Правління Муамара Каддафі

Особливу роль в суспільному житті Лівії відігравала армія, в якій сильними були пронасерівські настрої. У 1964 р. військові створили організацію "Вільні офіцери юніоністи-соціалісти". її очолив лейтенант Муамар Каддафі (1942 р.н.). Організація ставила собі за мету здійснити антимонархічний переворот та соціально-політичні реформи за єгипетським взірцем. Значне незадоволення в армії викликало небажання короля країни втручатися в арабо-ізраїльський конфлікт. Під час війни 1967 р. група лівійських солдатів та офіцерів зробила спробу на власний розсуд перейти єгипетський кордон, щоб взяти участь в боях із ізраїльтянами. За наказом короля, їх затримали та віддали під суд. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння змовників, став підпал у серпні 1969 р. великої мусульманської святині — мечеті Аль-Акса в Єрусалимі. Військові вважали, що король не відреагував на цей виклик належним чином, а тому мусить піти.

Скориставшись тим, що король разом зі своєю дружиною виїхав до Греції на тривале лікування, у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1969 р. "вільні офіцери" вчинили державний переворот. Армія заарештувала членів королівської родини, чільних чиновників та вищих офіцерів. Незначний опір, що вчинили прихильники Ідріса Сенусі, швидко придушено. Влада перейшла до анонімної Ради військового коман­дування, а країну проголошено Лівійською Арабською Республікою. Лише через тиждень світ дізнався ім'я нового лідера держави. Ним став полковник М. Каддафі. Колишній король сприйняв звістку про своє усунення від влади зі стоїчним спокоєм. Він заявив, що вже сам раніше планував зректися влади, а тому не робитиме спроб повернути собі корону Лівії.

Очолена М. Каддафі військова хунта оголосила 11 грудня 1969 р. конститу­ційну декларацію, що стала тимчасовим основним законом. Згідно з нею, М. Каддафі отримав практично необмежену владу. Політичним підґрунтям режиму став створений в березні 1972 р. Арабський соціалістичний союз (АСС) — єдина політична організація, якій легально дозволено діяти в країні. Усі інші партії та громадські організації заборонено. Головою АСС став М. Каддафі. Організація оголосила про наміри боротися за створення в Лівії "арабського соціалізму" та поширення міжарабської солідарності в зовнішній політиці. Ідеологією АСС була запропонована навесні 1973 р. М. Каддафі "третя теорія", яку в 1976—1979 рр. лівійський лідер оформив у вигляді "Зеленої книги". "Третя теорія" передбачала встановлення в країні "прямого правління народних мас" без посередництва партій та парламентської системи. "Третя теорія" критикувала капіталізм та комунізм і, оголошуючи головними рушіями історії націоналізм та релігію, пропонувала побудувати засноване на канонічних нормах Корану справедливе суспільство.

Важливе місце в "третій теорії" займали морально-етичні моменти. Боротьба за "високу моральність" вилилася у Лівії в запровадження "сухого закону", урядового припису жінкам ходити винятково в традиційному східному вбранні. При міністер­стві зв'язку створено спеціальний цензорський відділ, працівники якого пере­глядали західні журнали, які надходили до країни, замазуючи чорною фарбою на жіночих фото все, за винятком обличчя. Спеціальним законом заборонено цілуватися на вулицях, причому заборона поширювалася і на подружні пари.

Головними завданнями внутрішньої та зовнішньої політики країни оголо­шено ліквідацію британських та американських військових баз, а також витіснення з економіки країни нелівійського капіталу. У березні 1970 р. Великобританія, а у червні того ж року — США вивели свої війська з лівійської території. 21 липня 1970 р. уряд М. Каддафі націоналізував майно 25 тис. італійців, які жили в країні ще з колоніальних часів. Конфіскацію оголошено компенсацією за італійську окупацію країни в 1911—1943 рр. Згодом лівійський уряд націоналізував філії західних банків та страхових компаній. Найважливішим кроком військового уряду стала націоналізація нафтовидобувної промисловості. 1 вересня 1973 р. оголошено закон, що встановлював норму представництва лівійського державного капіталу в нафтовидобуваних підприємствах на рівні не нижче 51%. До 1974 р. повністю або частково націоналізовано лівійські філії "Шелл", "Тексако", "Сокал", "Філіпс" та інших нафтовидобувних концернів. До кінця 1975 р. державний сектор складав понад 75% обсягів ВНП.

15 квітня 1973 р. М. Каддафі оголосив про початок "народної революції", що мала на меті ліквідувати старі закони, очистити країну від "хворих елементів", до яких гуртом зараховано як комуністів, так й ортодоксальних ісламістів, а також арабізувати культуру й суспільні відносини і протистояти експансії західної культури. Основою нової політичної системи стали "народні комітети", що мали відігравати роль органів народного самоврядування. У січні 1976 р. АСС було перейменовано на Всезагальний народний комітет, що водночас отримав законодавчі повноваження. Через рік, у лютому — березні 1977 р. цей комітет затвердив нову структру влади. Замість розпущеного військового уряду створено Генеральний секретаріат. Виконавча влада перейшла до Вищого народного комітету. М. Каддафі, який очолив Генеральний секретаріат, був оголошений "революційним мислителем і вождем". Водночас 2 березня 1977 р. країна змінила назву на Соціалістичну Народну Лівійську Арабську Джамахіррію. Запропонований М. Каддафі новотвір "джамахіррія" дослівно перекладається з арабської як "пряме народне самоврядування".

Ліквідувавши парламентські форми представництва та заборонивши діяльність будь-яких партій, М. Каддафі натомість створив постійно діючий Загальний народний конгрес та місцеві народні збори. Практичним впровадженням прямого управління держави народом займалися "революційні комітети", що мали необмежені повноваження щодо виявлення та покарання "підривних елементів" незадоволених революційними перетвореннями.

