Тема 8. Структура і функціонування капіталу у сфері виробництва

Програмна анотація:

1. Індивідуальне відтворення капіталу. Загальна формула руху капіталу.

2. Нагромадження капіталу і його форми.

3. Витрати виробництва.

4. Прибуток як економічна категорія

Основні терміни та поняття: кругооборот, оборот капіталу, час обороту, основний, оборотний капітал, амортизація, нагромадження капіталу, концентрація, централізація капіталу, необхідний, додатковий продукт, необхідна, додаткова праця, витрати виробництва, прибуток, дохід.

1

Національне господарство будь-якої країни представляє собою сукупність, з одного боку, обособлених, з іншого боку – взаємозалежних фірм, які здійснюють індивідуальне відтворення.

Індивідуальне відтворення – це процес виробничого з’єднання факторів виробництва, що неперервне повторюється, з ціллю створення товарів і отримання доходу.

Вихідним моментом відтворення є кругооборот капіталу.

Кругооборот капіталу – це рух вартості факторів виробництва через сфери виробництва і обігу у результаті чого вона проходить три стадії і послідовно приймає виробничу, грошову і товарну форми.

Стадії виробничого циклу:

3. Перша стадія руху капіталу відбувається у сфері обігу і полягає у тому, що грошовий капітал перетворюється у виробничий (підприємець купує на ринку засоби виробництва і робочу силу).

Схематично це можна представити наступним чином:

ЗВ

Г – Т …… В

РС

2. Друга стадія руху капіталу відбувається одразу за першою і полягає у перетворенні виробничого капіталу у товарний.

В….Т’

У процесі виробництва отримано новий товар (Т’), який принципово відрізняється від попереднього (Т).

Третя стадія руху капіталу відбувається одразу за другою і полягає у перетворенні товарного капіталу у грошовий.

Т ’ Г’

В умовах нормального процесу виробництва Д’ завжди більше Д (авансованого капіталу) на величину додаткової вартості.

На цій стадії підприємець отримає за реалізований товар (Т’) гроші (Г’) та знов закупає товар у вигляді засобів виробництва і робочої сили з ціллю подальшого розширення виробництва і збільшення маси додаткової вартості.

Кожна із трьох стадій виконує визначену функцію:

• на першої формуються умови виробництва;

• на другої здійснюється виробництво товарів і послуг;

• на третьої відбувається реалізація товарів та послуг і отримання прибутку.

Затримка руху на однієї зі стадій кругообороту призводить до порушення процесу зростання капіталу. Тривала затримка капіталу на однієї зі стадій призводить до його загибелі.

Кругооборот, який розглядається як процес, що неперервне поновлюється називається оборотом капіталу.

Між кругооборотом і оборотом є різниця: протягом одного кругообороту фірма повертає лише частину первісно авансованої вартості; упродовж одного обороту до фірми повертається уся первісно авансована вартість.

Розрізняють наступні обороти капіталу:

А) реальний оборот – він означає повернення капіталу як по вартості, так і по натуральній формі.

Б) загальний оборот капіталу – оборот, який розраховується як середня величина із обороту його складових частин.

Оборот вимірюється часом і швидкістю.

Час обороту – це період протягом якого ресурси прошедши сфери виробництва і обігу повертаються до первісної (грошової) форми.

Час обороту розпадається на час виробництва (робочий період, час простою, час зберігання запасів) і час обігу (час купівлі товарів, час реалізації продукції).

Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів ресурсів, що здійснюються протягом року. Кількість оборотів визначається за формулою:

n = O/t

n – кількість оборотів на рік

O – прийнята одиниця часу (1 рік);

t – швидкість обороту цих ресурсів.

Згідно зі способом переносу вартості факторів виробництва на вартість створеного товару у виробничій формі, розрізняються основний і оборотний капітал.

Основний капітал – частина виробничого капіталу, вартість якого переноситься на створений продукт частинами на протязі ряду виробничих періодів (будови, устаткування, тощо)

Оборотний капітал – частина виробничого капіталу, вартість якого переноситься на створюваний продукт на протязі одного кругообороту повністю і цілком повертається після його реалізації (сировина, матеріали, робоча сила).

