Організація визволення Палестини

Палестинський рух опору, який не припинявся із часу завершення арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр., на початку 50-х рр. набув нової організаційної форми. Палестинці створили групи партизанів — "федаїнів" ("тих, хто жертвує собою"), які здійснювали напади на ізраїльську територію зі Сектора Гази. У 1957 р. в Кувейті з'явилася організація ФАТХ (Рух за національне визволення Палестини), а в 1958 р. на окупованих арабських землях — "Аль-Ард" ("Земля"). Обидві ці організації розгорнули збройну партизанську боротьбу із ізраїльтянами.

Рішення створити Організацію визволення Палестини (ОВП) було прийнято в січні 1964 р. на Першій нараді голів арабських держав у Каїрі. . Створення ОВП карди­нально змінило ситуацію навколо палестинської проблеми, оскільки було спросто­вано ізраїльську тезу про втручання в палестинські справи сусідніх арабських держав. ОВП стала спочатку в арабському, а згодом і в цілому світі повноправним представником інтересів вигнаного з Палестини арабського населення. 28 травня 1964 р. в арабській частині Єрусалима зібралася Перша сесія Палестинської на­ціональної ради. На зібрання прибуло 388 делегатів від палестинських комітетів та земляцтв Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, еміратів Перської затоки та Сектора Гази. На нараді було створено ОВП і прийнято Палестинську національну хартію. У хартії зокрема визначалося, що усі палестинці є членами ОВП, а "палестинський народ є основою цієї організації". Хартія заперечувала право на існування єврейської держави на Близькому Сході. Голови арабських держав привітали створення ОВП і навіть запросили її першого голову Ахмеда ас-Шукейрі (1908—1980) взяти участь у роботі Наради голів арабських держав, що відбувалася в серпні 1964 р. в Алек-

сандрії. Починаючи з вересня 1964 р., одночасно в Сирії, Єгипті та Іраку почалося творення загонів Армії визволення Палестини. Перша успішна акція сил ОВП відбулася 1 січня 1965 р., започаткувавши довгу смугу взаємних ударів, таємної війни й терору. Скориставшись як приводом діями ОВП, ізраїльська армія вчинила в травні 1965 р. глибокі рейди на західний берег річки Йордан.

Друга арабо-ізраїльська війна

Весною 1967 р. обстановка на кордонах Ізраїлю з арабськими державами загострилася. Особливо напруженим було становище на кордоні із Сирією, що пролягав у районі Голанських висот. На Голанських висотах відбувалися постійні артилерійські дуелі, а групи командос здійснювали взаємні рейди углиб території Сирії та Ізраїлю. Ці сутички отримали назву "сезонних", через те що розпочиналися щороку з початком сільськогосподарських робіт на прикордонних територіях. Ізраїльтяни висилали в прикордонну смугу під ескортом танків трактори, які розорювали землю на нейтральній смузі. Сирійці, не визнаючи прав на цю землю за Ізраїлем, обстрілювали сільськогосподарську техніку. У відповідь на особливо запеклий обстріл 7 квітня 1967 р. ізраїльська авіація здійснила бомбовий удар по Дамаску. Під час повітряного бою над кварталами міста ізраїльським пілотам удалося збити шість сирійських винищувачів.

Посилення напруженості викликало шовіністичні настрої як в Ізраїлі, так і в арабських країнах. Ізраїльський кнесет 9 травня 1967 р. надав урядові надзви­чайні повноваження в питаннях здійснення військових операцій. Низка ізраїльських політиків публічно виступили із войовничими антиарабськими заявами.

