Тема 12. Міжнародні відносини та міжнародна політика

12.1. Міжнародні відносини та міжнародна політика: поняття, принципи,

методи.

12.2. Тенденції розвитку міжнародних відносин.

12.3. Глобальні проблеми людства.

12.4. Авторитетні міжнародні організації.

12.1. Міжнародні відносини та міжнародна політика: поняття, принципи, методи

Міжнародні відносини та міжнародна політика займають важливе місце у політичному житті людини з глибокої давни­ни. У сучасній науковій літературі відрізняють поняття “міжна­родні відносини” і “міжнародна політика”, які схожі за визна­ченням, але мають власне специфічне смислове навантаження.

Міжнародні відносини – це система міждержавних взає­модій, суб’єктами яких є держави і міждержавні та недержавні організації, партії, а також приватні особи. У сферу міжнародних відносин включа­ються економічні, воєнно-політичні, гуманітарні, екологічні та інші проблеми світового співтовариства.

Міжнародна політика – це система економічних, правових, дипломатичних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідни­ми політичними, економічними, гуманітарними організаціями, що діють на світовій арені.

Поняття “міжнародні відносини” ширше за поняття “міжнародна політика”. У політичних документах поняття “міжнародні відносини” застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв’язків між країнами на відміну від неурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Основним суб’єктом міжнародних відносин виступає суве­ренна держава. Вона є представником усього суспільства і на­роду в міждержавних переговорах, у всій міжнародній політиці. Залежно від своїх національних інтересів, спираючись на власний суверенітет, держава вирішує, яку проводити зовнішньо­політичну стратегію і тактику, в які міжнародні об'єднання всту­пати чи обмежитися двосторонніми договорами, як взагалі дія­ти на міжнародній арені.

Принципи міжнародної політики – це фундаментальні норми міжнародного права, визначені Статутом Організації Об’єднаних Націй та іншими документами ООН. Серед них:

– мирне співіснування, суверенна рівність держав, рівноправність на­родів і їх право самостійно визначати свою долю;

– неприпус­тимість застосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах; непорушність державних кордонів;

– територіальна цілісність держав;

– врегулювання суперечок мирним шляхом;

– невтручання у внутрішні справи держав;

– добросовісність виконан­ня зобов'язань за міжнародним правом і угодами;

– визнання та дотримання прав людини і основних громадянських свобод.

Зміст і спосіб здійснення міжнародної політики тієї чи іншої країни визначають сили, що знаходяться при владі. І хоча ос­таннім часом у міжнародних відносинах все ширше застосо­вується консенсус (від лат. consensus – згода) як засіб переговорів і прийняття рішень, однак застосування сили або її загрози все ще є актуальним.

Зовнішня політика держави – це діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені. Зовнішня політика держави значною мірою є продовженням її внутрішньої політики. Вона має більш широкий вимір оскільки, характеризує взаємодію двох і більше країн. Її функціонування пов’язане не тільки з конкрет­ною формою влади, що існує в країні, а й з широким спектром міжнародних норм і цінностей, які були утворені людством у ході його тривалого еволюційного розвитку. Специфіка зовні­шньої політики зумовлена й тим, що у світі існують різні дер­жави з різними політичними режимами, з далеко не однаковими інтересами й цілями розвитку. Все це обумовлює необхідність узгодження інтересів задля збереження миру та безпеки у світі, потребує скоординованих дій держав і корекції їх внутрішньої політики. Отже, зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику відповідно до міжнародних реалій.

У своїй зовнішньополітичній діяльності держави ставлять такі основні цілі: захист державного суверенітету, безпека краї­ни, збереження територіальної цілісності, створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культур­них і гуманітарних зв’язків тощо. Означених цілей держава досягає, керуючись як національними інтересами, так і загальноприйня­тими у міжнародному співтоваристві принципами.

Національні інтереси –- це інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, яке реалізується через політичну сис­тему. При цьому враховуються інтереси держави в цілому, національних, соціальних, політичних груп та простих громадян. Зовнішня політика держави будується на базі її національних інтересів, тому надзвичайно важливо правильно їх розуміти.

Так, до національних інтересів України слід віднести: гарантування суверенітету, державної незалежності, само­ стійності України;

підтримання територіальної цілісності і непорушності кордонів України;

досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо; – подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства, досягнення високого стабільного життєвого рівня населення;

• створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноту;

• забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй;

• налагодження нормальних добросусідських відносин з країнами близького і далекого зарубіжжя, проведення політики миру і співробітництва.

Основні напрями зовнішньої політики України сформульовані в Декларації про державний сувере­нітет 1990 р., в Акті незалежності України 1991 р., виступах Президента України, Постановах Верховної Ради. У них наголошується, що Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності дотримується норм міжнародного права, керуючись Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, міжнародним законодавством.

Для здійснення зовнішньої політики держави мирними за­собами існує дипломатія (франц. diplomatieвід грец. δίπλωμα – аркуш, документ, згорнений).

Дипломатія – це офіційна діяльність держав, урядів, органів та установ, які проводять міжнародну політи­ку, представляють інтереси держави за кордоном, у міжнарод­них організаціях. Кожна країна має дипломатичну службу та професійний корпус дипломатів (послів, консулів, аташе тощо). Дипломатична діяльність здійснюється в таких основних фор­мах, як:

– дипломатичні конгреси, конференції, наради; підготовка зустрічей на вищому рівні;

– підготовка та укладення міжнарод­них угод;

– повсякденне представництво у країні перебування; представництво інтересів держави у міжнародних організаціях;

– співпраця з пресою та іншими засобами масової інформації з метою висвітлення політики своєї держави;

– публікація офіційної інформації та видання міжнародних документів тощо.

Виконуючи своє завдання, дипломатія має враховувати, що в сфері зовнішньої політики держав спостерігаються різні підходи та ідеології. В умовах взаємозалежності країн і регіонів нагальною потребою стає наявність постійного ефек­тивного переговорного процесу. Новим явищем сучасного міжнародного життя стала народна або публічна дипломатія, значна роль у якій належить громадським організаціям і рухам.