Правління короля Фахда

У 1982 р. після смерті короля Халеда, як і очікувалося, трон зайняв його брат Фахд, що й без того в останні роки керував країною. Під його управлінням Саудівська Аравія продовжила попередній курс поміркованої зовнішньої та кон­сервативної внутрішньої політики. Незважаючи на падіння світових цін на нафту, країна не зазнала особливих збитків. Через війну в Перській затоці, Ер-Ріяд став головним регіональним постачальником нафти. На 1981—1982 рр. припав пік Саудівського нафтовидобутку. У 1982 р. країна заробила 110 млрд. доларів. Щоправда, у наступні роки прибутки почали зменшуватися (до 43 млрд. в 1984 р. і навіть 22 млрд. доларів у 1987 р.), однак, плавно регулюючи зменшення нафтовидобутку,

Саудівській Аравії вдалося уникнути наростання кризових явищ у економіці. У 1981 р. завершено будівництва ще одного нафтопроводу, що з'єднав Червоне море та Перську затоку. Завдяки високоінтенсивним технологіям різко збільшилася продуктивність сільського господарства. Хоча лише 2% земель Саудівської Аравії є придатними до обробітку, на цій крихітній території вдалося вирощувати врожаї, які повністю забезпечували продуктами харчування все населення країни. У 80-х рр. Саудівська Аравія навіть почала експортувати сільськогосподарську продукцію.

У 1985 р. один із племінників короля Султан бен Салман здійснив на амери­канському космічному човнику "Діскавері" політ у космос, ставши при цьому першим арабським та мусульманським астронавтом. Будучи правовірним мусуль­манином, Султан бен Салман щоденно творив п'ятиразову молитву на орбіті, що в кінцевому підсумку викликало широку суспільну дискусію. Ортодоксальні улеми виступили з протестами проти продовження Саудівської космічної програми, оскільки, на їх думку, перший Саудівський астронавт, перебуваючи в космосі, постійно грішив, Оскільки при молитві не міг бути чітко орієнтований обличчям в напрямку на Мекку.

У другій половині 80-х рр. Саудівська Аравія й надалі була змушена захища­тися від ортодоксальних ісламістів. 31 липня 1987 р. у Мецці відбулися масові заворушення, ініціаторами яких, як стверджували сили правопорядку, були паломни­ки із Ірану. Застосувавши проти паломників зброю, Саудівські сили безпеки спри­чинили паніку, у результаті чого загинуло 402 особи, серед яких було 275 іранців. Ер-Ріяд звинуватив іранців у провокуванні бешкетів й всю відповідальність за людські жертви поклав на Іран. У відповідь на це в Тегерані відбувся напад на Саудівське посольство. Цей інцидент змусив королівський уряд запровадити значно суворіші правила проведення хаджу й встановити квоту паломників, що передбачала право щороку відвідати Мекку одному прочанину від тисячі осіб населення тієї чи іншої мусульманської країни.

Значним випробуванням для Саудівської Аравії стала кувейтська криза. Не маючи певності в тому, що власна 70-тисячна армія зможе захистити країну від вторгнення іракської армії, король Фахд запросив до країни американські війська. Крім цього, скарга саме Саудівської Аравії на дії Іраку послужила приводом до прийняття ООН рішення силою звільнити Кувейт. Дозвіл Ер-Ріяда на використання своєї території як бази для операції "Буря в пустелі" викликав різке неприйняття значної частини ортодоксально налаштованих мешканців країни. Особливе обурення викликало розміщення у Саудівській Аравії понад 540 тис. солдатів та офіцерів військових контингентів ООН, значна частина яких була християнами. Релігійними ортодоксами це було потрактоване як "замах на святу землю". Поява немусульмансь-ких військових на території країни, яка є хоронителем головних ісламських святинь, загострила низку внутрішньополітичних проблем Саудівської Аравії. У лютому та травні 1991 р. ісламісти вислали до короля Фахда дві відкриті петиції, в яких гостро засудили політику союзу із західними державами та участь у війні проти "правовірних". Уряд відповів досить жорстко, посадивши декого із релігійних авторитетів під домашній арешт.