Натомість, президент Єгипту Г.А. Насер 14 травня, в день національного свята Ізраїлю, оголосив про мобілізацію резервістів, а згодом звернувся до Генераль­ного секретаря ООН У Тана з пропозицією вивести сили ООН з лінії розмежування єгипетських та ізраїльських військ. Президент Єгипту заявив, що отримав перекон­ливі розвідувальні дані про запланований на 17 травня напад Ізраїлю на Сирію. Порушивши статут ООН, У Тан без погодження питання з Радою безпеки ООН наказав вивести війська ООН з Синаю та Сектору Гази. У відповідь Ізраїль запро­понував провести інспекцію прилеглих до кордону з Сирією територій, стверджуючи, що там немає жодних військ, але це не переконало арабські країни у відсутності агресивних намірів у євреїв. Справа полягала в тому, що невелика територія Ізраїлю давала можливість зосередити значні військові формування в будь-якому районі країни впродовж 10—12 годин. Продовжуючи нагнітання напруженості навколо Ізраїлю, 22 травня 1967 р. Єгипет закрив Акабську затоку для ізраїльських суден та кораблів інших країн, що перевозили стратегічні матеріали для Ізраїлю. Пізніше Г.А. Насер виступив з публічними заявами про те, що Єгипет не викорис­товуватиме першим зброю, але у випадку конфлікту "його головною метою буде знищення Ізраїлю". У кінці травня Йорданія та Ірак підписали з Єгиптом угоди про взаємооборону. З Сирією подібну угоду укладено ще раніше. Про готовність надати Єгипту військову допомогу у випадку війни з Ізраїлем заявили Алжир, Кувейт, Ємен, Ліван та Судан.

Тим часом, 16 травня в Ізраїлі почалася мобілізація резервістів. На кордоні з Єгиптом ізраїльтяни зосередили 14 бригад своєї армії (70 тис. чол. з 600 танками), 9 бригад на кордоні з Сирією (50 тис. чол. і 300 танків) і 5 бригад на йорданському кордоні. Повністю мобілізована армія Ізраїлю налічувала 275 тис. солдатів

з 1000 танків та самохідних гармат, 450 бойовими літаками і 20 військовими кораблями. Готуючись до війни й очікуючи значних втрат серед цивільного населення, ізраїльський уряд наказав освятити земельні ділянки в міських скверах та парках, де планувалося робити масові поховання.

Ізраїльтянам протистояли чималі арабські сили. На кордонах із Ізраїлем Єгипет утримував близько 100 тис. солдатів та офіцерів, понад 1100 танків і самохідних гармат, 900 артилерійських установок. Сирійські сили налічували 65 тис. солдат, 300 танків, 300 гармат. Йорданія виставила проти Ізраїлю 55 тис. солдат і 200 танків. Ірак вислав на війну 20 тис. солдатів і 200 танків. Загалом у повітряних силах арабських країн налічувалося 635 бойових літаків.

Бойові дії другої арабо-ізраїльської війни, яка згодом отримала назву "шес­тиденної війни", розпочалися 5 червня 1967 р. несподіваними авіаударами ізраїльських ВПС по військових об'єктах арабів. У перший день війни араби втратили 441 літак, що значною мірою згодом визначило перебіг бойових дій. Силам арабської протиповітряної оборони за перші два дні боїв вдалося збити лише 28 ізраїльських літаків. Свій напад ізраїльтяни мотивували воєнною необхідністю та бажанням випередити арабську атаку.

Після масованих авіаударів ізраїльські війська розпочали наступ на єгипетські та йорданські позиції. 6 червня ізраїльська армія захопила Сектор Гази та зав'язала бої за Єрусалим. Незважаючи на запеклий арабський опір, упродовж двох днів ізраїльтянам вдалося захопити арабські дільниці Єрусалима і весь західний берег річки Йордан. Не отримавши допомоги від своїх союзників, король Хусейн вже 7 червня погодився припинити вогонь. Знищивши головні сили єгипетської та йорданської армії, 9 червня ізраїльтяни атакували Сирію. Метою операції було оволодіти Голанськими висотами, гірським плато, яке панує над прилеглою територією Ізраїлю, а, водночас, є природною перешкодою, що прикриває Дамаську долину. Захопивши Голанські висоти, 10 червня 1967 р. ізраїльтяни припинили бойові дії на сирійському фронті.

Єгипет, Сирія та Йорданія зазнали принизливої воєнної поразки. На Синаї в полон потрапило понад 3000 єгипетських офіцерів і 21 генерал. Ізраїльтяни знищили й захопили 800 єгипетських танків, серед яких близько 300 були зовсім або майже неушкодженими, більшість з них з невикористаним боєзапасом. Добре укріплений оборонний район навколо Шарм аль-Шейху, що контролював Тіранську протоку, єгиптяни залишили взагалі без бою. Загалом усі арабські країни втратили лише вбитими близько 20 тис. чоловік. Втрати Ізраїлю були мінімальними: 759 чоловік вбитими, 3000 пораненими, 200 танків і 100 літаків.

