- •В.М. Северинюк політологія Курс лекцій
- •Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна
- •1. Поняття політології, її виникнення й основні періоди розвитку
- •2. Предмет політології та інші спеціальні політичні науки
- •3. Структура, категорії, закономірності політології
- •4. Методологія політології
- •5. Функції політології та її завдання
- •Тема 2. Історія політичних вчень
- •1. Зародження та розвиток політичних ідей у стародавніх суспільствах (Єгипет, Індія, Персія, Китай, Греція, Рим)
- •Тема 3. Політика як суспільне явище
- •1. Походження і сутність політики
- •2. Структура політики, її суб’єкти і об’єкти
- •3. Види і функції політики
- •4. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин
- •5. Політика як наука і мистецтво
- •6. Мета політики. Політика і мораль
- •Тема 4. Політична діяльність і влада
- •1. Поняття „політична поведінка”, „політична участь”, „політична діяльність”
- •2. Зміст і структура політичної діяльності
- •3. Політична влада: сутність і характерні ознаки
- •4. Структура і типологія політичної влади
- •5. Функціонування політичної влади
- •6. Легітимність політичної влади
- •Тема 5. Політична система суспільства
- •Поняття політичної системи суспільства
- •2. Структура політичної системи та її функції
- •3. Основні закономірності функціонування політичної системи
- •4. Типи політичних систем
- •Основні риси політичної системи України
- •Тема 6. Держава як базовий інститут політичної системи. Політичний режим
- •1. Поняття, сутність та ознаки держави
- •2. Основні теорії й концепції походження держави
- •3. Функції держави
- •4. Система політико-правових інститутів держави
- •Правова держава і громадянське суспільство
- •Форми держави
- •Тема 7. Політичні партії та виборчі системи
- •1. Поняття політичної партії; ознаки; історичні витоки
- •2. Інституціоналізація та функції політичних партій
- •3. Структура політичних партій та їх типологія
- •4. Партійні та виборчі системи: поняття і типи
- •Тема 8. Політична культура та політична соціалізація
- •1. Сутність і структура політичної культури
- •2. Типи політичної культури; поняття політичних субкультур
- •3. Функції політичної культури
- •4. Політична соціалізація: сутність і стадії
- •5. Чинники (“агенти”) політичної соціалізації; типи політичних особистостей
- •Тема 9. Політичне лідерство
- •1. Сутність, ознаки та соціальні рівні політичного лідерства
- •2. Політичний лідер: його властивості та функції
- •3. Теорії виникнення політичного лідерства
- •4. Типи політичних лідерів
- •Тема 10. Політична свідомість та ідеологія
- •1. Політична свідомість як форма суспільної свідомості: поняття та структура
- •2. Функції, види, рівні та форми політичної свідомості
- •3. Політична ідеологія: поняття, походження, сутність
- •4. Структура, функції, класифікація політичної ідеології
- •Тема 11. Основні політичні ідеї і течії сучасності
- •11. 1. Традиційні соціально-політичні теорії та їх модифікації в умовах сучасного світу
- •11.2. Соціально-політичні ідеї й теорії другої половини хх – початку ххі століть
- •Тема 12. Міжнародні відносини та міжнародна політика
- •12.1. Міжнародні відносини та міжнародна політика: поняття, принципи, методи
- •12.2. Тенденції розвитку міжнародних відносин
- •12. 3. Глобальні проблеми людства
- •12.4. Авторитетні міжнародні організації
4. Партійні та виборчі системи: поняття і типи
Партійна система – це невід’ємний компонент (підсистема) політичної системи суспільства, що являє собою сукупність політичних партій, що діють у країні, та специфічних відносин між ними, які складаються в процесі боротьби за державну владу та при її здійсненні.
Партійна система відображає політичні реалії тієї країни, в якій вона функціонує: соціальну структуру суспільства, рівень та особливості політичної культури населення, характер політичного режиму, історичні й культурно-національні традиції, назрілі проблеми перспективного розвитку держави.