Завдяки стабільному надходженню прибутків від продажу нафти, які в кінці 70-х рр. склали 20 млрд. доларів на рік, Лівія зуміла здійснити стрімкий ривок у економічному розвитку. Щорічний приріст обсягів господарського розвитку країни складав в середньому 28,8% у промисловості і 16% в сільському господарстві. Національний прибуток на душу населення в 1980 р. склав 10 920 доларів. За час першої п'ятирічки (1976—1980) було збудовано низку нафтопереробних заводів,

підприємств легкої та харчової промисловості. У Місураті почалося спорудження найбільшого в Північній Африці металургійного комбінату. Значні кошти вкладено в розвиток поливного землеробства та пошуки води в пустельних зонах країни. Завдяки великим інвестиціям в сільське господарство, на початок 80-х рр. Лівія почала майже повністю забезпечувала себе продуктами харчування.

Спрятлива для Лівії зовнішньополітична кон'юнктура змінилася на початку 80-х рр. водночас із падінням світових цін на нафту. У 1980—1983 рр. лівійцям довелося на 50% зменшити обсяги видобутку нафти. Прибутки від її продажу впали в 1982 р. до 8 млрд. доларів на рік, а в наступні роки ще більше. Країна змушена була відмовитися від деяких дорогих проектів. Інфляція сягнула 30% на рік. Намагаючись боротися з падінням життєвого рівня населення, уряд заборонив приватну гуртову торгівлю, а з 1981 р. закрив всі приватні крамниці, за винятком тих, що продавали хліб та овочі. З 1985 р. у країні довелося увести контрольований урядом жорсткий режим економії.

Зовнішня політика керованої М. Каддафі Лівії відзначалася незбалансованістю й навіть хаотичністю. Країна здійснила почергові спроби об'єднатися з усіма сусідніми з нею державами. Після кількох спільних декларацій про наміри розвивати міждержавні федеративні відносини, 16 липня 1973 р. М. Каддафі проголосив "марш на Каїр". 40 тис. неозброєних лівійців пішки вирушили до єгипетської столиці для того, щоб організувати там сидячий страйк і вручити президенту А. Садату написаний кров'ю лист із закликами об'єднати Лівію та Єгипет в одну країну. Єгиптяни зупинили похід у 200 км від своєї столиці, і призначене на 1 вересня 1973 р. злиття двох країн не відбулося. Незважаючи на невдачу цього об'єднання, під час наступної арабо-ізраїльської війни М. Каддафі надав Каїру 1 млрд. доларів фінансової допомоги, а також передав багато військової техніки і спорядження. Аналогічні пропозиції про об'єднання Лівія зробила Тунісу і Чаду. Особливо активно лівійці втручалися у громадянську війну в Чаді, яка тривала там з 1966 р. М. Каддафі активно надавав підтримку Фронту національного виз­волення Чаду (ФРОЛІНА) Гукуні Уеддея, який воював з центральним урядом. Улітку 1978 р., а згодом взимку 1980—1981 рр. лівійські війська навіть брали участь в бойових діях в Чаді, допомагаючи бойовикам ФРОЛІНА. Зрештою, вже в другій половині 80-х рр. М. Каддафі змушений був припинити підтримку партизан і визнати законний уряд Чаду, очолюваний Хісеном Хабре.

У серпні 1981 р. почалося погіршення відносин Лівії та СІЛА. Лівія оголосила акваторію затоки Сідра південніше 32°20' широти своїми територіальними водами. Ця декларація була проігнорована США, що демонстративно розпочали військові маневри свого 6-го флоту біля берегів Лівії. Під час цих маневрів трапилося кілька збройних інцидентів, у результаті яких американці збили два лівійських військові літаки. У березні 1986 р. США розпочали ще одні маневри біля берегів Лівії. Знову відбулися збройні сутички, і в одній з них 24 березня американці потопили два лівійські патрульні катери.

5 квітня 1986 р. у дискотеці в Західному Берліні, де зазвичай відпочивали американські військові, трапився вибух, унаслідок якого загинули американець та його німецька дівчина. Багато осіб поранено. Сполучені Штати звинуватили в орга­нізації вибуху спецслужби Лівії, яка нібито в такий спосіб намагалася помститися за потоплені катери. 15 квітня військові літаки США та Великобританії здійснили наліт на лівійські міста Триполі та Бенгазі. Метою операції "Каньйон Ельдорадо"

оголошено фізичне знищення М. Каддафі та інших керівників джамахіррії. Однак сам М. Каддафі не постраждав, хоча внаслідок бомбового удару по його будинку було поранено троє його дітей, а 18-місячна донька загинула. Загинули також ще принаймні ЗО осіб. Американці втратили два літаки, які впали в море.

Великого розголосу набрав терористичний акт проти американського аеробуса, що вибухнув над шотландським містечком Локербі 21 грудня 1989 р. Унаслідок катастрофи загинуло 259 осіб. Оскільки слідство виявило причетність до вибуху офіцерів лівійських спецслужб, у 1991 р. на Лівію було накладено міжнародні торгові санкції. Умовою їх скасування мала стати видача підозрюваних та суд над ними в США. Після тривалих переговорів у кінці 90-х рр. М. Каддафі погодився видати підозрюваних у скоєнні терористичного акту для міжнародного суду в Гаазі. Одного з підозрюваних лівійців було виправдано, а другого засуджено до довічного ув'язнення. США звинуватили Лівію в тому, що на її території розташовано десятки випікільних таборів понад 30-ти терористичних організацій, а лівійські спецслужби постачають зброю бойовикам Ірландської республіканської армії, "Еускаді та Аскатасуна", "Червоним бригадам", "Чорному вересню" та іншим екстремістам.

