Правління короля Хусейна

2 травня 1953 р., у день свого 18-ліття, Хусейн був коронований королем Йорданії (1953—1999). Провадячи поміркований курс свого діда, Хусейн про­довжував розвивати стосунки із Великобританією, а Лондон натомість щороку надавав Амману по кілька мільйонів фунтів стерлінгів фінансової допомоги.

Молодому монархові з перших років свого правління довелося зіткнутися із склад­ною політичною проблемою, яка полягала в поширенні в країні панарабської та соціа­лістичної ідеологій. 13 грудня 1955 р. йордан­ський уряд оголосив про приєднання до Баг­дадського пакту. Це одразу викликало хвилю протестів, особливо серед палестинців, яких обурювала ідея співпраці із Туреччиною, краї­ною, яка встановила дипломатичні відносини із Ізраїлем. Через тиждень уряд змушений був піти у відставку, а в березні 1956 р., на хвилі антизахідних настроїв, відправлено у відставку багатолітнього головнокомандувача Арабського легіону Дж. Глабба. Його змінив Алі Абу Нувар (1925 р.н.), особистий приятель короля Хусей­на. Невдовзі навколо А.А. Нувара, що не при­ховував своїх симпатій до панарабської та баасистської ідеології, почало формуватися коло молодих однодумців. Користуючись підт­римкою іншого йорданського "насериста" — прем'єр-міністра Сулеймана Наблусі (1910— 1976), А.А. Нувар почав готувати ґрунт для реформ за єгипетським взірцем, майже не приховуючи своїх амбіцій стати "йорданським Насером". Уряд С Наблусі оголосив про припинення з 14 березня 1957 р. дії британсько-йорданської угоди 1948 р. і зажадав евакуації з країни британських військ. Роздрато­ваний такими діями Йорданії Лондон пригрозив Хусейну припиненням фінансової допомоги. Змалювавши королеві перспективу поширення на Йорданію республіканських насеристських настроїв, британцям вдалося добитися усунення С. Наблусі з посади прем'єр-міністра.

Відправивши навесні 1957 р. норовистого прем'єра у відставку, король забо­ронив діяльність будь-яких партій, розірвав союз із Сирією, а в лютому 1958 р. навіть підписав угоду про створення федеративного об'єднання із Іраком, де правив його родич за хашимітською династією Фейсал II. Створена під патронатом західних держав на противагу ОАР федерація проіснувала заледве п'ять місяців — до липневої революції 1958 р. у Багдаді. Урядова криза навколо кабінету С Наблусі змусила Хусейна значно обережніше ставитися до популярного у той час в цілому арабському світі "насерівського соціалізму". Щоправда, у військові структури Багдадського пакту Йорданія так і не вступила.

Внутрішнє та міжнародне становище Йорданії у кінці 50-х рр. було винятково важким. Країну оточували неприязно налаштовані до королівської династії режими, економіка всуціль залежала від зовнішніх фінансових вливань. У 1958 р. 75% фінансових надходжень до йорданського бюджету складала економічна допомога Великобританії, а сукупна вартість імпорту Йорданії переважала експорт в 11 разів. У цій ситуації головне своє завдання король Хусейн вбачав у досягненні само­достатності національної економіки. У кінці 50 — на початку 60-х рр. уряд Йорданії розпочав енергійні заходи в сфері розвитку промисловості та сільського господарства. Найбільшим господарським проектом цього часу стало будівництво великого

каналу, який мав підвести воду із р. Ярмук у зневоднені, але придатні для обробітку, землі країни. Отримавши інвестиції від американців, Йорданська фосфатна компанія розпочала розробку мінеральних родовищ Мертвого моря. Ще одним джерелом надходжень до бюджету стали прибутки від туризму до Єрусалима, Петри та інших місць, пов'язаних із біблійною та античною історією. В першій половині 60-х рр. ВНП країни почав збільшуватися, зростаючи в середньому на 8% на рік. До 1966 р. майже повністю вдалося подолати безробіття.

Значним був науковий поступ країни. У 1962 р. розпочав роботу університет в Аммані, 1968 р. створено Королівське наукове товариство, а в 1976 р. відкрився Ярмуцький університет в Ірбіді. На середину 70-х рр. у країні налічувалося понад 400 тис. студентів. Хоча телебачення в Йорданії з'явилося лише 1968 р., вже у 1990 р. понад 90% йорданських сімей мали вдома телевізори. Таким великим відсотком телеглядачів не могла похвалитися на той час жодна з країн Східної Європи.