У політології поширена класифікація, відповідно до якої існують однопартійна, двопартійна та багатопартійна системи. Кожна з них має свої варіанти, що утворюють перехідні форми від однієї системи до іншої. Характер партійних систем безпосередньо залежить від таких показників, як: кількість фактично діючих партій; реальна роль окремих партій в політичних процесах, ступінь їхньої легітимності та представництва у владних структурах; гострота політичної конкуренції між партіями (відносини принципової боротьби, демократичного суперництва, співпраці, компромісу).
Однопартійна система, або безальтернативна. Головна її ознака – наявність партії, яка не має політичних конкурентів всередині держави і неподільно здійснює владу. Панівний статус окремої партії може бути абсолютний, закріплений законодавчо, як це мало місце, наприклад, в СРСР. Так, у ст. 6 Союзної Конституції (й аналогічних статтях Конституцій усіх радянських республік) містилася норма про Комуністичну партію Радянського Союзу як “керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних та громадських організацій”. Таке юридичне визначення закріплювало за КПРС абсолютно монопольну роль у політичній системі СРСР і виключало саму можливість легального існування інших політичних партій. Подібні ситуації зараз мають місце в КНДР і на Кубі.
За іншим варіантом однопартійної системи, закон може дозволяти створення багатьох політичних партій, тим не менше de facto державна влада постійно зосереджена в руках однієї партії-гегемона. Вона є творцем і провідником офіційної державної ідеології. Партійні і державні структури, як і у випадку з партією-монополістом, зливаються в єдині органи влади. Діяльність інших партій жорстко регламентована лояльністю до політичного режиму в цілому і державної партії. Подібна система існувала в країнах “соціалістичного табору” до 1989–1990 рр. – Польщі, Чехословаччині, Німецькій Демократичній Республіці та ін. Сьогодні вона збереглася в Китаї, де, крім Комуністичної партії КНР (майже 70 млн членів), діє кілька некомуністичних партій (Революційний комітет Гоміндану, Селянсько-демократична партія), які утворюють “народно-демократичний фронт”, що не є опозиційним до правлячої партії.
Справедливо вважати, що однопартійна система характерна лише для тоталітарних і авторитарних політичних режимів.
Двопартійна система, або “біпартизм”. Тут знову ж таки можливі два варіанти. Перший: в країні існує кілька партій, але переважають дві, котрі в результаті виборчих змагань упродовж багатьох років почергово приходять до влади. Така фактична рівновага партійних сил стає політичною традицією – через це двопартійну систему вважають чи не найбільш стабільною і ефективною та водночас достатньо демократичною. Дві основні партії Великобританії – Консервативна і Лейбористська та США – Республіканська і Демократична – збирають разом до 90% голосів виборців. Подібні показники свідчать про керованість держави і високий ступінь суспільної згоди.
Другий варіант як різновид “біпартизму” – система “двох з половиною партій”, або “дві плюс одна”. Така система складається за умови, коли жодна з двох партії, що перемогли на виборах, через незначну перевагу одна над одною не в змозі самостійно створити парламентську більшість і сформувати уряд. Тоді “третя” парламентська партія, хоч і менш впливова, заявляє про свою підтримку однієї з партій-лідерів і таким чином забезпечує їй кінцевий успіх та перевагу у формуванні урядової коаліції. Нерідко такі ситуації трапляються в Канаді, Австрії, Австралії, Німеччині. Так, у ФРН тривалий час змагаються між собою Соціал-демократична партія і блок ХДС–ХСС (Християнсько-демократичний союз та Християнсько-соціальний союз). У ролі третьої політичної сили упродовж майже тридцяти років виступала Вільна демократична партія, яка забезпечувала одній з цих основних партій парламентську більшість та право формувати уряд: у 1969–1982 рр. “вільні демократи” підтримували СДПН, у 1983–1998 рр. – ХДС–ХСС. У подальшому значення “третьої партії” набули “зелені”.
