Громадянська війна

У 1976 р., завдяки значній допомозі та підтримці Південної Родезії, на території Мозамбіку створено антикомуністичний Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським націо­нальним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через оголошену урядом ПАР заборону брати на роботу мозамбіцьких шахтарів-заробітчан. Під тиском економічних важелів у 1984 р. урядові Мозамбіку довелося заборонити існування на своїй території легальних таборів АНК, а ПАР, натомість, припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, лідери Мозамбіку щораз більше віддалялися від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка. Однак війна не припинилася, а багато мешканців країни змушені були залишити постійні місця свого проживання. До початку 1987 р., тікаючи від війни, свої домівки покинуло понад 1 млн. мозамбікців, 2,5 млн. голодували, а ще 250 тис. знайшли захисток в таборах біженців на території сусідніх країн. Загалом протягом громадянської війни до 1990 р. свої домівки втратило майже 4 млн. мозамбікців — третина населення країни! Загинуло майже 100 тис. осіб.

Перманентна війна, атмосфера страху та непевності в завтрашньому дні практично повністю знищили економіку країни. В багатьох місцевостях селяни припинили займатися сільським господарством. Виживання голодуючих опинилося в прямій залежності від гуманітарних поставок продуктів харчування.

Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіа­катастрофи загинув С. Маршел. Новий президент Йоахім Альберто Чіссано в червні 1989 р. виступив із програмою з 12 пунктів, що мали послужити основою для переговорів із опозицією. Посередниками між урядом та РЕНАМО погодилися стати

президенти Кенії та Зімбабве. Мирні переговори почалися влітку 1989 р. в Найробі (Кенія). 1 грудня 1990 р. підписано угоду про часткове припинення вогню, причому передбачалося, що за її дотриманням стежитимуть війська Зімбабве, які будуть уведені до країни. Підписання остаточної мирної угоди прискорилося із розпадом СРСР та приходом до влади у Преторії Н. Мандели, який припинив фінансову допомогу антикомуністичним партизанам. 4 жовтня 1992 р. в Римі ФРЕЛІМО та РЕНАМО підписали мирну угоду за ангольського схемою. ООН вислала до Мозамбіку 7500 "блакитних шоломів", що мали наглядати за роззброєнням опозиції та проведенням вільних виборів. На проведених під наглядом ООН двома роками пізніше виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО. На президентських виборах 1994 р. 53% голосів виборців здобув Й.А. Чіссано.

Незважаючи на свою колишню прокомуністичну риторику, уряд ФРЕЛІМО розпочав ринкові реформи. Упродовж 1994—1998 рр. приватизовано більшу частину промислових підприємств країни, частину банків й навіть портів. Мозамбіцька влада обмежила колишній контроль над земельними відносинами й дозволила створити низку організацій, що займаються гуртовими закупками в селі та реаліза­цією сільськогосподарської продукції. Усі ці заходи дозволяють висловити обережний оптимізм у майбутньому Мозамбіку.

ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

• Політика апартеїду

• Визвольний рух африканського населення

• Демократичні перетворення

< Політика апартеїду

У результаті виборів 1948 р. від влади у Південно-Африканському Союзі було усунуто порівняно ліберального та поміркованого політика проанглійської орієнтації Яна X. Сметса. Новим керівником держави став висуванець праворадикально! Національної партії Даніель Малан (1874—1959), що перебував на посту прем'єра до 1954 р., після чого його змінив Йоганн Г. Стрейд (1954—1958). Саме в роки їх керівництва країною в Південно-Африканському Союзі поступово почала складатися система расової сегрегації, що отримала назву апартеїд (від "апартхайд", що на мові африкаанс означає "окремішність", "відрубність"). Парламент країни прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві зносини між представниками різних рас, їх спільне проживання та спільну господарську діяльність. Для білих та чорношкірих було визначено окремий транспорт, спеціальні місця публічного користування, окремі навчальні заклади тощо. Крім чорношкірих, расових утисків зазнавало також й "кольорове" населення — вихідці із країн Азії, а також особи змішаного походження.

У 1959—1963 рр. у країні створено десять бантустанів — частково автоном­них територій, призначених для виключного проживання чорної більшості. У бантустанах, що складали лише 13,7% території країни, мали проживати чорно­шкірі, які становили 68% мешканців держави. Для чорношкірих працівників підприємств, розташованих за межами бантустанів, передбачалося право протягом робочого тижня мешкати без родин у спеціально визначених тимчасових таборах. Зважаючи на економічний бум, який охопив країну в 60-х рр., та викликану ним

потребу в робочих руках, багато з таких тимчасових таборів перетворилися на велетенські квазіміста, забудовані хижами із жерсті, фанери та картону. Найбільше з таких поселень Соуето біля Йоханнесбурга на початок 90-х рр. налічувало 2 млн. мешканців. Життя в цих поселеннях без водопостачання, каналізації та електрики було пекельно важким.