Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів.

(лист № 14/18.2-1030 від 20.05.2004)

Рецензенти:

завідувач кафедри історії Національного університету "Острозька академія", доктор історичних наук, професор Трофимович В.В.

завідувач кафедри історії та політології Львівської комерційної академії, доктор історичних наук, професор Гелей С.Д.

Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів. Львів: "Афіша", 2003 - 430 с, карти, ілюстрації.

ІЗВИ 966-8013-89-1

Навчальний посібник висвітлює розвиток народів Азії та Африки протягом 1918-200? рр. У рамках авторської концепції в книзі викладено історію головних країн Сходу, а також результати узагальнюючого аналізу особливостей їх політичного, соціального та економічного життя. Особливу увагу приділено національно-визвольним рухам та модернізаційним процесам, які впливали на зміни традиційних суспільних відносин і формування сучасного обличчя країн Сходу. Поряд із детальним викладом різноманітних аспектів новітньої історії Азії та Африки, в навчальному посібнику міститься низка цікавих і маловідомих фактів, що в поєднанні з легким стилем автора суттєво спрощує сприйняття навчального матеріалу.

Книга призначена для викладачів та студентів історичних та гуманітарних факультетів університетів, викладачів загальноосвітніх шкіл, а також широкого загалу, що цікавиться минулим та сучасним країн Сходу.

ББК 63.3(0)6¹ УДК 94

ЗМІСТ ...:

ПЕРЕДМОВА

КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ В 1918—1945 рр.

СХІДНА АЗІЯ

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

КИТАЙ

Політична криза першої половини 20-х рр

Національний рух за об'єднання країни

"Нанкінське десятиліття" :

Японська експансія

Друга світова війна

ЯПОНІЯ

Внутрішня та зовнішня політика 20-х рр

Військові перевороти та'внутрішньополітична боротьба 30-х рр

Підготовка країни до війни

Війна на Тихому океані

КОРЕЯ

Японський колоніальний режим ,

Економічний та політичний розвиток 30-х рр , ,.,..

ПІВДЕННА ТА ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ІНДІЯ

Антиколоніальний рух. Махатма Ганді

Перша акції громадської непокори

Друга акція громадської непокори ,

Друга світова війна

БІРМА

СІАМ (ТАЇЛАНД)

ІНДОНЕЗІЯ

ФІЛШПШИ

ІНДОКИТАЙ

СЕРЕДНІЙ СХІД

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ТУРЕЧЧИНА

Розпад Османської імперії

Національно-патріотичний рух

Модернізація та вестернізація суспільного устрою

Економічний та політичний розвиток 30-х рр

Друга світова війна

іран ;

Політична криза Каджарської династії ,

Проголошення династії Пехлеві '.

Соціально-економічні реформи

Друга світова війна

АФГАНІСТАН

Проголошення незалежності

Соціальні реформи та опір традиціоналістів ,

АРАБСЬКІ КРАЇНИ 1

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ]

СИРІЯ ТА ЛІВАН І

Встановлення французького мандату 1

Національно-визвольний рух в Сирії 1

Проголошення незалежності ї

ПАЛЕСТИНА 107

Встановлення британського мандату 107

Створення Трансйорданії 108

Арабо-єврейський конфлікт 109

Друга світова війна , 113

ІРАК '. 115

Британський мандат 115

Проголошення незалежності 118

Друга світова війна 118

САУДІВСЬКА АРАВІЯ 119

Об'єднання Аравії 119

Зовнішня та внутрішня політика Саудитів 30-х рр 121

ЄГИПЕТ 122

Проголошення незалежності 122

Політична боротьба та економічний розвиток 30-х рр 125

ЛІВІЯ , 126

Італійський колоніальний режим 126

Національно-визвольний рух 128

ТУНІС 128

Французький протекторат 128

Національно-визвольний рух 30-х рр 129

АЛЖИР 130

Антиколоніальний рух 20-х рр 130

Політична боротьба напередодні Другої світової війни 131

МАРОККО 132

Рифська республіка 132

Національно-визвольний рух 30-х рр 135

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ 137

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ 137

ЕФІОПІЯ 139

Правління Хайле Селассіє І 139

Італійська агресія 141

ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКИЙ СОЮЗ 142

Внутрішня політика 20-х рр 142

Африканерський націоналізм 143

КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ ПІСЛЯ 1945 р.

СХІДНА АЗІЯ 147

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧОГО РОЗВИТКУ 147

КИТАЙ 149

Громадянська війна 149

Політичний та економічний розвиток 50-х рр 153

"Великий стрибок" 155

"Велика культурна революція" .' 157

"Чотири модернізації" Ден Сяопіна 160

Опозиційний рух та економічні реформи 162

ЯПОНІЯ , 166

Американський окупаційний режим та ліберальні реформи 166

Політичний та економічний розвиток Японії 60—80-х рр 170

Політична боротьба та економічний розвиток 90-х рр 172

/КОРЕЯ 175

Поділ Кореї та його наслідки 175

Корейська війна 176

Республіка Корея 178

Корейська Народно-Демократична Республіка 181

КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ.ІНДІЯ

Проголошення незалежності

Внутрішня та зовнішня політика Джавахарлала Неру

Правління Індіри Ганді

Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр

ПАКИСТАН

Внутрішня та зовнішня політика 50-х рр

Правління військових

Економічні реформи Зульфікара Алі Бхутто

Диктатура Зія-уль-Хака

Економічні реформи та політична боротьба 90-х рр

БАНГЛАДЕШ

Проголошення незалежності

Політичний та економічний розвиток 70-х рр

Правління Хусейна Мохаммаца Ершада

М'ЯНМА (БІРМА)

Проголошення незалежності

Правління військових

ІНДОНЕЗІЯ

Проголошення незалежності

"Керована демократія" Ахмеда Сукарно

Правління Мохаммеда Сухарто

Демократичні перетворення кінця 90-х рр

ФІЛЛІПІНИ

Проголошення незалежності

Режим президента Фердінанда Маркоса

Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр

В'ЄТНАМ

Війна в Індокитаї

Громадянська війна та інтервенція СІЛА

Внутрішня та зовнішня політика 80—90-х рр

ЛАОС

Проголошення незалежності

Комуністичний рух 50—60-х рр

Лаоська Народно-Демократична Республіка

КАМБОДЖА

Комуністичний рух 50—60-х рр

Правління Лон Нола

Режим червоних кхмерів

Політична боротьба 80—90-х рр

СЕРЕДНІЙ СХІД

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ.ТУРЕЧЧИНА

Лібералізація політичної системи та економічного життя

Друга республіка. Внутрішньополітична боротьба 60—70-х рр.

Третя республіка. Економічні реформи 80—90-х рр

Курдська проблема

ІРАН ,

Криза монархічного режиму

"Біла революція"

Ісламська революція

Ірано-іракська війна

Правління Алі Акбара Хашемі Рафсанджані

АФГАНІСТАН 267

Внутрішня та зовнішня політика другої половини 40—60-х рр ²⁶⁷

Квітнева революція 1978 р. та радянська інтервенція 268

Режим руху "Талібан" 271

АРАБСЬКІ КРАЇНИ 273

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ 273

АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ ' 275

Створення держави Ізраїль 275

Перша арабо-ізраїльська війна 278

Організація визволення Палестини 281

Друга арабо-ізраїльська війна 282

Арабо-ізраїльське протистояння на межі 60—70-х рр .• 285

Третя арабо-ізраїльська війна 287

Кемп-Девідська мирна угода 289

Палестинська проблема у 80-х рр. "Інтіфада" 290

Близькосхідний мирний процес у 90-х рр. 294

СИРІЯ 296

Політичні кризи та військові режими 296

Правління Хафеза Асада 299

ЛІВАН ...300

Політичний та економічний розвиток 300

Громадянська війна та ізраїльська агресія 302

Таїфська угода ._. 306

ЙОРДАНІЯ * 308

Хашимітське королівство Йорданія ,. 308

Правління короля Хусейна , 309

ІРАК 313

Монархічний режим 313

Іракська республіка .- 315

Ірак під владою баасистів 316

Правління Саддама Хусейна 319

САУДІВСЬКА АРАВІЯ 323

Економічний та політичний розвиток 40—70-х рр 323

Правління короля Фахда 326

ЄГИПЕТ 329

Криза королівської влади 329

Антимонархічна революція 331

"Арабський соціалізм" Гамаля Абделя Насера ^. 332

Правління Анвара Садата 337

Правління Хосні Мубарака 339

ЛІВІЯ 341

Проголошення незалежності 341

Лівійське королівство 342

Правління Муамара Каддафі 343

ТУНІС 346

Проголошення незалежності 346

Правління Хабіба Бургіби 348

АЛЖИР 350

Національно-визвольна війна 350

Соціалістичні та капіталістичні експерименти 354

МАРОККО 356

Проголошнення незалежності 356

Внутрішня та зовнішня політика Хасана II 358

ІЗРАЇЛЬ 361

Внутрішня та зовнішня політика "робітничих" урядів 361

Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр 367

АФРИКАНСЬКІ КРАЇНИ 371

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ 371

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА 375

ЕФІОПІЯ 377

Повоєнний розвиток 377

Марксистський режим 379

Федеративна Ефіопія 381

СУДАН 382

Проголошення незалежності 382

Військові уряди 383

СОМАЛІ 387

Проголошення незалежності 387

Правління Сіада Барре 388

Громадянська війна та дезінтеграція країни 390

КЕНІЯ 393

Антиколоніальний рух 393

Політичний та економічний розвиток 394

КОНГО (ЗАЇР) 396

Проголошення незалежності. Громадянська війна 396

Правління Жозефа Сесе Секо Мобуту 398

НІГЕРІЯ 401

Проголошення незалежності 401

Громадянська війна 402

Військовий режим 403

ЗІМБАБВЕ 406

Національно-визвольний рух 406

Правління Роберта Мугабе 409

АНГОЛА 411

Національно-визвольний рух 411

Громадянська війна :. 414

Мирний процес 415

МОЗАМБІК 416

Проголошення незалежності 416

Громадянська війна 418

ШВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА 419

Політика апартеїду 419

Визвольний рух африканського населення 420

Демократичні перетворення 421

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 425

ПЕРЕДМОВА

Новітня історія Азії та Африки є складним та багатоплановим розділом історичної науки. Протягом XX ст. на авансцені світової політики знову з'явилися країни Сходу. Природне бажання азійських та африканських народів самостійно вирішувати власну долю покликало до життя потужні національно-патріотичні рухи. Після звільнення від колоніальної залежності в багатьох країнах Сходу відбулися соціально-економічні перетворення, які кардинально змінили обличчя не лише самих цих держав, а й цілого світу. Одним із найголовніших наслідків трансформаційних процесів XX ст. стало спростування міфу про європо-центричність світової історії, "споконвічне" переважання європейських моделей розвитку над азійськими та африканськими.

Афро-азійський регіон довгий час перебував на маргінесі світової політики. Відставання країн Сходу в соціально-економічній сфері створило уявлення про принципову перевагу європейських моральних, світоглядних та політичних цінностей над східними. Однак вражаючі темпи розвитку, які продемонстрували протягом останніх десятиліть деякі із країн Азії, повністю спростували цю тезу. Більше того, впадає у вічі цікава закономірність: найкраще розвиваються ті держави Сходу, котрі ставляться до здобутків західної цивілізації утилітарно, не втрачаючи відчуття престижності та повноцінності власного культурного фундаменту, запозичуючи в Заходу тільки окремі елементи чи схеми політичного або економічного розвитку.

Трансформація традиційних соціокультурних структур у країнах Сходу яскраво продемонструвала життєздатність неєвропейських моделей розвитку. Водночас виявилося, що ліберальні політичні цінності та вільноринкові моделі розвитку економіки, які запропонував Захід новоствореним країнам Азії та Африки, не завжди виявляються придатними для застосування на Сході. Використовуючи "західні рецепти", багато народів Сходу так і не змогли створити стабільного і економічного процвітаючого суспільного організму.

Академічний підручник з історії Сходу, як вдало колись зауважив відомий київський історик Олег Прокопович Крижанівський, в ідеальному варіанті мав ои написати цілий колектив учених-сходознавців. У переважній більшості країн ьходу сьогоднішній день химерно переплітається із багатовіковими нашаруваннями Культур, звичаїв та традицій. Зважаючи на це, сумлінний дослідник Сходу повинен Дуже скрупульозно досліджувати найменші подробиці історії, прояви духовного

їття, ментальність і соціокультурні особливості кожної конкретної країни. Для ремого дослідника таке завдання є надзвичайно складним. Лише зважаючи на їчутну в Україні проблему з браком навчальної літератури, автор відважився пропонувати власне бачення новітньої історії Азії та Африки.

Лавиноподібний розвиток подій у деяких із країн сучасного Сходу, постійні іни в політичній та економічній ситуації зовсім не сприяють формуванню чітких однозначних оцінок ролі цих країн у світовому історичному процесі. Навчальний ісібник не претендує на вичерпність інформації про всі держави Азії та Африки, розглядає лише загальні закономірності новітньої історії Сходу, приділяючи обливу увагу найбільш впливовим державам афро-азійського регіону.

Історія Азії та Африки, викладена в цій книзі, представляє багате подіями шуле країн з оригінальними та часто неповторними традиціями політичного, ,ономічного'та культурного життя. Оволодіння знаннями про афро-азійський гіон є надзвичайно важливим для розуміння складних процесів, які відбуваються сучасному світі. Лишень орієнтуючись у багатовимірному розмаїтті культур та івілізацій світу, особливостях їх взаємовпливів та характері взаємодії, можна югнозувати перспективи подальшого розвитку людства, раціонально долати юблеми та труднощі, уникати можливих небезпек, сприяти гармонізації спільних відносин між різними народами:

ьвів, жовтень 2003 р. Андрій Козицький

КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ В 1918—1945 рр.

ХІДНА АЗІЯ

• О собливості політичного та економічного розвитку

• Китай

• Японія

• Корея

Особливості політичного та економічного розвитку

Східна Азія посідає особливе місце серед країн Сходу. Зважаючи на свої людські, сировинні та економічні ресурси, її країни відігравали важливу роль не лише в регіональних, але й загальносвітових політичних процесах. Протягом міжвоєнного періоду в Східній Азії постійно відбувалися політичні кризи та конфлікти, що сильно ускладнювали інтеграцію країн регіону в загальносвітову систему економічних та політичних відносин. Зацікавлені в збереженні своїх економічних впливів у регіоні, країни Західної Європи та США постійно намагалися втручатися в перебіг подій у Східній Азії. У 20—30-х рр. протидіяти "класичним" колоніальним державам почали Японія та СРСР. Полем зіткнення інтересів різних сторін став Китай.

Китай був найбільшою та найбагатшою на сировинні ресурси країною Східної Азії. Водночас країна мала великий ринок для збуту промислових товарів. Протягом понад десятиліття від часу Сінхайської революції 1911 — 1912 рр. Китайська республіка перебувала в стані перманентної політичної кризи. Із ліквідацією маньчжурської династії почалася повільна дезінтеграція країни. Правителі окремих провінцій проводили цілком незалежну від центрального уряду політику, запроваджували власні грошові одиниці та створювали приватні шшії-. їЦ^^^ЗЧй^ з удільних правителів встаїювшовав контакти з урядами зарубіжних держав й за фінансову та часто військову допомогу надавав іноземцям різноманітні пільги та привілеї.

Рух за об'єднання Китаю очолили згуртовані в партію Гоміньдан послідовники Сунь Ятсена. Боротьба за об'єднання відбувалася на тлі різкого посилення націоналістичних настроїв. їх причиною стало розчарування, яке охопило політично активні верстви китайського суспільства після оприлюднення рішень Паризької мирної конференції. Китай, який вступив у війну на боці країн Антанти й вислав до Європи сотні тисяч тилових робітників, не лише не був звільнений від виконання нерівноправних договорів, але й навіть не зміг відновити суверенітету над своєю територією. Захоплені колись Німеччиною території китайського Шаньдуну Паризька мирна конференція передала Японії. Щоправда згодом Пекін усе ж зміг повернути собі окуповані території, але тільки після того, як заплатив японцям значну фінансову компенсацію.

Неприязнь до іноземців, яка визрівала в Китаї із середини XIX ст. призвела, зрештою, до усвідомлення того факту, що причини китайських невдач лежать не лише в площині зловорожості "заморських дияволів", але й неефективності та слабкості власної політичної та суспільної систем. Націоналістичний рух за об'єднання країни був спрямований насамперед проти китайських правителів, які своєю непатріотичною поставою сприяли закабаленню країни іноземцями.

Започаткована Гоміньданом боротьба за об'єднання країни увінчалася в 1928 р. створенням у Нанкіні єдиного національного уряду Китаю. Нанкінський уряд, який очолив Чан Кайші, розпочав широку програму реформ, що мали змінити не лише традиційні суспільні, економічні та культурні відносини, які панували в державі, а й трансформувати традиційний уклад щоденного життя простих китайців. Економіка країни почала розвиватися шляхом створення державного капіталізму. Щоправда, багато реформ залишилося тільки на папері, оскільки уряд не мав ані сил, ані часу, щоб їх утілити. Із застереженням ставлячись до запозичень західних взірців політичного розвитку, культурних та суспільних інститутів, уряд Чан Кайші намагався проводити перетворення, спираючись на традиційні для країни форми та методи адміністрування та економічного регулювання.

Зміцнення Китаю стривожило сусідню Японію, яка, не володіючи власними сировинними ресурсами, мала намір встановити контроль над китайськими природними багатствами. На початку 30-х рр. Токіо розпочав у Китаї повільну експансію, яка в 1937 р. перейшла у фазу повномасштабної війни. На частині окупованої території японці створили маріонеткову державу Маньчжоу-Го, яку навіть визнали кілька країн світу. Втім, Ліга націй не визнала суверенності Маньчжоу-Го й рекомендувала не встановлювати з нею дипломатичних стосунків.

Початкові успіхи японців змінилися невдачами, оскільки, зважаючи на велетенські простори та майже невичерпні людські ресурси, китайці змогли організувати, хоча й малоефективний, але все ж надто виснажливий для Японії опір. Уже в 1940 р. японці запросили в китайців миру й запропонували їм спільно будувати "Велику Східно-Азійську сферу процвітання". Китай відмовився й зміг вистояти в боротьбі з Японією до самого кінця Другої світової війни. Важливим наслідком війни з Японією стало зміцнення в китайському суспільстві позицій місцевих комуністів, які, будучи на початку 20-х рр. маргінальною політичною групою, змогли, вступивши в союз із Гоміньданом, суттєво посилити свої позиції під час війни 1926—1928 рр. за об'єднання країни. Авторитет комуністів підсилювався негативним враженням, яке справляв розгублений та не завжди адекватний подіям у своїх рішеннях уряд Чан Кайші. Саме в ході війни китайські комуністи заклали підвалини того впливу на суспільство; які згодом дали їм змогу прийти до влади у найбільшій країні афро-азійського світу.

На відміну від Китаю, де майже вся перша половина XX ст. минула під знаком гострої політичної кризи, Японія переживала в цей період внутрішньополітичний підйом. Феноменальність японського досвіду полягає в гармонійному поєднанні модернізації економіки та політичної сфери за європейськими зразками зі збереженням традиційних звичаїв та укладу життя, класичних моральних та духовних цінностей. Розпочавши на початку XX ст. стрімку зовнішньополітичну експансію, Японія зуміла значно зміцнити свої позиції під час Першої світової війни. Хоча протягом 20-х рр. Японію час від часу лихоманили економічні кризи, загалом політична ситуація в країні була стабільною.

Протягом 1918—1932 рр. у Японії відбувалося формування орієнтованої на західні взірці політичної системи. На початку 30-х рр. до влади прийшли радикали із середовища військових. У країні встановився авторитарний режим, який почав набувати тоталітарних рис. Зробивши ставку на агресивний націоналізм, з другої половини 20-х рр. керівництво Японії остаточно відійшло від демократичних моделей розвитку. Але, незважаючи на багато зовнішніх ознак, які спорідню-

вали в кінці 30-х рр. Японію, Німеччину та Італію, в Японії все ж не існувало фашизму в його європейському розумінні. Японський авторитаризм ґрунтувався на традиційній культурно-цивілізаційній основі японського суспільства й був наслідком внутрішнього розвитку країни. Парадоксальним чином, спроба прищепити в Японії західну демократичну модель призвела до зростання націоналістичних настроїв, розчарування в парламентській системі європейського типу і, як наслідок, до встановлення авторитарної диктатури більш спорідненої по суті із середньовічним сьогунатом, аніж¹ із італійським фашизмом чи німецьким нацизмом.

Демонструючи економічні та політичні успіхи, Японія стала предметом захоплення багатьох діячів національно-визвольних та реформаторських рухів у країнах Південно Східної Азії. Особливо сильними були симпатії до Японії в Сіамі (Таїланді), а під час Другої світової війни — в Індонезії (Голландській Індії). Феноменальним фактом було існування прояпонських симпатій серед керівників Китаю у той період, коли китайцям довелося боротися із японською агресією. Навіть воюючи із Китаєм, керівник Гоміньдану Чан Кайпіі заявляв про те, що китайцям варто вчитися дисципліни, почуття обов'язку та самопожертви в японців.

На першому етапі Другої світової війни японський уряд зумів вдало скористатися поразками, яких зазнали європейські країни від Німеччини. Без жодного пострілу Японія де-факто окупувала Французький Індокитай, отримала значні економічні переваги в Індонезії та змусила Великобританію згорнути підтримку китайського уряду. Не менш вражаючими були японські військові успіхи на першому етапі війни на Тихому океані (1941—1942). У ході блискавичних військових операцій японська армія розгромила чисельніші сили СІЛА та західних країн і захопила колосальну територію. Однак вже в 1942—1943 рр. далася взнаки економічна перевага СІЛА. У наступні роки, незважаючи на впертий та запеклий опір, сили СІЛА та їх союзників зуміли переламати хід бойових дій на свою користь. Зазнавши великих матеріальних та людських втрат, Японія програла війну на Тихому океані. Поразка у війні стала поштовхом до переосмислення досвіду міжвоєнного розвитку країни та радикальної зміни напрямку політичного розвитку Японії.

Особливість Кореї полягала в тому, що вона була єдиною країною, яка в першій половині XX ст. перебувала в колоніальній залежності не від західної, а від сусідньої азійської держави — Японії. Через відсутність на Японських островах природних ресурсів Токіо активно освоював Корейський півострів. Протягом 1904— 1945 рр. в корейську економіку японці інвестували значні кошти. В Кореї велося будівництво залізниць, копалень, промислових та переробних підприємств. Японський уряд стимулював переселення до Кореї японських колоністів. Колоністи отримували конфісковані в корейців кращі землі півострова, пільги та різноманітну допомогу. Це створювало напруження у відносинах між місцевим населенням та японською адміністрацією.

Економічна експансія супроводжувалася посиленим політичним тиском на корейців. Місцеве населення зазнавало дискримінації в культурній та освітній сфері, корейцям насильницькими методами нав'язували японську мову та культуру. Така політика зрештою призвела до стихійного вибуху незадоволення. Навесні 1919 р. в Кореї почалося антияпонське повстання. Хоча Токіо й зміг придушити цей виступ, повстання послужило важливим сигналом, який вплинув на зміну офіційної японської політики на півострові. Надалі японці вже обережніше ставилися до культурних потреб місцевого населення й дещо лібералізували свій політичний режим в Кореї.

Однією із найвідсталіших країн світу на початку XX ст. була Монголія. Скориставшись послабленням центрального китайського уряду внаслідок Сінхайської революції, релігійні лідери ламаїстської церкви добилися внутрішньої автономії Монголії, яка ще із XVII ст. була в складі Китаю. Автономну Монголію почали називати Зовнішньою Монголією, на відміну від Внутрішньої, котра охоплювала заселені монголами землі, які, ще залишилися в складі Китаю. Протягом 1918— 1921 рр. у Зовнішній Монголії відбувалася складна політична боротьба. Країну почергово окуповували війська одного із китайських дуцзюнів, російського авантюриста барона Романа фон Унгерна, а згодом Червоної армії. Отримавши допомогу від більшовицької Росії, монгольські ліві встановили на території країни прокомуністичний режим. У 1924 р. проголошено Монгольську Народну Республіку.

Протягом міжвоєнного періоду Монголія розвивалася за тим самим сценарієм розвитку, що й СРСР. У країні відбувалася антирелігійна кампанія, репресії проти "ворогів народу", колективізація тощо. Разом з тим, монгольські комуністичні лідери пропагували специфічно монгольський шлях розвитку, що нібито полягав у стрімкому переході від феодально-патріархальних одразу до соціалістичних відносин, оминувши при цьому капіталізм. Символіка такого переходу була навіть зафіксована на монгольському гербі, де зображався вершник, який перестрибував провалля.

Тісний союз із СРСР обернувся для Монголії погіршенням стосунків із Японією, яка контролювала прилеглі до монгольської території райони Китаю. У 1939 р. в районі річки Халхін-Гол відбувся масштабний конфлікт. У боях із японськими військами, які тривали із травня до вересня, разом із монгольською армією брали участь й радянські сили. Фактично, саме Червона армія винесла основний тягар боїв 1939 р. Своєю чергою, в 1945 р., після того як Москва оголосила війну Японії, Монголія також зробила це, а монгольські війська взяли участь у боях із японцями на території Маньчжурії. Монголія була одним із найвірніших союзників СРСР.

КИТАЙ

• Політична криза першої половини 20-х рр.

• Національний рух за об'єднання країни"Нанкінське десятиліття"

• Японська експансія

• Друга світова війна

Політична криза першої половини 20-х рр.

На час закінчення Першої світової війни Китайська республіка лише формально зберігала державну єдність. Владу в Пекіні утримувало аньфуїстське угруповання, назва якого походила від провулка в Пекіні, де містився клуб, у котрому збиралися прихильники президента. Керівниками аньфуїстів були президент республіки Сюй Шічан (1855—1939) та його молочний брат голова уряду Дуань Ціжуй (1865— 1936). Аньфуїсти контролювали лише невеликий район навколо столиці. У своїй зовнішній політиці Дуань Ціжуй та Сюй Шічан орієнтувалися на Японію, отримуючи від неї, в обмін за лояльну політику фінансову допомогу.

Реальна влада в окремих провінціях країни належала дуцзюням (військовим губернаторам). За кожним із дуцзюнів стояло певне кланове утворення, з якого формувався керівний апарат контрольованої території. Між дуцзюнями виникали

тимчасові воєнні союзи, які розпадалися так само швидко, як і виникали. У повітах за владу боролися командири дрібних загонів або навіть ватажки ба.нд розбійників чи. контрабандистів. На початку XX ст. у Китаї відновилося річкове та морське піратство. Як писали західні кореспонденти, "достатньо було мати три сотні солдат, щоб тримати в покорі цілий повіт, жирувати на його хлібі, обкладати його податками, ґвалтувати його жінок, забирати в солдати молодь. Тих, хто мав навички керування країною, не стало, а ті, хто прийшов на їх місце, з подивом побачили, що саме вони і є владою. їх воля стала законом, папірці, які вони друкували, стали грошима. Вони творили і перебудовували різні воєнні союзи й билися між собою, коли заманеться. Жадібність, зрада та обман стали законами китайського політичного життя". На початку 20-х рр. чисельність приватних армій дуцзюнів сягнула 1,5 млн. осіб. Це було значно більше, аніж чисельність урядової національної армії. Країна дедалі більше занурювалася в хаос загальної війни "всіх проти всіх".

Північні райони Китаю контролювало чжілійське угруповання Цао Куня та У Пейфу, північно-східні райони — фентянське (мукденське) Чжан Цзоліня. На півдні країни найвпливовішими дуцзюнями були лідери гуансійців Лу Жунтін та юньнанців — Тао Цзіяо. Кожен з цих удільних правителів мав власну армію і провадив цілком незалежну політику. Між такими правителями відбувалися широкомасштабні війни. У 1920 р. чжілійське угруповання Цао Куня та У Пейфу, спираючись на підтримку США та Великобританії, почало війну проти аньфуїстського угруповання Дуань Ціжуя, котрого підтримували японці. У 1922 р. президентом Китаю став Лі Юаньхун (1864—1928), який вже перебував при владі під час Першої світової війни. Лі Юаньхун втримався на своєму посту заледве рік. Після переходу в жовтні 1923 р. влади до представника чжілійського угруповання Цао Куня (1862—1928), котрий став президентом країни (1923—1924), війну проти центрального уряду розпочали фентянці Чжан Цзоліня, котрі вважали себе обійденими при розподілі впливів у державі. Південь країни, який контролювали уряд Гоміньдану та кілька дуцзюнів, не визнавав пекінських урядів та президентів.

У Гуанчжоу перебував сформований Сунь Ятсеном (1866—1925) ще під час світової війни гоміньданівський уряд, який, покладаючись на союз з частиною південних дуцзюнів, планував поширити свою владу на весь Китай. У березні 1918 р. через конфлікт з гуансійськими дуцзюнями Сунь Ятсен змушений був виїхати до Шанхая. Там лідер Гоміньдану написав книжку "Промисловий план", в якій обґрунтував необхідність матеріально-технічної реорганізації, а також соціальної перебудови традиційного китайського суспільства.

Після переговорів з низкою політичних діячів півдня, 10 жовтня 1919 р. Сунь Ятсен оголосив про відновлення діяльності партії Гоміньдан. Головну військову силу Гоміньдану становила армія гуандунського дуцзюня Чень

Цзюнміна, який добровільно приєднався до боротьби з центральним урядом. У 1920 р. гуандунці вигнали з Гуанчжоу гуансійців, і Сунь Ятсен отримав можливість повернутися до міста.

Політичні обставини складалися сприятливо для Гоміньдану. На початку 1919 р. в Китаї посилився патріотичний націоналістичний рух. До цього спричинилося рішення Паризької мирної конференції про передачу Японії колишніх німецьких володінь у провінції Шаньдун. Особливе незадоволення це рішення викликало з уваги на те, що саме в Шаньдуні народився Конфуцій і там же містилися поховальні кургани напівлегендарних правителів давнього Китаю. Протестуючи проти передачі Шаньдуню японцям, на центральну площу китайської столиці Тяньаньмень 4 травня 1919 р. вийшло кілька тисяч студентів. Оскільки маніфестанти вирішили йти до західних посольств, поліція брутально розігнала демонстрацію. Унаслідок заворушень, які почалися після розгону демонстрації, в Пекіні було розгромлено кілька будинків державних посадовців, відомих своєю японофільською поведінкою.

Наслідком подій у Пекіні стало створення національно-патріотичної організації під назвою "Рух 4-го травня". Діяльність цього руху в кінцевому результаті призвела до сплеску потужного національного відродження. Було створено Всеки-тайську спілку студентів, з ініціативи студентського журналу "Сінь ціниянь" ("Нова молодь") започатковано реформу літературної мови, оформилися нові напрямки в китайській літературі. Виступаючи за модернізацію країни, прихильники "Руху 4-го травня" організували поїздку на навчання до Європи кількох сотень студентів. Ще одним напрямком діяльності "Руху 4-го травня" була пропаганда боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників. На тлі неефективної та млявої політики пекінського уряду, симпатії чимраз більшої частини китайців зверталися до Гоміньдану, націоналістичної ідеології та пропагованого Сунь Ятсеном руху за об'єднання Китаю.

Найбільше незадоволення населення викликала іноземна економічна присутність у Китаї, яка впродовж 1919—1921 рр. зростала винятково швидкими темпами. Значне розчарування викликав в Китаї підписаний 6 лютого 1922 р. у Вашингтоні Договір дев'яти держав. Договір мав урегулювати стосунки західних держав та Японії з Китаєм. Договір скасував привілеї, які отримали в Китаї японці під час Першої світової війни, але водночас зберіг нерівноправні договори із європейськими державами. Суверенітет Китаю надалі обмежувався окремим судочинством для іноземців та існуванням на китайській території екстериторіальних районів, де жили некитайці, — сеттельментів. Японія повернула Китаю Шаньдун та Ціндао, проте Китай мав заплатити 53 млн. доларів компенсації за майно, що лишалося на китайській території. Усе це підсилювало націоналістичні настрої в країні та збільшувало число прихильників Гоміньдану. У той самий час пекінський уряд вже втратив більшість політичних союзників. У багатьох містах почалися антиурядові виступи. Скориставшись цим, Гоміньдан почав війну із північними дуцзюнями.

Національний рух за об'єднання країни

Бойові дії проти дуцзюнів розвивалися не надто успішно для Гоміньдану. Північний дуцзюнь У Пейфу розбив союзних Сунь Ятсенові фентянців і наблизився до Гуанчжоу. Тим часом виникло напруження між військовим головнокомандувачем Чень Цзюнміном та самим Сунь Ятсеном. Причиною суперечки було ставлення до національного питання. Сунь Ятсен був ханьським націоналістом,

18

заявляючи зокрема, що "слід розвивати славу і велич ханьців. Хай ті нації, які разом з нами будують державу, сплавляться в єдиній печі і увіллються в ханьську націю і на сході Азії створять єдину державу ханьської нації, щоб її велич трусонула світом". З такими поглядами не погоджувався Чень Цзюнмін, котрий, усвідомлюючи, що унітарна держава стане кінцем для всевладдя дуцзюнів, виступав за федеративний устрій. Його підтримала значна група військових командирів, які організували 16 червня 1922 р. військовий переворот у Гуанчжоу.

Рятуючись від колишніх союзників, Сунь Ятсен на крейсері "Юнфень" поспіхом утік до Гонконга. Після тривалих, понад 50-денних боїв військам, що зберігали вірність Сунь Ятсену, довелося відступити на північ, залишивши Гуанчжоу в руках гуандунців. Лише в січні — лютому 1923 р. Чень Цзюнміна вибили з Гуанчжоу об'єднані армії гуансійців та юньнанців, котрі погодилися допомогти Сунь Ятсену. Повернувшись з Гонконга, 21 лютого 1923 р. Сунь Ятсен сформував новий уряд. Гоміньданівський уряд в Гуанчжоу визнали провінції Гуансі, Юньнань, Гуйчжоу, Хунань, Цзянсі та Сичуань. Чисельність армії Гоміньдану сягнула 80 тис. бійців.

Упродовж літа — осені 1923 р. Гоміньдан зав'язав дружні стосунки з Радянською Росією. Восени 1923 р. китайська делегація відвідала Москву. СРСР надав суньятсенівському урядові фінансову допомогу і в жовтні 1923 р. прислав повноважного представника Міхаїла Бородіна (Грузенберга). За порадою радянських представників, у листопаді 1923 р. Сунь Ятсен реформував Гоміньдан. Було чітко визначено цілі партійної політики, проведено кадрову чистку. На Першому об'єднавчому з'їзді Гоміньдану в січні 1924 р., з ініціативи Сунь Ятсена, партія уточнила три принципи своєї діяльності. Надалі націоналізм трактувався не лише як боротьба з іноземними імперіалістами, але й як боротьба з відцентровою сепаратистською діяльністю китайських дуцзюнів. Народовладдя Гоміньдан витлумачив як "боротьбу з "тлустими котами", себто місцевими скоробагатьками, які торгували національними інтересами, а благоденство —як обмеження всевладдя капіталу та поділ землі між працюючими на ній. На шляху до встановлення народовладдя Сунь Ятсен передбачав три етапи: воєнний (військової диктатури), політичної опіки Гоміньдану (партійної диктатури) та конституційний. Важливим наслідком з'їзду став вступ до Гоміньдану низки дрібніших політичних угруповань, у тому числі й комуністів.

Комуністична партія Китаю (КПК) була створена лише двома роками раніше. У липні 192І р. КПК провела свій перший з'їзд у французькій концесії в Шанхаї. На цьому зібранні було 12 депутатів, а вся партія на той час налічувала 57 членів. Головою партії обрано редактора журналу "Сінь ціниянь" Ченя Дусю (1879— 1942). У наступні роки партія зростала дуже повільно й налічувала в 1922 р. 123, а в 1923 р. — 342 комуністи. Зважаючи на те, що націоналісти пішли на співпрацю із більшовиками, китайські комуністи отримали із Москви вказівку оголосити про свою підтримку Гоміньдану. Завдяки цьому, Комуністична партія отримала в контрольованих націоналістами районах легальний статус. Використовуючи гоміньданівські структури, комуністи розгорнули пропаганду своїх ідей та різко збільшили кількість членів своєї партії. Упродовж 1925—1926 рр. чисельність комуністичної партії сягнула 80 тис. осіб. Серед партійних керівників почав вирізнятися Мао Цзедун (1893—1976), який отримав посаду керівника Інституту селянського руху.

У 1924 р. за допомогою СРСР Гоміньдан створив військову школу Вампу (Хуанпу) — за назвою острівця на рукаві Янцзи, де вона була розташована. Керівником групи радянських військових, що викладали там, був Васілій Блюхер, що

діяв у Китаї під іменем Галін. З китайського боку школою керував молодий офіцер та близький сподвижник Сунь Ятсена Чан Кайші. Школа готувала командирів піхотних підрозділів, фахівців артилеристів, кулеметників та зв'язківців. Завдяки потужній ідеологічній підготовці, яку давала школа, в наступні роки виник своєрідний "клан Вампу" — братство гоміньданівських офіцерів, що її закінчили. Серед випускників Вампу на початок 40-х рр. близько 40 осіб стали генералами. Восени 1924 р. на бік Гоміньдану несподівано перейшов дуцзюнь-християнин Фен Юйсян. Війська цього генерала розбили сили У Пейфу і зайняли Пекін. Вигнавши зі столиці чжілійців та ув'язнивши президента Цао Куня, Фен Юйсян запропонував створити коаліційний уряд, у якому були б представлені головні політичні сили країни, в тому числі й діячі Гоміньдану. За погодженням з маньчжурським дуцзюнем Чжан Цзолінем, тимчасовий уряд очолив Дуань Ціжуй.

Водночас Сунь Ятсену було надіслано запрошення з пропозицією прибути до столиці й узяти участь в роботі всекитайської конференції, яка мала виробити умови національного примирення. 31 грудня 1924 р., лідер Гоміньдану прибув до Пекіна. Сунь Ятсен справив своїм авторитетом визначальний вплив на прийняті конференцією рішення. Сунь Ятсен приїхав до Пекіна важко хворим і невдовзі після завершення конференції, 12 березня 1925 р., помер. Залишений лідером Гоміньдану політичний заповіт зводився до двох головних завдань — об'єднання країни і ліквідація нерівноправних договорів із західними державами. Після смерті Сунь Ятсена політична ситуація швидко змінилася. Проти схильного до співпраці з Гоміньданом Фен Юйсяна об'єдналися кілька дуцзюнів, які завдали поразки його військам. Надії на мирне об'єднання країни було поховано.

Після смерті Сунь Ятсена Гоміньдан очолив Чан Кайші (1887—1975). Під його керівництвом протягом 1925—1928 рр. націоналістична партія здійснила

військово-політичну операцію із об'єднання Китаю. Безпосереднім приводом до початку руху став розстріл ЗО травня 1925 р. британською поліцією міжнародного сеттельменту в Шанхаї демонстрації китайських націоналістів, у результаті якого 41 особу було вбито і 14 поранено. Бажаючи захистити своїх громадян від насильства з боку китайців, військові кораблі європейських країн висадили десантні групи, що взяли під контроль окремі дільниці міста. Шокований таким втручанням у внутрішні справи країни, пекінський уряд звернувся до європейських держав із нотами протесту, однак не здійснив проти інтервентів жодних активних дій. Тим часом, обурені поведінкою європейців у Шанхаї, розпочали страйк китайські робітники в британській колонії Гонконг. Спроби порозумітися із страйкарями та придушити виступи силою зброї були безрезультатними. Гонконзький страйк тривав майже 16 місяців.

Політичним наслідком подій у Шанхаї ЗО травня 1925 р. стало проголошення 1 липня 1925 р. націоналістичного уряду в Гуанчжоу.

Головою уряду став відомий та популярний діяч Гоміньдану, колишній організатор антиманьчжурських терористичних актів Ван Цзінвей (1881—1943). Чан Кайші отримав пост головнокомандувача збройних сил. Проголошений уряд одразу ж розпочав бойові дії проти сил У Пейфу.

У січні 1926 р. відбувся Другий з'їзд Гоміньдану, на якому продовжилося формування широкої коаліції патріотичних сил, що мала здійснити об'єднання країни. До керівних органів гоміньданівського уряду включено представників інших партій. З 36 членів Центрального виконавчого комітету Гоміньдану 16 осіб були представниками партій, опозиційних до націоналістів, і ще 7 чоловік — комуністами. Комуністи зміцнили своє становище особливо відчутно. Користуючись своїм легальним становищем, китайські комуністи розпочали підготовку до захоплення всієї влади всередині Гоміньдану і державного перевороту. Своєю чергою, спостерігаючи зміцнення КПК, лідери Гоміньдану також почали готуватися до збройної боротьби з комуністами.

Намагаючись випередити ймовірний комуністичний переворот, 20 березня 1926 р., вірні Гоміньдану підрозділи розпочали арешти серед комуністів-військових та відомих своєю прихильністю до них офіцерів. Було заарештовано радянських військових радників та багатьох курсантів школи Вампу. Однак, не бажаючи конфлікту з СРСР, Чан Кайші не пішов на негайний розрив з КПК. У обмін на політичні поступки з боку китайських комуністів, арештованих було випущено. Усунувши на якийсь час загрозу зліва, Чан Кайші зайнявся зміцненням табору своїх прихильників. У результаті складної закулісної боротьби Ван Цзінвей змушений був виїхати за кордон, а Чан Кайші зміг зосередити в своїх руках контроль над армією, поліцією, фінансами, військовою промисловістю та постачанням в міста продуктів. Хоча формально тимчасовим головою гоміньданівського уряду став генерал Тань Янькай, уся реальна влада опинилася в руках Чан Кайші.

Військова операція об'єднання країни, чи як її називає китайська історіографія, "північний похід", розпочався 9 липня 1926 р. Сили створеної для цього походу Народно-революційної армії (НРА) налічували близько 100 тис. солдатів та офіцерів. їм протистояло 350 тис. бійців Чжан Цзоліня, 250 тис. — У Пейфу та 200 тис. — Сунь Чуаньфаня. Однак в арміях дуцзюнів був надзвичайно низький бойовий дух солдат, процвітали корупція та зловживання офіцерів. Офіцерський корпус був за духом найманцями і не виявляв бажання битися до кінця.

5—7 вересня 1926 р., після боїв під Діншіцяо, де було розбито армію У Пейфу, НРА зайняла Ханькоу та Ханьянь. Учан захоплено 10 жовтня, причому під час штурму радянські льотчики бомбили міські укріплення. Провінція Хубей перейшла під владу націоналістів. У листопаді 1926 р. гоміньданівські сили розбили армію Сунь Чуаньфаня. Перед НРА була відкрита дорога на Шанхай та Нанкін. Після низки поразок на різних фронтах, у грудні 1926 р. залишки військ північних дуцзюнів об'єдналися в єдину армію "Аньго цзюнь" ("Армію умиротворення держави"), яку очолив Чжан Цзолінь. У грудні 1926 р. гоміньданівський уряд переїхав до Уханя.

З огляду на успішне розгортання наступу проти північних дуцзюнів, лідери Гоміньдану вирішили вчинити тиск на західні держави, які все ще користувалися привілеями, наданими їм нерівноправними договорами. Європейці традиційно виявляли більше симпатій до слабкого центрального уряду країни. Однак, остерігаючись посилення впливів СРСР у регіоні, західні уряди змушені були обережніше ставитися до китайських націоналістів. Ще 18 грудня 1926 р., побоюючись втрати

своїх привілеїв у Китаї, Великобританія запропонувала іншим європейським країнам переглянути нерівноправні угоди з Китаєм. Більшість західних країн сприйняли британську ініціативу негативно.

4 січня 1927 р. без опору з боку європейців війська Гоміньдану зайняли сеттельменти у Ханькоу, а 6—7 січня — британські концесії в Цзюцзяні. Посилення Гоміньдану змусило європейські держави піти з ним на прямі переговори. У лютому 1927 р. Вашингтон погодився скасувати права на екстериторіальність американських представництв. В британських концесіях 15 березня 1927 р. було введено новий режим управління, розпущено британські муніципалітети й замінено їх китайськими. Однак західні держави не відкидали й варіатів збройного захисту своїх громадян у Китаї. З цією метою європейські країни до квітня 1927 р. зосередили в китайських територіальних водах понад 200 військових кораблів зі значними контингентами морської піхоти на борту.

У лютому 1927 р. війська Чан Кайші продовжили наступ в напрямку на Шанхай—Нанкін. 22 березня було захоплено Шанхай, а наступного дня — Нанкін. Після вступу гоміньданівських сил до Нанкіна, в місті почалися грабунки та вбивства іноземців. Було спалено багато будинків, розгромлено американське, британське та японське консульства. У відповідь на це американські та британські кораблі, що стояли на Янцзи, розпочали обстріл міста. Під час обстрілу загинуло близько 2000 солдатів НРА, а в місті почалися пожежі. 11 квітня 1927 р. уряди США, Великобританії, Франції, Італії та Японії звернулися до гоміньданівської влади з ультиматумом, в якому зажадали покарати винних в нападах на іноземців в Нанкіні, заплатити компенсацію завданих під час заворушень збитків та надалі не допускати подібних подій.

Після короткої боротьби з політичними опонентами всередині Гоміньдану, 18 квітня 1927 р. Чан Кайші сформував уряд в Нанкіні, вже третій у країні, де існували уряди в Пекіні та Ухані. Нанкінський уряд відмежувався від гомінь-данівського уряду Тань Янькая в Ухані, звинувативши його в надмірній лівизні та потуранні комуністам. Протистояння між Нанкіном та Уханем було вирішене після того, як Фен Юйсян оголосив про свою підтримку Чан Кайші. Під його тиском уханський уряд припинив співпрацю із комуністами.

Водночас пекінський уряд розірвав дипломатичні стосунки із СРСР. Приводом до цього став обшук, який китайська поліція вчинила в радянському посольстві в Пекіні 6 квітня 1927 р. Незадовго до цього під час спроби непомітно пробратися до британського посольства був арештований заступник радянського військового аташе. На території посольства СРСР китайці вилучили багато документів, які свідчили про підривну діяльність СРСР щодо Китаю. Публікація цих документів викликала міжнародну кризу в стосунках більшовицької Росії із західними державами. Крім цього в радянському посольстві було арештовано групу китайських комуністів, яких підозрювали в антидержавній діяльності.

У ніч з 31 липня на 1 серпня 1927 р. 11-ий і 20-ий корпуси НРА, що були сформовані переважно з комуністів, здійснили спробу військового заколоту в Нань-чані. Керував повстанням майбутній лідер комуністичного Китаю Чжоу Еньлай (1898—1976). Після п'ятиденних боїв комуністи змушені були покинути місто. За наказом Чан Кайші в багатьох містах відбулися арешти комуністів. Лише в Гуанчжоу ув'язнено 2700 осіб. До кінця 1927 р. співпраця між КПК і Гоміньданом була остаточно розірвана. 14—15 листопада 1927 р. війська, що підпорядковувалися нанкінському уряду,- зайняли Ухань. Зміцнивши таким чином свою владу, Чан

Кайші в січні 1928 р. зайняв домінуюче становище в Гоміньдані. Водночас із країни було вислано всіх радянських військових спеціалістів, яких підозрювали в комуністичній пропаганді та підривній діяльності.

Після конфлікту з Гоміньданом від керівництва КПК було усунено звинуваченого в "правому опортунізмі" Ченя Дусю, який продовжував наполягати на співпраці з націоналістами. На чільне місце в партії все більше висувався Мао Цзедун. Уцілілі війська комуністів відійшли у важкодоступні райони країни, £е створили "радянські райони". Найбільший з таких районів — "центральний" — площею 50—60 тис. кв. км виник на півдні провінції Цзянсі. Його військовим командувачем призначено Чжу Де, а політкомісаром — Мао Цзедуна. Загалом по країні комуністи контролювали близько 150 тис. кв. км з населенням 10—12 млн. осіб, що складало 3,5—4% території та 2,5—3% її населення. На контрольованій території комуністи вдалися до соціалістичних експериментів, а у відповідь на урядові репресії заарештували й стратили кілька тисяч "реакціонерів".

У квітні 1928 р. ударом у напрямку Шаньдуня НРА продовжила "північний похід". Стривожені поразками союзників, японці ввели свої війська в Цзінань. Після того як 1 травня 1928 р. війська Чан Кайші підійшли до Цзінаня, там почалися сутички з японцями. Скориставшись своєю технічною перевагою і кращим вишколом війська, японці вибили підрозділи НРА з міста, причому загинуло 3254 китайців й лише 15 японських солдатів. Значна частина вбитих з китайського боку належала до цивільного населення й була закатована японцями. Інцидент у Цзінані став своєрідним попередженням японської сторони Гоміньдану. Токіо давав зрозуміти, що буде протистояти об'єднанню та посиленню Китаю.

У червні 1928 р. про свою незгоду з прояпонською політикою Чжан Цзоліня та перехід на бік Гоміньдану оголосив дуцзюнь Янь Сіпіань. 5 червня 1928 р. його сили захопили Пекін. Символом умиротворення китайської півночі стало перейменування 20 червня 1928 р. Пекіна (досл. "Північної столиці") на Бейпін ("Північний спокій"). Чжан Цзоліня, який, намагаючись звільнитися від обтяжливого союзу з японцями, спробував вести незалежну політику, було вбито. Японські агенти висадили в повітря потяг, яким воєначальник їхав з Пекіна до Маньчжурії. Смерть одного з найвпливовіших лідерів північних генералів остаточно дезорієнтувала антигоміньданівські сили. Син Чжан Цзоліня Чжан Сюелян, який перейняв командування над армією батька, дізнавшись про роль японців у цьому терористичному акті, оголосив про перехід на бік Чан Кайші. Завдяки цьому на кінець 1928 р. загальна чисельність армії Гоміньдану склала 2 млн. осіб, а Маньчжурія, яку контролювалювали фентянці, формально визнала своє підпорядкування нанкінському уряду.