Незадоволення ісламістів викликала також активна участь саудівців у війні. Саудівська Аравія фінансувала значну частину видатків на проведення воєнної операції, а спадковий принц Халед ібн Султан виконував обов'язки головнокоманду­вача 200-тисячного об'єднаного контингенту сил арабських та африканських країн.

Саудівські війська брали активну участь у наземній фазі операції зі звільнення Кувейту. С. Хусейн наказав випустити по Саудівській території кілька ракет, однак втрати та матеріальна шкода від них були невеликими.

Загалом війна в Перській затоці обійшлася Саудівській Аравії в 55 млрд. доларів. Навіть для такої заможної кіраїни це була колосальна сума. Для того, щоб уникнути зростання бюджетного дефіциту, Ер-Ріяду вперше в повоєнний час довелося відмовитися від реалізації частини соціальних програм. З іншого боку, руйнування кувейтських нафтових родовищ та накладене на Ірак нафтове ембарго дозволили Саудівській Аравії збільшити видобуток власної нафти і компенсувати фінансові втрати. У середині 90-х рр. щоденний видобуток нафти в країні сягнув 8 млн. барелів на день і майже зрівнявся із рекордними 9 млн. барелів, які щодня випомповувалися з надр країни у 1983 р.

Вже після виведення військ антиіракської коаліції король Фахд продовжував отримувати від релігійних громад багато петицій з вимогами суворіше дотримуватися релігійних приписів та законів шаріату. У 1993 р. фундаменталісти навіть ство­рили організацію під назвою Комітет захисту законних прав, але невдовзі її було заборонено. Щоб "випустити пару", у тому ж році король нарешті дозволив скликати Консультативну раду, до якої запрошено 60 найбільш авторитетних представників родової аристократії та духовенства. У 1997 р. склад ради розширено до 90, а 2001 р. — до 120 місць.

Наступний етап наступу опозиції почався у 1994 р. після того, як за межами Саудівської Аравії преса розкрутила кілька скандалів, пов'язаних із корупцією та непрофесійністю Саудівської правлячої верхівки. Змушений реагувати на ці звину­вачення, король Фахд 1995 р. здійснив кадрові перестановки в уряді, призначивши на відповідальні посади кількох молодших представників королівської родини. Однак це не задовільнило фундаменталістів, які продовжували виступати з різкою критикою королівського режиму.

Харизматичним лідером Саудівських, а згодом і загалом мусульманських екстремістів став Осама бен Ладен (1957 р.н.), що походив із заможної родини Саудівського підприємця. Отримавши добру релігійну освіту, О. бен Ладен 1979 р.

поїхав добровольцем воювати із радянськими інтервентами в Афганістані. Брав участь у боях, був поранений і втратив око. Згодом створив велику фінансову організацію "Аль-Каїда" ("бсно. ва"), що збирала гроші для моджахедів і забез­печувала їх зброєю та спорядженням. Повер­нувшись на батьківщину після завершення війни у Афганістані, О. бен Ладен виступив із гострою критикою короля Фахда, який буцімто "продався невірним". Присутність американських військ на землі Саудівської Аравії він назвав "новим хрес­товим походом проти мусульман". Висланий за свою діяльність із країни, якийсь час жив у Су­дані, а з 1998 р. осів у Афганістані.

