4. Робота м'язів

Основними фізіологічними властивостями м'язів є збудливість, провідність і скоротливість. Скоротливість виявляється або в укр-роченні м'яза, або в розвитку напруження. В організмі людини м'язи одержують із центральної нервової системи серію імпульсів, у резуль­таті чого м'яз відповідає сильним і тривалим скороченням. Таке скоро­чення м'язів називається тетанічним.

Під час скорочення м'язів витрачається енергія розпаду органіч­них сполук, насамперед глюкози. Розпад глюкози—складний біохіміч­ний процес, при якому 40% хімічної енергії перетворюється в механічну. Решта енергії у вигляді теплової також утилізується. Це тепло витра­чається на зігрівання організму. М'язове тепло—дуже важливий фак­тор підтримання сталої температури тіла. Нестачу тепла компенсує безумовний рефлекс—ритмічне скорочення і послаблення м'язів (дри­жання).

Хімічні перетворення у м'язі, пов'язані з вивільненням енергії, про­ходять у дві фази: анаеробну (від грец. аег—повітря) і аеробну (від грец. ап — заперечення, аег — повітря).

Під час анаеробної фази АТФ розпадається спочатку на АДФ і НзРС>4 з вивільненням енергії, яка витрачається на скорочення м'яза. Розпадаються й інші фосфорорганічні сполуки. Енергія розпаду креа-тинфосфорної кислоти витрачається на відновлення, ресинтез АТФ. Розпадається і гексозофосфат (сполука глікогену з НзРО^)- При цьому утворюється молочна та фосфорна кислоти. Вивільнена енергія витра­чається на ресинтез креатинфосфорної кислоти.

Аеробна фаза складається з кінцевих реакцій окислення молочної кислоти до СОзі Н2О. Енергія цієї реакції витрачається на частковий ресинтез глікогену з молочної Іщслоти. У результаті цих перетворень тільки третя частина глікогену витрачається на м'язову роботу, а решта відновлюється разом з фосфорними сполуками і дає хімічний мате­ріал для наступних процесів. Звідси видно, яке значення має аеробна фаза—надходження кисню до працюючого м'яза. Тільки за цієї умови реакції вщбуваються до кінця. Накопичення молочної кислоти зменшить • працездатність м'яза, призведе до стомлення і припинення його роботи.

Скорочуючись, м'язи виконують роботу, яка залежить від їхньої сили. М'яз тим сильніший, чим більше у ньому м'язових волокон, чим він товщий. Сила м'язів залежить від площі поперечного перерізу всіх волокон м'яза та особливостей їх прикріплення до кісток. Людина може тривалий час зберігати ту саму позу — це статичне напруження м'язів (стояння, тримання голови у вертикальному положенні тощо). При статичному зусиллі м'яз перебуває в стані напруження. За статич­ної роботи (наприклад, тримання вантажу) м'яз перебуває в безперерв­ному (тетанічному) скороченні.

При динамічній роботі по черзі скорочуються різні групи м'язів. Ці м'язи, швидко скорочуючись і працюючи з великим напруженням, швидко втомлюються. Але, звичайно, різні групи м'язових волокон за динамічнбї роботи скорочуються по черзі, що дає можливість діяти три­валий час. Отже, динамічною називають роботу, зв'язану з рухами (підняття вантажів, копання землі тощо), при цьому скорочення м'язів чергується з їх розслабленням.

М'язи людини навіть у стані спокою скорочені—цей стан напру­ження називається тонусом (від лат. Юпих—напруження) м'язів. По­вністю зникає тонус тільки після смерті. Величина тонусу залежить від функціонального стану центральної нервової системи. Тонус м'язів Відіграє велику роль у здійсненні координації рухів. У новонароджених дітей переважає тонус згиначів, у дітей 1-2 місяців переважає тонус розгиначів, у дітей 3-5 місяців спостерігається рівновага тонусу м'язів антагоністів. Підвищений тонус м'язів у новонароджених дітей і в перші місяці життя пов'язують із підвищеною збудливістю червоних ядер середнього мозку. Підвищений тонус м'язів ніг новонародженого у дру­гому півріччі життя дитини поступово знижується, що є необхідною умовою для розвитку ходьби.

