3. Види і функції політики

Існує чимало класифікацій і критеріїв, за якими визначають види політики. Наприклад, такі:

• за суб’єктами політики: державна, партійна, президентська, парламентська, міністерська тощо;

• за об’єктами: економічна, соціальна, національна, культурна, екологічна, військова тощо;

• за спрямуванням: внутрішня, зовнішня, світова;

• за впливом на історичний розвиток держави і суспільства та наслідками: прогресивна, регресивна, консервативна, реакційна;

• за масштабністю і перспективністю цілей: поточна, тактична, стратегічна;

• за цілями: миролюбна, агресивна, політика нейтралітету, добросусідства, „залізної завіси”, „відкритих дверей”, національної злагоди, конфронтації і т. ін.

Функції політики також характеризуються великим різноманіттям і різними варіантами формулювань. Вони випливають із головного призначення політики, це – керівництво та управління суспільними процесами та забезпечення завдяки цьому поступу суспільства. Основними функціями політики є такі:

• всезагальної організації суспільних явищ і процесів;

• регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, відносини людей, соціальних груп, класів, націй, народів, країн;

• координаційна: вираження, узгодження та задоволення провідних інтересів і потреб соціальних груп і прошарків суспільства;

• арбітражна: розв’язання цивілізованими засобами міжгрупових конфліктів і їх попередження;

• інтеграційна: об’єднання різних прошарків населення довкола фундаментальних ідей, загальнонаціональних інтересів;

• соціалізаторська: політичне інформування і виховання особи, включення її у складний світ суспільних відносин;

• ідеологічна: формування певних суспільних ідеалів, політичних, національних, соціальних цінностей.

Зазначені та інші функції політики (виділяють ще інноваційну, прогностичну, гуманітарну, мобілізаційну і т. ін.) зумовлені її особливими властивостями:

• універсальністю, всеосяжним характером, здатністю впливати на практично будь-які сторони життя, елементи суспільства, події, відносини у дуже широкому спектрі – від міждержавних масштабів до індивідуальних рис характеру людини;

• інклюзивністю (від лат. includere – включати), тобто здатністю вільно і швидко включатися, проникати в різні суспільні сфери;

• атрибутивністю – здатністю сполучатися, поєднуватися з неполітичними суспільними явищами, відносинами і сферами, надавати їм політичних ознак.

Такими ж властивостями володіють й інші організаційно-регулятивні сфери, але різною мірою і не в такій імперативній формі: наприклад, право може не охоплювати ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку. Водночас об’єктивація зазначених властивостей політики породжує найрізноманітніші взаємодії, утворюючи цілі галузі знань, управління, впливу на суспільство, як-от: політична економія, політична філософія, політична етика, ідеологія, мова, культура тощо.

4. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин

Суспільство є системою відносин, зв’язків між людьми в процесі їхньої діяльності в різних сферах суспільного життя. Найважливішими такими сферами є: економічна, політична, соціальна, духовна, або соціокультурна.

З позиції матеріалістичного, марксистського, розуміння закономірностей існування суспільства, суспільні відносини поділяються на дві основні групи:

1) первинні, що формуються в сфері економіки, матеріального виробництва і складаються з приводу власності, розподілу, обміну та споживання. Такі відносини утворюють базис суспільства;

2) вторинні (ідеологічно-духовні) – виростають на основі базису і становлять його надбудову.

Економічні відносини формують соціальні (класові), а через них – політичні, котрі своєю чергою є визначальними щодо соціокультурних. Отже, політика насамперед глибоко опосередкована економічними, базисними відносинами і виражає їх у концентрованому вигляді.

Політика і економіка пов’язані між собою через поняття „влада” – економічна (володіння засобами виробництва, речами, панування в сфері розподілу тощо) і політична (виключна здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на суспільство і окремих індивідів). Діалектика взаємовпливу цих сфер означає, що економічна діяльність набуває політичного змісту, а політична трансформується в економічну, або ж, як мінімум, отримує економічну складову, проявляє свою дію в економіці. Формами цього процесу є економічна, бюджетна, цінова, політика держави, її участь в процесах планування, виробництва, розподілу, опора на матеріальні ресурси при здійсненні внутрішньої політики (соціальні, демографічні програми) та забезпечення зовнішньополітичних потреб.