Підводячи у 1987 р. підсумки першого десятиліття існування джамахіррії, М. Каддафі змушений був визнати частину допущених раніше помилок. За аналогією з процесами, що у той же час відбувалися в СРСР, кампанія за нормалізацію суспільного життя в Лівії отримала назву "зеленої перебудови". У країні відновлено діяльність приватних підприємств, обмежено сферу діяльності ревкомів, випущено частину політичних в'язнів. Щоправда, ліберальні реформи швидко було згорнуто. Головною причиною цього стало накладення ООН на Лівію на початку 90-х рр. економічних санкій за звинуваченнями в підтримці міжнародного тероризму. Контакти з арабським світом зіпсувалися через підтримку М. Каддафі Іраку під час Кувейтської кризи та війни в Перській затоці. Країна потрапила в сувору міжнародну ізоляцію. Лише визнавши відповідальність за вибух американського аеробуса най Локербі та пообіцявши виплатити родичам жертв по 10 млн. доларів компенсації за кожного вбитого (загалом 2,7 млрд. доларів), у вересні 2003 р. Лівії вдалося добитися остаточного зняття економічних санкцій.

ТУНІС

• Проголошення незалежності

• Правління Хабіба Бургіби

Проголошення незалежності

Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи, метою яких було поступове залучення до управління протекторатом лояльних до метрополії сил. У вересні 1945 р. відновлено діяльність розпущеної під час війни Великої ради, скасовано попередню цензуру преси, проведено вибори до французького парламенту. Ще через два роки в Тунісі створено Раду міністрів, яка отримала частину повноважень колишньої колоніальної адміністрації.

З ініціативи "Нового Дестуру", 23 серпня 1946 р. національно-патріотичні сили країни скликали Національний конгрес. Конгрес прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією. Наступний етап національно-визвольного

руху в Тунісі почався після того, як у вересні 1949 р. до країни повернувся Хабіб Бургіба (1903—2000). За його наполяганнями, "Новий Дестур", відмовившись від гасла негайного проголошення незалежності, пішов на переговори з французьким урядом.

У квітні 1950 р. X. Бургіба висунув програму "почесного компромісу", згідно з якою в рамках протекторату мала бути здійснена низка реформ, спрямованих на розширення внутрішньої автономії та арабізацію адміністративного апарату країни. За участю членів "Нового Дестуру", 17 серпня 1950 р. в Тунісі створено уряд Мухаммеда Шеніка, який розпочав переговори з французами про конкретні терміни реформ. Однак Париж швидко відмовився від попередніх домовленостей і припинив переговори. У спеціальній ноті 15 грудня 1951 р. уряд Франції підтвердив своє бажання зберегти недоторканим режим протекторату в Тунісі.

Після припинення переговорного процесу в Тунісі почалося формування збройного підпілля. "Новий Дестур" відмовився від політики "почесного компромісу" й закликав народ до активної боротьби. Було створено партизанську Армію націо­нального визволення. У відповідь на вуличні маніфестації та страйки, французи 18 січня 1952 р. заарештували X. Бургібу та інших лідерів національного руху. У березні ув'язнено членів уряду М. Шеніка. Бей Тунісу надіслав в ООН скаргу на дії французів, однак через деякий час під тиском Парижа був змушений відкликати її назад. Незалежні арабські та азійські країни звернулися 14 квітня 1952 р. до Ради безпеки ООН з вимогою примусити-Францію надати Тунісу внутрішню авто­номію та визначити чіткий графік етапів просування країни до повної незалежності. Франція відмовилася від обговорення цього питання.

У відповідь на терористичні акти Армії національного визволення, європейські колоністи, що становили майже 10% населення протекторату, створили власну підпільну бойову організацію "Червона рука". Найбільш резонансною акцією цієї організації стало вбивство 5 грудня 1952 р. лідера найвпливовішої в Тунісі профспілкової організації Фархата Хашеда, який активно співпрацював з "Новим Дестуром". Вбивство Ф. Хашеда викликало численні акти відплати, демонстрації та страйки.

Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня 1954 р. французь­кий уряд погодився на встановлення нових параметрів дипломатичних відносин з Тунісом. Заяву про це прем'єр П'єр Мендес-Франс зробив під час свого візиту до Тунісу. У серпні 1954 р. сформовано туніський уряд, до якого запрошено пред­ставників "Нового Дестуру". Зважаючи на це, 9 грудня 1954 р. Армія націо­нального визволення оголосила про припинення збройної боротьби. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. підписано угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії. Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони країни.

На початку 1956 р. переговори продовжилися. 20 березня 1956 р. вони завершилися підписанням угоди про повну незалежність Тунісу. Франція підтримала кандидатуру Тунісу при вступі до ООН, проте, посилаючись на розгортання війни в сусідньому Алжирі, зберегла свої військові бази на туніській території. На про­ведених 26 березня 1956 р. виборах до Національного зібрання Тунісу переміг "Новий Дестур". 14 квітня 1956 р. X. Бургіба сформував перший уряд незалежного Тунісу. 25 липня 1957 р. парламент висловився за скасування монархії. Туніс проголошено республікою, президентом якої став X. Бургіба.

