Правління Хосні Мубарака

Наступником вбитого президента став віце-президент Хосні Мубарак (1928 р.н.), колишній військовий льотчик, головнокомандувач ВПС країни під час війни 1973 р. У 60-х рр. X. Мубарак навчався у Академії генерального штабу ім. М. Фрунзе в Москві, але особливих сентиментів до СРСР не виявляв. Він був ще більш прозахідно налаштований, аніж А. Садат. Своє правління X. Мубарак розпочав із репресій проти мусульманських фундаменталістів. Під час боротьби з антиурядовим підпіллям президент Єгипту сформував потужний репресивний апарат, який згодом продовжував застосовувати й до ліберальної опозиції та критиків його правління. Жорстоку боротьбу з релігійним підпіллям уряд поєднував із певною лібералізацію в побутовому ставленні до релігійних питань. На телебаченні та радіо з'явилася низка нових релігійних програм, активно видавалася релігійна література, будувалися нові мечеті.

На проведених в 1984 р. парламентських виборах, завдяки завчасно прове­деним маніпуляціям із виборчим законом, 70% місць в парламенті отримали представники пропрезидентської Народно-демократичної партії. Наступні вибори 1987, 1990 і 1995 рр. щоразу демонстрували той самий результат — три чверті парламенту опинялося в руках провладних депутатів.

У зовнішній політиці X. Мубарак виходив із постулату, що економічна та військова слабкість країни не залишають Єгипту іншого вибору, як зберігати союз зі США та підтримувати мир з Ізраїлем. Дотримуючись такої політики, в роки прав­ління X. Мубарака Єгипет залишався другою в світі країною за обсягами отримуваної із СІЛА фінансової допомоги. Протягом 1975—1995 рр. СІЛА надали Каїру безоплатну допомогу загальним обсягом 35 млрд. доларів! Згідно з єгипетсько-ізраїльською угодою, 25 квітня 1982 р. Ізраїль повністю вивів свої війська із Синайського півострова. Під час ізраїльської агресії в Лівані 1982—1985 рр. X. Мубарак не наважився розірвати дипломатичних відносин із Тель-Авівом, хоча й відкликав свого посла з Ізраїлю після масових вбивств палестинців у таборах Сабра і Шатіла поблизу Бейрута. Незадоволення населення поміркованою політикою в палестинському питанні, а також корупцією у вищих ешелонах влади, призвело зрештою до заколоту єгипетської поліції. У лютому 1986 р. близько 17 тис. працівників сил правопорядку, розквартированих у Гізі, зі зброєю в руках рушили до центру Каїра. Дорогою збунтовані правоохоронці палили багаті магазини, нічні клуби та дорогі автомобілі. Заколот поширився й на інші міста, й лише задіявши армійські підрозділи з танками та вертольотами, уряду вдалося відновити порядок.

Бажаючи продемонструвати відданість ідеям загальноарабської солідарності, Єгипет допомагав Багдаду під час війни з Іраном. Завдяки цьому, протягом другої половини 80-х рр. відновилися розірвані 1979 р. відносини з більшістю арабських

держав, а заможні нафтовидобувні країни Перської затоки навіть почали надавати Каїру фінансову підтримку. У 1989 р. ЛАД відновила членство Єгипту в своїй організації, а в 1991 р. повернула свою штаб-квартиру із Туніса до Каїра.

У економічній сфері успіхи X. Мубарака були скромними. Продовжуючи економічний курс попереднього десятиліття, уряд здійснив приватизацію нерента­бельних підприємств. Незважаючи на те, що вдалося збудувати низку промислових об'єктів, протягом 80—90-х рр. в країні продовжував зростати бюджетний дефіцит та зовнішні борги. Й далі доводилося імпортувати продукти харчування. Розбуду­вавши велику й неповоротку систему соціального захисту, дотацій та субсидій незаможним верствам, на початку 90-х рр. уряд остаточно заплутався у політиці дотацій на продукти харчування. Зрештою це призвело до того, що щорічна дотація на хліб стала перевищувати річні прибутки від експлуатації Суецького каналу! Через подальше примноження населення, яке протягом 1988—1995 рр. збільшилося з 50 до 60 млн. осіб, невпинно зростало безробіття. На початку 90-х рр. близько

2 млн. єгиптян працювали на постійній основі за кордоном, ще кілька мільйонів щороку покидали країну для сезонних заробітків. Перенаселення міст спричинило погіршення можливостей отримати кваліфіковану медичну допомогу та освіту. Каїр, в якому в середині 90-х рр. налічувалося 14 млн. жителів, став одним із найбільших у світі мегаполісів. Значним тягарем для економіки стали військові видатки, які в 90-х рр. складали близько 30% бюджету.

Початок 90-х рр. позначився покращенням міжнародного іміджу Єгипту. Завдяки участі у війні проти Іраку 1991 р., на яку Каїр вислав найбільший серед арабських країн 38-тисячний контингент, західні кредитори пробачили Каїру частину його колосального зовнішнього боргу, який на початку 90-х рр. складав майже 50 млрд. доларів. У 1992 р. єгиптянин Бутрос Галі (1922 р.н.), колишній прем'єр-міністр і дипломат, став генеральним секретарем ООН.