У результаті війни 1967 р. Ізраїль захопив 70 тис. кв. км території сусідніх арабських країн (Синайський півострів, Сектор Гази, західний берег Йордану зі Східним Єрусалимом, Голанські висоти) і встановив повний контроль над Акабською затокою. У зв'язку з цим, упродовж червня 1967 р. місця свого постійного прожи­вання покинули близько 100 тис. єгиптян та сирійців і близько 300 тис. палестин-ців. Згодом повернутись змогло лише 14 тис. чоловік. Після війни 1967 р. загальна кількість офіційно зареєстрованих палестинських біженців сягнула 1 344 576 чоловік. Формально погоджуючись із правом арабів повернутися на окуповані землі, Ізраїль, водночас, розпочав у вересні 1967 р. на окупованому західному березі Йордану будівництво єврейських поселень, які швидко вплинули на зміну демографічної ситуації в регіоні.

Єгипет не змирився з поразкою й практично одразу ж після завершення широкомасштабних бойових дій "шестиденної війни" розпочалися сутички на лінії Суецького каналу, що згодом отримали назву "війни на виснаження". Ця війна мала два етапи: перший (липень 1967 — травень 1969 р.), коли бойові дії велися наземними військами й зводилися здебільшого до артилерійських дуелей та вза­ємних рейдів командос, і другий (травень 1969 — серпень 1970 р.) — період "електронної війни", що полягала в глибоких авіанальотах та протидії їм засобам ППО. Кількість збройних сутичок в зоні Суецького каналу в кінці 60-х рр. зростала в геометричній прогресії. Якщо у 1967 р. перестрілки спалахували кілька разів на тиждень, то в 1969 р. вони відбувалися щодня. Ізраїль зазнав порівняно великих втрат. За офіційними ізраїльськими даними, з липня 1967 по квітень 1969 р. у сутичках з єгиптянами загинули 543 військові та 116 цивільних осіб, а поранено, відповідно, 1763 і 629 чоловік. Разом з активізацією конфлікту на Суеці посилилася діяльність палестинських партизанів. Лише впродовж 1968 р. партизани здійснили понад 1000 бойових операцій. Загалом з моменту закінчення "шестиденної війни" до середини 1970 р. ізраїльська армія втратила в боях з палестинцями 738 осіб убитими й 2728 пораненими.

Президент США Л. Джонсон ще 19 червня 1967 р. виступив із заявою про "п'ять принципів" мирного врегулювання на Близькому Сході. На думку президента США, мирне порозуміння могло б бути досягнуте на основі: визнання прав народів на національне існування, справедливого вирішення проблеми біженців, забезпе­чення вільного судноплавства у регіоні, обмеження регіональної гонки озброєнь, взаємного визнання незалежності та територіальної цілісності. Арабські країни різко негативно сприйняли запропоновані США принципи врегулювання, що давали, на їх думку, односторонні переваги Ізраїлю. Рада безпеки ООН прийняла 22 листопада 1967 р. резолюцію №242 з вимогою вивести ізраїльські війська з окупованих арабських територій. Через відсутність в англійському тексті резолюції означального артикля іке перед словом іегіііогіез (території) зміст документа суттєво відрізнявся від французького, іспанського та російського текстів, у яких було чітко визначено вимогу звільнити всі захоплені під час останнього конфлікту території. Користуючись казуїстичними зачіпками, Ізраїль відмовився виконувати резолюцію. Для врегулювання конфлікту на Близький Схід було вислано спеціальну комісію ООН, очолену шведським дипломатом Гуннаром Яррінгом, який, втім, не досягнув успіху.

Зважаючи на безперспективність подальпюї збройної конфронтації, Єгипет та Ізраїль у кінці 60-х рр. все більше схилялися до мирного вирішення конфлікту. Державний секретар США Уїльям Роджерс 9 грудня 1969 р. виступив з проектом мирної угоди на Близькому Сході. Початково зустрінутий вороже план згодом був прийнятий сторонами конфлікту як основа для переговорів. 7 серпня 1970 р. Ізраїль та Єгипет підписали угоду про припинення вогню.

