Правління Роберта Мугабе

У лютому 1980 р. проведено наступні вибори, на яких переміг ЗАНУ, зайнявши 57 із 80 призначених для чорношкірих депутатів місць у парламенті. Прихильники Дж. Нкомо та А. Музореви отримали відповідно 20 і 3 місця. Всі 20 мандатів, виділених конституційною квотою для білих, вибороли представники Родезійського фронту.

18 квітня 1980 р. Зімбабве проголосила свою незалежність, цього разу вже визнану міжнародною спільнотою. Прем'єром став Р. Мугабе, що належав до найбіль­шої в країні етнічної громади. Зімбабве прийняла тимчасову конституцію, що мала діяти до 1990 р. У ній, зокрема, було зафіксовано економічні привілеї для білого населення країни та резервацію за 150 тис. місцевих європейців 20 зі 100 місць у парламенті. Від колоніальних часів країна отримала в спадок добре налагоджену інфраструктуру та непогану промисловість. У перші два роки незалежності щорічний приріст ВНП склав відповідно — 11 і 13%. Згодом темпи економічного розвитку вповільнилися, але вже з 1986 р. ситуація стабілізувалася.

Перші роки незалежності пройшли під знаком гострої внутрішньополітичної боротьби. Скориставшись заворушенями, що розпочалися в 1982 р. у районах розселення племен матабеле, Р. Мугабе усунув від влади Дж. Нкомо та його прихильників, яких було звинувачено у потуранні популістським гаслам кон­фіскації землі у білих фермерів та підбурюванні своїх земляків із Матабелеленду до збройних виступів. Урядові війська захистили білих колоністів від нападів чорношкірих радикалів, але незважаючи на це, завдяки еміграції біла громада Зімбабве вже через рік після проголошення незалежності зменшилася вдвоє.

Зміцнивши свою позицію, Р. Мугабе почав поволі концентрувати в своїх руках чимраз більшу політичну владу. Через непоодинокі випадки корупції та зловживання владою навколо президента виникла стійка група урядовців, пов'я-

заних круговою порукою. Чимало міністрів та депутатів створювали фірми, які згодом отримували урядові замовлення. Поширеним видом правопорушення в незалежному Зімбабве стала спекуляція земельними ділянками, які урядовці спочатку купували в приватну власність, а згодом перепродували державі по завищених цінах.

Обережно ставлячись до економічного експериментування, уряд Р. Мугабе проводив ліберальну ринкову політику, завдяки чому країна порівняно легко пережила складні роки великої посухи 1982—1984 рр. у Південній Африці. Не намагаючись втручатися до справ промисловості та великих фермерських госпо­дарств, які контролювали переважно білі, уряд зберіг високі показники економічного зростання, характерні для часів існування Родезії. Визнавши всі попередні фінансові зобов'язання Родезії, Зімбабве регулярно виплачувала кредиторам борги, завдяки чому здобула реноме надійного економічного партнера. Борги Зімбабве ніколи не досягали таких астрономічних розмірів як в її менш економічно успішних сусідів. На середину 90-х рр. Зімбабве заборгувало західним кредиторам порівняно невелику, як на постколоніальну Африку, суму — 5,9 млрд. доларів.

У серпні 1984 р. ЗАНУ провів свій другий за 20 років конгрес, який ще більше зміцнив одноосібну владу Р. Мугабе. Конгрес створив усередині партії політ-бюро й підтвердив курс на будівництво однопартійної держави. Із закінченням дії конституційного положення про обов'язкове представництво білих у парламенті, 1987 р. квоту для білих було скасовано. 31 грудня того ж року Р. Мугабе став президентом країни, щоправда, обраним не на загальних виборах, а депутатами на засіданні парламенту. Представників ЗАЛУ запросили до складу уряду, завдяки чому двома роками пізніше, у кінці 1989 р., ЗАНУ і ЗАПУ об'єдналися в єдину організацію ЗАНУ-ПФ (Патріотичний фронт). Лідер ЗАПУ Дж. Нкомо став одним із двох віце-президентів. Країна фактично перетворилася на однопартійну державу. Попри легальне існування опозиційних партій, на кожних наступних виборах представники ЗАНУ-ПФ отримували понад 90% місць у парламенті.