На початку 1999 р. безробіття сягнуло в Єгипті найвищої, починаючи

3 1952 р., позначки, а зовнішній борг склав ЗО млрд. доларів. Незважаючи на це та

інші економічні невдачі, в червні того ж року X. Мубарака номіновано на четвертий президент­ський термін. Проведений референдум виявив надзвичайну одностайність єгиптян: 93,8% проголосували за те, щоб президент і надалі зали­шався на своєму посту. На парламентських виборах восени 2000 р., як і очікувалося, пере­важну більшість мандатів (353 із 444) здобули "незалежні" кандидати, котрі згодом повністю підтримали курс президента.

Хосні Мубарак

У 90-х рр. значні проблеми для країни створювало ісламістське терористичне підпілля. Починаючи з 1993 р., ісламісти розгорнули проти уряду справжню війну. Найбільшим угрупуванням ісламістів є "Аль-Джамаа аль-Ісламійя" ("Ісламська громада"), що базується на півдні країни. 26 червня 1996 р. в Аддіс-Абебі його бойовики спробували вбити X. Муба­рака, що прибув до ефіопської столиці на засі­дання Організації африканської єдності. Для

того, щоб позбавити уряд валютних надходжень від туризму, які складали щороку багатомільярдні суми (в 1996 р. 7,2 млрд. доларів), ісламські бойовики періодично вдавалися до терористичних актів, спрямованих проти іноземців, які перебували на території Єгипту. Найбільш трагічним терактом такого типу стала влаштована бойовиками "Аль-Джамаа аль-Ісламійя" 17 листопада 1997 р. в храмі Хатшепсут в Луксорі кривава бійня. Під час теракту загинуло 58 іноземних туристів та 4 єгипетські поліцейські. Масове вбивство туристів у Луксорі сильно зіпсувало туристичну привабливість Єгипту. Прибутки від туризму одразу ж впали більш ніж в три рази.

Зростання єгипетської економіки, яке спостерігається в останній час, ґрунту­ється, головним чином, на постійних фінансових запозиченнях. Деякий оптимізм вселяє відкриття нових покладів нафти і газу. їх розробка може виправити складну ситуацію у фінансовій сфері країни. За умови продовження ліберальних реформ, Єгипет має всі шанси збудувати модерне та динамічне суспільство.

ЛІВІЯ

• Проголошення незалежності

• Лівійське королівство

• Правління Муамара Каддафі

Проголошення незалежності

Під час повоєнних мирних переговорів країни антифашистської коаліції ви­рішили, що доля італійських колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як упродовж року після введення в дію мирного договору країн-переможниць з Італією. 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією набрала чинності. Після цього було створено спеціальну комісію в складі заступників міністрів закордонних справ СІЛА, Великобританії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній в Північній Африці. Після тривалих суперечок навесні 1949 р. досягнуто угоди про тимчасове збереження італійської адміністрації в Триполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління відповідно Великобританії та Франції. Однак через спротив СРСР та арабських країн, де активно діяли лівійські еміграційні патріотичні організації, цей план не затвердила Генеральна асамблея ООН.

Тим часом, зважаючи на розгортання незалежницького руху в Кіренаїці, в червні 1949 р. британці змушені були погодитися на формування там власного уряду для вирішення внутрішніх справ. Очоливши уряд Кіренаїки, Саїд Ідрісі одразу ж виступив з вимогою об'єднання Кіренаїки з Триполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, який заявив, що визнає лише об'єднану Лівію. У серпні 1949 р. на користь об'єднання висловився Національний конгрес Триполітанії.

Генеральна асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила схему надання Лівії незалежності. Спочатку планувалося скликати Установчі збори, в яких мали бути представлені депутати від Кіренаїки, Триполітанії та Феццану. Згодом ці збори мали прийняти конституцію, після чого об'єднана Лівія ставала суб'єктом міжнародного права. Підготовка до проголошення незалежності відбувалася під

наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної ради. Для розробки проекту конституції створено спеціальний комітет, до якого ввійшли по 7 пред­ставників від усіх трьох лівійських провінцій.

Згідно з рішенням ООН, 25 листопада 1950 р. з представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори. Збори вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії став емір Ідріс Сенусі (1890-1983). Тимчасовий уряд сформовано 1 квітня 1951 р. Ще через півроку Національне зібрання затвердило конституцію. 24 грудня 1951 р. Ідріс Сенусі проголосив створення нової унітарної держави — Об'єднаного Коро­лівства Лівії.

Економічно та політично слабка Лівія змушена була укласти в 1953 р. союз з Великобританією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз. Натомість Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Через рік аналогічну угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією США. Потісненій своїми союзниками Франції в серпні 1955 р. довелося вивести свої війська з Феццану.