Арабо-ізраїльське протистояння на межі 60—70-х рр.

Після війни 1967 р. в арабських країнах почався потужний антиізраїльський та антизахідний рух. Біля посольств західних країн відбувалися протестаційні демонстрації, почалися напади на іноземців та погроми їх магазинів і фірм. У деяких арабських країнах офіційно заборонено поширення західних книг, преси та кінофільмів. Підтримуючи арабів, соціалістичні країни (крім Румунії) розірвали дипломатичні відносини з Тель-Авівом.

Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну війну. На зуст­річі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня 1967 р. було вирішено, що багаті нафтові країни регіону (Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт) щороку виділятимуть Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. У відповідь Єгипет погодився вивести свої війська із Ємену. Саудівська Аравія, натомість, пообіцяла припинити підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання мирної угоди, перш ніж будуть звільнені території, окуповані ізраїльтянами унас­лідок "шестиденної війни".

Поразка арабів у війні призвела до кризи в керівництві ОВП. Ще в кінці 1966 р. усередині ОВП стався конфлікт між А. ас-Шукейрі та незадоволеними його авторитарними методами керівництва. Опозиційну групу очолив керівник бюро ОВП у Бейруті Шафік аль-Хут і командувач Армією визволення Палестини Ваджіх аль-Мадані, в минулому активні діячі групи "Герої повернення". У відповідь на створення опозиційної групи А. ас-Шукейрі розпустив виконком організації та створив з відданих собі людей Революційну раду. Невдачі під час війни 1967 р. викликали гостру критику з боку противників А. ас-Шукейрі. У липні 1967 р. він відновив виконком, увівши туди додатково В. аль-Мадані, а згодом змушений був піти у відставку. У 1968 р. створено еміграційций палестинський парламент. Згодом сформовано новий виконавчий комітет ОВП, очолений лідером ФАТХ Ясі-ром Арафатом (1929 р.н.). Організація зав'язала близькі відносини з СРСР, який надавав їй велику матеріальну та військову допомогу.

Військова поразка арабів у війні 1967 р. спричинила зміни в тактиці палес­тинського руху опору. Усвідомивши неможливість прямої конфронтації з Ізраїлем, частина ОВП вирішила вдатися до терористичної діяльності як засобу тиску на окупаційний режим. 23 липня 1968 р. група з трьох бійців Народного фронту визволення Палестини, захопивши на аеродромі в Афінах Боїнг 707 ізраїльської авіакомпанії, змусила екіпаж перелетіти до Алжиру. Уряд Ізраї­лю погодився обміняти 35 заручників та екіпаж на групу ув'язнених діячів палестинського руху опору. Поступки інспірували нові напади, і вже 26 грудня 1968 р. сталася нова спроба захоп­лення ізраїльського аеробуса. Цього разу Тель-Авів вирішив відреагувати жорстко. Літак було взято штурмом, терористів вбито. Згодом здійс­нено акцію відплати. Ізраїль вислав до Бейрута спеціальний підрозділ командос, який висадившись з вертольотів у аеропорту ліванської столиці, упродовж півгодини підірвав 13 цивільних літаків пасажирських авіаліній арабських країн і без втрат повернувся додому. У результаті цієї акції ніхто не загинув, але світове співтовариство негативно поставилося до подібного методу боротьби з теро­ризмом, а палестинці лише посилили свої напади.

У кінці 60-х рр. головною базою ОВП стала Йорданія. Упродовж 6-9 вересня 1970 р. палес­тинці захопили чотири цивільні авіалайнери захід­них країн, три з яких (американський, англійсь-

кий та швейцарський) перегнали на "поле Доусона" — закинутий військовий аерод­ром часів Другої світової війни в Йорданії. Після довгих переговорів палестинці випустили заручників і підірвали захоплені літаки. Хоча унаслідок подій на "полі Доусона" ніхто не постраждав, король Хусейн (1935—1999) усе ж був неза-доволений діями палестинців, які створили в Йорданії власну "державу в дер­жаві". Бажаючи ліквідувати некерований палестинський партизанський рух, король Йорданії Хусейн наказав армії 17 вересня 1970 р. знищити палестинські підрозділи на території країни.

