсім так. Вчений добре розумів: будь-який публічний виступ, навіть присвячений науковим проблемам містить елемент мистецтва. Він піклувався про організацію матеріалу лекції, стиль і тональність викладу, з тим, щоб тримати слухачів у напрузі і в той же час не втомлювати монотонністю” (3,С.28-29).

Один із видатних учених, суспільних діячів і лекторів першої половини ХІХ ст. – Т.М. Грановський, професор Московського університету, з іменем якого пов’язують розвиток громадянських традицій у російській лекторській школі. Професор А.Л. Паніна говорила про вченого: “Т.М. Грановський був природженим оратором. Він і сам відчував і усвідомлював це своє покликання. Що таке дар слова? – писав він друзям. – Красномовство? У мене воно є, тому що в мене тепла душа і переконання.” І важко це висловити точніше. “Художником на кафедрі” називав Т.М. Грановського професор К.Д. Кавєлін, з актором порівнював російський історик професор М.С. Соловйов… Всі лекції Т.М. Грановського були дуже емоційні і художні… Кожна його лекція сприймалася як закінчений художній твір”(23, С. 20-22).

Як чудовий лектор і автор знаменитого курсу історії відомий В.О. Ключевський російський історик другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. Академік М.В. Нєчкіна писала про В.О. Ключевського: “Глибоке знання предмета і художні особливості мислення дозволяли Ключевському нібито бачити те, про що він говорив. Він конкретно уявляв собі минуле і відтворював в уяві слухачів, але не просто як “картинку”, а як основу свого наукового висновку. Він заглиблювався в устрій старого життя і зримими образами пізнавав його. Він, на думку сучасників, володів даром “художнього навіювання”. (23,С. 51)

Видатними представниками лекторської майстерності були Д.І. Менделєєв, П.Ф. Лесгафт, В.І. Вернадський, М. Зеров, Д. Яворницький та ін.

Вчені розрізняють два основних види лекцій – навчальні та публічні, але в академічному ораторському мистецтві говорять, як правило, про навчальні.

Навчальна лекція – одна з основних форм навчального процесу і один із основних методів викладання у вузі. Лекція визначає основний зміст, характер і напрям всіх навчальних видів занять. Вона вводить студента у науку, знайомить з її основними принципами, положеннями, методикою, спонукає до глибокої самостійної роботи, експерименту, практичної діяльності. Творчості студента буде сприяти така лекція, яка не повторює підручник. Ось чому майстер академічного красномовства прагне до того, щоб його промову не можна було підмінити книгою. Крім того, лекція оперативніша від підручника, який інформує про нові досягнення часто із запізненням на 10 – 15 років. Справа ще й у тім, що книга розрахована на різних читачів, а лекція звернена до конкретних осіб, що сидять в аудиторії і мають приблизно однаковий рівень знань. Майстер лекційного викладання професор С.Р. Миротворцев говорив: “Перед лекцією я завжди проглядаю студентський підручник тільки для того, щоб не читати на лекції того, що в ньому написано”(5, С. 117 ).