Після тривалої, а також під час напруженої роботи відбувається зниження працездатності м'язів, яка відновлюється після відпочинку. Це фізична втома. При різко вираженій втомі розвивається тривале укорочення м'язів, нездатність їх до повного розслаблення (контракту­ра). При втомі вичерпуються запаси хімічних речовин, які є джерелом скорочення, накопичуються продукти обміну (молочна кислота тощо).

Швидкість настання втоми залежить від стану центральної нерво­вої системи, частоти, ритму, в якому виконується робота і від величини навантаження. Чим молодша дитина, тим швидше вона втомлюється. Фізична втома—нормальне фізіологічне явище. Після відпочинку пра­цездатність не тільки відновлюється, але і часто збільшується. Чергуван­ня розумової і фізичної праці приводять до підвищення працездатності. Вирішальну роль центральної нервової системи у тривалому збереженні працездатності і в настанні стомлення було доведено в дослідженнях І.М. Сєченова, І.П. Павлова, М.Е. Введенського і О.О. Ухтомського.

5. Вікові особливості м'язового апарату. Розвиток рухів у дітей

У новонароджених маса всіх м'язів становить 23% маси тіла, у 8 років — 27%, в 17-48 років вона досягає 43-44%. У м'язах новона­родженого сухожилки розвинуті слабо і розвиваються, як правило, в 12-14 років. У немовлят насамперед розвиваються м'язи живота, пізніше —жувальні. На кінець першого року життя і в зв'язку з ходінням по­мітно ростуть м'язи спини і кінцівок. За весь період росту дитини маса мускулатури збільшується в 35 разів. У період статевого дозрівання (12-16 років) подовжуються інтенсивно сухожилля м'язів унаслідок по­довження трубчастих кісток. У15-18 років відбувається інтенсивний ріст м'язів у товщину. Розвиток м'язів триває до 25-30 років.

У новонародженої дитини спостерігаються безладні рухи кінцівок, тулуба, голови. Наростання тонусу потиличних м'язів дає змогу дитині у віці 1,5-2 місяці піднімати голову; в 2,5-3 місяці спостерігається роз­виток руху руки до предмета; в 4 місяці — повертання із спини на бік; в 5 місяців—на живіт і з живота насівшу. У віці від 3 до 6 місяців дитина готується до повзання. Від 6 до 8 місяців завдяки розвиткові м'язів тулуба і таза дитина починає сідати, стояти, опускатися.

На кінець 1 -го року життя дитина починає ходити, але в цей період кроки короткі, положення тіла не стійке. До 4 років довжина кроку дося­гає 40 см. Від 8 до 15 років довжина кроку збільшується, а темп ходьби зменшується. У віці 4—5 років з розвитком м'язових груп дітям Дос­тупні складніші рухові акти: біг, стрибання, катання на ковзанках, гімна­стичні вправи, малювання, гра на музичних інструментах. До 13 років збільшується швидкість бігу, а в 14-15 років зменшується, що пов'яза­но з періодомстатевого дозрівання.

Діти раннього віку при підстрибуванні не відривають ніг від земш,з трьох років злегка відривають ноги від землі, лише в 6-7 років спосте­рігається ксюрдшіація нижніх кінцівок при стрибках. Після 13 років різниця в стрибках у довжину стає яскраво виражена залежно вщетаті, а при стрибках у висоту—з 11 років. Фізичні вправи удосконалюють не тільки м'язову систему, а й вегетативні функції (дихання, кровообіг тощо), без яких неможливе виконання м'язової роботи. Стимулююча дія позна­чається на функціях центральної нервової системи. Школярів 7-11 років мають низькі показники м'язової сили і пристосовані до короткочасних швйдкісно-силових вправ динамічного характеру. Період росту м'язо­вої сили у хлопчиків в 14-17років,удівчаток—14-15років.

