Тема 4. Відносини властності

Програмна анотація:

1. Власність як економічне і правове відношення. Економічна теорія прав власності.

2. Історичні типи і форми власності.

3. Розвиток власності в Україні.

Основні терміни та поняття: права власності, володіння, розпорядження, користування, привласнення, відчуження, приватна, державна, суспільна, колективна власність, приватизація, роздержавлення, право власності.

1

Економічною основою будь-якого суспільства є власність. Власність – це основне виробниче відношення в системі виробничих відносин.

Відносини власності є основними, тому що саме вони визначають характер соціальних відносин не тільки у виробництві, але й у розподілі, обміні й споживанні. Саме відносини власності визначають характер включення суб’єкта в господарську діяльність. Для власника він прямій, безпосередній. Для не власника – опосередкований ринком праці. Відносини власності визначають статус людини в суспільстві.

Як економічна категорія власність існує незалежно від волі та свідомості людей. Так, вже у працях Солона (594 р. до н.е.) і Клісфена (509 р. до н.э.) стверджувалося, що закони не створюють відносин власності, вони тільки закріплюють відносини, що вже склалися. Тому розрізняють власність в економічному сенсі, або власність де-факто (яка існує фактично), та власність в юридичному сенсі, або власність де-юре (юридично, по праву).

Тривалий час західна економічна теорія визначала власність як відношення людини до речі, але річ – це лише об’єкт власності й може мати різноманітну функціональну спрямованість.

Економічне розуміння сутності власності було дано Марксом.

Власність – це відносини, що складаються між людьми із приводу привласнення засобів виробництва й вироблених з їхньою допомогою життєвих благ.

Привласнення – процес відчуження об’єкта власності одним суб’єктом від іншого суб’єкта.

Процес відчуження може здійснюватися: економічними методами (коли людина бере участь своєю працею у виробництві, розподілі, обміні), юридичними (спадщина, дарування), насильницькими методами.

Власність – суб’єктно-об’єктне відношення, тобто вона припускає відносини із приводу привласнення речі (об’єкта) між суб’єктами (мінімум 2).

Суб’єкт власності (власник) – активна сторона відносин власності, яка має можливість і право володіння об’єктом власності.

Об’єкт власності – пасивна сторона відносин власності у вигляді предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, інтелекту, які повністю або у будь-якому ступеню належать суб’єкту.

Власність захищається юридичними законами. Саме вони захищають інтереси власника й запобігають переходу об’єкта власності зі стану «не моє» у стан «моє». Власність юридичні закони тлумачать як правове відношення. Як категорія права власність – це суб’єктивне тлумачення відносин привласнення, що об’єктивно склалися у суспільстві.

Власність як економічна категорія – це елемент базису, як правове відношення – це елемент надбудови.

Зв’язки між суб’єктами і об’єктами власності розкриваються у категоріях «володіння», «розпорядження», «користування», які виступають одночасно як юридичні (правові) і як економічні категорії. Тому власність реалізується по-різному.

Привласнення = володіння + розпорядження + користування

1. Привласнення – повна економічна влада й повна відповідальність суб’єкта за результати користування.

2. Володіння – влада суб’єкта над річчю, але розпорядження й привласнення цієї речі обмежене правом власника.

3. Розпорядження – це фактичне здійснення влади власника над річчю, фактичне керування нею.

4. Користування – процес фактичного використання корисних властивостей об’єкта власності для задоволення конкретних потреб. Функцію користування реалізують безпосередні виробники (наймані робітники), сам власник. Із цією функцією пов’язане приростання масштабів виробництва. Вищою формою реалізації всіх функцій є дохід.

Таким чином категорії «володіння», «користування», «розпорядження» розкривають структуру прав власності. Якщо суб’єкт або суб’єкти оголошені власниками, та права володіння, використання, розпорядження за ними чітко не закріплені або передані будь-кому іншому, то такі суб’єкти фактично власниками не являються.

Отже, власність – це ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування й розпорядження.

Потрібно також відзначити, що тріада «володіння» - «користування» - «розпорядження» не вичерпує всього багатства можливих функцій власності. Господарська практика свідчить про різноманітне застосування прав власності. Це призвело до формування у західній економічній думці економічної теорії прав власності (60-70-і рр. ХХ ст.). Свій внесок у її розробку внесли такі відомі економісти, як Д. Норт та Р. Коуз, а також А. Алчіан, Р. Познер та ін. Її автори вказали на те, що суб’єкти економіки використовують «пучок прав», правомочностів.