Лекція як ораторська промова – це монолог. Монолог можна визначити як особливу форму усного мовлення, що становить собою розгорнутий вислів однієї особи, завершений у смисловому відношенні, всі мовленнєві і композиційні елементи якого підпорядковані головній думці та його основній меті. Ораторський монолог має свої функції. Перш за все виділяються інформативна функція і функція пояснення. Оратор повідомляє слухачам про події, процеси, ідеї і пояснює їм сказане. Наступна функція – переконання, яка проявляється у тих випадках, коли оратор хоче в чомусь переконати слухачів. Будь-яку промову пронизує ораторська оцінка об’єкта мовлення. Виділяється також функція заклику, спонукання до дії, тобто промова апелює до почуттів слухачів, закликаючи їх здійснити якісь вчинки… Завдання ораторського виступу – переконуючи, впливати на волю людей для досягнення певної мети. І тут уже грає роль так звана волюнтативно-особистісна функція. У зв’язку з цим дуже велика роль авторитету оратора серед слухачів. Слід відзначити, що кожен рід і вид ораторської промови має пріоритетні функції. А тому – пріоритетні стилістичні мовленнєві засоби. Оратор впливає на аудиторію безпосередньо, бачить її, відчуває її реакцію, спрямовує цю реакцію, визначає міру уваги, інтересу, розуміння промови аудиторією. Звідси і велика можливість інтенсивного психологічного захоплення, чого не може бути при використанні засобів масової інформації. Оратор має можливість враховувати індивідуальні особливості слухачів, швидко реагувати на характер сприймання промови, на ступінь уваги слухачів і коректувати свій виступ. Він має можливість більш диференційовано повідомляти інформацію, враховуючи певною мірою підготовку, інтереси, психологічні настанови своїх слухачів, отримує навіть можливість познайомитися завчасно з аудиторією, тобто долається фактор анонімності.

Ораторський монолог розраховано на велику аудиторію і це накладає на нього деякі особливості. Перш за все він розгорнутий, тобто висловлювання будується у відповідності до вимог логіки та вичерпності характеристики об’єкта промови, повноти викладу думки. Оскільки монолог цього типу продуманий, то він будується з урахуванням норм літературної мови і вимог культури мовлення, тобто він є нормативним.

Динаміка, інтенсивність промови забезпечується з одного боку її композиційними особливостями, а з іншого – різноманітними мовленнєвими засобами. Швидка зміна частин композиції створює ефект стрімкого руху думки, динаміку розвитку промови. Динаміку ораторської промови можна створити і за рахунок різних мовленнєвих засобів. Синоніми, фразеологізми, різного роду слова-підсилювачі (або так звані кванторні слова ( квант – нім. “кількість, маса”) зазвичай вказують на високу міру дії, якості або ознаки. Для вираження ставлення промовця до предмета промови використовуються образні та експресивно-фарбовані дієслова.

Друга особливість ораторського монологу – його логічний розвиток. Промова підтримується законами мислення – необхідним, суттєвим, стійким , повторним зв’язком між думками. Науці віддавна відомі чотири логічні закони, дії яких підкоряються всі наші думки. Закон тотожності – один із чотирьох основних законів формальної логіки, згідно до якого кожна думка, яка наводиться в даному умовиводі, при повторенні повинна мати один і той же визначений стійкий зміст. Порушення закону тотожності відбувається тоді, коло довільно підмінюється один предмет мовлення іншим, вживаються терміни і поняття не в тому значенні, в якому це прийнято, не пояснюються нові значення термінів, під час доказу або спростування висунута теза часто підмінюється іншою. Навмисне чи не усвідомлено? Навмисне – це прийом, не усвідомлено – помилка. Закон протиріччя можна інтерпретувати наступним чином: не можуть бути одночасно істинними дві протилежні думки про один і той же предмет, взятий в один і той же час і в тому ж відношенні. Закон виключення третього твердить, що з двох протилежних висловлювань в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне безперечно істинне. Третій закон забезпечує зв’язність мовлення, несуперечність думки, служить підгрунтям для вибору істинного міркування. Четвертий закон логічного мислення – закон достатньої підстави – стверджує: будь-яка істинна думка повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена. У якості аргументів для підтвердження істинності думки можуть бути використані статистичні дані, факти, істинні судження, аксіоми, закони науки.