"Нанкінське десятиліття"

10 жовтня 1928 р. гоміньданівський уряд у Нанкіні оголосив себе загальнонаціональним. Було опубліковано головні "конституційні положення" і встановлено період "політичної опіки Гоміньдану" терміном на 6 років. Однак номінально поширена на всю територію Китаю влада Гоміньдану в багатьох місцях була лише уявною. Незалежну від Чан Кайші політику провадили лідери півночі та північно-західних' районів Китаю Фен Юйсян і Янь Сіпіань. Нанкінський уряд у 1929—1930 рр. змушений був вести з ними війну, оскільки ті відмовилися виконувати розпорядження

центральної влади. У результаті бойових дій Янь Сішань і Чан Кай-ші підписали угоду, яка зберігала зіаіиз дио: Янь Сішань визнав уряд у Нанкіні, натомість його призначено губернатором провінції Синьц-зян, в якій він і без цього почувався повновладним господарем. Упродовж 1930—1933 рр. правитель Синьцзяну настільки унезалежнив-ся від Нанкіна, що ввів власну валюту й, підписавши з СРСР міжнародну угоду, отримав від радянського уряду бойові літаки та військових радників.

Впевнено почувався правитель Маньчжурії Чжан Сюелян. В липні 1929 р. він спровокував міжнародний конфлікт. За його

наказом китайські сили встановили контроль над Китайсько-Східною залізницею, яка, за угодою 1924 р., вважалася спільною власністю СРСР та Китаю. Москва відреагувала дуже різко. Дипломатичні стосунки з Китаєм було розірвано, а на китайському кордоні почалася концентрація радянських військ. 18 листопада 1929 р. спеціально сформована Далекосхідна армія під командуванням В. Блюхера вторглася на територію Китаю й завдала силам Чжан Сюеляна нищівної поразки. Угоду про припинення вогню було підписано 22 грудня 1929 р. у Хабаровську. Згідно з цією угодою, на залізниці відновлювався режим співволодіння.

Нанкінський уряд успадкував від попередніх режимів важку економічну ситуацію. Лише за офіційними, далеко не повними даними, в 1928 р. голодувало 27 млн., а в 1929 р. — вже 57 млн. селян. В окремих районах північно-західного Китаю впродовж 1929—1930 рр. від голоду загинула третина населення. Через припинені під час бойових дій іригаційні роботи велика повінь на Янцзи влітку 1931 р. стала національним лихом. Загинуло 250 тис. осіб, а 55% селянських господарств у басейні ріки було зруйновано.

Оприлюднена Гоміньданом в 1930 р. програма державного будівництва передбачала першочерговим завданням ліквідацію бюрократизму, організацію ефективно діючої адміністративної системи, відновлення фінансової сфери, забезпечення умов для економічного розвитку приватних підприємців. Уряд створив низку міністерств для впорядкування справ у народному господарстві. Перш за все уряд зайнявся налагодженням податкової системи. Створений Чан Кайші Центральний банк уперше в новітній історії країни стабілізував грошову одиницю. Було збудовано нові дороги, почався ремонт іригаційних споруд. Результатом усіх цих заходів стало пожвавлення торгівлі, збільшення обсягів експорту й імпорту.

Бажаючи зміцнити статус загальнонаціонального центру влади, Чан Кайші вдався до низки кроків, які мали представити нанкінський уряд у ролі продовжувача революційної справи Сунь Ятсена та підтвердити виключність прав нанкінського уряду а спадщину творця Гоміньдану. Сунь Ятсена було оголошено

"батьком держави", розроблено спеціальний ритуал ушанування його зображень, у школах та армії провадилася відповідна ідеологічна робота. 5 травня 1931 р. в Наньянському університеті почало діяти Національне зібрання Китаю, яке вже 12 травня затвердило тимчасову конституцію країни.

На масовому мітингу в Наньчані 19 лютого 1932 р. Чан Кайші закликав співвітчизників розпочати "рух за нове життя". Лідер Китаю назвав взірцями для наслідування Німеччину та Японію. Офіційним гаслом кампанії було проголошено: "Пристойність, справедливість, чесність, почуття власної гідності". Згодом було сформульовано кодекс, що складався з 96 правил повсякденного життя, ставлення до праці та держави.

Упродовж 1930—1934 рр. Гоміньдан здійснив п'ять великих військових операцій проти контрольованих комуністами "радянських районів". Після розриву в 1929 р. дипломатичних стосунків з СРСР штабним плануванням військових операцій Гоміньдану займалися німецькі радники. Генерали Ганс фон Сект і Александр фон Фалькенхаузен розробили "тактику блокгаузів", відповідно до якої урядові війська дедалі сильніше стискали кільця блокади навколо "радянських районів". Опинившись перед загрозою повного знищення, 16 жовтня 1934 р. 80-тисячна армія бійців КПК з "центрального радянського району" в Цзянсі вирушила на південний захід Китаю. Разом з армією евакуювалося близько 20 тис. цивільних осіб. Кілька разів змінивши напрямок руху, пройшовши через гірські хребти та лісові хащі, залишки тих, хто розпочав похід, у жовтні 1935 р. заснували новий "радянський район" на півночі провінції Шаньсі. Подолавши майже 12,5 тис. кілометрів, лише 7000 осіб дісталося до місця нового табору.

Японська експансія

На початку липня 1931 р. у невеликому селі Ваньбаошань у ЗО кілометрах від Чанчуня під час копання зрошувальних ровів стався конфлікт між місцевим китайським населенням та корейськими колоністами, перевезеними туди японцями. Наслідком тих подій стало посилення напруження в міждержавних стосунках Японії та Китаю. Дещо пізніше біля Таонаня невідомими було вбито японського геологорозвідника капітана Сінтаро Накамуру. Японія зажадала від китайців виявлення та покарання винних. Протягом наступних місяців японо-китайські відносини постійно погіршувалися й зрештою завершилися прямим військовим зіткненням.

Приводом до початку відкритих бойових дій проти сил Гоміньдану стали події біля Мукдена. Звинувативши китайських солдатів в нібито навмисному руйнуванні залізничної колії, в ніч з 18 на 19 вересня 1931 р. загін з п'яти сотень японських солдатів напав на китайські казарми в Мукдені. Незважаючи на велику численну перевагу китайців, японський підрозділ зумів розсіяти майже 10-тисячні гоміньданівські сили і оволодіти містом. Одразу ж після Мукденського інциденту почалося захоплення японцями й інших міст Маньчжурії, хоча на той час тривали переговори та розслідування інцидентів.

Остерігаючись широкомасштабного конфлікту з набагато сильнішою в промисловому та військовому плані Японією, Чан Кайші наказав своїм військам, не вступаючи в бій, відступати з тих територій, куди просуваються японці. Опір чинили лише окремі підрозділи, командири яких на власний розсуд вирішили не підкорятися наказам нанкінського уряду. До кінця грудня 1931 р. японці зайняли більшу частину Маньчжурії та вийшли докордонів з СРСР у Забайкаллі.

Посилаючись на необхідність ґарантувати безпеку своїх кордонів, Радянський Союз окупував китайські острови на р. Уссурі, а 12 грудня 1932 р. СРСР відновив дипломатичні стосунки із Китаєм.

Намагаючись відвернути увагу світового співтовариства від експансії у Маньчжурії, японці вдалися до ескалації конфлікту в іншому регіоні. Як привід було використано інцидент, що трапився в Шанхаї. 18 січня 1932 р. у Шанхаї китайці побили п'ятьох буддистських монахів, серед яких двоє були японцями. Оскільки один із побитих помер, японська молодь, що мешкала в місті, наступного дня розгромила китайську фабрику рушників, жорстоко побивши її працівників, котрі нібито попереднього дня напали на монахів. У наступні дні конфлікт загострився, оскільки у відповідь на японський напад, китайці влаштували погром місцевим японцям. Японія відреагували на ці події на урядовому рівні. У Шанхаї 26 січня 1932 р. висадився японський морський десант. Розташовані в місті китайські війська зустріли його вогнем. У бої втрутилися французи та британці, які для захисту своїх громадян також висадили в місті десанти. Корабельна артилерія обстріляла китайські квартали міста. Лише 5 березня 1932 р. вдалося підписати угоду про врегулювання конфлікту.

Тим часом на захопленій території Маньчжурії японці розпустили китайську адміністрацію та ініціювали створення структур маньчжурського національного руху. Встановивши повний контроль над окупованою територією, японці 29 лютого 1932 р. в Мукдені організували всеманьчжурську нараду, яка наступного дня прийняла декларацію про створення незалежної держави. 1 березня 1932 р. була проголошена держава Маньчжоу-Го. Площа держави склала 1 млн. 416 тис. кв. км, а населення — 31 млн. осіб, 90% з яких було китайцями. Новопостала країна оголосила про тісний військовий союз з Японією, яка обіцяла гарантувати недоторканість її кордонів. Японці розмістили на території Маньчжурії 94-тисячне військове угруповання, яке, в наступні роки постійно збільшувалося. В 1938 р. в Маньчжоу-Го розмістилося вже 200 тис, а в 1945 р. — 784 тис. японських солдатів і офіцерів. 1 березня 1934 р. маріонеткову маньчжурську державу було проголошено імперією — Маньчжоу-Цзіго, а її імператором став останній представник маньчжурської династії Пу І (1906—1967).

Китай звернувся до Ліги націй зі скаргою на дії Японії та попросив створити на межі з окупованими японцями землями демілітаризовану зону. Ліга націй вислала до Маньчжурії спеціальну комісію під керівництвом колишнього віце-короля Індії Віктора Літтона. Доповідаючи в жовтні 1932 р. про результати візиту до Маньчжоу-Го, комісія Літтона зробила висновок про маріонетковий характер створеної японцями держави і рекомендувала не визнавати її. Не погодившись з рішенням Ліги націй, 27 березня 1933 р. Японія вийшла зі складу цієї міжнародної організації. Не зважаючи на рекомендацію Ліги націй, в другій половині 30-х рр. з Маньчжоу-Го дипломатичні стосунки встановили СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія, Польща, Угорщина, Словаччина, Домініканська Республіка, Сальвадор та Ватікан.

У 1933 р. японці продовжили свою агресію в Китаї. Упродовж січня було захоплено важливий гірський перевал Шаньхайгуань, що відкривав шлях до Північного Китаю, а в березні — частину провінції Жехе та Внутрішню Монголію. Бажаючи умиротворити японців, 31 травня 1933 р. в Танку Гоміньдан підписав з Японією угоду про нову демаркаційну лінію та створення демілітаризованої зони в провінції Хебей. Японія отримала низку привілеїв у Північному Китаї,

а також встановила наскрізне залізничне та поштово-телеграфне сполучення з Маньчжоу-Го через китайську територію. На думку Чан Кайші, більш важливою проблемою китайського уряду була боротьба з комуністичними партизанами. Лише після ліквідації "радянських районів" нанкінський уряд збирався розпочати пряму боротьбу з японцями. Усвідомлюючи водночас, що армія Гоміньдану не може стримати японців, Чан Кайші намагався не допустити великої війни з Японією. Скориставшись перемир'ям з Гоміньданом, японці вдалися до наступних кроків у напрямку до анексії окупованих земель. На території Внутрішньої Монголії японці підтримали національний рух місцевого населення і дозволили скликати в липні 1933 р. конференцію монгольських князів, очолену князем Деваном. Зібрання висунуло до Гоміньдану вимогу надати монголам національно-територіальну автономію. Поставлений перед здійсненим фактом, нанкінський уряд був змушений 7 березня 1934 р. прийняти ці вимоги.

Ще однією територією, для якої японці вимагали автономії, стало об'єднання 5 північно-китайських провінцій під назвою Хуабей-Го. Зважаючи на постійну загрозу відновлення японської агресії, Чан Кайші довелося задовольнити і цю вимогу. Плануючи й надалі розширяти експансію, японська агентура вела незалежницьку пропаганду серед мусульманських народів Китаю: дунган, тангутів та уйгурів.

Навесні 1935 р., під тим приводом, що адміністрація китайської провінції Хубей підтримала антияпонське повстання в Жехе, японці окупували демілітаризовану зону, що розмежовувала китайські та японські війська. Протягом травня — червня Токіо змусив Китай вивести війська із прилеглих до окупованих Японією провінцій. 27 листопада 1935 р. японські сили проникли в район Бейпіна та Тяньцзіна, причому китайські гарнізони залишилися на місцях свого розташування. У районі старої китайської столиці виникла химерна ситуація, коли поряд розташовувалися китайські та японські сили, хоча там й надалі зберігалася китайська адміністрація.

Розгортання японської агресії сприяло зростанню та радикалізації в китайському суспільстві антияпонських настроїв. Було створено низку воєнізованих націоналістичних груп: Асоціацію лояльних патріотів, Антияпонську асоціацію, Союз заліза і крові, Рух за нове життя, Рух за порятунок нації та ін. За фашистськими зразками, у Нанкіні виникли організації "сині сорочки" та "сині стріли", що відкрито полювали на запідозрених у прокомуністичних та прояпонських симпатіях осіб. Важливе місце в діяльності всіх цих товариств займала боротьба з наркоманією, яку свідомо поширювали в Китаї японці. Спеціально для створення опіумної залежності японська агентура поширювала в Китаї просякнуті наркотиками цигарки та ліки з надлишковим умістом наркотичних речовин.

Командуючий Дунбейською армією Чжан Сюелян, війська якого тримали фронт проти японців, у серпні 1935 р. на власний розсуд таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську боротьбу. Отримавши від своїх спецслужб інформацію про ці контакти, Чан Кайші в грудні 1936 р. вилетів в Сіань, де була ставка Дунбейської армії. 12 грудня Чжан Сюелян наказав своїм військам роззброїти охорону урядової делегації. Після запеклого бою, під час якого загинули майже всі тілоохоронці, Чан Кайші та сімнадцять інших високих посадовців заарештували. У результаті тривалих переговорів із заколотниками Чан Кайші погодився в обмін на звільнення прийняти їх вимоги, що полягали в припиненні боротьби з комуністами та організації єдиного антияпонського фронту. В лютому 1937 р. Гоміньдан затвердив рішення про припинення громадянської війни.

Стривожені підписанням угоди між Гоміньданом та комуністами, японці вирішили продовжити захоплення китайської території, поки нанкінський уряд ще не зміцнився настільки, щоб ефективно протидіяти експансії. Як привід до розгортання повномасштабної війни в Китаї Токіо використало події біля Лугоуцяо ("Моста Марко Поло" через річку Юндінхе) в 15 кілометрах на південний захід від Бейпіна. У ніч з 7 на 8 липня 1937 р. під час нічних маневрів у цьому районі японська рота була кимось обстріляна, а згодом виявилося, що з неї зник солдат. Звинувативши в нічному нападі китайців, 27 липня Японія розпочала велику військову операцію. Як і на початку 30-х рр., Чан Кайші заборонив своїм військам чинити опір японцям, і лише окремі підрозділи вступали в бій. Уже 7 серпня японці захопили Бейпін, а 13 серпня 1937 р. взяли в облогу Шанхай. Незважаючи на запеклу оборону жителів міста, в листопаді 1937 р. Шанхай було здобуто, а в середині грудня впав Нанкін. Уряд країни переїхав до Ханькоу, річкового порту на Янцзи в провінції Хубей. Поразки та постійний відступ китайських військ генерали виправдовували існуванням стратегічного плану, що буцімто полягав у "виснаженні противника" та у "маневрі територіями".

Намагаючись зламати китайську волю до опору, японці вдалися до надзвичайно жорстокої пацифікації гоміньданівської столиці. Постійні вбивства і грабунки тривали понад два місяці. Між солдатами та офіцерами японських підрозділів влаштовувалися змагання, переможцями яких ставали ті, хто першим відрубає 100 голів полонених. Японська газета "Токіо нітініті сімбун" надрукувала фото двох переможців цього "змагання", що зарубали 105 і 106 чоловік. Загальна кількість жертв кривавої оргії в Нанкіні склала понад 300 тис. осіб. Різанина в Нанкіні на певний час дезорганізувала китайський опір. Розбиті армії розсіялися і настільки втратили керування, що офіцерам доводилося публікувати оголошення в газетах про розташування своїх частин, щоб дати змогу повернутися солдатам, які загубилися. Жах перед японцями був настільки сильним, що мобілізованих у армію доводилося вести із призовних пунктів до військових частин зв'язаними.

Злякавшись посилення Японії, СРСР 21 серпня 1937 р. підписав із Китаєм широкомасштабну угоду про ненапад та співпрацю. Москва надала значну фінансову та військову допомогу урядові Чан Кайші. У 1938—1940 рр. Китай отримав від СРСР кредити на суму 450 млн. доларів, 980 бойових літаків, 80 танків і 1300 гармат. До Китаю було відправлено великі групи військових спеціалістів, у першу чергу льотчиків, які брали активну участь в боях. Серед радянських воєначальників, що воювали в кінці 30-х рр. на боці Гоміньдану, були майбутні полководці Другої світової війни Васілій Чуйков, Іван Конєв, а також майбутній організатор Російської визвольної армії Андрєй Власов.

Крім радянських фахівців, Китай запросив військових найманців з Європи та США. З їх числа сформовано 14-у ескадрилью бомбардувальників під командуанням Вінсента Шмідта. З дозволу уряду Сполучених Штатів, американський капітан Клер Лі Ченнолт зайнявся створенням китайського авіаційного корпусу, до якого набирали американських пілотів-відставників. До підрозділу, який отримав назву "Літаючі тигри", зголосилося 80 колишніх льотчиків, які добре зарекомендували себе в боях із японською авіацією.

Від кінця 1937 р. до травня 1938 р. тривала запекла боротьба за важливий залізничний вузол Сюйчжоу. Після взяття його японцями 20 травня 1938 р. на північному березі Хуанхе залишилися в оточенні значні китайські сили. Сформована

комуністами 8-а армія, яка входила до складу гоміньданівських збройних сил, прийняла рішення не пробиватися на з'єднання з військами Гоміньдану, а, залишившись на місці, вести партизанську боротьбу. Упродовж травня — жовтня 1938 р. тривали бої за Ухань. Після падіння 25 жовтня Уханя, Гоміньдан знову переніс свою столицю вище по течії Янцзи в порівняно невелике місто на межі гірського східного Китаю — Чунцін. Тоді ж несподіваним десантом з моря японцям вдалося захопити Гуанчжоу.

Уцілілі китайські сили було притиснуто до гірських хребтів центрально-східного Китаю. Щоб ввозити до країни стратегічні матеріали та зброю, гоміньданівський уряд, з дозволу Лондона, збудував через непрохідні джунглі та гори Бірми дорогу, по якій було відкрито автомобільний рух. Дорога була дуже небезпечною, щоденно на ній гинуло дві—три вантажівки, які зривалися в провалля або падали із виготовлених нашвидкуруч підвісних мостів через ріки. Незважаючи на це, кожного місяця по Бірманський дорозі до Чунціна надходило близько 3000 тонн стратегічних вантажів.

На початку 1938 р. японці розпочали блокаду китайського узбережжя. Маючи намір позбавити китайців прибутків від експорту та припинити контрабанду зброї, японські кораблі топили всі китайські судна, які зустрічали в морі. Протягом 16 місяців було потоплено 628 китайських суден і загинуло близько 10 тис. моряків.

Японці захопили найбільш промислово розвинені приморські райони, гирла головних рік та найважливіші шляхи сполучення країни. Гоміньдан втратив головні райони видобутку вугілля та залізної руди. Відчутним ударом для китайського уряду була втрата соляних озер в Шаньсі, оскільки в передвоєнні часи соляна монополія давала аж 23% надходжень до бюджету. Захопивши на початку 1939 р. порти Аной і Сватоу, а в березні того ж року Наньчан, японці припинили активні бойові дії. Станом на червень 1939 р., японці захопили 22,3% території, 76% покладів вугілля, 99,8% нафтових родовищ, 93% насаджень бавовника, 81% потужностей шовкоткацької промисловості, 77% запасів солі, 70% посівних площ пшениці, 75% текстильних фабрик і 95% млинів Китаю. Японське командування вважало, що в ситуації, яка склалася, в найближчому майбутньому можна очікувати загального паралічу влади на неокупованих китайських територіях.

Друга світова війна

Лінія фронту, що встановилася на середину 1939 р., у головних рисах не змінювалася аж до 1944 р. Більшість японських* військових операцій 1939—1944 рр. зводилася до "походів по горнятко рису", швидких набігів з метою захоплення запасів продуктів, після чого японці відступали на попередні позиції. Вздовж лінії розмежування військ виникла своєрідна нейтральна смуга шириною від 50 до 100 кілометрів. У цій смузі китайці зруйнували всі мости, греблі та дороги, знищили посіви й сади, спалили будівлі. На думку китайських командирів, така "випалена земля" мала затримати просування японських військ. Загалом лінія фронту була досить умовною. Через неї ходила пошта і навіть грошові перекази, які чиновники Гоміньдану висилали своїм родичам на окупованих територіях. У контрабандній торгівлі бензином та іншими важливими товарами через лінію фронту брало участь майже півмільйона осіб, включно з високими військовими посадовцями з обох сторін. Чан Кайші так і не оголосив війни Японії, виправдовуючись перед співгромадянами тим, що "японці є піратами, а піратам ніхто війни не оголошує".

березні 1940 р. японці створили в Нанкіні маріонетковий китайський уряд, головою якого став колишній чільний діяч Гоміньдану Ван Цзінвей. Японія підписала з цим урядом мирну угоду ЗО листопада 1940 р.

Становище Гоміньдану погіршилося влітку 1940 р. після того, як під тиском Японії Великобританія 12 липня закрила дорогу через Бірму, що на той час була єдиним шляхом, через який уряд Чан Кайші отримував необхідні йому ресурси. Ще раніше японці примусили французів припинити транзитне постачання зброї та спорядження через Тонкій. Власні військові заводи Гоміньдану виробляли лише 15 млн. патронів на місяць, що складало заледве 4 набої на одного бійця.

Незважаючи на суттєву перевагу в живій силі (4 : 1), Гоміньдан не міг переломити хід війни на свою користь. У 1937—1940 рр. китайська армія втратила

2 млн. солдатів і офіцерів. В армії процвітала корупція та казнокрадство. Майжевідкрито продавалися військові пости, аж до командира полку включно. Багатоофіцерів та навіть генералів не мали військової освіти. Генерали не поспішаливисилати свої війська на бойові завдання, бо втратити військо означало водночасвтратити владу та ласу годівницю для зловживань. Поранених солдатів не лікували,а просто відпускали додому, набираючи натомість нових.

Близько 50% чиновників Гоміньдану походили лише з двох провінцій країни. Призначені завдяки особистій протекції та хабарям, командири розкрадали асигнування на оборону, а також надану СІЛА та СРСР допомогу. Намагаючись покращити дисципліну, Чан Кайші вдався до запровадження низки заходів тоталітаристського характеру. Було введено жорстоку пресову цензуру. Газети писали про надзвичайні успіхи китайських військ, тисячі вбитих і полонених японців тощо. Існував перелік тем, яких було заборонено взагалі торкатися. За критичні висловлювання на адресу економічної політики Чан Кайші провідний економіст Китаю Ма Інчу провів два роки в концтаборі.

Неефективна та корумпована влада викликала незадоволення значної частини населення Китаю. У 1943 р. в західній частині провінції Хубей китайські військові під приводом воєнної необхідності наказали в терміновому порядку евакуюватися мешканцям міст Лісянь та Дінці. Після того як цивільне населення покинуло свої домівки, армія їх розграбувала. Через цей та сотні інших подібних випадків, а також спритну японську пропаганду, в багатьох місцевостях китайське населення очікувало приходу японців, котрі, як передбачалося, принесуть спокій та порядок.

Гоміньданівський уряд офіційно оголосив війну Японії 9 грудня 1941 р. Через кілька тижнів Китай було запрошено взяти участь в американо-британській конференції з питань ведення війни на Тихому океані. США надали 1 лютого 1942 р. гоміньданівському урядові позику в 500 млн. доларів, а в червні того ж року поширили на Китай дію закону про ленд-ліз. 6 березня 1942 р. для координації дій військ союзників та Китаю в Бірмі, США призначили повноважним представником в Чунціні генерала Джозефа Стілуелла. Незважаючи на відчайдушний опір, до кінця квітня 1942 р. британські, американські, індійські та китайські війська в Бірмі зазнали поразки. Вийшовши 6 травня 1942 р. на , західний берег річки Салуїн, японці остаточно перерізали Бірманську дорогу.

Через низьку боєздатність та шалену корупцію, що панувала в більшості

3 300 гоміньданівських дивізій, генерал Дж. Стілуелл запропонував Чан Кайшірозпустити їх, сформувавши натомість лише ЗО дивізій, але добре озброєнихі дисциплінованих. Чан Кайші відмовився від цього проекту. Розчарувавшись

союзниках, у травні 1943 р., за посередництвом маріонеткового уряду Ван Цзінвея, Чан Кайші провів таємні переговори з японцями. Погоджуючись на сепаратний мир, японці обіцяли повернути під контроль уряду Гоміньдану Ухань та Гуанчжоу і провадити спільну з китайськими урядовими військами боротьбу з КПК. Дізнавшись про ці переговори, американська розвідка розробила план фізичного знищення Чан Кайші, однак після натяків про можливість важких наслідків примирення з японцями¹ для Гоміньдану, контакти Чунціна з Токіо припинилися. Налагодженню нормальної співпраці між США та Китаєм перешкоджав особистий конфлікт між Чан Кайші та генералом Дж. Стілуеллом. Спостерігаючи моральний розклад та некваліфікованість китайського керівництва, американський генерал називав гоміньданівський уряд "бандою фашистського ґатунку" і був схильний співпрацювати з КПК, у підрозділах якої було значно більше порядку та дисципліни.

У березні 1944 р. японці розпочали в Китаї великий наступ. Уже в перші дні боїв на бік японців перейшло кілька генералів зі своїми військами, і фронт розвалився. Японія захопила провінції Хенань, Хунань, Гуансі, Гуандун, Фуцзян. Під час боїв китайські втрати склали 700 тис. осіб. Беручи до уваги неспроможність гоміньданівського уряду ефективно протистояти японській агресії, у листопаді 1944 р. США пішли на прямі переговори з китайськими комуністами. 10 листопада 1944 р. американський генерал Патрік Херлі та Чжоу Еньлай підписали спільну заяву про координацію антияпонських операцій та потребу створення в майбутньому Китаї коаліційного уряду. Починаючи з лютого 1945 р., США поставляли комуністам зброю, водночас зменшуючи допомогу гомінь-данівському уряду.

Визнанням заслуг Китаю в Другій світовій війні стало запрошення його представників на мирні переговори з Японією. Офіційний делегат гоміньданівського Китаю взяв участь у церемонії підписання акту про капітуляцію імператорської Японії на борту лінкора "Міссурі" 2 вересня 1945 р. Незважаючи на некомпетентне керівництво та неефективне використання ресурсів країни, Китай зумів упродовж багатьох років протистояти японській агресії. З іншого боку, постійні помилки-уряду та спричинені державною політикою страждання остаточно підірвали довіру значної частини населення до гоміньданівського уряду й розчистили комуністам шлях до влади.

ЯПОНІЯ

• Внутрішня та зовнішня політика 20-х рр.

• Військові перевороти та внутрішньополітична боротьба 30-х рр.

• Підготовка країни до війни

• Війна на Тихому океані

Внутрішня та зовнішня політика 20-х рр.

У результаті Першої світової війни зовнішньополітична ситуація складалася для Японії дуже сприятливо. Великі людські та матеріальні втрати, яких зазнали в ході війни країни Європи, поклали край старому "дикому" імперіалізму. Захід послабив свою увагу до віддалених регіонів, чим одразу ж скористалася Японія. У ході війни Японські острови не зазнали військових руйнувань, їх не лихоманили

жодні національні катаклізми. Протягом 1914—1918 рр. країна суттєво зміцнила свої політичні позиції в регіоні Південно-Східної Азії. На час закінчення війни японські війська розташовувалися на території Китаю, Маньчжурії, Кореї та російського Далекого Сходу. Військові замовлення сприяли енергійному розвитку економіки. Зайняті війною західні країни припинили поставки більшості своїх товарів до Південно-Східної Азії. Це дозволило японській економіці подвоїти за час війни обсяги виробництва промислової продукції. Країна змогла значно розширити ринки збуту своїх товарів у Китаї та майже повністю монополізувати сферу регіональних морських перевезень.

Разом з тим надзвичайне напруження економіки воєнними замовленнями призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації. Про незадоволення економічним курсом уряду свідчили "рисові бунти", що впродовж серпня 1918 р. охопили дві третини території країни. Виступи, що тривали три тижні, розпочалися З серпня 1918 р. в префектурі Тояма. Голодні дружини рибалок захопили й розграбували судно завантажене рисом, а згодом почали громити продуктові магазини та склади. Через тиждень виступи перекинулися до великих міст — Кіото, Осаки, Кобе, Нагої, Токіо та ін. Під час заворушень населення грабувало не тільки рисові склади, але й будинки багатіїв. Загалом у виступах взяло участь близько 10 млн. осіб. Мобілізувавши війська, уряд зміг придушити голодні бунти. За участь в грабунках та підбурювання до бунту було арештовано 8000 осіб, у багатьох випадках затриманих розстрілювали на місці як мародерів. Уряд заборонив публікувати в пресі будь-які повідомлення про голодні бунти.

Причиною "рисових бунтів" став дефіцит продуктів та несамовите зростання цін на рис — головний продукт споживання японців. Спекулятивне зростання цін на рис стало наслідком хибної політики уряду в аграрній сфері упродовж останніх років війни, а також того, що великі обсяги продуктів держава забирала для забезпечення армії за фіксованими цінами. Аграрну проблему так і не вдалося подолати упродовж усіх 20-х рр. Чергові японські уряди змушені були постійно вирішувати питання браку продуктів. Японії доводилося ввозити зерно із Кореї, овочі та цукор — із Тайваню.

На початку міжвоєнного періоду на японській політичній арені було представлено декілька потужних угруповань: стара родова аристократія, молода промислова буржуазія, цивільна бюрократія та військові. Ці сили формували складну комбінацію взаємопереплетених інтересів та взаємовпливів, що визначали хитку рівновагу політичних сил упродовж міжвоєнного двадцятиліття.

Змушений відреагувати на зростання соціального незадоволення, імператор у вересні 1918 р. доручив сформувати новий уряд лідерові партії "Сейюкай" Такасі Харі Кею (1856—1921). Цей кабінет започаткував у історії країни період "партійних" урядів (1918—1932), що прийшли на зміну правлінню старих лідерів олігархічного ґатунку. Протягом чотирнадцяти років при владі чергувалися представники двох головних японських партій "Сейюкай" (Партії друзів політики) та "Кенсейкай" (Конституційної партії), яку в 1927 р. було перейменовано в "Мінсейто" (Партію народної політики). Обидві партії були консервативними й спиралися на потужні монополістичні об'єднання: "Сейюкай" — на "Міцуї", а "Мінсейто" — на "Міцубісі". "Партійні" уряди викликали значну неприязнь з боку військових та екстремістськи налаштованих кіл. Троє з одинадцяти прем'єр-міністрів (Такасі Хара Кей, Хамагуті Юко та Іуйосі Інукаї), що змінювалися при владі упродовж 1918—1932 рр., були вбиті змовниками.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя Японії початку 20-х рр. було питання виборчого законодавства. Згідно з існуючими на час закінчення Першої світової війни законами, виборчими правами користувалося заледве 1,5 млн. осіб з понад 55 млн. мешканців країни. Уряд Такасі Хари, понизивши планку майнового цензу, вдався до лібералізації виборчого законодавства. Реформа дещо розширила коло осіб, які мали виборчі права, проте так і не запровадила загального виборчого права. Після виборчої реформи число виборців зросло до 2,8 млн. осіб.

У зовнішній політиці уряд продовжив політичний курс попереднього кабінету. Японія далі утримувала свої війська на російському Далекому Сході та жорстоко придушила національні виступи березня — квітня 1919 р. в Кореї. На Паризькій мирній конференції Японія добилася передачі їй всіх прав і привілеїв, якими раніше користувалася в китайській провінції Шаньдун Німеччина. Крім цього Токіо отримав мандат на управління колишніми німецькими володіннями в Тихому океані: Маріанські, Маршаллові, Каролінські острови і Палау. У 1920 р. Японія вступила до Ліги націй.

Уряд Такасі Хари представляв політичну команду нового типу. Метою своєї діяльності керівник уряду оголосив створення в країні урбанізованого, промислово та економічно могутнього суспільства. Такі плани зустріли спротив з боку традиційної родової аристократії, яка економічно спиралася на велике землеволодіння, а ідеологічно була прив'язана до консервативно-патріархального способу життя, який могли зруйнувати реформи "партійного" уряду.

4 листопада 1921 р. Такасі Хара Кей був вбитий противником реформ. У країні почався період затяжної політичної та економічної кризи. Протягом 1921—1927 рр. при владі змінилося п'ять урядових кабінетів, жоден із яких не зміг вирішити складних економічних та політичних проблем країни.

Вже в 1920—1921 рр. у японській економіці почався спад, спричинений, з одного боку, світовою економічною кризою, а з іншого — постійним скороченням експорту до Китаю. У 1918 р. на Китай припадало майже 80% японського експорту, тому організований Гоміньданом бойкот привезених із Японії товарів одразу ж відбився на японській промисловості. На початку 20-х рр. обсяги японського експорту до Китаю невпинно скорочувалися: з 567 млн. ієн у 1919 р. до 34 млн. ієн у 1923 р. Крім китайського бойкоту японських товарів, значні проблеми для японців створювала посилена конкуренція з боку компаній США та Великобританії, які в середині 20-х рр. вирішили відновити свої позиції на регіональному ринку.

Японія не могла нарівні конкурувати із промислово розвиненими країнами Заходу та США. Економіка країни була порівняно слабкою. На початку 20-х рр. на Японських островах щороку виплавлялося лише 1 млн. тонн чавуну та близько 2 млн. тонн сталі. У промисловому секторі працювало заледве 1,6 млн. осіб із понад 55-мільйонного населення країни.

Тим часом сприятлива для Японії міжнародна ситуація змінилася. Вирішивши питання повоєнного устрою Європи, великі держави звернули свою увагу на Далекий Схід. Проблемам тихоокеанського врегулювання та питанням обмеження морських озброєнь було присвячено Вашингтонську конференцію, що розпочала свою роботу 12 листопада 1921 р. У результаті об'єднаних зусиль західних дипломатій, Сполученим Штатам Америки вдалося потіснити Японію в регіоні та добитися вигідних умов для економічного поширення своїх впливів. 6 лютого 1922 р. країни-учасниці конференції підписали два договори. Перший із

них, Договір дев'яти держав, стосувався Китаю. Договір підтверджував запропо- ;■ новану свого часу США щодо Китаю "політику відкритих дверей" й позбавляв Японію привілеїв, отриманих нею в результаті прийняття Пекіном нав'язаної йому під час світової війни програми "21 пункту". Другий договір, Договір п'яти держав, встановив обмеження загального тоннажу лінійних кораблів Великобританії, США, Японії, Італії та Франції в співвідношенні 5:5:3: 1,75 : 1,75. Крім цього договір передбачав, що американці не будуватимуть укріплень на Філіппінах, Гуамі та Алеутських островах, британці не укріплятимуть Гонконг, та острови, розташовані в районі 110° східної довготи. Японія взяла на себе зобов'язання не будувати військових укріплень на Тайвані, Курильських, Пескадорських островах, Боніні, Амамі та архіпелазі Рюкю. Вашингтонська конференція була дипломатичною невдачею японського уряду. США змусили Японію розірвати японо-англійський союз 1902 р. Токіо довелося поступитися частиною політичних позиції, завойованих в ході Першої світової війни, зокрема, повернути китайцям Шаньдун.

Підписана у Вашингтоні угода не завадила японцям таємно укріпляти острови Тихого океану. Протягом 20-х рр. Японія почала розбудовувати військові об'єкти на Каролінських, Маршаллових та Маріанських островах. Іноземців на ці острови не допускали, а коли американці вислали туди двох таємних агентів, один із них помер від невідомої хвороби, а інший повернувся з цілковито зруйнованою наркотиками психікою.

Японії вдалося подолати економічний спад початку 20-х рр. завдяки великим урядовим субсидіям збитковим підприємствам. Втім, такі заходи не вирішили проблему незбалансованості економіки, а лише відклали її на потім. "Під завісу" виходу із кризи, Японію спіткало велике стихійне лихо. 1 вересня 1923 р. у районі Токіо—Йокогами відбувся один із найсильніших землетрусів в історії людства. Загинуло понад 150 тис. осіб, мільйони залишилися без даху над головою. Загальні збитки, спричинені землетрусом, склали близько 5,5 млрд. ієн. У багатьох районах країни одразу після землетрусу почалося мародерство та грабунки. Звинувативши в цьому китайських та корейських емігрантів, а також комуністів, поліція вдалася до репресій. На початку наступного року через урядовий тиск саморозпус-тилася Комуністична партія Японії.

У кінці 1923 р. у Японії почалася стабілізація економіки. Значною мірою покращення господарського стану було пов'язане з відновлювальними роботами після землетрусу. Уряд наклав мораторій на виплату всіх боргів і почав видавати населенню компенсації за зруйноване майно. До країни залучено іноземні інвестиції. Значну допомогу Японія отримала безоплатно. Протягом 1924—1925 рр. спостерігалося певне пожвавлення експорту.

У 1925 р. було прийнято закон про загальне виборче право для чоловіків старших 25 років та закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання не лише за антиурядову діяльність, а й за "небезпечні думки". Виборчий закон, який вступав у дію з 1928 р., одразу ж збільшив кількість виборців з 3 до 14 млн. осіб. Для збалансування бюджету уряд майже на чверть скоротив армію. Звільнених офіцерів відправили вчителями початкової військової підготовки ^? у школи, де спеціально для них різко збільшили кількість годин, відведених на цей предмет.

Друга велика криза вразила Японію в другій половині 1926 р. Через коливання світових цін на головну статтю японського експорту — шовк-сирець — майже вдвічі впали обороти головних торгових компаній країни. Намагаючись зробити

експорт дешевшим, власники підприємств вдалися до скорочень працівників та зменшення заробітної платні. Роботу втратило 500 тис. осіб, що в поєднанні з погіршенням матеріального стану працюючих, дуже посилило соціальну напругу в країні. У березні 1927 р. багато підприємств і банків збанкрутували, в результаті чого почалася фінансова паніка. Піком паніки стало банкрутство торгового дому "Судзукі", що вів операції на Тайвані та в Китаї. Кабінет Рейдзіро Вакацукі (1866— 1949), що перебував при владі з 1926 р., збільшив видаткову частину бюджету і запропонував збільшити податки. Але цього рішення не затвердила імператорська таємна рада. Рейдзіро Вакацукі довелося подати у відставку.

20 квітня 1927 р. до влади прийшов уряд колишнього військового міністра генерала Гіїті Танаки (1863—1929). Щоб не порушувати традицію призначення на посаду прем'єр-міністра партійних лідерів, за п'ять днів до призначення керівником уряду, Гіїті Танаку терміново обрали головою партії "Сейюкай". Гіїті Танака продовжив політику свого попередника, надаючи, кредити банк'ам-банкрутам. Кредит в 500 млн. ієн отримав Японський банк, а 200 млн. — Формозький. У результаті кризи й банкрутства дрібних підприємств у Японії виникло п'ять надпотужних банківських концернів, що почали встановлювати прямий контроль над промисловістю: "Ясуда", "Міцуї", "Дайїті", "Міцубісі" та "Сумімото". Ці п'ять об'єднань контролювали третину усього грошового обігу країни.

Значно агресивнішою була зовнішня політика нового уряду. У травні 1927 р. Японія увела свої війська до китайської провінції Шаньдун. У кінці червня 1927 р. за участю дипломатів та військових, відбулася конференція, що мала на меті виробити нову японську політику в Китаї. Підсумовуючи пропозиції, висловлені на цій конференції, Гіїті Танака запропонував імператору програму, яка б забезпечила домінування Японії в регіоні. На думку прем'єра, безпеку Японії могло ґарантувати лише розширення її зони впливів, а цього можна було досягнути тільки шляхом використання ресурсів завойованого Китаю.

У лютому 1928 р. відбулися перші в історії Японії загальні парламентські вибори. Деяку перевагу в парламенті отримала партія "Мінсейто", що постійно критикувала китайську політику Гіїті Танаки. На думку лідерів опозиції, прямим військовим тиском на Китай прем'єр лише спричинив посилення антияпонських настроїв у Китаї та бойкот японських товарів. Через це Японії довелося розпочати скорочення виробництва тканин, які не знаходили збуту.

Невдачі зовнішньої політики спричинили урядову кризу. У липні 1929 р. генерала Гіїті Танаку на посаді прем'єра змінив лідер конкуруючої з "Сейюкаєм" партії "Мінсейто" Хамагуті Юко (1870—1931). Головними пунктами оголошеної ним програми виходу з кризи були: дефляція, раціоналізація промисловості та стимулювання інвестицій. Уряд дозволив вивозити капітал у країни з дешевою робочою силою. Повільне покращення економічної ситуації в Японії було перерване вже в жовтні 1929 р. після біржового краху в США. Унаслідок цього різко скоротився вивіз японського шовку, який на той час складав аж 30% усього експорту країни. Крім того, почали падати світові ціни на текстиль. До 1931 р. японський експорт скоротився на 46,6% , а імпорт — на 44,2% . Почалося банкрутство дрібних компаній, що супроводжувалося зростанням безробіття та численними випадками самогубств. Траплялися випадки, коли накладали на себе руки цілі сім'ї. У 1931 р. кількість безробітних сягнула 3 млн. чоловік.

Військові перевороти та внутрішньополітична боротьба 30-х рр.

Погіршення економічної ситуації відбилося на антиурядовому опозиційному русі. Майже постійно тривали страйки кваліфікованих робітників промисловості та транспорту, у сільській місцевості траплялися напади на представників влади та землевласників. Активним був студентський рух. Промислові кола вимагали від уряду політики обмеження ввозу капіталу та керованої інфляції. У той самий час відбувалися виступи на окупованих Японією територіях Кореї та Тайваню. Збройні виступи на Тайвані в листопаді 1930 р. вдалося придушити лише за допомогою військової авіації.

Поряд із цивільними опозиційними рухами, на зламі 30-х рр. сформувався потужний підпільний ультранаціоналістичний рух у середовищі військових. Офіцерство було незадоволене скороченням армії та зменшенням заробітної платні. Особливе незадоволення військово-морського командування викликало підписання урядом 1930 р. в Лондоні угоди з обмеження морських озброєнь. Адмірали почувалися ображеними, оскільки угоду було підписано без погодження з Головним військово-морським штабом. У вересні 1930 р. група армійських офіцерів на чолі з підполковником Хасімото Кінгоро організувала таємне товариство "Сакура". Ідеологією товариства став "ніппонізм", що полягав у вивищенні японської нації, беззастережному культі імператора та претензіях на світове панування. Серед ідеологів військового руху найпомітнішим був історик та філософ Окава Сюмей. Разом із військовими активізували свою політичну діяльність створені ще на зламі XIX і XX ст. таємні патріотичні товариства "Чорний океан", "Чорний дракон" і "Товариство Амуру".

У березні 1931 р. товариство "Сакура" почало готувати державний переворот, але через суперечки самих організаторів не довело його до кінця. Переворот було призначено на 18 жовтня 1931 р. Змовники планували вбити прем'єра та кількох міністрів, спровокувати заворушення в Токіо й під приводом захисту влади зайняти урядові будівлі. Після цього члени "Сакури" хотіли зажадати зміни державного курсу. Змова, в організації якої активну участь брали офіцери генштабу та Хасімото Кінгоро, була викрита в останній момент. Заколотники планували встановити режим військової диктатури, запросивши на пост керівника держави генерала Аракі Садао. Оскільки змову було розкрито ще на стадії підготовки, уряд обмежився досить м'якими покараннями винних.

Хоча путч не вдався, уряд Хамагуті Юко все ж пішов у відставку, а невдовзі колишнього прем'єра вбили. 12 грудня 1931 лідер "Сейюкай" Іуйосі Інукаї (1855— 1932) сформував новий уряд. Аракі Садао отримав у ньому портфель військового міністра. Новий уряд "відпустив" інфляцію, заборонив вивіз з країни золота й почав посилену пропаганду колонізації Маньчжурії та Кореї. Однак, незважаючи на сприяння колоністам, упродовж 1932—1937 рр. лише 2617 японських переселенців осіло у Маньчжурії.

Поворотним пунктом у новітній історії Японії став 1931 р. Початок військової експансії в Маньчжурії в кінцевому підсумку зруйнував всю попередню структуру внутрішньої та зовнішньої політики країни. Починаючи з 1931 р., в японському суспільстві швидко почав зростати вплив військових, поширювалися націоналістичні та мілітаристські настрої. Країна почала відходити від запроваджених раніше демократичних моделей розвитку. Унаслідок цих процесів у кінці 30-х рр. в Японії було встановлено авторитарний політичний режим, що обрав у зовнішній політиці шлях військової експансії та агресії.

У лютому 1932 р. буддистський монах Ібаракі Іноуе Хімесі створив таємний "Кровний союз". Союз, до якого входило близько ЗО осіб, поставив собі за мету фізичне знищення лідерів політичних партій, аристократів та підприємців, які на думку членів таємної організації, діяли на шкоду національним інтересам країни. Давши клятву вірності ідеалам Великої Японії, члени союзу здійснили низку терористичних актів, вбивши, зокрема, колишнього міністра фінансів та головного керуючого справами концерну "Міцуї", яких уважали винними у фінансовому занепаді країни. Суди над убивцями перетворилися на публічне проголошення програми "Кровного союзу".

Чергова спроба військового перевороту відбулася 15 травня 1932 р. Група з трьох морських і чотирьох армійських офіцерів, удершись у будинок уряду, вбила 75-річного прем'єра Іуйосі Інукаї. Інша група змовників закидала гранатами штаб-квартиру партії "Сейюкай", Японський банк та банк "Міцуї", управління поліції. За містом загони заколотників напали на електростанцію. Змовники очікували, що їх виступ підтривтє населення та частини столичного гарнізону, але цього не трапилося. Виступ було придушено. Вбивці отримали пожиттєве ув'язнення, але до 1940 р. всі вони вже були на волі.

17 травня 1932 р. сформовано уряд, очолений адміралом у відставці Сайто Мінору (1858—1936). Аракі Садао залишився військовим міністром. До кабінету, який оголосив себе урядом "національної єдності", увійшли представники обох конкуруючих партій. Період "партійних" урядів закінчився. Задекларувавши політику наведення порядку, уряд удався до обмежених репресій, які були скеровані переважно проти лівих. Посилення політичного контролю уряду над внутрішнім життям країни виявилося, зокрема, в створенні Ради з питань внутрішньої безпеки, метою якої, за словами Аракі Садао, була "координація сил армії і тилу щодо забезпечення оборони країни в широкому розумінні цього слова".

У липні 1934 р. через скандал з приводу виявленої в міністерстві фінансів корупції Сайто Мінору подав у відставку. Новий уряд очолив морський міністр попереднього кабінету Окада Кайсуке (1868—1952). В уряді залишилося лише по одному представникові від "Мінсейто" та "Сейюкаю".

На початку 1935 р. в Японії розпочалася широка громадська дискусія навколо офіційної доктрини держави, запропонованої 1914 р. професором Міно-бе Тацукіті. Доктрина Тацукіті твердила, що "суверенітет належить державі, а імператор є вищим органом держави". Обурення націоналістичних кіл викликало "приниження" ролі імператора. Уряд змушений був оприлюднити "Роз'яснення щодо державного ладу", в якому спростував доктрину Мінобе, оголосивши імператора живим втіленням божества.

Тим часом у середовищі військових відбувся поділ стосовно планів подальшого державного розвитку країни. Частина офіцерства, очолювана генералом Аракі Садао, об'єдналася в групу під назвою "кодоха" ("імператорський шлях"). їх противники, якими керував генерал Нагата Тецудзан, створили "тосейху" ("групу контролю"). "Кодоху" підтримувала стара родова аристократія, а "тосейху" — представники фінансово-промислових кіл. Прихильники "імператорського шляху" вважали, що головною передумовою майбутнього зростання японської нації є розвиток патріотичних почувань, гартування духу, формування національного міфу. Більш прагматичні члени "групи контролю" схилялися до впровадження конкретних планів розвитку військової промисловості та розбудови армії та флоту, налагодження контактів із промисловцями та бюрократичним апаратом. "Тосейха" концентрувала свою увагу на планах реконструкції національної промисловості. Обидві групи почали

конфліктувати, а в листопаді 1935 р. прихильник "імператорського шляху" підполковник Аїдзава вбив генерал-лейтенанта Нагату Тецудзана безпосередньо в будинку військового міністерства.

Група радикально налаштованих військових 26 лютого 1936 р. вчинила чергову спробу військового перевороту. Близько 1,5 тис. змовників захопили урядові будинки в Токіо й убили кількох керівників уряду, однак сам прем'єр уцілів: путчисти помилково вбили його брата, дуже схожого на голову уряду. Також було вбито лорда-хоронителя державної печатки Макото Сайто. Кілька днів у країні тривав дивний стан, коли формально продовжував існувати попередній уряд, але частину столиці контролювали змовники, які, втім, не вчиняли ніяких активних дій. Прем'єр-міністр переховувався в комірчині свого будинку, який захопили заколотники. 29 лютого 1936 р. на заклик імператора заколотники здалися. На судовому процесі, який відбувся над змовниками, було винесено 15 смертних вироків. Безпосередні виконавці заколоту були розстріляні, але його високопоставлених організаторів покарали лише символічно, перевівши з дійсної служби в резерв. Після заколоту уряд Окади Кайсуке пішов у відставку.

У березні 1936 р. новий кабінет сформував колишній посол у Москві Кокі Хірота (1878—1948), відомий як запеклий ворог СРСР. Уряд запропонував дві програми: "Оновлення всієї політики" та "Оборону держави в широкому розумінні". Новопризначений військовий міністр розпочав чистку в армії. Переорієнтовуючись на підготовку воєнної експансії, новий уряд взявся за переведення економіки на військові рейки. 11 серпня 1936 р. кабінет запропонував концепцію основних принципів зовнішньої політики, яка, зокрема, включала пункти про те, що "Японія обирає шлях великої держави, провадить воєнні приготування, створює політичний союз разом з Китаєм і Маньчжоу-Го, здійснює економічне проникнення в регіон південних морів". 25 листопада 1936 р. Японія підписала із Німеччиною "Антикомінтернівський пакт". Метою цієї угоди було проголошено протидію поширенню комуністичних впливів у світі.