Правління Хабіба Бургіби

Цивілізоване надання незалежності не зняло напруженості в стосунках Тунісу із Францією. Головними її причинами були продовження війни в Алжирі, з яким тунісці солідаризувалися, а також майнові суперечки щодо французької власності на туніській території. Гучний міжнародний скандал викликало бомбардування 8 лютого 1958 р. французькою авіацією туніського прикордонного міста Сак'єт Сіді Юсеф, в якому були зосереджені частини алжирських партизанів. Під час бомбардування загинули мирні тунісці, тому Франція потрапила у винятково незручне становище. Загалом, перші шість років незалежності зовнішня та внутрішня політика Тунісу перебувала під сильним впливом алжирської війни. Туніс активно допомагав алжирському Фронту національного визволення (ФНЛ), дозволивши створити на своїй території вишкільні табори та тилові бази. У 1958 р. у Тунісі почав діяти створений ФНЛ алжирський уряд. У вересні 1961 р. X. Бургіба неочікувано віддав наказ туніській армії атакувати французьку військову базу в Бізерті. Французи вчинили запеклий опір, й попри чисельну перевагу тунісців, база успішно оборонялася до липня 1962 р. Лише шляхом мирних переговорів уряд Тунісу зміг добитися її евакуації, що відбулася в 1963 р. '

Завдяки послідовній позиції у відносинах із західними країнами, а також поміркованій внутрішній політиці, Туніс зміцнив рвій авторитет серед арабських країн, виявом чого стало перенесення 1979 р. саме до Туніса штаб-квартири Ліги арабських держав, а 1982 р. — штаб-квартири ОВП.

Після проголошення незалежності, аж до відставки X. Бургіби, влада в Тунісі перебувала в руках однієї партії — "Нового Дестуру". У 1964 р. "Новий Деетур" було реорганізовано у Соціалістичну дестуровську партію (ПСД). Внутріш­ньополітичний курс X. Бургіби відзначався поміркованістю та лібералізмом. Демон­струючи бажання збудувати секуляризовану світську державу, уряд водночас не вдавався до соціально-економічних експериментів й досить обережно впроваджував державний контроль над господарством. Знайдена 1964 р. на території Тунісу нафта почала приносити стабільні валютні надходження. Єдиною сферою економіки, де уряду довелося вдатися до різких дій, було сільське господарство. У березні 1963 р. X. Бургіба наказав конфіскувати 370 тис. акрів орних земель, що раніше належали європейським колоністам. У середині 60-х рр. Туніс націоналізував решту земельних наділів європейців, передавши їх незаможним селянам. Через державне втручання в економічну сферу, час від часу економіка країни зазнавала кризи. У 1966—1969 рр. Туніс пережив проблеми із забезпеченням населення продуктами харчування.

Протягом 60-х рр. оточення президента поступово сформувало навколо X. Бургіби образ "батька нації", що згодом вилився у справжній культ обожнювання діючого президента. Опозиційні сили в країні повністю контролювалися владою, щодо найбільш непокірних застосовувалося насильство. У серпні 1961 р. у Франкфурті-на-Майні туніські таємні агенти вбили одного з найактивніших кри­тиків туніського режиму Салаха Бен Юсуфа (1908—1961). Авторитет президента піднявся настільки високо, що він міг собі дозволити відкрите порушення мусульманських релігійних приписів. Розпочавши кампанію за скасування посту під час Рамадану, який, на думку керівників держави, негативно впливав на працездатність населення, X. Бургіба зробив демонстративний крок, публічно випивши в заборонений для мусульман період посту склянку апельсинового соку.

У 1975 р. X. Бургібу проголошено пожиттєвим президентом Тунісу. Тоді ж запроваджено спритно складену конституційну норму, відповідно до якої наступником президента мав стати прем'єр-міністр, якого призначав сам же президент.

У другій половині 70-х рр. накопичення кризових явищ спричинило зростання соціального напруження в туніському суспільстві. Через економічні труднощі в лютому 1977 р. в Тунісі почалися демонстрації студентів і робітників. Організатором виступів стала керована опальним міністром планування Ахмедом Бен Салахом підпільна організація Рух об'єднаного народу. Незважаючи на поліцейські репресії, демонстрації продовжувалися протягом цілого 1977 р. До січня 1978 р. їх відбулося 452. Конфлікт сягнув свого апогею 26 січня 1978 р., коли під час розгону величезної демонстрації в Тунісі поліцейські, військові та бойовики парамілітарних утворень правлячої партії вбили понад 100 демонстрантів. Поклавши всю відповідальність за жертви на опозицію, уряд арештував лідерів маніфестаційного руху. Більшість із них отримали по 10 років каторги.

Придушивши жорстокими репресіями на якийсь час незадоволення населення, правлячий режим усе ж змушений був піти на поступки. На початку 80-х рр. почалося згортання однопартійної системи. У свій 77-й день народження, 3 серпня 1980 р., X. Бургіба звільнив кількох із арештованих раніше лідерів опозиції й пообіцяв, що надалі в Тунісі не буде політичних в'язнів. Щоправда, організації ісламістського спрямування залишилися під забороною. Початок політичної лібе­ралізації збігся в часі з економічними труднощами країни. Уряду довелося скасувати низку субсидій на продукти харчування, що раніше покривалися за рахунок нафто-доларів. Зростання цін на хліб викликало восени 1983 — на початку 1984 рр. масові соціальні виступи, на які уряд відповів арештами профспілкових лідерів.

Тим часом, отримуючи фінансову допомогу від Лівії та Ірану, туніські ісламісти зуміли настільки зміцнити свої позиції в суспільстві, що почали відкрито висловлювати свої претензії до влади в країні. На руку прихильникам ортодоксального ісламу зіграла незграбна воєнна акція Ізраїлю в 1985 р., коли, у відповідь на терористичний акт з боку палестинців, ізраїльські ВПС здійснили бомбові удари по об'єктах ОВП у туніській столиці. Під час бомбардування загинуло 75 осіб, 12 з яких були непричетними до палестинського руху тунісцями, а ще понад 300 осіб, переважно мирних жителів, — поранено. Оскільки на підтримку авіарейду в суверенну країну виступив президент США Р. Рейган, X. Бургібі довелося навіть зробити жорстку антизахідну заяву, проте ісламісти все одно оголосили, що уряд недостатньо боронить національний суверенітет. Злякавшись подальшого загострення ситуації, президент знову вдався до репресій. У 1986 р. проведено низку арештів серед лідерів ісламської опозиції, що на деякий час стабілізувало ситуацію.

