Тема 2. Потреби і виробничі можливості. Економічні інтереси.

Програмна анотація:

1. Сутність потреб і їхня класифікація. Закон зростання потреб.

2. Суспільне виробництво і його стадії.

3. Економічні ресурси і виробничі можливості суспільства.

4. Економічні інтереси і механізм їхньої реалізації.

Основні терміни та поняття: можливості і потреби, суспільний продукт, виробництво, обмін, розподіл, споживання, фактор виробництва, виробнича функція, крива виробничих можливостей, економічний інтерес.

1

Необхідність постійно задовольняти потреби – властивість людського суспільства, кожної людини. Усі люди мають у чомусь потребу. Насамперед у тому, що їм необхідно для життя: у засобах і умовах існування. І природно у тому, що потрібно для одержання, створення засобів і умов існування

Видатні мислителі політології, економісти минулого і сучасності бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових економічних категорій.

Економічні потреби – це відношення людей до економічних умов їхньої життєдіяльності, що характеризуються відчуттям недоліку визначених благ і послуг, бажанням володіти ними, щоб перебороти ці відчуття. У такий спосіб потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

Різноманітні потреби можна класифікувати, насамперед по об’єктам і суб’єктам.

По суб’єктам потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні і суспільні;

б) потреби домогосподарств, підприємств і держави, як особливих суб’єктів економіки.

По об’єктам потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (потреби в їжі, одязі, житлі) і породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби – у спілкуванні, суспільному визнанні і статусі, інформації, освіті);

б) матеріальні – потреби у матеріальних благах і послугах і духовні – потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

в) першочергові – потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, суспільний транспорт) і не першочергові – потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфумерія, хутра, яхти).

Можливі й інші класифікації потреб.

Західні вчені велике значення приділяють градації потреб по ступеню їх невідкладності. Так, А. Маслоу запропонував ієрархію потреб у відповідності з їх вагомістю (рис. 2.1).

5

4

3

2

1

Рис. 2.1. Ієрархія потреб по Маслоу

1. Фізіологічні потреби (голод, спрага, одяг, житло).

2. Потреби в безпеці і захисті (надійність доходів, робочого місця, забезпечення старості, захист у випадку непрацездатності).

3. Соціальні потреби (потреба соціального контакту, любові, відчуття духовної близькості).

4. У повазі (самоповага, визнання, статус).

5. У самовираженні (саморозвиток і самореалізація).

Людина прагне задовольнити насамперед самі невідкладні свої потреби. Якщо вони задоволені, то на визначений час ці потреби перестають бути рушійним мотивом для людини. У нього виникає бажання задовольнити наступні по вагомості потреби. Останні задають програму діяльності яка забезпечує можливість їхнього задоволення. Потреби визначають зміст майбутньої діяльності і необхідний рівень її ефективності яка повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.

Одна з фундаментальних засад економічної теорії полягає у тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, необхідні для задоволення цих потреб, обмежені і рідкі.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку – закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємозалежні і відбивають дві сторони загальноекономічного закону росту соціально-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цих законів виражається у тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне забезпечити їх найбільш повне задоволення, тобто максимально наблизиться до мети, повинне прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і упредметненої), тобто до ефективного використання економічних ресурсів, їх раціональному з’єднанню і розподілу між виробництвом різних благ і на цій основі – створенню умов для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня, задоволення яких, у свою чергу, створює умови для просування до потреб ще більш високого рівня, тощо.

На індивідуальному рівні дія закону виявляється у тому, що кожна людина, з одного боку, зацікавлена у максимальному задоволенні потреб, завжди намагається зберегти свою працю – раціонально розподілити її між різними видами діяльності, полегшити, зробити більш ефективною за допомогою різних засобів праці, економно використовувати предмети праці, а з іншого боку – забезпечити раціональне обмеження потреб, тверду черговість їхнього задоволення, пошук найбільш ефективних комбінацій.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не зростання, тобто появу усе нових і нових потреб, а зміну їх структури, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до усе більш і більш різнобічного життя.

2

Потреби людини задовольняються у виробництві.

Виробництво – це процес перетворення економічних ресурсів у необхідні засоби задоволення потреб.

Результатом виробничої діяльності людей є суспільний продукт, який у своєму русі проходить чотири стадії: безпосередньо виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Виробництво – основа життя і джерело прогресивного розвитку людського суспільства. Воно є вихідним пунктом, імпульс якому дають потреби людей. Його функція – створення продукту праці, що задовольняє особисті і суспільні потреби населення.

Виробництво – пріоритет: розподіляти, обмінювати можна тільки те, що вироблено.

Розподіл – процес визначення частки, кількості, пропорції, у якій кожен суб’єкт бере участь у виробленому продукті.

Обмін – процес руху матеріальних благ і послуг від одного суб’єкта до іншого і форма суспільного зв’язку виробників і споживачів, яка опосередковує суспільний обмін речовин.

Розподіл і обмін являють собою сполучні ланки між виробництвом і споживанням.