Наелектризоване очікування наступного перевороту було розряджене лише в 1937 р. після початку широкомасштабної війни в Китаї. Найбільш войовниче офіцерство отримало змогу виплеснути свою енергію на справжній війні.

Підготовка країни до війни

На початку 1937 р. під тиском військових кіл, які вважали недостатнім рівень воєнних приготувань країни, спочатку військовий міністр, а згодом і весь уряд пішли у відставку. Після кількамісячного правління кабінету генерала Хаясі Сендзюро (1876—1943) в травні 1937 р. прем'єр-міністром став 46-річний князь та близький родич імператора Коное Фумімару (1891 —1945), який мав опінію прихильника "сильної руки". Він запропонував програму "Ліквідації суперечностей усередині держави". Коное Фумімару зважився на розгортання агресії в Китаї. Після інциденту 7 липня 1937 р. біля мосту Лугоуцяо, на території Китаю розгорнулися широкомасштабні бойові дії. У вересні 1937 р. уряд оголосив "всезагальну мобілізацію всіх духовних сил народу", а в березні наступного року парламент затвердив закони про надання урядові надзвичайних політичних та економічних повноважень. Початок війни

в Китаї посилив впевненість Японії в своїх силах. 12 грудня 1937 р. в ясну та сонячну погоду японські літаки потопили на Янцзи американську канонерку "Пенаї", яка саме приймала на борт персонал посольства СШАв Нанкіні. Японія стримано вибачилася перед Вашингтоном, пояснивши інцидент помилкою.

У січні 1939 р. імператор відправив уряд Коное Фумімару у відставку через неспроможність переможно завершити війну в Китаї. Війна дуже дорого обходилася Японії. Лише до кінця 1937 р. витрати на воєнну кампанію склали 2,5 млрд. ієн. У 1940 р. один день війни обходився японцям в суму, еквівалентну 4 млн. доларів. З метою економії японський уряд опублікував перелік із 32 видів товарів, споживання яких тимчасово обмежувалося. До цього списку потрапили бензин, вироби із гуми, бавовни та вовни тощо. Бажаючи продемонструвати єднання з народом в скрутний час, імператор відмовився від споживання імпортного вина та тютюну. Міністр фінансів публічно поклявся носити одну пару черевиків десять років, а заступник військового міністра почав ходити на роботу пішки.

Протягом 1939—1940 рр. при владі з калейдоскопічною швидкістю змінилися три прем'єри, а в 1940 р. Коное Фумімару знову повернувся у крісло голови уряду.

У 1938—1939 рр. серйозно ускладнилися стосунки Японії із СРСР. Токіо був незадоволений тією військовою допомогою, яку Москва надавала гоміньданів-ському уряду в Китаї. Напруження між двома країнами призвело зрештою до збройних зіткнень на кордонах. Протягом липня — серпня 1938 р. тривали бої між японськими та радянськими військами у районі озера Хасан на кордоні між російським Приморським краєм, Кореєю та Маньчжоу-Го. У травні 1939 р. розпочався конфлікт на річці Халхін-Гол в Східній Монголії, з якою Радянський Союз мав угоду про взаємодопомогу. Бої на Халхін-Голі невдовзі переросли рамки звичайного прикордонного конфлікту. У боях з обох боків брали участь понад 130 тис. солдатів і офіцерів, 1000 гармат, 1000 танків, близько 800 бойових літаків. Початково успішні для японців бої на Халхін-Голі завершилися нечуваною поразкою. Лише вбитими японські сили втратили 61 тис. чоловік. Втрати в боях із радянськими та монгольськими військами перевищили всі людські втрати Японії протягом першого року війни в Китаї. 16 вересня 1939 р. японці уклалили з СРСР угоду про припинення вогню.

Початок Другої світової війни захопив японських лідерів зненацька. Адольф Гітлер не вважав за потрібне повідомляти далекосхідних союзників про свої європейські плани. Тим не менше, Токіо швидко зумів зорієнтуватися в ситуації й вдало використати в своїх цілях німецькі перемоги над Францією та Голландією.

Період 1939—1941 рр. позначився поступовим погіршенням міждержавних стосунків між Японією та США. Спостерігаючи за японськими успіхами в Китаї та розгортанням підготовки до широкомасштабної експансії в регіоні, уряд Сполучених Штатів, який формально дотримувався нейтралітету, почав готувати громадську думку до неминучості військового зіткнення з Японією. У американській пресі розгорнулася кампанія проти звірств імператорської армії над цивільним населенням Китаю. З ініціативи конгресмена Кордела Галла, було запроваджено "моральне ембарго" на поставки стратегічних матеріалів до Японії. Виробникам такої продукції уряд рекомендував в індивідуальному порядку розглянути можливість припинення співпраці з японцями. 26 вересня 1939 р. президент Франклін Делано Рузвельт звернувся до промисловців з особистим проханням припинити продаж Японії одинадцяти видів промислової продукції, яка використовувалася японцями у військовій сфері.

У відповідь на ці кроки в Японії розпочалося педалювання пропагандистської кампанії "боротьби з білим імперіалізмом". Проголосивши себе захисником пригноблених європейцями та американцями народів Південнр-Східної Азії, японці пробували замаскувати свою експансію гаслами звільнення від "білих імперіалістів". Крім пресової пропаганди, японці вдалися до практичних кроків, демонструючи бажання витіснити європейців з регіону. Було заблоковано західні сеттельменти в окупованих японцями Тяньцзині та Шанхаї, а також кордон з Гонконгом.

У кінці 1939 р, японський уряд проголосив гасло створення "Великої Східно-Азійської сфери процвітання". Зважаючи на погіршення становища Франції та Великобританії, які, дедалі більше втягуючись у війну з Німеччиною, змушені були послабити військову присутність у регіоні, японські військові розпочали розробку конкретних планів завоювання європейських колоніальних володінь. Створений на початку 1940 р., кабінет Міцумаси Йонаї (1880—1948) вже 12 січня 1940 р. звернувся з ультиматумом до Голландії. Японці вимагали надання їм у Голландській Індії (Індонезії) торгівельних переваг і гарантованих поставок великих обсягів необхідних японській оборонній промисловості нафти та каучуку. У червні 1940 р. голландський уряд погодився на японські вимоги. Одразу ж після того, 18 червня 1940 р. Токіо звернувся до уряду маршала Анрі Петена з проханням дозволити розмістити на півночі французького Індокитаю військові місії, які мали контролювати дотримання заборони на перевезення військових вантажів для Гоміньдану через Тонкій. Зважаючи на загрозу повної окупації колонії, французький генерал-губернатор Жорж Катру 20 червня 1940 р., дав згоду на розміщення японських спостерігачів на залізницях півночі Індокитаю. Упевнившись у своїх силах, японці звернулися з пакетом вимог і до Великобританії. Токіо вимагав вивести британський військовий гарнізон з Шанхаю, закрити для контрабанди військових матеріалів кордон міжТонконгом і китайською територією та припинити постачання стратегічних матеріалів урядові Чан Кайші через Бірманську дорогу. Після консультацій зі США Лондон погодився на японські вимоги. Сполучені Штати заявили, що в даний момент ще не є готовими підтримати свого союзника у відкритому конфлікті з Японією. 12 липня 1940 р. Великобританія терміном на З місяці закрила Бірманську дорогу. Гоміньдан опинився на межі повної поразки.

Незважаючи на дипломатичні успіхи, 16 липня 1940 р. військові кола добилися відставки уряду Міцумаси Йонаї, який уважався налаштованим надто миролюбно. Уряд сформував Фумімару Коное, який вже в 1937—1939 рр. керував ■японським кабінетом. Більшість портфелів отримали військові — учасники війни в Китаї із так званого "квантунського клану".

1 серпня 1940 р. Японія звернулася до Франції з вимогою дозволити розміщення в Тонкіні додаткових японських гарнізонів, які, крім залізниць, мали взяти під контроль головні аеродроми країни. Під тиском Німеччини, котра підтримала японські вимоги, 29 серпня 1940 р. французи погодилися на введення до Індокитаю японських військ. Японія оголосила, що "поважатиме французький суверенітет в Індокитаї" та не втручатиметься до справ цивільної адміністрації. Протягом 1940—1945 рр. на території Індокитаю існувала своєрідна система двовладдя: поряд із французькою адміністрацією діялала й військова японська влада.

З огляду на такий розвиток подій, у вересні 1940 р. США повністю припинили експорт алюмінію, чорних металів та авіазапчастин до Японії. У відповідь Японія 27 вересня 1940 р. підписала з Німеччиною та Італією спеціальну угоду, що передбачала, зокрема, взаємодопомогу та взаємну підтримку у випадку військового конфлікту,

а також розмежування "життєвого простору". На відміну від "Антикомінтернівського пакту", ця угода була спрямована не проти СРСР, а проти СІЛА. Погіршення стосунків із західними державами вплинуло на покращення японо-радянських відносин. 13 квітня 1941 р. Японія підписала з СРСР пакт про ненапад терміном на 5 років.

У травні 1941 р. прем'єр-міністр Фумімаро Коное оголосив три принципи, за умови дотримання яких Японія погоджувалася нормалізувати стосунки зі США. Ці принципи полягали у визнанні Японії та Китаю созниками в антикомуністичній боротьбі, дипломатичному визнанні Маньчжоу-Го та розробці координованої політики протидії поширенню комунізму в регіоні Швденно-Східної Азії. Не бажаючи йти на пряму конфронтацію з Японією, Сполучені Штати Америки не дали чіткої відповіді на поставлену пропозицію і вдалися до затягування переговорів. Тим часом японці звернулися з черговим ультиматумом до французького уряду Віші. Після підписання відповідних угод 21—23 липня 1941 р. в Південному Індокитаї з'явилося ще 50 тис. японських військових. Реакція США була блискавичною. 25 липня 1941 р. Вашингтон увів ембарго на постачання нафти до Японії та заморозив у американських банках 130 млн. доларів японських авуарів. Заморозили також японські авуари банки Великобританії та Голландської Індії, а Панама закрила трансокеанський канал для японських суден.

Японія не очікувала такої реакції на свої кроки. Радикали вимагали негайного оголошення війни США. Популярним гаслом націоналістичної опозиції було порівняння становища Японії із рибиною в ставку, із якого поволі спускають воду. Прихильники війни твердили, що за законами геополітики країна просто приречена воювати, оскільки Японські острови не мають сировинних ресурсів, а ворожі уряди намагаються задушити Японію економічно. Багатьом політикам погрожували, на Фумімару Коное навіть було вчинено замах. Поліції вдалося викрити призначений на 18 вересня 1941 р. заколот. Втомившись витримувати шалений тиск з боку військових, 16 жовтня 1941 р. прем'єр пішов у відставку, заявивши, що збирається стати монахом у одному із віддалених буддистських монастирів.

Війна на Тихому океані

У жовтні 1941 р. прем'єр-міністром Японії став радикальний прихильник війни, колишній головнокомандувач японськими силами в Маньчжурії та військовий міністр 57-річний генерал Хідекі Тодзіо (1884 —1948). Період правління генерала Тодзіо отримав згодом назву часів "сьогунату Тодзіо". Японія остаточно визначилася з планами військових завоювань у регіоні. Планувалося, що військова кампанія триватиме близько трьох місяців, упродовж яких імператорська армія окупує Яву, Суматру, Борнео, Філіппіни, Бірму та Малаю. Війну планувалося розпочати несподіваним масованим ударом по головній базі ВМС США на Гаваях. Головну роль в планованих завоюваннях мав відіграти флот, тому японці хотіли знищити першим ударом якомога більше американських кораблів. Тихоокеанський флот США спільно із Східним флотом Великобри-

Війна на Тихому океані 1941 —1945 рр.

танії налічували 14 лінкорів і важких крейсерів і 3 авіаносці. У розпорядженні Японії перебувало 10 лінкорів, серед яких був найбільший корабель світу "Ямато," і 10 авіаносців.

Задум розробленої адміралом Ямамото операції полягав в тому, щоб з'єднання японських авіаносців непомітно наблизилося до американської бази на Гавайських островах й атакувало її своїми палубними літаками. План був надзвичайно сміливим, оскільки повністю базувався на неочікуваності першого удару. Ретельно готуючись до нападу на СПІА, японці здійснили колосальну операцію дезінформації противника. Японцям вдалося захопити американський флот зненацька. Коли оператори американських радіолокаторів виявили наближення великої групи літаків, вони не зняли тривоги, оскільки не могли собі уявити, що в центральній частині Тихого океану звідкись з'являться японці.

Уранці 7 грудня 1941 р. 350 бойових літаків, піднятих у повітря з шести японських авіаносців, несподівано атакували американську військово-морську базу Пірл-Харбор на гавайському острівці Оаху. Підготовлена в суворій таємниці та добре продумана операція принесла японцям значний успіх. Протягом двох годин американці втратили 5 лінкорів та 13 інших кораблів різних класів. Ще 2 лінкори були серйозно пошкоджені. На землі та в повітрі знищено 188 американських літаків. Загинуло близько 2,5 тис. військових моряків та солдатів. Японці втратили 29 літаків та 5 карликових підводних човнів, які вночі напередодні повітряної атаки намагалися пробратися в бухту й атакувати там кораблі Тихоокеанського флоту. Поразка в Пірл-Харбор струснула Америкою, яка пережила справжній психологічний шок. 8 грудня 1941 р. США оголосили, що країна перебуває в стані війни із Японією. У війну проти Японії вступили також американські союзники: Великобританія та її домініони, Голландія, а також частина держав Центральної та Південної Америки — Куба, Нікарагуа, Панама, Коста-Ріка та ін. 11 грудня 1941 р. війну США оголосили союзники Японії Німеччина та Італія. Війна по-справжньому стала світовою.

18 січня 1942 р. Японія, Німеччина та Італія підписали угоду про розмежування вон ведення бойових операцій. У зону дій Токіо входила ціла Азія, Американський континент, Австралія, Нова Зеландія та морські простори на схід від 70° східної довготи. Відповідно до стратегічного значення ті території, які Японія планувала окупувати, розділено на три зони. До першої зони увійшли Маньчжоу-Го, приморські райони Китаю, Зовнішня Монголія, острів Лусон. Планувалося, що після початку війни з СРСР до цієї ж зони буде приєднано землі на південний схід від Нерчинська та Східну Монголію. Друга зона окупації мала включати решту території Китаю, центральні райони Монголії, Тибет, Східну Індію, Бірму, Таїланд, Індокитай, Малаю, Голландську Індію, Нову Гвінею, решту Філіппінських островів, Північний Сахалін і Сибір до озера Байкал. До третьої зони окупації японці збиралися включити частину територій, які не були заселені представниками монголоїдної раси: Сибір до м. Омськ, Камчатку, Китайський Туркестан, Західну Монголію, Афганістан, східну частину Ірану, Непал, Індію, Австралію, Нову Зеландію та Гавайські острови. Загалом Японія планувала захопити третину земної поверхні, на якій проживала майже половина населення світу.

Уже наступного дня після нападу на Пірл-Харбор японські війська висадилися в Таїланді й, пройшовши через його територію, напали на британські колонії Малаю та Бірму. Під тиском японців Бангкок також оголосив війну Великобританії та СПІА. 22 грудня 1941 р. японці десантувалися на Філліпінах, а 10 січня 1942 р. — в Голландській Індії.

На Філіппінах японці зустрілися з погано навченими частинами філіппінської армії, яка лише починала створюватися, та деморалізованими підрозділами американців. Уже 2 січня 1942 р. японці вступили до Маніли. Ефективну оборону захисники архіпелагу змогли організувати лише на півострові Батаан, куди відступили залишки розбитих американських військ. Позбавлені підтримки з повітря та з моря, в квітні 1942 р. американські війська врешті-решт капітулювали. Лише на Батаані в полон потрапило 78 тис. солдатів і офіцерів. Останім пунктом оборони на Філіппінах став Коррехідор — сильно укріплений острівець в Манільській бухті. На Коррехідорі існувала система підземних фортів і блокгаузів, численні склади зброї, боєприпасів та продовольства. Після тижневого обстрілу та 12-годинного штурму острів був захоплений японським десантом, причому, під час останньої атаки на кожного японця припадало семеро захисників острова. Серед тих, хто капітулював на Коррехідорі, був головнокомандувач американськими силами на Філіппінах генерал Джонатан Уенрайт.

На інших ділянках фронту успіхи японців також були вражаючими. Біля берегів Малаї 10 грудня 1941 р. японська авіація зуміла потопити два потужні кораблі британського флоту "Ріпалс" і "Принц Уельський". Після цього японський флот та авіація безроздільно запанували на просторах Тихого океану. 25 грудня японці захопили Гонконг. Пройшовши через тропічні ліси та гори Малаї, японські війська атакували головну військову базу Великобританії в регіоні Сінгапур з суходолу, з того напрямку, звідки ніхто не чекав удару. Неприступна з боку моря військова база Сінгапур здалася 15 лютого 1942 р. Після окупації Сінгапуру японцями, там одразу ж почалися розстріли цивільного китайського населення. Десятки тисяч китайців та європейців спробували врятуватися від японців, вийшовши в море на пароплавах, рибальських вітрильниках, яхтах і навіть звичайних човнах. Втікачі планували дістатися до Суматри, але саме в той момент, коли біженці долали Малаккську протоку, через неї проходило велике з'єднання японського флоту, Японські кораблі нещадно потопили судна із біженцями, тож живими серед тих, хто покинув Сінгапур, залишилося лише кількасот осіб.

Взяття Сінгапуру було відзначено в Японії як національне свято. З цієї нагоди кожна японська родина отримала від уряду по пакетику червоних бобів, а всі діти країни до 13 років — по торбинці льодяників. Японці перейменували Сінгапур в Сьонан.

Шоковані темпами просування японських військ, британці та американці зазнавали поразки за поразкою. У морській битві в Яванському морі 27—28 лютого 1942 р. японці знищили більшу частину об'єднаного англо-американо-австралійсь-ко-голландського флоту. До березня 1942 р. Японія захопила Яву та більшу частину Філіппін. У квітні 1942 р. реальна загроза японського вторгнення нависла над Австралією та Новою Гвінеєю. Оволодівши Бірмою, навесні 1942 р. японці вийшли до кордонів Індії.

Протягом перших шести місяців війни США та їх союзники втратили в боях з японцями 10 лінкорів і 1 авіаносець. Сукупні втрати сухопутних сил склали майже 300 тис. осіб вбитими та полоненими, тимчасом як Японія втратила лише 20 тис. солдатів та офіцерів.

Початком перелому в ході кампанії на Тихому океані стали морські битви 4—8 травня 1942 р. в Кораловому морі та 3—5 червня 1942 р. — біля атолу Мідуей. Перша із битв закінчилася внічию — і американці, і японці втратили по одному авіаносцеві. Спроба висадити десант на Мідуеї закінчилася жорстоким

44

розгромом японців. Через збіг численних несприятливих для японців випадковостей та завдяки добре організованій американцями обороні атолу, імператорський флот втратив 4 авіаносці. Битва біля атолу Мідуей знову вирівняла сили сторін. Японія втратила свою початкову перевагу в авіаносцях. Морські битви в Кораловому морі та біля Мідуею стали першими в історії війни на морі зіткненнями, в ході яких ворожі кораблі не обмінялися жодним артилерійським пострілом. Всі удари були завдані силами палубної авіації.

У серпні 1942 р., після захоплення американцями о. Гуадалканал, ситуація на фронтах стабілізувалася й встановилося затишшя. Війна набула затяжного характеру. На той час Японія захопила територію Індокитаю, Таїланду, Малаї, Бірми, Філіппін, Голландської Індії та навіть двох з Алеутських островів, загальною площею 8 млн. кв. км з населенням 400 млн. осіб.

Для реалізації програм використання окупованих територій ще у вересні 1941 р. в Японії було створено спеціальний комітет для розробки системи адміністративного управління окупованими територіями. 13 лютого 1942 р. його реорганізовано в Комітет будівництва Великої Східної Азії. Згодом при міністерстві колоній створено окреме Міністерство Великої Східної Азії. Заграваючи із національними рухами, що існували в країнах регіону, Токіо пообіцяв деяким із них надати незалежність. Особливу увагу японський уряд приділяв національним рухам Індонезії. Обіцяючи надати в майбутньому широке самоуправління, японці організували серед місцевого населення досить потужний рух "Три А", який виступав за тісний союз і співпрацю з Японією, що відігравала для всієї Південно-Східної Азії роль "лідера, захисника та світоча". З числа місцевих мешканців були сформовані допоміжні підрозділи "ромусю" і частини територіальної оборони ПЕТА. У серпні 1943 р. японці проголосили незалежність Бірми, а у вересні 1943 р. створили маріонетковий уряд на Філіппінах.

У липні 1943 р. затишшя на тихоокеанському театрі бойових дій закінчилося. На той час, користуючись своїм гігантським економічним потенціалом, Сполучені Штати розгорнули масове виробництво військової техніки. До кінця 1943 р. було вдвічі збільшено кількість суднобудівних підприємств, а кількість зайнятих на них працівників зросла аж в 17 разів! СІЛА розпочали будівництво 28 нових авіаносців, тимчасом як Японія змогла закласти лише 8 авіанесучих кораблів. Протягом 1942 р. промисловість СІЛА випустила 32 тис. танків і 49 тис. військових літаків, вийшовши за показниками випуску цієї продукції на перше місце в світі. Почалася форсована розробка "Манхаттанського проекту" — таємної програми створення ядерної зброї. На реалізацію цієї програми уряд виділив 2 млрд. доларів, а до роботи над нею було залучено 150 тис. науковців, інженерів, робітників та військових.

У 1943 р. Японія змушена була перейти до стратегічної оборони. Американські війська почали наступати на двох головних напрямках. Центральним напрямком командував адмірал Честер іГкміц, а південним — генерал Дуглас Макартур. Американці вдалися до тактики "стрибків барана", що полягала в захопленні окремих стратегічних пунктів, без повного витіснення японських військ з усіх окупованих островів Тихого океану. Захоплені острови ставали базами, із яких наносилися удари по тих сусідніх островах, де ще розміщувалися японські сили. Окремі оточені японські гарнізони блокувалися, а завдяки суттєвій перевазі в повітрі, СІЛА мали змогу цілковито припинити доставку допомоги та боєприпасів оточеним. Головна мета тактики "стрибків барана" полягала в здобутті авіаційних баз, з яких ВПС могли

б здійснювати масоване бомбардування японської території. Військові вважали, що лише знищивши промисловий потенціал Японських островів і підірвавши бойовий дух її населення, вдасться виграти війну. Відповідно до стратегічного плану, в листопаді 1943 р. США закріпилися на остовах Гілберта, в лютому 1944 р. — на частині Маршаллових островів, а в травні — липні 1944 р. — на Маріанських островах. Восени 1944 р. війська США висадилися в західній частині Каролінських островів. Головне значення для американців мало захоплення Маріанських островів, які містячись в центральній частині Тихого океану мали ключове значення для встановлення контролю над широкою морською акваторією. Намагаючись за будь-яку ціну втримати Маріанські острови, влітку 1944 р. японське командування відправило туди головні сили свого флоту. Велика морська битва відбулася 19—20 червня 1944 р. у Філіппінському морі. Користуючись більш ніж подвійною перевагою в силах, американці змогли розбити японський флот й утримати Маріанські острови. Японці втратили три авіаносці і 475 літаків.

Спорудивши на Маріанських островах військово-повітряні бази, США розпочали регулярні авіанальоти на Японські острови. 24 листопада 1944 р. американські "літаючі фортеці" здійснили перший масований авіаудар по території Японії.

Особливо запеклі бої в Маріанському архіпелазі точилися на великому острові Сайпан, який був переданий Лігою націй під управління Японії після Першої світової війни. Острів мав стратегічне значення, крім того там проживала значна кількість японських цивільних колоністів, тому армія отримала наказ оборонятися идалися в самовбивчі атаки на американські кулемети, в госпіталях лікарі роздали отруту та гранати, якими поранені підривали себе на-очах в американців. Цивільне населення острова також вдалося до самогубства. Вишикувавшись обличчям до Японії на високому скелястому мисі Маппі, тисячі колоністів стрибали з урвища. Загалом на Сайпані загинуло 32 тис. військових і близько 20 тис. цивільних осіб. У полон потрапили лише кілька осіб у непритомному стані. Після втрати Сайпану, що була винятково болюче сприйнята в Японії, урядовий кабінет Хідекі Тодзіо змушений був піти у відставку. Новий японський уряд очолив генерал Куїнакі Койсо (1880—1950).

На південній ділянці наступу американські війська восени 1944 р. захопили Нову Гвінею. У жовтні 1944 р. великі сили американської армії та флоту почали висадку на Філіппінах. Залишки японського флоту, які вціліли після погрому біля Маріанських островів, вирушили в район американського десантування. 23 жовтня 1944 р. біля філіппінського острівця Лейте почалася найбільша морська битва Другої світової війни. З обох сторін у ній взяли участь понад 330 великих кораблів, у тому числі 39 авіаносців (35 американських і 4 японських). На бортах американських авіаносців було в 12 раз більше літаків, аніж на японських кораблях. У ході битви, яка тривала чотири дні, японці втратили останні 4 важкі авіаносці, 3 лінкори, 9 крейсерів та багато літаків. Розгромивши японський флот, американці майже безперешкодно висадилися на головному філіппінському острові Лусон. Завдяки допомозі місцевого населення та підрозділів філіппінських партизан "хукбалахапів", американці порівняно швидко оволоділи островом і 6 лютого 1945 р. захопили Манілу. На окремих ділянках фронту японці оборонялися дуже запекло. Захопити Коррехідор вдалося тільки після того, як з його 5000 захисників живими залишилося тільки 20 осіб.

Улітку 1944 р. на противагу значній військово-технічній перевазі союзників японське командування вирішило використати завантажені вибухівкою літаки, які б наводилися на ціль пілотами-смертниками. Було сформовано підрозділи, льотчики яких отримали назву камікадзе (дослівно — "вітер богів", від власної назви тайфунів, що в 1274 і 1281 роках потопили біля берегів Японії флоти з монгольсько-китайськими десантами хана Хубілая). Перший бойовий виліт камікадзе здійснено 21 жовтня 1944 р. Таранивши ворога, 6 пілотованих самогубцями літаків серйозно пошкодили важкий крейсер "Австралія". Через чотири дні 18 камікадзе, атакувавши американські кораблі в протоці Сурігао, вивели з ладу З авіаносці та кілька інших суден. Спеціально для камікадзе було сконструйовано реактивний літак "Ока"("Цвіт Вишні"), який, не маючи шасі, випускався іншим літаком-носієм або ж вистрілювався з катапульти. Загалом пілотами-самогубцями за час бойових дій було здійснено понад 5000 бойових вильотів, з яких лише 20% 'були результативними. Швидко оговтавшись від першого шоку, американці змогли покращити системи ППО своїх кораблів, завдяки чому більшість літаків смертників було збито ще на підльоті до цілей. Загалом камікадзе потопили 45 великих бойових кораблів і іце 300 пошкодили. Крім підрозділів камікадзе, аналогічні загони було створено на флоті: катерників "Сіньйо" ("Потрясіння океану"), людино-торпед "Кайтен" ("Поворот до небес"), моряків мініатюрних підводних човнів "Корю" та "Кайрю" ("Дракон" і "Морський дракон") та бойових плавців "Фукурю" ("Дракони підводного гроту"). У сухопутних військах поширилася практика самовбивчих атак обв'язаних вибухівкою солдатів, які намагалися удертися на позиції противника і там підірвати себе разом з ворогом.

Дещо успішніше для Японії розвивалися протягом 1944 р. бойові дії в Бірмі та Китаї. На території Бірми стратегічна ініціатива залишалася в руках японського командування, а окремим японським підрозділам навіть вдалося просунутися на індійську територію. Лише в грудні 1944 р. британці здійснили контрнаступ, який завершився звільненням від японців значної території Північної та Центральної Бірми. Розпочавши в березні 1944 р. великий наступ в Китаї, японці захопили величезну територію з населенням 60 млн. осіб. Стратегічне значення успіху цього наступу полягало в тому, що наступаючі з Китаю японські війська зуміли з'єднатися із своїми військами, які діяли в Індокитаї.

У самому кінці 1944 р. американський наступ на Філіппінах на якийсь час був затриманий природною стихією. 18 грудня 1944 р. несподіваний тайфун завдав великої шкоди американському флоту, який вів бойові дії у Філіппінському архіпелазі. Перевернулися і затонули три есмінці, причому загинуло понад 800 військових моряків, понад сотню літаків було змито з палуб авіаносців за борт, десятки кораблів зазнали таких пошкоджень, що їм довелося повернутися в порти для ремонту.

Незважаючи на регулярні бомбардування японської території з авіабаз на Маріанських островах, опір імператорської армії не зменшувався. Через порівняно низьку ефективність повітряних ударів по промислових об'єктах, командування американських ВПС прийняло рішення вдатися до бомбардування цивільного японського населення. На думку американських військових, такі нальоти мали б швидко зламати моральний дух мешканців Японії та їх волю до спротиву. 9 березня 1945 р. 333 важкі бомбардувальники Б-29 здійснили наліт на Токіо, використавши при цьому нову тактику. З невеликої висоти на густозабудовані дерев'яні дільниці міста скинуто тисячі запалювальних бомб та каністр з напалмом. Результати нальоту були жахлиьими. Згоріло 267 тис. будинків, що становило

чверть усього житлового фонду Токіо. На повністю вигорілих 16 кв. км території міста у вогні загинуло майже 100 тис. осіб, 130 тис. токійців було обпечено та поранено, а понад 1 млн. залишилися без даху над головою. За кількістю жертв повітряний наліт 9 березня перевищив результати ядерного бомбардування 9 серпня 1945 р. міста Нагасакі. Протягом весни та літа 1945 р. більшість великих міст Японії зазнало подібних варварських бомбардувань цивільного населення.

Навесні 1945 р. американці висадилися в Голландській Індії й почали готуватися до вторгнення на Японські острови. Десантна операція в Японії вимагала посиленого прикриття з повітря, тому верховне командування вирішило захопити два невеликі острівці поблизу Японії — Іводзіму в архіпелазі Волкано та Окінаву в архіпелазі Рюкю. Обидва острівці з давніх часів були заселені японцями, а тому сприймалися як національна територія. Урядова пропаганда наголошувала на тому факті, що впродовж усієї історії країни на землю Японії не ступала нога завойовника. Бої на цих островах були ще запеклішими, ніж на Сайпані. Іводзіма оборонялася протягом лютого — березня, а Окінава — березня — червня 1945 р. У боях за Окінаву взяло участь 900 пілотів-камікадзе, 200 з яких зуміли вразити ворожі цілі.

На допомогу гарнізону Окінави японське головнокомандування вислало найбільший в світі лінкор "Ямато"— свій останній козир . Для того, щоб вивести його в плавання, довелося використати останні запаси нафти, збираючи паливо мало не по всій території країни. Оскільки палива вистачило лише для плавання в один кінець, капітан лінкора отримав наказ, діставшись до Окінави, посадити корабель на мілину й захищати острів, поки не закінчаться боєприпаси. Через відсутність палива лінкор довелося вислати на завдання без повітряного прикриття. Американці виявили "Ямато" ще до того, як він наблизився до американського флоту. В атаку на лінкор було вислано 280 літаків — 4/5 тих сил, якими японці атакували Пірл-Харбор. Незважаючи на запеклий опір, найбільший корабель світу пішов на дно з усіма 2498 членами екіпажу, так і не встигнувши пустити в хід свою артилерію циклопічного калібру.

Лише після повного знищення оборонців Іводзіми та Окінави та самогубства цивільного населення цих островів, американці змогли там закріпитися. Щоб знищити 23-тисячний гарнізон Іводзіми, армія СІЛА змушена була висадити на острів 110 тис. солдатів, а також зосередити біля його берегів понад 600 кораблів, серед яких було 28 авіаносців.

На початок літа 1945 р. Японія опинилася в катастрофічномуму становищі. Майже повністю знищено військовий флот. У строю залишалися лише 6 старих лінкорів, 4 легкі авіаносці, 7 крейсерів та близько сотні дрібніших кораблів. Тим часом тільки флот СІЛА, не враховуючи сил союзників, налічував 94 авіаносці, 57 крейсерів, 350 есмінців та 217 підводних човнів. Щоправда, в строю ще залишалися значні сухопутні сили Японії. На Японських островах було розташовано 1 млн. 150 тис. солдатів і офіцерів, ще 1 млн. — на китайському фронті та 800 тис. — в Маньчжурії. Близько мільйона солдатів і офіцерів залишалося на оточених союзниками островах Тихого океану.

Катастрофічний брак військових ресурсів примусив японців шукати для них фантастичні замінники. Так, наприклад, у промисловому масштабі відбувалася дистиляція замінників бензину з коріння сосни. По усій країні було реквізовано вироби з кольорових металів. Щоденну норму рису, яка видавалася за картковою системою, урізано до 200 г для непрацюючих і 300 г для працюючих

на оборонних заводах. Попри це моральний дух населення залишався досить високим. У прибережних районах формувалися озброєні луками та списами загони самооборони, які збиралися відбивати американські десанти, продовжувався набір у підрозділи камікадзе.

За підрахунками американських військових, для десантної операції на Японських островах довелося б зосередити майже 10 млн. солдатів, причому, втрати під час висадки, за різними оцінками, могли скласти від 10 до 25% особового складу. Американське командування не могло зважитися на такі великі жертви.

Навесні 1945 р. серед японських лідерів ще жевріла надія на укладення почесного миру зі США за посередництвом СРСР. Однак 5 квітня 1945 р. Москва . в односторонньому порядку розірвала угоду про ненапад з Японією, чим остаточно поховала надії на почесний мир. 26 липня 1945 р. США та Великобританія звернулися до Японії з ультиматумом, у якому вимагали негайної та беззастережної капітуляції. Японія відмовилася прийняти такі умови.

Останній етап війни розпочався після того, як 8 серпня 1945 р. війну Японії оголосив СРСР. Таємно перекинуті на Далекий Схід радянські війська ввійшли на територію Маньчжурії, Кореї та Південного Сахаліну. 10 серпня війну Японії оголосила Монголія. її війська також взяли участь в бойових діях проти японців.

Сильного психологічного удару японському керівництву завдало застосування американцями принципово нового виду зброї. 6 і 9 серпня 1945 р. американська авіація скинула на японські міста Хіросіму та Нагасакі дві атомні бомби. У Хіросімі з 306 тис. жителів понад 90 тис. загинуло одразу, а ще десятки тисяч померли пізніше від опіків, ран та радіоактивного опромінення. Втрати серед мешканців Нагасакі були меншими, завдяки горбистому рельєфу місцевості, який частково погасив вибухову хвилю й врятував багатьох людей від теплового випромінювання. У обох містах понад 400 тис. японців стали жертвами променевої хвороби. Десятки тисяч з них згодом померли. У багатьох сім'ях ще протягом десятків років по війні народжувалися діти-каліки.

Японія вже не мала сил зупинити радянський наступ. Не володіючи інформацією про реальний ядерний потенціал США, японське керівництво очікувало нових ядерних ударів. Зважаючи на безнадійну ситуацію, 14 серпня 1945 р. Японія оголосила про свою капітуляцію. Незважаючи на те, що до народу з радіопромовою про капітуляцію звернувся сам імператор, значна частина військових підрозділів продовжувала чинити опір. На окремих островах Тихого океану японські солдати та офіцери, що не бажали здаватися або не знали про закінчення війни, переховувалися в джунглях аж до початку 60-х рр. Останнім японцем, який склав зброю в Другій світовій війні, став лейтенант Хіроо Онода. Закинутий із спеціальною місією на Філіппіни, він переховувався у джунглях, час від часу вступаючи в незначні сутички із філіппінськими військовими та поліцейськими, аж до 1974 р. Тільки після того, як на Філіппіни приїхав його 63-річний колишній командир і офіційно наказав лейтенантові припинити опір, Хіроо Онода здався.

Після оголошеної імператором капітуляції, уряд Кантаро Судзукі (1867— 1948) пішов у відставку. Новий кабінет очолив двоюрідний брат імператора Нару-хіко Хігасікуні (1887—1990). Демонструючи відданість самурайським ідеалам військової честі, військовий міністр попереднього уряду та ще кілька тисяч офіцерів зробили собі харакірі. Від імені Японії акт беззастережної капітуляції 2 вересня 1945 р. підписали представник уряду Мамору Сігеміцу та генерал

Йосігіро Умецу. Підписання документу, який закінчив Другу світову війну, відбулося на палубі американського лінкора "Міссурі" в Токійській затоці. На церемонії були присутніми представники країн антигітлерівської коаліції.

Мужність та фанатична самопожертва сотень тисяч солдат і цивільних жителів урешті-решт виявилися безсилими проти потужної військової машини США та їх європейських союзників. У боротьбі за "Велику Східну Азію" японці втратили вбитими 2,5 млн. осіб. Майже повністю була зруйнована промисловість, вичерпано стратегічні запаси країни. Винятково важким був моральний стан населення, яке після десятиліть ультрапатріотичної пропаганди зіткнулося з принизливою поразкою. Водночас програна війна підштовхнула значну частину населення Японії до переосмислення традиційного суспільного укладу та усвідомлення необхідності реформ.

КОРЕЯ

• Японський колоніальний режим .

• Економічний та політичний розвиток 20—30-х рр.

Японський колоніальний режим

Після анексії 1910 р. Кореї Японією, на території півострова був встановлений жорсткий окупаційний режим. Вся влада, у тому числі й законодавча та судова, зосередилася в руках генерал-губернатора. Для підтримання порядку на території країни постійно дислокувалися дві дивізії японської армії, кілька баз ВМС, понад 1,5 тис. відділків поліції.

Корейцям було заборонено займатися будь-якою громадською діяльністю. Єдиний виняток зроблено для релігійних товариств, найвпливовішим серед яких було "Чхондогьо" ("Вчення небесного шляху"). У школах було заборонено вивчення корейської мови та історії.

Економічне підґрунтя японського домінування становили колонізаційні спілки та банки, яким було передано майже всю землю. Корейські селяни сплачували японським землевласникам кабальну орендну платню. Близько 90 тис. поміщиків володіли більшими земельними угіддями, аніж 2,5 млн. найбідніших селян. Втративши землю, корейці змушені були вести підсічно-вогневе господарство, розчищаючи нові поля. Багато корейців емігрувало, причому японський уряд сприяв переселенню корейських колоністів до Маньчжурії.

Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. У сеульській демонстрації взяло участь майже 300 тис. осіб, що скандували антияпонські гасла. Після того, як поліція зробила спробу силою розігнати демонстрацію, стихійно почалися вуличні сутички, а згодом і повстання. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. За офіційними даними, упродовж березня — травня 1919 р. антияпонські виступи відбулися у 211 з 218 повітів Кореї. Загальна кількість учасників антияпонського руху сягнула 2 млн. осіб.

Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова, у тих регіонах, де корейські та японські емігранти проживали поруч *-в російському Примор'ї та Північно-Східному Китаї.

Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Масові вбивства та тортури захоплених у полон повстанців отримали розголос у цілому світі. Кілька чільних діячів корейського незалежницького руху створили у Шанхаї еміграційний уряд, який очолив Лі Син Ман (1875—1965). Згодом еміграційний уряд Кореї перебрався до США.

Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном Макото Сайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Під час страшної посухи влітку 1919 р. японці виділили 1 млн. ієн для закупівлі хліба голодуючим корейцям. Бажаючи каналізувати соціальне незадоволення населення, японці дозволили створити профспілки. У 1922 р. у Чінджу скликано перший з'їзд корейців-орендаторів землі.

Економічний та політичний розвиток 20—30-х рр.

У середині 20-х рр. у Кореї почала поширюватися комуністична ідеологія. 1925 р., за активної участі діячів Комінтерну некорейського походження, в Сеулі було створено Комуністичну партію Кореї (КПК). У наступні роки корейські комуністи підписали угоду про спільні дії з національно-патріотичним фронтом "Сінганхве" ("Товариство спільних дій"). Незадоволена цим кроком Москва у 1928 р. наказала розпустити КПК.

Після окупації 1931 р. Маньчжурії та створення там маріонеткової держави Маньчжоу-Го, Японія об'єднала її у єдиний економічний комплекс із Кореєю. У зв'язку з цим на території Кореї швидкими темпами розпочалося будівництво стратегічних промислових об'єктів. Японці збудували сучасний металургійний комбінат в Чхонджіні та хімічнй завод в Хиннамі, а також низку інших підприємств та споруд промислової інфраструктури. Протягом 30-х рр. різко зросли японські капіталовкладення у корейську економіку. Згодом, під час Другої світової війни, Корея виробляла третину усієї необхідної японській армії продукції.

У 1931 —1934 рр. на території Північно-Східного Китаю за активної підтримки китайських та радянських комуністів почали формуватися корейські партизанські загони. У 1936 р. корейці створили в Китаї "Товариство відродження вітчизни", почали видавати журнали та газети корейською мовою. У 1937—1940 рр. корейські партизани час від часу здійснювали рейди на територію Кореї. Основні партизанські бази корейських комуністів розташовувалися в Китаї. Після того, як 1941 р. японці зуміли розсіяти більшість партизанських сил корейців, антияпонський рух продовжувався у формі окремих актів саботажу та диверсій.

ПІВДЕННА ТА ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ

• Особливості політичного та економічного розвитку

• Індія

• Бірма

• Сіам (Таїланд)

• Індонезія

• Філіппіни

• Індокитай

Особливості політичного та економічного розвитку

На початок XX ст. всі країни Південної та Південно-Східної Азії, за винятком Сіаму, були колоніями. Найбільшою колонією в регіоні, а водночас й у цілому світі, була Індія. До складу Британської Індії входила територія сучасних Індії, Пакистану та Бангладеш. У адміністративному плані територія Індії поділялася на територію під безпосереднім управлінням Лондона і на понад 500 князівств, де британці правили опосередковано. Європейці складали в Британській Індії лише невеликий відсоток населення. Колоніальний адміністративний апарат тримався у Індії на місцевих жителях.

Незважаючи на понад півторастолітнє панування, британцям не вдалося створити в Індії потужного прошарку асимільованого місцевого населення та трансформувати за західними зразками традиційне індійське суспільство. У країні продовжували існувати сильні кастові, релігійні та побутові упередження до західної культури та західного способу життя, які принесла із собою колонізація. На час завершення Першої світової війни в Індії з'явилися об'єктивні передумови для 'Перемоги національно-визвольного руху. В країні існували дві потужні антиколоніальні політичні сили — Індійський національний конгрес і Мусульманська ліга, національні підприємці зміцнилися настільки, що змогли фінансувати антибри-танські виступи, значно зросла чисельність місцевої інтелігенції.

Індійське суспільство, в якому побутували сильні настрої неприязні до британців, виявилося сприйнятливим для пропаганди національно-визвольних ідей. Унікальність індійського незалежницького руху полягала в його орієнтації на ненасильницькі методи опору. Розроблені харизматичним лідером індусів Махатмою Ганді ідеї ненасильницького опору виявилися значно зрозумілішими та ближчими індійцям, аніж радикальні заклики до збройного опору. Індійське суспільство упродовж усієї своєї історії демонструвало неприхильне ставлення до сили, як засобу вирішення політичних проблем. Втім, як й у кожному суспільстві, серед індійців знаходилися прихильники насильницьких методів боротьби за незалежність та індивідуального терору. Протягом міжвоєнного періоду та Другої світової війни британцям вдалося втримати панування над Індією, але водночас Лондону довелося піти на значні політичні поступки. Прийнята в 1935 р. конституція Індії послужила основою для легального завоювання влади в країні представниками місцевого населення.

Країни Південно-Східної Азії значно відставали від Індії в економічному та суспільно-політичному розвитку. Великобританія, Франція, Голландія та СІЛА, які володіли країнами регіону, зробили ставку на розвиток у своїх колоніях аграрного плантаційного господарства, не надто приділяючи увагу промисловому сектору економіки. Південно-Східна Азія експортувала до Європи та СІЛА каву, чай, тютюн,

каучук, цукор та ін. Особливістю організованого метрополіями плантаційного виробництва було те, що в ньому широко використовувалися традиційні для країн регіону напівфеодальні, а подекуди й майже рабовласницькі виробничі відносини. Європейці не були зацікавлені у вдосконаленні сільськогосподарського виробництва, оскільки щедрі природно-кліматичні умови та дешева робоча сила й так приносили надприбутки.

Плантаційне виробництво спричинило не лише економічні, але й соціальні проблеми у багатьох країнах. Метрополії часто запрошували для роботи на плантаціях вихідців із сусідніх країн де робоча сила була дешевшою. Така ситуація призвела до появи в низці країн регіону великих етнічних громад емігрантів, які найчастіше зовсім не бажали інтегруватися в місцеві суспільства. Аналогічні процеси відбувалися й у підприємництві та торгівлі, де левова частка капіталу належала європейцям, індійцям або китайцям. Найбільша кількість емігрантів проживала у Бірмі (індійців) та Малаї (китайців).

Домінування в промисловості та фінансово-кредитній сферах вихідців із Індії та Китаю значно загальмувало розвиток бірманського визвольного руху. Лише в 30-х рр. у Бірмі з'явився організований національний незалежницький рух. Слід зауважити, що політичні процеси, які відбувалися в Бірмі, безпосередньо залежали від перебігу подій у сусідній Індії, з якою Бірма була пов'язана в адміністративному відношенні.

Найрозвиненішими серед країн Південно-Східної Азії були Філіппіни, які порівняно зі своїми сусідами, мали найвищий освітній рівень населення. В країні існували потужний національний рух, політичні партії та законодавча асамблея. Американці пообіцяли надати в майбутньому Філіппінам незалежність, тому національно-патріотичний рух в країні розвивався мирним парламентським шляхом. США інвестували в економіку Філіппін майже 400 млн. доларів, що дозволило збудувати низку переробних підприємств, мережу доріг, покращити міську комунальну інфраструктуру. Упродовж майже всього міжвоєнного періоду Філіппіни переживали економічне піднесення. Зважаючи на добрі стосунки із США, Філіппіни під час Другої світової війни прохолодно поставилися до японців, які окупували архіпелаг в 1942 р. Філіппіни були єдиною країною, в якій під час війни на Тихому океані існував потужний антияпонський рух "Хукбалахап".

Найбільшою колонією регіону була Голландська Індія (Індонезія). Колоніальне панування Голландії над Індонезією виправдовувалося ідеєю "боргу честі", який полягав в тому, що оскільки голландці довгий час отримували прибутки від володіння колонією, перш ніж звільнити її, вони повинні віддячитися їй шляхом створення індонезійської системи освіти, покращення соціальної інфраструктури, підготовки кадрів для майбутнього незалежного існування. Вже в 20-х рр. у Індонезії виникли перші політичні організації національно-визвольного спрямування. Значною проблемою для прихильників незалежності була етнічна різнорідність індонезійського архіпелагу. Голландська Індія ніколи раніше не існувала в тих територіальних межах, в яких вона опинилася внаслідок голландського завоювання. Метрополія спритно користувалася суперечностями та протистоянням серед місцевого населення.

За типом розвитку близькою до Індонезії була британська колонія Малая. Подібно до Бірми, значною проблемою країни стала еміграція. Через наплив китайців сильно змінився етнічний характер слабо заселених територій. У міжвоєнний період малайці складали вже менше половини населення своєї країни.

Малайський національно-визвольний рух був дуже слабким через поділ території країни на окремі султанати, що, втім, не заважало британцям посилено експлуатувати природні багатства країни. У 30-х рр. Малая давала майже половину світового видобутку олова.

Єдиною незалежною країною в регіоні був Сіам. Хоча ще в середині XIX ст. йому нав'язано нерівноправні угоди, усе ж країна зуміла зберегти незалежність. Здійснивши на початку XX ст. обережні реформи, Сіам зміг в кілька разів збільшити свої бюджетні прибутки, що дозволило реалізувати дорогі проекти залізничного будівництва, переозброєння армії тощо. Успішно розвивалася гірнича промисловість, з'явилися національні банки. На зовнішньополітичній арені Сіам вміло маневрував між великими державами, намагаючись не допустити посилення на своїй території впливів жодної із них.

Приклад Сіаму спростовує твердження деяких європейців про те, що реформування традиційних виробничих відносин чи зміни в соціально-політичні сфері в країнах Південно-Східної Азії здійснювалися лише представниками західного світу в колоніально залежних країнах. У 30-х рр. абсолютну монархію в Сіамі змінила конституційна. Напередодні Другої світової війни Сіам зблизився із Японією й під час війни на Тихому океані виступив на її боці.

Країни Південно-Східної Азії протягом міжвоєнного періоду продемонстрували міцність своєї культурно-цивілізаційної основи. Не лише в країнах із переважанням буддистського населення (Цейлоні, Бірмі, Лаосі, Камбоджі), але й в мусульманських (Індонезія, Малая), християнських (Філіппіни) та конфуціан-ських (В'єтнам) країнах, національно-визвольні рухи мали переважно мирний характер. Під час війни на Тихому океані всі країни регіону були окуповані Японією. Поразки у війні із японцями дискредитували уряди метрополій. З огляду на власні інтереси, Токіо підтримав національно-визвольні сили в окупованих країнах й навіть дозволив деяким із них проголосити формальну незалежність (Бірма, Філіппіни, Індонезія). Це відіграло вирішальну роль в здобутті країнами регіону повної незалежності після завершення Другої світової війни.