У листопаді 1987 р. парламент призначив спеціальний консиліум у складі семи лікарів, які мали оглянути президента, котрий вже кілька років страждав на атеросклероз. Медики мали дати медичний висновок, чи може президент за станом здоров'я й далі виконувати свої обов'язки. Висновок консиліуму виявився невтішним для X. Бургіби. 84-річний "батько нації" пішов у відставку, а 7 лис­топада 1987 р. новим президентом країни став прем'єр-міністр Зін аль-Абідіна Бен Алі (1936 р.н.). Запропоновані 3. Бен Алі політичні реформи отримали згодом назву "політики нормалізації". Правляча партія була перейменована в Демократичне конституційне об'єднання. Слово "Дестур" остаточно зникло із назви керівної сили країни, що почасти мало символізувати розрив із радикальними традиціями національно-визвольного руху середини XX ст.

Президент ініціював скасування закону про пожиттєве президентство й зробив низку інших кроків, спрямованих на демократизацію державного апарату. З в'язниць випущено майже 2,5 тис. осіб, що відбували покарання за участь у "голодних бешкетах" 1983—1984 рр., а також 626 учасників ісламістського руху. Уряд, щоправда, швидко відчув свою помилку й, оголосивши 25 листопада 1987 р. про викриття "терористичної змови", знову арештував багатьох ісламістів. Політику утискування ісламістської опозиції 3. Бен Алі продовжував й пізніше, хоча й не заборонив її діяльність повністю. На парламентських виборах 1989 р. ісламісти зібрали 13% голосів виборців. Лише в 90-х рр. уряд заборонив Партію відродження, що була головною опозиційною силою ісламістів.

У 1989 та 1994 рр. 3. Бен Алі переобрали на черговий президентський термін, причому на виборах 1994 р. відзначено підозріло високу одностайність тунісців, 99,99% яких проголосували за діючого президента. Західні країни заплющили очі на явну недемократичність туніського режиму, оскільки в зовнішній політиці 3. Бен Алі продовжив попередній курс країни на розвиток добросусідських відносин з країнами Західної Європи.

АЛЖИР

• Національно-визвольна війна

• Соціалістичні та капіталістичні експерименти

Національно-визвольна війна

Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції внаслідок поразок першого етапу Другої світової війни активно вплинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху. Вже в травні 1945 р. в Алжирі розпочалися вуличні маніфестації, під час яких демонстранти вимагали надання країні повної незалежності. Французи спробували силою розігнати демонстрантів, у результаті чого почалися масові заворушення. У кінцевому підсумку жертвами зіткнень демонстрантів із силами правопорядку та армією стали близько 10 тис. осіб. Ферхата Аббаса (1899—1986), якого французька адміністрація звинува­тила в під'юджуванні до бунту, було арештовано, а організацію "Друзі маніфесту свободи" — розпущено.

Випущений на підставі амністії 1946 р. Ф. Аббас створив нову організацію Демократичний союз алжирського маніфесту, який оголосив про наміри добиватися незалежності мирним шляхом. Водночас почав кристалізуватися другий напрямок національно-патріотичного руху, зорієнтований на збройний шлях боротьби із фран­цузами. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р.н.), що підтримував дружні стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями.

У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт національного визволення (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення.

Силам повстанців протистояли ЗО тис. солдатів та жандармів, розквар­тированих в Алжирі. Важливим був і той момент, що саме в Алжирі, в Сідді-бель-Аббес, містилася штаб-квартира Іноземного легіону. Європейські колоністи складали

11% населення Алжиру й займали ключові посади в його господарстві. Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість європейських поселенців не припускали навіть думки про його незалежність.

Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Центрами повстання стали Кабілія та райони на захід від Орана поблизу марокканського кордону. Повстанці атакували військові та поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів. У зв'язку з агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване в співпраці з ними мирне населення. Так, наприклад, штаб одного з полків Іноземного легіону повідомляв командування про знищення упродовж 1956 р. 1440 озброєних партизанів, тимчасом" як на склади підрозділу було здано лише 140 одиниць трофейної зброї. До 1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250 тис. осіб. На жорстокі пацифікації повстанці відповідали не < менш кривавими акціями проти французького населення країни.

У 1955 р., намагаючись ліквідувати бази повстанського руху, французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції". З цих районів виселяли всіх мешканців, нищили розташовані там колодязі й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення постачання зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою "лінія Моріса". На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака Сустеля, кількість військ, задіяних в антипартизанських акціях, було збільшено до 225 тис. солдатів та офіцерів.

Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики "війни в місті". Головним форпостом ФНЛ стала Казба — арабські квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну", влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у співпраці з ними арабів. Відповідаючи на запитання західних журналістів, чому алжирці підривають бомби серед цивільного населення, А. Бен Белла пояснив, що партизани це роблять тому» що "не мають бомбардувальників аби скидати бомби на французів з повітря". Пік "бомбової війни" припав на вересень 1956 — червень 1957 рр.