Арабо-ізраїльська війна 1967 р. протягом заледве двох днів відкинула Йор­данію в її розвитку на кілька десятиліть назад. Амман втратив найбільш економічно розвинені райони Західного берега Йордану з понад 650-тисячним населенням, отримавши натомість 300 тис. біженців. Протягом війни великих втрат зазнали збройні сили. Багаті арабські країни виявили солідарність із Йорданією. Саудівська Аравія, Кувейт та Лівія надали Хусейну фінансову допомогу, а Ірак вислав до Йорданії свої війська, що мали посилити пошарпану в результаті "шестиденної війни" систему оборони країни.

Однак найбільшою проблемою, що виникла у результаті війни, для Йорданії, як виявилося, були не економічні втрати, а поява на території країни збройних сил палестинського руху опору. Після кількох неприємних інцидентів Хусейн вирішив позбутися військових структур ОВП, які, провокуючи напруження у сто­сунках із Ізраїлем приносили йому постійні клопоти. У вересні 1970 р., після інциденту на "полі Доусона", король наказав своїй армії атакувати підрозділи ОВП. Змусивши палестинців після запеклих боїв евакуюватися до Лівану, Хусейн розв'язав собі руки в багатьох питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. Разом з тим збройний конфлікт всередині країни дорого обійшовся йорданській економіці. Унаслідок вересневих боїв 1970 р. ВНП зменшився на 25%.

Зважаючи на катастрофічні для країни наслідки війни 1967 р., король Хусейн надалі проводив винятково обережну зовнішню політику. У арабо-ізраїльській війні 1973 р. Йорданія взяла лише символічну участь, виславши на допомогу сирійцям танкову бригаду. Втім, ця війна все ж мала для країни деякі негативні наслідки. Визнавши в 1974 р. ОВП як повноважного представника палестинського народу, ООН позбавила короля Хусейна можливості виступати від імені палестинсь­ких мешканців Західного берега Йордану. Тим самим шанси Амману щодо поновного приєднання цієї території значно зменшилися. З іншого боку, оголошене внаслідок війни нафтове ембарго та зростання прибутків країн-нафтовидобувників, автома­тично збільшили фінансову допомогу, яку отримувала Йорданія. Лише в 1975 р. йорданці отримали 0,5 млрд. доларів допомоги. Завдяки цій допомозі, в 1973— 1983 рр. ВНП країни щороку зростав в середньому на 10%, подвоївшись протягом десятиліття. До початку 80-х рр. щедрі інвестиції дозволили в 12 разів збільшити експорт. Йорданія вступила в створену Марокко міжнародну організацію країн-експортерів фосфатів, що одразу збільшило експортну ціну на цю прибуткову статтю національної промисловості. Важливим джерелом валютних надходжень для країни були заробітчани. Лише в 1981 р. 350 тис. йорданців та палестинців

переслали з-за кордону до Йорданії близько 1 млрд. доларів. Стабільне економічне зростання позитивно вплинуло на демографічний баланс країни. Протягом 70— 80-х рр. населення Йорданії зростало на 2—3% щорічно.

На початку 80-х рр., із падінням світових цін на нафту, золотий струмочок інвестицій та фінансової допомоги поволі почав пересихати. Спонсори більш як вдвічі скоротили допомогу Амману й надалі гроші довелося позичати. Економіка країни, яка вже звикла до постійних фінансових вливань, не могла обійтися без інвесторів, а тому зовнішній борг Йорданії швидко зріс до 8 млрд. доларів.

У 1988 р. Хусейн остаточно відмовився від претензій на Західний берег Йордану, заявивши, що "майбутнє цих земель тепер належить самим палестин-цям". В наступному році відбулися парламентські вибори. Король скасував накладені свого часу обмеження свободи слова та зборів.

Цілу низку проблем створила для Йорданії війна в Перській затоці 1991 р. Насамперед суттєво зросла палестинська громада країни, оскільки понад 400 тис. палестинців, яких за проіракські симпатії вислали Саудівська Аравія та Кувейт, переселилися до Йорданії. Через великі військові видатки традиційні фінансові спон­сори зменшили обсяги щорічної допомоги Амману. Накладені ООН на Багдад санкції болюче вдарили по йорданській економіці, велика частина експорту якої була орієнтована на іракський ринок. Під час війни з Іраком Йорданія зберігала нейтралітет, закликаючи до вирішення конфлікту шляхом мирних внутрішньо араб­ських переговорів. Багато країн потрактували таку позицію як завуальовану підт­римку багдадського режиму, тому стосунки між Амманом та деякими арабськими столицями погіршилися.