ІНДІЯ

• Антиколоніальний рух. Махатма Ганді

• Перша акція громадської непокори

• Друга акція громадської непокори

• Друга світова війна

Антиколоніальний рух. Махатма Ганді

Для Індії, як і для багатьох інших країн Азії, період після Першої світової війни позначився переходом від діяльності порівняно нечисленних національно-патріотичних груп до масового національно-визвольного руху. Війна сколихнула традиційно спокійну та звичну для більшості індійців шкалу духовних цінностей та політичних орієнтацій.Антиколоніальний рух Індії у міжвоєнний період був представлений двома потужними політичними силами — Індійським національним конгресом (ІНК) та Мусульманською лігою. У 1919 р. керівником Конгресу став авторитетний лідер

індуїстів Мохандас Карамчанд Ганді (1869— 1948), якого називали Махатма (Велика душа). Махатма Ганді походив із родини міністра невеликого князівства в Гуджараті, навчався в Ахмадабаді та Лондоні, здобувши фах правника, в 1893—1915 рр. працював адвокатом, юристконсультом, а згодом чиновником Верховного суду Наталю в Південній Африці. Під час англо-бурської війни він організував санітарний підрозділ, який надавав допомогу британським військам. Самостійно вивчаючи релігійну літературу та філософію, Махатма Ганді виробив власну етику щоденної поведінки та ставлення до світу. Основою його поглядів була повага до інших людей і повна відмова від насильства чи примусу в стосунках із суспільством. Лідер ІНК вів аскетичний спосіб життя, вживав тільки вегетаріанську їжу, вже в 30-річному віці припинив статеве життя, воліючи сублімувати сексуальну енергію. Лідер ІНК носив особисто виготовлений одяг із домотканого полотна та

дерев'яні сандалі й пропагував ремісниче самозабезпечення. Єдиним предметом розкоші, який дозволяв собі Махатма Ганді, був старовинний срібний кишеньковий годинник. Простота в спілкуванні, чудове почуття гумору, ясність викладу думок, послідовність у відстоюванні своїх етичних та патріотичних поглядів зробили Махатму Ганді винятково популярною фігурою в Індії. Увесь міжвоєнний період індуського незалежницького руху пройшов під його визначальним впливом.

Серед мусульманського населення Індії не менш впливовою особою був лідер Мусульманської ліги Алі Мухаммед Джинна (1876—1948). А.М. Джинна народився в Карачі в купецькій родині. Отримавши юридичну освіту у Великобританії, він працював адвокатом у Бомбеї. У 1906 р. А.М. Джинна став членом Індійського національного конгресу, а з 1912 р. паралельно почав співпрацювати із Мусульманською лігою, яку згодом очолив.

Упродовж Першої світової війни представники різноманітних політичних організацій колонії неодноразово зверталися до британської влади зі зверненнями, в яких на тлі запевнень у лояльності місцевого населення до бритаців, індуські та мусульманські організації висловлювали надії на те, що після закінчення війни метрополія покращить становище корінного населення Індії. Восени 1918 р., звертаючись з вітальною телеграмою з нагоди закінчення війни, ІНК черговий раз нагадав про свої прохання.

Перші роки після закінчення світової війни були періодом тісного співробітництва між Індійським національним конгресом та Мусульманською лігою. Ще в кінці 1915 р. на спільній сесії ІНК та Мусульманської ліги в Бомбеї лідери мусульман та індусів домовилися про єдину програму реформ, яких вони збиралися вимагати від британців. Для кращої координації зусиль, спрямованих на досягнення незалежності, вирішено проводити сесії обох національно-патріотичних організацій

55

британська Індія в 1918—1939 рр.

одночасно і в одному місці. Згодом узгоджено параметри взаємних поступок у питаннях виборів до провінційних парламентів. Упродовж 1918—1922 рр., поступово втрачаючи самостійність, Мусульманська ліга все більше переходила на позиції, запропоновані ШК.

Британці не мали наміру суттєво лібералізувати свій колоніальний режим у Індії. 6 липня 1918 р. було оприлюднено довгоочікувану доповідь комісії британського державного секретаря Е.С. Монтегю та віце-короля Індії Ф.Дж. Челмсфорда про перспективи передачі частини владних повноважень у провінціях представникам місцевого населення та поступову підготовку до створення окремого уряду Індії. Суть запропонованої реформи полягала в поділі влади у колонії на центральну та провінційну, та її перерозподілення між британськими губернаторами та вибраними з-поміж місцевого населення парламентами окремих штатів. Особливі застереження викликало те, що виборчі права надавалися лише 2% 315-міль-йонного населення Індії.

Через те, що досить поміркований проект запропонованих змін не торкався основ британського панування в колонії, надзвичайна сесія ШК в Бомбеї засудила ці пропозиції. Водночас на тому ж зібранні частина членів Конгресу, заявивши про своє бажання співпрацювати з британцями, вийшла зі складу організації. Розкольники створили власну політичну організацію під назвою Індійська ліберальна федерація.

Запропонована реформа не змогла задовільнити очікування більшої частини жителів країни. В Індії стихійно розпочалися антибританські виступи. Демонстрації та страйки відбулися в Делі, Калькутті, Амрітсарі, Бомбеї, Лахорі та Ахмадабаді. Активізація антиколоніального руху змусила британців вдатися

до екстраординарних заходів. Лондон повернувся до матеріалів спеціальної комісії члена Верховного суду Великобританії Сіднея Роулетта, який під час світової війни вивчав діяльність індійських радикалів. На основі її рекомендацій 18 березня 1919 р. прийнято закон про охорону порядку ("Закон Роулетта"), який дозволяв без суду арештовувати та висилати осіб лише запідозрених у антибританській діяльності, а також обмежував основні права особи. "Закон Роулетта" запровадив практику використання надзвичайних законів військового часу в щоденному політичному житті Індії.

У цій ситуації як засіб боротьби з колоніальною адміністрацією Махатма Ганді запропонував створити лігу "Сатьяграха" ("Міцність у вірі"), члени якої декларували відмову від насильницьких засобів боротьби. Надалі ідеологією всього національного руху Індії стала філософія пасивного опору. Лідери мусульманської громади Індії продовжували започаткований ще до Першої світової війни халіфатистський рух. У серпні 1919 р. в Лакхнау відбулася перша загальнонаціональна халіфатистська конференція. На ній було створено Всеіндійський халіфатистський комітет. Однією з популярних форм руху була хіджра — масовий вихід мусульман у сусідні ісламські країни.

Перша акція громадської непокори

На заклик ІНК 6 квітня 1919 р. в колонії розпочався хартал — загальний страйк (букв, "зачинення крамниць"). 8 квітня 1919 р. М. Ганді оголосив про початок першої кампанії громадської непокори. Уперше в історії Індії антиколоніальні виступи відбувалися на тлі покращення стосунків між мусульманами та індуїстами. Однак, поступово, початково ненасильницький рух почав виходити з-під контролю. Зіткнення маніфестантів з колоніальною поліцією відбулися в Калькутті, Бомбеї, Ахмадабаді та інших містах.

Найбільш криваві події відбулися в населеній етнорелігійною групою сикхів провінції Пенджаб, яка також приєдналася до індуїстського антибританського руху. У квітні 1919 р. командувач гарнізону Амрітсару генерал Реджинальд Дайєр наказав силою розігнати демонстрацію сикхів, унаслідок чого загинуло двоє маніфестантів. Бажаючи помститися, войовничі сикхи прорвалися у заселену європейцями дільницю міста й вбили там кількох британців. У місті було введено надзвичайний стан. Оскільки під час нападу на європейців місцеві жителі побили жінку-місіонера та лікарку місіс Шервуд, генерал Р. Дайєр, який був її особистим другом, віддав наказ встановити в місті "пост повзання". Усіх місцевих жителів, які проходили вулицею, на котрій стояв цей пост, змушувалили проповзати повз солдатів по землі. Тих, хто обурювався, били батогами. Це покарання стало формою покути місцевого населення за напад на європейців.

Всупереч забороні британців, 13 квітня 1919 р. на одній із площ Амрітсару зібрався великий мітинг. За наказом генерала Р. Дайєра солдати розстріляли мітинг, унаслідок чого від куль та в тисняві загинуло 379 осіб і 1500 було поранено. За розстріл демонстрації у Амрітсарі, звинувачений у перевищенні службових повноважень, генерал Р. Дайєр був позбавлений військового звання. Згодом він подав апеляцію й був виправданий.

Зважаючи на такий розвиток подій, М. Ганді звернувся до членів Конгресу з закликом припинити акцію через небезпеку її переростання в прямі зіткнення з британцями. Тоді ж почалася розробка детально регламентованого плану

проведення кампанії "ненасильницького неспівробітництва". Запропонований М. Ганді план у вересні 1920 р. затвердила сесія ІНК в Калькутті. Політика "ненасильницького неспівробітництва" передбачала чотириступінчате наростання тиску на колоніальну адміністрацію. Окремими кроками мали стати: публічно оголошена відмова від орденів, титулів та відзнак, наданих британцями, бойкот законодавчих органів, судів, навчальних закладів та інших інституцій колоніальної адміністрації, бойкот товарів та послуг неіндійського походження та, як остання стадія протесту, — відмова від сплати податків. Передбачалося, що всі заходи організовано здійснюватимуться лише з дозволу керівних органів Конгресу.

Проводячи підготовку до широкомасштабної кампанії, ІНК здійснив невелику пробу сил, організувавши в листопаді 1920 р. бойкот виборів до місцевих органів влади. Результати бойкоту були успішними, оскільки 2/3 усіх виборців не прийшли на виборчі дільниці. У грудні 1920 р. М. Ганді заявив, що, у випадку послідовного та організованого дотримання розробленого ним плану, Індія досягне незалежності впродовж найближчих 12 місяців.

У 1921 р. ІНК почав повільно посилювати тиск на британську владу. Тисячі індійців повертали британські урядові нагороди та відмовлялися від своїх посад і почесних звань. Серед тих, хто віддав свої нагороди, був навіть світової слави бенгальський письменник та лауреат Нобелівської премії Рабіндранат Тагор (1861— 1941). Відмовившись від навчання в британських школах, індійці створили власні навчальні заклади. Акцію бойкоту британських товарів з радістю підтримали індійські текстильні промисловці, які були зацікавлені у послабленні своїх європейських конкурентів. 1 серпня 1921 р. у день смерті відомого лідера індійського незалежницького руху Б.Г. Тілака по всій Індії відбулися публічні акції, в ході яких індійці на велетенських вогнищах палили британські товари. Мусульмани почали відмовлятися служити в колоніальній армії.

Відновився рух національних волонтерів — парамілітарного утворення, організованого ІНК напередодні Першої світової війни. Волонтери носили уніформу, проходили військовий вишкіл, але водночас не користувалися жодною зброєю і не намагалися її здобути. Значення цих загонів було радше психологічне. Національні волонтери встановлювали пікети біля крамниць бойкотованих купців, роздавали листівки тощо.

Фахівці з індійських питань порадили британському урядові організувати приїзд до колонії когось із представників монаршої родини, оскільки це мало позитивно вплинути на схильну до поклоніння харизматичній особі психологію східної людини. 17 листопада 1921 р. до Індії приїхав принц Уельський, однак його приїзд тільки погіршив становище британців у колонії. Бажаючи продемонструвати незалежність та рішучість, саме в день приїзду спадкоємця Британської корони Конгрес оголосив про початок нового харталу та закликав бойкотувати представника королівської родини. Оскільки частина індійців все ж вийшла на вулиці, щоб привітати кортеж принца, стихійно почалися сутички між прихильниками сатьяграхи і тими, хто хотів вшанувати спадкоємця британського престолу. На вулицях Делі почали споруджувати барикади, демонстранти підпалювали будинки та перевертали трамваї. Центр індійської столиці охопили масові заворушення. Поліція застосувала силу. Під час заворушень лише одного дня загинуло 53 особи. Британці поклали всю відповідальність за жертви 17 листопада на Індійський національний конгрес. Весь керівний склад ІНК, за винятком М. Ганді, було арештовано, а організацію національних волонтерів заборонено. Загалом за ґратами опинилося понад ЗО тис. осіб. М. Ганді британці не арештували, побоюючись масових акцій протесту, які могли розпочатися зважаючи на його великий

авторитет. Масові заворушення в Делі в день приїзду принца Уельського негативно вплинули на міжнародній імідж Великобританії, продемонструвавши нездатність Лондона контролювати ситуацію в Індії.

На початку 1922 р. антианглійський рух знову почав виходити з-під контролю. Без дозволу керівних органів ІНК округ Гунтур перейшов до останньої стадії кампанії опору — відмови від сплати податків. Хоча досвід Гунтуру виявився надзвичайно позитивним (упродовж місяця британці зібрали лише 5% від звичайного рівня податкових надходжень), М. Ганді рішуче протестував проти переходу до цієї стадії акції. Після тривалих роздумів М. Ганді дозволив розпочати останню стадію кампанії, але тільки в одному невеликому окрузі Бардолі, який населяло лише 87 тис. осіб. Водночас 1 лютого 1922 р. М. Ганді надіслав віце-королю Індії ультиматум, у якому погрожував розпочати таку акцію в усій країні, якщо не буде звільнено арештованих і не припиняться репресії. Британці не відповіли на це послання. Вагання М. Ганді пояснювалися побоюваннями, що після припинення сплати податків й автоматичного припинення виплат заробітної платні службовцям правоохоронних та адміністративних служб, вони покинуть свої робочі місця й в країні почнеться хаос. Лідер ІНК вірив, що британців вдасться примусити покинути Індію, не доводячи ситуацію до соціального катаклізму.

Від остаточного краху колоніальну адміністрацію врятували події в маленькому селі Чаурі Чаура (Об'єднана провінція — тепер Уттар-Прадеш), де розлючені поводженням влади мешканці загнали 22 місцевих поліцейських до будиночка їх відділку і там живцем спалили. Дізнавшись про ці події, М. Ганді, який мав вроджену відразу до насильницьких дій, негайно наказав припити всі протестаційні акції. На думку лідера ІНК, існувала загроза повторення подібних подій в інших місцях, що дало б змогу британцям, застосувавши силу, фізично знищити антиколоніальний рух. За наказом М. Ганді, 12 лютого 1922 р. акцію ненасильницького неспівробітництва було припинено. Ув'язнені лідери ІНК протестували проти цього рішення, вважаючи, що залишається можливість "дотиснути" британців, однак М. Ганді не прислухався до їх голосу, сказавши, що вони є "мертвими з громадської точки зору". Такі дії лідера Конгресу значно деморалізували національно-патріотичний рух, і коли 10 березня 1922 р. британці наважилися заарештувати самого М. Ганді, протестів майже не було. Через тиждень М. Ганді був засуджений до 6-річного ув'язнення. Щоправда, після того як в січні 1924 р. в тюремному лазареті йому зробили операцію видалення апендициту, і його стан погіршився, британці вирішили випустити лідера ІНК. 5 лютого 1924 р. він вийшов на волю.

Підсумовуючи наслідки першої акції громадської непокори, губернатор Бомбею лорд Ллойд так прокоментував поведінку М. Ганді: "Але і налякав він нас! Через його програму в'язниці переповнилися. Зрозуміло, що не можна без кінця арештовувати людей, тим більше коли їх 319 мільйонів. Експеримент Ганді був найбільш колосальним експериментом у світовій історії, й він майже вдався".

Наступні п'ять років після придушення першої акції громадської непокори були часом спаду національно-визвольного руху в Індії. З ІНК почали виходити окремі члени та цілі фракції. У 1924 р. у складі Конгресу залишилося лише 200 тис. осіб. Наступного року група колишніх діячів ІНК відновила таємну індуїстську організацію тоталітарного спрямування "Махасабха хіндустані" ("Великий союз індусів"). У самому Конгресі Мотілал Неру (1861—1931) та Чандра Дас (1870—1925) створили Свараджистську партію (від "сварадж" —"незалежність"). Багато мусульман, розчарованих нерішучою політикою Конгресу, котра, на їх думку, призвела до невдачі акцію громадської непокори, повернулося до

Мусульманської ліги, яка, щоправда, також переживала не найкращі часи. Після ліквідації в 1924 р. республіканським урядом Туреччини халіфату халіфатиський рух теж пішов на спад.

У другій половині 20-х рр. А.М. Джинна все більше відходив від попередньої політики поступок Національному конгресу. 20 березня 1927 р. у делійському готелі "Вестерн" відбулася нарада 30 найвпливовіших лідерів мусульманського незалежницького руху. Обговоривши отримані від ІНК пропозиції проведення спільної виборчої кампанії, лідери Мусульманської ліги вирішили з ними погодитися за умови забезпечення за мусульманськими депутатами третини місць в центральних представницьких органах і переважаючої більшості в парламентах Пенджабу та Бенгалії. Національний конгрес погодився на запропоновані умови.

Друга акція громадської непокори

і

Відродження індійського незалежницького руху було пов'язане з погіршенням економічного становища в кінці 20-х рр. Починаючи з 1925 р., Великобританія провадила політику економічного тиску на Індію, встановлюючи завищений обмінний курс фунта щодо рупії та преференційні митні ставки й податкові обмеження, що дискримінували індійську промисловість. Сповільнюючи розвиток індійської промисловисті, криза суттєво погіршила матеріальний стан населення колонії. Незадоволення економічною політикою метрополії виявлялося в страйках та маніфестаціях. Особливе обурення населення викликав запроваджений віце-королем лордом Рідінгом "соляний закон", який ввів у Індії державну монополію на продаж солі. Сіль, яка в умовах жаркого клімату Індії є предметом першої еобхідності, було заборонено самостійно виварювати із морської води.

Другу акцію громадської непокори знову очолив М. Ганді. На той час він став відомою та популярною далеко за межами Індії особою. Аскетизм та духовна стійкість привернули до нього симпатії європейської преси, тому британці змушені були обережніше ставитися до індуського політика. У грудні 1928 р. на сесії Конгресу в Кальтутті М. Ганді звернувся до британського уряду з вимогою надати Індії незалежність. У випадку відмови М. Ганді погрожував ще більшою, ніж це було на початку 20-х рр., акцією непокори. Наданий британцям на роздуми термін визначено до 31 грудня 1929 р.

Остерігаючись спалаху антианглійського руху, 31 жовтня 1929 р. віце-король лорд Ірвінг (Едвард Галіфакс) зробив публічну заяву про те, що в майбутньому Індії може бути надано статус домініону. Однак ця заява не "випустила пару", а, навпаки, загострила ситуацію, оскільки, відчувши свою силу, діячі Конгресу перейшли в наступ. У грудні 1929 р. в Лахорі ІНК оголосив про перехід до активних дій на шляху досягнення "пурна сварадж" (повної незалежності).У ніч на 1 січня 1930 р. почалася друга акція громадської непокори. Уперше публічно було піднято прапор індійського незалежницького руху — червоно-біло-зелене полотнище. Пізніше червону смугу замінено шафрановою, а на білій уміщено стилізоване зображення "чарки" — колеса ручної прядки як національного символу індійської незалежності.

На заклик Конгресу 26 січня 1930 р. відбулося перше публічне святкування дня незалежності. Масовість виступів дали змогу ІНК перейти до політики прямого тиску на уряд колонії. ЗО січня в газеті "Молода Індія" М. Ганді опублікував 11 пунктів програмних вимог до британського уряду. Програма не включала надто

радикальних гасел і передбачала, головним чином, заходи з економічного врегулювання, зокрема: скасування соляної монополії, зменшення на 50% військового бюджету колонії, зменшення наполовину земельного податку, встановлення реального курсу рупії, заборону продажу алкоголю та наркотиків, встановлення протекціоністських мит на привізний текстиль тощо.

Для того, аби символічно відзначити початок другої акції громадської непокори, з 12 березня 1930 р. М. Ганді розпочав піший "соляний похід". Протягом 24 днів разом із 78 своїми найближчими прихильниками він подолав 300 км від Ахмадабада до Данді на узбережжі Аравійського моря. Дорогою М. Ганді та його прихильники збирали мітинги та виголошували промови. Лідер ІНК закликав носити власноруч виготовлений національний одяг, розвивати ремесла, не практикувати шлюбу в дитячому віці, оскільки він руйнує жіноче здоров'я. Особливо активно М. Ганді закликав ігнорувати "соляний закон". Дорогою до діячів ІНК приєднувалося багато людей, і на берег моря прийшло вже кілька тисяч осіб. 6 квітня 1930 р. в присутності великої кількості прихильників та журналістів М. Ганді набрав у свій казанок морської води й, закип'ятивши її, виварив дрібку солі. Ця акція мала символізувати відмову від британських товарів і задекларувати намір надалі обходитися власноруч виробленими товарами. Дрібка солі із рук М. Ганді одразу ж стала реліквією і була продана за 1600 рупій.

Порушення соляної монополії почалися по всій країні. ІНК видав спеціальний посібник із виварювання солі, а визначні діячі незалежницького руху публічно виварювали сіль просто на даху будинку ІНК в Делі. Британська влада відреагувала на демонстративне порушення закону арештами. Протягом перших шести місяців другої акції громадської непокори в тюрмах опинилося 60 тис. осіб, арештованих за антибританські виступи.

У багатьох місцевостях населення відповідало на репресії насиллям. У Чіттагонзі (Східна Бенгалія) населення міста захопило арсенал. У багатьох місцевостях припинено сплату податків. 25 квітня 1930 р. в Пешаварі два взводи 2-го батальйону 18-го королівського Гарвалійського полку, послані на придушення антибританських виступів, відмовилися стріляти в демонстрантів. Перейшовши на бік патріотів, солдати взяли участь у боях з колоніальними військами.

У результаті запеклих вуличних боїв було вбито кількасот осіб і спалено бронеавтомобіль. З 25 квітня до 4 травня 1930 р. місто перебувало в руках повсталих. Лише стягнувши великі сили включно з артилерією та авіацією, британці змогли примусити пешаварців капітулювати. Такі ж події відбулися в Шолапурі, де жителі розігнали поліцію і впродовж тижня утримували владу. 5 травня 1930 р. британці арештували М. Ганді. Реакцією на це став хартал. На заклик ІНК прихильники М. Ганді спробували захопити соляні склади. Учасники акцій розділилися на групи по 25 осіб і група за групою йшли під кийки поліції, намагаючись прорвати поліційне загородження. Ніхто з атакуючих не застосовував сили й навіть не намагався захищатися від ударів. Поліція жорстоко била наступаючих, але натиск не меншав, й зрештою в багатьох місцях нерви в поліцейських не витримували. Учасникам акцій вдалося захопити деякі із соляних складів й роздати сіль всім охочим.' Мирний штурм складів мав дєморалізуючий вплив на психологічний стан британських сил правопорядку та службовців колоніальної адміністрації, які відчули себе дуже приниженими. Частина європейців, що постійно мешкала в Індії, почала підтримувати вимоги Національного конгресу. У червні 1930 р. британці оголосили ІНК незаконною

організацією. Ув'язнення лідерів ІНК позбавило частину діячів незалежницького руху моральних стимулів стримування. В деяких місцевостях почалися напади на британців та лояльно налаштованих до Лондона місцевих жителів. Тюрми переповнилися, але кількість бажаючих добровільно туди потрапити за справедливу справу не зменшувалася.

У цій ситуації було оприлюднено рекомендації комісії Дж. Сімпсона, яка вже два роки вивчала ефективність реформ Монтегю-Челмсфорда. Звіт рекомендував розширити виборчі права місцевого населення так, щоб принаймні 10% корінних жителів Індії могли брати участь у виборах. Крім цього комісія радила збільшити самостійність провінцій, але й надалі залишити всі головні повноваження в руках центральної колоніальної адміністрації. Поміркованість запропонованих законів не задовільнила учасників опозиційного руху.

Перехід Національного конгресу до активних дій викликав негативну реакцію з боку мусульманських організацій. Відмовившись від участі в організованих ІНК антиколоніальних виступах, лідери мусульман виступили з ініціативою влаштувати прямі переговори між британськими та індійськими представниками. У листопаді 1930 р. в Лондоні відкрилася конференція круглого столу, в якій взяли участь представники британського парламенту та колоніальної адміністрації, з одного боку, й представники індійських князівств, мусульманських організацій, Індійської ліберальної партії та "Хінду махасабхи" — з іншого. ІНК відмовився від участі в роботі конференції. Конференція, на якій не була представлена найбільша з політичних сил антиколоніального руху, була приречена на неуспіх.

Після проведених у тюрмі переговорів між віце-королем та лідерами ІНК, 26 січня 1931 р. влада звільнила М. Ганді та чільних лідерів Конгресу. М. Ганді було запрошено на переговори до палацу віце-короля. Лідер ІНК прибув туди в своєму традиційному вбранні із домотканого полотна та саморобних сандалях. Уїнстон Черчілль назвав його за це "напівголим факіром". 5 березня 1931 р. М. Ганді підписав з віце-королем лордом Ірвінгом угоду, названу згодом Делійським пактом. Угода передбачала припинення акції громадської непокори в обмін на легалізацію ІНК та інших опозиційних організацій та амністію учасникам антиурядових виступів. Легально дозволялося пропагувати бойкот алкоголю та опіуму, а також іноземного текстилю. Британці не прийняли головних вимог програми ІНК, що стосувалися визначення чітких умов надання країні статусу домініону, а ті пункти, з якими погодилися, обмежили примітками, котрі звели нанівець їх значення. Самостійно видобувати сіль дозволялося лише в приморських провінціях. Амністія учасникам подій 1930—1931 рр. не поширилася на солдатів-гарвалійців. Реальним досягненням конгресу стало скасування надзвичайних законів та визнання ІНК як сторони в переговорному процесі з владою.

Усю другу частину 1931 р. М. Ганді провів у Лондоні, беручи участь у засіданнях круглого столу, що мав визначити майбутнє Індії. Під час перебування в Лондоні лідер ІНК став дуже популярною особою. Він давав численні інтерв'ю, виступав із лекціями та промовами, брав участь у філософських дискусіях. М. Ганді зустрічався у Лондоні з відомими людьми: Бернардом Шоу, Чарлі Чапліном, Ллойд Джорджем і навіть королем. Єдиним, хто відмовився зустрітися із керівником індійського незалежницького руху, був У. Черчілль. Повертаючись до Індії, М. Ганді на запрошення Беніто Муссоліні відвідав Італію, яка прийняла його з високими почестями, які традиційно надавалися керівникам держав.

Переговори були перервані 4 січня 1932 р. без жодного поступу. М. Ганді, який повернувся до Індії та лідерів Конгресу, в черговий раз заарештовано. Приводом до арешту стало те, що окремі підрозділи Конгресу продовжували акції непокори, що своєю чергою, призводило до застосування насильства. Віце-король видав маніфест та низку законів, згідно з якими Національний конгрес оголошено поза законом, а його майно конфісковано. Упродовж перших чотирьох місяців 1932 р. заарештовано 80 тис. осіб, а до березня наступного року — 120 тис. опозиціонешк. Для наведення порядку у віддалених водщЄВОСТЯХ британці спорядили кілька ^карадЬНИХ еКСПеДйщи. Опір у різйих формах продовжувався неорганізовано, але

М. ГаНДІ ВЛІТКУ 1932 р. звернувся ІЗ ЗаКЛИКОМ про припинення акцій опору. Лідер

ІНК наголошував на тому, що індійське суспільство виявилося неготовим до організованої боротьби й потребує насамперед внутрішньої консолідації. Своєю найближчою метою М. Ганді оголосив ліквідацію кастових упереджень, перш за все щодо індійських паріїв — касти хариджанів (недоторканих).

Влітку 1933 р. М. Ганді розпочав голодування, і його випустили з тюрми. Упродовж 30-х рр. британці періодично арештовували та звільняли М. Ганді. Загалом протягом життя лідер ІНК провів в тюрмі 2338 днів — майже 6 з половиною років. У липні 1933 р. М. Ганді оголосив про зміну тактики. Масову ненасильницьку непокору він рекомендував замінити непокорою індивідуальною, що полягала в широко афішованих та пропагованих акціях, до яких залучалися відомі особи. У відповідь у серпні 1933 р. британці знову заарештували М. Ганді.

Протягом травня — червня 1934 р., після того як сесія Конгресу в Патні офіційно оголосила про припинення акцій громадської непокори, британці зняли з ІНК заборону діяльності. У середовищі діячів національно-визвольного руху посилилися настрої розчарування та апатії. Розклад Конгресу підсилювався політикою поступок, на які йшов Лондон в питаннях внутрішнього устрою Індії. Восени 1935 р. М. Ганді склав із себе повноваження керівника Індійського національного конгресу, хоча й надалі продовжував справляти на його політику вирішальний вплив.

У 1935 р. Великобританія прийняла конституцію Індії. Колоніальна конституція складалася з двох частин: федеральної, що регулювала правовідносини в князівствах та на частині території, контрольованій місцевим урядом Індії (45% території колонії), та провінційної на решті території. "Провінційна" частина конституції увійшла в дію з 1937 р., а "федеральна" так і не була реалізована. Конституція передбачала створення Державної ради з 260 депутатів, у якій 105 місць резервувалося за правителями князівств, та Федеральних зборів у складі 375 депутатів, серед яких князі мали 125 мандатів. Виборче право отримали 30 млн. осіб, що складало лише 1.1% населення країни. Цензом при отриманні виборчих прав був майновий стан та рівень особистої освіти. Крім центральних органів самоврядування створювалося 11 провінційних парламентів. Міністрів провінційних урядів мали призначати губернатори враховуючи думку представників тих політичних сил, що перемогли на виборах. Принциповим моментом було те, що у відання провінційних урядів частково передавалися питання місцевого законодавства та збору деяких податків.

Навесні 1937 р. почалося відродження Конгресу. До кінця року кількість членів ІНК зросла з 457 тис. до 3 млн. осіб. У 1938 р. в ІНК вже було 4 млн., а в 1939 р. — 5 млн. осіб. Сесія ІНК в Файзпурі у серпні 1936 р., розглядаючи

..'■■■•■!■■••■..

/// ■'•■•■..■■■--.'■■■■.

питання про ставлення до оголошеної роком раніше конституції, прийняла рішення ігнорувати її, вимагаючи скликання загальнонаціональних установчих зборів. Однак пізніше ІНК, переглянувши свою позицію, вирішив взяти участь у виборах до представницьких органів.

У результаті виборів 1937 р. до провінційних парламентів обрано 1585 осіб, з яких 715 мандатів посіли представники ІНК. Абсолютна більшість належала Конгресу в зібраннях Мадрасу, Бомбея, Біхару, Орісси, Об'єднаної провінції та Центральних провінцій, порівняно йезначна перевага ІНК була в Бенгалії та Ассамі, й лише в Педжабі та Сінді перевагу отримали представники Мусульманської ліги.

З 1 квітня 1937 р. уведено в дію "провінційну" частину конституції. У липні ІНК вдалося створити коаліційні уряди в 7 з 11 провінцій країни. Представники національно-патріотичного руху протягом своєї діяльності у провінційних урядах змогли добитися звільнення політичних в'язнів, зняття заборон на діяльність опозиційних політичних організацій та видання опозиційних газет, проголошення заборони на торгівлю опіумом та встановлення додаткових податків. В окремих провінціях запроваджено мораторій на виплату боргів і скасовано частину недоїмок за попередні роки.

Упродовж 1938—1939 рр. у середовищі Конгресу відбувалася боротьба навколо питання статусу Індії. Частина радикально налаштованих членів Конгресу виступала за негайну вимогу внесення змін до конституції щодо колоніального статусу країни. У квітні 1939 р. боротьба закінчилася зміною на посаді керівника Конгресу Субхас Чандра Боса (1895—1945) Ранджендром Прасадом (1884—1963). С.Ч. Бос створив усередині конгресу свій фракційний блок.

Друга світова війна

Під час Другої світової'війни ІНК дотримувався двоїстої політики. Одразу після того, як 3 вересня 1939 р. було оголошено надзвичайний закон про оборону Індії, М. Ганді заявив про підтримку британців та закликав своїх прихильників не чинити перешкод колоніальній адміністрації в проведенні військових заходів. У відповідь на заяву М. Ганді британський уряд пообіцяв надати незалежність країні одразу ж після перемоги. 14 вересня 1939 р. ІНК запропонував британцям програму партнерства, але після того як віце-король відмовився вести переговори, міністри провінційних урядів, які були членами Національного конгресу, пішли у відставку. Стривожений можливістю дестабілізації внутрішньополітичної ситуації напередодні військового зіткнення з Японією, 10 січня 1940 р. віце-король офіційно пообіцяв Індії статус домініону після завершення війни. На це негайно відреагувала Мусульманська ліга, що в березні 1940 р. чітко визначила свою позицію, вимагаючи розділити колонію на індуїстську та мусульманську частини. А.М. Джинна оголосив, що ліга добиватиметься створення окремої мусульманської держави під назвою Пакистан.

Успіхи японців у війні змусили Конгрес переглянути свої попередні рішення. Спочатку ІНК оголосив про початок кампанії "обмеженої особистої сатьяграхи за свободу слова". Британці відповіли арештами, ув'язнивши на кінець травня 1941 р. 20 ТИС. ОСІб, Серед яких опинилися 31 колишній міністр і 398 парламентарів. Наступний підйом патріотичного руху був пов'язаний з оголошенням в серпні 1941 р. Атлантичної хартії. Прем'єр-міністр Великобританії У. Черчілль навіть мусив виступити з роз'ясненням про те, що на Індію, Бірму, Малаю та інші частини

британської колоніальної імперії е поширюються задекларовані в хартії гарантії прав на повоєнний суверенний устрій усіх поневолених народів.

Субхас Чандра Бос

На початку 1942 р. М. Ганді виступив з вимогою негайного надання країні незалежності. Вважаючи, що визнання індійської незалежності спричинить безлад та міжетнічні конфлікти, які були небажані під час війни, британці спробували переконати Конгрес зняти свої вимоги. У березні 1942 р. до Індії направлено британського дипломата Стаффорда Кріпса, який особисто був знайомий й підтримував дружні стосунки з М. Ганді та М. Неру. За підтримку британців у війні С. Кріпс запропонував ІНК надання Індії статусу домініона з потенційним правом на відділення, а також створення органу з розробки нової конституції, але все це — лише після закінчення війни.

11 квітня 1942 р. ІНК відкинув передані С. Кріпсом пропозиції порозуміння. 8 серпня 1942 р. ІНК прийняв резолюцію з вимогою негайно надати країні незалежність і створити національний тимчасовий уряд з представників місцевого населення. Уже вранці наступного дня британці блискавично заарештували всіх лідерів Конгресу, а саму організацію розпустили. М. Ганді, якого також було схоплено, перебував під домашнім арештом в одному із делійських палаців до травня 1944 р. Відсторонившись від політики, він займався вивченням філософії та релігійних проблем. На знак протесту проти арештів відбулися виступи прихильників ІНК. По цілій країні прокотилася хвиля насильства та саботажу. Застосувавши зброю, британці придушили ці виступи силою. До кінця 1942 р. було заарештовано понад 60 тис. осіб, а 940 — вбито в сутичках із поліцією.

Бажаючи використати антибританські настрої частини колишніх солдатів англо-індійської армії, в кінці 1942 р. японці створили в Сінгапурі Індійську національну армію. її бійцями стали 10 тис. військовополонених, а командувачем — Моган Сігхі, а згодом — С.Ч. Бос. 21 жовтня 1942 р. в Аргад-Хінді створено маріонетковий індійський уряд, який також очолив С.Ч. Бос. Цей уряд, що згодом перебрався до Рангуна, оголосив війну СІЛА та Великобританії, проте так і не зміг організувати ефективної допомоги японцям. Після початку наступальних операцій союзників у Бірмі 30-тисячна індійська армія частково дезертирувала, а частково склала зброю. Деякі із її підрозділів перейшли на бік західних союзників і взяли участь в боях із японцями.

На час закінчення Другої світової війни в Індії викристалізувався потужний національно-патріотичний рух. Незважаючи на постійні репресії з боку колоніальної влади, серед місцевого населення дедалі більше поширювалися незалеж-ницькі настрої. Специфічно індійський спосіб антиколоніальної боротьби, що полягав в ненасильницькому спротиві британському пануванню, в кінцевому підсумку виявився ефективним шляхом до створення самостійної держави.

БІРМА

Територія Бірми була захоплена британцями в 1885 р. унаслідок короткотривалої та майже безкровної третьої англо-бірманської війни. Країна стала колонією Великобританії. У наступні роки Бірма була тісно пов'язана економічними зв'язками із Британською Індією. В адміністративному плані країна була підпорядкована колоніальній владі в Індії. Верховний комісар Бірми підпорядковувався безпосередньо індійському віце-королеві. Зважаючи на це, бірманський національно-визвольний рух розвивався в значній залежності від процесів, які відбувалися в сусідній Індії.

Перші виступи проти британського колоніального режиму в країні стали наслідком запровадження в Індії реформи Монтегю-ЧеЛмсфорда. У Бірмі виник рух, що виступав за проведення аналогічних політичних перетворень. Взявши за зразок організовану М. Ганді в Індії кампанію громадської непокори, бірманці розпочали в кінці 1920 р. власну акцію бойкоту британських товарів, а також відкритого в Рангуні університету. Британці, провівши масові арешти, змогли придушити цей рух лише в 1922 р.

Новий підйом антиколоніального руху в Бірмі був пов'язаний із світовою економічною кризою кінця 20-х — початку 30-х рр. Через зменшення в три рази закупочних цін на рис, значно погіршилося економічне становище бірманських селян. Незважаючи на це, ані розміри податків, ані орендної платні не змінилися. В країні виникла політична криза. У 1929 р. в багатьох районах стихійно почалися селянські повстання. Найпотужнішими були виступи, які в 1930—1931 рр. охопили вісім південних провінцій країни. Виступ підготувала містично-релігійна секта галонів ("галон" — міфічний птах, один із національних символів Бірми). Керівником створеної повсталими "Тигрової армії" став Сая Сан. Відсутність сучасної зброї галони намагалися компенсувати нанесенням на тіло спеціальних татуювань, які, за їхніми віруваннями, мали захистити їх від куль. Майже беззбройні повстанці були розбиті британськими військами. У боях загинуло близько 2000 повстанців і ще 300 згодом страчено за вироками судів.

У 1930 р. радикально налаштовані бірманські студенти створили організацію "Добама асіайон" (Асоціація "Наша Бірма"). Бажаючи підкреслити, що господарями країни повинні бути самі бірманці, члени асоціації почали додавати до своїх імен слово "такін" (господар), яке традиційно вживалося у зверненні до британців. Через це весь рух отримав назву "руху такінів". Члени "Добама асіайон" виступали за зміну системи освіти, розширення політичних прав місцевого населення, економічні перетворення. У 1938 р. генеральним секретарем асоціації став 23-річний енергійний прихильник радикальних засобів боротьби Аун Сан (1915—1948). Іншою впливовою політичною силою країни стала створена в 1936 р. адвокатом Ба Мо партія "Сіньєта" (Партія малої людини). На судовому процесі керівника галонів Сая Сана Ба Мо був його офіційним захисником й уславився відважними та пристрасними виступами з критикою британського колоніального режиму.

Запроваджена британцями в 1935 р. конституція поділила Бірму на двічастини. Більша частина країни отримала обмежену автономію, а на меншій,населеній переважно національними меншинами, збереглося британське правління.Було заплановано створити парламент та місцевий автономний уряд. Лондон мавправо накладати вето на рішення бірманського парламенту й призначати половинудепутатів його верхньої палати. Конституція вступила в дію 1 квітня 1937 р.Створений у 1937 р. автономний біпмянпт-итг-й ч™-..™ ~ — п- ■»«■

У жовтні 1939 р. Аун Сан і Ба Мо організували радикальний Блок свободи Бірми. 12 лютого 1940 р. представники цього блоку внесли до бірманського парламенту законопроект, згідно із яким країна мала негайно проголосити незалежність. Більшість депутатів, які стояли на поміркованих позиціях, відкинули цю пропозицію.

Встановивши таємні контакти із японською розвідкою, бірманські радикали із середовища "тактів" попросили в японців зброю, обіцяючи натомість після початку війни підняти в тилу британських військ повстання. Вистеживши революціонерів, британці провели у серпні 1940 р. арешти серед діячів незалежницького руху. Разом з іншими до в'язниці потрапив Ба Мо. Аун Сану із тридцятьма сподвижниками вдалося вислизнути з країни. Протягом лютого — жовтня 1941 р. вони відбули курс військового навчання на Тайвані й згодом послужили кістяком створеної японцями Бірманської національної армії.

Бажаючи скористатися наближенням війни на Тихому океані, у 1941 р. лідер поміркованої партії "Міочіт" (Патріотичної партії) У Со поїхав до Лондона, де зустрівся із У. Черчіллем. У Со запропонував гарантії лояльності бірманців до Великобританії під час війни, за умови надання країні статусу домініона. У. Чер-чілль відмовився від обговорення цієї пропозиції, а самого У Со британці арештували по дорозі на батьківщину.

Британська непоступливість розсердила жителів Бірми. Під час бойових дій на території країни в 1942 р. більшість населення співчувала японцям. У тилу британців бірманські повстанці нищили мости та залізничні комунікації, нападали на поодиноких військових. Особливу ненависть бірманців викликали індуси, які переселилися до Бірми. У багатьох місцевостях відбулися індійські погроми.

Після повної окупації країни імператорською Японією Ба Мо запропонував Токіо створити в країні лояльний до окупаційної влади уряд. 1 серпня 1943 р. прихильники Ба Мо проголосили незалежність Бірми. Уряд Ба Мо оголосив війну США та Великобританії. Змушені реагувати на такий розвиток подій, британці пообіцяли розширити суверенітет Бірми після завершення війни.

СІАМ (ТАЇЛАНД)

На час закінчення Першої світової війни Сіам залишався єдиною країною Швденно-Східної Азії, що зберегла суверенітет й не потрапила в залежність до європейських колонізаторів. Закладені в часи стабільного та тривалого правління короля Рами V Чулалонгкорна (1868—1910) основи державного апарату виявили свою життєздатність й у XX ст. Взірцем для сіамського монарха слугувала британська колоніальна адміністрація в Бірмі.

У 1910 р. Раму V на престолі змінив Рама VI Вачіравудх (1910—1925), наступником якого став Рама VII Прачатіпок (1925—1935). Зміна монархів абсолютно не впливала на політичний курс та економічний стан країни. Обмеживши до мінімуму контакти із іншими державами, Сіам зберігав патріархальний та напівфеодальний уклад економічного та суспільного життя.

Під час Першої світової війни, незважаючи на дипломатичний тиск Росії та Франції, Сіам зберігав нейтралітет. Лише в липні 1917 р. країна символічно оголосила війну Німеччині. Делегація Сіаму була допущена на Паризьку мирну конференцію, а протягом 20-х рр. країна зуміла добитися скасування нерівноправних угод, які надавали представникам європейських держав односторонні

переваги в економічних відносинах із Сіамом. 1 квітня 1927 р. було скасовано екстериторіальність західних представництв на сіамській території, а уряд країни знову отримав право самостійно встановлювати митні тарифи.

У кінці 20-х рр. в середовищі сіамської бюрократичної еліти почалося формування нової політичної сили, яка орієнтувалася на більш модерний шлях розвитку країни. Незважаючи на свою нечисленність, група військових та чиновників вчинила 24 червня 1932 р. безкровний державний переворот. Скориставшись відсутністю у столиці короля, який саме відпочивав у заміській резиденції, змовники захопили в заручники понад 40 осіб із родичів та найближчого оточення монарха. Змовники вислали Рамі VII ультиматум, в якому, погрожуючи вбити заручників, зажадали "добровільного" обмеження королівської влади запровадженням конституційних норм. Король Рама VII Прачатіпок пішов на поступки й погодився передати повноваження виконавчої влади кабінету міністрів.

27 червня 1932 р. король оприлюднив тимчасову конституцію, яка зафіксувала суттєве обмеження повноважень монарха. У віданні короля залишалися тільки представницькі функції. Народна партія оголосила про створення тимчасового уряду, який очолив Пая Монапакорн Нітітхада (1884—1948). Водночас було скликано тимчасовий парламент — Національну асамблею.

Однак амбітну програму соціальних перетворень реалізувати не вдалося. Головною причиною невдачі була відсутність широкої соціальної підтримки курсу реформ, запропонованих молодою елітою. Середній клас, що лише почав зароджуватися в Сіамі в 20-х рр., виявляв дуже слабку політичну активність. Крім цього швидко почався конфлікт у середовищі самих реформаторів. Суперечки викликала запропонована одним із організаторів перевороту, молодим професором-правником Пріді Паноміонгом (1900—1983) широка економічна програма. Незадоволені цією програмою військові звинуватили професора в комунізмі й вчинили навесні 1933 р. ще один переворот, після чого в країні встановився повний контроль армії над урядом. Пріді Паноміонг змушений був виїхати за кордон. У тому ж році монархісти спробували відновити у країні верховенство королівської влади, але їх заколот було придушено. Протягом 1933—1938 рр. при владі в Сіамі був уряд Пая Пхахолпхонпхая Юхасена (1887—1947). Король, який у січні 1934 р. під приводом лікування очей виїхав до Європи, у березні 1935 р. зрікся престолу. Новим правителем Сіаму проголошено його 10-річного племінника Раму VIII Ананда Махідона (1925—1946), котрий вчився у Швейцарії. На той час, поки король продовжував навчання, створено раду регентів.

Незважаючи на всі політичні негаразди, економіка Сіаму розвивалася цілком успішно. Економічна стабільність міжвоєнного Сіаму була, великою мірою, наслідком постійного напливу до країни китайських емігрантів. Тікаючи від жахіть громадянської війни, а згодом і з окупованих японцями районів своєї батьківщини, заможні китайці переводили до Сіаму значні капітали, створювали нові підприємства та робочі місця. На кінець 30-х рр. торгівля та дрібна промисловість у Сіамі майже повністю перебували в руках етнічних китайців.

16 грудня 1938 р. у результаті військового перевороту до влади в Сіамі прийшов Пхібун Сонгкхран (1897—1964). Пост міністра внутрішніх справ у його уряді посів Пріді Паноміонг, який повернувся з еміграції. У червні 1939 р. уряд оголосив про зміну назви країни. Сіам офіційно став Таїландом. Зміна назви

країни мала засвідчити новий політичний курс уряду на створення держави Велике Таї, що мала б охопити всі території, які колись належали до королівства. В країні почалася посилена пропаганда націоналізму.

Після початку Другої світової війни таїландський уряд оголосив нейтралітет. У кінці 1940 р. таїландське керівництво почало схилятися до встановлення більш тісних відносин із Японією. Отримавши запевнення Токіо в політичній підтримці, 13 вересня 1940 р. Бангкок вислав французькому уряду Віші ультиматум з вимогами повернути захоплені французами в 1904 р. території на кордоні із Французьким Індокитаєм. 24 листопада 1940 р. таїландські війська розпочали бойові дії проти сил Французького Індокитаю. Французи захищалися дуже вміло, й тому лише в січні 1941 р. таїландській армії вдалося увійти на територію Лаосу та Камбоджі. 17 січня 1941 р. у морській битві в Сіамській затоці французькі кораблі знищили найновіші судна військового флоту Таїланду.

Втім, незважаючи на військові невдачі, Бангкок усе ж зумів повернути собі захоплені французами території, Японія вчинила сильний дипломатичний тиск на французький уряд, який змушений був віддати наказ своїм військам в Індокитаї залишити спірні території. 31 січня 1941 р. бойові дії франко-таїландської війни припинилися. 10 березня 1941 р. під тиском Японії та Німеччини уряд Віші мусив офіційно поступитися спірними територіями на кордоні Лаосу та Камбоджі. Остаточну мирну угоду між Францією і Таїландом підписано 9 травня 1941 р.

8 грудня 1941 р. на території Таїланду висадилися японські війська. Армія країни, що не отримала чіткого наказу, як поводитися із нападниками, майже не чинила опору вторгненню. Упродовж останніх передвоєнних років сіамсько-японські стосунки розвивалися у напрямку зближення та союзу обох країн, в армії та суспільстві існували сильні прояпонські симпатії, тому окупація була сприйнята тайцями майже безболісно. 21 грудня 1941 р. Таїланд змушений був у "добровільно-примусовому" порядку укласти із Токіо угоду про воєнний союз. 25 січня 1942 р. Таїланд оголосив війну Великобританії та СІЛА, але Вашингтон не визнав цього акту й заявив, що не вважає себе в стані війни із Таїландом. У США було створено політичний рух Вільне Таї, яке очолив колишній посол Таїланду Сені Прамот.

Колишній прем'єр країни Пріді Паноміонг відмовився співпрацювати з японцями й пішов у підпілля. Ним було створено партизанський рух, який почав співпрацювати із Вільним Таї. Американці надавали партизанам із Вільного Таї зброю та спорядження. 19 серпня 1945 р. Пріді Паноміонг виступив із декларацією, в якій всю відповідальність за антизахідну політику країни під час Другої світової війни поклав на військових.

ІНДОНЕЗІЯ

Основна частина індонезійських островів була захоплена голландцями у XIX ст. Завоювання архіпелагу завершено лише в 1911 р. Колонія отримала назву Голландська Індія. Бажаючи якомога швидше налагодити видобуток стратегічної сировини, Гаага активно ртворювала органи місцевого представництва при колоніальній адміністрації. На багатьох островах існували дорадчі ради та парламенти локального рівня. З 1916 р. діяв Фольксраад — дорадчий парламент.

Перша світова війна стала переломним моментом у історії формування індонезійського визвольного руху. Саме під час війни вперше прозвучали гасла звільнення країни від голландців та проголошення єдиної незалежної Індонезії. Голов-

ною антиколоніальною силою країни в ході війни став "Сарекат іслама" (Ісламський . союз), який в 1920 р. налічував 2 млн. членів. У 1921 р. "Сарекат іслама" конституювався як політична партія, причому із нього вийшла група лівих радикалів, як взяли собі назву "Червоний "Сарекат Іслама", а згодом — "Сарекат ракьята" (Народний союз).

12 листопада 1926 р. на Яві спалахнуло антиголландське повстання. Воно почалося з організованого місцевими комуністами штурму в'язниці в Батавії (Джакарті). Виступ не був належним чином підготований і не отримав підтримки населення. Колоніальна влада зуміла придушити виступ. Майже 13 тис. учасників антиколоніального руху арештовано, а 800 найактивніших — вислано до таборів на Новій Гвінеї. Після повстання на Яві голландці примусили "Сарекат іслама" саморозпуститися.

Репресії не припинили розгортання незалежницького руху. У 1927 р. було створено "Пендідікан насіонал Індонесіа" (Індонезійську народну партію — ПНІ), яку очолив інженер Ахмед Сукарно (1901—1970). Тимчасово залишившись єдиним гравцем на політичній арені, партія А. Сукарно зуміла швидко набути популярності. Радикальні висловлювання членів партії насторожили голландців, й в 1929 р. партія була заборонена. А. Сукарно та його найближчих соратників арештували.