Значною мірою політика також пов’язана зі сферою культури, історією, моральністю, етикою, гуманістичними засадами суспільства, ідеологічними поглядами, релігією, національно-етнічними особливостями країни тощо.

Особливі стосунки пов’язують політику та ідеологію. Якщо моральність, культура, знання, релігія впливають на політику опосередковано і далеко не завжди в конкретних ситуаціях визначають і надихають політику, то ідеологія злита з нею щонайтісніше. Політика невіддільна від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, цілей, світогляду. Реальну політику здійснюють партії, що є носіями і генераторами ідеології, нерідко у досить гострому протистоянні ідей.

Непростим є зв’язок поточної політики з наукою, однак зі сферою знання вона пов’язана безпосередньо і нерозривно, оскільки завжди існує особливе політичне знання (політичний досвід, уроки, інформація про стан суспільства і його запити), без якого розробка і здійснення політики неможливі, навіть якщо воно не обтяжене теорією і реалізується у виді емпіричних прийомів, стандартних дій, маніпуляцій, популістських рішень, які можуть досягти тимчасового успіху.

Суперечливою виглядає і взаємозалежність політики і права. З одного боку, право (у юридичному розумінні – закон) забезпечує стабільність політичної системи суспільства, визначає межі діяльності влади і опозиції, а з іншого, при недостатньому рівні демократії, авторитарних і тоталітарних режимах може стати знаряддям регресивної, антинародної політики, засобом розправи з політичними опонентами.

Висока проникна здатність політики, її універсальність і всеосяжність породжують проблему кордонів, меж політики як допустимо можливого, доцільного простору її дії, впливу і тиску на інші суспільні сфери.

Лише найбільш загальні і політично нейтральні сфери – культура, мораль і певною мірою наука – не можуть бути надмірними, якщо проникають у сфери економіки, права, тої ж політики чи ідеології. І навпаки, надмірна експансія політики й ідеології, а також релігії призводить до виникнення негативних, іноді небезпечних для суспільства явищ: ідеологізації економіки, культури, мистецтва, політизації права, контролю за свідомістю, приватним життям громадян. Співвідношення різних регулятивних сфер значною мірою характеризує громадянське обличчя суспільства, політичний режим країни. У правових, громадянських суспільствах виявляється тенденція до зниження ролі політики як регулятора суспільних відносин, а у нестабільних, демократично нерозвинених, особливо у перехідні, кризові періоди, зростає роль політичних методів регулювання, посилюються авторитарні тенденції, а дія інших чинників – економічних, моральних, культурних – зменшується.

Стосовно допустимих меж політики існують чотири основних погляди:

1) тоталітарний (можливий максимальний вплив політики на суспільство, її проникнення в усі сфери, навіть особисте життя);

2) анархічний (будь-яка політика у розумінні політичної влади є насиллям над особистістю, тому має бути замінена широким самоврядуванням народу);

3) ліберальний (політика і громадянське суспільство мають бути якомога чіткіше розділені, займати кожен свій простір. Державна влада покликана виконувати лише роль „нічного сторожа”, тобто оберігати особисту і громадську безпеку, створивши максимальні можливості для вияву індивідуальності людини, що не суперечить суспільним інтересам;

4) кейнсіанський (за ім’ям англійського економіста Джона Кейнса (1883 – 1946), котрий у 30-ті рр. XX ст. обґрунтував потребу відійти від ідей і практики класичного буржуазного лібералізму, оскільки капіталізм не може бути абсолютно саморегульованим, і політики повинні нести відповідальність за благополуччя соціальної системи, тому держава на основі угоди з підприємцями може втручатися в економіку, трудові відносини, банківську систему).