Інша рухова Якість—витривалість невисока у дітей 7-11 років дЬ динамічної роботи. З 11-12 років вони стають витриваліші. Добрим за­собом витривалості є; ходьба^йовільний біг, пересування на лижах. Д<5 14 років м'язова витривалість дорівнює 50-70%, до 16 років—80%. ^

За рахунок інтенсивного розвитку в 7-11 років, швидкості рухів (ча­стоти, швидкості рухів, часу реакції тощо) школярі дуже добре адапту­ються до швидкісних навантажень і можуть показувати чудові резуль­тати з бігу, плавання, тобто там, де швидкість рухів має провідне зна­чення. Велика рухомість хребетного стовпа, висока еластичність зв'яз­кового апарата зумовлюють високий приріст гнучкості в 7-Ю років, у 13-15 років цей показник досягає максимуму. В 7-Ю років високими темпами розвивається спритність рухів. До Цг-14 років відбувається підвищення влучності Кидків, попадання в іоль, точності стрибків.

Різнобічна м'язова діяльність шдвищує.працездатшсть організму, при цьому змевдіуються енергетичні витрати організму на виконання роботи. При систематичному виконанні фізичних вправ і навантажень формується досконаліший механізм дихальних рухів, збільшується гли-бина диханнягпідвишується використання киснюІ тканинами організму.

б. Профілактика захворювань і травм опорно-рухового апарату дітей

Порушення постави є одним із найбільш поширених захворювань опорно-рухбвого апарату школярів .Постава—це звичне положення тіла людини під час ходьби, стояння, сидіння чи роботи.

Для правильної, або фізіологічної, постави властиве нормальне положення хребта з його помірними прйродяйми вигинами, симетрич­ним положенням плечей і лопаток, прямим триманням голови, прямими ногами без сплощення стоп. При правильній поставі спостерігається оптимальне функціонування системи органів руху, правильне розміщен­ня внутрішніх органів і положення центру тяжіння.

Постава, як правило, формується в 6-7 років і протягом життя може змінюватися. Проте потрібно пам'ятати, що утворення і закріп­лення руіових навичок, які формують поставу, відбувається поступдво і протягом тривалого часу із раннього віку. Ріст хребта найбільш повно відбувається у перші два роки життя. Кривизна хребтаі яка«є його ха­рактерною особливістю,формується у процесі індивідуального розвит­ку дитини. У ранньому віці, коли дитина починає тримати голівку, з'яв­ляється шийний вигин, який направлений опуклістю вперед (лордоз). ¥ 6 місяців, коли дитина починає сидіти, утворюється грудний вигин з ви­пуклістю назад (кіфоз). Коли дитина починає стояти й ходити, утвО" рюється поперековий лордоз (рис. 40).

У дошкільні роки порушення постави можутьВйшвіШїисплощеН'-1 ня стоп, неправильна поза під час малювання чи перегляду телепере­дач тощо. Мала рухова активність у поєднанні з надлишковою вагою є чинниками, що впливають на форму­вання патологічної постави у цей пері­од. Потрібно пам'ятати, що у дітей м'язи тулуба ще слабо розвинені, тому їхня постава нестійка. Постава не на­лежить до спадкових ознак.

Неправильна, або патологічна, постава школярів формується в ре­зультаті низки причин, до яких у першу чергу слід віднести високу пито­му вагу гіпокінезії та гіподинамії в житті дітей і підлітків, що призводить до м'язової гіпотрофії і послаблення суглобо-зв'язкрвого апарату.

Початок навчання в школі супроводжується різким обмеженням рухової активності, збільшенням статичного навантаження, пов'язано­го з необхідністю тривалого підтримання робочої пози тощо. Суттєвим чинником у профілактиці порушень поставив дітей опального віку є дот­римання гігієнічних норм рухової активності (табл. 4).

Порушення постави у вигляді збільшення природних вигинів хреб­та, поява бокових викривлень, крилоподібних лопаток, асиметрії плечо­вого поясу не лише потворять фігуру, але й ускладнюють роботу внут­рішніх органів (серця, легенів, шлунково-кишкового тракту), погіршу­ють обмін речовин і знижують працездатність. Наприклад, при сколіо-зах (бокових викривленнях хребта) діагностуються зміни роботи як правого, так і лівого шлуночків серця. Виражена асинхронність у їх діяль­ності згодом призводить до тяжких порушень роботи серця. Викрив­лення хребта, що виникають у період росту кісток, у дівчат часто зміню­ють форму таза, звужуючи його у повздовжньому та поперечному напрямку. Згодом це може призвести до тяжкого протікання пологів. Найбільш частими порушеннями постави є плоска спина, кругла і круг-ловвігнута (рис.4І).

