Військові уряди

Економічні та політичні невдачі остаточно позбавили уряд підтримки. Коли 17 листопада 1958 р. очолені генералом Ібраіімом Аббудом військові вчинили збройний переворот, цивільний уряд ніхто не захищав. А. Халіля та його міністрів усунуто від влади й арештовано. Влада опинилася в руках Найвищої військової ради, що складалася з 13 чоловік. Всі політичні партії та профспілки заборонено.

На першому етапі свого існування військовий режим І. Аббуда виявився досить ефективним. Країна намагалася балансувати між Заходом та Сходом, відкрито не підтримуючи ані США, ані СРСР. У 1959 р. нарешті вирішено питання поділу вод Нілу із Єгиптом. Єгиптяни виплатили Судану значну фінансову компен­сацію за території, затоплені водосховищем у результаті будівництва висотної Асуанської греблі. У тому ж 1959 р. засновано Землеробський банк, а в 1960 р. —

Центральний банк Судану. Обидва банки кредитували розвиток сільського госпо­дарства та приватного підприємництва. З 1962 р. почалася реалізація перспектив­ного плану розвитку іригації, транспорту та сільськогосподарської інфраструктури. Щоправда, до кінця цей план так ніколи й не був реалізований, оскільки в уряду забракло коштів.

У середині 60-х рр. економічні та політичні успіхи змінилися невдачами. Судан чимраз сильніше почав відчувати наслідки авторитарного "ручного" управління економікою. Перманентна збройна боротьба з партизанами півдня країни поглинала значні матеріальні ресурси. Помилковою виявилася політика "арабізації" півдня країни, що полягала в масованому будівництві там мечетей та мусульманських навчальних закладів. Ці урядові заходи викликали лише посилення сепаратистських настроїв серед немусульманського населення Екваторіальної провінції. Стосунки із країнами Заходу почали псуватися після того, як 22 лютого 1962 р. уряд заборонив діяльність будь-яких християнських місій і вигнав з країни всіх християн-місіонерів.

Найбільше незадоволення урядом висловлювали місцеві комуністи та при­хильники ісламістського шляху розвитку країни, зосереджені в партії "Аль-Умма". У жовтні 1964 р. у Хартумі відбулися студентські демонстрації з вимогами припи­нити війну на півдні та створити цивільний уряд. 25 жовтня в місті почався загальний страйк. Опозиційні до військового режиму сили об'єдналися, створивши Об'єднаний фронт. Під його тиском ЗО жовтня 1964 р. генерал І. Аббуд дозволив представникам кількох опозиційних політичних партій створити коаліційний уряд. 14 листопада 1964 р. І. Аббуд остаточно пішов у відставку з усіх постів, передавши владу комісії із п'яти осіб. Найвищих військових посадовців, що керували Суданом упродовж шести років, арештовано й вислано до віддалених поселень в провінції Дарфур. Звільнено політичних в'язнів, легалізовано партії, а також відновлено скасовану військовими автономію університетів.

У квітні — травні 1965 р. у Судані відбулися парламентські вибори, на яких найбільше мандатів вибороли "Аль-Умма" (76) та Демократично-юніоністська партія (54). Саме вони й сформували коаліційний уряд, який очолив Ахмед Магуб. Обидві партії отримали по шість портфелів, а ще три було зарезервовано за представниками півдня, які, втім, так і не вислали до уряду своїх делегатів. Однак і цей уряд виявився нездатним вирішити пекучі проблеми країни, насамперед, завершити тривалу громадянську війну, яка в середині 60-х рр. перетворилася на широкомасш­табний збройний конфлікт. На півдні країни в руках урядових військ залишилися лише великі міста, а решту території контролювали партизани. Від остаточної поразки у війні зі збройною опозицією Хартум урятувала лише внутрішня усобиця серед повстанців. У грудні 1965 р. партизанські сили розкололися на два ворогуючих табори, причому одразу розпочали між собою бойові дії.