У кінці 80-х рр. економічне становище Зімбабве почало погіршуватися. Першими у вересні 1988 р. з протестами проти зниження рівня життя виступили студенти. Уряд розігнав демонстрацію силою, а згодом провів численні арешти. Однак вже через два роки, у жовтні 1990 р., виступи повторилися, й знову були брутально придушені, причому уряд закрив столичний університет. Ув'язнених студентів вирішили підтримати профспілки. Профспілковий лідер Морган Цвангіраї також одразу ж був арештований. Надалі саме він став головним речником опозиції.

Противники режиму звинуватили президента та його оточення в корупції та некваліфікованому керівництві економікою, що спричинило інфляцію та зростання цін. У серпні 1990 р. політбюро ЗАНУ-ПФ офіційно оголосило про відмову від однопартійної системи. Однак на проведених з численними порушеннями та зловживаннями парламентських виборах 117 із 120 місць у законодавчому органі знову здобули пропрезидентськи налаштовані депутати. Оголосивши про намір розпочати економічні реформи, уряд заявив, що надалі поєднуватиме "прагматичний соціалізм" із "капіталістичними елементами". Задекларовану економічну лібералізацію Р. Мугабе поєднував із "закручуванням гайок" в політичній сфері. До травня 1992 р. за політичну діяльність із навчальних закладів виключено 10 тис. студентів.

Зацікавлені в продовженні співпраці із багатою на сировину країною, західні держави заплющили очі на недемократичність зімбабвійського режиму й вирішили надати Р. Мугабе фінансову допомогу. У 1992 р. Зімбабве отримало від міжнародного

банківського консорціуму 1 млрд., а наступного року ще 1,4 млрд. доларів. Така ліберальність щодо зімбабвійського диктатора значною мірою пояснювалася тим, що Зімбабве, як тимчасовий член¹ Ради безпеки ООН, під час кризи в Перській затоці зайняло чітко проамериканську позицію.

Значне незадоволення викликало всередині країни рішення Р. Мугабе вислати зімбабвійські підрозділи до Демократичної Республіки Конго. Президент Р. Мугабе постійно перебував у тіні відомішого та яскравішого лідера АНК Н. Мандели, тому участь у конголезькому конфлікті видавалася доброю можливістю зміцнити зовнішньополітичний авторитет країни. Упродовж 80—90-х рр. зімбабвійські військові встигли взяти участь у громадянських війнах в Мозамбіку, Руанді, Конго та Сомалі. Намагаючись відвернути увагу від економічних проблем, у 1999 р. Р. Мугабе розпочав кампанію критики білих колоністів, що продовжували володіти більшою частиною орних земель країни. При цьому він спритно користувався анти-расистською риторикою, формуючи навколо себе ореол борця проти расової дис­кримінації. На заклик президента, ветерани національно-визвольного руху поча­ли силою відбирати в білих землю, причому кількох колоністів при цьому було вбито.

Незважаючи на корумповане та не завжди ефективне керівництво, економічна ситуація Зімбабве виглядає досить стабільною. Країна забезпечує себе їжею й навіть експортує сільськогосподарську продукцію. Багатими є поклади корисних копалин — золота, срібла, нікелю, заліза, вугілля, графіту, кобальту, хромітів, літію та ін. Розробка мінеральних родовищ та експорт продуктів видобутку дає бюджету значні валютні надходження. Разом з тим, Р. Мугабе, який сам під час націо­нально-визвольної боротьби провів 11 років в ув'язненні, продовжує керувати країною недемократичними авторитарними методами. За постійні порушення прав людини та переслідування вільної преси Зімбабве зазнає гострої критики з боку міжнародних правозахисних організацій. Авторитарність зімбабвійського режиму є тією "бомбою сповільненої дії", яка може, з часом, зруйнувати політичну та економічну стабільність країни.