Поліція не могла придушити хвилю терору, що затопила Алжир. Після того, як влітку 1956 р. протягом тижня в Алжирі від вибухів бомб загинуло 49 осіб, владу в місті передано військовим. Воєнна операція, під час якої 4,5 тис. французьких парашутистів під командуванням Жака Массю, методично оточуючи арабські райони міста, проводили поголовні обшуки та масові арешти, отримала назву "битви за Алжир". Арештованих підозрюваних піддавали тортурам. Кількість жертв "битви за Алжир" оцінюється в 2—2,5 тис. осіб. Переломним моментом став арешт керівника ФНЛ Ясефа Саада. Після трьох днів тортур французам вдалося зламати волю партизанського ватажка й отримати від нього вичерпну інформацію про повстанське підпілля.

Французький уряд поєднував військові акції із закликами до примирення на основі розширення особистих свобод мусульманського населення країни, його "інтеграції" з білими колоністами та обіцянками визнати в майбутньому Алжир "юридичною стороною" і укласти з ним угоду про нові умови співіснування з Францією.

Незважаючи на великі фінансові видатки, які тягнуло за собою продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. нафтових родовищ у Сахарі.

Незважаючи на постійну тактичну перевагу, французькі війська в Алжирі

зазнали невдач стратегічного характеру. Як і під час "брудної війни" в Індокитаї,

в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та методів її ведення.

Бажаючи захиститися від звинувачень, військові вдавалися до розпачливих

пропагандистських кроків. Маючи намір продемонструвати журналістам відсутність

довготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були основним "методом"

допиту полонених партизанів, генерал Ж. Массю, а згодом і численні офіцери його

дивізії, на очах у кореспондентів добровільно піддавали себе аналогічним тортурам.

Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо зі середовища

лівоорієнтованої інтелігенції.

Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські та азійські країни. Лише з великими труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною асамб­леєю ООН рішення про засудження алжирської війни.

Алжирська криза стала однією з головних причин затяжної урядової кризи у Франції. Незадоволені політикою метрополії європейські колоністи створили таємний Комітет громадського порятунку, лідерами якого стали студентський ватажок П'єр Лагайярд та впливовий промисловець і землевласник Робер Мартель. Комітет розпочав серед французьких солдатів пропагандистську діяльність, метою якої було переконати військових не виконувати ті накази Парижа, які вели, на думку змовників, до втрати Францією колонії. Під час траурної церемонії поховання вбитих партизанами французьких солдатів, що відбувалася в Алжирі 13 травня 1958 р., П. Лагайярд та Р. Мартель звернулися до зібраних на цвинтарі людей із закликом змінити "проалжирську" адміністрацію країни. Наелектризований емо­ційним напруженням натовп вирушив до резиденції генерал-губернатора. Війська не чинили спротиву заколотникам, і до вечора влада опинилася в руках новостворе-ного Комітету громадської безпеки, очоленого генералом Ж. Массю. Крім нього, до складу комітету увійшли інші військові, а також П. Лагайярд і Р. Мартель. Метою своєї діяльності комітет оголосив збереження французької присутності в Алжирі. Побоюючись державного перевороту, президент республіки Рене Коті звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким усобицям.

Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією сприйняли прихід до влади Ш. де Голля. Однак уже під час першого візиту до колонії на початку червня 1958 р. генерал висловився за зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їх расового чи етнічного походження, і проведення конститу­ційного референдуму. На референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення колонії проголосувала за збереження Алжиру в складі Франції з одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд запропо­нував широкомасштабну програму економічної розбудови колонії. Зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь арабам, будівництво житла та створення робочих місць. Серед вибраних до французького парламенту ЗО листопада 1958 р. 71 депутата Алжиру 48 були мусульманами і лише 23 — європейцями. як?

Мусульманські депутати Національного зібрання Франції належали до поміркова­ного крила патріотичного руху й виступали за поетапну еволюційну передачу влади в колонії алжирцям. Водночас у країні продовжувався збройний рух, який за відсутності А. Бен Белли очолив Ф. Аббас.

Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль у кінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного насе­лення. 29 січня 1960 р. він підтвердив право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висло­вилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% — у самій Франції.

Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС). Користуючись підтримкою з боку колоністів європейського походження, очолена колишніми генералами Раулем Сала-ном, Морісом Шаллем, Рене Зеллером та Едмоном Жуо, ОАС здійснила 21 квітня 1961 р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик генералів відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до збунтованих елітних спецпідрозділів. Перекинувши з метрополії до Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив заколот. Було заареш­товано більшість причетних до змови генералів, а ОАС у відповідь організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру.

Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності розпочалися в Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 1 липня 1962 р. 91% населення проголосував за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент, колоністи отри­мували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важли­вим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.

Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження "французького Алжиру". ОАС розпочала кампанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФНЛ та прихильників незалежності. У відповідь мусуль­манське населення спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок спровокованого терором ОАС загострення національного протистояння, лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів.

Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х рр. 70% працездатного населення Алжиру не мало роботи.

Соціалістичні та капіталістичні експерименти

Евіанські угоди поклали край кривавій семилітній війні. З липня 1962 р. Алжир проголосив незалежність. Французька адміністрація передала владу тимчасовій адміністрації країни, яку очолив Юсеф бен Хедда. Претензії на владу в країні також висловили радикали із ФНЛ, очолювані А. Бен Беллою. Скликане у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем'єр-міністром. Прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президент­ською республікою, а у вересні 1963 р. А. Бен Белла став її першим президентом.

Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення цілої низки складних економічних проблем. Велику частину з них створив масовий виїзд європейців із країни. У багатьох галузях промисловості та комунальних службах почало бракувати фахівців, а в сільській місцевості великі земельні площі залишилися без господарів. Уряд дозволив селянам займати покинуті європейськими колоністами поля. На початок 1963 р. у руки алжирців перейшло майже 2 млн. га орної землі. Єдиною галуззю господарства, що стабільно працювала та приносила країні валютні надходження, була нафтовидобувна промисловість, котру продовжували контролювати французи.