За способами тематичного розгортання промови можна виділити кілька типів композиції: послідовний, концентричний, паралельний, змішаний. Найчастіше спостерігається змішаний тип композиції, у чистому вигляді ці способи зустрічаються рідко. Тому можна говорити лише про переважання якогось із них. При послідовній композиції виклад іде по висхідній лінії, від одного тематичного блоку до іншого. Одна тема переходить в іншу. Яка розвиває попередню. Кожна з них є вихідною для пояснення наступної думки. В результаті розкривається основна ідея, яка визначає мету виступу. Цей спосіб розташування матеріалу, як правило, пов’язаний із хронологічним або історичним описом. При концентричній композиції основна ідея промови формулюється на її початку, хоча і в узагальненій формі. У процесі мови вона обґрунтовується, збагачується, конкретизується, з’являються факти, ідеї. В кінці промови оратор повертається до формулювання основної ідеї, уточнює її. У чистому вигляді цей спосіб зустрічається рідко, він зазвичай поєднується з послідовним способом. При паралельній композиції теми розмежовані, відзначається їх диференціація, раптовий перехід від однієї теми до іншої, можна спостерігати наявність тем з великим смисловим розсіюванням питань. Усі теми об’єднані однією чітко вираженою ідеєю ( або спільною темою), проте перехід від однієї теми до іншої завчасно не готується, просто закінчується одна тема і починається наступна.

Завершення промови може мати різну структуру. “Кінець – розв’язка всієї промови (як у музиці останній акорд – завершення попереднього; хто має музикальне чуття, той завжди може сказати. Не знаючи п’єси, судячи лише з акорду, що п’єса скінчилася); кінець повинен бути таким, щоб слухачі відчули ( не лише в тоні лектора це обов’язково), що далі говорити нічого”(Коні, 1956). Форма висновку залежить від виду красномовства і мети промови. Так вузівська лекція як жанр характеризується переважанням інтелектуально-логічних елементів. Характер кінцівки промови залежить від мети промови: впливати на інтелектуальну чи на емоційну сферу слухачів.

Навчальні лекції по характеру та завданнях поділяються на навчально-програмові, оглядові, настановчі, факультативні, зі спецкурсу, проблемні, показові та ін.

Навчально-програмові лекції систематично, не порушуючи цілісності і логічної стрункості програмового вузівського курсу навчання, викладають головні питання науки. Лектор послідовно розглядає питання про предмет, завдання і методи даної науки, аналізує загальні і окремі проблеми, тобто у стислій формі говорить про систему науки, її теорії та гіпотези, висновки та практичне застосування.

Великі труднощі виникають перед оратором у вступній лекції до програмового курсу. Складність полягає у тім, що лектору доводиться зачіпати головні питання, до розкриття яких він буде вести слухачів через увесь лекційний курс. У такій лекції мова йде лише про зміст, предмету вивчення даної науки. Лектор дає коротке її визначення, знайомить аудиторію зі світоглядними та методологічними основами даної дисципліни. Крім того, у вступній лекції слід відзначити зв’язок науки, що вивчається, з іншими науковими предметами. Майстерний оратор добирає найбільш важливий і переконливий матеріал, що дозволяє яскраво розкрити сутність предмета, до вивчення якого приступають студенти, наводить приклади, відомі студентам із життя, використовує наочність та ТЗН. Обов’язкова вимога до вступної лекції – її емоційний виклад, що створює можливість уже з першої лекції пробудити у студента цікавість до дисципліни, яка вивчається.

Настільки ж як і вступні, важливі підсумкові, завершальні лекції з навчально-програмового курсу. Викладач повинен прагнути до того, щоб підсумкова лекція була дійсним завершенням і узагальненням прочитаного курсу і особливо запам’яталася студентам, виявила на них серйозний виховний вплив. При цьому необхідно враховувати особливу важливість синтетичного викладу теми. Лектор виходить із уже отриманих студентами в процесі викладу курсу знань і разом з тим збагачує ці знання. Саме в результаті синтезу знань старий, уже відомий слухачам матеріал стає основою, джерелом нового знання. Студент підходить до більш глибокого синтетичного розуміння предмета науки, її місця у системі наукових знань, у практичні діяльності людей.