АНГОЛА

• Національно-визвольний рух

• Громадянська війна

• Мирний процес

Національно-визвольний рух

Порівняно з іншими колоніальними володіннями португальські колонії в Африці, зокрема Ангола, розвивалися в свій особливий спосіб. Економічно слабка Португалія змушена була постійно переселяти до своїх колоній надлишок не зайнятого у виробництві населення. Особливо ці процеси посилилися після Другої світової війни. Якщо у 1930 р. у Анголі жило ЗО тис. європейських колоністів, то в 1955 р. їх було вже 110 тис, а в 1971 р. — 350 тис. осіб. Крім цього, колонії давали суттєву частину вливань до португальського бюджету. Навіть під час національно-визвольної війни, коли Лісабону доводилося утримувати у колоніях значні поліцейські та військові сили, африканські володіння давали третину надходжень до національного бюджету Португалії. Зважаючи на ці обставини, процес деколонізації португальських володінь у Африці сильно затягнувся.

Перші кроки на шляху до незалежності Ангола зробила на початку 1950-х рр. 11 червня 1951 р. Португалія змінила статус своїх колоній, перетворивши їх на заморські департаменти. У 1954 р. прийнято спеціальний статут для управління Анголою. Формально він відкривав усім мешканцям країни шлях до вільного підприємництва й кар'єри, але, зважаючи на труднощі, пов'язані із здобуттям чорношкірими освіти, реально 99% африканського населення Анголи не могли цими можливостями скористатися. На початку 50-х рр. лише ЗО тис. чорношкірих ангольців вповні користувалися тими ж політичними правами, що й білі мешканці їх країни. Новий виборчий закон 1961 р. скасував статут 1954 р., однак права чорношкірих збільшилися ненабагато. Надалі зберігся освітній та майновий ценз, а тому виборчі права отримали заледве 2% населення.

Природним чином, така дискримінація корінного населення викликала появу опозиційного національно-визвольного руху, який, щоправда, розвивався значно повільніше, аніж у інших африканських країнах. У середині 50-х рр. викристалізу­валися два напрямки національно-визвольного руху. Перший із них, сформований молодими інтелектуалами, був представлений створеним 10 грудня 1954 р. Народним рухом визволення Анголи (МПЛА), який очолював студент-медик Агостіньо Нето (1922—1979). Рух виник унаслідок об'єднання навколо Партії об'єднаної боротьби африканців Анголи кількох дрібніших організацій, переважно марксистського спря­мування. Другий напрямок національно-визвольного руху представляв створений 1954 р. на національній основі Союз населення північної Анголи, що 1958 р. змінив назву на Народний союз Анголи (УПА). Керував цією організацією, що об'єднувала представників народу баконго, Роберто Гольден.

На першому етапі свого розвитку антиколоніальна боротьба в Анголі була досить млявою. Дещо активізувався національний рух після того, як 1960 р. незалежність проголосило сусіднє Французьке Конго (столиця — Леопольдвіль). Конголезці надали свою територію для розташування там вишкільних таборів та баз партизанів. 15 березня 1961 р. у північній Анголі баконго підняли повстання проти колонізаторів. Скориставшись тим, що португальці були не готовими до такого розвитку подій (у цілій Анголі розташовувалося заледве 3000 португальських солдатів), повстанці захопили значну територію. На звільненій території баконго винищили всіх білих та тих африканців, що були відомі своєю співпрацею із колонізаторами. Оговтавшись від першого шоку, Лісабон перекинув до Анголи 14-тисячний контингент, що жорстоко придушив повстання. Бажаючи помститися за винищення колоністів, португальські солдати влаштували африканцям криваву лазню. Жертви обох сторін були неспівмірними. У результаті повстання загинуло 700 білих і майже 50 тис. чорношкірих мешканців Анголи.