Запеклі бойові дії між йорданською армією та палестинцями навколо Аммана та на заході Йорданії тривали протягом 10 днів. На допомогу палестинцям з півночі безуспішно пробували пробитися сирійські танкові колони. Арабські країни висловили незадоволення акцією Хусейна, а президент Єгипту запросив палестинців і йорданців до Каїра для термінових переговорів. За активним посередництвом Г.А. Насера 27 вересня 1970 р. вдалося домовитися про припинення вогню та наступну евакуацію сил ОВП з Йорданії до Лівану. У результаті цих подій виникли ультрарадикальна терористичні групи Абу Нідаля (1937—2002) "ФАТХ — Революційна рада", та Алі Хасана Саламеха (1932—1979) "Чорний вересень", які не підпорядковувалися центральному керівництву ОВП, а на власний розсуд розпочали безжально винищувати ізраїльтян та йорданців.

Переймаючись усобицями в арабському таборі, Г.А. Насер наступного дня після закінчення переговорів помер від серцевого нападу. Наступником Г.А. Насера став засновник організації "вільних офіцерів" Анвар Садат (1918—1981). Більш поступливий щодо питань порозуміння з Ізраїлем, А. Садат погодився в лютому 1971 р. на відкриття наступного раунду переговорів.

Третя арабо-ізраїльська війна

У 1972 р. ситуація навколо арабо-ізраїльського протистояння черговий раз загострилася. Під час Олімпіади в Мюнхені група з восьми бойовиків "Чорного вересня" здійснила терористичну акцію. Палестинці захопили 5 вересня 1972 р. заручників зі складу ізраїльської олімпійської команди. У результаті невміло проведеної німецькою поліцією операції загинули всі 9 заручників та 5 терористів. У відповідь на акцію в Мюнхені, ізраїльські спецслужби вбили кількох лідерів палестинського руху, а армія здійснила каральні рейди проти баз ОВП на території Лівану.

З $іетою протидії ескалації напруженості президент США Р. Ніксон запросив на початку 1973 р. до Вашингтона короля Йорданії Хусейна, ізраїльського прем'єра Голду Меїр (1898—1978) та президента Єгипту А. Садата, який прислав замість себе політичного радника Хафеза Ізмаїла. Спроба налагодження діалогу була зірвана через диверсійний рейд, здійснений 10 квітня 1973 р. ізраїльськими командос до Бейрута, під час якого вбито кількох палестинських лідерів і висаджено в повітря штаб-квартиру ОВП. Крім того, до різкого погіршення зовнішньополітичного іміджу Ізраїлю спричинилося знищення ізраїльськими ВПС цивільного лівійського авіалай­нера над Синаем. Впевнений у власній військовій перевазі, Ізраїль не мав наміру йти арабам на поступки.

На початку вересня 1973 р. почалося нове зближення роз'єднаних через ідеологічні суперечки арабських країн. Об'єднавчим центром знову виступив Єгипет. А. Садат нормалізував відносини з Саудівською Аравією та Йорданією. Про свою підтримку жорсткої антиізраїльської позиції заявили Сирія, Лівія, Кувейт і Катар.

Вважаючи подальші мирні пере­говори безперспективними, А. Садат вирішив розпочати проти Ізраїлю війну. У попередні роки за допомогою радян-¹ ських військових радників реоргані­зовано єгипетську армію, підготовано детальні аерофотокарти ізраїльських по­зицій, проведено технічне переоснащен­ня збройних сил. Об'єднані сили Сирії та Єгипту налічували 430 тис. солдатів, 3225 танків і 946 бойових літаків. їм протистояло 115 тис. ізраїльських солдатів з 1700 танками і 488 літаками.

Ретельно спланована та підгото­вана воєнна операція почалася в дру­гій половині дня 6 жовтня 1973 р. По­переджені про можливу атаку арабів ізраїльські генерали очікували насту­пу вранці, а коли він не відбувся, від­пустили частину солдатів додому, оскільки саме на той день припало єврейське свято Йом Кіппур (Судного Дня). Звідси конфлікт отримав назву "війни на Йом Кіппур".