У другій половині 90-х рр. бойовики "Аль-Каїди" розгорнули широку кампанію терору проти США. 25 червня 1998 р. прихильники О. бен Ладена висадили в повітря будинки штабного комплексу американської бази ВПС

у Дахрані (Саудівська Аравія), у результаті чого загинуло 19 американців та ще понад 400 осіб було поранено. 7 серпня 1998 р. "Аль-Каїда" влаштувала два потужні вибухи біля американських посольств у Дар-ес-Саламі (Танзанія) та Найробі (Кенія). Найбільш відомою акцією, що приписується послідовникам Саудівського мільйонера, є терористичні акти 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні. Унаслідок останніх загинуло понад 3000 цивільних осіб. Оголошений найбільш небезпечним злочинцем всіх часів та народів, О. бен Ладен так і не був впійманий. Місце його перебування невідоме.

На вимогу американців, уряд Саудівської Аравії провів арешти серед мешканців країни, які колись воювали в Афганістані проти радянських військ або ж були відомі своїми зв'язками із ісламістами. У вересні 2001 р. Ер-Ріяд розірвав ди­пломатичні відносини з урядом "Талібану" в Кабулі.

Саудівська Аравія зазнає постійної критики за недемократичність та неба­жання скасувати смертну кару та тілесні покарання. У середині 90-х рр. разом із Китаєм та Україною Ер-Ріяду належала сумнівна честь очолювати список країн, де було виконано найбільше смертних вироків. У 1993 р. в Саудівській Аравії страчено 85, 1994 р. — 53, а 1995 р. — 191 особу, у тому числі 6 жінок.

На сьогоднішній день Саудівська Аравія посідає особливе місце в регіоні Близького Сходу. Незважаючи на авторитарність свого політичного режиму, країна тісно співпрацює із США. Вся політична влада концентрується в руках королівсь­кої родини, в суспільстві відсутні справжні демократичні інститути, однак, незважаючи на це, більшість населення не бачить причин виступати проти уряду. Чільні представники політичної еліти Ер-Ріяда вважають, що налагоджений побут більшості населення, широкі програми соціального розвитку, невпинне економічне зростання, військова потуга та етатизм і надалі зможуть вберегти Саудівське суспільство від соціальних потрясінь.

ЄГИПЕТ

• Криза королівської влади

• Антимонархічна революція

• "Арабський соціалізм" Гамаля Абделя Насера

• Правління Анвара Садата

• Правління Хосні Мубарака

Криза королівської влади

На час закінчення Другої світової війни Єгипет був однією із шести існуючих в той час у світі незалежних арабських країн. Однак, попри формальну незалеж­ність, Лондон справляв великий вплив на зовнішню та внутрішню політику країни, а на її території розташовувалися британські війська. Король Фарук (1920—1965), котрого західна преса називала "королем-плейбоєм", був відомий не стільки через свої якості політика, як завдяки великій колекції порнографічних листівок та схильності до азартних ігор. Він майже не втручався в політичне життя країни. Реально за владу в Єгипті суперничали три політичні сили: помірковано налаш­товані до Великобританії політики із королівського оточення, радикальні ісламісти з організації "Брати-мусульмани" та зосереджені навколо партії "Вафд" арабські націоналісти. Конфлікт між цими політичними силами визначав характер розвитку Єгипту в другій половині 40 — на початку 50-х рр.

Ключовою проблемою зовнішньої політики країни, що впливала також і на внутрішньополітичне життя Єгипту, стало питання продовження дії британсько-єги­петської угоди 1936 р. про режим перебування британських військ на єгипетській території. У жовтні 1946 р. уряд підписав з Лондоном нову угоду, яка зберігала бри­танську військову присутність в країні й навіть дозволяла вводити до Єгипту додаткові військові контингенти. Нова угода викликала сплеск обурення значної частини єгиптян, які були незадоволені капітулянтською позицією уряду. Ще під час підготовки до підписання угоди в Єгипті відбулися десятки демонстрацій протесту, кілька з яких закінчилися кровопролиттям: 51 особа загинула й 463 було поранено. Парламент відмовився ратифікувати угоду про британські військові бази, після чого єгипетсь­кий уряд передав питання про британську військову присутність на розгляд Ради безпеки ООН. Однак міжнародне співтовариство не змогло вирішити цього питання.