Невдовзі після розгрому владою партії А. Сукарно, індонезійські студенти Мохаммед Хатта і Сутан Шарір, які повернулися із навчання в Голландії, створили "Культурний союз Індонезії", скорочена назва якого — ПНІ — співпадала із абревіатурою розпущеної в 1929 р. Індонезійської народної партії. Завдяки такому маневру організація зуміла зберегти кадри, а коли в 1931 р. А. Сукарно вийшов із в'язниці, індонезійські націоналісти створили нову організацію — "Партіндо" (Партію Індонезії). Ідеологічною базою цієї організації стала специфічна місцева видозміна соціалізму — мархенізм. У 1933 р. А. Сукарно написав брошуру "За вільну Індонезію", в якій обґрунтував розгорнуту програму індонезійського націоналізму.

У 1937 р. колишні члени ПНІ створили нову політичну партію — "Геріндо" ("Геракан ракьят Індонесіа" — Рух індонезійського народу). Ця партія стала політичним осердям широкого національно-визвольного блоку, який отримав назву "Габунган політік Індонесіа" (ГАЛІ). До ГАЛІ увійшов широкий спектр політичних сил країни — від лівих радикалів до ісламських фундаменталістів.

10 травня 1940 р. Голландію окупували німецькі війська. Скориставшись цим, Японія почала зміцнювати свої економічні позиції в Голландській Індії. Вчинивши дипломатичний тиск на Гаагу, японці зажадали гарантованих поставок великих обсягів необхідної своїй оборонній промисловості сировини. У червні 1940 р. голландський уряд погодився на японські вимоги. Токіо отримав односторонні торгівельні переваги в Голландській Індії.

22 грудня 1941 р. японські війська висадилися на британській частині о. Борнео. 10 січня 1942 р. японський десант висадився на о. Таракан, біля східного узбережжя Калімантану. 27 лютого японці розбили флот західних союзників у Яванському морі. Остаточно долю архіпелагу вирішило падіння Сінгапура. 8 березня 1942 р. капітулював останній голландський гарнізон на архіпелазі, який ще оборонявся в Бандунзі.

Більшість населення Індонезії з ентузіазмом зустрічала японців, яких вважали расово спорідненими визволителями. Організований японцями в країні рух "Азія для азіатів" знайшов якнайширший відгук у мешканців колишньої колонії.

З в'язниць та заслання було звільнено діячів антиголландського руху. Токіо дозволив сформувати із індонезійців допоміжні військові підрозділи. Спочатку було створено міліційні сили для підтримання порядку, а на початку 1943 р. — Добровільну армію захисників вітчизни (ПЕТА). До кінця війни в лавах ПЕТА служило 37 тис. індонезійців. У деяких районах країни японці призначали індонезійців на адміністративні посади. Навесні 1945 р., коли військово-стратегічне становище Японії стало безнадійним, Токіо почав переговори із представниками місцевого населення про створення індонезійського уряду та проголошення незалежності Індонезії.

ФІЛІППІНИ

Серед країн Південно-Східної Азії Філіппіни посідали особливе місце. Хоча з кінця XIX ст. країна й перебувала під контролем СІЛА, усе ж її становище суттєво відрізнялося від того станозища, в якому перебували інші залежні країни регіону. Більшість населення Філіппін була католиками та мала досить високий рівень освіти. Американські капіталовкладення в економіку Філіппін сприяли значно швидшим темпам її господарського розвитку, аніж у сусідніх країнах.

Уряд Сполучених Штатів змушений був зважати на той факт, що ще в часи іспанського панування на Філіппінах виник потужний національний рух, а в 1897— 1901 рр. країна навіть мала власний незалежний від Мадрида уряд, очолюваний генералом Еміліо Агінальдо (1869—1964). У країні існували політичні партії та законодавча асамблея. Все це змушувало американців зважати на думку місцевого населення та поводитися в країні обережно. Прийнятий у 1916 р. конгресом СІЛА закон Джонса обіцяв надати Філіппінам незалежність одразу ж після того, як "в країні буде створено стійкий уряд".

Протягом 20-х рр. Філіппіни переживали економічне піднесення. Збільшення світового попиту на головні статті філіппінського експорту — цукор, індиго, джут, тютюн — привернули до країни американський капітал. Швидкими темпами почалася розбудова старих та спорудження нових переробних підприємств. До початку 30-х рр. на Філіппінах збудовано найкращу в регіоні мережу доріг. Загалом протягом міжвоєнного періоду США інвестували у філіппінську економіку майже 400 млн. доларів. Щоправда, заснований на угоді 1909 р. про безмитну торгівлю тісний економічний союз із США мав й зворотнний, негативний для Філіппін бік. Більшість галузей національної промисловості зовсім не розвивалася, оскільки дешеві та якісні товари масово ввозилися із США.

Орієнтована на експорт обмеженої кількості товарів філіппінська економіка зазнала значних втрат унаслідок світової кризи 1929—1933 рр. Вивіз за кордон цукру, який був головним експортним товаром, зменшився більш ніж на 40%. Криза спричинила різке зростання безробіття та розорення цілої низки підприємств. У країні відбулися численні страйки, ав1931р. на о. Лусон навіть вибухнули два селянські повстання.

Зважаючи на посилення національного руху, у 1934 р. США прийняли закон Тайдінгса-Мак-Даффі, який визначив 10-річний перехідний період, упродовж якого Філіппіни мали отримати повну незалежність. На першому етапі реалізації цього плану мали бути створені місцеві органи законодавчої та виконавчої влади, а також філіппінська армія. Верховна влада в країні, щоправда, зберігалася за президентом США.

На проведених у вересні 1935 р. виборах до парламенту перемогла Націоналістична партія, а її представник Мануель Луїс Кесон (1878—1944) став президентом країни. Уряд очолив Серхіо Осменья (1877—1960). Прихильники президента створили Кесонівську асоціацію, мета діяльності якої була визначена в тому, щоб "поширювати, підтримувати, пропагувати повагу, любов і захоплення президентом". Прийнята в 1935 р. конституція оголосила про виключне право філіппінського уряду розпоряджатися земельними та сировинними ресурсами країни, про створення національної армії, запровадження обов'язкової безоплатної початкової освіти тощо. Виборчі права початково отримали лише чоловіки, але після плебісциту 1937 р. право обирати депутатів парламенту було поширене і на жінок.

22 грудня 1941 р. на Філіппінах висадилися японські війська. До весни 1942 р. більша частина архіпелагу опинилася в японських руках. 6 травня 1942 р. капітулювали останні підрозділи американської армії. М.Л. Кесон та С. Осменья встигли виїхати до США, де оголосили себе еміграційним урядом.

Японія зберегла на островах адміністративну систему довоєнного часу, причому більшість філіппінських чиновників залишилися на своїх посадах. В березні 1942 р. в країні було створено партизанський антияпонський рух — "Хукбонг байян лабан са Хапон" ("Хукбалахап" — Народна антияпонська армія). На момент створення організація мала лише 82 рушниці та 14 револьверів, але до літа 1942 р. в ній вже налічувалося майже 7000 озброєних бійців. Зброю партизани збирали в джунглях півострову Батаан, де її покинули під час японського вторгнення американські військові. До кінця війни у лавах "Хукбалахапу" воювало близько 500 тис. осіб. Сполучені Штати висилали філіппінським партизанам зброю, спорядження та інструкторів.

У грудні 1942 р. Японія почала розглядати питання про можливість надання Філіппінам незалежності. Отримавши інформацію про це, президент США Ф.Д. Рузвельт вирішив випередити японців й 13 січня 1943 р. оголосив, що надалі розглядатиме еміграційний уряд М.Л. Кесона як уряд суверенної держави. У відповідь Токіо 14 жовтня 1943 р. оголосив, що Японія надає Філіппінам незалежність. Створений в Манілі союзний японцям уряд очолив Хосе Лаурель.

У жовтні 1944 р. американські війська під командуванням Дугласа Макар-тура висадилися на Філіппінах. У лютому 1945 р. американці захопили Манілу, а до літа — майже вся територія архіпелагу знову опинилася під контролем США. На окремих віддалених острівцях поодинокі японські військові чинили опір аж до початку 60-х рр. Після завершення війни США не підтвердили свого визнання суверенітету філіппінського уряду, який в 1944 р., після смерті М.Л. Кесона, очолив С. Осменья. Лишень у 1946 р. незалежність Філіппін була визнана міжнародним співтовариством.

ІНДОКИТАЙ

На початок XX ст. Індокитай перебував у колоніальній залежності від Франції. До складу створеного в жовтні 1887 р. Парижем Індокитайського союзу входили Аннам, Тонкій і Кохінхіна (які складають сучасний В'єтнам), Камбоджа, а з 1889 р. — Лаос. Ці країни вважалися протекторатами Франції, й у них діяли французькі резиденти. Лишень південна частина В'єтнаму була колонією, й керував нею французький генерал-губернатор. У Північному та центральному В'єтнамі правила аннамська династія Нгуєнів, в Лаосі — луангпрабангських, а в Камбоджі — кхмерських королів.

Найбільшим та найкраще розвиненим економічно з-поміж країн регіону був В'єтнам. Незважаючи на це, представники корінного населення країни були майже позбавлені демократичних прав. У В'єтнамі діяв "туземний кодекс", який надавав привілеї європейцям, котрі мешкали в країні, та суттєво урізав права місцевого населення. Більшість в'єтнамців не мали права вільного пересування по країні, на їх будинки не поширювалися закони про недоторканість житла тощо. Понад 90% в'єтнамців, за офіційною статистикою, належали до бідних верств населення. Промисловість країни контролювали французькі монополії та почасти заможні китайські підприємці. Найкращим було становище порівняно нечисленного прошарку асимільованих в'єтнамців, яких допускали до роботи в адміністрації, колоніальній армії та службах правопорядку.

У 20-х рр. у В'єтнамі з'явилися перші політичні партії: "Данг лап хієн" (Конституційна партія), "Хой фук В'єтнам" (Спілка оновлення В'єтнаму), "Данг тхань хієн" (Партія молоді). Політичні програми цих організацій були подібними й стосувалися вимог зрівняння в правах- місцевого населення із європейськими колоністами та розширення автономії країни. Найбільш радикальні вимоги щодо змін режиму протекторату поставило створене в 1925 р. на території Китаю Революційне товариство в'єтнамської молоді. Одним із його організаторів став майбутній лідер комуністичного В'єтнаму, член французької компартії Хо Ші Мін (1890-— 1969). З часом комуністична ідеологія почала набирати популярності у В'єтнамі. В країні виникло кілька комуністичних гуртків.

В лютому 1930 р. в Гонконзі під патронатом Комінтерну було створено Комуністичну партію В'єтнаму, яка кількома місяцями пізніше змінила свою назву на Комуністичну партію Індокитаю. Поширенню комуністичного впливу сприяло спричинене світовою кризою погіршення економічної ситуації. Протягом 1930 р. в кількох районах країни відбулися збройні виступи проти французів, в Південному В'єтнамі повстали в'єтнамські солдати Ієн-Байського гарнізону, траплялися випадки саботажу та терористичні акти. Французам вдалося придушити ці виступи.

Повністю підпорядковуючись вказівкам із Москви, у 1936 —1939 рр. в'єтнамські комуністи вилучили із своєї партійної програми гасла про незалежність країни й оголосили про підтримку уряду Народного фронту в метрополії.

Восени 1940 р. Індокитай був утягнений у військовий конфлікт із Таїландом. Сухопутні сили обох сторін були приблизно однаковими — і французька, і таїландська армії налічували по 50 тис. солдатів та офіцерів. На озброєнні Таїланду знаходилося 174 бойових літаки та 37 військових кораблів. Французькі сили налічували 98 літаків і 25 кораблів.

У вересні 1940 р. прем'єр-міністр Таїланду Пхібун Сонгкхран звернувся до французького уряду у Віші та адміністрації Французького Індокитаю з вимогою передати тайцям частину території західного Лаосу та північно-західні райони Камбоджі. Генерал-губернатор Індокитаю віце-адмірал Жан Деку відкинув цю вимогу. 15 жовтня на кордоні між Таїландом та Індокитаєм почалися збройні сутички, а 24 листопада спорадичні зіткнення переросли в повномасштабну війну. З перших днів конфлікту таїландська авіація панувала в повітрі, але сухопутні сили тайців тривалий час не могли подолати опір французьких сил.

5 січня 1941 р. таїландська армія почала масований наступ у Камбоджі. Французьким підрозділам довелося відступати. Ситуацію французів дещо покращила морська перемога над таїландським флотом. 17 січня 1941 р. під час морської битви на якорній стоянці Ко Чанг у Сіамській затоці французька ескадра

потопила 2 таїландські броненосці та 3 міноносці. Французи не зазнали втрат, оскільки таїландські моряки стріляли дуже неприцільно, жодного разу не влучивши у противника. Постраждав лише старий французький крейсер "Лямотт Піке", у якого від власних пострілів потріскали труби системи пожежогасіння, і вода з них пошкодила приватне майно моряків. Найбільших збитків зазнав головнокомандувач французькою ескадрою командор Режі Марі Даніель Беранже, у якого розмок парадний мундир.

Незважаючи на моральну перемогу та продемонстровану тайцями нездатність переможно завершити війну, французам усе ж довелося поступитися. Японці дали зрозуміти, що Токіо підтримує таїландські вимоги. 31 січня 1941 р. на борту японського крейсера "Наторі" представники Таїланду та Французького Індокитаю підписали угоду про припинення вогню. Остаточну мирну угоду сторони уклали 9 травня 1941 р. в Токіо. Таїланд отримав територію загальною площею 69 тис. кв. км із населенням 335 тис. осіб. Бангкок узяв на себе зобов'язання не утримувати в новонабутих провінціях війська, сплатити 6 млн. піастрів компенсації за французьке майно, що лишилося на приєднаних територіях, та гарантувати лаосцям вільний доступ до гробниць луангпрабангських королів, які залишилися на західному березі Меконгу.

Режим управління Лаосом регулювався конвенцією про внутрішнє управління, що була укладена між Францією та луангпрабангським королем. Угода була сформульована таким чином, що влада короля залишилася суто номінальною. Монарх Лаосу міг лише "висловлювати свої судження щодо адміністративних, фінансових та економічних реформ", які здійснювала французька адміністрація.'

29 серпня 1941 р. підписано угоду про встановлення над королівством Луангп-рабанг французького протекторату. Водночас французи передали королеві три лаоські провінції, які раніше перебували під їх виключним контролем. Після того, як навесні 1945 р. японці ліквідували в Лаосі французьку адміністрацію, Токіо запропонував королеві Сісавангу Вонгу (1885—1959) проголосити незалежність своєї країни. У квітні 1945 р. король піддався на вмовляння й проголосив незалежність Лаосу, але вже восени того ж року, після японської поразки у війні, скасував своє рішення й знову визнав залежність від Франції.

Аналогічні процеси відбувалися й в Камбоджі, де японці схилили короля Нородома Сіанука (1922 р.н.) проголосити 12 березня 1945 р. незалежність від Парижа. У серпні 1945 р. в Пномпені з дозволу японців був створений національний уряд. Після повернення до країни французів кхмерський король також підписав із ними угоду про збереження режиму протекторату.

Під час Другої світової війни Індокитай був фактично окупований Японією. На території В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі в 1940 р. розташовано значні сили імператорської армії. Водночас там зберігалася французька військова присутність та французька адміністрація. У деяких випадках японці та французи навіть спільно боролися із комуністичним підпіллям. Лише на початку 1945 р. японці несподівано напали на французькі об'єкти й роззброїли переважаючу частину французьких сил. Тільки окремі підрозділи зуміли прорватися у джунглі, де вони й переховувалися до вересня 1945 р., коли Японія капітулювала.

СЕРЕДНІЙ СХІД

• Особливості політичного та економічного розвитку

• Туреччина

• Іран

• Афганістан

Особливості політичного та економічного розвитку

Країни Середнього Сходу — Туреччина, Іран та Афганістан — становлять особливу групу мусульманських держав Азії. На початок XX ст. Туреччина та Іран зуміли зберегти політичну незалежність, а Афганістан, хоча й був обмежений у своїй зовнішній політиці Великобританією, усе ж мав головні ознаки державності — власний уряд, армію, податкову та судову системи тощо. Одразу після завершення Першої світової війни країнам Середнього Сходу довелося вирішувати складні зовнішньополітичні завдання. Туреччина та Іран були змушені давати відсіч зазіханням на свій національний суверенітет та територіальну цілісність, а Афганістану довелося воювати із Великобританією, яка не бажала визнати проголошеної в 1919 р. у Кабулі незалежності колишнього протекторату. Протягом міжвоєнного періоду у Туреччині, Ірані-та Афганістані відбувалися подібні за своїм характером модер-нізаційні процеси, які, однак, призвели до зовсім різних наслідків.

Найбільшою та найвпливовішою країною регіону була Туреччина. Оскільки Стамбул належав до табору переможених в Першій світовій війні країн, найважливішим питанням перших повоєнних років для нього стало укладення мирної угоди із державами Антанти. Нав'язані Туреччині переможцями умови миру були настільки важкими та принизливими, що спричинили зростання патріотичних настроїв серед значної частини турецького населення. Дискредитований неефективним управлінням воєнних років та капітулянтською позицією щодо вимог західних союзників султанський режим в ході національно-визвольного революційного руху було усунуто від влади. Завершивши восени 1922 р. вигнання інтервентів із своєї території, національний уряд Туреччини уклав із країнами Заходу нову мирну угоду, що вигідно відрізнялася від попереднього мирного договору, підписаного султанським урядом.

У ході війни за збереження територіальної цілісності Туреччини надзвичайно високий авторитет здобув лідер націоналістів Мустафа Кемаль. Спираючись на створені в ході патріотичного та революційного руху структури та особисту популярність, М. Кемаль форсованими темпами почав здійснювати в країні соціальні та економічні перетворення. Туреччина була проголошена республікою, скасовано халіфат, проведено низку радикальних реформ, які в кінцевому підсумку змінили традиційний суспільний устрій, економічні відносини, а почасти навіть побутову сферу життя турків.

Двома головними принципами, які М. Кемаль поклав в основу всіх запроваджених в країні реформ, стали секуляризм і етатизм. Відділення релігії від держави потягнуло за собою рішучі зміни в освітній та судовій системах, а також зміни в нормах щоденної моралі. Етатизм турецьких реформ насамперед проявився в одержавленні економічної сфери. Специфіка традиційної турецької господарської системи полягала у домінуванні закордонного або місцевого, але нетурецького

(вірменського, грецького, єврейського) капіталу. Природне бажання турецького уряду ліквідувати цю диспропорцію розвитку та створити національну турецьку буржуазію було реалізоване шляхом цілеспрямованої підтримки національного виробника та поступової ліквідації іноземних концесій.

До кінця 30-х рр. політика секуляризму та етатизму принесла відчутні результати. Щоправда, ціною, яке турецьке суспільство заплатило за десятиліття державної опіки, стало обмеження значної частини демократичних свобод та поширення авторитарних методів управління країною. Політичний режим, який виник в Туреччині напередодні Другої світової війни, мав багато рис, які традиційно є притаманними антиліберальним тоталітарним моделям державного розвитку.

Подібно до Туреччини у міжвоєнний період розвивався Іран. Незважаючи на те, що Іран не брав участі у Першій світовій війні, в 1918—1919 рр. він опинився на порозі втрати національної незалежності. Територія країни повністю була окупована британськими військами, а згідно з англо-іранською угодою 1919 р., британці отримали змогу контролювати армію, фінансову систему, нафтовидобуток й навіть окремі аспекти іранської внутрішньої політики. Послабленням центральної влади Ірану одразу ж скористалися національні меншини та гілянські партизани дженгелійці. Протягом 1920—1921 рр. у Хорасані, Гіляні та Іранському Азербайджані існували незалежні від Тегерану райони зі своїми власними урядами.

Після тривалої політичної кризи, що проявилася в частій зміні урядових кабінетів та дедалі більшому розвалі державних структур країни, в 1921 р. у Ірані відбувся військовий переворот, який очолив командир козацьких частин Реза-хан. Концентруючи в своїх руках дедалі більшу владу, Реза-хан усунув в 1925 р. від влади останнього шаха династії Каджарів й сам став засновником нової іранської династії Пехлеві.

Отримавши всю повноту політичної влади в державі, новий шах розпочав соціальні та економічні реформи. Взявши за взірець Туреччину, Іран прискореними темпами провів земельну, фінансову та судову реформи. Було запроваджено елементи західного способу життя. В країні з'явилася національна промисловість, розбудовано соціальну інфраструктуру, почалося формування національної світської інтелігенції. Однак, через сильні позиції духовенства, яких так і не змогли підважити іранські реформи, наслідки соціально-економічних перетворень в Ірані були значно скромнішими, ніж в Туреччині.

Найбіднішою та найбільш відсталою країною регіону був Афганістан. Повернувши собі в 1919 р. всю повноту національного суверенітету, Афганістан також спробував провести соціально-економічні реформи. Швидко виявилося, що відстале патріархальне афганське суспільство не готове до радикальних перетворень. Помилки в плануванні та проведенні реформ, а також надзвичайне посилення податкового тиску на село, за рахунок якого проводилися всі реформи, дестабілізували ситуацію в країні. У 1929 р. прихильники традиціоналістського шляху розвитку на певний час зуміли взяти реванш за попереднє десятиліття реформ. Відновивши свою владу, реформатори вже обережніше запроваджували зміни та нововведення.

Загалом, саме афганські реформи виявилися найменш успішними. Причини їх невдач полягали почасти у бідності та відсталості країни, а почасти в суперечливому характері самих соціальних перетворень, які проводилися таким чином, щоб не зачепити інтересів духовенства та родової аристократії. Незважаючи на всі спроби модернізації, Афганістан залишився бідною країною з архаїчною суспільною структурою та відсталою системою господарювання.

ТУРЕЧЧИНА

• Розпад Османської імперії

• Національно-патріотичний рух

■ Модернізація та вестернізація суспільного устрою* Економічний та політичний розвиток 30-х рр.

■ Друга світова війна

Розпад Османської імперії

Перша світова війна завершилася для Туреччини ЗО жовтня 1918 р. У цей день на борту англійського крейсера "Агамемнон", що кинув якір у грецькому порту Мудрос на о-ві Лемнос в Егейському морі, представники Османської імперії та Антанти підписали перемир'я. Нав'язані переможцями умови припинення вогню були дуже важкими для турецької сторони. Зокрема, угода передбачала окупацію західними союзниками району чорноморських проток, евакуацію турецьких військ та адміністрації із нетурецьких територій, роззброєння та ліквідацію армії й військового флоту Туреччини, встановлення союзницького контролю над лініями телекомунікацій та залізницями. Окремий пункт передбачав, що у разі "продиктованої вимогами безпеки" потреби союзники мають право окупувати будь-який район Туреччини. Правлячий султан Мехмед VI Вахідеддін (1861—1929), що лише З липня 1918 р. вступив на трон, формально зберігав усю повноту влади над країною. У багатьох районах імперії турецькі військові підрозділи відмовилися визнати умови перемир'я і не склали зброї.

У середині листопада 1918 р. західні союзники почали практичну реалізацію умов перемир'я. До Стамбула введено невеликі символічні контингенти країн Антанти, а до Мармурового моря увійшов військовий флот союзників. Британські війська зайняли багатий на нафту Мосульський вілайєт. У грудні 1918 р. французи висадилися у Кілікії, захопивши Мерсін, Тарс і Адану, у березні 1919 р. — італійці встановили контроль над Анталією з кількома південнотурецькими портами. Плануючи створити "Велику Грецію", Афіни вимагали передати їй європейські володіння Туреччини у Східній Фракії, а також східне узбережжя Малої Азії та Південний берег Чорного моря. На початку травня 1919 р., не чекаючи рішення міжнародної мирної конференції, греки почали реалізацію своїх планів "Великої Греції". 15 травня 1919 р. у Ізмірі висадився грецький військовий десант, який через два тижні захопив увесь Ізмірський вілайєт. Вірменія оголосила про свої претензії на райони Вану, Ерзруму і узбережжя Чорного моря включно із Трапезундом.

Підписання принизливих умов перемир'я призвело до падіння урядового кабінету Ахмета Іззет-паші (1864—1937). Правляча молодотурецька партія "Єдність і прогрес" ("Іттіхад ве Тераккі") змушена була саморозпуститися. У листопаді 1918 р. новим головним візиром Туреччини став досвідчений царедворець та відданий прихильник султана Ахмед Теуфік-паша (1845—1936). За часів Абдул-Хаміда II (1876—1909) він виконував обов'язки міністра закордонних справ, мав широкі особисті контакти у країнах Заходу й не любив молодотурків, а тому вважався вдалою кандидатурою на роль парламентаря. Однак вже в березні 1919 р. султан змінив його ще більш прозахідним політиком Мехмедом Ферід-пашею (1853—1923), якого в країні називали Дамад (тур. "зять"), оскільки він доводився зятем султанові Абдул-Меджйду (1839—1861). Будучи одним із керівників партії "Свобода і згода" ("Хюррієт ве Ітіляф"), Ферід-паша належав до відомих в країні англофілів. Крім цього, новий

керівник уряду не належав до людей з надто сильною волею, а тому швидко перетворився на маріонетку в руках султана і західних союзників. Винятково непопулярний серед населення через своє угодовство уряд "зятя" протримався при владі лише сім місяців й у жовтні 1919 р. був змінений кабінетом Алі Різи (1859—1933). Уряд Алі Різи спробував проводити більш незалежну від країн Антанти політику й порівняно лояльно ставився до патріотичних сил, що декларували антизахідні настрої. Алі Різа дозволив скликати у Стамбулі Османський парламент. Законодавчий орган країни розпочав роботу 12 січня 1920 р., а вже 28 січня прийняв Національну обітницю, — сформульовану в різких тонах декларацію, що вимагала від союзників збереження територіальної цілісності Туреччини та повернення їй повноти суверенітету. Зорієнтувавшись, що ситуація вислизає з-під контролю, 16 березня 1920 р. союзники оголосили у Стамбулі надзвичайний стан, змусили султана усунути від влади уряд Алі Різи, знову призначити прем'єром М. Ферід-пашу й арештували найбільш активних антизахідно налаштованих політиків. До турецької столиці уведено додаткові контингенти британських, французьких та грецьких військ загальною чисельністю 60 тис. чоловік. Велике обурення місцевого населення викликали арешти, здійснені просто у приміщенні національного парламенту. Хоча союзники не зважилися розпустити законодавче зібрання, самі депутати заявили, що не працюватимуть під тиском, й на знак протесту оголосили на невизначений час перерву в роботі парламенту.

Національно-патріотичний рух

Ситуацією, що склалася в країні після окупації Стамбула союзниками, скористалися керівники національно-патріотичного руху, який активно розгортався у східних та центральних районах країни. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійного виникнення підпільних груп і партизанських загонів, що згодом отримали загальну назву "Кува і мілліє" ("Національні сили"). Патріотичні сили країни, які формувалися головним чином із колишніх солдатів та офіцерів турецької армії, очолив генерал Мустафа Кемаль (1881 —1938), професійний військовий родом із Салонік. Хоча свого часу М. Кемаль активно брав участь у молодотурецькому русі, однак, після приходу молодотурків до влади він не отримав жодних офіційних посад. Зробити урядову кар'єру генералові завадила властива для нього прямота та різкість суджень. Майбутній лідер патріотичних сил воював з італійцями у Лівії, під час Першої світової війни відзначився в боях на пів-ві Галліполі, згодом командував полком у Закавказзі та Сирії. Навесні 1919 р. М. Кемаля призначено спеціальним інспектором, що мав наглядати за перебігом роззброєння турецької армії у Східній Анатолії.

Мустафа Кемаль

Отримані повноваження М. Кемаль використав зовсім не для виконання доручення, як очікував султанський уряд. 22 червня 1919 р. генерал звернувся до чиновників султанської

адміністрації та військових з відозвою, у якій закликав взяти в свої руки відповідальність за долю країни. На очоленій молодим генералом таємній нараді колишніх офіцерів у Амасьє було розроблено програму створення центру антиокупаційної боротьби.

Організаційною формою патріотичного руху стали спілки захисту прав окремих турецьких територій. Найбільшими серед таких організацій були: Османська с,пілка захисту Східної Фракії, Спілка захисту прав Східної Анатолії, Османська спілка захисту прав Ізміру та ін. Об'єднання патріотичних спілок під центральним керівництвом почалося влітку 1919 р. 23 липня 1919 р., в одинадцяту річницю відновлення турецької конституції, в Ерзрумі почався конгрес спілок захисту прав, на якому було представлено 5 вілайєтів країни. Зібрання відбувалося під охороною підрозділів 15-го корпусу турецької армії Кязим-паші (1882—1948), який відмовився виконувати накази султана про здачу зброї й перейшов на бік патріотичних сил. Наступне зібрання національно-патріотичних сил — конгрес у Сівасі — вже був загальнонаціональною подією, оскільки на нього прибули представники із 12 вілайєтів. Конгрес працював упродовж 4—12 вересня 1919 р. На ньому створено Товариство захисту прав Анатолії і Румелії, а також Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 чоловік. Головою комітету обрано М. Кемаля.

Потужного поштовху національно-патріотичному руху надала незграбна акція союзників, здійснена 16 березня 1920 р. у Стамбулі. Уведення до столиці держави великих контингентів західних військ дозволило опозиції заявити, що всі розпорядження султана та його нового уряду є неправомочними, оскільки їх видають в умовах іноземної окупації. Крім цього, у Анкарі, яка стала центром повстанців, почали збиратися депутати Османського парламенту, котрий припинив свою роботу в Стамбулі. 23 квітня 1920 р. 92 депутати Османського парламенту та 232 новообрані депутати оголосили про початок роботи новоствореного національного законодавчого зібрання. Парламент, що прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини, обрав своїм головою М.,Кемаля й рішуче висловився проти капітулянтської політики султанського уряду. Було створено власний уряд та генеральний штаб національних збройних сил. Дізнавшись про події в Анкарі, союзники змусили муфтія Стамбула видати фетву, яка оголошувала прихильників М. Кемаля бунтівниками й закликала правовірних мусульман вбивати їх скрізь, де тільки можливо. Пікантності релігійному рішенню додавав той факт, що листівки з текстом фетви розкидали над контрольованими прихильниками М. Кемаля районами країни британські військові літаки. Націоналісти не залишилися у боргу. На їх прохання муфтій Анкари видав фетву, яка скасувала постанову його стамбульського колеги.

Остерігаючись посилення націоналісти іного руху, 20 червня 1920 р. греки розпочали наступ на райони, контрольовані прихильниками М. Кемаля, у Анатолії та Східній Фракії. Прорвавши турецький фронт, грецькі підрозділи захопили давню столицю сельджуків Бурсу й підійшли до залізниці Берлін—Багдад.

Шокуючою звісткою для більшості турків стало повідомлення про підписання урядом М. Ферід-паші 10 серпня 1920 р, у Севрі під Парижем мирного договору із країнами Антанти. Згідно з ним, Туреччина втрачала всі свої колоніальні володіння, Греція отримувала о-ви Імроз і Тенедос та всю Східну Фракію (новий кордон мав пролягти заледве у 50 км від Стамбула), Ізмір з округою тимчасово залишався у грецьких руках, але його долю мав вирішити проведений через п'ять років плебісцит. У Стамбулі та районі чорноморських проток встановлювався

режим міжнародного контролю. Італія та Франція отримували "зони впливу" в Кілікії та південній Анатолії. Додеканезькі острови відходили до Італії, а Кіпр — до Великобританії. Нові східні кордони Туреччини мали бути уточнені після проголошення незалежного Курдистану та підписання двосторонньої угоди з Вірменією. Туреччина повинна була ліквідувати військовий флот і скоротити армію до 50 тис. осіб, серед яких 35 тис. мало служити в жандармському корпусі. Урізана таким чином Туреччина обмежувалася лише районами центральної Анатолії, яку з усіх боків оточували ворожі держави або ж "зони впливу". Ганебний провал султанської дипломатії, яка погодилася із надзвичайно важкими умовами мирної угоди, остаточно зруйнувала авторитет офіційної влади. Більшість турків з обуренням сприйняли укладення миру. У країні почалася національно-визвольна війна — "куртулуш".

Важливе значення для посилення патріотичних сил мало встановлення міждержавних контактів із більшовицькою Росією. Незважаючи на скептичне ставлення до комуністичної ідеології, М. Кемаль все ж погодився прийняти військову та фінансову допомогу Москви. У свою чергу більшовики вважали вигідним для себе підтримувати турецький національно-патріотичний рух, що об'єктивно протидіяв західним державам та національним урядам Закавказзя. 24 серпня 1920 р. Москва і Анкара підписали тимчасову угоду про поділ сфер впливу у Закавказзі та спільну боротьбу проти Вірменії та Грузії. Упродовж вересня — грудня 1920 р. спільними зусиллями кемалісти та російські комуністи знищили незалежність Вірменії, а на початку наступного року турки взяли участь у поділі грузинських земель. Підсумком спільної політики стало підписання 18 березня 1921 р. у Москві повномасштабного міждержавного договору. Договір визнавав російсько-турецький кордон 1878 р., за винятком частини району Батумі, що передавався радянській Грузії. Натомість лише до кінця 1921 р. турецька сторона отримала від більшовиків 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато боєприпасів і великі суми грошей в золоті.

Після низки перемог кемалістів у східних районах країни покращилася ситуація і на грецькому фронті. Зміцнена завдяки російській допомозі національна армія налічувала на початок 1921 р. 56 тис. бійців. 1 квітня 1921 р. біля села Іненю турки зуміли завдати окупантам першої значної поразки. Хоча спинити грецький наступ не вдалося, однак моральний дух національної армії зміцнів. Незважаючи на поразку біля с. Іненю, греки надалі зберігали технічну перевагу над турецькими силами й продовжували наступ. На початок серпня 1921 р. фронт уже проходив по р. Сакар'я, останньому природному рубежеві на шляху до Анкари. Опинившись перед загрозою воєнного краху, турецький парламент вирішив надати М. Кемалю необмежені диктаторські повноваження. Зібравши всі сили, турки контратакували грецькі війська й зупинили ворожий наступ. З 23 серпня по 12 вересня 1921 р. тривала запекла битва, що вирішила долю кампанії. Бої на р. Сакар'я були винятково важкими, деякі з позицій по кілька разів переходили з рук у руки. У бою за крихітне село Гаймана загинуло 900 турецьких солдатів і майже 100 офіцерів. Зрештою греки не витримали й почали відступати. Столиця кемалістів була врятована.

Після битви під Анкарою на фронті настало затишшя. М. Кемаль віддав наказ стримувати греків й не переходити до активних бойових дії. Його розрахунок базувався на тому, що невдовзі мала змінитися міжнародна ситуація, оскільки стали помітними ознаки послаблення солідарності у таборі західних союзників.

20 жовтня. 1921 р. угоду про перемир'я із урядом М. Кемаля підписала Франція. Париж відмовився від претензій на Кілікію, щоправда, залишивши за підпорядкованою собі Сирією Александретський санджак (округ Хаттай).

Не зважаючи на затишшя на фронті, в тилу греків активно діяли турецькі партизани. Одним із найбільш успішних партизанських загонів керувала жінка — Чорна Фатіма. Ретельно підготувавшись, 26 серпня 1922 р. турки розпочали великий наступ. Вже в перші дні боїв під залізничною станцією Думлупинар сили кемалістів оточили цілий грецький корпус, причому у полон потрапив весь штаб експедиційних сил. Зазнаючи постійних партизанських ударів, відступаючі грецькі війська мстилися туркам, немилосердно мордуючи цивільне населення. Турки, своєю чергою, нищили мирних греків та вірмен, яких уважали винними в співпраці з окупантами. 9 вересня 1922 р. армія М. Кемаля увійшла до Ізміру, а до 19 вересня повністю очистила від грецьких військ турецьку територію. З Ізміру турецькі війська пішли на північ у напрямку до Мармурового моря, де ще розташовувалися війська західних союзників. Після того, як між турецькими та британськими військами мало не дійшло до відкритої збройної сутички, Лондон вирішив за краще підписати з націоналістами перемир'я. Розглядаючи "турецьке питання", британський парламент відмовився підтримати пропозицію про початок військової операції проти кемалістів. 11 жовтня 1922 р. у порту Муданья на Мармуровому морі підписано англо-турецьку угоду про припинення вогню. Країни Антанти зберегли право утримувати свої війська у Стамбулі та протоках до часу підписання нової мирної угоди. Початково планувалося провести тристоронні переговори, в яких взяли б участь і представники султанського уряду, однак М. Кемаль навідріз відмовився від такого проекту. 20 листопада 1922 р. у Лозанні зібралася мирна конференція, на якій Туреччину представляли висланці кемалістського уряду. У конференції взяли участь Франція, Великобританія, Італія, Японія, Греція, Югославія та Румунія. На засідання з обговорення режиму проток запрошено також представників Росії, України та Грузії (як єдиної делегації) та Болгарії.

24 липня 1923 р. переговори закінчилися угодою про скасування режиму капітуляцій та союзницького контролю над протоками, які, щоправда, турки зобов'язалися демілітаризувати. Туреччина відновлювала свій суверенітет у Східній Фракії, на о-вах Імроз і Тенедос. Територіальні втрати власне турецьких земель обмежилися округом Хаттай і районом Мосулу, що були передані, відповідно, Сирії та Іраку. Окрема угода, підписана з Грецією, передбачала обмін населенням. З Греції до Туреччини та навпаки переселено по мільйону турків і греків. Єдиним районом Греції, де дозволено залишитися туркам, була Західна Фракія. Турки дозволили залишитися в країні стамбульським грекам. Укладена угода була дипломатичною перемогою нового турецького уряду, який не лише добився дипломатичного визнання, але й значно покращив умови, на яких країна вийшла з Першої світової війни. 6 жовтня 1923 р. останні союзницькі війська покинули територію Туреччини.

Модернізація та вестернізація суспільного устрою

1 листопада 1922 р. турецький парламент оголосив про скасування султанату, а 4 листопада останній великий візир Османської імперії А. Теуфік-паша, який знову посідав цей пост із 1920 р., добровільно склав повноваження. Владу у Стамбулі передано повноважному представнику кемалістському уряду в Анкарі

Беле Рефету (1881—1963). Останній турецький султан Мехмед VI Вахіддедін 17 листопада 1922 р. покинув країну, відпливши на борту британського військового корабля на Мальту.

Закінчення тривалої національно-визвольної війни дало змогу турецькому урядові М. Кемаля зосередитися на вирішенні проблем внутрішньої розбудови держави. Ліквідувавши султанат, парламент не прийняв жодних юридичних документів, які б визначили форму та механізми державного устрою Туреччини. У країні не було політичних партій та інших елементів політичної структури суспільства. У цій ситуації М. Кемаль поставив собі за мету форсованими темпами провести секуляризацію та модернізацію традиційного турецького суспільства.

Нова партійна система країни почала формуватися навесні 1923 р., коли на базі парламентських фракцій виникли перші партійні структури Туреччини. У першому національному парламенті існували прокемалістська "Група захисту прав" та опозиційна до неї "Друга група захисту прав", очолювана колишнім морським міністром молодотурецького уряду Рауф-беєм (1881 —1964). Після саморозпуску 1 квітня 1923 р. парламенту, в ході виборчої кампанії, викристалізувалася організаційна структура Народної партії ("Хальк Фіркасі") на чолі з М. Кемалем. її програмою стали 9 принципів державного будівництва, оголошених М. Кемалем. Запропонована кемалістами програма державного розвитку Туреччини була орієнтована на боротьбу з пережитками феодального минулого, подолання культурної відсталості, модернізацію економіки та суспільного устрою країни. На виборах до парламенту, що відбулися впродовж червня — липня 1923 р., прихильники М. Кемаля здобули перемогу, посівши основну частину місць у парламенті. Офіційно про створення Народної партії (після проголошення республіки партія взяла назву Народно-республіканської ("Джумхюрієт Хальк Фіркасі" — ДХФ) було оголошено 9 вересня 1923 р.

29 жовтня 1923 р. Туреччина була проголошена республікою, а М. Кемаль — її першим президентом. Наступного дня одного із найближчих друзів М. Кемаля, організатора турецької національної армії Ісмет-пашу (1884—1973) призначено прем'єр-міністром. Столицю країни перенесено до Анкари. Наступним важливим кроком уряду стало скасування 3 березня 1924 р. халіфату і вигнання з країни усіх 144 осіб, що належали до династії османських правителів. Халіфа, яким після вигнання з країни султана став його двоюрідний брат Абдул-Меджид II (1868—1941), негайно відправили до Швейцарії, а решті дали на те, щоб зібратися від доби до десяти днів. Під час боротьби з іноземними окупантами духовний авторитет найвищого мусульманського духовенства було підірвано співпрацею з інтервентами, тому населення спокійно сприйняло повідомлення про вигнання всіх членів родини халіфа за кордон, конфіскацію їх майна, ліквідацію міністерства у справах шаріату й відокремлення церкви від школи. Ліквідація в березні 1924 р. халіфату сприяла наступним процесам модернізації освітньої системи.

На основі виданих у 1923—1924 рр. законів, 20 квітня 1924 р. парламент прийняв конституцію Турецької республіки. Основний закон запроваджував низку особистих свобод, встановлював чітку структуру президентсько-парламентської форми правління й зберігав за ісламом привілей державної релігії. Жінки були позбавлені виборчих прав і не могли балотуватися на виборах в депутати парламенту. Конституція передбачала, що свобода слова, зібрань та друку може бути обмежена державою "в інтересах національної єдності".

Процес уніфікації та централізації владних структур Туреччини викликала незадоволення частини опозиційно налаштованих до М. Кемаля діячів національного руху. У листопаді 1924 р. колишніми членами "Другої групи захисту прав" та частиною членів ДХФ створено Прогресивно-республіканську партію ("Тераккіпервер Джумхюрієт Фіркасі" — ТДФ), що виступала за більшу поміркованість і повільніші темпи реформ. Критика з боку ТДФ призвела до відставки в листопаді 1924 р. Ісмет-паші та призначення на посаду прем'єр-міністра Алі Фетхі-бея (1880—1943).

Тимчасовим послабленням турецької держави вирішили скористатися національні меншини. 13 лютого 1925 р. у Дерсіму почалося повстання курдів. Очолені шейхом Саїдом (1865—1925) повстанці виступили під національними гаслами та закликами захистити права халіфа. Вони швидко встановили контроль над курдськими районами й навіть обложили турецький гарнізон у адміністративному центрі Діярбакирі. Турецька армія, яка ще не була демобілізована, легко придушила повстання, проте М. Кемаль вирішив скористатися виступом, щоб зміцнити свою владу. 2 березня 1925 р. під приводом необхідності боротьби з повстанцями видано "Закон про збереження порядку", який діяв на всій території країни. Згідно з цим законом, терміном на два роки уряд отримував право закривати будь-яку установу, що, на думку влади, чимось могла зашкодити громадській безпеці. Упродовж трьох днів влада закрила дев'ять опозиційних газет. Відновлено діяльність трибуналів, що існували під час національно-визвольної війни. За два наступні роки трибунали арештували 7446 осіб, серед яких 660 (не рахуючи дезертирів) було страчено. 4 вересня 1925 р. на площі перед головною мечеттю Діярбакира на великих шибеницях повішено шейха Саїда та 46 інших курдських лідерів.

Навесні 1925 р. Ісмет-паша повернувся в прем'єрське крісло, оскільки звинуваченого в нерішучості при придушенні повстання в курдських районах Фетхі-бея в березні 1925 р. було усунуто з посади. На хвилі звинувачень в антидержавній діяльності, яка піднялася під час придушення виступу курдів, у травні 1925 р. ТДФ розпущено. Лідерів партії арештовано за звинуваченнями у зв'язках з повстанцями.

Скориставшись патріотичними настроями, які були підігріті перемогою над курдами, М. Кемаль вирішив рішучим ударом покінчити з віковою відсталістю країни. Саме в таких умовах, на думку турецького лідера, населення легше могло б сприйняти незвичні нововведення. 25 листопада 1925 р. уряд видав "Закон про капелюхи" ("Шапка кануну"), який зобов'язав всіх дорослих чоловіків носити капелюхи. Носіння фески, яка, втім, не належала до типових турецьких головних уборів, а свого часу також була уведена спеціальним наказом, прирівнювалося до кримінального злочину, за який карали смертю. У наступні тижні турки розкупили всі капелюхи, що були в крамницях, а кілька спритних бізнесменів заробили значний капітал, зумівши швидко організувати доставку до Туреччини капелюхів. Траплялося, що в сільських районах чоловіки носили елегантні жіночі капелюшки. Випадки непокори жорстоко придушено. Лише до кінця 1925 р. за відмову носити капелюх засуджено до смерті 70 чоловік. У 1926 р. за критику "Закону про капелюхи" повішено авторитетного мусульманського ходжу Мехмеда Атіфа (1876—1926).

30 листопада 1925 р. уряд заборонив релігійні братства, а також закрив будинки зібрання дервішів (текке) і усипальниці святих (тюрбе), що часто ставали центрами релігійної пропаганди. З 1 січня 1926 р. країна перейшла на григоріанський календар, а двома роками пізніше вихідний день перенесено з п'ятниці на неділю.

У першій половині 1926 р. запроваджено нові цивільний, кримінальний та торговий кодекси, взірцями для яких послужили швейцарський, італійський та німецький відповідники. Туреччина заборонила шаріатські суди та багатожонство.

Радикальні реформи викликали значний суспільний спротив. Улітку 1926 р. випадково вдалося викрити змову, метою якої було вбивство М. Кемаля. Суд над змовниками влада використала для того, щоб остаточно розправитися з опозицією. Серед арештованих опинився навіть легендарний герой війни з інтервентами Кязим-паша, якого, однак, суд виправдав. Більшість арештованих суд визнав винними, і їх стратили. Убезпечившись від опозиції, М. Кемаль провів у серпні — вересні 1927 р. вибори до парламенту, на яких, як і слід було очікувати, перемогла єдина допущена до участі у виборах Народно-республіканська партія.

Економічний та політичний розвиток 30-х рр.

У 1929 р. закінчився термін податкових і митних пільг, встановлених Лозаннським мирним договором для західних підприємців за скасування капітуляцій. Турецький уряд зміг різко підняти мито на привізні товари, водночас надавши національним виробникам низку пільг. Світова економічна криза, що розпочалася крахом на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р., ще більше зміцнила переконання турецького керівництва у необхідності встановлення державного контролю над розвитком економіки. Зважаючи на значний ступінь участі держави у керівництві економікою та не надто значну інтегрованість у західноєвропейські ринки, наслідки світової економічної кризи відчувалися у країні порівняно слабо. У 1923—1929 рр. приріст турецького ВНП склав 9%.

Туреччина вибрала класичний для країн Азії та Африки шлях будівництва державного капіталізму. З метою фінансування стратегічних галузей промисловості, у 1931 р. створено Центральний банк, 1933 р. — Шумерський банк, а 1935 р. — Хеттський банк. На кінець 30-х рр. Шумерський банк зосередив у своїх руках контрольні пакети 60% цементних, цукрових, взуттєвих та текстильних підприємств, а Хеттський широко інвестував розробку корисних копалин, насамперед вугілля, хромітів, мідної та залізної руди. У 1934—1938 рр. Туреччина реалізувала п'ятирічний план розвитку економіки. Для його втілення у життя в СРСР було позичено 8 млн. доларів золотом. Щоправда, наступну позику взяли вже у Великобританії, не бажаючи зв'язувати себе надто міцно з якимось одним кредитором.

Поважну проблему для економічного розвитку країни становив низький освітній рівень населення. У 1927 р. неписьменні становили аж 89,4% мешканців країни, й тільки 23% дітей віком від 7 до 12 років ходили до школи. З кінця 20-х рр. уряд вдався до енергійного реформування системи освіти, яке відбувалося із кампанією за емансипацію жінок. У 1930 р. жінки отримали виборчі права у місцевих виборах, а з 1934 р. — повне виборче право. М. Кемаль пропагував відмову від чадри та традиційних ісламських хусток (хіджабів), однак видати закон, який би остаточно заборонив ці деталі одягу, він не наважився.

У 1928 р. з конституції Туреччини було усунуто пункт про іслам як державну релігію, у 1930 р. закрито школи для нижчого мусульманського духовенства, а двома роками пізніше — теологічний факультет Стамбульського університету.

У 1928 р. турецьку мову переведено із арабської абетки на латинську. Ідея здійснити таку реформу з'явилася ще на початку XX ст., але її реалізації завадила світова війна. М. Кемаль особисто виступав на багатолюдних мітингах, з крейдою

в руках пояснюючи біля великої шкільної дошки правила нового написання турецьких слів. Розвиваючи мовну реформу, у 1932 р. створено Товариство вивчення турецької мови, що ставило собі за мету очистити мову від арабських та перських запозичень та замінити їх національними відповідниками. Згодом з'явилася навіть теорія "сонячної мови", згідно з якою першою мовою людства була саме прототу-рецька. Загалом 30-ті рр. позначилися зростанням пантурецьких настроїв. Мусульманські заклики до молитви стали виголошуватися турецькою мовою, з'явилися "наукові" трактати, які доводили, що перша людина Адам був турком. Офіційним гаслом країни став заклик "Туреччина для турків і турки для Туреччини".

Незважаючи на урядові репресії, соціальні перетворення продовжували викликати незадоволення значної частини населення країни. У грудні 1930 р., підбурювані мандрівними дервішами, повстали жителі містечка Менемене в Західній Анатолії. Повсталі вбили місцевого вчителя та розгромили урядові установи. Уряд вислав у місто війська, які придушили виступ.

Загострене виступами курдів і релігійних фанатиків, а також економічною кризою суспільне напруження на початку 30-х рр. зросло настільки, що уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційної партії. Організована в липні 1930 р. Вільна республіканська партія, попри задекларовану опозиційність, мала напівофіційний характер. її лідером, за погодженням з М. Кемалем, став Фетхі-бей. Головними пунктами запропонованої "вільними республіканцями" програми стали лібералізація політичного режиму й більша відкритість для зовнішньоекономічних впливів. Навколо партії почали гуртуватися інші опозиційні сили. Восени 1930 р., коли діяльність партії почала виходити з-під урядового контролю, Фетхі-бей розпустив Вільну республіканську партію. Ще дві спроби створити у вересні 1930 р. опозиційні партії завершилися урядовими заборонами. Народно-республіканська партія, зберігши монополію на владу, залишилася єдиною правлячою партією. У 1931 р. ДХФ перемогла на виборах до парламенту, а М. Кемаля втретє обрано президентом країни.