Третя арабо-ізраїльська війна. Бойові дії на Голанських висотах

Бойові пловці єгиптян замурува­ли спеціальним розчином горловини системи, яка зливала у Суецький ка­нал і згодом запалювала нафту, що мало перешкодити переправі. Після цього розмивши водометами піщані вали на укріпленому ізраїльтянами березі, араби спорудили кілька понтонних мостів. Перекинувши цими мостами через канал значні танкові сили, єгиптяни впродовж шести годин захопили "лінію Бар-Лева" — смугу ізраїльських укріплень на східному березі Суецького каналу. Просунувшись углиб Синаю на 10 кілометрів, єгиптяни зупинилися на лінії Артилерійської дороги — паралельного до каналу стратегічного шосе. На сирійському фронті арабські війська несподіваним ударом десантованих з вертольотів командос захопили добре укріплені стратегічні позиції на горі Хермон та на Голанських висотах. Уже в перший день боїв сирійці заглибилися на оку­повану ізраїльтянами територію на відстань від 5 до 20 кілометрів. Спроби ізра­їльських контратак 8—9 жовтня захлинулися з величезними втратами в живій силі і техніці. У цій ситуації, коли виникла загроза падіння обох фронтів, Тель-Авів звернувся до Сполучених Штатів з ультимативною заявою щодо надання негайної військової допомоги. У випадку зволікання ізраїльтяни пригрозили вико­ристати проти арабів ядерну зброю, таємно створену в дослідному центрі в пустелі Негев. США погодилися на надання термінової військової допомоги, причому частина спорядження та зброї з метою економії часу була перекинута "повітряним мостом" з військових складів НАТО у Європі. СРСР також не залишив без допомоги своїх близькосхідних союзників. Протягом усього тривання конфлікту другий "повітря­ний міст" постачав зброю та спорядження до Сирії та Єгипту.

Користуючись бездіяльністю єгиптян, які, форсувавши канал, припинили розгортання нас­тупу, Ізраїль зміг зосередити на півночі країни значні танкові сили й контратакувати сирійців на Голанських висотах. Підтримані авіацією ізраїльські танки прорвали сирійський фронт і, захопивши Голанські висоти, вийшли на опера­тивний простір. 14 жовтня, коли ізраїльтяни перебували на відстані 35 кілометрів від Дамаска, розпочався єгипетський наступ на Синаї. Арабам вдалося прорвати ізраїльську оборону, але в запалі бою єгипетські танки вийшли за межі дії своєї ППО і потрапили під удар ізраїльської авіації. У величезній танково-повітряній битві 14 жовтня єгиптяни втратили 264 броньовані машини. Наступного дня ізраїльтяни атакували знекровлені єгипетські підрозділи і навіть форсували в кількох ділян­ках Суецький канал. Виникла складна ситуа­ція, у якій на одних ділянках фронту єгиптя­ни утримували східний, а на інших ізраїльтя­ни — західний береги Суецького каналу. До 20 жовтня фронт стабілізувався, причому як над єгипетським військами на східному, так і над ізраїльськими підрозділами на західному берегах каналу нависла загроза оточення.

Уночі з 21 на 22 жовтня 1973 р. Рада безпеки ООН прийняла резолюцію №338, за якою сторонам пропонувалося припинити вогонь протягом 12 годин і розпочати мирні переговори в Женеві. 24 жовтня бойові дії на Синаї та Голанських висотах закінчилися. 11 листопада 1973 р. на 101-му кілометрі шоссе Каїр—Суец представники Єгипту та Ізраїлю підписали угоду про перемир'я. Війна закінчилася внічию, оскільки арабам не вдалося повернути окуповані Ізраїлем землі. Разом з тим було розвіяно міф про непереможність ізраїльської армії та нездатність арабів їй протистояти. Виявляючи солідарність з Сирією та Єгиптом, нафтовидобувні країни регіону, що були членами Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), з ініціативи Абу-Дабі прийняли рішення припинити продаж нафти США та іншим країнам Заходу. Ці події спричинилися до світової енергетичної кризи 1973—1974 рр. та суттєвого погіршення міжнародної ситуації Ізраїлю. Зростання впливу арабських держав у ООН посилило ізоляцію Тель-Авіва серед країн Третього світу, а також спричинило визнання ОВП Генеральною асамблеєю ООН у 1974 р. повноважним представником арабського народу Палестини. Таке визнання дозволило ОВП налагодити дипломатичні відносин з низкою країн.