Водночас із економічними проблемами загострилася й низка політичних питань. У 1963—1964 рр. Алжир пережив збройний прикордонний конфлікт із Марокко, два збройні заколоти в Кабілії, а також політичну кризу, спричинену заявою опозиції про недемократичний характер новоприйнятої конституції. Хоча А. Бен Беллі вдалося придушити антиурядові виступи та, принаймні тимчасово, залагодити конфлікт із марокканцями, його стиль керівництва країною зазнавав дедалі більшої критики. Великі нарікання викликав авторитаризм президента та його спроби встановити одноосібний контроль над військом, а також усунення від влади колишніх соратників по партизанській боротьбі. Зрештою, 19 червня 1965 р. відбувся безкровний переворот, в результаті якого армія позбавила А. Бен Беллу влади.

Новим президентом країни став авторитетний ветеран національно-визвольної війни міністр оборони Хуарі Бумедьєн (1927—1978). Усунувши авторитарний режим А. Бен Белли, Алжир отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги, що мала бути використана на відбудову та реконструкцію національної промис­ловості. Надаючи ці кошти, Париж розраховував на те, що алжирці відмовляться від ідей націоналізації нафтовидобувної промисловості, яка продовжувала залишатися в руках французьких підприємців. Водночас Париж збільшив відрахування з прибутків за продану нафту, що переказувалися алжирській стороні. У 1969 р. Алжир став членом Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК).

Спричинене світовою енергетичною кризою 1973—1974 рр. зростання цін на нафту обернулося для Алжиру суттєвим збільшенням валютних надходжень. У середині 70-х рр. керівництво країни отримало змогу розгорнути широку програму реформування сільського господарства, розбудови промислового сектору та створення нових робочих місць. Підтримуючи добросусідські відносини із Францією, Алжир водночас налагодив співпрацю із СРСР. За допомогою Радянського Союзу в Алжирі збудовано низку промислових об'єктів, розвивалася співпраця в гірничій та військовій сферах.

27 грудня 1978 р., X. Бумедьєн помер. Після його смерті президентом країни та генеральним секретарем правлячого ФНЛ став міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р.н.). Новий лідер країни дещо змінив зовнішньополітичний курс держави, розпочавши зближення зі США. Водночас було розв'язано тривалі супе-

речки із сусідами: в 1986 р. нормалізовано відносини із Лівією, а 1988 р. завершилася тривала суперечка із Марокко про приналежність Західної Сахари. Це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Магрібу, до якої, крім Алжиру, увійшли Лівія, Туніс, Марокко та Мавританія.

У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося. Головною причиною цього стало падіння світових цін на нафту. На зменшення валютних вливань швидко відреагувала економіка, збільшилося безробіття та зросли ціни. У 1988 р. під тягарем економічних та соціальних проблем правлячий ФНЛ передав частину своїх повноважень прем'єру та місцевим органам влади. Незважаючи на це, продовжувалися демонстрації протесту й мітинги, тому 1989 р. парламент прийняв нову конституцію, що ліквідувала однопартійну систему та скасувала монополію ФНЛ на владу.

Цим одразу скористалися опозиційні сили, що зареєстрували низку легальних політичних партій. Найвпливовішою політичною силою серед новопосталих партій швидко став заснований 1989 р. професором психології Аббасі Мадані Ісламський фронт порятунку, що сповідував ортодоксально фундаменталістські погляди. Оголо­сивши про плани створити в Алжирі ісламську державу особливої "мусульманської моделі розвитку", А. Мадані здобув підтримку вже добряче втомлених соціалістичними та капіталістичними експериментами алжирців. Першого приголомшливого успіху фундаменталістам вдалося досягнути в червні 1990 р., коли на місцевих виборах за них проголосувало 54% виборців. Це дозволило ісламістам встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. На проведеному 26 грудня 1991 р. першому турі виборів до національного парламенту Фронт виборов 188 із 430 мандатів. Наступний тур виборів мав ще більше посилити позиції ісламістів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксально фундамен-талістського режиму.

У цій ситуації владу в свої руки взяли збройні сили. 9 січня 1992 р. президент Ш. Бенджедід пішов у відставку, а військові сформували Верховну раду безпеки. Призначений на 16 січня другий тур голосування скасовано, а Ісламський фронт порятунку заборонено. На скасування виборів ісламісти відповіли терором: лише до кінця 1992 р. понад 40 чільних представників політичної еліти країни було вбито й сотні поранено.

Фундаменталісти й гадки не мали змиритися зі своїм усуненням з політичного життя й розпочали масовану кампанію збройної боротьби. Головними органі­заціями, що оголосили війну режиму військових, стали Озброєне ісламське угруповання, Ісламська армія порятунку та Фронт ісламського джихаду. Збройна боротьба, що почалася в Алжирі вже навесні 1992 р., одразу набрала винятково кривавих та потворних форм. Озброєні підрозділи ісламістів вирізали цілі села, що виявляли лояльність до уряду, а урядові війська без суду й слідства розстрі­лювали людей за найменшою підозрою у співпраці з фундаменталістами. Основними мішенями терористів стали військові та поліцейські, державні службовці, журналісти та представники інтелігенції, що виступали за світський характер держави. З вересня 1993 р. почалися напади терористів на іноземців, що перебували на території Алжиру. Обурені тим, що Франція надала уряду Алжиру допомогу, ісла­місти перенесли бойові дії в Європу. Захопивши 24 грудня 1994 р. французький пасажирський літак, бойовики Озброєного ісламського угруповання змусили піло­тів летіти до Марселя. Там терористи зажадали повної заправки баків літака, й оголосили про намір летіти до Парижа, де обіцяли оприлюднити свої вимоги. Запідозривши, що ісламісти збираються таранити літаком якийсь важливий об'єкт у французькій столиці, на що вказувала явно надлишкова кількість пального,

Султан М. Бен Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до французького уряду з меморандумом, у якому запропонував обговорити перспективи франко-марок-канських відносин. На переговорах, що відбулися в жовтні 1950 р. у Парижі, султан поставив питання про надання його країні внутрішньої політичної та еко­номічної автономії та розширення прав султана. Відмовляючись вирішувати марок­канську проблему комплексно, французи погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний антифран-цузький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Скориставшись цим, французи арештували лідерів "Істіклялю" та інших патріотичних партій. Як І в справі незалежності Тунісу, ООН кілька разів розглядала питання мароккансько-французьких відносин, однак не змогла виробити ефективного вирішення проблеми.