Невдовзі після закриття сесії парламенту 10 травня 1931 р. розпочав роботу Третій з'їзд Народно-республіканської партії. Прийнята на з'їзді партійна програма стала програмою державного розвитку всієї країни. В її основу було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм, націоналізм, етатизм, народність, секуляризм і революційність. Згодом принципи М. Кемаля отримали назву "алти окти" ("шести стріл"). "Алти окти" увійшли до нового варіанту конституції Туреччини, прийнятої в 1937 р. Крім цього, партія запровадила принцип, згідно з яким її голова, що призначався на пожиттєвий термін, ставав президентом країни, а його заступник — прем'єр-мійістром. У такий спосіб партійне зібрання формально узаконило об'єднання державного та партійного апаратів. У Туреччині офіційно встановлено однопартійну ситему.

Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок". Прийнято "Закон про друк", який обмежував право критики уряду й встановлював жорсткий контроль за засобами масової інформації. З метою поширення урядової пропаганди та виховання населення в патріотичному дусі, починаючи з 1932 р., створювалася мережа "народних домів" та "установчих об'єднань". Через два роки в країні налічувалося 55 "народних домів" і 360 "установчих об'єднань".

Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі скасування титулів і давніх форм звертання, а також уведення прізвищ. До першого січня 1935 р. всі турки мали обрати собі прізвище. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю надано нове прізвище — Ататюрк (Батько турків).

Згодом парламент додатково заборонив будь-кому іншому брати це прізвище. Тоді ж Ісмет-паша став Ісметом Іненю. У грудні 1934 р. турецькі жінки були повністю зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права. Тоді ж внесено зміни в адміністративне законодавство. Ще одним кроком на шляху секуляризації держави стало в 1934 р. перетворення Святої Софії із діючої мечеті в музей.

Успішно розвивалася в 20—30-х рр. зовнішня політика Туреччини. У 1932 р. країну прийняли до Ліги націй. У 1934 р. було нормалізовано стосунки із Грецією. Згодом Туреччина навіть увійшла до воєнного союзу із Грецією, Румунією та Югославією, — так званої "Балканської Антанти". У 1936 р. країни-кредитори дозволили Туреччині покривати половину щорічних платежів старого "оттомансь-кого боргу" товарами.

Зміцнення політичного режиму всередині країни дало змогу турецькому керівництву повернутися до перегляду договорів про режим чорноморських проток. Значні побоювання Анкари викликали агресивні кроки Італії, яка розбудовувала свою військову інфраструктуру на Додеканезьких островах. Бажаючи зіштовхнути інтереси європейських держав, Туреччина добилася скликання міжнародної конференції у справі чорноморських проток. Міжнародна конференція, що тривала з 22 червня по 20 липня 1936 р. в маленькому швейцарському містечку Монтре, завершилася успіхом турецьких дипломатів. Туреччина повернула собі право контролювати прохід іноземних військових кораблів через протоки у часи миру й повністю закривати протоки під час війни.

У 1937 р. Туреччина увійшла ще до одного регіонального військового блоку, підписавши із Іраном, Іраком та Афганістаном Саадабадський пакт. Дипломатичною перемогою Анкари також стало повернення Туреччині населеного переважно турками округу Хаттай на кордоні із Сирією. У результаті проведеного там під спільним франко-турецьким наглядом плебісциту, 29 червня 1939 р. округ було передано Туреччині.

У кінці 30-х рр. відбувалося подальше посилення авторитарних тенденцій турецького політичного режиму. Прийнятий в червні 1938 р. "Закон про спілки" заборонив створення будь-яких організацій на основі "сім'ї, раси, роду чи класу", а також таких, що "виступають від імені народу". За усіма громадськими товариствами встановлювався легальний поліцейський нагляд. У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу включено покарання за такі злочини, як "послаблення національних почуттів" та "пропаганду на користь іноземних державних порядків". На 1939 р. за політичні злочини відбували ув'язнення 94 тис. чоловік.

У кінці 30-х рр. загострився особистий конфлікт між Ататюрком та незмінним упродовж 14 років прем'єр-міністром Туреччини І. Іненю. Колишні близькі друзі та бойові побратими посварилися настільки, що в жовтні 1937 р. І. Іненю пішов у відставку, а новим прем'єром став відомий фінансист Джеляль Баяр (1883—1986). З уряду було усунуто низку міністрів, відомих своєю прихильністю до колишнього прем'єра. Однак, після того як у травні 1938 р. важко хворий Ататюрк виїхав зі столиці до Стамбула, де відійшов від державних справ, парламент здійснив низку кроків, що зміцнили антикемалістську опозицію. 10 листопада 1938 р. помер Ататюрк, а вже наступного дня після цього парламент обрав новим президентом І. Іненю. Прем'єр-міністром залишився Дж. Баяр.

Друга світова війна

Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами майбутнього світового конфлікту. Після початку бойових дій у Європі, в кінці вересня — жовтні 1939 р., турецькі представники розпочали паралельні переговори з Радянським Союзом, а також Великобританією та Францією. Намагаючись забезпечити режим проток і свої інтереси на Балканах, Туреччира була схильна балансувати, не приєднуючись відкрито до жодної зі сторін конфлікту. 12 травня 1939 р. Туреччина підписала угоду про взаємодопомогу із Великобританією, а 23 червня того ж року — з Францією. 19 жовтня 1939 р. Великобританія, Франція та Туреччина підписали ще одну угоду, що передбачала надання західними країнами допомоги туркам у випадку нападу на їх територію. Вістря цієї угоди було спрямоване проти Італії. Втім, турки не наважилися виступити проти Італії ні після її вступу у війну проти західних союзників, ні після нападу італійців та німців на Грецію, з якою Анкара все ще була пов'язана союзницькою угодою в рамках Балканської Антанти. Лондон не наполягав на вступі Туреччини у війну, оскільки Форін-офіс вважав нейтральність кращим бар'єром для німецького вторгнення до Сирії, Лівану та району Перської затоки, аніж велика, але позбавлена сучасної військової техніки турецька армія.

Після воєнного розгрому Німеччиною Франції та інших європейських країн у Туреччині посилилися пронімецькі настрої. 18 червня 1941 р. Німеччина підписала з Туреччиною 10-річний пакт про ненапад. Угода про ненапад із СРСР була підписана ще раніше, тому після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня 1941 р. про свій нейтралітет. Анкара дотримувалася взятих на себе зобов'язань, хоча в.продовж наступних років, особливо після радянських репресій проти мусульманських народів Криму та Кавказу, в Туреччині посилилися антирадянські настрої. У ході війни турецькі письменники та журналісти, не приховуючи своїх пронімецьких симпатій, часто відвідували німецько-радянський фронт. Восени 1941 р. у Німеччині навіть працювала офіційна турецька місія генерала Алі Фуада, яка намагалася полегшити долю військовополонених червоноармійців-мусульман. Під час війни Туреччина поставляла Німеччині руду хрому, необхідну для виготовлення броні. Однак, навіть під час найсильнішого зближення з Берліном на турецькій території знаходили захисток тисячі євреїв та антифашистів, що тікали від гітлерівців. Водночас турки давали захисток й мусульманам, котрі рятувалися від комуністичних переслідувань у Закавказзі.

Незважаючи на те, що Туреччина залишилася осторонь подій світової війни, військове напруження сильно зачепило її економіку. Ще напередодні війни туркам довелося в терміновому порядку зайнятися реорганізацією своєї армії, котра мала на озброєнні техніку початку XX ст. й була абсолютно нездатною до ведення сучасної війни. З кожним роком видатки на оборону доводилося збільшувати. У 1938 р. витрати на оборону складали 43,7% бюджету.

Програма дій турецького уряду на час війни була прийнята 18 січня 1940 р. у формі "Закону про національний захист", котрим передбачалося введення ненор-мованого робочого дня, трудової повинності, скасування низки законів про охорону праці. Упродовж війни постійно збільшувалася армія країни. У 1939 р. збройні сили налічували 207 тис. чоловік, у 1940 р. — 700 тис. чоловік, а в 1942 р. — 1 млн. солдатів і офіцерів. До 1945 р. воєнні витрати складали половину державного бюджету. Проведення широкомасштабної мобілізації селян на військову службу

спричинило зменшення врожаїв і введення в 1941—1942 рр. карток на хліб у Стамбулі й Анкарі. Збільшення податків та введення нових "зборів на оборону" значно погіршили становище населення та вплинули на загальне зростання цін.

Для того, аби підлатати бюджет, 11 листопада 1942 р. Туреччина ввела майновий податок, який мав збиратися з власників нерухомого майна та прибутків купців і підприємців. Оскільки закон точно не визначив розміру цього податку ані умов його стягнення, почали поширюватися зловживання. Чиновники накладали податок, керуючись самовільно визначеними нормами та симпатіями. Водночас ті, хто не заплатив майнового податку, часто потрапляли до боргової в'язниці.

У політичному житті Туреччини Друга світова війна вплинула на згортання лібералізму і посилення пантюркського націоналізму. З 1940 по 1945 рр. у вілайєтах, населених національними меншинами, діяв воєнний стан. Починаючи з листопада 1942 р. траплялися випадки конфіскації майна в представників національних меншин. У 1942 р., уряд сформований колишнім міністром іноземних справ Шюкрю Сараджоглу (1887—1953), розпочав широку кампанію патріотичної пропаганди в пантюркському стилі. Після чергових виборів, на початку 1943 р., парламент знову обрав президентом І. Іненю, а прем'єр-міністром країни — Ш. Сараджоглу. Під приводом здійснення реформи освіти продовжилася пан-тюркська кампанія, в ході якої траплялися випадки публічного спалення на площах "підривної" літератури.

Після перелому в ході бойових дій Другої світової війни Туреччина вирішила укласти союз з країнами антигітлерівської коаліції. У кінці 1943 р. І. Іненю зустрівся з У. Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом у Каїрі, де обговорювалася можливість участі Туреччини в бойових діях проти Німеччини на Балканах. Однак турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною, який відбувся 2 серпня 1944 р. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії тільки 23 лютого 1945 р. Хоча турецькі солдати й не брали участі у бойових діях Другої світової війни, країна все ж отримала запрошення вступити до ООН.

ІРАН

• Політична криза Каджарської династії

• Проголошення династії Пехлеві

• Соціально-економічні реформи

• Друга світова війна

Політична криза Каджарської династії

У ході Першої світової війни Іран дотримувався нейтралітету, однак йому не вдалося уникнути окупації своєї території іноземними військами. У північні регіони країни увійшли російські та турецькі війська, а на півдні висадилися британці, які використовували іранську територію в якості плацдарму для розгортання бойових дій в Іраці. Російські війська припинили активні бойові дії після лютневої революції 1917 р. в Росії, а навесні 1918 р. більша їх частина була виведена із Ірану. Британці залишили свої війська в країні й продовжували активно втручатися у політичне життя Ірану.

На час закінчення Першої світової війни весь Іран опинився під фактичною окупацією Великобританії. Протягом перших кількох років після завершення війни становище іранського уряду було винятково нестійким. При владі постійно

змінювалися різні урядові кабінети, жоден із яких не міг стабілізувати економіку країни та врегулювати політичні проблеми. 12 серпня 1918 р. у Тегерані створено уряд Восул-ед-Доула. Уряд був настільки пробританським, що розглядалися навіть варіанти перетворення Ірану в протекторат Великобританії. 9 серпня 1919 р. цей уряд без санкції меджлісу підписав з британцями угоду, згідно з якою Лондон встановлював контроль над фінансовою системою країни, британські чиновники отримали статус радників у всіх міністерствах, а британські офіцери мали повністю контролювати армію. Великобританія зобов'язувалася побудувати на території Ірану залізниці, лінії телефонного та телеграфного зв'язку та іншу інфраструктуру, а також надавати щорічні грошові субсидії. Натомість Іран передавав британським компаніям пріоритетні права щодо нафтовидобутку та встановлював низькі митні тарифи на ввіз британських товарів.

Особливі клопоти для Тегеранського уряду створювало постійно тліюче збройне повстання на півночі країни. Перша світова війна активізувала збройні антиурядові рухи, насамперед повстання дженгелійців ("лісовиків"), що тривало у Гіляні з 1912 р. Керівником повстання був виходець із купецької родини, випускник медресе Кучек-хан. Виступаючи під гаслами ісламізму, дженгелійці створили в звільнених районах власну адміністрацію, яку контролював релігійний комітет "Єднання ісламу".

Навесні 1920 р. до дженгелійців приєдналися курди та іранські комуністи. Цією ситуацією спробували скористатися російські більшовики, які здійснили пряму агресію в Ірані. 18 травня 1920 р. у каспійському порту Ензелі висадився радянський морський десант під командуванням мічмана Фьодора Раскольнікова. Водночас вздовж узбережжя Каспію до Ірану прорвався кавалерійський корпус Червоної армії. Офіційно метою операції було захоплення військових кораблів, які білогвардійці евакуювали до Ірану. Після нетривалого бою британський гарнізон відійшов із Ензелі у Решт. 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську радянську республіку. Червона армія допомогла повстанцям розширити територію Гілянської республіки. До липня 1920 р. в руках повсталих опинилися увесь Гілян, частина Мазендерану, Решт та Менджіль.

Підтримувані більшовиками іранські комуністи розпочали на контрольованих ними територіях практичне втілення в життя комуністичних принципів. Відбувалися конфіскації майна, закривалися мечеті, велася пропаганда рівноправ'я жінок. Усі ці заходи викликали надзвичайне незадоволення консервативно налаштованого місцевого населення. Після різкої суперечки із комуністами повсталих покинув Кучек-хан зі своїми людьми. Комуністи організували Національний комітет визволення Ірану, що оголосив себе загальнонаціональним урядом. У Гіляні запроваджено "військовий комунізм", заборонено торгівлю, відбувалися репресії проти незадо-волених комуністичними експериментами. У серпні 1920 р. відбувся похід на Тегеран, у якому взяли участь військові підрозділи Червоної армії. Іранським урядовим військам вдалося зупинити наступ і навіть відбити у повсталих Решт. Восени 1920 р. з Ірану виведено підрозділи Червоної армії. Остаточно повстання в Гіляні уряд зумів придушити лише в листопаді 1921 р.

Другим районом, де відбувалося антиурядове повстання, був Іранський Азербайджан. У квітні 1920 р. у Тебрізі почалося азербайджанське повстання, яке очолив шейх Мохаммед Хіабані. Повстанці зуміли встановити свою владу в Тебрізі, Урмії, Ардебілі, Зенджані та інших містах. Іранський Азербайджан оголошено Азадистаном (Країною свободи). Не маючи достаньо сил для придушення повстання, уряд Восул-ед-Доула в червні 1920 р. змушений був піти у відставку. Новий ірансь-

кий уряд очолив Мошир-ед-Доул. До вересня 1920 р. уряду з великими труднощами вдалося придушити повстання в Тебрізі. Основну роль в перемозі над азербайджанцями відіграла допомога британців, які надали урядовим силам зброю та інструкторів.

Незважаючи на успішні дії проти повстанців, уряду Мошир-ед-Доула також довелося піти у відставку. Новий уряд був сформований 1 листопада 1920 р. Його керівником став великий землевласник Сепахдар. Незадоволені частими змінами уряду та млявими діями'іранського керівництва, військові організували змову. 21 лютого 1921 р. до Тегерана ввійшли козацькі частини полковника Рези-хана (1878—1944), які арештували понад 200 чиновників, оголосивши водночас, що не виступають проти уряду чи шаха, а лише бажають навести в країні порядок. Шах Ахмед (1898—1930) поставився до перевороту прихильно, й навіть присвоїв Резі-хану титул Сардар Сепаха — головного воєначальника. Унаслідок подій лютого 1921 р. було створено черговий уряд, що його очолив молодий журналіст Сеїд Зія-ед-Дін, і в якому Реза-хан отримав портфель військового міністра. Уряд анулював англо-іранську угоду 1919 р. і оголосив про намір здійснити широкі соціально-економічні реформи.

Намагаючись спертись на якусь зовнішню силу, 26 лютого 1921 р. Іран підписав у Москві угоду з радянським урядом. Умови угоди були надзвичайно вигідні для іранської сторони. Радянська Росія відмовлялася від капітуляцій та старих царських боргів Ірану, а також передавала іранцям інфраструктуру Урмійського озера разом з пароплавами та кілька островів на Каспії. Натомість Іран зобов'язався не утримувати на власній території антикомуністичних груп і дозволяв радянським військам перетинати кордон у випадках переслідування партизан. Після підписання радянсько-іранської угоди Іран звільнив з армії британських офіцерів. З країни вислано групу фінансових радників на чолі з Е. Смітом. У травні 1921 р. з Ірану виведено британські війська, а згодом Великобританія евакуювала майже всіх своїх громадян.

Дипломатичний успіх однак не зміг ліквідувати внутрішньополітичної кризи, що лише посилилася. Через інтриги в шахському оточенні в травні 1921 р. наступним прем'єром шах призначив вихідця із Гіляну Кавама-ес-Салтане, брата Восул-ед-Доула. У новому урядовому кабінеті Реза-хан залишився військовим . міністром. Своїм головним завданням новий уряд оголосив придушення повстання в Гіляні та заколоту армійських і жандармських підрозділів, який почався в Хорасані. Це складне завдання доручено Резі-хану. Зібравши значні сили, восени 1921 р. Реза-хан розпочав наступ на позиції повсталих у північному Ірані. На той момент у таборі гілянських повстанців відбувся ще один розкол. Під час міжусобних боїв загони Кучек-хана знищили гілянських комуністів, а один з керівників повстанців Халу Курбан перейшов на бік уряду. У кінці листопада 1921 р. війська Рези-хана захопили весь Гілян. Захопленому в полон у горах Талишу Кучек-хану відтяли голову. У той же час вдалося придушити повстання Мохаммеда Таги-хана в Хорасані. Реза-хан здобув славу переможця заколотників і значно зміцнив свій авторитет. Талановитий військовий командир, який пройшов усі щаблі солдатської кар'єри від рядового до військового міністра, почав зосереджувати в своїх руках не лише військову, але й цивільну владу.

Проголошення династії ПехлевіЗавершення громадянської війни в Ірані поставило на порядок денний проблему нормалізації суспільного життя та підйому економіки. В урядових колах існувало три погляди на можливі зовнішньополітичні орієнтації країни, що мали б забезпечити Ірану модернізацію економіки та інвестиції. Цими орієнтаціями були: прорадянська, пробританська та проамериканська. Кавам-ес-Салтане притримувався орієнтації на СІЛА як найбільш бажаного партнера Ірану. Через суперечності всередині кабінету, Кавам-ес-Салтане змушений був

протримався при владі лише до травня того ж року, після чого на посаду повернувся Кавам-ес-Салтане. Протягом усіх урядових пертурбацій Реза-хан зберігав свій пост воєнного міністра. Оголосивши в окремих місцевостях воєнний стан, Реза-хан отримав безпосередній контроль над ситуацією, оскільки влада в цих районах законним шляхом переходила до призначених ним військових губернаторів. Мотивуючи свої дії потребами мобілізації коштів для реорганізації армії, у 1922 р. Реза-хан встановив контроль над збором податків. Згодом військові почали контролювати склади зерна та систему постачання населення хлібом.

Загострення боротьби за владу між різними родинними кланами та фінансовими групами продовжувало виявлятися у постійних урядових кризах. Лише впродовж 1923 р. змінилися 4 урядових кабінети. Користуючись своєю майже необмеженою владою у країні, Реза-хан таємно сприяв падінню урядових кабінетів. Безлад у вищих ешелонах влади та часта зміна урядів створювали серед населення настрої розчарування й бажання приходу до влади "сильної руки". Тим часом авторитет Рези-хана додатково зріс після того, як упродовж 1923 р. урядовими військами було роззброєно приватні армії ханів, а також придушено виступ курдів під проводом Ісмаїла Смітко.

Після відставки в жовтні 1923 р. уряду Мошир-ед-Доула шах змушений був призначити прем'єром Резу-хана, що мав підтримку найчисленнішої фракції меджлісу "Таджеддад" ("Оновлення"). Сівши в крісло прем'єра, Реза-хан настільки посилив свій вплив, що шах, якого гостро критикували за численні помилки, мусив виїхати за кордон, призначивши регентом свого брата. За прикладом М. Кемаля Реза-хан мав намір позбавити династію Каджарів влади й проголосити республіку. Антишахські настрої в країні особливо посилилися після розголошення таємних зв'язків шаха Ахмеда з лідерами арабських племен Хузистану, які нібито готували створення на півдні Ірану незалежної країни Арабістан.

Проти планів проголошення Ірану республікою виступила впливова родова аристократія та шиїтське духовенство. Реза-хан отримав запевнення в тому, що його кандидатура на нового монарха буде підтримана. У кінці 1924 — на початку 1925 рр. війська Рези-хана придушили виступи арабів у Хузистані, туркмен у Хорасані та курдів біля о. Урмія. Після придушення чергових антиурядових виступів прихильники Рези-хана поставили перед меджлісом питання про скасування влади династії Каджарів, що нібито заплямувала себе співпрацею з повстанцями. 14 лютого 1925 р. Резу-хана призначено верховним головнокомандувачем, а партія "Таджеддад" відкрито виступила за позбавлення шаха влади. Упродовж літа 1925 р. організовано активну пропагандистську кампанію, що завершилася прийняттям меджлісом 31 жовтня 1925 р. рішення про позбавлення влади династії Каджарів і тимчасову передачу керівництва країною Резі-хану. Одним із небагатьох членів парламенту,

що наважився проголосувати проти цього рішення, був молодий правник Мохаммед Мосаддик, що згодом став прем'єром країни. Зібрані в грудні того ж року Установчі збори 12 грудня 1925 р. оголосили Резу-хана спадковим шахом Ірану під іменем Реза Шах Пехлеві (1925—1941).

Соціально-економічні реформи

У другій половині 20-кх рр. Реза Шах розпочав спрямовані на модернізацію суспільного устрою та економіки реформи. Новий шах з великим ентузіазмом особисто керував ходом перетворень. Інколи він без попередження з'являвся вранці у якому-небудь міністерстві чи управлінні й починав перевіряти, чи всі його працівники вчасно приходять на роботу і як вони ведуть доручені їм справи.

Спираючись на армію, Реза Шах продовжив політику посилення центральної влади. Кочові племена насильно переведено на осілий спосіб життя, удільних ханів репресовано. З метою послаблення влади губернаторів, скасовано великі провінції та запроваджено новий адміністративний поділ. Реза Шах намагався боротися з хабарництвом і зловживаннями владою. Проведено судову реформу й запроваджено нові, складені на основі законодавчих норм європейських країн, кодекси.

Запропонована урядом програма розвитку економіки передбачала виділення значних державних інвестицій у промисловість. У 1928 р. Іран скасував капітуляції, що давали односторонні економічні переваги представникам деяких іноземних країн. Водночас, для приватних інвесторів передбачено різноманітні пільги. За рахунок накладеного на продаж чаю та цукру спеціального податку фінансувалася програма залізничного будівництва. Іран розбудовував мережу шосейних доріг та інфраструктуру морських портів. Завдяки розширенню транспортної мережі країни, до кінця 30-х рр. вдалося на 80% зменшити собівартість перевезень. Це позитивно вплинуло на експортні можливості країни та розвиток внутрішнього ринку. Найбільшим із транспортних проектів, реалізованих в міжвоєнному Ірані, стало будівництво Трансіранської залізниці, що тривало з 1927 по 1938 рр. На трасі загальною довжиною 1394 км, яка з'єднала узбережжя Перської затоки та Каспію, довелося прорубати в скелях 224 тунелі.

На початку 30-х рр. іранський уряд вирішив переглянути раніше надані Великобританії концесії на видобуток іранської нафти. У 1931 р. Тегеран отримував як відрахування від прибутків "Англо-Іранської нафтової компанії" лише половину того, що британські підприємці платили як податки своєму уряду. 17 листопада 1932 р. Іран анулював концесію нафтовидобувної компанії. Великобританія звернулася зі скаргами на дії іранців до Ліги націй та Міжнародного арбітражного суду в Гаазі, а крім цього вислала свої військові кораблі в Перську затоку. Нова угода про нафтові концесії була підписана 22 травня 1933 р. Нафтовидобувники збільшили відрахування від прибутків до 4 шилінгів із тонни нафти, гарантуючи, що Тегеран щорічно отримуватиме не менше 750 тис. фунтів стерлінгів. Крім цього, зменшилася територія, на яку поширювалася концесія, а іранська сторона отримала право інспектувати бухгалтерський облік британської нафтовидобувної компанії. Окремий пункт угоди передбачав поступову заміну британського персоналу нафтових родовищ на іранський.

Важливою для Ірану проблемою було питання розвитку сільського господарства, оскільки більшість 12-мільйонного населення країни мешкала на селі. Реформи в аграрному секторі Реза Шах почав зі змін в системі землекористування та законів про власність на землю. У 1929 р. прийнято закон про право приватної

власності на землю. Наступного року натуральні податки замінено грошовими. Уряд розпродав більшість державних земель в приватні руки. У 1931 р. було створено Сільськогосподарський банк, який видавав землевласникам кредити на пільгових умовах.

Наслідком реформ стало розорення частини землевласників та зосередження в руках нечисленної групи осіб більшості придатних до обробітку земель країни. Реформи на селі вплинули на процеси зростання кількості міського населення. Протягом 1931—1940 рр. Тегеран подвоїв своє населення, що сягнуло 540 тис. осіб.

Великі кошти було виділено на модернізацію армії, яку, увівши загальний військовий обов'язок, уряд реорганізував за європейськими зразками. На початок 30-х рр. в іранській армії служило майже 100 тис. осіб, а іранські офіцери навчалися у військових академіях Франції.

Намагаючись послабити традиційно сильний вплив ісламу на щоденне життя іранців, Реза Шах замінив традиційний мусульманський місячний календар сонячним та заборонив діяльність релігійного ордену суфіїв. У містах заборонено проводити традиційні для шиїтів траурні маніфестації на честь жалоби за шиїтським імамом Хусейном, який загинув під Кербелою в 680 р. Під час таких демонстрацій віруючі несли вулицями залиті червоною фарбою муляжі понівечених тіл, що мали символізувати мученика Хусейна, особливо ревні завдавали собі справжніх ран. Вважаючи, що подібні дійства шкодять іміджу країни, правитель Ірану дозволив проводити їх лише в сільській місцевості — далі від очей західних гостей держави.

У 1925—1928 рр. на зміну шаріату прийшло нове світське законодавство, складене на основі французького права. Мусульманське право збереглося лише в цивільних справах в якості нотаріального посвідчення.

Починаючи з 1927 р. проводилася освітня реформа, що скоротила кількість релігійних шкіл і збільшила кількість шкіл світських. Загальна чисельність шкіл в Ірані збільшилася з 612 в 1922 р. до 4901 в 1936 р. У 1934 р. засновано Тегеранський університет, відбувався обмін студентами з європейськими країнами. Протягом 1922—1940 рр. загальна кількість студентів у Ірані зросла у 8 разів. 8 1938 р. на навчання в Тегеранський університет почали приймати жінок.

З 1928 р. в Ірані почав уводитися європейський одяг. Спеціальним розпорядженням замість традиційного іранського головного убору кулах запроваджено шапку пехлеві, а згодом європейські капелюхи і кашкети. Запроваджено прізвища і скасовано використання феодальних титулів, з 1935 р. заборонено носіння чадри. Європейські нововведення більшість населення зустріла вороже. Уряд змушений був насаджувати нові норми життя жорстокими методами. У 1936 р. в Мешхеді за наказом шаха було відкрито вогонь з кулеметів по кількох тисячах чоловіків, що демонстративно сіли в бест (форма протесту, сидячий страйк) у мечеті імама Рези, протестуючи проти розправ поліції при проведенні наказу про зміну головних уборів.

Усі модернізаційні заходи проводилися в дусі націоналізму й пропаганди відродження величі давньої Іранської держави. Назву Персія офіційно замінено Іраном, перейменовано ряд міст, з перської мови вилучено арабські та турецькі запозичення, змінено літочислення, введено староіранські назви місяців року тощо. Забезпечуючи неперервність державної традиції, династія Рези-хана взяла назву Пехлеві. Посилення інтересу до давньої історії Ірану виявилося у створенні в 1935—1938 рр. Музею стародавнього Ірану в-Тегерані, музею "Парс" в Ширазі, Академії літератури та мови, Тегеранського антропологічного музею та Національної бібліотеки.

У зовнішній політиці в 30-х рр. Іран усе більше орієнтувався на Німеччину. В Ірані працювали німецькі фінансові радники, а певний час німець Лінденблатт навіть був директором Національного банку країни. У 1935 р. Німеччина підписала з Іраном клірингову угоду, завдяки якій на 1939 р. Берлін зайняв перше місце в зовнішній торгівлі Ірану (41,5%). У 1940—1941 рр. Іран отримував із Німеччини 80% потрібного країні промислового устаткування. Німецькі фахівці будували в Ірані аеродроми, Трансіранську залізницю та військові заводи. Ідеологічною підставою співпраці з Іраном була проголошена гітлерівцями теза про спільне арійське походження німців та персів.

Одночасно з німецько-іранським зближенням відбувалося охолодження радянсько-іранських стосунків. У 1938 р. Іран відмовився продовжити торгову угоду з СРСР. У 1939 р. Тегеран надав англо-голландській компанії "Роял Датч Шелл" нафтові та рудні концесії на території, що прилягала до радянського кордону й раніше перебувала в зоні дії радянсько-іранської угоди 1921 р.

Іран став одним із ініціаторів створення регіонального воєнного блоку. 8 липня 1937 р. в Саадабадському палаці біля Тегерану представники Ірану, Іраку, Туреччини та Афганістану підписали воєнний пакт. Договір, що укладався на п'ять років, передбачав координацію зовнішньої політики, взаємну відмову від використання сили у міждержавних стосунках, невтручання у внутрішні справи.

У кінці 30-х рр. Реза Шах почав відходити від реальної політики та справ управління державою. Залишивши державні клопоти прем'єр-міністру та урядовцям, керівник Ірану дедалі більше зосереджувався на нагромадженні особистих маєтностей, будівництві палаців та різноманітних розвагах. Стиль його поведінки набирав чимраз більших авторитарних рис та нетерпимості до найменшої критики.

Друга світова війна

Після початку Другої світової війни Іран оголосив про свій нейтралітет, але фактично країна була серед держав-сателітів Німеччини. 8 жовтня 1939 р. між Іраном та Німеччиною підписано таємну угоду про взаємні поставки стратегічних матеріалів і воєнну співпрацю. Іранська сторона поставляла в Німеччину пшеницю, ячмінь, рис, бавовну та вовну, отримуючи натомість зброю, залізничне та промислове обладнання. На території Ірану діяла широко розгорнута німецька агентурна мережа, яка, за твердженням союзників, налічувала 2000 осіб, велася підготовка груп для диверсій на нафтопромислах Баку та Грозного. Особливо сильними пронімецькі настрої були в армії, де групу офіцерів пронацистської орієнтації очолив підполковник Манучехрі. Згодом СРСР та Великобританія твердили, що група Манучехрі готувалася до здійснення в Ірані 22 або 28 серпня 1941 р. фашистського перевороту.

Після ряду заяв СРСР з попередженнями про недопустимість проведення на території Ірану діяльності, ворожої країнам антигітлерівської коаліції, 25 серпня 1941 р. на іранську територію вступили радянські та британські війська. Головним мотивом окупації країни стала потреба забезпечення безперебійних поставок західними союзниками СРСР зброї та спорядження через територію Ірану. Крім цього Іран мав і стратегічне значення, що визначалося його геополітичним розташуванням, а також великими запасами нафти і мінеральних ресурсів. Для Великобританії Іран був "дверима" до Індії, а для Німеччини вихід до Перської затоки означав встановлення безпосереднього контакту із Японією. Радянський Союз

побоювався німецької загрози, яка через іранську територію могла нависати над нафтовими родовищами Кавказу. Особливе значення для союзників мала безпека нафтових промислів, які в умовах війни одразу набули стратегічної ваги.

27 серпня 1941 р. іранський уряд Алі Мансура пішов у відставку, а новий уряд Форугі віддав військам наказ не чинити опору окупантам. Все територія країни опинилася під контролем союзників, хоча теоретично район Тегерану та Мешхеда мав залишатися нейтральною зоною. У Тегерані було оголошено воєнний стан, уведено військові суди та пресову цензуру, заборонено публічні зібрання тощо. Союзники змусили іранський уряд вислати з країни всіх німців та громадян країн-сателітів. Частина німців перейшла на нелегальне становище і в наступні роки організувала підпільний рух. Під тиском союзників 16 вересня 1941 р. Реза Шах відмовився від престолу на користь свого сина Мохаммеда Рези Пехлеві (1919—1980). Колишнього шаха вислали на о. Маврикій в Індійському океані, а згодом до Йоганнесбурга (Південно-Африканський союз), де він і помер у 1944 р.

Зміна монарха спричинила активізацію сепаратистських настроїв серед напівнезалежних ватажків племен. У багатьох районах вони вигнали губернаторів і державну адміністрацію, озброїлися й почали проводити цілком незалежну від Тегерана політику. Племенний сепаратизм підтримувала німецька агентура, що перейшла на нелегальне становище. У 1942—1943 рр. відбулися збройні повстання кашкайських, лурських, бахтіарських племен та курдів. Особливо сильним повстанський рух був у зоні британської окупації на півдні Ірану. У червні 1943 р. повстанці знищили великий британський гарнізон у Семіромі на півночі Фарсу. Згодом хани почали переговори з британцями і, погодившись на певні гарантії недоторканості своїх звичаєвих прав, припинили боротьбу й видали британцям своїх німецьких інструкторів.

З метою залучення Ірану до антигітлерівської коаліції, Великобританія та СРСР підписали з Тегераном 29 січня 1942 р. угоду про співпрацю та взаємодопомогу- Цієї угодою було визначено статус окупаційних військ на іранській території. В обмін на згоду на перебування на іранській території під час війни і ще 6 місяців після її завершення військ СРСР та Великобританії, а також на транзит через країну стратегічних вантажів для СРСР, Іран отримував значну фінансову допомогу. Для контролю за використанням фінансової допомоги союзників до Ірану надіслано місію американця Артура Мільспо, що мав виконувати функції головного ревізора іранських фінансів. За реорганізацією іранських сил правопорядку наглядав американський генерал Норман Шварцкопф. Союзники зобов'язалися поважати суверенітет та територіальну цілісність Ірану й захищати його від зовнішньої агресії. Після тегеранської зустрічі "Великої трійки", на півдні Ірану висадилися ЗО тис. американських солдат. 9 вересня 1943 р. Іран формально оголосив війну Німеччині.

У вересні 1943 р. після тривалої еміграції до Ірану повернувся лідер націоналістичного руху С. Зія-ед-Дін. Згуртувавшись навколо нього, прихильники національної ідеї створили кілька пресових видань і заснували партію "Ватан" ("Батьківщина"). Головними пунктами програми партії стали відмова від європейських культурних впливів та повернення до ісламських традицій, законів шаріату тощо. Ставши депутатом меджлісу, С. Зія-ед-Дін швидко зумів розширити кількість членів "Батану" та організаційну мережу партії. У 1944 р. партія С. Зія-ед-Діна змінила назву на "Ерадеє меллі" ("Національна воля").

Упродовж 1944—1945 рр. у Ірані зростали антисоюзницькі настрої. До їх посилення спричинився грубий політичний тиск, якого зазнав Іран восени 1944 р. з боку СРСР. Висловивши бажання отримати концесії на видобуток нафти у п'яти провінціях країни, що межували із радянською територією, Москва інспірувала низку антиурядових демонстрацій іранських комуністів та примусила уряд країни піти у відставку. Однак Іран не погодився надати концесії СРСР. Під впливом пропаганди С. Зія-ед-Діна у березні 1945 р. в Ісфахані та інших містах півночі країни відбулися організовані націоналістами погроми осередків прокомуністичної Народної партії та інших організацій, що співпрацювали з радянськими військами. Під тиском націоналістів 28 лютого 1945 р. меджліс вирішив вислати з Ірану місію А. Мільспо. Протягом літа — осені 1945 р. іранські війська за підтримкою націоналістичних організацій ліквідували більшість представників прорадянських політичних сил у центральних районах країни. Майже повного погрому зазнала Народна партія.

Незважаючи на деяке зміцнення позицій уряду влітку 1945 р., загалом, на час закінчення Другої світової війни Іран перебував у винятково важкій ситуації. Економіка була вражена кризою, індекс інфляції порівнянно з 1936 р. сягнув 1000%, адміністративна система країни не діяла належним чином, посилювався регіональний сепаратизм, вибухали голодні бунти. Перед Іраном постала реальна загроза дезінтеграції.

АФГАНІСТАН

• Проголошення незалежності

• Соціальні реформи та опір традиціоналістів

Проголошення незалежності

На початок XX ст. Афганістан перебував у політичній залежності від Великобританії. Нав'язана Лондоном в 1879 р. Гандамакська угода передбачала відмову Афганістану від самостійної зовнішньої політики та вільну діяльність в країні британських торгових представництв. Лондон повністю контролював зовнішню політику країни. Афганістан був бідною та відсталою країною, в якій зовсім не існувало залізниць, а єдиним державним підприємством був військовий завод. Торгівля Афганістану перебувала в руках вихідців із Індії та Ірану або місцевих таджиків. У багатьох регіонах центральна влада лише номінально контролювала ситуацію, оскільки реальними господарями були місцеві багачі та племінні ватажки. Винятковий вплив на всі сторони життя Афганістану мало духовенство, яке керувало шаріатськими судами та освітніми закладами. Світської системи освіти в країні не існувало.

У ході Першої світової війни емір Хабібулла-хан (1872—1919), який правив Афганістаном із 1901 р., змушений був зважати на посилення в країні протурецьких та націоналістичних настроїв. Оголосивши нейтралітет, Хабібулла-хан намагався маневрувати між політичним тиском Великобританії та настроями своїх підданців. Поміркованість урядової політики сильно підірвала престиж еміра. Усвідомлюючи небезпеку ситуації, що склалася в Афганістані, емір Хабібулла-хан спробував радикально зміцнити свій авторитет. 2 лютого 1919 р. він надіслав до британського віце-короля Індії лорда Фредеріка Джона Челмсфорда

листа, у якому вимагав відновити міжнародний суверенітет Афганістану й допустити афганську делегацію на Паризьку мирну конференцію. Однак спроба зміни політики виявилася запізнілою. У ніч з 19 на 20 лютого 1919 р. еміра Афганістану було вбито у мисливському таборі поблизу Джелалабада. Вже наступного дня, 21 лютого 1919 р., у різних кінцях країни проголошено двох нових правителів — у Джелалабаді брата вбитого — Насруллу-хана, а в Кабулі — третього сина Хабі-булли-хана — Амануллу-хана (1892—1960). Після нетривалих вагань гарнізон Джелалабаду перейшов на бік Аманулли-хана й, арештувавши Насруллу-хана разом із його прибічниками, вислав їх до Кабула. Звинуваченого в організації вбивства Хабібулли-хана Насруллу-хана 13 квітня 1919 р. засуджено до пожиттєвого ув'язнення, а полковника Алі Різу, який безпосередньо виконав замах — страчено.

На престолі Афганістану закріпився тісно пов'язаний із рухом молодо-афганців емір Аманулла-хан (1919—1929). Намагаючись зміцнити свій авторитет, а водночас консолідувати ворогуючі племінні об'єднання, у день своєї коронації 28 лютого 1919 р. він оголосив Афганістан незалежною країною. Аманулла-хан заявив, що не збирається виконувати укладених раніше із Великобританією угод та домовленостей. У відповідь Лондон почав стягувати до афгано-індійського кордону значні військові сили, які загалом склали 340 тис. солдатів та офіцерів. Шукаючи союзників у антибританській боротьбі, Аманулла-хан вислав дипломатичну місію до Москви, а згодом, розраховуючи на повстання пуштунських племен в Індії, оголосив британцям джихад. 27 березня 1919 р. більшовики де-факто визнали незалежність Афганістану й послали Амануллі-хану вантаж зі зброєю, Натомість афганці перестали підтримувати Бухару, яка зазнала радянської агресії.

Бої на афгано-індійському кордоні почалися 3 травня 1919 р. в районі Хайберської ущелини. Афганська армія налічувала, за різними оцінками, від 40 до 60 тис. бійців. На першому етапі боїв, що тривав до 25 травня, перевага була на боці численніших, краще оснащених та ліпше навчених британців. Ситуація почала змінюватися після того, як 26 травня, очолені афганським міністром оборони Мохаммедом Надір-ханом, підрозділи перейшли в контратаку й прорвалися на індійську територію. Афганці взяли в облогу місто Тхал, а у Вазірістані почалося мусульманське повстання на їх підтримку. Прикордонні пуштунські племена розгорнули в тилу британських військ активну партизанську війну.

Угоду про припинення вогню підписано 3 червня 1919 р. Протягом 25 липня — 8 серпня 1919 р. в Равалпінді тривали переговори про укладення остаточного миру. Підписана 8 серпня 1919 р. англо-афганська угода завершила третю англо-афганську війну, проте не вирішила остаточно питання міжнародного статусу Афганістану. Де-факто британці припиняли свій протекторат над Кабулом, але в тексті угоди не було жодної згадки про визнання Лондоном незалежності Афганістану. Великобританія визнала незалежність Афганістану лише після підписання в Кабулі 22 листопада 1922 р. нової угоди. Вже протягом 1921 р. з кабульським урядом дипломатичні стосунки встановили найближчі сусіди — Туреччина та Іран. На 1928 р. Афганістан встановив дипломатичні стосунки із 14 країнами світу.

Соціальні реформи та опір традиціоналістів

Закріпивши незалежність країни, емір Аманулла-хан розпочав здійснення спрямованих на зміцнення центральної влади та модернізацію країни соціально-економічних реформ. Прийнята в 1923 р. конституція оголосила Афганістан спадковою монархією. Колегіальні органи, які створювалися при дворі еміра, у вирішенні державних справ мали лише дорадчий голос. Конституція скасувала рабство та частину інших пережитків минулого й запровадила деякі демократичні свободи.

Уряд провів земельну та податкову реформи, які запровадили приватну власність на землю та замінили натуральні податки грошовими. Для стимулювання розвитку національної промисловості в 1921 р. Аманулла-хан прийняв закон про створення державних та державно-акціонерних підприємств — шіркетів. Ці акціонерні підприємства отримали від уряду монопольні права на торгівлю головними предметами імпорту та експорту. Закон лише в певних межах допускав іноземне інвестування афганської економіки. У кінці 20-х рр. в Афганістані діяло близько 20 шіркетів, які почали витіснення з країни англо-індійського капіталу.

У зовнішньополітичній сфері уряд еміра продовжив розвивати тісні союзницькі стосунки з Радянською Росією. У лютому 1921 р. Москва та Кабул уклали широку угоду про дружбу та співробітництво. Після прикордонного інциденту в серпні 1926 р., коли радянські війська витіснили з афганського прикордонного містечка місцевий гарнізон, було укладено ще одну угоду — Пагманський пакт, який затвердив існуючі кордони та декларував принцип взаємного невтручання у внутрішні справи. Останнє, зрештою, не перешкоджало Москві у наступні роки активно впливати на афганське політичне життя й навіть посилати в сусідню країну свої війська. Тісні економічні стосунки Афганістан також підримував із найближчими сусідами — Іраном та Туреччиною.

У 1928 р., після повернення із тривалої поїздки європейськими країнами, Аманулла-хан розпочав другий етап кампанії, спрямованої на модернізацію країни. На роботу до Афганістану запрошено групу західних технічних фахівців. За взірцем сусіднього Ірану та Туреччини, в Афганістані планувалося запровадити європейські побутові звичаї, послабити владу духовенства, зміцнити армію.

28 серпня 1928 р. Аманулла-хан виступив із програмою нових реформ на відкритті "Лоя джирги" ("Великого зібрання"). Зокрема, емір запропонував провести переатестацію всіх мулл та проповідників, усунути мулл з військових частин, увести мінімальний вік вступу в шлюб 22 роки для хлопців та 18 років для дівчат, запровадити спільне навчання хлопчиків та дівчаток до 11 років, відправити на навчання до Європи групу дівчаток. Особливе обурення викликали пропозиції скасувати багатожонство, заборонити носіння чадри. Для створення нової армії в країні планувалося запровадити загальний військовий обов'язок та увести додатковий податок на закупівлю сучасної зброї — по 5 афгані на рік з усіх підданців, причому чиновники мали б передати на потреби армії місячну платню. Пропозиція встановити загальний військовий обов'язок була для Афганістану незвичайною.

Всі ці заходи викликали опір духовенства, яке мало суттєвий вплив на переважну більшість населення країни. Багато простих афганців вороже поставилися до незрозумілих нововведень, які видимо не покращували умов життя, зате руйнували усталений спосіб їх існування. З метою дискредитувати еміра,

його противники поширили серед депутатів джирги копії зробленої в Європі фотографії, на якій дружина Аманулли-хана знялася без паранджі. Зображення дружини правителя країни із відкритим лицем викликало надзвичайний скандал.

Незадоволення реформами зрештою вилилося у антиурядове повстання, що завершилося 1929 р. зміною влади, Заколот на півночі країни проти Аманулли-хана очолив таджицький авантюрист та дезертир Бачаї Сакао (Син водоноса). Ще влітку 1928 р. в його банді було лише 80 горлорізів, але вже восени він зібрав кількатисячне різношерстне і дике військо й рушив з ним на Кабул. Більша частина урядових військ, що зустрічалися на шляху "армії" Бачаї Сакао, не бажали захищати скомпрометованого еміра, а деякі частини навіть переходили на бік бунтівників. У грудні 1928 р. Аманулла-хан запропонував Бачаї Сакао звання полковника і державну посаду, але той відмовився. Намагаючись повернути прихильність населення, 9 січня 1929 р. емір скасував більшість запроваджених раніше реформ. 14 січня Аманулла-хан передав владу своєму братові і виїхав до Індії. До Кабула увійшли загони Бачаї Сакао.

Бачаї Сакао проголосив себе еміром під іменем Хабібулла Газі. Це викликало надзвичайне обурення членів королівської родини, що ще залишалися в країні, та пуштунських племен, які традиційно вороже ставилися до таджиків. Аманулла-хан з великими труднощами зібрав у Британській Індії 10-тисячний підрозділ пуштунів, які погодилися допомогти йому повернутися до Кабула. Для того, щоб переконати пуштунів в своїй релігійності, Аманулла-хан публічно поклявся на Корані не порушувати більше мусульманських традицій і продемонстрував своїм військам плащ, який нібито належав пророку Мухаммеду. За афганською легендою, плащ зберігався у скрині, до якої не заглядали останні 600 років, бо відкрити цю скриню могла лише людина обрана Аллахом.

Водночас, з дозволу Радянського уряду, ще один підрозділ афганських емігрантів був сформований на радянській території. СРСР не лише озброїв афганців, але й надав їм інструкторів, які згодом взяли участь в боях. Командиром підрозділу став відомий керівник червоного козацтва часів громадянської війни в Україні Віталій Примаков (1897—1937), що кілька років перед тим був військовим аташе в Кабулі.

У квітні 1929 р. обидва афганські підрозділи під командуванням Аманулли-хана та В. Примакова увійшли на територію Афганістану. Сили Аманулли-хана були зупинені біля Газні. Загін В. Примакова зумів захопити головне місто півночі країни Мазарі-ПІаріф, але там був оточений прихильниками Бачаї Сакао й потрапив у пастку. Лише завдяки підтримці радянської авіації В. Примаков зміг прорватися назад на радянську територію. У травні 1929 р. Аманулла-хан відмовився від спроб повернути собі корону.

У цій ситуації боротьбу проти Бачаї Сакао очолив герой війни за незалежність генерал М. Надір-хан, який два останні роки мешкав у Франції. Колишній міністр оборони повернувся до країни й сформував у Хості із пуштунських племен вазірів та момандів невелике військо. Британці надали М. Надір-хану зброю та 175 тис. фунтів стерлінгів субсидії. У жовтні 1929 р. сили М. Надір-хана відбили Кабул у таджиків. Захопленого в полон Бачаї Садао 2 листопада 1929 р. страчено.

Звільнивши країну від самозванця, М. Надір-хан (1888—1933) не повернув владу повноправному монархові. У жовтні 1929 р. М. Надір-хан коронувався як шах Афганістану під іменем Надір Шах (1929—1933). Оголосивши про намір продовжувати започатковані Амануллою-ханом реформи, він обережніше впрова-

джував нововведення. У роки правління Надір Шаха активно велося будівництво доріг, іригаційних споруд, уряд сприяв розвитку транзитної торгівлі. У січні 1931 р. в Афганістані створено перший в країні національний банк "Шіркеті асхамі". Почали працювати підприємства з переробки вовни та бавовни. Новий шах жорстоко придушив всі спроби прихильників Аманулли-хана поставити під сумнів легітимність своєї коронації.

Прийнята в жовтні 1931 р. нова конституція Афганістану була лібераль-нішою, ніж попередній основний закон 1923 р. У країні створювався двопалатний парламент, верхню палату якого призначав сам шах. Нижня палата обиралася. Конституція декларувала свободу підприємницької діяльності та інші демократичні свободи, проте водночас відновлювала привілейоване становище племінної знаті та духовенства.

У листопаді 1933 р. Надір Шаха було вбито одним із прихильників Аманулли-хана. Наступним правителем Афганістану став син Надір Шаха Мохаммед Захір Шах (1914 р.н.). Зважаючи на молодий вік, правитель волів триматися в тіні, передавши більшість владних повноважень братам свого батька — Мохаммеду Хашіму та Махмуду Шаху, які почергово виконували обов'язки прем'єр-міністрів.