Йорданія взяла активну участь у новому етапі мирних переговорів з врегу­лювання палестинської проблеми, який почався під патронатом СІЛА після завер­шення війни у Перській затоці. 26 жовтня 1994 р. Йорданія та Ізраїль підписали мирну угоду. Король Хусейн став третім політиком у ісламському світі, який наважився укласти мир з єврейською державою.

Підписання мирної угоди з Ізраїлем посилило в країні позиції ортодоксальних ісламістів. На проведених у листопаді 1993 р. виборах до йорданського парламенту серед 80 обраних депутатів найбільше місць — 16 — вибороли радикальні фундамен-талісти із Ісламського фронту дії. Щоб запобігти їхньому впливу на політичне життя, парламент прийняв безпрецедентну ухвалу заборонити депутатам-ісламістам голосувати під час прийняття парламентських рішень. З огляду на це, ісламісти бойкотували наступні парламентські вибори 1997 р., котрі, втім, викликали дуже слабке зацікавлення населення. Проголосували лише 55% виборців, обравши до парламенту, головним чином, представників племінної аристократії.

В останні роки життя король Хусейн важко хворів. Незважаючи на зроблену у СІЛА операцію, 7 лютого 1999 р. король помер від раку. На похорон монарха прибуло 50 керівників держав світу, серед яких були президент США Б. Клінтон, разом зі ще трьома колишніми американськими президентами. Перед смертю Хусейн встиг оголосити своїм спадкоємцем старшого сина Абдаллаха. Новий правитель Йор­данії коронувався вже через кілька годин по смерті батька. Абдаллах здобув профе­сійну військову освіту в США та Великобританії, і повернувшись до Йорданії, коман­дував в званні генерал-майора силами спеціального призначення.

Ще до того, як завершився офіційний 40-денний траур за померлим королем, Абдаллах II розпочав енергійні реформи. Створений королем новий уряд оголосив про наміри лібералізувати економіку країни. Висловивши задоволення темпами та напрямком йорданських реформ, "Паризький клуб" пробачив Амману 800 млн.

доларів старого боргу. З ініціативи молодого короля, в цивільній та військовій адміністрації відбулися значні перестановки, з тюрем випущено 500 осіб, включно з кількома десятками політичних в'язнів. У серпні 1999 р., з наказу Абдаллаха II, було закрито офіційне представництво ХАМАС у Аммані, а декого із його пра­цівників — депортовано.

Король Абдаллах II зайняв чітку позицію під час "другої інтіфади", що розпо­чалася на окупованих Ізраїлем територіях у вересні 2000 р. Протягом усього часу "другої інтіфади" король обережно, але послідовно висловлювався на підтримку палестинських вимог. Вже у жовтні 2000 р. Йорданія передала палестинцям 40 млн. доларів на відбудову зруйнованої ізраїльтянами під час "антитерористич-них" акцій соціальної інфраструктури автономії.

Незважаючи на порівняно стабільне економічне становище, сучасна Йорданія змушена вирішувати низку складних соціальних проблем. Через потужний демографічний вибух 80 — початку 90-х рр. половина населення країни зараз є молодшою 15 років, існує значний дисбаланс в територіальному, розміщенні населення — 50% населення мешкає в столиці. Невирішеність палестинської проблеми створює напруженість у стосунках із Ізраїлем.

ІРАК

• Монархічний режим

• Іракська республіка

• Ірак під владою баасистів

• Правління Саддама Хусейна

Монархічний режим

Головними політичними силами, що протистояли одна одній у суперництві за владу, в повоєнному Іраку були націоналісти, котрі сповідували радикально анти-західну панарабську ідеологію, та лояльно налаштовані до Великобританії консер­вативні політики з колишньої мандатної адміністрації. Прихильником тісного союзу із Великобританією був король Фейсал II. Ситуацію в країні ускладнював перманентний конфлікт на півночі країни із курдами та постійні спроби західних нафтовидобувних компаній втручатися в політичне життя Іраку. У 1946 р. в Іраку відновлено цивільне правління, проте діяльність лівих партій була заборонена, а виконавча влада залишилася в руках консерваторів. У наступні роки конфлікт між націоналістами та монархістами неодноразово ставив країну на межу серйозних соціальних потрясінь.