Споживання – процес використання результатів виробництва для задоволення потреб. Споживання є завершальним пунктом. У споживанні продукт одержує остаточне підтвердження у своєму призначенні.

Наприклад: плаття не носять, нема рації шити.

У споживанні реалізується кінцева мета виробництва.

Споживання може бути виробничим і невиробничим. Виробниче споживання означає використання у виробничому процесі засобів виробництва і робочої сили та є моментом самого виробництва.

Невиробниче споживання виступає як особисте і суспільне.

Особисте споживання – це задоволення потреб людей в їжі, одязі, освіті, відпочинку, тощо.

Суспільне споживання – задоволення потреб суспільства в науці, освіті, культурі, управлінні, обороні, тощо.

Усі стадії суспільного виробництва знаходяться у взаємозв’язку і взаємодії, тісно пов’язані між собою і утворюють суспільне відтворення – повторення процесу виробництва.

3

Процес виробництва – це завжди результат взаємодії визначених ресурсів.

Ресурси – це засоби задоволення потреб.

Ресурси діляться на дві великі групи: а) економічні (наприклад, нафта, золото, інформація тощо) і б) неекономічні, або вільні, тобто «вільні від економічного аналізу, від необхідності їх оптимізації» (наприклад, повітря, сніг взимку, осіннє листя і т.п.). Вони різняться тим, що перші є в обмеженій кількості, а другі – в необмеженій.

Економічні ресурси, у свою чергу, діляться на дві великі групи: а) фактори і б) продукти.

Фактор (лат. – той, що робить, що виробляє) – це економічний ресурс, який здійснює виробництво або придатний для використання в ньому.

Продукт (лат. – зроблений, вироблений) – це економічний ресурс, який є результатом виробництва.

Іншими словами, фактори і продукти розрізняються по тому, яке місце у виробництві вони займають: один виробляє, інший – результат виробництва.

До факторів виробництва відносять землю, працю, капітал, підприємницьку здатність і інформацію.

Земля – це засіб праці, створений природою. Поняття землі як фактора виробництва має широкий сенс, земля є одночасно операційним базисом виробництва (у промисловості), джерелом корисних копалин (покладу мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водойми).

У сільському господарстві земля – це й основний засіб праці, і предмет праці.

Праця, як фактор виробництва охоплює людські ресурси: фізичні і розумові здібності, освітній і професійний рівень, виробничий досвід зайнятих у виробництві.

Капітал як фактор виробництва являє собою створені людьми засоби виробництва та грошові нагромадження, що належать підприємцям чи іншим власникам і використовуються у процесі створення товарів і послуг.

Окрім 3-х основних факторів виробництва, існує 4-ий,особливий фактор виробництва – здатність до підприємництва. Він одержує своє матеріальне втілення в кінцевих підсумках виробництва – доходах підприємця.

Сучасне виробництво вступило в нову інформаційну еру. Це дає підставу виділити інформацію, як окремий фактор виробництва.

Виробничі можливості економічної системи обмежені рідкістю застосовуваних ресурсів, що по мірі розвитку суспільства не тільки зберігається, але часом і зростає. В умовах обмеженості наявних ресурсів перед суспільством і окремими виробниками виникає проблема вибору альтернативних варіантів використання ресурсів, тобто пошуку найбільш ефективної їхньої комбінації, а отже і найбільш раціонального використання. Вибираючи, суспільство змушене від чогось відмовитися, чимось поступитися, щоб одержати бажаний результат. Те, від чого ми відмовляємося, називається альтернативними витратами досягнення обраного суспільством результату.

Загальним орієнтиром при виборі альтернативних варіантів використання ресурсів є досягнення їхньої повної зайнятості і повного обсягу виробництва.

Повна зайнятість ресурсів означає, що всі придатні ресурси використовуються у виробництві.

Повний обсяг виробництва означає, що виробничі ресурси суспільства використовуються у такій комбінації і на такій технічній основі яка забезпечує економічний результат.

Проілюструвати ефект вибору можна за допомогою кривої виробничих можливостей.

Приклад: приймемо за умову 5 варіантів використання ресурсів з відповідною комбінацією А, В, С, Д, Е. Варіант А передбачає, що всі наявні ресурси використовуються винятково для виробництва засобів виробництва, варіант Е – для виробництва предметів споживання. Такі варіанти не можуть бути прийняті як реальні. В, С, Д – проміжні варіанти використання ресурсів, зі збільшенням частки одного виду продукції, частка іншого виду зменшується і навпаки.

Напрями використання ресурсів	Варіанти вибору ресурсів
	А	В	С	Д	Е
1.Засоби виробництва ум.од. 2.Предмети споживання ум.од.	60 0	55 10	45 20	30 30	0 40

Оптимальний варіант вибору і використання ресурсів повинен виходити з такої їх комбінації, щоб забезпечити необхідний фонд споживання й у той же час фонд виробничого споживання. Останній використовується для відшкодування використаних і закупівлю нових засобів виробництва. Використовуя ресурси на виробництво предметів споживання, суспільство скорочує можливості для створення засобів виробництва і навпаки.