Незадоволені позицією влади, яка, на їх думку, не захищала національні інте­реси Єгипту, "Брати-мусульмани" розпочали збройну боротьбу з урядом. 28 грудня 1948 р. члени цієї організації вбили прем'єр-міністра країни, після чого влада застосувала репресії проти ісламістського підпілля. У лютому 1949 р. агентам таємної поліції вдалося вистежити й вбити засновника "Братів-мусульман" Хасана аль-Банну (1906—1949). Після цього на певний час ісламістський рух пішов на спад.

На парламентських виборах січня 1950 р. перемогли представники "Вафду", що змусило короля призначити новим керівником уряду одного з найстаріших політиків країни, послідовного прихильника націоналістичної ідеї Мустафу Наххас-пашу (1879—1965). Уже вп'яте в своєму житті сівши в крісло керівника уряду, М. Наххас-паша спробував продовжити із Лондоном переговори про перебування британських військ на єгипетській території. Однак після 16 місяців безплідних дискусій, переговори завершилися безрезультатно.

Розчарований непоступливістю британців, єгипетський парламент 15 жовтня 1951 р. прийняв рішення про денонсацію угоди 1936 р., а також двох угод про британо-єгипетське співволодіння Суданом. Лондон оголосив, що він ігноруватиме єгипетське рішення й надіслав у зону Суецького каналу додаткові сили. У відповідь майже 60 тис. єгипетських працівників із обслуговуючого персоналу військових баз покинули свої робочі місця. Для того, аби створити якомога більше проблем британцям, єгиптяни вимкнули постачання електроенергії, газу та води об'єктам у зоні каналу. Водночас стихійно формувалися загони партизанів, які розпочали напади на британських військових. Офіцери єгипетської поліції та армії таємно передавали партизанам зброю й навіть займалися їх бойовою підготовкою. Протягом листопада — грудня 1951 р. щотижня відбувалися обстріли британських військових об'єктів та акти саботажу. 25 січня 1952 р. великий британський підрозділ, посилений танками та артилерією, оточив та взяв штурмом казарми єгипетської допоміжної поліції в Ісмаїлії, службовці якої брали участь у нападах на британців. Під час бою загинуло 64 поліцейських. У відповідь на це, вже наступного дня в Каїрі розпочалися масові заворушення. Багатотисячна демонстрація в центрі міста вилилася в погроми, грабунки та напади на британців. Натовп палив європейські кінотеатри, клуби, де традиційно відпочивали європейці, дорогі магазини та банки. Загинули десятки європейців, у тому числі 8 британців. Було спалено понад 700 будинків.

Змушений відреагувати на трагічні події, король розпустив уряд і, натиснувши на парламент, проштовхнув закон про запровадження надзвичайного стану. У березні 1952 р. розпущено й сам парламент. Розпочалися арешти командирів партизанських загонів. Проте ситуацію так і не вдалося стабілізувати. Протягом лютого — липня 1952 р. при владі в Єгипті змінилося шість урядових кабінетів.

Антимонархічна революція

23 липня 1952 р. у Єгипті відбувся антимонархічний переворот. Захопивши владу, група "вільних офіцерів" скинула короля Фарука. Змушений зректися престолу на користь свого сина Ахмеда Фуада, якому не було навіть року, Фарук відплив до Італії. Регентом при новому королеві призначено його дядька Алі Махір-пашу. Король-немовля не зміг завадити "вільним офіцерам" проголосити Єгипет 18 червня 1953 р. республікою. Головою держави став генерал-лейтенант Мухаммед Нагіб (1901—1982), що був найстаршим за званням в організації "вільних офіцерів", а попри ТЄ, завдяки виявленій під час війни 1948—1949 рр. особистій відвазі, користувався популярністю в суспільстві. Прийшовши до влади, "вільні офіцери" звільнили політв'язнів, розпустили таємну поліцію, скасували цензуру й розпочали арешти корупціонерів. Для оздоровлення адміністративного апарату почали призначати військових на різноманітні посади в цивільних міністерствах.