Порушення постави виявляються у збільшенні або зменшенні при­родних вигинів хребта, відхиленнях від правильного положення плечо­вого поясу, тулуба, голови.

Засвідченням лшарів^гігійпсш, порушення постави і викривлення Хребта дуже частб мають ослаблені діти. Біяйшеть із них ще в раннь­ому віці переносить численні дитячі інфекційні захворювання, хворіють на рахіт, сліди якого залишаються наскелетіу вигляді деформацій грудшй клітки, викривлення ніг, пласкй* стоп.

Формування неправильної осанки і розвйїоїС деформацій хребта часто посилюють короткозорість, гіпотонія м'язів, вади розвитку хреб­та, захворювання легень і серця. Відомо, нф короткозорість чаЬто суп­роводжується кіфозом, а слабкість м'язів, пов'язана з рахітом, є при­чиною розвитку неправильної постави.

Для формування правильної постави велике значення має розви­ток м'язів тулуба. Напруження цих м'язів формує і утримує поставу, а зменшення їхнього напруження порушує її. При неправильній поставі голова висунута вперед, грудна клітка приплюснута, плечі зведеш впе­ред, живіт випнутий, а груди запалі. Поперековий лордоз і грудний кіфоз сильніше підкреслені'. Часто неправильна поставаї^проводжує сколіо-зи, тобто бокові викривлення хребетного стовпа.

Головним у формуванні постави є рівномірне заняття фізичними вправами і гармонійний розвиток усіх м'язових груп. До 18 років поста­ва стабілізується, після чого виправити її дуже важко.

За відсутності уваги з боку вчителів і батьків дефекти постави, які виникли в дітей ще в дошкільному вщі, у період шкільного життя суттє­во прогресують. Особливо швидке прогресування деформацій можли­ве у передпубертатний і пубертатний періоди.

До порушення постави призводять засвоєні звички сидіти горбля­чись, стояти спираючись на одну ногу, ходити з нахиленою вниз голо­вою, неправильна організація нічного сну дітей і підлітків: вузьке або коротке ліжко, м'якіперини, високі подушки. Нераціональне харчувйн-ня, яке може спричинити Нестачу повноцінних білків, мінеральних еле­ментів (особливо Са), вітамінів також є фактором ризику розвитку по­рушень постави дітей і пщзгітків.

Звичка тримати правильну поставу легко виховується і закріплюєть­ся у школярів, якщо одночасно із загальнозміцнюючими заходами (рац­іональний розпорядок дня, повноцінний сон, харчування і загартовуван­ня) вони виконують різні фізичні вправи, а навчальні заняттйїпозашкільні заходи пройодяться з урахуванням вшйшхособливостей, відповідають вимогам гігієна.

Ще одним захворюванням опорно-рухового апарату дітей і підлітків, яке досить часто трапляється, є плоскостошсть. Плоскостопістю називається деформація, яка полягає в частковому або повному опущенні повздовжнього або поперечного (іноді обох) склепінь стопи. Вона вик-ликаескарга на швидку втомлюваність і біль у ногах під час тривалої ходьби.

У нормальної стопи з високим склепінням опорна поверхня займає не більше 1/3 поперечного розміру стопи. Якщо опорна поверхня стано­вить 50-60% поперечного розміру стопи—стопа сплощена. При шюс-костотесті атола стикається з підлогою (землею) майже всіма своїми точкамиі слід позбавлений внутрішньої виїмки (рис. 44).

Плоскостопіеть буває вродженою і набутою, остання трапляється значнйШсЙше. Набрапдоскостопість, своєючермйо, можебугаета-тичною, паралітичною і травматичною. Найбільш часто зустрічасшся статична плоскостошсть, розвиток якої можуть спричшшти надлишко­ва мас^ тіла, нооння надмірних тягарів, носіння взуття без підборів та позбавленого еластичної підошви. /

Профілактика плоскостопості пов'язана із йрищегшедавш навичок правильно ходити. Необхідно, щобносшприщдьбі "дивилися" прямо іаеред, навантаження припадало на п'ятку, перший і п?ятий пальці, а внутрішнє склепіння не опускалося. Плоскостопість може розвиватися також при тривалому сидінні і стоянні, перенесенні великих вантажі», при носінні вузького взуття зв'язки розтягуються, що приводить доспло-щення стопи. Захворювання рахітом також може сприяти розвиткові плоскостопості.