Повний «пучок прав», що іноді називають «перелік Оноре», включає одинадцять елементів: 1. Право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над річчю; 2. Право користування, тобто право застосування корисних властивостей речі для себе; 3. Право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде використовувати річ (право на оборот і отримання вигоди з нього); 4. Право на дохід, тобто право володіти результатами від використання речі; 5. Право суверена (право на передачу влади над власністю), тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення речі; 6. Право на безпеку, тобто право на захист від експропріації речі і від шкоди з боку зовнішнього середовища; 7. Право на передачу в спадщину; 8. Право на безстроковість володіння; 9. Право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість передачі речі під заставу або стягнення на сплату боргу; 10. Право на залишковий характер, тобто право на відновлення порушених прав власності (тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей);

11. Право на заборону шкідливого використання речі (тобто способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищі).

Права власності розуміються як санкціоновані суспільством поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв’язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Відносини власності виводяться з обмеженості ресурсів: без будь-якої передумови рідкості безглуздо говорити про власність. Власність завжди санкціонується суспільством або позитивно, або негативно. Позитивні санкції означають схвалення суспільством наявної структури прав доступу до майна (ресурсів), негативне – несхвалення їх, з чого випливає необхідність змінити цю структуру в кращій для суспільства бік. Тому відносини власності – це система виключень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів (благ). Виключити інших з вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Ціль специфікації – створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний отримати з них найбільшу користь. Отже, структура прав власності динамічна й рухлива, може бути «просунута вперед» санкціями суспільства, тобто найгірша структура прав може бути замінена кращою.

У теорії прав власності не визначається чітко, про які саме права власності йде мова, важливо інше: будь-яке право власності завжди перебуває у певному пучку прав і в разі потреби легко може бути відчужене з цього пучка. У результаті відбувається постійна перебудова набору правомочностей, якими володіє конкретний суб’єкт власності.

Якщо сам характер прав власності байдужий, то на перший план виходить структура прав, їх взаєморозташування і координація. При цьому важливо виключити розмивання прав власності. Воно настає тоді, коли нечітко визначені або самі правомочності, або їх об’єкти, або суб’єкти, які володіють даними правомочностями.

З розмиванням власності не слід плутати її розщеплення – нормальний процес поступового дроблення власності на все більш і більш дрібні правомочності, все більше збільшення числа прав в наявному пучку. Розщеплення на відміну від розмивання прав власності призводить до зростання ефективності використання власності. Засобом боротьби проти розмивання є специфікація – встановлення кожного з правомочностей, закріпивши його за певним суб’єктом. У цілому специфікація дозволяє виключити «нічийність» у володінні об’єктами власності. «Специфікувати» власність можуть як самі суб’єкти власності за взаємною згодою, так і будь-яка зовнішня сила (наприклад, держава). У кінцевому підсумку, специфікація призводить до більш ефективного використання власності, до підвищення її віддачі і зниження витрат. Таким чином, теорія прав власності має прикладний характер, її головна ідея – реалізація принципу економічної ефективності. Чим ефективніше – за критерієм зниження витрат і підвищення результатів – буде санкціонована суспільством структура прав власності, тим краще.

2

Історично склалися два типи власності.

Тип власності – спосіб виробництва засобів існування. Розрізняють приватну власність і суспільну.

Приватна власність характеризує відносини привласнення, при яких економічна особа відособлено від інших, здійснює функції володіння, розпорядження, користування.

Приватна власність завжди персоніфікована, тобто суб’єкт власності чітко визначений, чітко визначена й відповідальність. Приватна власність у господарській діяльності реалізується через форми приватної власності:

- приватну трудову власність (власник використовує власну працю);

- приватну капіталістичну власність (використовується праця найманих робітників);

- колективну приватну власність, такою вона виступає з погляду суспільства або суб’єктів, що не є учасниками цієї форми власності.

Суспільна власність характеризує відносини привласнення, які припускають спільне володіння, розпорядження й виключають індивідуальне.

Суспільна власність у господарській діяльності реалізує себе у двох формах:

- державна;

- колективна – з погляду члена колективного підприємства (форми власності).