Постійні невдачі на фронті накладалися на гостру політичну боротьбу всередині правлячої коаліції. Додатковупроблему для уряду створив конфлікт між комуніс­тами та ісламістами, через який війна мало не почалася ще й на півночі Судану. Поштовхом до конфлікту стала провокаційна та образлива для почуттів віруючих, промова, з якою виступив на великому мітингу в Омдурмані в листопаді 1965 р. член сирійської компартії, що приїхав у гості до своїх колег по ідеології. У відповідь ісламісти організували масові маніфестації з вимогами заборонити діяльність комуністів, які дозволяють собі ображати почуття віруючих. Під тиском демонстран­тів 24 листопада 1965 р. парламент прийняв поправку, якою заборонив пропаганду комунізму, діяльність компартії та усунув депутатів-комуністів зі свого складу.

25 травня 1969 р. у Судані відбувся черговий військовий переворот, в резуль­таті якого до влади прийшов полковник Джафар Німейрі, який одразу ж сам себе призначив генералом. Відмовившись від підтримки традиційних партій, він одно­осібно керував країною, щоправда, встановивши контакти з місцевими комуніста­ми, яким знову було дозволено діяти легально. У сфері зовнішньої політики Судан переорієнтувався із держав Західної Європи на СРСР, КНР та інші країни комуніс­тичного блоку. .Але вже в 1971 р., після невдалої спроби комуністичного перевороту, відносини з Москвою погрішилися. Бажаючи зміцнити свої владні позиції, в тому ж 1971 р. Дж. Німейрі організував своє "обрання" президентом країни. Водночас було створено повністю контрольований владою Суданський соціалістичний союз, що став єдиною легальною політичною партією країни.

Новий політичний курс Судану закріплено в конституції, яку прийнято 1973 р. Уряд повернув колишнім власникам частину націоналізованих раніше підприємств, а також здійснив заходи, скеровані на заохочення інвестицій. Головними фінан­совими донорами країни стали Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати.

Тим часом, незважаючи на укладену з сепаратистами півдня в березні 1972 р. в Аддіс-Абебі угоду, що передбачала утворення автономної провінції на півдні Судану, війна тривала. У червні 1983 р. Дж. Німейрі в односторонньому порядку скасував досягнені раніше домовленості й відновив на півдні країни старий адміністративний поділ, що існував там до 1972 р.

На початку 80-х рр. й без того нелегке економічне становище країни знову погрішилося. Із падінням світових цін на бавовну, експорт якої приносив основні валютні надходження, Судан почав відчувати хронічний бюджетний дефіцит. Намагаючись отримати зовнішні позики, уряду довелося піти на виконання запропо­нованих міжнародними фінансовими організаціями програм жорсткої бюджетної економії. Своєю чергою, підвищення внутрішніх цін на хліб, цукор та бензин призвело 1982 р. до бурхливих антиурядових виступів. Щоденними прикметами життя простих суданців стали інфляція, девальвація внутрішньої валюти та зростання цін.

Бажаючи відволікти увагу населення від складних економічних проблем, Дж. Німейрі розгорнув широку програму ісламізації країни. У вересні 1983 р. оголо­шено про запровадження шаріатських судів, що мали керуватися в своїй діяль­ності традиційним мусульманським правом. Природним чином, це рішення викликало черговий спалах партизанської боротьби на півдні країни. Величезні військові видатки на боротьбу з партизанами остаточно розхитали економіку. Крім цього, країну вразила сильна посуха. Бюджетні дірки уряд розпачливо нама­гався латати, безладно позичаючи гроші за кордоном. У 1985 р. Судан мав виплатити 1 млрд. доларів попередніх боргів, причому ця сума більш як удвічі перевищувала всі очікувані того року валютні надходження країни. У квітні 1985 р., у черговий раз підвищивши, на вимогу кредиторів, ціни, уряд спровокував бурхливі виступи населення. Услід за масовими демонстраціями почався загальний страйк, після чого група офіцерів усунула з поста президента Дж. Німейрі.