Українська політика також має аналогічний досвід. За підсумками виборів до Верховної Ради України в березні 2006 р. спочатку майже була сформована парламентська (“демократична”) коаліція у складі блоку “Наша Україна”, “Блоку Юлії Тимошенко” та Соціалістичної партії. Але внаслідок загострення політичних дискусій, пов’язаних з розподілом керівних посад у парламенті й уряді, соціалісти перейшли до іншого табору і разом з Партією регіонів та Комуністичною партією утворили іншу (“антикризову”) коаліцію, яка й сформувала більшість Верховної Ради, її керівництво та основний склад Кабінету Міністрів.
Багатопартійна система. Боротьбу за владу реально ведуть кілька партій (три і більше). У самих виборах можуть брати участь десятки і навіть сотні партій. Це породжує ще більше системно-партійних конфігурацій:
1) система поміркованого плюралізму. Суперництво точиться між трьома – п’ятьма партіями, приблизно однаковими за силою і без значних відмінностей в ідеології. Виникнення різко вираженої політичної опозиції малоймовірно або нетипово. Натомість характерним є утворення багатосторонніх парламентських коаліцій, які з однаковим успіхом можуть бути стабільними, або доволі часто змінювати свій склад, що тягне за собою демократичну процедуру зміни уряду. Система поміркованого плюралізму досить часто використовується в світовій практиці (Італія, Фінляндія, Бельгія, Франція та ін.);
2) система поляризованого плюралізму. На владу потенційно претендують шість – вісім або й більше партій, що дотримуються як схожих, так і гостро-конфронтаційних ідеологій – від гранично “лівих” до гранично “правих”. Можливе виникнення позасистемних (нелегальних) партій. “Різнополюсні” партії змушені об’єднуватися в блоки, але союзи, що виникають, як правило, ситуативні. Об’єктивна суспільна необхідність знаходження компромісу між партійно-ідеологічними “полюсами” породжує лівоцентристські і правоцентристські тенденції, але “центр” рідко буває сильним і стабільним: такий уряд постійно зазнає критики і “зліва”, і “справа”. Подібна ситуація яскраво виражена, зокрема, в Україні та Росії;
3) системи з домінуючою партією. Позитивною рисою партійної системи держави може стати існування партії, котра впродовж багатьох років (іноді десятиліть) постійно отримує визнання з боку суспільства, перемагає на демократичних виборах, самостійно формує уряд або становить стрижень урядових коаліцій (однак потреба в останніх виникає нечасто). Таку партійну систему називають “системою національної згоди”, “суспільної мажоритарності”. На відміну від партії-монополіста чи партії-гегемона, першість партії-домінанта визначається не особливостями політичного режиму, а рівнем її легітимності, авторитетності серед громадян країни. У Франції в 1958–1974 рр. домінувала Голлістська партія (прибічники визнаного національного лідера генерала Шарля де Голя); у Швеції в 1932–1976 рр. – Соціал-демократична партія; у Японії з 1955 по 1993 рік – Ліберально-демократична партія. Час від часу феномен домінуючої партії виникає в різних країнах;
4) автономізована багатопартійна система. Для неї властива дуже велика кількість партій, які, зазвичай, не мають чітко вираженої ідеології, не користуються достатньою суспільною підтримкою і малоефективні як самостійні політичні гравці (Малайзія). Уряд формується на засадах широкої коаліції чи взагалі на позапартійній основі. Існування такої системи може відображати особливості політичної культури суспільства (наприклад, його традиціоналізм, общинність) або вказувати на певний перехідний етап від однієї політичної системи до іншої, коли бурхливо відбувається процес “переформатування” партійно-політичних сил. Дозвіл на існування в країні слаборозвинутих, безсистемно діючих партій може служити “демократичною ширмою” для диктаторських, військово-політичних режимів.
Отже, єдиного стандарту в побудові партійних систем не існує. Однак світова практика свідчить, що в суспільствах з політичною та економічною стабільністю міцною є тенденція до зменшення кількості партій і блоків, котрі реально борються за владу в державі. Зрештою це сприяє згуртуванню суспільства як нації.