Для зміцнення м'язів, які підтримують склепіння стопи, рекомен­дується ходьба босоніж по нерівній, але м'якій (пісок, м'який ґрунт) поверхні. При ходьбі корисно періодично підгинати і розслабляти пальці. Для профілактики і корекції в щоденну ранкову гімнастику вводять дек­ілька вправ: ходьбу на носках, п'ятках, на внутрішніх і зовнішніх краях стоп тощо. Позитивно впливають на зміцнення склепіння стопи ігри у волейбол, футбол.

Велике значення має носіння взуття, підібраного відповідно до гігієнічних вимог. Воно повинно відповідати довжині і ширині стопи, мати широкий носок, широкі підбори і еластичну підошву.

При плоскостопості крім лікувальних вправ, контрастних ванн для ніг і масажу іноді лікарі рекомендують носити вкладиші-супінатори у звичайному взутті або спеціальне ортопедичне взуття.

М'язи та їхні сухожилки зазвичай ушкоджуються внаслідок пере­напруження під час виконання роботи або від різних зусиль під час за­нять спортом. Деякі захворювання м'язів спричинюють їх слабкість і прогресуючу дегенерацію.

Розтягнення м'яза є незначнимушкодженням м'язових волокон. Розтягнення—стан, спричинений одноманітними рухами, що викону­ються в невідповідних положеннях частин тіла. Подразнення сухожилків м'яза-згинача і м'яза-розгинача—поширені ушкодження. Рухи пальців викликають біль.

Якщо розривається багато м'язових волокон, ушкодження нази­вається розривом м'яза. Розірваний м'яз спричиняє сильний біль і на­бряк. Поява крововиливу зумовлює утворення згустку крові.

Раптове сильне скорочення м'язів може спричинити значне уш­кодження сухожилка і навіть його відрив від кістки. Внаслідок підійман­ня великого вантажу, наприклад, штанги, можуть розірватись сухожилки двоголового м'яза пйеча або основний сухожилок передньої частини стегна.

Ахішпв сухожилок часто розривається у тенісистів у момент різкого підняття п'яти під час подачі. Високим є ризик такого розриву у сприн­терів при раптовому скороченні литкового м'яза.

Запалення сухожилка охоплює власне сухожилок (тендиніт) або внутрішній листок синовіальної обгортки, що охоплює деякі сухожилки (тендовагініт). Тендиніт виникає, якщо енергійний чи повторювальний рух створює надмірне тертя між зовнішньою поверхнею сухожилка і суміжною кісткою. Тендовагініт спричиняється перерозтягненням або тривалими одноманітними рухами. Симптоми: біль, набряк, обмеженість рухів.

М'язова дистрофія — цей термін об'єднує групу захворювань, зазвичай спадкових, при яких спостерігається швидка дегенерація ске­летних м'язів. Основні симптоми: прогресуюча дегенерація м'язової тканини та втрата її функції.

Міастенія — це аутоімунне захворювання характеризується ви­раженою слабкістю та стомлюваністю м'язів. При цій патології в орга­нізмі утворюються антитіла, які поступово зменшують у м'язах кількість рецепторів, що забезпечують скорочення м'язів. Розвиткові захворю­вання сприяє порушення функції тимуса. Ранніми симптомами є под­воєння в очах та опущення повік унаслідок слабкості м'язів обличчя. При ураженні певних м'язів порушується акт жування та ковтання. Зміни можуть поширюватися на м'язи верхніх і нижніх кінцівок.

Всебічний фізичний розвиток дітей і підлітків, щоденне виконання загальнозміцнюючих і спеціальних вправ удома і на уроках у школі -основа профілактики порушень опорно-рухового апарату, зміцнення здо­ров'я.

Питання для самоперевірки

і. Які види м'язової тканини ви знаєте?

2. Охарактеризуйте біологічне значення скелетних м'язів.

Перелічіть ознаки мікроскопічної та атат^мічноїбудовичжелет-ного м'яза.