Влада в країні перейшла до військової ради, очолюваної генералом Абделем Рахманом Сівар ад-Дагабом. У травні 1985 р. нове керівництво Судану почало закривати шаріатські суди. Водночас уряд пообіцяв домовитися із повстанцями півдня та припинити громадянську війну. Це не сподобалося місцевим мусульмансь­ким фундаменталістам, які виступили з критикою дій армії. У відповідь військові провели арешти серед місцевих ісламістів, створивши спеціально для них концтабір у віддаленій провінції Дарфур.

На проведених у 1986 р. виборах переміг Садик аль-Махді. Але і під його керівництвом країні не вдалося подолати головних проблем соціально-економічного характеру та припинити війну. На тлі принизливих воєнних поразок у 1989 р. армія вчинила ще один військовий переворот, у результаті чого до влади у Судані прийшли ісламісти, очолювані генералом Омаром Хасаном аль-Баширом.

Створена військовими Революційна рада національного порятунку заборонила всі політичні партії країни, крім Національного ісламського фронту. Всіх критиків режиму ув'язнено. Судан налагодив відносини із Лівією, Іраном та Іраком, а після приходу в Кабулі до влади "Талібану", й Афганістаном. У 1993 р. відбулася формаль­на передача влади військовими цивільному уряду, проте й надалі визначальний вплив на внутрішню та зовнішню політику країни продовжував справляти О.Х. аль-Башир та Національний ісламський фронт.

Уряд ісламістів зробив спробу вирішити питання громадянської війни силовими методами. Хартум уважав, що із падінням прокомуністичного режиму М.Х. Маріама в Ефіопії, який надавав сепаратистам військову та фінансову допомогу, повстанці півдня країни будуть послаблені. Початкові успіхи урядових військ змусили партизанів в 1993 р. сісти за стіл переговорів, але вже через кілька місяців пере­говори було перервано, й війна продовжилася. У 1995 р. повстанці, об'єднавшись із опозиційними до ісламістів силами на мусульманській півночі Судану, створили Національний демократичний союз, що оголосив наміри боротися за встановлення в країні світського політичного режиму. '

Громадянська війна в Судані стала одним із найкривавіпіих конфліктів у історії XX ст. Лише за період 1983-2000 рр. у результаті бойових дій загинуло майже 1,5 млн. осіб, переважна більшість яких, втім, не була вбита в боях, а померла від голоду, хвороб та поневірянь, спричинених повним руйнуванням соціальної інфраст­руктури півдня країни. Близько 5 млн. біженців із зони бойових дій змушені жити в спеціальних таборах. Переселення до міст, особливо до столиці, великої кількості біженців, поставило на межу колапсу міські комунальні служби, що ніяк не можуть справитися із стрімким зростанням населення.

У 1996 р. до Судану переселився відомий лідер ісламських фундаменталістів Осама бен Ладен. Після терористичних актів серпня 1998 р. у Кенії та Танзанії, під тиском СІЛА, суданська влада вислала О. бен Ладена до Афганістану, проте все ж не змогла уникнути міжнародної ізоляції. Військова авіація СІЛА здійснила бомбові та ракетні удари по фармацевтичному заводу в Судані, що належав Саудів­ському мільйонерові. У наступні роки міжнародна ізоляція країни лише посилилася, оскільки Судан перебуває під підозрою, як держава, що підтримує міжнародний тероризм та дозволяє існування на своїй території вишкільних таборів різноманітних бойовиків-ісламістів.

Відстала та зруйнована майже півстолітньою громадянською війною країна належить до десятки найбідніших держав світу. Знищена соціальна інфраструктура, мільйони біженців та голодуючих, зовнішня ізоляція та гострий внутрішньополі­тичний конфлікт не дають підстав для оптимістичних прогнозів майбутнього Судану. Вочевидь, лише за умови зовнішньої допомоги країна зможе вирватися із лабет жахливої політичної та економічної кризи.