Я кщо перенести данні таблиці на графік одержимо криву виробничих можливостей або трансформації (рис.2.2).

Рис.2.2. Крива виробничих можливостей (трансформації).

Крапками А, В, С, Д, Е позначені варіанти вибору ресурсів. Крива виробничих можливостей визначає границі виробництва засобів виробництва і предметів споживання при наявних ресурсах. Припускається що у цій ситуації повністю використовуються усі ресурси економіки. Вона функціонує на межі своїх виробничих можливостей і є ефективною. Будь-яка крапка ліворуч від кривої виробничих можливостей (К) буде означати неповне використання ресурсів, що небажано для суспільства. Вихід з цього положення – перебудова галузевої і територіальної структури виробництва, застосування інших організаційних форм і систем керування виробництвом. Досягнення повної зайнятості і повного обсягу виробництва буде означати рух від крапки К к крапкам С, Д, Д₁ відповідно. Крапка F, як і будь-яка інша крапка праворуч від кривої, знаходиться поза межею виробничих можливостей, тому що наявних виробничих ресурсів при існуючий технології їх використання недостатньо для забезпечення цього рівня виробництва.

Таким чином, основою проблемою ефективного функціонування економічної системи є проблема вибору, суть якої полягає у тому, що якщо кожен використовуваний для задоволення різноманітних потреб фактор обмежений, то завжди існує проблема альтернативності його використання і пошуку кращого сполучення факторів виробництва.

Відображенням даної проблеми є постановка трьох основних питань економіки.

Що? – які з можливих товарів і послуг повинні вироблятися в даній економічній системі у визначений період часу?

Як? – при якій комбінації виробничих ресурсів з використанням цієї технології повинні бути вироблені обрані з можливих варіантів товари і послуги?

Для кого? – хто буде купувати обрані товари і послуги, оплачувати їх, отримуючи при цьому користь?

Характерною рисою факторів виробництва є їх взаємозамінність і взаємодоповнюваність . На взаємозамінності заснована розробка виробничої функції.

Виробнича функція показує взаємини між будь-якої комбінації факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції.

Виробнича функція будується для визначеної технології і може бути використана для визначення мінімальної кількості витрат для виробництва будь-якої кількості товарів.

Якщо весь спектр комбінації виробництва представити як витрати:

-праці (L)

-капіталу (К)

-матеріалів(М)

то виробнича функція може бути визначена як:

Q=P (L,К,М,),

де Q-максимальний обсяг продукції, що виробляється при даній технології і сполученням праці (L), капіталу (К), матеріалів (М).

Виробничі функції широко застосовуються в економіці країн Заходу. Вони складаються як для окремих фірм, так і для національної економіки в цілому. Їх значення полягає у тому, що вони покликані забезпечити найбільш оптимальне сполучення факторів виробництва, їх ефективне використання.

4

Економічний інтерес – усвідомлена потреба учасників ринкових відносин, рушійна сила їх різноманітних дій у сфері виробництва і реалізації товарів і послуг.

Економічний інтерес являється породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета.

Економічний інтерес – це причина й умова взаємодії і саморозвитку економічних суб’єктів. Кожні окремі економічні відносини існують спочатку потенційно, у формі очікувань і ще незадоволених намагань людини.

Економічні інтереси можна класифікувати, насамперед, по суб’єктам їх реалізації на державні, групові й особисті. У структурі інтересів виділяють виробничі (пов’язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов’язані із задоволенням особистих потреб виробника і його потреб як члена суспільства).

Державний інтерес має такі складові свого прояву:

А) суспільно-економічні інтереси – частина інтересів держави й інших суб’єктів господарювання збігаються (оподатковування в розумних межах, виділення державних інвестицій і субвенцій, тощо);

Б) інтереси державної бюрократії – інтереси саморозвитку державної системи, що є корпоративним придатком до інтересів держави:

В) інтереси самоконтролю й оптимізації громадянського суспільства – держава не може бути виразником інтересів одного класу або прошарку, у демократичному суспільстві воно частіше виступає як інститут консенсусу.

Груповий інтерес – це сума однорідних інституційованих приватних інтересів, носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа, тощо.

Особистий інтерес охоплює потреби, пов’язані з реалізацією приватної власності, прав володіння й користування, керування, одержання доходів.

У суспільстві має місце складне переплетення, взаємодія економічних інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Механізм узгодження інтересів визначається, насамперед, сутністю існуючої економічної системи. Державна політика в сфері економічних інтересів повинна виходити з того, що, по-перше, у різних умовах суспільного розвитку на перший план можуть висуватися ті або інші інтереси. Якщо вчасно не зробити в економічній політиці акцент на певну групу інтересів, то результатом буде відсутність узгодженості інтересів, що гальмує соціально-економічний розвиток. При цьому важливо досягти як можна більш повної внутрішньої погодженості інтересів.

По-друге, державна політика також може мати різноманітні способи впливу на інтереси людей: а) неекономічний примус; б) економічний примус; в) моральний і соціальний мотиви трудової діяльності.