Палестинська проблема у 80-х рр. "Інтіфада"

Політика США на Близькому Сході тривалий час викликала низку застере­жень з боку країн Західної Європи. Починаючи з 1979 р., спостерігалися певні розбіжності позицій країн Євроспільноти та США в питаннях, пов'язаних з можливими шляхами врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Підтримавши Кемп-Девідську угоду загалом, країни Західної Європи виступили з цілим рядом коментарів. Європейський план мирного врегулювання було висунуто в 1980 р. на зустрічі у Венеції, зважаючи на що він отримав назву "Венеційської декларації". Підтримавши принципову концепцію, запропоновану США, — "мир в обмін на

землю" — декларація ЄС додатково обумовлювала неприпустимість односторон­нього вирішення Ізраїлем статусу Єрусалима, незаконність спорудження єврей­ських поселень на Західному березі Йордану й необхідність залучення ОВП як договірної сторони до процесу мирного врегулювання. Запропонований європей­цями план провалився через рішучу відмову Ізраїлю вести переговори з представ­никами ОВП, котрих ТельтАвів уважав терористами. Непримиренна позиція Ізраї­лю посилилася після перемоги на парламентських виборах консервативного партійного блоку "Лікуд". У липні 1980 р. кнесет прийняв резолюцію про статус Єрусалима як єдиної неподільної столиці Ізраїлю, що означало інкорпорацію араб­ської дільниці міста. У грудні 1981 р. анексовано Голанські висоти. Демонстра­цією політики з позиції сили був авіарейд 1981 р. ВПС Ізраїлю на Ірак, під час якого знищено арабський ядерний дослідний центр.

За активного сприяння СІЛА 11 травня 1985 р. досягнуто ізраїльсько-йор­данської домовленості про графік та умови поетапних міждержавних переговорів з питання мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Передбачалося, що після офіційного визнання Йорданією Ізраїлю до переговорів підключиться делегація ОВП. Запропонований США "план Рейгана" полягав у створенні в асоціації з Йорданською державою палестинської автономії, що територіально розміщалася б на Західному березі Йордану та в Секторі Гази. Початково план відкинули і ОВП, і Ізраїль, однак згодом розпочався період міждержавних консультацій, спрямованих на вироблення прийнятних для всіх сторін конфлікту умов порозуміння. Про підтримку "плану Рейгана" заявив президент Єгипту Хосні Мубарак. Активну участь у підготовці майбутніх переговорів брали прем'єр-міністр Італії Беніто Краксі та прем'єр Великобританії Маргарет Тетчер. Спільна йордано-палестинська делегація

відвідала Париж і Лондон, де провела кон­сультації. Успішний перебіг мирного процесу було перервано 1 жовтня 1985 р. авіанальотом ізраїльських літаків на штаб-квартиру ОВП в Тунісі. Приводом до цього нападу послужило вбивство палестинцями трьох ізраїльських туристів на Кіпрі. Переговорний процес було перервано.

Наступною подією, котра доруйнувала надії на мирне врегулювання в регіоні, стало захоплення в жовтні 1985 р. палестинсь­кими терористами італійського пасажирсь­кого судна "Ахіле Лауро" в Середземному морі. Терористи поводилися із чотирма сот­нями заручників досить коректно, але під час тривалого плавання з порту в порт вбили американського туриста-інваліда, котрий постійно їх провокував. Палестинцям обіця­ли, що у випадку звільнення заручників їх буде відпущено, але президент Р. Рейган віддав наказ перехопити в повітрі літак з терористами, котрих відпустили, й посадити його на американській військовій базі на Сицилії. Події на "Ахіле Лауро" зірвали

заплановану на 14 жовтня 1985 р. в Лондоні зустріч палестинсько-йорданської деле­гації з міністром іноземних справ Великобританії Дж. Хау. Більш стриману позицію щодо палестинців довелося зайняти Франції та Італії.

У грудні 1987 р. розпочалася "інтіфада" — масове народне повстання палес­тинського населення Ізраїлю та окупованих територій. Іскрою, яка безпосередньо розпалила арабський виступ, стала автомобільна катастрофа. 8 грудня 1987 р. керована євреєм вантажівка врізалася в мікроавтобус, в якому їхали арабські робітники. Четверо арабів загинули одразу, а ще кількох було важко поранено. Під час надання допомоги потерпілим хтось із присутніх заявив, що водій-єврей навмисно таранив автобус із арабами. Стихійно почалася вулична маніфестація, розганяючи котру ізраїльські солдати вбили ще трьох арабів. Це викликало подальші виступи, які армія та поліція жорстоко придушували. До кінця грудня 1987 р. в сутичках із силами правопорядку загинули 21 і поранено 179 палестинців.