На початку 1953 р. французи зробили спробу усунути від влади відомого своїми націоналістичними поглядами султана. Для цього було використано особистий конфлікт між султаном та пашею Марракеша Аль-Глауї (1875—1956). Аль-Глауї провів успішну акцію збору підписів під петицією, в якій вимагав позбавити султана влади. Петицію підписали 270 пашів та каїдів. У відповідь прихильники султана організували заяву 318 улемів, які засудили діяльність Аль-Глауї. Паша Марракеша, за мовчазною згодою французів, створив з берберів 20-тисячну особисту армію. У серпні 1953 р. армія Аль-Глауї та його союзників підійшла до Марракеша. Загалом у розпорядженні заколотників було близько 50 тис. чоловік. 14 серпня палац султана було оточено, а М. Бен Юсуф отримав від французів ультиматум з вимогами збереження спільного суверенітету над Марокко та відмови марокканців від законотворчої діяльності. Опинившись у безвиході, М. Бен Юсуф погодився виконати ці вимоги. Однак Аль-Глауї не відмовився від своїх претензій на владу і пригрозив розгорнути акцію громадської непокори. Пішовши на поступки своєму союзнику, французи усунули М. Бен Юсуфа від влади та 20 серпня 1953 р. вислали його на Мадагаскар. На знак протесту проти дій колоніальної адміністрації низка впливових посадових осіб місцевого походження пішла у відставку. Адміністрація іспанської зони Марокко не визнала усунення султана від влади.

Новим султаном негайно проголошено Мухаммеда Мулая Бен Арафу, що користувався авторитетом у суспільстві, проте не брав жодної участі в політичному житті країни. Використавши незадоволення народу втручанням французів у ди­настичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики вдалися до тактики індивідуального терору. У відповідь на дії таємної марокканської організації "Чорний півмісяць", європейські колоністи створили власну підпільну організацію Союз боротьби за французьку присутність. Французи арештували близько 20 тис. осіб, але не змогли опанувати ситуацію. З серпня 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу. Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрібу.

Зважаючи на загострення марокканського конфлікту, Париж вирішив посту­питися. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення колишнього султана із заслання та організованого французами 1 жовтня 1955 р. в Танжері зречення М. Бен Арафи. 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав М. Бен Юсуфа законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Повернувшись після переговорів із Франції до Рабата, султан 16 листопада створив уряд, до якого ввійшли представники

"Істіклялю" та Демократичної партії незалежності. У той самий день було скасовано "Берберський дахір", звільнено політв'язнів й розширено права профспілок. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р. султан М. Бен Юсуф прийняв титул короля під іменем Мухаммед V (1957—1961).

Після проголошення незалежності Марокко зіткнулося з рядом складних економічних та соціальних проблем, що були, головним чином, наслідками відсут­ності національних кадрів та капіталів, а також нерівності соціального, культурного та економічного розвитку різних частин країни. Обережно ставлячись до закликів націоналістів із "Істіклялю" та лівих партій націоналізувати майно європейських підприємців, король проводив помірковану економічну політику.

Намагання короля зберегти добросусідські відносини з Францією невдовзі наразилося на значні випробування. Перший серйозний конфлікт у відносинах з колишньою метрополією розгорівся вже восени 1956 р. З ініціативи туніського лідера X. Бургіби та султана М. Бен Юсуфа, на 22 жовтня 1956 р. у Тунісі було призначено відкриття консультативної наради з алжирського питання. На зустріч запрошено А. Бен Беллу та інших лідерів алжирського руху опору. Алжирці вилетіли з Каїра до Іспанії, а звідтіля до Марокко. Після урочистих зустрічей з лідерами Марокко делегація на зафрахтованому марокканцями французькому цивільному літаку вилетіла до Тунісу. Пролітаючи над Алжиром, французький екіпаж зробив посадку на контрольованій колоніальними військами території, і всі лідери ФНЛ потрапили до рук спецслужб. У відповідь на цю операцію, в Марокко та Тунісі відбулися погроми європейців, причому в Марокко загинуло близько ЗО французів. У результаті політичної кризи поміркований уряд Марокко замінив новий кабінет, що майже всуціль складався з націоналістів "Істіклялю". Перервано франко-марокканські переговори, а султан Марокко забрав свого сина з паризького ліцею, де той навчався.

Відсутність традицій парламентської демократії та фахівців-адміністраторів серйозно ускладнювали розбудову державного апарату. Посилаючись на це, в другій половині 50-х рр. королівський двір цілеспрямовано проводив політику встановлення одноосібного контролю монарха над усіма державними інститутами. Такі автори­тарні тенденції природним чином викликали опір з боку опозиції. У травні 1960 р. король остаточно позбувся представників опозиційних партій в уряді й призначив самого себе прем'єр-міністром. Заступником прем'єра став син короля Хасан Мулай (1929—1999). Саме він фактично виконував обов'язки керівника уряду аж до самої смерті Мухаммеда V в 1961 р.