Назвіть групи скелетних м'язів людини та визначте їх функціо­нальне призначення.

Що таке динамічна / статична робота м'язів? Від чога зале­жить сила м'язів?

Як можна пояенити збільшення м'язової маси у людей, якізай-маються за програмою Воду ЬшИіІщ? Який тип м'язової тканини прицьому працює?

Охарактеризуйте вікові особливості м'язового апарату.

Опишіть розвиток рухів у дітей.

Що таке фізіологічна / патологічна постава? Як сформувати тазберігати правильнупоставу? Які причини патологічноїсостави?

Ю.Що такеллоскостошеть? Які її причини та профілактика?

Література

1. Бугаев К.Е., МаркуеенкоЙ.Н. таін. Возрастнаяфизиология.—

Ростов-на-Дону: "Ворошиловградская Правда", 1975.-—С.86-87.

Даценко І.І. Гігієна і екологія людини. Навчальний посібник.—Львів: Афіша, 2000.—С. 238-242.

Ермолаев Ю.А. Возрастная физиология: Учеб. пособ. для студ.пед. вузов.— М.: Вьісш.шк., 1985.— С. 274-290.

ІСисельов Ф.С. Анатомія і фізіологія дитини з основами шкільноїгігієни.—К.: Радянська школа, 1967.—С. 118-132.

Попов С.В. Валеология в школе й дома (О физйческом благо-получиишкольников).—СПб.: СОЮЗ, 1997—С. 92-101.

Присяжнюк М.С. Людина та її здоров'я: Навч. посібник.—К.:Фенікс, 1998.—211-220С.

Совєтов С.Є. та ін. Шкільна гігієна. Навч. посібник для сту­дентів пед. ін-тїв.—К.: "Вшца школа", 1971.—С. 98-134.

Ої^рушенкоЛ.І. Клінічна анатомія і фізіологія людини: Навч.посібник.—К.: УСМП, 2001 :±- С. 66-76.

Хрипкова А.Г; Возр&стная физиология;-^ М.: Просвещение,1978,—€.156*170.

Хрипкова А.Г. й др. Возрастная физиология й інкольная гигие-на. Пособие для пед. ин-тов / А.Г.Хрипкова, М.В.Антропова, Д.А.Фар-бер.—М.:Просвещение,1990.-^С. 164^173.

Лекція 7.

ВНУТРІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ОРГАНІЗМУ.

КРОВ: ФУНКЦІЇ, СКЛАД

План

1. Внутрішнє середовище організму.

2. Функції, склад і кількість крові.

3. Плазма крові.

4. Будова і функції еритроцитів.

5. Будова і функції лейкоцитів. Імунітет та імунна система.

6. СНІД.

7. Будова і функції тромбоцитів. Зсідання крові.

8. Групи крові. Переливання крові.

Основні поняття: кров, лімфа, тканинна рідина, гомеостаз, плаз­ма крові, формені елементи крові: еритроцити, лейкоцити, тромбоцити; фізіологічний (ізотонічний) розчин, гіпертонічний розчин, гіпотонічний розчин, фагоцитоз, імунітет, імунна система, гемоглобін, депо крові, кро­вотворні органи, еритроцитоз, еритропенія, зсідання крові, групи крові, переливання крові.

1. Внутрішнє середовище організму

Кров, тканинна рідина, лімфа утворюють внутрішнє середовище організму і безпосередньо беруть участь у процесах обміну речовин і підтримці гомеостазу організму. В організмі є спеціальні пристосування для забезпечення сталості середовища. На відносно постійному рівні підтримуються в організмі—артеріальний тиск, температура тіла, ос­мотичний тиск крові і тканинної рідини, вміст в них білків, цукру, іонів натрію, калію, кальцію, хлору.

Найважливіша роль у підтриманні гомеостазу належить автономній нервовій системі, гіпофізарно-наднирковій системі, підзгір'ю та іншим утворенням нервової та ендокринної системи.

Гомеостатичні реакції мають певні межі. Відхилення від них мо­жуть спричиняти тяжкі захворювання, а іноді і загибель організму. Кож­ний віковий період характеризується специфічними особливостями об­міну речовин і енергії та механізмами гомеостазу. В ювенільний період переважають процеси асиміляції над дисиміляцією, чим зумовлений ріст, збільшення маси. З віком відбувається удосконалення процесів обміну, рухових актів, вищої нервової діяльності.