У роки правління М. Захір Шаха продовжувалися обережні соціально-економічні реформи. Певні зміни відбулися й в суспільно-побутовій сфері. У 1937 р. в офіційному діловодстві країни перську мову замінено на пушту. У 1940 р. в Афганістані почали діяти перша радіостанція і єдиний на цілу країну кінотеатр. Економіка країни залишалася слабкою. Головним експортним товаром країни, що приносив валютні надходження, був каракуль. Велику частину свого бюджету Афганістан витрачав на армію, яка в 1941 р. сягнула 90 тис. осіб.

Під час Другої світової війни Кабул намагався балансувати між СРСР та Великобританією, які мали із Афганістаном спільні кордони й могли здійснити каральну військову акцію, та Німеччиною, котра була значним торговим партнером країни. На території Афганістану активно діяли розвідки всіх трьох країн. Після початку бойових дій у Європі Афганістан оголосив нейтралітет. У жовтні 1941 р., на вимогу СРСР та Великобританії, афганський уряд вислав із країни всіх німців та італійців, які не належали до персоналу посольств.

Світова війна негативно вплинула на економіку Афганістану, котрий зазнав великих збитків через припинення транзитної торгівлі його територією та падіння світових цін на предмети афганського експорту. Сильного удару афганському сільському господарству завдала засуха 1943—1944 рр. На час завершення світової війни Афганістан залишався відсталою та бідною країною з патріархально-феодальним суспільним устроєм. Більшість започаткованих у 20—30-х рр. реформ принесли дуже скромні результати.

АРАБСЬКІ КРАЇНИ

• Особливості політичного та економічного розвитку

• Сирія та Ліван

• Палестина

• Ірак

■ і Саудівська Аравія

• Єгипет

• Лівія

• Туніс

• Алжир

• Марокко

Особливості політичного та економічного розвитку

На початку XX ст. всі арабські країни перебували в колоніальній залежності від кількох метрополій. Найбільша частина арабських земель була окупована Османською імперією. Країни Магрібу — Марокко, Алжир та Туніс контролювала Франція. Великобританія володіла Єгиптом та низкою дрібних еміратів Перської затоки та півдня Аравійського півострова. Після перемоги в італо-турецькій війні 1911—1912 рр. Італія захопила територію Лівії, яка раніше належала Туреччині.

Унаслідок розпаду Османської імперії частина арабських володінь Туреччини отримала незалежність (Недж, Хіджаз, Джебель-Шаммар, Асір та Ємен), а інші країни стали підмандатними територіями Великобританії (Палестина, Трансйорданія, Ірак) та Франції (Сирія, Ліван). Незадоволене таким рішенням місцеве населення не припиняло боротьби за створення незалежних суверенних держав. Після семилітньої визвольної війни в 1920 р. незалежним став імамат Оман, 1922 р. незалежність проголосив Єгипет, 1932 р. — Ірак, 1943 р. — Сирія та Ліван. Надаючи незалежність цим країнам, Лондон та Париж нав'язували їх урядам двосторонні угоди, що мали гарантувати політичні та економічні інтереси колишніх метрополій.

Об'єднані навколо Неджу країни Аравійського півострова (Хіджаз, Джебель-Шаммар та Асір) у 1932 р. проголосили себе Саудівською Аравією. Країна обрала типовий для ортодоксального ісламу шлях розвитку. У Саудівській Аравії встановився жорсткий авторитарний режим, що сповідував ригористичне дотримання всіх норм мусульманського віровчення та побутової практики.

У 20—30-х рр. в арабських країнах, які перебували під мандатним управлінням або під політичним контролем Великобританії та Франції, відбувалися складні та значною мірою суперечливі процеси. Завдяки втручанню європейців, в економіку цих країн було запроваджено елементи капіталістичних економічних відносин, розбудовувалася соціальна інфраструктура, почалося формування місцевих кадрів. З іншого боку, Лондон та Париж дбали про власні політичні та економічні цілі в арабському світі, які часто суперечили інтересам місцевого населення.

Складно відбувалися процеси формування політичної системи новопосталих арабських країн. Спроби запровадити у Сирії та Лівані демократичну систему управління наштовхнулися на серйозні перешкоди. Релігійна строкатість та нерівномірний рівень соціального розвитку різних районів призводили до постійних політичних криз.

Окрему групу серед арабських країн становили арабські країни Північної Африки. Протягом міжвоєнного періоду Франція та Італія активно заселяли свої північноафриканські володіння європейськими колоністами. На початок 20-х рр. європейці складали 7% населення Тунісу і майже 10% — Алжиру. Створені в цих країнах європейські громади контролювали найважливіші сфери адміністративного управління та промисловості. Колоністи служили надійною соціальною базою для реалізації колоніальної політики. Поряд із традиційним для арабських країн Африки економічним сектором виник новий модерний капіталістичний сектор, який в конкурентній боротьбі нещадно руйнував господарський уклад арабських сусідів. Така економічна експансія спричинила різкий опір місцевого мусульманського населення соціальним та господарським перетворенням. Лише невелика частина корінних мешканців Північної Африки змогла інтегруватися в запропоновану європейцями нову економічну модель.

У 1936 р. уряд Народного фронту у Франції розпочав переговори із представниками залежних від Парижа арабських країн. Париж пообіцяв поступово лібералізувати свою колоніальну політику у Сирії, Лівані, Алжирі, Марокко та Тунісі. Однак, після відставки уряду Народного фронту переговори було перервано.

Процес звільнення країн арабського світу від колоніальної залежності, що розпочався у міжвоєнний період, поклав початок вагомим змінам геополітичног.о характеру. Спроби західних країн утримати нові незалежні арабські держави в орбіті своєї політики призвели до посилення в цих країнах радикальних націоналістичних сил, які поступово почали усувати від влади лояльні до колишніх метрополій помірковані прозахідні уряди.

Особливе місце серед арабських країн, що перебували протягом міжвоєнного періоду під мандатним управлінням, посідала Палестина. Унаслідок значної єврейської еміграції вже на початку 20-х рр. у ній почався гострий етнічний конфлікт між арабським та єврейським населенням. Побоюючись, що територію Палестини буде перетворено на "єврейський осередок", араби всіма силами намагалися завадити збільшенню єврейського населення країни та створенню євреями економічної та соціальної інфраструктури. Великобританія, яка володіла мандатом на управління Палестиною, безуспішно намагалася запобігти конфліктові. На кінець 30-х рр. Лондон змушений був визнати, що всі спроби інтеграції арабського та єврейського населення були безрезультатними, й надалі країну доведеться розділити на дві держави, в яких окремо б проживали араби та євреї.

СИРІЯ ТА ЛІВАН

• Встановлення французького мандату

• Національно-визвольний рух в Сирії

• Проголошення незалежності

Встановлення французького мандату

Після закінчення Першої світової війни на території Сирії та Лівану було встановлено владу військової адміністрації. Однак влада британців та французів лише формально поширювалася на східну частину Сирії включно з Дамаском. Не бажаючи йти на відкритий конфлікт з місцевим населенням, французи призначили генерал-губернатором Східної Сирії сина шерифа Мекки Фейсала (1883—1933),

який в жовтні 1918 р. на чолі арабської кінноти першим увірвався до Дамаска. Зігравши на франко-британських суперечностях, Фейсал зумів добитися визнання Паризькою мирною конференцією сирійської делегації. Але в ході конференції вимоги арабів щодо створення незалежної Сирійської держави не було взято до уваги і мандат на управління Сирією вирішено передати Франції. У відповідь на це в березні 1920 р. Фейсал оголосив себе королем Сирії, а 8 березня 1920 р. Загальний сирійський конгрес проголосив незалежність Сирії в складі Сирії, Лівану та Палестини. Французький генерал Анрі Гуро надіслав Фейсалу ультиматум з вимогою скасувати акт проголошення незалежності й визнати французький мандат. Водночас французькі сили, що концентрувалися в Бейруті, рушили маршем на північ до Дамаска.

Повідомлення про рішення Паризької мирної конференції викликало хвилю обурення в Сирії. Мешканці Сирії чинили французам затятий опір. Особливо вперто захищалася східна частина країни. Бої з французами тривали там до кінця липня 1920 р. Зрештою, французькі зійська придушили опір місцевого населення. Захопленого в полон у Дамаску Фейсала вислано до Іраку. Французи заборонили всі партії, а 37 найактивніших діячів незалежницького руху в серпні 1920 р. стратили.

На підмандатній території у вересні 1920 р. французи створили федеративне державне утворення, до складу якого ввійшло чотири автономних округи, виділені на релігійно-общинній основі: Великий Ліван, Алеппо (включно із Александретою), Дамаск (включно із Джебель-Друзом) і Латакія. Резиденцією спільного для Сирії та Лівану верховного комісара став Бейрут. Першим верховним комісаром Франції у регіоні став генерал А. Гуро. Комісар призначав всіх чиновників у країні та стежив за дотриманням режиму мандату. На території Сирії та Лівану розміщено великий військовий контингент, що сягав майже 70 тис. солдатів. У всіх чотирьох провінціях країни створено власні дорадчі парламенти, які з часом мали перетворитися на законодавчі зібрання. Французи планували, що три сирійські провінції з часом утворять єдину федеративну державу, а Ліван самостійно вирішить, вступити до цієї федерації, чи укласти з нею лише двосторонню угоду про союзні відносини.

Сирія перебувала в тісному економічному союзі з Ліваном, для обох країн було запроваджено спільну валюту та митний союз. Мандатний режим відкрив місцеві ринки для товарів з усіх країн, що входили до Ліги націй. Водночас через політичні проблеми ускладнилися відносини із країнами, які були традиційними ринками збуту сирійського та ліванського експорту: Туреччиною, Іраком та країнами Аравійського півострова. Це негативно відбилося на місцевій економіці, особливо на текстильній галузі, яка не могла конкурувати із дешевшими імпортними товарами. До 1926 р. кількість ткачів у Алеппо скоротилася наполовину, а кількість ткацьких верстатів — на дві третини. Крім цього, додаткові економічні проблеми створював наплив вірменських біженців із турецьких володінь, серед яких було немало висококваліфікованих працівників та досвідчених підприємців. У середині 20-х рр. в містах Сирії та Лівану безробіття складало майже 25%. Природно, що надлишок робочої сили вплинув на зменшення рівня заробітної платні.

У квітні 1923 р. А. Гуро змінив на посту комісара змінив генерал Максим Вейган, який 5 грудня 1923 р. об'єднав Сирію, зберігши автономний статус територій алавітів (Латакія), друзів (Джебель-Друз) та Александретського санджака (округ Хаттай), остаточно переданого Сирії в тому ж році Туреччиною.

Національно-визвольний рух в Сирії

М. Вейгана на посту верховного комісара змінив у 1924 р. відомий своєю нетерпимістю, демонстративним антиклерикалізмом та поганими манерами генерал Моріс Саррай. Методи його керівництва швидко викликали загальне невдоволення сирійців. Повстання проти французів почалося 18 липня 1925 р. у районі розселення шиїтської секти друзів. Під проводом Султана аль-Атраша (1882— 1982), повстанці упродовж тижня вигнали з Джебель-Друзу французьку адміністрацію та швидко встановили контроль над більшою частиною Сирії. Після того, як до друзів приєдналися й інші релігійні групи країни, почався наступ на Дамаск. Чисельність повстанців сягнула 40 тис. осіб.

Приводом до повстання в Дамаску стало повернення французької каральної експедиції, що, в'їжджаючи до міста, провела його вулицями караван верблюдів, нав'ючених тілами вбитих повстанців. Обурені таким поводженням з мертвими, мешканці сирійської столиці напали на французів. Гарнізон сховався в міській цитаделі. Відчуваючи, що з його рук вислизають останні важелі впливу на ситуацію, М. Саррай наказав обстрілювати місто з гармат, а згодом викликав авіацію. Упродовж двох днів на місто сипалися снаряди та бомби, у результаті чого загинуло п'ять тисяч осіб. Зазнавши важких втрат, повстанці пішли з Дамаску. М. Саррая відкликали, призначивши в листопаді 1925 р. верховним комісаром Анрі де Жувенеля, але повстання вдалося придушити лише в 1927 р., коли на Близький Схід було перекинуто війська з Північної Африки.

А. де Жувенель розпочав переговори з лідерами національного руху. Найбільш популярною на той час була партія сирійських націоналістів "Аш-Шабад" ("Народ"), представники якої домінували в скликаних 1925 р. Установчих зборах. У травні 1926 р. в Дамаску було створено перший національний уряд, до якого серед інших увійшли і представники "Аш-Шабаду". Франція пообіцяла в майбутньому об'єднати всі сирійські території в єдину унітарну державу. Наступний верховний комісар Сирії та Лівану Анрі Понсо провадив набагато гнучкішу політику, ніж його попередники. За час його управління до сирійської економіки було залучено значні інвестиції з Європи, затверджено захисні митні та торгові тарифи та здійснено низку інших заходів, що мали на меті покращити господарське життя в країні. На думку А. Понсо, покращення матеріального добробуту населення мало відвернути його від антифранцузьких настроїв.

На проведених 24 квітня 1928 р. виборах до Установчих зборів Сирії перемогу отримали прибічники "Кутла Ватанія" (Національного блоку), що складався переважно з колишніх членів "Аш-Шабаду". Прийнята 8 серпня 1928 р. Установчими зборами конституція проголошувала Сирію незалежною державою. Керована А. Понсо французька адміністрація не визнала цієї конституції і розпустила Установчі збори. Лише після тривалих переговорів і внесення до тексту конституції спеціального пункту, що зумовлював збереження французького мандату, у травні 1930 р. конституція увійшла в дію. Сирія проголошувалася парламентською республікою під політичною зверхністю Франції. Було зазначено, що прийняті в Сирії закони не можуть суперечити французькому законодавству.

У зв'язку з погіршенням кон'юнктури міжнародного ринку і спричинених цим фінансових втрат для Сирії, вже восени 1931 р. почався наступний етап національно-патріотичного руху. Світова економічна криза надвиробництва призвела до падіння в п'ять разів цін на головні предмети сирійського продо-

вольчого експорту: фініки, вовну та зерно. Різке падіння життєвого рівня викликало низку мітингів та шніфестаїцй з вимогами скасування французького мандату. Сирійський парламент відмовився ратифікувати угоди про економічну співпрацю з Францією, оскільки уважав їх невигідними для країни. На тлі цих подій та посилення антифранцузьких настроїв верховний комісар де Мартель в листопаді 1933 р. зупинив дію конституції і розпустив парламент.

Протягом 1934—1936 рр. у Сирії відбувалися виступи проти запровадженої французами тютюнової монополії. 19 січня 1936 р. в Сирії почався загальний страйк, що тривав 42 дні. Крім економічних, страйкарі висунули й політичні вимоги. Тим часом політичні зміни відбулися й у самій Франції, де до влади прийшов уряд Народного фронту. Очолена Хашімом аль-Атасі (1875—1960) делегація виїхала до Парижа на переговори із урядом Леона Блюма. Унаслідок цих переговорів 9 вересня 1936 р. укладено угоду, відповідно до якої упродовж трьох, років після її підписання мандат мав бути скасований, а Сирія мала отримати повну незалежність. Франція зберігала на території країни свої військові бази та "особливі" економічні інтереси. Французькі офіцери зберегли .свої пости у сирійській армії. Верховного комісара замінив посол. На території країни створювалися три автономні райони: Александрета (Хаттай), Латакія та Джебель-Друз. ЗО листопада 1936 р. відбулися вибори до парламенту. Лідер "Кутла Ватанія" X. аль-Атасі, що набрав найбільше голосів виборців, у грудні того ж року став першим президентом Сирії.

Невдовзі через суперечки щодо палестинської проблеми сирійські національно-патріотичні сили розкололися. Радикальне крило націоналістів вимагало зайняти більш жорстку антизахідну позицію, яка мала продемонструвати солідарність сирійців із арабським населенням Палестини. Партійна дискусія завершилася виходом із Національного блоку панарабістів, що мали найсильніші впливи у окрузі Алеппо. Постійно наголошуючи на необхідності непримиренної боротьби із колоніалістами, панарабісти продовжували антифранцузьку кампанію аж до початку Другої світової війни.

Проголошенням незалежності Сирії одразу ж скористалася Туреччина, яка зажадала повернути відібраний у неї в 1923 р. Александретський санджак (округ Хаттай). У липні 1939 р. за посередництвом Фрації Хаттай передано Туреччині. Тоді ж, за рішенням Парижа, з-під юрисдикції Дамаска було виведено округи Латакія та Джебель-Друз. На знак протесту 7 липня 1939 р. сирійський уряд пішов у відставку. Французи пішли на загострення конфлікту і, розпустивши парламент, призначили замість уряду створену з лояльних до себе політиків Раду директорів. Найбільш активних лідерів національного руху заарештовано. 2 вересня 1939 р. з початком Другої світової війни на всій території Сирії було оголошено воєнний стан і обмежено діяльність політичних партій. На території Сирії та Лівану розташовано додаткові військові підрозділи.

Проголошення незалежності

Друга світова війна призвела до активізації політичного життя сирійських суспільно-політичних сил. Крім політичних чинників, додаткове напруження створювали економічні проблеми, які полягали в погіршенні забезпечення країни продуктами та паливними матеріалами. Після воєнної поразки Франції улітку 1940 р. на території Сирії та Лівану розміщено італійську військово-технічну комісію, яка мала стежити за дотриманням умов перемир'я. Разом з нею там

залишалася і французька адміністрація, яка підпорядковувалася уряду у Віші. Намагаючись погасити страйк, що упродовж двох місяців тривав у головних містах країни, французький верховний комісар розпустив Раду директорів й сформував урядовий комітет на чолі з поміркованим націоналістом Халедом аль-Аземом.

На час початку Другої світової війни на території Сирії та Лівану було зосереджено 200 тис. французьких солдатів та офіцерів, які підпорядковувалися урядові Віші. Зважаючи на стратегічне значення Сирії та Лівану, 8 червня 1941 р. західні союзники розпочали там воєнну операцію. Британські, австралійські, індійські війська та французькі сили "Вільної Франції" увійшли на територію Сирії та Лівану одразу з кількох напрямків — з Трансйорданії, Палестини та Іраку. Опір французьких військ виявився неочікувано сильним. 21 червня 1941 р. британці та "вільні французи" взяли Дамаск, 10 липня — Бейрут, а 12 липня командувач сил Віші в регіоні генерал Анрі Денц капітулював. У ході боїв з обох боків загинуло близько 1000 осіб і понад 5000 було поранено. 5668 французів перейшли на бік "Вільної Франції". На британському боці участь в боях брав Арабський легіон із Трансйорданії. Вступивши на територію Лівану, командувач англо-французьких сил генерал Жорж Катру від імені уряду "Вільної Франції" заявив, що метрополія відмовляється від мандату і в майбутньому не буде заперечувати проти перетворення Сирії та Лівану на повністю незалежні країни. До французької декларації згодом приєдналася й Великобританія.

Після припинення бойових дій проти вішістів генерал Ж. Катру 27 вересня 1941 р. виступив із заявою про проголошення незалежності Сирії, а ЗО листопада — Лівану. Умови перехідного періоду врегульовувалися міждержавними франко-сирійськими та франко-ліванськими угодами. Унаслідок парламентських виборів 1943 р. в Сирії та Лівані до влади прийшли національно-патріотичні сили, що виступали за негайне надання цим країнам повної незалежності. У Сирії було створено уряд, до якого, щоправда, не увійшли представники друзів та алавітів. Аналогічні процеси відбувалися й у Лівані. Незважаючи на спротив французів, 8 листопада 1943 р. ліванський парламент ухвалив постанову про вилучення з конституції країни тих її статей, що узаконювали привілейоване становище Франції в Лівані. Французька адміністрація вдалася до репресій, заарештувавши уряд і розпустивши ліванський парламент. У відповідь в багатьох місцях розпочалося антифранцузьке повстання. Не бажаючи ескалації конфлікту, уряд "Вільної Франції" відкликав французького представника в Лівані і відновив дію парламенту та уряду. 22 грудня 1943 р. було підписано угоду про поступову передачу всієї повноти влади урядам Сирії та Лівану, починаючи з 1 січня 1944 р. Обидві країни мали зберегти митний союз та спільні органи управління окремими західними концесіями, що діяли водночас у Лівані та Сирії.

На початок 1945 р. незалежність Сирії визнали 14 держав. У березні 1945 р. Сирія брала участь в заснуванні Ліги арабських державша в квітні того ж року, представник Дамаску підписав Декларацію ООН. Французькі війська перебували на території Сирії до 17 квітня 1946 р.

Проголошення незалежності Сирії та Лівану спричинило появу проектів широкого регіонального об'єднання кількох країн в рамках одного державного утворення. У 1943 р. король Трансйорданії Абдаллах висунув ідею створення "Великої Сирії" в складі Сирії, Лівану, Палестини та Трансйорданії. Прем'єр-міністр Іраку Нурі Саїд запропонував проект "Благодатного півмісяця" — об'єднання Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Сирія та Ліван негативно поставилися до обох проектів.

Встановлення французького мандату над Сирією та Ліваном мало для цих країн і певні позитивні наслідки, насамперед у соціальній сфері. Протягом 20-х рр. значно зріс освітній рівень населення. З 1926 р. до навчання в Дамаському університеті почали допускати жінок. В другій половині ЗО-х рр. в школах Сирії та Лівану навчалося 100 тис. учнів. У Сирії відкрито військову академію. Успішно розвивалася соціальна інфраструктура міст, особливо Бейрута. Збудовано нові шосейні дороги та залізниці.

ПАЛЕСТИНА

• Встановлення британського мандату

• Створення Трансйорданії

• Арабо-єврейський конфлікт

• Друга світова війна

Встановлення британського мандату

Територія Палестини була окупована британськими військами на останньому етапі Першої світової війни — протягом листопада — грудня 1917 р. Військову адміністрацію очолив маршал Едмунд Генрі Алленбі. 1 липня 1920 р. військову адміністрацію змінила цивільна влада. У 1920 р. Ліга націй надала Великобританії мандат на управління Палестиною.

Встановлення британського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. Першим верховним комісаром у Палестині став Герберт Семюель (Ї920—1925), який був євреєм за походженням і не приховував своїх симпатій до одноплеменців. За його протекцією євреї та приязно налаштовані до сіоністів особи отримали майже всі головні посади в апараті мандатної адміністрації. За час його перебування на посаді єврейське населення Палестини подвоїлося, досягнувши в січні 1925 р. 121 725 чоловік. Пік еміграції припав на 1924 р., коли до країни приїхало 33 801 єврей. Причиною посилення еміграційного потоку до Палестини було те, що у 1924 р. США — країна, до якої виїжджало найбільше емігрантів, запровадила обмеження на імміграцію.

Євреї розпочали у Палестині творення системи політичних та господарських установ, які мали стати основою майбутньої політичної та економічної інфраструктури держави. Створено низку політичних партій, товариства взаємодопомоги й навіть загони єврейської озброєної самооборони "Хагана" ("Оборона"). Надпартій-ною організацією палестинських євреїв став створений у 1920 р. "Гістадрут" (Загальна федерація трудящих Палестини). Мета діяльності федерації визначалася як координація зусиль, скерованих на поширення єврейського економічного контролю над Палестиною, створення нових робочих місць, трудова взаємодопомога і виховання молоді в сіоністичному дусі.

Спираючись на розгалужену мережу "Гістадруту", євреї здійснювали в 20-х рр. дві економічні кампанії: "завоювання землі" та "завоювання праці". Кампанії полягали в скуповуванні земель та у створенні підприємств з виключно єврейським капіталом і робочою силою. Темпи скуповування землі були надзвичайно високі. У 1919 р. загальна площа земельного фонду єврейської громади в Палестині

становила 650 тис, а в 1929 — 1 164 тис. дунамів землі (1 дунам — 0,09 га). Землі скуповували про запас. У 1933 і 1934 рр. євреями було куплено відповідно 37 і 62 тис, а в 1935 — 73 тис. дунамів землі. На початок 30-х рр. близько 60% купленої євреями землі не оброблялося, хоча єврейські поселенці постійно отримували матеріальну допомогу. Скуповування земель та створення єврейських підприємств велося заснованим у 1901 р. Єврейським національним фондом та створеним у 1921 р. в Лондоні Палестинським установчим фондом. Завдяки щедрій фінансовій допомозі з боку єврейських фондів, Палестина могла покривати щорічний бюджетний дефіцит, який виникав через диспропорцію між обсягами палестинського експорту та імпорту. Протягом 20-х рр. імпорт до Палестини зріс в 5 разів, а експорт збільшився лише в 2,5 раза.

Органами єврейського самоуправління у Палестині стали "Асефат ганівхарім" (Зібрання депутатів) та його "Ваад леумі" (Виконавчий орган). Вони займалися питаннями релігії, культури та соціального захисту й навіть отримали право обмеженого оподаткування єврейського населення. Відповідно до положень британського мандату на Палестину в країні діяло "Сохнут хайєгудім" (Єврейське агентство) — представницький орган євреїв Палестини при колоніальній адміністрації. До 1929 р. функції Єврейського агентства виконували члени Всесвітньої сіоністичної організації (ВСО). У кінці 1928 р. керівник ВСО Хаїм Вейцман (1874—1952) почав уживати заходів для створення окремого від ВСО Єврейського агентства. Згодом до новозаснованого органу з пропагандистською метою було включено провідних промисловців та підприємців Великобританії та США. У серпні 1929 р. Лондон визнав агентство як представницький орган євреїв Палестини.

Основна частина єврейських політиків належала до "поміркованих сіоністів", які виступали за поступове економічне та політичне освоєння Палестини. Більш радикальну течію представляли "ревізіоністи", очолювані вихідцем із Одеси Владіміром Зеєвом Жаботинським (1880—1940), які наполягали на швидкому створенні етнічно чистої єврейської держави. "Ревізіоністи" виступали проти будь-яких переговорів із арабами й були негативно налаштовані до британців.

В організаційному плані арабське населення Палестини було представлене значно гірше. У 1921 р. палестинські араби створили Головну мусульманську раду. Правомочність цієї ради представляти інтереси арабського населення була визнана британським урядом. Рада займалася релігійними справами, розподіляла прибутки від вакуфних земель тощо. Головою ради був муфтій Єрусалима Мухаммед Амін Хадж аль-Хусейні (1897—1974), колишній офіцер турецької армії та учасник арабського підпільного національно-патріотичного руху.

Араби одразу ж обрали шлях конфронтації із британською мандатною адміністрацією. Вони відмовилися створити аналогічну до Єврейського агентства організацію — Арабське агентство, яке б мало представляти інтереси арабського населення. Лише в 1928 р. араби усвідомили свою помилку й відмовилися від політики ігнорування британської адміністрації. Згодом створено Арабський виконавчий комітет, який об'єднував арабів — мусульман та християн.

Створення Трансйорданії

У 1921 р. Лондон розділив Палестину на дві частини. Територія на схід від річки Йордан була оголошена самостійною адміністративною одиницею під назвою Трансйорданія. Правителем країни став усунутий британцями від влади в Іраці

Абдаллах (1882—1951). Трансйорданія не підпорядковувалася британському комісарові у Палестині й користувалася значною автономією. У вересні 1922 р. Ліга націй видала Великобританії додатковий мандат на управління Трансйорданією.

Бідна на природні ресурси країна з 200-тисячним населенням була змушена повністю покладатися на британську фінансову та технічну допомогу. Лондон щорічно виплачував Абдаллахові значні фінансові субсидії, які покривали понад третину бюджету країни. Британські представники контролювали фінанси, армію, економічний розвиток та зовнішні відносини країни. Влітку 1925 р. під тиском Великобританії Хіджаз передав Трансйорданії район Маану і Акаби, які дали йорданцям вихід до моря.

Абдаллах швидко зумів налагодити стосунки із місцевими племінними ватажками, покаравши кількох особливо непокірних для постраху іншим. У 1926 р. було створено робочу групу, яка мала провести підготовку до скликання парламенту. До цієї групи запрошено старійшин племен. Скликаний у 1929 р. парламент мав лише дорадчі повноваження.

20 лютого 1928 р. Абдаллах підписав із британцями угоду, згідно з якою в подальшій перспективі Лондон мав визнати повну незалежність Трансйорданії. Умовою цього мало стати встановлення в країні конституційного ладу з гарантіями демократичних свобод. Закони, які приймала Трансйорданія, надсилалися для затвердження до Лондона.

На території країни в 1923 р. створено Арабсь'кий легіон — першу військову одиницю сучасного типу на Близькому Сході. Підрозділ був добре навчений та забезпечений зброєю. Протягом міжвоєнного періоду Лондон неодноразово використовував Арабський легіон для придушення виступів войовничих племен, у тому числі й за межами Трансйорданії, а також для патрулювання нафтопроводу

3 Іраку до Сирії. У 1939 р. командиром легіону став британець Джон Глабб (Глабб-паша). Більшість командних постів у підрозділі також поеідали британці.

Трансйорданія стала важливим союзником Великобританії на Близькому Сході. Країна виконувала роль своєрідного буфера між Палестиною, з її постійно зростаючим єврейським населенням, та мусульманським Іраком, а також між радикальною ваххабітською Саудівською Аравією та країнами із значним відсотком немусульманського населення: Палестиною, Сирією та Ліваном. Поміркована позиція Абдаллаха, який був вірним союзником Лондона, згладжувала багато гострих кутів британської політики на Близькому Сході.

Арабо-єврейський конфлікт

Конфлікт палестинських арабів з євреями почав розгорятися під час урядування Г. Семюеля. У лютому 1920 р. відбулися перші збройні сутички.

4 квітня 1920 р. у Старому місті Єрусалима стався єврейський погром. В.З. Жа-ботинський та М.А. Хадж аль-Хусейні, які підбурювали обидві сторони до насилля, були ув'язнені британцями, але невдовзі вийшли на волю за амністією.1 травня 1921 р. у Яффському порту знову відбулися сутички між арабамиі новоприбулими євреями. Під час цих зіткнень загинуло 48 арабів і 47 євреїв.Серед арабського населення почав поширюватися поголос про те, що Великобританія збирається перетворити Палестину на повністю заселену євреями територію.Щоб заспокоїти арабське населення Палестини, в червні 1922 р. міністр колонійУ. Черчілль виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського

уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься "економічною ємністю країни".

Порівняно спокійним був чотирилітній період правління Палестиною британського комісара лорда Герберта Плумера (1925—1928), котрий не надавав жодній зі сторін якихось переваг. Єврейська імміграція зменшилася, а це, своєю чергою, заспокоїло арабів. Одразу ж після від'їзду Г. Плумера з Палестини, почався наступний виток конфлікту. Суперечка почалася навколо Стіни Плачу — залишків легендарного храму Соломона, що водночас є частиною мусульманського храмового комплексу Харам аль-Шаріф, де міститься третя після Мекки та Медини святиня .. мусульманського світу — мечеть Аль-Акса. Напередодні відзначення єврейського свята Йом Кіппур, що припадало на 24 вересня 1928 р., євреї спорудили біля Стіни Плачу спеціальне загородження, яке мало відділити під час молитви євреїв від єврейок. Араби висловили протест, оскільки традиційно біля залишків Соломонового храму жодні будівельні роботи не велися. Оскільки євреї відмовилися зняти загородження, араби почали їм докучати проводячи поблизу шумні будівельні роботи або ж влаштовуючи на території Харам аль-Шаріфу гучні святкування, що перешкоджало євреям молитися. 16 серпня 1929 р. група молодих ортодоксальних студентів-євреїв провела біля Стіни Плачу демонстрацію, яка закінчилася бійкою із арабами. 23 серпня в Єрусалимі розпочалися масові заворушення. Під час вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромів було вбито 133 євреї та 87 арабів. Понад 500 осіб з обох сторін конфлікту поранено. Застосувавши війська, британці придушили антиєврейські виступи.

Для розслідування подій серпня — вересня 1929 р. створено дві незалежні слідчі комісії. Утворена палатою депутатів комісія Уолтера Шоу навела в своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. Щодо арабів комісія наголосила на деструктивній позиції, яку зайняло в конфлікті мусульманське духовенство, а також на недостаньому характері зусиль муфтія Єрусалима М.А. Хаджа аль-Хусейні, скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга комісія Хоупа-Сімпсона також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в'їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. британський уряд виступив із "Білою книгою" — офіційною заявою про британську політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон проголошував "рівноцінність" своїх обов'язків перед арабами та євреями. Урядові заяви викликали критику сіоністських кіл, для заспокоєння яких у лютому 1931 р. британський прем'єр надіслав до президента ВСО X. Вейцмана лист з підтвердженням зобов'язань Великобританії щодо сприяння єврейській імміграції та створення єврейських поселень.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, своєю чергою, на початку 30-х рр. збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади Адольфа Гітлера в Німеччині. Якщо у 1930—1934 рр. до Палестини в'їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. — 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х рр. різко посилилася

нелегальна імміграція. За єврейськими даними, до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в'їхало 15,5 тис. осіб. У структурі Єврейського агентства було створено спеціальний відділ безпеки, що безпосередньо опікувався таємною імміграцією. Для потреб нелегальної імміграції "Хагана" створила розвідувальну службу "Шерут Єдіот" (Інформаційний відділ) — зародок майбутньої служби безпеки. Усупереч деклараціям британського уряду про наміри обмежувати скупівлю євреями арабських земель, продовжував зростати земельний фонд "ішува" (єврейської громади). Однак навіть за такого інтенсивного освоєння Палестини близько 20% єврейських земель залишалися необробленими. Скуповування євреями земель в Палестині мало не лише економічні, але соціальні наслідки для мусульманської громади Палестини. У результаті продажу землі було підірвано впливи традиційної арабської еліти, що переважно складалася із заможних землевласників. Почалося руйнування традиційної для країни соціальної системи'.

Щорічно зростали єврейські інвестиції в економіку країни. Якщо у 1930 р. вони складали 2 млн., то у 1937 — вже 11 млн. фунтів стерлінгів. Швидкими темпами розбудовувався тель-авівський порт, оскільки єврейські лідери не бажали бути залежними від транспортних поставок через Яффу, що була переважно арабським містом.

Призначений у кінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп (1931— 1937) намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досяг помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши мандатну адміністрацію в таємному сприянні євреям, організував антибританські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких загинуло 25 арабів та 1 британський поліцейський. Британці провели низку арештів , та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху,, які допускали можливість порозуміння з арабами.

У кінці 1935 р. британський уряд запропонував створити законодавчий орган з пропорційно квотованим представництвом усіх національних та етно-релігійних груп Палестини. Запропонована система передбачала створення ради з 28 чоловік, 5 серед яких були б британськими службовцями, 11 депутатів призначалося і 12 обиралося шляхом загального голосування. Серед 23 неслуж-бовців мали бути представлені: 11 мусульман, 7 євреїв, 3 християни і 2 особи з фінансово-промислових кіл, Євреї відкинули запропонований проект, а араби на нього погодилися. Під тиском сіоністських кіл британський парламент у березні 1936 р. відкликав свою пропозицію.

У відповідь на ці події в Палестині розпочалися найсильніші впродовж міжвоєнного періоду антианглійські та антиєврейські заворушення. Перші поодинокі вбивства британців та євреїв почалися у Яффі, а згодом поширися на цілу територію країни. Араби нищили єврейські поля та сади. Протягом перших шести місяців заворушень було знищено 1600 га посівів та кілька тисяч плодових дерев.

Арабське населення міст розпочало загальний страйк, який значною мірою паралізував діяльність комунальних служб, торгівлі й транспорту. Страйк тривав 173 дні. У сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Початково керував рухом єрусалимський .муфтій М.А. Хадж аль-Хусейні, але досить швидко виступи вийшли з-під його контролю. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військові підрозділи, британці змогли в кінці 1936 р. опанувати ситуацію, хоча окремі виступи відбувалися й пізніше. Загалом протягом 1936—1939 рр.

відбулося майже 10 тис. збройних інцидентів, 1,3 тис. з яких було спрямовано проти британців. У ході заворушень сили правопорядку вбили 2,8 тис. арабів і ще близько тисячі ув'язнили.

У листопаді 1936 р для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння британський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Уїльямом Пілом. Водночас арабські уряди Трансйорданії, Іраку та Саудівської Аравії закликали палестинських арабів до витримки і поміркованості. Головною думкою опублікованої у липні 1937 р. доповіді комісії У. Піла була констатація "нежиттєздатності мандату в його існуючій формі". Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейську держави, котрі б були пов'язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Виф-леємом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Великобританії. Лондон взяв на себе зобов'язання підтримати обидві новопосталі країни під час процедури їх майбутнього вступу до Ліги націй.

Британські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами. У серпні 1937 р. XX конгрес сіоністів у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Конгрес різко заперечив негативні оцінки наслідків єврейської колонізації комісією У. Піла та висловився за значне розширення території майбутньої єврейської держави.

Проект був беззастережно підтриманий правителем Трансйорданії Абдаллахом та деякими іншими арабськими силами за межами Палестини. Арабське населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Ситуація досягла критичної точки після вбивства арабами високопоставленого чиновника британської адміністрації та застосованих репресій. Британці розпустили Верховний комітет арабських країн і вислали частину найактивніших діячів палестинського руху на Сейшельські острови. Причетний до замаху муфтій змушений був виїхати до Бейрута, звідки через Ірак згодом перебрався до Берліна.

Загальноарабська позиція щодо палестинського питання була вироблена на всеарабській конференції у Блудані біля Дамаску, яка почалася 8 вересня 1937 р. Конференція одноголосно прийняла резолюцію, що виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура, якою Лондон обіцяв створити на Близькому Сході "єврейський осередок". Арабські лідери пропонували створити у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір гарантувати права єврейської меншини країни. На тлі цих подій комісар А. Вочоп подав у відставку. У кінці 1937 р. його змінив Гарольд Мак-Майкл (1937—1944).

Після оприлюднення доповіді У. Піла палестинські євреї почали швидкими темпами розбудовувати підвалини майбутньої держави вже майже легальними методами. Продовжувалося спорудження тель-авівського порту, в стратегічно важливих районах долини р. Йордан та Верхньої Галілеї інтенсивно закладалися нові єврейські поселення. На 1934 р. у Палестині було 208 єврейських поселень, у 1936 р. засновано 6, у 1937 — 17, а у 1938 — 18 нових поселень.

Тим часом, незважаючи на окремі терористичні акти та антианглійські виступи, арабський рух загалом йшов на спад. Причини цього полягали у відсутності єдиного керівництва та авторитетної особи харизматичного лідера, посиленні британської військової присутності й ефективній діяльності колоніальних спецслужб, що працювали в тісному контакті з єврейською "Хаганою".

У кінці 1938 р. Великобританія вислала до Палестини технічну комісію, яка мала виробити конкретні рекомендації щодо реалізації пропозицій У. Піла. Комісія прийшла до висновку, що негайний поділ країни є неможливим зі стратегічних та економічних міркувань. Для вирішення палестинського питання новий міністр колоній Малком Макдональд скликав у лютому 1938 р. в Лондоні спеціальну конференцію, на яку, крім представників палестинських євреїв та арабів, були запрошені делегації Єгипту, Іраку, Саудівської Аравії, Ємену та Трансйорданії. Уже з перших днів роботи конференція зайшла у безвихідь через діаметрально протилежні вихідні позиції її арабських та єврейських учасників. У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестинського протистояння, випустив у травні 1939 р. другу "Білу книгу", що визначала державну політику на Близькому Сході. У ній, зокрема, було сказано, що "Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини", однак "метою британського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини — араби та євреї — поділять владу в уряді таким чином, щоб забезпечити головні інтереси кожної з груп". Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного терміну, визначеного для періоду поступового залучення арабських та єврейських представників до управління країною. Упродовж перших 5 років перехідного терміну допускалася еміграція 75 тис. євреїв, що довело б кількість єврейських поселенців до третини загального числа мешканців країни. Разом з тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона земельних трансакцій на інших територіях.Через 5 років країна мала прийняти перехідну конституцію.

Зафіксовані в "Білій книзі" нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Великобританії забезпечити стабільність на Близькому Сході з огляду на реальну загрозу світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. На заваді передачі проекту на затвердження до Ліги націй став початок Другої світової війни.

Друга світова війна

Після початку Другої світової війни єврейські організації вирішили тимчасово припинити політичний тиск на британський уряд. Зважаючи на загрозу захоплення Палестини, євреї навіть пішли на пряму співпрацю із британцями. Навесні 1941 р. мандатна адміністрація дозволила євреям сформувати частини спеціального призначення "Пальмах" ("Плугот махак" — Ударні батальйони). Підрозділи "Паль-маху", до яких записалися переважно бойовики "Хагани", використовувалися для розвідувальних та диверсійних цілей на території Сирії та Лівану, де дислокувалися вірні уряду Віші французькі війська. Восени 1942 р., коли загроза Палестині минула, "Пальмах" було розформовано. Колишні бійці Ударних батальйонів напали на арсенали й силою повернули собі зброю. "Хагана" зміцнилася після прибуття до

Палестини підрозділів евакуйованої із СРСР польської армії генерала Владислава Андерса. Для того, аби вирватися із концтаборів, де формувалася польська армія, чимало євреїв видавало себе за поляків. Опинившись в Палестині, вони масово дезертирували, як правило, вступаючи згодом до "Хагани".

З політикою тимчасового припинення конфронтації із Великобританією не погодилася ультранаціоналістична організація "Іргун цвай леумі" (Національна військова організація), що виникла у 1937 р. шляхом виходу з "Хагани" понад 600 осіб на чолі з Даніелем Резієлем. У 1940 р. з "Іргун цвай леумі" виділилася ще одна група радикалів — "Штерн ґанг" (Група Штерна), яка намагалася шляхом індивідуального терору добитися проголошення єврейської держави. Очолив розкольників колишній учитель Авраам Штерн, відомий своїми виступами за расово чисту єврейську державу. Хоча сам А. Штерн у лютому 1942 р. був убитий британською поліцією, терористична організація продовжувала напади на британців та арабів. У серпні 1944 р. бойовики "Штерн ґанг" здійснили невдалий замах на верховного комісара Великобританії в Палестині, а 6 листопада 1944 р. у Каїрі їм вдалося вбити британського міністра лорда Вальтера Едварда Мойна. Після вбивства В.Е. Мойна з різкою заявою виступив У. Черчілль, зазначивши, що британський уряд, можливо, буде змушений переглянути свою позицію щодо євреїв.

Нацистські репресії проти євреїв у Європі посилили потік нелегальних емігрантів, які намагалися знайти порятунок в Палестині. Араби відреагували на це різко негативно. Намагаючись послабити напруження навколо єврейської еміграції, британська мандатна адміністрація у 1940 р. опублікувала новий закон про земельні відносини, який забороняв євреям купувати землі вже на 65% території країни. Не бажаючи дратувати арабів, британці стримували нелегальну імміграцію. У листопаді 1940 р. британці хотіли вивезти із Хайфи на о. Маврикій понад півтори тисячі нелегальних емігрантів. Щоб не допустити цього, бойовики "Хагани" спробували пошкодити корабель, на якому мали депортувати нелегалів. Однак, не розрахувавши потужності вибухового пристрою, єврейські бойовики потопили судно, причому загинуло понад 250 емігрантів.

Зважаючи на загальне послаблення британських позицій у ході війни, лідери сіоністських організацій переорієнтувалися на США. Ще весною 1941 р. було створено Американський політичний комітет у складі 270 конгресменів, який серед цілей своєї діяльності задекларував, зокрема, "організацію моральної підтримки американського народу створенню єврейської держави в Палестині". У травні 1942 р. на зібранні 600 представників сіоністських організацій США та Європи, що відбувалося в нью-йоркському готелі "Білтмор", прийнято програму створення єврейської держави в Палестині. Пункт про підтримку "Білтморської програми" включили до своїх передвиборчих програм обидві конкуруючі політичні партії Сполучених Штатів. Президент США Франклін Д. Рузвельт прохолодно ставився до сіоністського руху та його вимог. У 1942 і 1944 рр. він відмовився виступити вимогами про якнайшвидше створення єврейської держави.

Палестинські араби поводилися під час Другої світової війни пасивно. Почасти це пояснювалося відсутністю ефективного керівництва арабським рухом, а почасти — жорсткою позицією британців, які остерігалися посилення серед місцевого населення пронімецьких настроїв. Палестинський лідер М.А. Хадж аль-Хусейні після втечі з Іраку опинився в Берліні, де неодноразово зустрічався з А. Гітлером та іншими нацистськими керівниками. Згодом він навіть допомагав формувати на Балканах

мусульманські підрозділи "Ваффен СС". Така позиція муфтія Єрусалима сильно пошкодила міжнародній опінії палестинського національного руху, який почав асоціюватися із гітлерівською Німеччиною.

Британський мандат на управління Палестиною приніс країні значні політичні, соціальні та економічні зміни. Поряд із традиційним економічним укладом місцевого арабського населення у країні почали з'являтися елементи нового капіталістичного господарювання. Однак, політичний конфлікт між арабським та єврейським населенням не дозволив вповні реалізувати потенційні економічні можливості розвитку Палестини. На час Другої світової війни арабо-єврейське протистояння загострилося настільки, що зрештою призвело до прямого збройного зіткнення між ворогуючими сторонами одразу після ліквідації в країні британської мандатної адміністрації.

ІРАК

• Британський мандат

• Проголошення незалежності

• Друга світова війна

Британський мандат

Сучасні територіальні межі Іраку були сформовані британцями після Першої світової війни. До його складу увійшла територія трьох вілайєтів Османської імперії: Багдад, Басра і Мосул, причому навколо приналежності Мосулу тривалий час точилася суперечка між Іраком та Туреччиною.

Отримавши мандат Ліги націй на управління Іраком, британці одразу ж зіткнулися із сильним опором місцевого населення. У червні 1920 р. у Іраці почалося антибританське повстання. Приводом до повстання став арешт британцями авторитетного шейха Шалама Абу аль-Джуна. ЗО червня 1920 р. загін озброєних співплеменців шейха увірвався до міста Румайли, де тримали в'язня, і, перебивши тюремну охорону, звільнив шейха. Повсталі, кількість яких невдовзі досягла 130 тис. осіб, вимагали проголосити Ірак королівством і передати корону країни синові шерифа Мекки еміра Хусейна Фейсалу (1883—1933), який відзначився під час антитурецької боротьби часів Першої світової війни, а згодом якийсь час правив Сирією. На початок серпня 1920 р. в руках британців залишилися лише великі міста — Багдад, Мосул і Басра. Перекинувши до Іраку додаткові військові сили із Індії та авіаційні підрозділи, Лондон зміг виправити ситуацію. Восени 1920 р. повстання придушено, а найактивніших його учасників вислано на о. Цейлон. У боях із повстанцями британці втратили близько 2000 солдатів і офіцерів.

Намагаючись уникати конфліктів із місцевим населенням, британці змушені були шукати компромісне вирішення питання подальшого устрою Іраку. У кінці жовтня. 1920 р. Великобританія дозволила створити в Багдаді тимчасовий арабський уряд, з яким почалися переговори про майбутнє країни.

У березні 1921 р. на спеціальній багатосторонній конференції в Каїрі вирішено перетворити Ірак у спадкове королівство на чолі з королем Фейсалом. Тимчасовий уряд Іраку погодився на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. син шерифа Мекки Фейсал став королем Іраку (1921—1933). 10 жовтня 1922 р. Ірак підписав із Великобританією угоду, яка визначала характер політичних відносин обох країн.

Багдад отримував автономію у внутрішньополітичних питаннях, а Лондон брав на себе зобов'язання захищати Ірак від зовнішньої агресії. Разом із угодою було укладено чотири конвенції. Угода була поновлена в січні 1926 р. Верховним комісаром у Іраці Лондон призначив Персі Кокса. Король Фейсал виявив добрі дипломатичні здібності. Зберігаючи дружні відносини із Великобританією, він водночас, налагодив тісні стосунки із місцевими племінними ватажками.

Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за скасування британського мандату. В обмін на відмову від негайної незалежності, Великобританія запропонувала Іраку підтримку в питаннях державної приналежності багатого на нафту району Мосулу на кордоні з Туреччиною. Винісши питання Мосулу на засідання Ліги націй, Лондон добився його вирішення на користь Багдада. У 1926 р. більшу частину Мосульського вілайєту Туреччина передала Іракові. У вирішенні питання приналежності Мосулу до Іраку була зацікавлена й сама Великобританія, оскільки ще в 1925 р. концесію на розробку нафтових родовищ Мосулу отримав англо-франко-американський консорціум "Туркіш петролеум", який у 1929 р. перейменовано на "Ірак петролеум компані". Володіючи приблизно однаковими із Іраном розвіданими нафтовими покладами, Ірак у 1930 р. видобув лише 900 тис. барелів нафти, тимчасом як іранці видобули аж 46 млн. барелів. У 1931 р. "Ірак петролеум компані" отримала нову концесію на розробку нафтових родовищ країни. Британці взяли на себе зобов'язання власним коштом збудувати нафтопровід із Іраку до Хайфи в Палестині та до Тріполі в Лівані, а також щороку фіксовано виплачувати Багдаду по 400 тис. фунтів стерлінгів. До 1940 р. нафтовидобуток Іраку збільшився до 40 млн. барелів на рік.

Складною проблемою внутрішнього життя Іраку було національне питання. У 1921—1923, а згодом в 1925 і 1930 рр. повставали курди під керівництвом авторитетного племінного ватажка Махмуд-хана Дізлі.

Проголошення незалежності

ЗО червня 1930 р. у Багдаді британський

верховний комісар Гілберт Клейтон і король

Фейсал підписали нову міждержавну угоду,

термін дії якої визначався в 25 років. Ця угода

скасовувала режим капітуляцій, проте британці

продовжували займати всі провідні пости

у адміністративному апараті та збройних силах

країни. На території Іраку зберігалися британські військові бази в Хаббанії та Шуайбі.

За сприяння Лондона 3 жовтня 1932 р. Ірак вступив до Ліги націй, після чого його було визнано незалежною державою. Не зважаючи на це, британські радники продовжували відігравати провідну роль у прийнятті іракським урядом політичних рішень. Місцева влада була зосереджена у руках кількох заможних купецьких кланів та багатих землевласників.

Незалежний Ірак змушений був вирішувати складні економічні та політичні проблеми. Економіка країни була дуже слабкою.