Придушення повстання, втім, не ліквідувало в країні незалежницького руху. У березні 1962 р. УПА змінила назву на Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА). За підтримки конголезців, ФНЛА створив у Леопольдвілі Революційний уряд Анголи в еміграції. Цей уряд визнала навіть частина членів МПЛА А. Нето, проте вже через два роки в лавах фронту стався розкол. У листопаді 1964 р. міністр закордонних справ Революційного уряду Анголи в еміграції Йонас Савімбі оголосив про свою відставку. Водночас він виступив з гострою критикою керівництва ФНЛА за некомпетентне та неефективне керівництво. 13 березня 1966 р. Й. Савімбі заявив про створення власної політичної організації — Національного союзу повного визволення Анголи (УНІТА).

Тим часом усунута на узбіччя політичного життя МПЛА заходилася зміцню­вати свої позиції. Організація налагодила контакти із СРСР та Кубою, а також Організацією африканської єдності (ОАЄ). Користуючись їх допомогою, МПЛА створила потужну базу для розгортання партизанського руху в Кабінді — невелич­кому янгольському анклаві на території сусіднього Конго. Туди прибували кораблі з вантажами радянської зброї та кубинські військові інструктори. Але навіть отри­муючи потужну військову допомогу, МПЛА вела боротьбу з португальцями не надто активно, натомість виставляючи десятки тисяч протипіхотних мін. Упродовж війни за незалежність близько 50% усіх португальських втрат припало на підриви на мінах. Ще більше страждало від протипіхотних мін цивільне ангольське насе­лення. До сьогодні безсистемні та невідомі мінні поля складають поважну проблему для ангельського уряду.

У 1966 р. МПЛА спробувала перенести свою штаб-квартиру до Лусаки у Замбії. Однак португальці пригрозили замбійцям припиненням поставок страте­гічних вантажів через свою територію й змусили їх дистанціюватися від ангельського партизанського руху.

Малоінтенсивний збройний конфлікт між португальцями та ангольською опозицією тягнувся до середини 70-х рр. Кардинальна зміна ситуації відбулася лише 1974 р. після зміни влади в Лісабоні. Усунення від влади португальського військового режиму поставило питання про подальшу долю колишніх колоній країни. На той час виснажена перманентною напругою португальська армія в Анголі вже відмовлялася воювати далі. Дізнавшись про революцію в Лісабоні, партизани також припинили активні бойові дії. Продовження війни та силове утримання колоній були надто дорогими для португальського-бюджету. Лісабон погодився передати владу місцевим представникам, щоправда, виставляючи умовою такого порозуміння досягнення внутрішньої домовленості між розсвареними опозиційними силами.

За посередництвом ОАЄ, в січні 1975 р. у Момбасі (Кенія) відбулися переговори трьох головних опозиційних сил Анголи: МПЛА, ФНЛА та УНІТА. 15 січня 1975 р. підписано угоду про створення єдиного коаліційного уряду та проведення в жовтні того ж року вільних парламентських виборів. Спільний уряд розпочав свою роботу 31 січня 1975 р., але вже наступного дня у Луанді почалися вуличні бої між прихильниками різних політичних сил. Збройний конфлікт швидко вийшов за межі столиці, а після того, як у березні до країни прибула велика партія при­значеної для МПЛА радянської зброї, поширився й на інші райони країни. Упродовж наступних шести місяців країна поринула у тотальну війну всіх проти всіх. Рятуючись від анархії, із Анголи виїхало понад 300 тис. європейців. Оскільки більшість з них була кваліфікованими фахівцями та адміністраторами, в багатьох місцях зупинилася промисловість й перестали функціонувати комунальні служби. До 1990 р. країну покинули 90% білих, що мешкали в ній у колоніальні часи. Ангола занурилася у кривавий хаос.

