- •В.М. Северинюк політологія Курс лекцій
- •Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна
- •1. Поняття політології, її виникнення й основні періоди розвитку
- •2. Предмет політології та інші спеціальні політичні науки
- •3. Структура, категорії, закономірності політології
- •4. Методологія політології
- •5. Функції політології та її завдання
- •Тема 2. Історія політичних вчень
- •1. Зародження та розвиток політичних ідей у стародавніх суспільствах (Єгипет, Індія, Персія, Китай, Греція, Рим)
- •Тема 3. Політика як суспільне явище
- •1. Походження і сутність політики
- •2. Структура політики, її суб’єкти і об’єкти
- •3. Види і функції політики
- •4. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин
- •5. Політика як наука і мистецтво
- •6. Мета політики. Політика і мораль
- •Тема 4. Політична діяльність і влада
- •1. Поняття „політична поведінка”, „політична участь”, „політична діяльність”
- •2. Зміст і структура політичної діяльності
- •3. Політична влада: сутність і характерні ознаки
- •4. Структура і типологія політичної влади
- •5. Функціонування політичної влади
- •6. Легітимність політичної влади
- •Тема 5. Політична система суспільства
- •Поняття політичної системи суспільства
- •2. Структура політичної системи та її функції
- •3. Основні закономірності функціонування політичної системи
- •4. Типи політичних систем
- •Основні риси політичної системи України
- •Тема 6. Держава як базовий інститут політичної системи. Політичний режим
- •1. Поняття, сутність та ознаки держави
- •2. Основні теорії й концепції походження держави
- •3. Функції держави
- •4. Система політико-правових інститутів держави
- •Правова держава і громадянське суспільство
- •Форми держави
- •Тема 7. Політичні партії та виборчі системи
- •1. Поняття політичної партії; ознаки; історичні витоки
- •2. Інституціоналізація та функції політичних партій
- •3. Структура політичних партій та їх типологія
- •4. Партійні та виборчі системи: поняття і типи
- •Тема 8. Політична культура та політична соціалізація
- •1. Сутність і структура політичної культури
- •2. Типи політичної культури; поняття політичних субкультур
- •3. Функції політичної культури
- •4. Політична соціалізація: сутність і стадії
- •5. Чинники (“агенти”) політичної соціалізації; типи політичних особистостей
- •Тема 9. Політичне лідерство
- •1. Сутність, ознаки та соціальні рівні політичного лідерства
- •2. Політичний лідер: його властивості та функції
- •3. Теорії виникнення політичного лідерства
- •4. Типи політичних лідерів
- •Тема 10. Політична свідомість та ідеологія
- •1. Політична свідомість як форма суспільної свідомості: поняття та структура
- •2. Функції, види, рівні та форми політичної свідомості
- •3. Політична ідеологія: поняття, походження, сутність
- •4. Структура, функції, класифікація політичної ідеології
- •Тема 11. Основні політичні ідеї і течії сучасності
- •11. 1. Традиційні соціально-політичні теорії та їх модифікації в умовах сучасного світу
- •11.2. Соціально-політичні ідеї й теорії другої половини хх – початку ххі століть
- •Тема 12. Міжнародні відносини та міжнародна політика
- •12.1. Міжнародні відносини та міжнародна політика: поняття, принципи, методи
- •12.2. Тенденції розвитку міжнародних відносин
- •12. 3. Глобальні проблеми людства
- •12.4. Авторитетні міжнародні організації
6. Мета політики. Політика і мораль
Мета – надзвичайно важливий компонент політики, це – її стратегія, головна перспектива розвитку суспільства.