Велику політичну кризу в країні викликало підписання 14 січня 1948 р. у Портсмуті (Великобританія) нової британо-іракської угоди, що мала замінити договір 1930 р. Згідно з цією угодою, британські війська виводилися з країни, але на військових базах залишався британський персонал для підтримання їх у робочому стані. Окремо було обумовлено, що за потреби Лондон має право ввести до Іраку "додаткові сили". Цей пункт викликав сильне обурення населення, що вимагало повного виведення британських військ з країни. Після оприлюднення тексту угоди в Багдаді почалися масові протести проти підписання договору. Під час потужних демонстрацій 26—27 січня 1948 р. 300-тисячний натовп спробував взяти штурмом будинки парламенту та уряду. Солдати відмовилися стріляти в демонстрантів і, лише задіявши спецпідрозділи поліції, уряд зміг вгамувати ситуацію. Під час розгону демонстрації загинуло 70 осіб і ще 300 поранено. На знак протесту проти

підписання Портсмутської угоди, група депутатів парламенту склала свої повнова­ження. Ініціатор підписання Портсмутського договору прем'єр-міністр Саліх Джабр змушений був піти у відставку й навітьвиїхати з країни. Новий урядовий кабінет, який очолив відомий діяч незалежницького руху, послідовний прихильник анти-британської політики Мухаммед ас-Садр, 3 лютого 1948 р. офіційно оголосив про відхилення підписаного в Портсмуті договору.

Наступна урядова криза стала наслідком невдач, яких зазнали іракські сили під час арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. Склавши вину за неготовність країни До війни на уряд, військові змусили М. ас-Садра піти у відставку. В Іраку запроваджено надзвичайний стан, розпущено опозиційні партії, запроваджено військові суди, проведену низку арештів політиків, котрі на думку військових, своєю діяльністю послаблювали державу. Країну затопила хвиля антиізраїльської пропаганди, що завершилася депортацією майже всього єврейського населення. Через великі військові видатки, на початку 1949 р. економіка Іраку опинилася в критичному стані, й уряду довелося просити фінансової допомоги в СІЛА та Великобританії.

Західні країни поставили умовою надання економічної допомоги Іраку повер­нення на пост голови уряду політика прозахідної орієнтації Нурі Саїда. 6 січня 1949 р. він знову очолив кабінет міністрів. У наступні роки прихильники Нурі Саїда створили політичну партію Конституційний союз, яка, поєднуючи демо­кратичні та силові засоби впливу, забезпечила проурядовим депутатам більшість місць на проведених у січні 1953 р. виборах до парламенту. Напередодні виборів у країні уведено воєнний стан, а важливим чинником, що вплинув на перемогу прихильників уряду на виборах, стало збільшення прибутків, які отримував Ірак від продажу нафти. З 1952 р. "Ірак петролеум компані" почала виплачувати Багда­ду 50% загального прибутку.

У середині 50-х рр. на Близькому та Середньому Сході сформувався військово-політичний блок прозахідноорієнтованих держав. Ірак відіграв у цьому процесі одну з головних ролей. Ще в березні 1946 р. Багдад уклав угоду про дружбу та добросусідство з Туреччиною. 24 лютого 1955 р. Ірак підписав з Туреччиною угоду про військову взаємодопомогу та спільну оборону. Ця угода послужила основою для створення під патронатом Лондона військового блоку під назвою Багдадський пакт, до якого згодом увійшли Іран, Пакистан і сама Великобританія. Лондон був зацікавлений у зміцненні своїх позицій у регіоні, особливо після евакуації британських військ із зони Суецького каналу. Ірак став першою арабською державою, що вступила до військового блоку, орієнтованого на західний світ.

Вступ Іраку до Багдадського пакту відкрив для іракців доступ до широкої фінансової допомоги з боку США та Великобританії. Однак, навіть за допомоги західних фахівців країна не могла позбутися постійних економічних проблем. Незважаючи на зростання посівних площ, реальні урожаї скорочувалися через низький рівень агрокультури та прогресуюче засолення ґрунтів. Ірак змушений був щорічно імпортувати зерно з-за кордону. Отримані від експорту нафти кошти доводилося вкладати насамперед у будівництво іригаційних споруд та комунальної інфраструктури, тому промисловість майже не розвивалася. Лише в 1956 р. було прийнято перший з часів проголошення незалежності план промислового розвитку Іраку.