Зважаючи на те, що вже наперед, на 11 листопада 1975 р., було призначено дату проголошення незалежності, МПЛА, ФНЛА та УНІТА гарячково намагалися захопити й утримати столицю країни, що давало б можливість одноосібно й без участі "конкурентів" проголосити незалежність. У липні 1975 р. сили МПЛА вибили підрозділи ФНЛА та УНІТА із столиці. На початку осені А. Нето заявив, що його війська контролюють 11 із 15 провінцій країни. Важливим набутком

МПЛА стали копальні алмазів, продаж яких дозволяв оплачувати закупки зброї. Остерігаючись приходу до влади в Луанді радикального марксистського режиму, уряд ПАР вирішив підтримати більш помірковані національні сили Анголи. У серпні 1975 р. Преторія надала військову допомогу ФНЛА, а згодом й УНІТА. 27 серпня 1975 р., пославшись на необхідність уберегти від руйнування гідровузол у Касукве та Рудані, південноафриканські війська увійшли на територію Анголи. 19 жовтня 1975 р. війська ПАР спільно з УНІТА почали наступ на позиції МПЛА на півдні Анголи. Операція була скоординована з силами ФНЛА, що діяли на півночі країни. Стратегічний задум полягав у тому, щоб відтягнути з півночі якомога більше сил й дати можливість підрозділам ФНЛА захопити столицю до 11 листопада. Хоча наступ на півдні був вдалим, але силам ФНЛА не вдалося про­битися до Луанди. У призначений термін 11 листопада 1975 р. А. Нето прого­лосив незалежність Народної Республіки Ангола.

Громадянська війна

Проголошення незалежності змінило розстановку політичних сил. Якщо ра­ніше боротьба МПЛА, ФНЛА та УНІТА виглядала зовні, як внутрішня усобиця, то після 11 листопада 1975 р., коли МПЛА отримала статус легальної влади, марксистський уряд зміг оголосити своїх політичних противників звичайними зако­лотниками. Підготовані кубинськими інструкторами сили МПЛА в грудні 1975 р. розпочали наступ на півдні країни. Зважаючи на чисельну перевагу противника, підрозділам південноафриканців та УНІТА довелося відступати. 27 березня 1976 р. ангольські урядові війська повністю відновили контроль над півднем країни. Підрозділи Й. Савімбі відійшли до Намібії, що перебувала в той час під протекто­ратом ПАР.

Після короткого тайм-ауту, в грудні 1977 р. Преторія відновила активну війсь­кову допомогу УНІТА. Причина такого рішення полягала в тому, що, як виявила південноафриканська розвідка, на території Анголи почала діяти ціла мережа випїкільних таборів для бійців намібійського партизанського руху Народної органі­зації Південно-Західної Африки (СВАПО) та бойовиків південноафриканського Африканського національного конгресу (АНК). За допомогою ПАР УНІТА швидко відновила свої сили. На початок 80-х рр. під командою Й. Савімбі перебувало 28 тис. солдатів регулярних та ЗО тис. нерегулярних сил. їм протистояла 50-тисячна ангольська армія та 18-тисячний кубинський експедиційний корпус.

Нова фаза конфлікту почалася в травні 1678 р. військовою операцією "Рейнде" ("Північний олень"). Регулярна армія ПАР вдерлася на 300 км углиб ангольської території, нищачи на своєму шляху табори АНК та СВАПО, а також ангольські та кубинські війська. Згодом південноафриканці повернулися до Намібії. Такі операції повторилися в червні 1980, вересні 1981 та грудні 1983 рр., причому кожного наступного разу ангольська армія чинила чимраз організованіший та ефективніший опір. Південноафриканці створили на півдні Анголи "зону безпеки", яка мала захистити сусідню Намібію від рейдів партизан СВАПО із ангольської території. Зазнавши низки болючих поразок від урядових військ, ФНЛА в 1979 р. практично припинила своє існування.

Зважаючи на економічну виснажливість війни, в лютому 1984 р. ПАР і Ангола погодилися сісти за стіл переговорів. На зустрічі в Лусаці підписано угоду, згідно з якою Ангола зобов'язалася не допускати зі своєї території рейдів СВАПО проти Намібії, а Преторія зобов'язалася вивести свої війська із півдня Анголи.