Серед військових, які прийшли до влади, виділявся своєю енергійністю полковник Гамаль Абдель Насер (1918—1970), прихильник більш радикальних кроків у боротьбі з Британією та Ізраїлем. Невдовзі він розпочав активну боротьбу за владу. Поступово М. Нагіба було усунуто від реального керівництва країною. Після дискусії 1954 р. про місце партій у політичному житті Єгипту, під час якої М. Нагіб виступав проти запропонованої Г.А. Насером заборони всіх партій, генерала вислали під домашній арешт у віддалене село.

Встановлення політичного режиму одноосібного правління Г.А. Насера біль­шість єгиптян сприйняли байдуже. З протестами виступили лише "Брати-мусуль-мани", які спочатку підтримали антимонархічний переворот "вільних офіцерів". 26 жовтня 1954 р. під час мітингу в Александрії член "братства" Махмуд Абдель Латиф вчинив невдалу спробу замаху на Г.А. Насера. Влада відповіла жорсткими репресіями, арештувавши понад 7 тис. "братів-мусульманів". На певний час ісламістське підпілля було придушено.

Г.А. Насер отримав у спадок від королівського режиму цілий набір складних економічних та соціальних проблем. На початок 50-х рр. Єгипет залишався бідною аграрною країною. Річний прибуток на душу населення дорівнював 84 доларам, причому розподіл цього прибутку між єгиптянами був настільки нерівномірним, що реально 90% мешканців країни жили за межею бідності. Близько 2 млн. селян взагалі не мали землі. У цих умовах військовий уряд вирішив розпочати соціальні перетворення із аграрної реформи. Земельне питання було надзвичайно гострим з уваги на те, що третина всієї придатної для обробітку землі в Єгипті перебувала в руках заледве 1% місцевих землевласників.

політичній арені. Уже через два місяці після перевороту "вільні бфіЦер'И^з'Ве'р'нУл'й'с'я' до Великобританії з вимогою евакуювати її війська із зони Суецького каналу. Щоб продемонструвати свою рішучість, єгиптяни здійснили кілька нападів на дислокованих в зоні каналу британців. У відповідь Великобританія заморозила єгипетські авуари в своїх банках. Пізніше, коли британо-єгипетські переговори вже наближалися до успішного завершення, ізраїльська агентура в Єгипті, бажаючи їх зірвати, орга­нізувала кілька нападів на британські та американські бібліотеки та кінотеатри, в яких демонструвалися західні кінофільми. Єврейських нападників було затримано, і Г.А. Насер видав розпорядження інтернувати, а згодом і вислати за кордон все єврейське населення Єгипту. У самому Ізраїлі скандал з невдалою диверсійною акцією спричинив падіння кабінету Моше Шарета.

Під час британо-єгипетських переговорів досягнуто порозуміння про скорочення чисельності британських військ у зоні каналу з 80 до 20 тис. чоловік, а 19 жовтня 1954 р. узгоджено розрахований на 20 місяців графік повного виведення британських військ з Єгипту. Дія британсько-єгипетської угоди 1936 р. припинялася. Велико­британія обумовлювала право впродовж 7 років після виведення військ здійснювати нагляд за дотриманням режиму каналу та в разі конфлікту на Близькому Сході, що загрожував би вільному судноплавству, ввести свої війська на законсервовані в зоні каналу військові бази. Після виведення британських військ у 1956 р. в країні скасовано воєнний стан, що діяв з 1952 р., оголошено амністію політв'язням, на загально­народному плебісциті затверджено конституцію. У червні 1956 р. Г.А. Насера обрано першим президентом країни. СІЛА, які були зацікавлені в нормалізації ситуації в регіоні, надали Єгипту фінансову субсидію в 40 млн. доларів.