Процес переносу вартості основного капіталу на протязі строку його служби на вартість виробленого товару і акумулювання його в амортизаційному фонді називається амортизацією.

Амортизаційний фонд використовується для поновлення елементів основного капіталу, який вибив із виробничого процесу у силу фізичного або морального зносу.

2

Капітал як самозростаюча вартість реалізується у процесі розширеного відтворення, матеріальною основою якого є нагромадження.

Нагромадження капіталу – це приріст грошових і матеріальний коштів необхідних для розширення масштабів виробництва.

Джерелом нагромадження є додатковий продукт.

Результатом суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт (ССП) – сукупність усіх матеріальний і духовних благ, що вироблені у суспільстві за визначений період часу (рік, місяць).

По вартісній (грошовій) формі він поділяється на матеріальні витрати і чистий продукт. До матеріальних витрат відносять витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію, а також амортизацію за знос основних фондів (засобів праці). У матеріальних витратах втілені результати виробництва минулого періоду. Чистий продукт представляє собою дійсний результат виробництва даного періоду і поділяється на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт – це частина суспільного продукту, яка створена робітниками у сфері виробництва і необхідна для нормального відтворення фізичних і духовних здатностей людини і членів його родини.

Та частина робочого дня на протязі якої робітник відтворює вартість своєї робочої сили складає необхідний робочий час, а праця, що витрачена впродовж цього часу – необхідна праця.

Додатковий продукт – це частина чистого продукту, яка виробляється понад необхідного продукту.

Матеріальні витрати

ССП

Чистий продукт Необхідний продукт (v)

Додатковий продукт (m)

Згідно з марксистською політекономією додатковий продукт при капіталізмі – це неоплачена праця найманого робітника, або додаткова вартість (m).

Друга частина робочого дня на протязі якої робітник виробляє додаткову вартість для капіталіста є додатковим робочим часом, а праця, що витрачена впродовж цього часу – додаткова праця.

Маркс: «Джерелом нагромадження є додаткова вартість». Отже нагромадження – це капіталізація додаткової вартості.

Додаткова вартість розподіляється на дві частини: фонд нагромадження і фонд споживання підприємця. Із фонду нагромадження купуються ресурси: засоби виробництва і робоча сила. Фонд споживання використовується для задоволення особистих потреб підприємця.

В західній економічній теорії існує інша концепція до створення додаткового продукту. Економікс трактує наново створену вартість як нагороду підприємцю за організацію виробництва, ризик, ініціативу, відмову від поточного споживання, тощо.

Нагромадження капіталу залежить від ряду факторів: розміру прибутку, пропорції розподілення прибутку на фонд споживання і фонд нагромадження, продуктивності і інтенсивності праці; величини капіталу; економії засобів виробництва, тощо.

Основними формами нагромадження капіталу є:

а) концентрація капіталу – збільшення індивідуальних капіталів шляхом перетворення частини додаткової вартості у капітал, тобто збільшення капіталу за рахунок зростання прибутку;

б) централізація капіталу – збільшення розміру капіталу шляхом добровільного або примусового об’єднання, злиття індивідуальних капіталів двох або більше підприємців, або шляхом поглинання одного капіталу іншим.

На основі концентрації і централізації капіталу відбувається процес концентрації виробництва, тобто його укрупнення. Параметрами цього процесу є кількість ресурсів що використовують і кількість продукції що випускається.

У ході нагромадження змінюється органічна побудова капіталу – співвідношення між постійним і змінним капіталом. Більш швидкими темпами зростає постійний капітал (машини, побудови, тощо). У той же час більш менше зростання має та частина капіталу яка витрачається на купівлю робочої сили (змінний капітал). Тобто по мірі нагромадження зменшується доля змінного і збільшується доля постійного капіталу.

3

Перед тім як прийняти рішення скільки товарів виробляти, фірма повинна проаналізувати витрати.

Витрати виробництва – це витрати виробничих факторів, які використовуються для виробничої і реалізаційної діяльності.

К. Маркс пов’язував вивчення витрат зі прагненням дослідити особливості експлуатації найманої праці.