Угода так і не була реалізована до кінця, оскільки напади СВАПО відбувалися надалі, а ПАР продовжувала підтримувати УНІТА. У 1985 р. ініціатива у війні перейшла до ангельської сторони. Лише під постійним прикриттям південноафри­канських ВПС силам Й. Савімбі вдавалося утримувати невеликі райони на півдні країни. Війна набрала циклічного характеру: кожного літа урядові війська розпочинали великий наступ на південь, а авіація ПАР рятувала УНІТА. З року в рік бойові дії ставали щораз масштабнішими та дорожчими. Конфлікт почав затухати лише після того, як у головних його "спонсорів" СРСР та ПАР почалися економічні труднощі. Обом країнам стало не по кишені надавати фінансову та військову підтримку воюючим у Анголі сторонам.

Після цілорічних переговорів 22 грудня 1988 р. у Нью-Йорку ПАР, Куба та Ангола підписали широку тристоронню угоду, один із пунктів якої передбачав виведення із Анголи кубинських, а із Намібії — південноафриканських військ. Ангола зобов'я­залася ліквідувати на своїй території бази СВАПО та АНК. За дотриманням домовленостей мала стежити спеціальна місія міжнародних військових спостерігачів.

Мирний процес

Залишившись без зовнішньої підтримки, МПЛА та УНІТА змушені були піти на переговори. На зустрічі, що відбулася 21—22 червня 1989 р. у Заїрі під патронатом Мобуту Сесе Секо, сторони підписали перемир'я. Повномасштабну угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних парламентських і президентських виборів підписано 31 травня 1991 р. у Лісабоні.

На виборах у вересні 1992 р. неочікувано перемогла МПЛА та її лідер Жозе Едуардо душ Сантуш, що очолив партію 1979 р. після смерті А. Нето. МПЛА отримала 129 із 220 парламентських мандатів, УНІТА — лише 70. Оскільки різниця результатів президентських виборів була не такою вже й значною (49,6% голосів за Ж.Е. душ Сантуша та 40,1% за Й. Савімбі) і жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, лідер УНІТА зажадав негайного проведення другого туру голосування. Скориставшись тим, що у багатьох районах колишні солдати УНІТА влаштували вуличні заворушення, МПЛА відклала проведення другого туру виборів президента. Це додатково підігріло ситуацію, в результаті чого громадянська війна відновилася. Бойові дії тривали до травня 1995 р., аж поки під час особистої зустрічі Й. Савімбі не визнав Ж.Е. душ Сантуша законним президентом країни. Для УНІТА в парламенті зарезервовано кілька портфелів, але більшість кандидатів відмовилися від них, заявивши, що бажають зостатися в опозиції. Опозиція відмовилася демобілізувати свої сили, що налічували на кінець 90-х рр. 25 тис. солдатів. Після того, як у 1998 р. закінчився термін, відведений для їх роззброєння, МПЛА анулювала мандати депутатів від УНІТА й звільнили тих кількох міністрів, що займали місця в уряді від опозиції. У той же час УНІТА розкололася. Ж.Е. душ Сантуш негайно визнав групу, що вийшла із "старої" УНІТА під назвою УНІТА — "Оновлення", як повноправного партнера у переговорах. Сили Й. Савімбі розпочали наступ на урядові позиції й до кінця 1998 р. захопили майже третину країни. З різною інтенсивністю бойові дії тривали до 2001 р., поки в одній із випадкових сутичок не загинув Й. Савімбі. Смерть харизматичного лідера опозиції утримала країну від сповзання до нової повномасштабної громадянської війни.

Незважаючи на припинення на початку 90-х рр. широкомасштабної грома­дянської війни, економічні умови життя більшості ангольців зовсім не покращилися. Започаткований у 1991 р. план реструктуризації національної економіки був пов'я-

заний зі значним скороченням заробітної платні, лібералізацією цін та обмеженням видатків на соціальний захист населення. Зарплатня працівників бюджетного сектора скоротилася на 43%, а ціни в той самий час подвоїлися. За розпорядженням уряду, "тверді" ціни збережено лише на цукор, олію, мило та молоко для дітей, що продавалося за спеціальними талонами. Жорстка економія не змогла врятувати бюджет, який залишався з року в рік хронічно дефіцитним, причому зібрати вда­валося не більше двох третин запланованих податків. У 1992 р. інфляція сягнула 500%, а в 1994 р. — 1840% на рік. Лише в кінці 90-х рр. уряд зміг дещо вгамувати галопуючу інфляцію, проте й сьогодні за рівнем життя Ангола перебуває серед найбідніших країн світу. Середня тривалість життя в країні складає всього лише 46,5 років! Жахливу ціну заплатив ангольський народ за непродумані соціально-економічні експерименти та десятиліття братовбивчої війни.