У зрілому віці процеси асиміляції і дисиміляції, система відновлен­ня гомеостазу забезпечують компенсацію. Під час старіння надійність цих механізмів послаблюється, відбувається згасання функцій ряду органів, зниження інтенсивності процесів обміну, але розвиваються нові специфічні механізми, які підтримують збереження відносного гомеос­тазу. Це проявляється, зокрема, у збільшенні чутливості тканин до дії гормонів поряд з послабленням нервових процесів.

Міжклітинна рідина омиває всі клітини організму. Саме через неї клітини одержують усе потрібне для їхньої життєдіяльності — ки­сень, білки, вуглеводи, жири, мінеральні речовини тощо. Туди ж клітини виділяють кінцеві продукти обміну, вуглекислий газ тощо. Міжклітинна рідина—важливий чинник збереження гомеостазу, її склад та співвідно­шення різних речовин досить сталі. У разі порушення цієї сталості лю­дина може загинути.

Міжклітинна рідина, що заповнює проміжки між клітинами, утво­рюється з кров'яної плазми внаслідок фільтрації останньої крізь стінки кровоносних капілярів. Вважають, що клітини стінок капілярів беруть активну участь у процесі утворення міжклітинної рідини, пропускаючи одні речовини і не пропускаючи інших. Надлишок міжклітинної рідини знову повертається в кров двома шляхами: одна частина її всмоктуєть­ся в кровоносні капіляри, а друга проникає в лімфатичні капіляри і у вигляді лімфи повертається в кров'яне русло по лімфатичній системі. До складу лімфи входять: вода — 94-95%, білки — 3-4%, глюкоза — 0,1%, мінеральні солі—0,8-0,9%, невелика кількість жирів та продукти обміну. У лімфі завжди є лейкоцити, а також інші імунні тіла, завдяки чому лімфа, як і кров, відіграє важливу роль у захисті організму від інфекції та виробленні імунітету.

Лімфа (від лат. ІутрНа — волога, чиста вода) — рідка тканина організму, що міститься у його лімфатичній системі. Лімфа являє со­бою прозору жовтувату рідину, що утворюється з міжклітинної рідини і концентрується в замкнутих з одного боку лімфатичних капілярах, які беруть початок у дуже вузьких міжклітинних проміжках. Вони зливають­ся у більші лімфатичні судини, які пронизують усі органи і тканини— лімфатичні вени. Ці вени, як і кровоносні вени, мають клапани, що пере­шкоджають зворотному руху лімфи, тому вона тече лише в одному на­прямку. Всі лімфатичні вени об'єднуються в два грудні протоки, які впа­дають у великі вени, повертаючи у кров рідину, що перейшла з крові у міжклітинну рідину. Змішуючись з венозною кров'ю, лімфа попадає в праве передсердя. По ходу лімфатичних судин розташовані розширен­ня —лімфатичні вузли (у паховій ямці, підколінних і ліктьових згинах, у грудній і черевній порожнинах, на шиї), в яких утворюються лімфоцити. Лімфатичні вузли відіграють роль біологічних фільтрів—у них затри­муються і знищуються мікроорганізми та інші сторонні тіла, які попада­ють в лімфу із тканини. Деякі лімфатичні капіляри знаходяться всере­дині ворсинок кишечнику, і в них надходять жири, які з течією лімфи попадають у кров. Таким чином, основні функції лімфатичної сис­теми — збереження і повернення рідини у систему кровообігу, утво­рення лейкоцитів, затримка і знищення мікроорганізмів та інших сто­ронніх тіл (вироблення імунітету), живлення організму та обмін речовин (розносить по організму жири від ворсинок кишечнику, білків, які синте­зує печінка). Лімфа є проміжним середовищем між кров'ю і клітинами.

Переносить із крові в клітини кисень, поживні речовини, мінеральні солі, біологічно активні речовини (гормони, вітаміни), а забирає з клітин і пе­редає в кров вуглекислий газ, а також продукти дисиміляції, які виділя­ють клітини.