Щоб виробити товар, вважав Маркс, суспільство повинне витратити як живу працю (необхідну і додаткову), так і упредметнену, що виражена у вартості обладнання, сировини, палива, тощо.

Ці витрати праці створюють вартість товару, яку він назвав витратами суспільства (m+c+v).

Грошовим виторгом після реалізації товару капіталіст покриває витрати на обладнання, сировину, паливо, енергію і оплату необхідної праці.

Але додаткову працю він не оплачує.

Тому витрати, що несе капіталіст, тобто його витрати виробництва є менше витрат суспільства (вартості товару) на величину неоплаченої додаткової праці яка і є джерелом прибутку. Тому у Маркса прибуток знаходиться за межами витрат.

Окрім витрат виробництва Маркс також виділяв витрати обігу, тобто витрати що пов’язані з процесом реалізації товару.

У створенні вартості товару приймають участь не усі витрати обігу, а лише та їх частина яка являється виробничою, тобто представляє собою продовження процесу виробництва у сфері обігу (транспортування, схоронення, упаковка, тощо).

Із цього слідує, що у Маркса не всі витрати є ціноутворюючими.

На відмінність від К. Маркса сучасні западні економісти розглядають витрати з точки зору підприємця. Вони вважають, що підприємець від усіх без виключення витрат бажає отримати дохід. Тому вони включають до витрат прибуток підприємця, який оцінюють як плату за ризик.

Витрати можна класифікувати по наступним ознакам:

- з погляду економічного підходу

Зовнішні (бухгалтерські, явні) витрати – це плата за ресурси постачальникам які не належать до числа власників даної фірми.

Сума всіх явних витрат виступає як собівартість продукції, а різниця між ринковою ціною і собівартістю – як прибуток.

Однак сума виробничих витрат, якщо в них включати тільки явні витрати може бути заниженої і прибуток, відповідно, буде завищеною. Для більш точної картини, для того щоб прийняття фірмою рішення про початок чи розвиток виробництва було обґрунтованим у витрати варто включати не тільки зовнішні, але і внутрішні (альтернативні) витрати.

Внутрішні (альтернативні) – витрати, пов’язані з використанням ресурсів, що є власністю даного підприємства.

Ці витрати дорівнюють грошовим платежам, що могли б бути отримані за самостійно використовуваний ресурс при найкращому з можливих способів його застосування. Ці витрати не входять у платежі підприємства іншим організаціям чи підприємствам.

Економічні витрати – витрати фірми, здійснені в умовах прийняття найкращого господарського рішення.

Економічні витрати = зовнішні витрати+внутрішні витрати

- у залежності від обсягу продукції, що випускається

Деякі фактори виробництва використовуються фірмою постійно, незалежно від обсягів виробництва і навіть від його тимчасового припинення. Прикладом може служити оренда приміщення, оскільки орендну плату потрібно платити в будь-якому випадку, скільки б продукції не робили. Те ж можна сказати і про відшкодування банківського кредиту, сплати страхових внесків, комунальних послугах, про амортизаційні відрахування і т.д.

Постійні витрати (FC) – це витрати фірми, пов’язані з відшкодуванням виробничих факторів, розміри яких у короткостроковому періоді не залежать від обсягу виробленої продукції.

Змінні витрати (VC) – витрати по відшкодуванню витрат на виплату заробітної плати персоналу, що нараховується в залежності від виробітку; це платежі за використовувану сировину і матеріали, паливо, електроенергію і т.д. Вони змінюються у прямій залежності від обсягу виробництва.

Якщо виробництво припиниться то змінні витрати скоротяться майже до нуля, у той же час як постійні витрати залишаться на тому ж рівні.

Валові витрати (ТС)- сукупність постійних і змінних витрат фірми в зв’язку з виробництвом продукції в короткостроковий період.

Валові витрати є функцією від виробленої продукції (Q)

ТС = f(Q)

Валові витрати представляють суму постійних і змінних витрат.

ТС = FC + VC

- у залежності від методу обліку:

Валові витрати(ТС).