МОЗАМБІК

• Проголошення незалежності

• Громадянська війна

Проголошення незалежності

Португальці створили в Мозамбіку дуже жорстку систему контролю за місцевим населенням. Африканців обмежено допускали в навчальні заклади та на адмініст­ративні посади. Система освіти для місцевого населення перебувала в занедбаному стані, так що в 1955 р. серед чорношкірих мозамбікців було лише 2% письменних. Коли в 1963 р. португальці відкрили в Лоренцо-Маркеші (суч. Мапуту) університет, із 300 його студентів тільки 5 були африканцями. Для стеження за "неблагона-дійними" в 1956 р. створено спеціальну поліцію безпеки ПІДЕ, що мала дуже широкі повноваження, а часто діяла й порушуючи закон. Разом з тим, щорічно до Мозамбіку переселялися десятки тисяч португальців. У 1950 р. в колонії проживало 48,2 тис, 1960 р. — 97,2 тис, а в 1970 р. —майже 150 тис. білих поселенців.

Португальський уряд прийняв у 1953 р. перспективний план розвитку Мозам­біку, що передбачав, зокрема, будівництво сучасних морських та авіаційних портів, залізниць та іншої інфраструктури. Протягом 1953—1958 рр. у розвиток колонії вкладено 585 млн. доларів.

Початок національно-визвольного руху в Мозамбіку припав на середину 50-х рр. Перші патріотичні організації мозамбіцькі емігранти створили в сусідніх африканських країнах. У 1962 р. вони об'єдналися в єдиний Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО) зі штаб-квартирою у Дар-ес-Саламі (Танзанія). Очолив організацію Едуардо Мондлане (1920-1970), емігрант із Мозамбіку, що працював професором антропології Сіракузького університету в США. Незважаючи на виховання в методистській місіонерській школі, академічну освіту, захищену дисертацію та поважну посаду, Е. Мондлане був переконаним прихильником збройної боротьби за незалежність. Оскільки португальці взагалі відмовилися вести будь-які переговори про надання колонії незалежності, з вересня 1964 р. ФРЕЛІМО розпочав партизанську боротьбу. На той час організація мала заледве 250 навчених та озброєних бойовиків, але й португальські військові сили в колонії були незначними. До кінця грудня 1965 р. ФРЕЛІМО контролювало більшу частину території розселення племені маконде із загальним населенням в 200 тис. осіб.

Португальці початково не надто були стривожені успіхами партизанів, в руках яких опинилися найбідніші та економічно нерозвинені регіони країни. Лише новопризначений у березні 1970 р. головнокомандувач португальських сил в Мозамбіку генерал Каульза де Арр'яга енергійно взявся за боротьбу з повстанцями. У травні 1970 р. під його особистим командуванням почалася велика наступальна операція "Гордіїв вузол", до якої залучено 35 тис. солдатів і 100 вертольотів. Вже влітку португальці оголосили про успішне завершення наступу, під час якого було знищено 61 партизанську базу і повністю витіснено повстанців із країни.