Мета досягається за допомогою певних засобів, тобто конкретних дій, методів. Співвідношення мети і засобів здавна було і залишається актуальним предметом дискусій: чи всі засоби годяться для досягнення благородної мети? чи буде мета, досягнута будь-якою ціною, мати характер загального блага? чи треба формулювати мету, якщо засоби її досягнення на даний момент не є очевидними? У пошуку відповідей на ці та інші подібні запитання мислителі виробили три основні точки зору:
1) „мета виправдовує засоби” – формула, обґрунтована Н. Макіавеллі; її практичне втілення часто спостерігається в революційних процесах, коли тим, хто рухає революцію, здається, що у боротьбі з несправедливими порядками заради „світлого майбутнього” є цілком виправданими максимально жорсткі, антигуманні, репресивні методи перетворень, а ті, хто захищає старий режим, також вважають доцільним застосування подібних методів політичного тиску, аби захистити „священні підвалини” суспільного порядку. Але життя показує, що коли у політиці не зважають на засоби, то це призводить до моральної деградації і самих політиків, і суспільства та зрештою до банкрутства такої політики, неможливості досягти поставленої мети. Російський філософ М.Бердяєв так аналізував подібну ситуацію: „Мета відходить в абстрактну далину, а засоби залишаються безпосередньою реальністю... Коли застосовуються злі, протилежні цілям засоби, то до мети ніколи не доходять, все замінюють засобами і про цілі забувають, або вони перетворюються в чисту риторику... Мета має смисл лише тоді, якщо її почати здійснювати зараз же, тут” [Бердяєв Н. Судьба России. – М., 1990. – С. 272 – 273];
2) засоби мають пріоритет перед метою. Зокрема, ідейний лідер національно-визвольного руху Індії Махатма Ганді (1869 – 1948) вважав, що політичні засоби є вираженням моральності в політиці, а моральна досконалість суспільства визначає рівень його розвитку, цивілізованості. (На жаль, М.Ганді, як і інший активний провідник ідей ненасилля і гуманізму в політиці, американський громадський діяч Мартін Лютер Кінг, стали жертвами політичних убивств);
3) компромісний підхід – його прибічники вважають, що в політиці однаково важливу роль відіграють і мета, і засоби – кожен свою, залежно від реальної ситуації. Ці два компоненти перебувають у стані взаємовпливу: мета значною мірою визначає засоби, а останні, впливаючи на темпи і форми руху до мети, визначають та іноді помітно корегують зміст реального результату, який вказує на міру реалістичності мети. Якщо отриманий результат суттєво не збігається з метою, то це може свідчити як про утопізм мети, так і про невідповідність застосованих для її досягнення засобів.
Вивчення співвідношення між засобами і метою політики виводить на проблему співвідношення політики і моралі.
Політика, як і право (у юридичному значенні), історично пізніша за мораль, вона виникла як її специфічне продовження і доповнення – на тій стадії людського поступу, коли регулятивної здатності моралі (разом з традиціями, звичаями, табу, родинними і общинними стосунками) виявилося недостатньо аби забезпечити колективний інтерес, порядок і подальший розвиток суспільства.
Спільним між цими поняттями є те, що і політика, і мораль виконують функцію регулятора поведінки людей, вони покликані створювати гармонію суспільних відносин, захищати загальне благо і справедливість. Обидві ці сфери виростають з одного джерела – протиріччя між індивідуальністю, унікальністю людини, з одного боку, та її колективною, суспільною природою, тим, що вона приречена жити в оточенні собі подібних. Людина увесь час знаходиться в ситуації вибору між численних спокусами якнайповніше і насамперед задовольнити власні, іноді відверто егоїстичні бажання та необхідністю їх обмежувати через дію загальносуспільних інтересів, норм і заборон.
Відмінності між політикою і мораллю такі:
мораль завжди індивідуальна, її суб’єкт – людина, яка робить особистий моральний вибір, моральні конфлікти мають, як правило, приватний характер; політика спрямована на вирішення групових соціальних конфліктів, тобто має колективний характер, оскільки індивід для неї – представник соціальної групи, партії, нації.
сфера моралі – загальнолюдські і колективні цінності, дотримання яких загалом не передбачає отримання індивідом матеріальних вигод; сфера політики – інтереси різноманітних соціальних груп, котрі в цілому прагнуть, щоб політика здійснювалася з користю для них, задовольняла їхні запити.