Жодна форма власності не повинна розглядатися як прогресивна або регресивна. Усі вони об’єктивно обумовлені й функціонують у тих сферах господарської діяльності, де для них склалися найбільш оптимальні умови. Наприклад, у сфері послуг найбільш прийнятною є приватна власність. У сфері оборони, охорони правопорядку, суспільному транспорті найбільш прийнятною являється суспільна форма власності.

У процесі ринкових перетворень в економіці України сформувалися наступні форми власності:

- особиста (приватна власність);

- колективна;

- державна.

Усі форми власності мають свою нішу. Так, державна власність використовується там, де слабо діє ринкове стимулювання (або воно відсутнє).

Колективні підприємства формуються у тому випадку, коли потрібні великі капітали для виконання різних господарських функцій. А приватні підприємства, коли для їхнього функціонування достатньо коштів, що зароблені власною працею.

3

До початку ринкових реформ (1990 р.) державна власність становила близько 90% основних фондів і створювала більше 80% внутрішнього валового продукту (ВВП). По суті справи, власність, що трактувалася як загальнонародна, суспільна перетворилася в державну. Перехід до ринкової економіки, основою якої є різноманіття форм власності, зажадав відповідних перетворень власності. Заходами перетворення власності в Україні стали роздержавлення й приватизація.

Роздержавлення – зняття з підприємств прямого державного керування й передача його безпосередньо підприємствам. Державна власність не відміняється, не замінюється, але підприємства одержують достатньо свободи для того, щоб у своїй діяльності керуватися принципом економічної доцільності, а не тим, що «велено», або «що вказано».

Приватизація – це передача частини державної власності окремим фізичним або юридичним особам, або формування на базі державних підприємств, підприємств зі спільною власністю.

Світовий досвід приватизації показує, що вона можлива декількома шляхами (у світі є 22 шляхи). Найбільш відомими є:

1. передача державних підприємств членам суспільства з урахуванням трудового стажу, середньої заробітної плати й інших переваг – це націоналізація навпаки.

2. викуп державних підприємств їх трудовими колективами.

3. продаж державних підприємств на аукціоні.

4. акціонування державних підприємств.

Особливістю приватизації в Україні була зрівняльна безкоштовна передача державної власності в руки народу у формі приватизаційних майнових сертифікатів з наступним їхнім обміном на акції приватизованих підприємств.

Позитивним моментом даного шляху приватизації є соціальна прийнятність, тобто ніхто не був обділений. Крім того, цей процес пройшов швидко й без протиріч.

Негативний момент – держава не витратила кошти на здійснення приватизації (тільки на папір і розповсюдження), але й нічого не одержало в скарбницю. У результаті не були створені умови для здійснення технічного переоснащення підприємств.

Другий шлях приватизації, застосовуваний в Україні – це формування акціонерних товариств (переважно закритих акціонерних товариств). Ці товариства, як правило, утворювалися шляхом продажу акцій якого-небудь підприємства його членам, включаючи й тих, хто вийшов на пенсію, з певною знижкою до номінальної вартості акцій і з допущенням розстрочки платежу.

Позитивний момент – у касу підприємства надходили гроші, що дозволяло здійснити технічну модернізацію підприємств.

Негативний момент – у створенні акціонерних підприємств, організації їх роботи брало участь усе суспільство в цілому, а спільними власниками стали тільки члени колективу даного підприємства. Крім того, закриті акціонерні товариства перешкоджають проникненню в них інвестицій ззовні, у результаті чого ефективність їх роботи, як правило, відносно невисока.

В Україні використовуються також аукціони комерційні й некомерційні.

Комерційний аукціон має на меті одержання як можна більшої суми за продане з аукціону підприємство. Некомерційний аукціон на перше місце ставить більш ефективну оптимальну програму розвитку приватизованого підприємства, авторами якої були претенденти. Якщо програми не було, то враховувалася сума коштів.

Одним з розповсюджених шляхів приватизації була оренда з наступним викупом підприємства орендарем у держави.

З 1999 року був взятий курс на грошову приватизацію (комерційний аукціон).

Приватизація у цілому не розв’язала головного завдання, яке пов’язувалося з нею: не сформувала ефективного власника й інвестора. Разом з тим, вона з’явилася передумовою первісного нагромадження капіталу в Україні й формування найманого робітника.

Приватизовані підприємства формували капітал їх власників. Колишні спільні власники, співвласники суспільної власності в процесі приватизації відчужувалися від неї й перетворювалися в найману робочу силу.