І.І. Артоболевському належать слова: “Мені завжди здавалось, що основне завдання підсумкових лекцій – не лише підвести підсумки і ще раз повернутися до тих розділів, які пройдено. Кожному лектору слід, крім цього , вказати основні проблеми, пов’язані з даною дисципліною, вказати на ті основні напрямки, з яких повинна розвиватися дана область науки і техніки. Підсумкова лекція повинна служити відомим поштовхом до того, щоб далі самостійно працювати над вивченням дисципліни, застосовувати її методи при вивченні наступних предметів (3, С. 12).

Навчально-програмові лекції сформувалися в той період, коли вузи погано забезпечувалися навчальними посібниками і лектор був змушений подавати повний обсяг інформації, що вимагався від студентів на екзаменах. У наш час набули широкого розповсюдження оглядові, настановчі та проблемні лекції.

Після проведення лекції необхідно переконатися у її закінченості, досконалості. Автори навчально-тематичного плану і програми курсу “Основы ораторского мастерства”(9,С.36-38) подають “Приблизну схему аналізу лекції і оформлення письмової рецензії”:

Заголовок рецензії: вид лекції; категорія лектора, його вчений ступінь і звання, посада і місце роботи, прізвище, ім’я, по-батькові; тема лекції.

Вступна частина : місце, дата, час, продовжуваність лекції. Коротка характеристика аудиторії (тип, склад, кількість слухачів, психологічний настрій). Пристосованість і ступінь підготованості приміщення. Організація лекції( форми повідомлення і запрошення слухачів, початок лекції).

Основна частина рецензії: актуальність теми і доцільність її висвітлення для даної аудиторії.

Оцінка змісту лекції: повнота висвітлення основних питань і вичерпний характер теми. Реалізація наукових принципів (науково-методологічний рівень лекції; правильність розстановки акцентів, правдивість; інформативність і пізнавальне значення).

Оцінка методики викладу: формулювання назви лекції, її навчальна, методологічна, методична коректність, точність, конкретність, доступність.

Аналіз плану лекції: повнота, змістовність, логічність, оптимальність кількості питань, співвідношення питань плану і теми лекції.

Структура лекції: вступ, основні смислові розділи, висновок, наявність висновків до структурних частин .

Відповідність змісту лекції обраному плану, послідовність викладу, внутрішня логіка розгортання теми. Чіткість і переконливість постулатів і висновків, які формулює лектор, ступінь популярності й доступності викладу. Співвідносність теоретичного й емпіричного, раціонального й емоційного, плану та імпровізації. Відповіді на репліки і питання (змістовність, повнота, лаконізм, оперативність). Врахування особливостей аудиторії і контакт лектора зі слухачами. Кількісний і якісний аналіз використання підготованого текстового матеріалу. Розрахунок часу на окремі питання і лекцію в цілому.

Оцінка майстерності мовлення лектора: гармонійність мовлення (лексична культура, дотримання вимог граматики, норм літературної вимови), багатство мови і художня виразність, техніка мовлення (голос, темп, інтонація, дикція, милозвучність та ін.) Поведінка лектора на трибуні (жести, міміка, такт, скромність, зовнішній вигляд).

Заключна частина рецензії: ступінь реалізації в ході публічного виступу мети, виховного потенціалу, мобілізуючих можливостей теми.

Думки про лекцію слухачів та організаторів.

Висновки та загальна оцінка лекції.

Поради, побажання та рекомендації лектору.

Лекція, таким чином, постає перед слухачами як неподільна композиційна структура, в якій кожна смислова частина займає своє особливе місце і співвідноситься з іншими частинами. Це забезпечується основними якостями ораторської промови – її послідовністю, цілісністю, зв’язністю. У результаті виникає неподільність її частин і її теми, під якою ми розуміємо головну думку промови ,її основну проблему. Чіткий виклад основних ідей промови, конструювання відносно самостійних смислових частин, своєрідне їх розташування, послідовний перехід від однієї думки до іншої створюють єдність форми і змісту.