цінності моралі мають переважно характер ідеалів, абстрактно-нормативних вимог, яких у житті рідко вдається досягти; політичні вимоги конкретні, втілені у формі законів, порушення яких тягне за собою реальне покарання.
мораль оцінює суб’єктивний, внутрішній світ людини, для неї часто важливий не результат вчинку, а він сам, його характер, мотиви, незалежно, чи досягнуто мети; політика спрямована назовні, вона доцільна, тобто орієнтована на досягнення певних результативних цілей.
мораль є поняттям універсальним, стабільним незалежно від конкретної життєвої ситуації, вона або виявляється (людина вчиняє морально), або ні (хоча феномен моральності в різні історичні епохи мав неоднозначне тлумачення); політика – ситуативна, це – процес, що розвивається в конкретній ситуації, вона існує завжди, змінючи свою форму і зміст залежно від суспільної кон’юнктури, розстановки політичних сил.
мораль в принципі засуджує насилля і спирається на „санкції совісті” (моральна людина „судить” сама себе); політика досить часто спирається на силу, за допомогою правових і неправових ресурсів примушує до виконання якихось дій.
мораль, вірніше її відсутність (коли „совість спить”) може „вибачити” людині найтяжчий злочин; політика може покарати навіть невинну людину (репресії щодо „інакомислячих”, судове свавілля).
Стосовно відповіді на запитання „Чи можлива моральна політика?” існує чотири основних підходи:
1) моралізаторський (моральний абсолютизм): політика зобов’язана завжди не тільки передбачати високоморальні цілі (загальне благо, справедливість), але й за будь яких обставин використовувати лише моральні принципи (чесність, гуманізм тощо);
2) автономістський: політика і мораль – автономні явища, кожна з них має свою сферу застосування, і не повинні втручатися в компетенцію одна одної. Мораль – це справа особистої відповідальності, міжособистісних і громадянських стосунків, а політика – сфера протиборства групових інтересів і нічого спільного з мораллю не повинна мати. Родоначальник такого підходу – Н. Макіавеллі – вважав, що головне в політиці – доцільність, тому „моральний політик” приречений на загибель;
3) антагоністичний: політика і мораль – це непримиренні протилежності. Найчіткіше такий погляд виражений в анархізмі. Один з його ідеологів – М.А. Бакунін (1814 – 1876) – писав: „Держава – значить насилля, панування за допомогою насилля, замаскованого і відвертого”. Зло закорінене в самій природі політики – у владі. „Хто наділений владою, той за незмінним соціологічним законом неодмінно зробиться утискувачем і пригноблювачем суспільства”. Влада розбещує не тільки тих, хто нею володіє, але й тих, хто змушений їй коритися [Бакунин М.А. Государственность и анархия // Полн. собр. соч. – Т. 2. – Спб., 1907. – С. 27, 164 – 166]. (Принагідно наведемо відоме висловлювання англійського історика Д. Актона: „Будь-яка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно”).
4) компромісний. На думку М. Вебера, політику і мораль не можна відділяти одна від одної. Але єдиного морального кодексу не існує. Етика (мораль) має враховувати особливості політики, однією з яких є потреба в застосуванні насилля, що неминуче розходиться з уявленнями про самоцінність людського життя. М. Вебер поділив мораль на етику переконань і етику відповідальності. Перше передбачає дотримання моралі за будь-яких обставин, друге – врахування конкретної обстановки, орієнтацію політика насамперед на наслідки своїх дій, його відповідальність за результат, готовність вдатися до насилля, аби попередити більше зло. Знайти оптимальне співвідношення між етикою переконань і етикою відповідальності має сам політик, у цьому полягає один з елементів мистецтва політики. Показником успіху чи неуспіху в пошуку такої рівноваги є суспільна оцінка, рівень легітимності влади і, звичайно, „суд історії”, що, зрештою, знову заставляє задуматися над проблемою співвідношення мети і засобів у політиці.