Після загибелі 1970 р. Е. Мондлане ФРЕЛІМО очолив Самора Маршел (1933— 1986), виходець із селянської родини, колишній шахтар-заробітчанин, що на власній шкурі пізнав всі труднощі напівголодного існування. У середині 60-х рр. С. Маршел пройшов військовий вишкіл у Алжирі, згодом займався організацією повстанських баз у Танзанії, зрештою, очоливши в 1968 р. всі партизанські сили Мозамбіку. Під його керівництвом повстанці зуміли відновити свої сили і вже у 1972 р. відбили частину провінції Маніка. У наступні два роки, отримавши сучасну зброю з Чехо-словаччини, СРСР та Китаю, ФРЕЛІМО зміцнів ще більше. До 1974 р. партизанські загони активно діяли на більшій частині території країни, хоча й не мали достатньо сил, аби повністю звільнити Мозамбік від колонізаторів. На контрольованих територіях повстанці налагодили соціальну інфраструктуру, відкривши 200 шкіл та 150 лікарень. Радше з пропагандистською, аніж з економічною метою, звільнені від португальців райони навіть експортували сільськогосподарську продукцію через сусідню Танзанію. Бажаючи позбавити партизанів підтримки місцевого населення, португальці створили низку альдіаменту — "стратегічних сіл", у котрі насильно переселено майже третину сільського населення країни. Лише там, під наглядом поліції та військових, мозамбікці могли вирощувати та збирати врожай. Таким чином, колонізатори намагалися позбавити повстанців можливостей отримувати продовольчу допомогу від цивільного населення. Система альдіаменту ускладнила виробництво сільгоспродукції та спричинилася до зубожіння населення, якому доводилося змінювати звичний спосіб життя. Безвихідна ситуація, в якій обидві сторони не мали достатньо сил, аби перемогти, але й не бажали здаватися чи йти на поступки, не могла тривати вічно. Переговори із повстанцями розпочалися після того, як у Португалії від влади усунуто режим М.Х. Каетано У червні 1974 р. ворогуючі сторони сіли за стіл переговорів. Очолений генералом Антоніо де Спінолою уряд підписав із ФРЕЛІМО угоду про мирну передачу влади місцевим представникам.

Після короткого перехідного періоду незалежність Мозамбіку проголошено 25 червня 1975 р., у день тринадцятої річниці створення ФРЕЛІМО. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю лівою риторикою С. Маршелом, вже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація та спроби колективізації на селі, що супроводжувалися політичними репресіями. До 1981 р. 65% промисловості, 85% транспорту та 95% будівництва опинилося в руках держави. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод. Спад виробництва в сільському господарстві дорівнював 20%, а в промисловості навіть 36% на рік. Створений у 1977 р. Національний комітет планування не допомагав, а радше усклад­нював нормальну роботу економіки.

Значні проблеми створював той факт, що економіка колонії була тісно інтегро­вана з господарством Південної Родезії та ПАР. Щороку на роботу до цих країн виїжджало 300 тис. мозамбікців. Туди ж вивозилося майже 60% мозамбіцької продукції. Коли Мозамбік почав підтримувати партизанів, що діяли на родезійській та південноафриканській території, ці країни змогли економічними важелями натиснути на уряд Мапуту. Протягом 1974—1976 рр. експорт країни скоротився на 40%, а кільком десяткам тисяч заробітчан довелося повернутися додому. Одразу після цього в містах Мозамбіку зросло безробіття.

Дозволивши розташування на своїй території вишкільних таборів АНК та ЗАНУ, Мозамбік наразився на періодичні каральні рейди, які здійснювали родезійські військові. У листопаді 1977 р. родезійські спецпідрозділи знищили великий укріплений табір повстанців Шимойо, а в березні 1979 р., в помсту за диверсію на нафтосховищах в Солсбері, спалили великі запаси мозамбіцької нафти у Бейрі, другому за розмірами місті країни.

Під управлінням марксистів країна жила постійними кампаніями. 1976 р. оголошено "роком зростання виробництва", 1978 р. — "розбудови партійної організації", 1980 р. — "наступу на корупцію", 1982—1983 рр. — "роками продукції" тощо. Крім цього проводилися й активні соціальні реформи. У 1981 р. заборонено багатожонство. Певних успіхів Мозамбік досягнув у сфері освіти. Упродовж перших шести років незалежності кількість людей зі середньою освіток) подвоїлася, сягнувши 1 376 тис. осіб. Столицю країни було перейменовано із Лоренцу-Маркеш у Мапуту.