На заклик ОВП демонстранти в сутичках із армією та поліцією не використо­вували зброї, тому акції масової непокори, маніфестації та пікети отримали назву "війни каміння". Ізраїльтяни застосовували проти палестинців водомети, пластикові кулі, сльозоточивий газ, а в деяких випадках і вогнепальну зброю. До квітня 1988 р. у зіткненнях з армією та поліцією загинуло 278 осіб, а понад 7000 було поранено. Без суду і слідства, згідно із законами воєнного часу, кілька тисяч палестинців ув'язнено. Як виявилося згодом, арештовані зазнавали моральних принижень та фізичних тортур, а кількох арештованих ізраїльтяни закопали в землю живцем. Не справляючись із повстанням, ізраїльська влада почала депортувати найактивніших учасників "інтіфади", при цьому висаджуючи в повітря їх будинки — аби виселеним не було куди повертатися. До травня 1988 р. ізраїльтяни знищили 300 будинків учасників демонстрацій.

Майже разом із "інтіфадою" почався загальний страйк палестинців, що працю­вали в Ізраїлі. У відповідь Тель-Авів заблокував банківські рахунки арабів із оку­пованих територій, а також заборонив вивозити вироблені арабами товари до Йорда­нії чи самого Ізраїлю. Така економічна блокада різко погіршила становище арабського населення окупованих територій, але не зламала палестинської волі до боротьби.

У розпал "інтіфади", 14 грудня 1987 р., радикально антиізраїльськи налашто­ваний лідер палестинців Сектора Гази шейх Ахмед Ясін (1936—2004) створив напіввійськову терористичну організацію ХАМАС (абревіатура від "Ісламський рух опору", також — "Мужність"). Виступивши з критикою мирної політики Я. Арафата, шейх А. Ясін закликав своїх прихильників продовжити збройну боротьбу до повного знищення Ізраїлю. У травні 1989 р. лідера ХАМАС арештовано й засуджено до довічного ув'язнення за звинуваченнями в організації вбивства чотирьох палестинців, які співпрацювали з ізраїльськими спецслужбами. Однак це не вплинуло на терористичну діяльність організації, яка лише посилилася

Повністю придушити "інтіфаду" ізраїльтянам не вдалося. Рух сам пішов на спад і припинився після початку Кувейтської кризи 1990 р., хоча про припинення "інтіфади" офіційно так і не було оголошено. У грудні 1991 р., в четверту річницю початку палестинських виступів, офіційні представники Ізраїлю визнали, що за час тривання "війни каміння" сили правопорядку вбили 723 арабів (у тому числі 168 дітей віком до 15 років) і ще 41 палестинця вбили цивільні єврейські поселенці. Ізраїльтяни втратили вбитими 12 солдатів і 14 цивільних осіб. Палестинська сторона оголосила ці цифри сильно заниженими. За арабськими підрахунками, протягом "інтіфади" загинуло 1120 палестинців і 143 євреї.

На надзвичайній сесії Національної ради Палестини, що відбулася в Алжирі 15 листопада 1988 р., було проголошено створення незалежної арабської держави Палестина. Ще через місяць, без погодження з колегіальними органами палестинсь­кого керівництва, Я. Арафат оголосив про внесення змін до Палестинської націо­нальної хартії в тій частині, що стосувалася ставлення арабів до єврейської держави в Палестині. Визнання палестинцями права Ізраїлю на існування змусило США визнати ОВП законним учасником переговорів на Близькому Сході і відмовитися від запропонованого раніше "йорданського" вирішення близькосхідної проблеми.

Переговорний процес гальмувався діяльністю терористичних груп руху ХАМАС, які відмовилися підтримати запропонований Я. Арафатом шлях мирного врегулювання. У 1990—1991 рр. ситуація ОВП погіршилася через те, що організація підтримала агресію С. Хусейна в Кувейті. Більшість багатих арабських країн регіону різко зменшила своє фінансування палестинського руху опору. Це змусило Я. Арафата піти на прямі-переговори з ізраїльтянами, оскільки позбавлена засобів та дезорієнтована зміною політичного курсу організація почала виходити з-під його контролю.