СОМАЛІ

• Проголошення незалежності

• Правління Сіада Барре

• Громадянська війна та дезінтеграція країни

Проголошення незалежності

Поразка Італії у Другій світовій війні поставила питання подальшої долі італійських колоніальних володінь. Територія Сомалі у цей час формально була поділена на дві частини - Британську та Італійську, хоча реальна влада в обох належала Лондону. Першою спробою вирішити повоєнну долю країни став оголошений у 1946 р. план британського міністра закордонних справ Ернеста Бевіна, що полягав у пропозиції об'єднання північної британської та південної італійської частин країни включно зі спірною західною територією Огаден, на яку претендувала Ефіопія. У 1948 р. у Могадішо почала роботу створена Велико­британією, СІЛА, Францією та СРСР спеціальна комісія, що мала виробити план передачі влади місцевим представникам. Комісія висловилася за те, щоб італійці тимчасово зберігали свою присутність у колишній колонії до того часу, поки не буде створено місцеві адміністративні кадри. Сомалі мало отримати незалежність після 10-річного перехідного періоду, упродовж якого, як очікувалося, сформується національна адміністративна інфраструктура.

У 1954 р вперше в історії країни відбулися вибори до місцевих органів влади, а двома роками пізніше - до Установчих зборів, які мали виробити консти­туцію та проголосити незалежність. Більшість місць в Установчих зборах отримали депутати головної незалежницької партії країни — ЛІГИ сомалійської МОЛОДІ. ЧЛЄН

Шиї ЛЩуляХ. Я ШШ В ІУоУ р. очолив перший автономний уряд. У той самий час виникли й перші політичні організації Сомалі, розмежовані за племінною ознакою: 1958 р. вихідці з племені дарод створили Лігу Великого Сомалі.

Незалежність Республіки Сомалі було проголошено 1 липня 1960 р. після об'єднання британської та італійської частин країни. Президентом країни став Абдулрашид Алі Шермак, до уряду увійшло приблизно порівно представників півночі та півдня країни. Вже з перших днів незалежності уряду довелося долати численні економічні та соціальні проблеми. Сомалі не мало сучасної промисловості та засобів комунікації. Між Могадішо та британською частиною країни не було навіть телефонного зв'язку. Серед усіх рік на території Сомалі лише дві не пересихали під час жаркого сезону, що суттєво обмежувало можливості розвитку сільського господарства. Відсутність писемно кодифікованої сомалійської мови змусила зберегти в діловодстві англійську та італійську мови.

Зважаючи на винятково сильні родові та кланові зв'язки, всі спроби струк-туризащі суспільства виявилися невдалими. Адміністративний апарат одразу почав формуватися як розсадник клановості та корупції. Попри всі намагання створити власну промисловість, аж до кінця 60-х рр. 80% ВНП складала продукція сільсь­кого господарства. Сомалі експортувала банани, бавовну та ароматичні смоли, причому чи не єдиним зовнішньоекономічним партнером Могадішо залишалася Італія Непродумані економічні експерименти спричинили інфляцію та зростання безробіття Появу незалежної сомалійської держави насторожено сприйняли сусідні країни, особливо Ефіопія та Кенія, на території яких мешкала значна сомалійська меншина - 1 млн. осіб у Ефіопії та 250 тис. у Кенії. Особливо гостро питання

сомалійської меншини стояло в Кенії, яка на момент проголошення незалежності Сомалі ще була колоніальним володінням Великобританії. Сомалійська меншина у північній Кенії чітко задекларувала бажання приєднатися до Сомалі, проте Лондон вирішив відкласти розв'язання цього питання до часу проголошення кенійської незалежності. Обурені такою позицією сомалійці розірвали в 1963 р. дипломатичні відносини із Великобританією, а в північній Кенії почався сепаратистський парти­занський рух, що тривав до 1967 р. Лише після того, як новопризначений прем'єр Сомалі Мухаммед Ібрагім Егал провів особисті переговори з кенійським лідером Джомо Кеніатою, відмовившись від претензій на північну Кенію, двосторонні відносини вдалося нормалізувати.