Середні витрати(АС) – це витрати на одиницю продукції, що випускається

АС = ТС / Q

Розрізняють середні постійні витрати: АFC = FC / Q

Середні змінні витрати: AVC = VC / Q

Середні валові витрати

ATC = AFC + AVC

Граничні витрати(МС) – це додаткові витрати ресурсів у випадку зміни обсягу випуску продукції на одну одиницю.

МС = ТС/ΔQ

Через те, що постійні витрати залишаються постійними при зміні обсягу виробництва, то очевидно, що рівень і динаміка граничних витрат визначаються змінними витратами. Граничні витрати показують витрати, що підприємству прийдеться понести у випадку виробництва останньої одиниці продукції, і одночасно – витрати які можуть бути «зекономлені» у випадку скорочення обсягу виробництва на цю останню одиницю.

4

Різні економічні школи прибуток трактують по-різному.

Меркантилісти вважали що прибуток створюється у сфері обігу і його джерелом є зовнішня торгівля.

А. Сміт і Д. Рікардо оцінювали прибуток як відрахування із продукту праці робітника.

К. Маркс розглядав прибуток як трансформовану форму додаткової вартості, яка створюється тільки найманою працею.

Визначення цієї категорії сучасними західними економістами являє собою компромісне поєднання різних варіантів, головними із яких є наступні:

• прибуток – це дохід від усіх факторів виробництва, тобто це рента, відсоток і заробітна плата;

• прибуток – це нагорода за підприємницьку діяльність і введення технічних нововведень;

• прибуток – це плата за ризик і невизначеність.

Сучасні уяви про прибуток розроблюються у руслі трьох основних напрямків: кейнсіанського, інституціонально-соціологічного і неокласичного.

Кейнсіанці висувають концепцію сукупного прибутку на рівні макроекономіки.

В інституціонально-соціологічних теоріях прибуток трактується с позицій соціальних, зовнішньоекономічних факторів: турбота о добробуті усіх членів суспільства, тощо.

У неокласичних теоріях – найбільш повних, дослідження прибутку ведеться на рівні окремої фірми, яка діє в умовах досконалої і недосконалої конкуренції що висуває в якості основної цілі максимізацію прибутку.

Підсумком діяльності фірми є її доход.

Розрізняють валовий, середній і граничний доходи.

Валовий дохід (TR) дорівнює виторгу від реалізації усієї продукції.

Середній дохід (AR) розраховується на одиницю проданої продукції.

Граничний дохід (MR) є приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці продукції.

Від розміру доходу залежить розмір прибутку фірми.

З кількісної точки зору прибуток розглядається як різниця між валовими доходами від продажу товарів і витратами виробництва.

У залежності від того, що включають до складу витрат, економісти розрізняють бухгалтерський і економічний прибуток.

Бухгалтерський прибуток – це різниця між валовими доходами і бухгалтерськими витратами виробництва.

Економічний прибуток – це різниця між валовими доходами і економічними витратами.

Якщо валові доходи фірми дорівнюють її витратам, то економічний прибуток є «нульовим», або «нормальним».

Вважається що «нормальний» (у Маркса – «середній») прибуток – це дохід фірми настільки високій, щоб утримати її в цій галузі виробництва.

В умовах недосконалої конкуренції якщо фірма займає монопольне положення на ринку (газовому, залізничному, тощо) то вона отримує монопольний прибуток, що може також виникати при сприятливих природних умовах (на землях з рідкими корисними копалинами, кліматом, тощо).

Відносна величина доходів фірми характеризується нормою прибутку.

Норма прибутку – це відношення прибутку до витрат виробництва, що виражено у відсотках.

Сутність прибутку найбільше повно виявляється в її функціях: облікової, стимулюючої і розподільчої.

Суть облікової функції прибутку полягає в тому, що прибуток є найважливішим критерієм ефективності підприємницької діяльності фірми. Основні показники, які розкривають цю функцію – маса і норма прибутку.

Стимулююча функція прибутку полягає в тому, що він є могутнім генератором економіки.

Суть розподільчої функції прибутку полягає у тому, що він служить джерелом нагромадження і розвитку виробництва, джерелом матеріального заохочення працівників. У ринковій економіці прибуток – основа розвитку підприємницької фірми.