Проголошення незалежності співпало в часі зі світовою економічною кризою, коли різко знизилися світові ціни на головні статті іракського експорту — фініки, зерно й вовну. За винятком нафтовидобувних промислів, у країні практично не існувало промислових підприємств. Погано була розвинена іригаційна мережа. Життя іракських селян, що складали 70% населення країни, повністю залежало від боротьби із прогресуючим засоленням ґрунтів. Замість того, аби боротися із засоленням посівних площ, уряд стимулював зрошення нових раніше необроблюваних районів. Спроби мандатної адміністрації запровадити вирощування в країні бавовни зазнали поразки. Економічні проблеми спричинили політичну нестабільність. Протягом перших двох з половиною років незалежності в Іраку при владі змінилося вісім урядів і тричі відбувалися парламентські вибори.

Створений в березні 1933 р. Рашидом Алі ель-Гейлоні уряд спробував відвернути увагу населення від економічних проблем націоналістичною риторикою, що зрештою призвело до чергового конфлікту із неарабським населенням країни. В серпні 1933 р. почалися погроми ассирійців — невеликої національної меншини, яка в кінці Першої світової війни, тікаючи від національних та релігійних переслідувань, переселилася до Іраку із Туреччини. В часи існування британського мандату саме із ассирійців мандатна адміністрація формувала більшу частину армії та поліційних сил. Зважаючи на це, арабське населення сприймало ассирійців як прислужників Лондона. Через постійні переслідування іракські ассирійці вирішили переселитися до Трансйорданії, але на кордоні виник збройний конфлікт, під час якого озброєний ассирійський загін розгромив підрозділ урядової армії Іраку. У відповідь по всій території країни араби почали нищити мирне ассирійське населення. Так і не реалізувавши оголошеної раніше програми соціальних реформ, 27 вересня 1933 р. уряд Р.А. ель-Гейлоні пішов у відставку.

Після смерті у вересні 1933 р. короля Фейсала наступним монархом Іраку став його 21-річний син Газі (1912—1939). Газі продовжував батькову політику орієнтації на Великобританію. До влади повернулися уряди проанглійської орієнтації. У цій ситуації почав наростати конфлікт між королем і націоналістично налаштованими прихильниками Р.А. ель-Гейлоні та членами Партії націоналістичного братства. У травні 1935 р. одразу в кількох районах країни почалися заворушення незадоволеного важким економічним становищем населення.

До конфлікту втрутилася армія. 26 жовтня 1936 р. до короля з ультиматумом звернулися військові під проводом Бакра Сідкі, які зажадали вислати із країни пробританськи налаштованих політиків і ввести до складу уряду націоналістів. Король пішов на поступки, унаслідок чого при владі опинилася група молодих політиків, яких називали "ахалістами" (за назвою газети "Аль-Ахалі" ("Народ"), навколо якої сформувалася ця група). Втім уряд "ахалістів" під керівництвом Хікмета Сулеймана протримався при владі лише рік. Після того, як 11 серпня 1937 р. Бакра Сідкі було вбито, 17 серпня "ахалістів" усунуто від влади.

8 липня 1937 р. Ірак вступив до Саадабадського пакту — воєнної угоди Ірану, Афганістану та Туреччини про ненапад і співпрацю під патронатом Лондона. Великобританія продовжувала залишатися головним торговим партнером Іраку. У кінці 30-х рр. британці контролювали 33% іракського імпорту та 22% експорту країни. За допомогою європейців у країні було збудовано низку шосейних доріг та залізничних колій. Запровадження механічних помп дозволило суттєво збільшити зрошувальні площі. У 1939 р. Лондон надав Іраку 4 млн. фунтів стерлінгів фінансової допомоги, що мала бути спрямована на закупівлю зброї та залізничного обладнання. Розглядаючи Багдад в якості потенційного союзника,

ританці були зацікавлені в зміцненні його армії та транспортної інфраструктури, що могло знадобитися під час наступної війни.

Разом з тим, у кінці 30-х рр. у Іраку активізувалися німецькі впливи. Особливо сильними пронімецькі настрої були в середовищі військових. Очолював пронімецькі групи колишній міністр та прем'єр-міністр Р.А. ель-Гейлоні. У армії виникла таємна організація "Золотий квадрат", до складу якої входили чотири полковники, що обіймали найвпливовіші посади в збройних силах країни. В Іраку діяла німецька розвідувальна агентура.

Фейсал II

Після загибелі в автокатастрофі 3 квітня 1939 р. Газі, що був відомим аматором швидкісних автомобілів, на трон вступив його 4-річний син Фейсал II (1935— 1958). Регентом призначено його дядька Абдуллу Іллаха, який відзначався проанглійськими симпатіями.

Друга світова війна

2 вересня 1939 р. під тиском Британії Ірак розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною, але не оголосив їй війни. У складній залаштунковій боротьбі з проанглійськими політиками тимчасово вдалося взяти гору "Золотому квадрату". 31 березня 1940 р. Р.А. ель-Гейлоні став прем'єр-міністром коаліційного уряду. Очолений ним уряд спробував обмежити кількість присутніх в країні британських військ та дистанціюватися від політики Лондона. Пронімецькі симпатії особливо посилилися в Іраку після того, як 23 жовтня 1940 р. Німеччина та Італія виступили зі спільною декларацією про підтримку арабських країн, що боролися за свою незалежність. Остерігаючись подальшого дрейфу країни в напрямку до Берліна, у лютому 1941 р. британці інспірували зміну уряду на лояльний до Лондона кабінет. Проте 1 квітня 1941 р. очолені Р.А. ель-Гейлоні пронімецьки налаштовані військові вчинили державний переворот "заради порятунку честі нації".

Зважаючи на успіхи німецьких військ у Північній Африці, навесні 1941 р. Ірак набув особливого значення для Великобританії. Країна мала великі поклади нафти, а крім того була важливою транзитною базою для військ, які перекидалися до Африки із Індії, Австралії та Нової Зеландії. Р.А. ель-Гейлоні зажадав від Лондона не збільшувати кількість британських військ у країні і обмежити зони їх пересування. Британці відмовилися виконувати ці вимоги, а 20 квітня 1941 р. оголосили, що в Басрі, всупереч англо-іракській угоді від 20 липня 1940 р., буде створено велику військову базу. 23 квітня Антоні Іден поінформував Багдад, що британські війська лаштуються взяти під свій контроль нафтові поля в глибині території країни.

Р.А. ель-Гейлоні розцінив ці дії як недвозначний натяк на те, що Лондон має намір встановити військовий контроль над Іраком. Коли 28 квітня 1941 р. британці зажадали від керівництва Іраку дозволу на висадку в Басрі ще 3,5 тис. військовослужбовців, Р.А. ель-Гейлоні віддав армії наказ блокувати британські військові бази. Британські сили легко зняли облогу, а після того, як з Трансйорданії надійшли підкріплення, почали швидкий наступ у напрямку до Багдада. 60-тисячна іракська армія не зуміла вчинити ефективного опору. Не врятував іракців й німецький повітряний підрозділ важких винищувачів "МЕ-110", який А. Гітлер надіслав їм на допомогу. Просування британських сил дещо сповільнила повінь на Євфраті, унаслідок якої було затоплено частину країни, але вже 1 червня 1941 р. британці

вступили до Багдада. До 18 червня опір іракської армії було повністю придушено. В боях із іракськими військами взяв участь висланий королем Абдаллахом Арабський легіон із Трансйорданії.

Лондон встановив свій контроль на всій території країни. Лідери перевороту втекли до Ірану та Туреччини. Британці оголосили воєнний стан, більшу частину армії та поліції Іраку було розпущено. Сформований у Багдаді уряд колишнього офіцера турецької армії та учасника арабського повстання проти Османської імперії Нурі Саїда уклав з Великобританією угоду, відповідно до якої Лондон отримав можливість зберігати необмежену військову присутність у країні. Період "мирної окупації" Іраку британськими військами тривав до осені 1947 р. Під контролем британців іракський уряд провів чистку державного апарату, звільнивши націоналістично та пронімецьки налаштованих чиновників.

17 січня 1943 р. Ірак першим серед країн Близького Сходу оголосив війну Німеччині та Італії. В тому ж самому році парламент Іраку прийняв поправки до конституції країни, які розширювали повноваження короля та уряду. Водночас проведено реорганізацію армії. Із зменшенням безпосередньої загрози виходу Іраку з орбіти британської зовнішньої політики Лондон розпочав повільне послаблення свого контролю над іракським державним апаратом та політикою й навіть надав Багдаду допомогу в боротьбі із сепаратистським рухом на півночі країни.

Скориставшись послабленням центральної влади в Багдаді, влітку 1943 р. черговий раз повстали курди. На півночі країни виникла повністю звільнена від іракської адміністрації територія. Протягом двох років Багдад не мав контролю над курдськими районами і лише в серпні — жовтні 1945 р. зумів придушити повстання. Під час боїв із курдами британці надавали Іраку військову допомогу, завдаючи силами своїх ВПС бомбові удари по курдських районах. Близько 2000 курдських повстанців на чолі із відомим партизанським командиром Мустафою Барзані (1903—1979) відійшли у Іран.

САУДІВСЬКА АРАВІЯ

• Об'єднання Аравії

• Зовнішня та внутрішня політика Саудитів 30-х рр.

Об'єднання Аравії

На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни та ліквідації Османської імперії виникло п'ять незалежних арабських держав: Хіджаз (столиця — Мекка), Недж (Ер-Ріяд), Асір (Ет-Таїф), Джебель-Шаммар (Хаїль) і Ємен (Ходейда), Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби на її завоювання. Лише на півдні півострова містилися багаті на нафту британські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати. На проведеній британцями в 1921 р. в Каїрі конференції остаточно було визнано незалежність Неджу, Хіджазу та інших аравійських держав.

Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітів Азіз Ібн Сауд, правитель створеної 1902 р. у Неджі теократичної держави зі столицею у Ер-Ріяді. Його конкурентом у боротьбі за домінування на півострові був емір Хіджазу та шериф Мекки Хусейн, який під час Першої світової війни підняв повстання проти турків, за що згодом Лондон надавав йому фінансову та іншу допомогу. Саме між А. Ібн Саудом та Хусейном розгорілася боротьба за об'єднання Аравії.

У червні 1919 р. А. Ібн Сауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У битві біля оази Тураба хашимітська армія сина Хусейна Абдаллаха зазнала важкої поразки. Лише вбитими прихильники Хусейна втратили близько 2000 чоловік, що було велетенською цифрою для Аравії. Унаслідок бойових дій до А. Ібн Сауда перейшло кілька прикордонних оаз. У 1921 р. завершилася тривала боротьба саудитів із Джебель-Шаммаром, територію якого було приєднано до Неджу.

Остерігаючись посилення Неджу та нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британці запропонували скликати для врегулювання суперечливих питань конференцію держав Близького Сходу. Лондон намагався відігравати роль незалежного арбітра у міжарабських справах, розподіляючи свою допомогу різним політичним силам так, аби жодна з них не отримала більшого впливу. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджу, Іраку та Трансйорданії, тривала з 17 грудня 1922 р. по 26 січня 1923 р. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі, а частина учасників переговорів покинула конференцію ще під час її роботи.

Незадоволений спробами британського посередництва А. Ібн Сауд напав на підмандатний Лондону Ірак, а правитель Хіджазу Хусейн 7 березня 1924 р. проголосив себе халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного проводиря ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали.

А. Ібн Сауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником. 29 серпня 1924 р. правитель Неджу наказав військам саудитів напасти на Хіджаз. Метою цього походу А. Ібн Сауд називав усунення "узурпатора", який, на думку лідера ваххабітів, не мав права оголошувати себе халіфом. Не отримавши допомоги від британців, які були незадоволені втручанням Хусейна до палестинських справ, правитель Хіджазу 3 вересня 1924 р. зрікся престолу на користь свого сина Алі. Хусейн мав надію на те, що особистий конфлікт між ним та А. Ібн Саудом після цього припиниться. Алі продовжував чинити опір саудитам, але, зазнавши кількох поразок і втративши 5 грудня Медину, 18 грудня 1924 р. зрікся престолу і виїхав до брата Фейсала в Ірак. Колишній шериф Мекки та правитель Хіджазу Хусейн помер у вигнанні на Кіпрі в 1931 р. А. Ібн Сауд залишився єдиним претендентом на володіння всім Аравійським півостровом.

Азіз Ібн Сауд

8 січня 1926 р. зібрання мусульманських старійшин проголосило А. Ібн Сауда королем Хіджазу та сул-

таном Неджу. Обидві країни було об'єднано. У червні 1926 р. з метою отримання визнання з боку віруючих і легітимізації свого режиму А. Ібн Сауд скликав у Мецці мусульманську конференцію, на яку запросив представників усіх ісламських громад світу. 20 травня 1927 р. Великобританія визнала державу А. Ібн Сауда в її нових кордонах.

У 1930 р. Асір, який раніше вже визнав протекторат Ер-Ріяда, був остаточно приєднаний до Неджу. Більша частина території Аравійського півострова була включена до складу держави А. Ібн Сауда. У 1932 р. країна прийняла офіційну назву Саудівська Аравія.

Зовнішня та внутрішня політика Саудитів 30-х рр. ^ч

У 30-х рр. Саудівська Аравія розпочала розбудову соціальної інфраструктури. В країні, де ще існувало рабство, а в якості грошової одиниці ходили австрійські талери імператриці Марії-Терези, з'явилися електростанції, телефонний та телеграфний зв'язок, шосейні дороги та перші автомобілі. Значна частина населення вороже сприйняла технічні новинки. Перша вантажівка, яка проїхала вулицями міста Ель-Хаута, була спалена місцевими жителями як "диявольська колісниця", а її водій ледве зумів втекти від розлюченого натовпу, що хотів його лінчувати. Щоб переконати релігійних ортодоксів у тому, що телефонний зв'язок не є витвором сатани, по телефону читали Коран. Опір ортодоксів був настільки сильним, що А. Ібн Сауд не наважився продовжити реформи. Кіно та грамофон в Саудівській Аравії перебували під забороною.

Значний вплив на перебіг політичних процесів в Саудівській Аравії в 30-х рр. мали події в Ємені. Войовничі племена півдня Саудівської Аравії постійно нападали на британську колонію в Адені. Своєю чергою Ємен дозволив переховуватися на своїй території політичним противникам А. Ібн Сауда. Крім цього між країнами існували й територіальні суперечки про деякі прикордонні місцевості.

22 березня 1934 р. розпочалася короткотривала, але запекла війна між Єменом та Саудівською Аравією. Незважаючи на кількісну перевагу, військам А. Ібн Сауда не вдалося захопити спірні території на пограниччі двох держав. Уже 13 травня 1934 р. підписано перемир'я, а 20 травня — Таїфську мирну угоду, за якою Саудівська Аравія визнавала незалежність Ємену. Згодом стосунки між країнами повністю нормалізувалися.

Саудівська Аравія не була безпосередньо зачеплена бойовими діями Другої світової війни. Ер-Ріяд оголосив про свій нейтралітет, однак насправді Саудівська Аравія дотримувалася проанглійського курсу. Країна залежала від поставок продовольства із Британської Індії, а також продавала нафту за посередництвом британських фірм.

Економічний стан країни під час війни погіршився. Мобілізація чоловіків до армії позбавила сільське господарство робочих рук. Війна зменшила в 2—3 рази кількість паломників, які відвідуючи Мекку та Медину, приносили країні значні прибутки. Під час війни зменшилися прибутки від продажу нафти, оскільки Лондон був більш зацікавлений в отриманні нафти з Іраку та Ірану, які перебували в повному підпорядкуванні Великобританії. Війна завадила продовжити розробку розвіданих нафтових родовищ. Зменшення валютних надходжень від продажу нафти частково було компенсовано уряду А. Ібн Сауда американською та британською фінансовою допомогою, в обмін на яку саудити дозволили союзникам побудувати військово-повітряну базу в Дахрані.

У ході війни відбулося зміцнення американських позицій в Саудівській Аравії. Вашингтон поширив на Ер-Ріяд дію закону про ленд-ліз. Під час війни країна отримала зброї та спорядження на 99 млн. доларів. Американських військових спеціалістів запрошено до Саудівської армії. У лютому 1945 р. на борту американського крейсера "Куїнсі", який зупинився в Гірких озерах на Суецькому каналі, відбулася зустріч А. Ібн Сауда із президентом СІЛА Франкліном Д. Рузвельтом. Спеціально для короля на борту корабля напнули шатро, щоденно різали вівцю, а вечорами влаштовували покази військової хроніки. Погодившись на розширення співпраці із США, правитель Саудівської Аравії в березні 1945 р. оголосив війну кранам "осі".

ЄГИПЕТ

• Проголошення незалежності

• Політична боротьба та економічний розвиток 30-х рр.

Проголошення незалежності

Єгипет на час закінчення Першої світової війни був протекторатом Великобританії. Через два дні після закінчення війни, 13 листопада 1918 р., група депутатів єгипетського законодавчого зібрання на чолі з міністром освіти Саадом Заглул-пашею (1860—1927) звернулася до британського верховного комісара Реджінальта Уїнгейта з вимогою надати країні незалежність. Британці відмовилися обговорювати висловлені вимоги, пославшись на те, що С. Заглул-паша не представляв офіційної точки зору єгипетського уряду. Для реалізації своїх планів здобуття незалежності депутати створили координаційний комітет "Вафд Мисрі" ("Єгипетська делегація"), що зайнявся організацією антибританських виступів. На початку 1919 р. британці заарештували найактивніших діячів комітету й 8 березня 1919 р. вислали їх на Мальту. Реакцією на цей арешт стали спонтанні народні виступи. Населення Каїра вийшло на вулиці з демонстраціями та акціями протесту. Упродовж 9—11 березня 1919 р. в столиці країни відбувалися масові заворушення. Демонстранти нападали на європейців та їх будинки. Масові народні виступи, які проходили під гаслами "Єгипет для єгиптян", британцям довелося розганяти вогнем кулеметів. У відповідь на застосування сили мусульманське населення продовжило напади на колоніальні заклади та британців на вулицях. Упродовж березня 1919 р. антибританські виступи поширилися за межі Каїра. Припинилося залізничне сполучення між містами, в багатьох місцях арабське населення створило бойові загони та органи самоврядування. Почалися заворушення в армії та "трудових корпусах" — загонах демобілізованих безробітних солдат, створених для використання на громадських роботах.

З величезними труднощами британці придушили найбільші центри повстання. Для боротьби з повстанцями застосовувалася авіація та бронемашини. Під час пацифікаційних акцій протягом трьох тижнів загинуло близько 1000 повстанців. Незважаючи на придушення виступів, Лондон усе ж змушений був піти на поступки національно-патріотичним силам. Для вивчення ситуації в Єгипті створено спеціальну комісію під керівництвом лорда Альфреда Мілнера.

С. Заглул-паша отримав дозвіл виїхати до Парижа на мирну конференцію. Там представник Єгипту намагався схилити великі держави до прийняття рішення про надання його країні незалежності. Пославшись на неготовність місцевого насе-

лення до повної незалежності, йому відмовили. Однак Лондону довелося піти на переговори з представниками патріотичного руху. Тим часом комісія лорда А. Мілнера зробила висновок про потребу заміни протекторату системою розширеного самоврядування. У спільному меморандумі лорда А. Мілнера та верховного комісара в Єгипті Е.Г. Алленбі містилося кілька важливих принципових положень. Великобританія погоджувалася визнати Єгипет незалежною державою за умови, що протягом певного часу Каїр координуватиме свою зовнішню політику із Лондоном, а на території країни залишаться британські війська. У фінансових та юридичних установах Єгипту мали працювати британські радники.

28 лютого 1922 р. Великобританія оголосила про скасування режиму протекторату й перетворення Єгипту на незалежну суверенну державу. Лондон зберігав контроль над обороною та комунікаціями країни. У незмінному вигляді залишався режим британсько-єгипетського співволодіння Суданом. Крім цього, Великобританія оголосила себе гарантом недоторканості життя та майна всіх іноземців, що мешкали на території Єгипту.

Проголошення британцями незалежності Єгипту створило складну ситуацію. У політичному полі країни виникло три центри впливу: британці, султанське оточення та згуртовані навколо партії "Вафд" націоналісти.

15 березня 1922 р., без погодження з британцями, султан Фуад І (1868—1936) проголосив себе королем. 18 квітня 1923 р. Єгипет прийняв конституцію, яка передбачала привілеї іноземцям, передачу Великобританії прав захисту самого Єгипту та захисту прав іноземних держав на його території, захист британцями національних меншин та зони Суецького каналу. У питанні державного устрою зберігалася монархія

та двопалатний парламент. Король міг розпускати парламент і накладати вето на його рішення, призначати і звільняти міністрів, призначати 2/5 сенаторів. Конституція закріпляла статус ісламу як державної релігії, але водночас декларувала рівність всіх релігійних та національних груп перед законом.

У результаті переможних для "Вафду" парламентських виборів на початку 1924 р. було створено уряд на чолі з Є. Заглул-па-шею. Його передвиборча програма включала вимоги евакуації британських військ із Єгипту та встановлення повного суверенітету Єгипту над Суданом. На хвилі національного піднесення єгипетські націоналісти розгорнули кампанію за поширення єгипетської юрисдикції на територію Судану, який вони вважали споконвічною зоною впливу Єгипту. Британці не бажали допустити цього.

Намагаючись вирішити проблему Судану та інші спірні питання упродовж квітня— жовтня 1924 р., С. Заглул-паша та прем'єр-міністр Великобританії Рамсей Макдональд вели переговори в Лондоні.

У вересні 1924 р. в Судані почалися демонстрації прихильників виключного єгипетського володіння цією країною. 19 листопада 1924 р. в Каїрі єгипетські студенти-націоналісти вбили генерал-губернатора Судану та за сумісництвом командувача єгипетської армії британського генерала Лі Стека. Одразу після цього Е.Г. Алленбі виступив із винятково рішучим зверненням до єгипетського уряду. У ЗО пунктах цього документа, виконати які британці вимагали упродовж ЗО годин, зокрема містилися вимоги публічно засудити вбивство Лі Стека, припинити вуличні демонстрації, вивести єгипетські війська із Судану. Уряд С. Заглула-паші погодився виконати лише частину вимог, тому після закінчення терміну ультиматуму британські війська в Судані атакували єгипетські підрозділи й почали їх роззброєння. На вимогу Великобританії Єгипту довелося сплатити відшкодування й вивести свої збройні сили із Судану. На знак протесту цроти таких дій Лондона та пасивної поведінки короля Фуада І уряд "Вафду" пішов у відставку. Призначений королем наступний уряд був набагато поступливішим і виконав всі британські вимоги.

Конфлікт навколо Судану значно зміцнив особистий авторитет С. Заглул-паші та вплив "Вафду". Однак у серпні 1927 р. С. Заглул-паша помер, і його наступником на посту лідера "Вафду" став Мустафа Наххас-паша (1879—1965). Після чергових виграних націоналістами виборів М. Наххас-паша став прем'єр-міністром. Король Фуад спробував схилити його до підписання нової міждержавної угоди з Великобританією, однак М. Наххас-паша опирався схваленню запропонованого Лондоном проекту угоди. Невдоволений непоступливістю лідерів "Вафду", 25 червня 1928 р. король змінив конституцію і призначив головою уряду поміркованого діяча про-англійської орієнтації Мухаммеда Махмуд-пашу. Уряд М. Махмуд-паші 3 серпня

1929 р. підписав з британцями проект широкомасштабної угоди. Водночас було вирішено питання використання вод Нілу, єгипетської частки старого "оттоманськогоборгу" та інші фінансові справи. Однак, після чергової перемоги "Вафду" на парламентських виборах 1929 р. цей проект було відкинуто. До влади знову повернувсяМ. Наххас-паша. Оскільки переговори із Великобританією знову зайшли в глухийкут, король повторив весь сценарій політичної кризи попереднього року. М. Наххас-папіу знову відправлено у відставку, а прем'єром призначено Ісмаїла Сідкі-пашу.

Формування нового уряду збіглося в часі з загостренням економічної кризи, що боляче вдарила по монокультурному бавовняному виробництву країни. Усунутий від влади М. Наххас-паша закликав народ до протестів. У відповідь Великобританія вислала до берегів Єгипту ескадру військових кораблів. У липні

1930 р., під час протестаційних акцій у Мансурі, поліція розстріляла демонстрацію,в результаті чого загинуло 8 осіб і ще 100 було поранено. Акції підтримки тапротесту проти дій поліції в Мансурі розгорнулися в Каїрі, Порт-Саїді, Александріїта інших містах. У цій ситуації І. Сідкі-паша змінив свою початкову позиціюй почав різко протестувати проти британського втручання в справи Єгипту.Заявляючи про небажаність британського втручання, єгипетський прем'єр пообіцявсвоїми силами відновити в країні порядок.

У жовтні 1930 р. Єгипет прийняв нову редакцію конституції, яка ухвалювала більш чітке розділення гілок виконавчої та законодавчої влади. Крім того, було ухвалено низку заходів, що передбачали встановлення жорсткішого контролю над профспілковим та громадськими рухами.

Політична боротьба та економічний розвиток 30-х рр.

Наступна хвиля антианглійських виступів відбулася в травні 1931 р. під час виборів до парламенту на основі нової конституції. У окремих районах вибори вдалося провести лише оголосивши військовий стан. Змушений зважати на посилення національно-патріотичного руху, уряд вдався до деяких кроків, що мали покращити економічне становище країни. Щоб отримати парламентську підтримку І. Сідкі-паша вирішив створити "під себе" окрему політичну силу. Нею стала Народна партія, яка одержала найбільшу кількість депутатських мандатів на наступних виборах. Коли у вересні 1933 р. І. Сідкі-паша пішов з поста прем'єра, у Єгипті знову почався період слабких та нестійких урядів.

У 1934 р. Єгипет запровадив обмежувальні мита на привізне зерно, що призвело до подорожчання хліба. У країні знову відбулася низка антибританських виступів та демонстрацій з економічними вимогами. Протягом 1934—1935 рр. регулярно відбувалися виступи протесту, що іноді переростали в масові заворушення.

Зміну в британсько-єгипетських відносинах спричинила італійська агресія в Ефіопії. Змушена зважати на зростання національного руху та посилення позицій Риму в регіоні, Великобританія відновила в 1935 р. переговори про статус Судану. Тим часом головні патріотичні сили країни об'єдналися в складі Національного фронту. Під тиском цього об'єднання в грудні 1935 р. король змушений був відновити конституцію 1923 р., водночас поновивши переговори про підписання широкомасштабної двосторонньої угоди з Великобританією.

28 квітня 1936 р. король Фуад І помер, і на престол вступив його 16-річний син Фарук (1920—1965). На проведених 2 травня 1936 р. виборах "вафдисти" вибороли 116 із 232 парламентських мандатів і змогли сформувати уряд, який знову очолив М. Наххас-паша. Оскільки над неповнолітнім королем встановлено регентство, прем'єр-міністр став фактичним керівником Єгипту. 26 серпня 1936 р. від імені єгипетської всепартійної делегації він підписав нову англо-єгипетську угоду. Насамперед було вирішено питання перебування британських військ у Єгипті. Окупацію замінено воєнним союзом терміном на 20 років. Країни зобов'язувалися співпрацювати у військовій сфері та надавати одна одній допомогу у випадку зовнішньої агресії третьої сторони. У зоні Суецького каналу впродовж 8 років мав залишатися 10-тисячний контингент британських військ. Водночас припинявся британський контроль над єгипетською армією, а на вищі командні пости могли призначатися єгиптяни. Скасовувався пост верховного комісара у Єгипті. Угода 1936 р. відновлювала режим англо-єгипетського кондомінімуму (співволодіння) в Судані, причому ліквідовувалися встановлені раніше обмеження на еміграцію єгиптян до Судану. Великобританія обіцяла сприяти вступу Єгипту до Ліги націй та скасуванню режиму капітуляцій. У квітні 1937 р. на міжнародній конференції в Монтре капітуляції було остаточно скасовано, хоча ще протягом 12 років діяли окремі суди для європейців. У травні 1937 р. Єгипет вступив до Ліги націй.

Розчаровані половинчастістю досягнутих угодою 1936 р. свобод країни, групи національно налаштованої інтелігенції в кінці 30-х рр. почали створювати підпільні антибританські організації. Особливо активно цей процес проходив у середовищі єгипетського офіцерства. У Д938 р. виник зародок таємної військової організації "Вільні офіцери", члени якої декларували метою своєї діяльності повне виведення британських військ з країни.

Єгипет традиційно вважався найвпливовішою та економічно найпотужнішою країною арабського світу. Протягом міжвоєнного періоду населення країни зросло з 12,7 до 15,7 млн. осіб. Левову частку бюджету Єгипту забезпечував експорт бавовни,

тому більшість реформ та інвестицій міжвоєнного періоду в кінцевому результаті були покликані добитися однієї мети — збільшити виробництво та продаж цього експортного товару. Запроваджені в 1930 р. протекціоністські заходи сприяли розвитку національної промисловості, але вже через кілька років після падіння світових цін на бавовну Єгипет відчув брак грошей для розвитку промисловості. Торгівельне значення Александрії та Каїра почало зростати після скасування в 1937 р. режиму капітуляцій.

У міжвоєнний період Єгипет зміцнив свій статус інтелектуального центру арабського світу. Таке становище Каїра визначалося кількома чинниками: відносною політичною стабільністю, розвиненою економічною інфраструктурою та сильним відчуттям національної самоідентичності серед населення. Протягом 20—30-х рр. утричі зріс єгипетський бюджет освітньої сфери. З 1928 р. до навчання у вищих навчальних закладах допускалися жінки. Загальна кількість студентів у країні на 40-і рр. сягнула понад півмільйона осіб.

Під час Другої світової війни Єгипет відігравав роль важливого союзника Великобританії. Країна стала головною базою тилового забезпечення військ союзників на Близькому Сході. Єгипетський уряд у вересні 1939 р. розірвав дипломатичні відносини із Німеччиною, а в червні 1940 р. — із Італією, але війни їм не оголосив. Восени 1940 р. італійська армія стрімким ударом із Лівії удерлася до Єгипту й просунулася майже на 100 км углиб його території. Британцям вдалося відкинути італійців, але вже в 1942 р. німецькі війська під командуванням Ервіна Роммеля почали новий наступ на Єгипет. Німців вдалося зупинити у жовтні 1942 р. біля невеликого села Ель-Аламейн лише в 113 км від Александрії. Битва під Ель-Аламейном змінила перебіг війни в Північній Африці.

Німецький наступ на Єгипет активізував антибританські політичні сили країни. На вулицях єгипетських міст відбувалися багатотисячні маніфестації, під час яких демонстранти скандували: "Роммель, вперед!". Багато єгиптян, у тому числі військових, добровільно пропонували німцям свою співпрацю. У цій ситуації британці зажадали від короля активних дій. 2 лютого 1942 р. британські війська оточили королівський палац у Каїрі й зажадали від Фарука, щоб той призначив прем'єром М. Наххас-пашу або сам пішов у відставку. Король змушений був погодитися на формування "вафдистського" уряду. М. Наххас-паша перебував при владі до жовтня 1944 р.

Єгипет оголосив війну Німеччині 26 лютого 1945 р. Єдиним єгиптянином, що став жертвою цієї символічної війни, був прем'єр-міністр країни Ахмед Махір, убитий німецьким агентом на виході з будинку парламенту, де він зачитував акт про оголошення війни Німеччині.

ЛІВІЯ

• Італійський колоніальний режим

• Національно-визвольний рух

Італійський колоніальний режим

Лівія, як з 1913 р. називали Триполітанію, Кіренаїку та Феццан, на час закінчення Першої світової війни майже повністю перебувала під контролем релігійно-політичного братства сенуситів. Італійські війська розміщувалися лише в кількох пунктах узбережжя. Під впливом воєнної поразки Туреччини, як колишнього суверена

цих територій, у листопаді 1918 р. на зібранні ради племен проголошено створення Триполітанської республіки зі столицею в Гар'яні. Італійці почали перекидати до Лівії додаткові підрозділи, але відкрити бойові дії проти триполітанців не наважилися. До березня 1919 р. в Триполітанії зосереджено 70 тис. італійських солдатів та офіцерів.

У результаті довгих переговорів 4 квітня 1919 р. підписано угоду між Трипо-літанією та Італією. Триполітанія визнавала свою залежність від Італії. У червні того ж року Італія затвердила обмежену конституцію Триполітанії. Тим часом у країні розгорілася міжусобна боротьба навколо питань державного та політичного розвитку. У багатьох місцях відбулися криваві сутички, що призвели до жертв. Лише в січні 1922 р. в Сірті на зустрічі представників головних політичних сил Триполітанії досягнуто порозуміння й підписано Національний пакт. Там же вирішено передати владу над країною емірові Кіренаїки Ідрісові Сенусі (1890— 1983). У жовтні 1922 р. його короновано як еміра Триполітанії та Кіренаїки. Триполітанія та Кіренаїка були об'єднані в одну державу.

Тим часом новий уряд Італії, що прийшов до влади в результаті фашистського "маршу на Рим" у жовтні 1922 р., розпочав військові дії проти Триполітанії. Висланий до Африки італійський .експедиційний корпус до кінця 1924 р. повністю окупував Триполітанію. Опір італійцям чинили лише місцеві сили. Кіренаїка не надала триполітанцям ефективної військової допомоги. І. Сенусі ухилився від відповідального рішення про війну з італійцями й виїхав до Єгипту на лікування, де й залишився в еміграції.

У квітні 1923 р. італійці почали наступ на Кіренаїку. Проти 20-тисячної італійської армії Кіренаїка змогла виставити лише 2 тис. солдатів регулярної армії та близько 4 тис. ополченців. Населення міст здебільшого підтримувало італійців, влада яких обіцяла матеріальні блага та вигоди від торгівлі, а кочові племена допомагали сенуситам як захисникам традиційних цінностей ісламу. Італійська агентура намагалася посіяти недовіру між сенуситами та берберами і спровокувати заворушення. Користуючись великою чисельною та технічною перевагою, італійці швидко витіснили найбільш войовничі племена до Алжиру, Чаду та Нігеру. Частина патріотів відступила в район гірського масиву Джебель-Ахдара, звідки під керівництвом Омара Мухтара (1862—1931) ще багато років здійснювала напади на італійців. Лише після того, як захопленого в полон вождя повісили 1931 р. в Бенгазі, партизанська боротьба припинилася. У листопаді — грудні 1929 р. італійці захопили Феццан. Щоб придушити опір населення, італійці здійснили кілька брутальних каральних акцій. У пустельній місцевості створено концентраційні табори.

Не маючи певності в надійності підкореного населення, Італія сприяла широкій колонізації своїх лівійських володінь. Італійські колоністи отримували великі пільги та урядову допомогу. На початок 1940-х років у Лівії мешкало понад 110 тис. італійців, 4/5 яких були зайняті в галузі сільського господарства. Маршал П'єтро Бадольйо, призначений у кінці 1928 р. генерал-іубернатором Кіренаїки та Триполітанії наказував своїй адміністрації переконувати місцеве населення в тому, що "італійці прийшли навічно", рекомендуючи при цьому використовувати "кулемет як найбільш ефективний засіб переконання непокірних". Під приводом поганого господарювання великі земельні площі відбиралися в місцевого населення й передавалися колоністам. Загалом у руках італійців було зосереджено понад півмільйона гектарів землі.

У політичній та культурній сфері місцеве населення було позбавлене елементарних прав. Лівійцям заборонялося створювати не лише політичні, але й культурні товариства, користуватися рідною мовою звертаючись до органів влади тощо.

У 1939 р. з 740 тис. арабів, що мешкали в Лівії, лише 6000 хлопчиків навчалися у початкових школах. 90% населення було неписьменним. Тримаючи місцеве населення в неуцтві, італійці забороняли навчати арабів навіть найпростіших технічних професій. Визначаючи цілі італійської політики в Лівії, маршал П. Бадольйо писав: "Наш похід не припиниться доти, поки компактна маса італійських селян не займе абсолютно кожного, навіть найменшого шматочка лівійської землі. Заселити Лівію італійцями — ось наказ дуче!".

Національно-визвольний рух

Після придушення збройного опору боротьбу за звільнення Лівії продовжували невеликі групи емігрантів. У 1928 р. в Дамаску створено Товариство захисту Триполітанії та Кіренаїки, виконавчий комітет якого очолив один із найстаріших лівійських політичних діячів Башир ас-Саадаві. Головною метою своєї діяльності товариство вважало поширення інформації про порушення прав місцевого населення в Лівії та формування прихильної до лівійського національно-визвольного руху громадської думки в арабських країнах. У 1931 р. товариство створило філію в Тунісі. Велика колонія лівійських емігрантів мешкала в Каїрі. У єгипетській столиці склалися два угрупування лівійських політиків: прихильники І. Сенусі та Ахмеда ас-Сувейхілі. На відміну від прихильників колишнього монарха, що зайняли помірковану вичікувальну позицію, прибічники А. ас-Сувейхілі діяли досить активно, вдаючись навіть до організації нелегальних груп на окупованих італійцями територіях.

Активність лівійського незалежницького руху зросла під час Другої світової війни. Зважаючи на загрозу італійського вторгнення, в серпні 1940 р. британці розпочали в Каїрі формування лівійських військових підрозділів. П'ять лівійських батальйонів взимку 1940 р. брали участь в контрнаступі проти італійських сил маршала Родольфо Граціані. У ході боїв лівійські підрозділи постійно поповнювалися за рахунок лівійців, що тікали із італійської армії, в яку були примусово мобілізовані. До 1943 р. британські та французькі війська повністю звільнили від німців та італійців лівійську територію. У 1945 р. в Триполі відбулося кілька багатотисячних демонстрацій з вимогами надання Лівії незалежності.

ТУНІС

• Французький протекторат

• Національно-визвольний рух 30-х рр.

Французький протекторат

У Тунісі, де ще в 1881—1883 рр. Франція встановила режим протекторату, поразка національно-визвольного руху в союзі з турками, а також смерть його лідера Алі Баш-Хамби на певний час припинили розвиток націонал-патріотичної боротьби. Відмовившись від зовнішнього суверенітету, в країні продовжував правити бей. Туніс було окуповано французькими військами, а кожен декрет правителя затверджував французький генеральний резидент, що безпосередньо підкорявся міністрові іноземних справ французького уряду. При колоніальній адміністрації існувала дорадча конференція, що формувалася з представників колоністів. З 1907 р. до її складу входило 16 корінних жителів.

У 1920 р. у Тунісі шляхом об'єднання молодотуніських організацій створено Ліберально-конституційну партію, більш відому під скороченою назвою "Дестур" ("Конституція"). Очолили "Дестур" Абд аль-Азіз Таальбі та Ахмед ас-Сафі Партійна програма, опублікована в березні 1920 р. у формі політичного памфлету Мухаммеда Саалбі "Туніс-мученик" передбачала відновлення конституції 1861 р., зрівняння в правах місцевого населення з вихідцями з Європи та збільшення представництва мусульман в органах місцевої влади. Програму підтримав бей країни Мухаммед ан-Насер. У квітні 1922 р., напередодні запланованого приїзду до Тунісу президента Франції Александра Мільєрана, бей звернувся до французької влади з вимогами реформ, погрожуючи негайним зреченням, що потягнуло б за собою заворушення в країні. Водночас в Бізерті, Тунісі та Сфаксі почалися масові маніфестації мусульманського населення. Французи змушені були піти на поступки.

У червні 1922 р. Париж опублікував програму реформ. У Тунісі було створено представницькі органи влади у формі Великої ради Тунісу та рад областей і каїдатів (племінних суддів). У Великій раді окремо засідали французькі та туніські делегати причому європейську меншість країни представляли 56 осіб, тимчасові як місцеву більшість - лише 41 делегат. Повноваження ради обмежувалися питаннями прийняття бюджету.

Французькі поступки розкололи національно-патріотичний рух Частина прихильників "Дестуру" покинула організацію. Скориставшись спадом антиколоніального руху, французи здійснили в 1925-1926 рр. низку заходів репресивного характеру, скерованих проти національно-патріотичних сил. "Дестур" фактично припинив активну діяльність. Скориставшись різким погіршенням економічної ситуації внаслідок світової економічної кризи, французький генеральний резидент у Тунісі Пейрутон видав 1929 р. закони, що суттєво обмежували діяльність партій та громадських організацій.

Національно-визвольний рух 30-х рр.

Відновлення патріотичного руху припало на 1930 р., однак зразу ж виявилися численні розбіжності між членами колись єдиної організації. У 1932 р. група молодих туніських інтелектуалів створила газету "Аксьйон" ("Дія"), яка критикувала не лише колоніальну адміністрацію, але й помірковану позицію "Дестуру" Навколо газети з часом виникла група однодумців, яку очолив адвокат Хабіб Бурпба. Внаслідок ініційованих газетою "Аксьйон" внутрішньопартійних дискусій навесні 1934 р. "Дестур" розпався. У березні та квітні 1934 р. відбулися два окремі з'їзди партії в Ксар-Хеллалі та Тунісі, на яких поділ оформлено створенням партій Новий Дестур" і "Старий Дестур".

Подібно до Алжиру, прихід до влади у Франції Народного фронту спричинив у Тунісі лібералізацію режиму. З країни відкликано вороже налаштованого до національного руху генерального резидента Пейрутона, звільнено політв'язнів відновлено частину скасованих раніше політичних свобод, уведено соціальне законодавство. У 1936 р. створено Народне об'єднання Тунісу, до якого ввійшли соціалістична, радикальна та радикал-соціалістична партії країни. Партія "Новий Дестур", не вступаючи до цього об'єднання, підтримала його діяльність. У 1937 р з вигнання повернувся авторитетний лідер незалежницького руху М. Саалбі ' '

Після того, як уряд Народного фронту у Франції розпався й увага метрополії до протекторату послабилася, в Тунісі почалися протестаційні виступи населення Швидко вони переросли в масові заворушенння, що досягнули свого піку на початку

1938 р. 8 січня 1938 р. масові заворушення відбулися в Бізерті, а 8—9 квітня — в Тунісі. Після цього французи запровадили воєнний стан. Влада оголосила цензуру, закрила частину газет, ув'язнила 200 лідерів "Нового Дестуру" та інших лідерів патріотичних груп. Серед арештованих опинився й X. Бургіба. У 1940 р. ув'язнених.перевели до Франції, де 1942 р. їх звільнили німці. Лідери патріотичного руху повернулися на батьківщину, однак 1945 р. X. Бургібу знову арештовано й вислано до Каїра. Керувати національно-визвольним рухом у країні залишився його головний заступник з "Нового Дестуру" — Салах Бен Юсуф.

АЛЖИР

• Антиколоніальний рух 20-х рр.

• Політична боротьба напередодні Другої світової війни

Антиколоніальний рух 20-х рр.

Після Першої світової війни Алжир залишався колонією Франції зі статусом заморського департаменту, яким керував генерал-губернатор. Унаслідок послаблення зв'язків з метрополією, що стали результатом перебудови французької економіки на військовий лад, промисловість країни зазнала значних збитків.

Підйому національної свідомості алжирського населення сприяло розширення контактів з метрополією. Під час світової війни у французькій армії служили 173 тис. алжирців (25 тис. з них загинули), ще 119 тис. — вивезено до Франції на роботу. Через економічну кризу 1920—1921 рр., що завдала болючого удару по економіці колонії, до метрополії виїжджало дедалі більше людей. У Франції вихідці з Алжиру отримували освіту й швидко приходили до усвідомлення потреби організованої боротьби за власні національні права. Певний вплив на радикалізацію національного руху Алжиру мала також інформація про перемоги національних рухів у Туреччині та арабських країнах Близького Сходу.

Зважаючи на зростання незадоволення французьким правлінням та природні після виграної війни очікування лібералізації державного режиму, колоніальна влада змушена була здійснити низку заходів, спрямованих на покращення становища мусульманського населення країни. У кінці 1918 — на початку 1919 р. скасовано податкові відмінності між корінним населенням та колоністами, місцевим жителям надано обмежені майновим цензом та соціальним статусом виборчі права. Згідно з виборчим законом 1919 р., корінне населення Алжиру обирало третину муніципальних та чверть генеральних радників, а також 21 із 69 фінансових делегатів, що розглядали бюджет колонії. Загалом право голосу отримало 112 тис. алжирців-мусульман. Безумовне виборче право мали 19 тис. колоністів і 75 тис. європейців-неколоністів.

Лідером першого періоду алжирського національно-патріотичного руху, що розгорнувся на початку 20-х рр., став колишній офіцер французької армії емір Халед, онук легендарного ватажка антифранцузької боротьби середини XIX ст. Абд аль-Кадира. У 1920 р. Халеда обрали до муніципалітету м. Алжира, однак колоніальна адміністрація анулювала його мандат. Заснувавши в 1921 р. опозиційну газету "Ікдам" ("Відвага"), Халед розгорнув широку пропагандистську кампанію. Він звертався з численними петиціями до парламенту та президента Франції, апелював до міжнародного співтовариства, виступав з публічними промовами. Головними вимогами Халеда були скасування "туземного кодексу", який

дискримінував місцеве населення, надання алжирцям представництва у французькому парламенті, поширення на колонію національного законодавства у сфері освіти, Охорони праці тощо. У 1922 р. емір спробував створити політичну партію "Алжирське братство", але французи вислали його до Дамаска, де він змушений був жити під поліційним наглядом. Помер емір Халед у 1936 р.

Ініціаторами наступного етапу алжирського національно-визвольного руху стали алжирські студенти та емігранти, які мешкали у Франції. У 1926 р. у Парижі виникла політична організація алжирських емігрантів "Північноафриканська зірка". Халеда заочно обрано почесним головою організації. Тоді ж відновлено видання газети "Ікдам". За різкі антиколоніальні висловлювання в 1929 р. організацію заборонено, однак вона відновила свою роботу в 1932 р. під новою назвою — "Славна північноафриканська зірка". Засновано також нову газету "Аль-Умма" ("Громада").

Запропонована на початку 20-х рр. Халедом програма дій послужила основою програми, створеної у вересні 1927 р. Федерації туземних обранців, до якої увійшли 150 представників алжирців-мусучьман в органах місцевого самоврядування. Однак пізніше федерація змінила свій політичний курс, висловившись за асиміляцію корінного населення Алжиру та отримання політичних прав у рамках загальнофранцузь-кої політико-правової системи. Таким чином, на думку діячів федерації, можна було добитися зрівняння в правах місцевого мусульманського та європейського населення.

Опозиційною до угодовської політики федерації стала створена арабською інтелігенцією та духовенством у 1931 р. Асоціація алжирських улемів-реформа-торів. Засновниками організації стали 13 відомих арабомовних письменників, поетів та публіцистів. Першим президентом асоціації став шейх Абдальхамід Бен-Бадіс. Спочатку асоціація обмежилася лише вимогами поширювати освіту арабською мовою. Згодом гаслом реформаторів стала тріада: "Алжир — моя батьківщина, іслам — моя релігія, арабська — моя мова". Остерігаючись посилення впливу нонконформістськи налаштованої інтелігенції, в 1933 р. колоніальна влада заборонила улемам виступати в мечетях і встановила контроль над створеними ними школами. На території Франції в 1934 р. вдруге було заборонено емігрантську організацію, яка відновила свою діяльність під назвою Національна спілка північ-ноафриканських мусульман.

Політична боротьба напередодні Другої світової війни

Після перемоги на виборах у Франції Народного фронту становище корінного населення Алжиру покращилося. Було скасовано "туземний кодекс" і надано право створювати політичні партії та профспілки. Емігрантські організації мусульман у Франції отримали можливість перенести свою діяльність до Алжиру. 7 червня 1936 р. відбулося об'єднання Асоціації алжирських улемів-реформаторів, прокомуністичної Алжирської федерації праці, "Славної північноафриканської зірки" та дрібніших національних організацій у єдиний Мусульманський конгрес, керівниками якого стали лідери улемів А. Бен-Бадіс та голова Федерації туземних обранців Бен-Джаллул. Програмним документом конгресу визначено "Хартію вимог", що передбачала надання алжирцям французького громадянства та представництва у французькому парламенті. У березні 1937 р. колишні члени "Північноафриканської зірки", що вийшли з конгресу, організували нову Партію алжирського народу, лідером якої став Ахмед Мессалі аль-Хадж. Організація А.М. аль-Хаджа зайнявши непримиренно антиєвропейську позицію виступила із закликами надання Алжиру негайної незалежності.

У 1938 р. після розколу Народного фронту в метрополії розпався і Мусульманський конгрес. Розчарування провалом законопроекту Блюма-Віолетта, згідно з яким більшість алжирців мала отримати французьке громадянство, посилило позиції Партії алжирського народу, що виступала за повний розрив з Францією.

Початок Другої світової війни послабив алжирський національно-визвольний рух. Місцеві європейські колоністи в переважній більшості виявляли прихильність до уряду Віші. Під приводом запровадження воєнного стану були застосовані репресивні заходи проти місцевих арабів-алжирців.

Після того, як в 1942 р. в Алжирі висадилися війська західних союзників, представники національно-патріотичних сил звернулися до союзницького командування із спеціальним меморандумом, в якому зажадали чітких гарантій скликання після завершення війни Установчих зборів. На початку 1943 р. з'явився "Маніфест алжирського народу", в якому вимагалося негайно розпочати реформи в колонії, зокрема, запровадити арабську мову в якості офіційної. Адміністрація "Вільної Франції", яка на той час діяла в країні, відмовилася виконати умови меморандуму, проте згодом пішла на деякі ліберальні реформи. У березні 1944 р. французи дещо збільшили кількість арабів-алжирців, що мали виборчі права. Однак навіть після цієї реформи кількість арабських виборців не перевищувала 100 тис. осіб, притому, що серед європейської меншості країни право голосу отримали 450 тис. осіб. Щоправда, за мусульманськими депутатами було зарезервовано 40% місць у місцевому парламенті. Після цих реформ представник родової аристократії Кабілії, колишній сержант та фармацевт Ферхат Аббас (1899—1986) організував широке політичне об'єднання "Друзів маніфесту свободи" (АМЛ), яке оголосило своєю метою досягнення автономії Алжиру при збереженні його федеративного зв'язку із Францією. У травні 1945 р. у Алжирі відбулися вуличні заворушення. Під час їх придушення армія та поліція вбили кілька тисяч осіб. АМЛ було розпущено, а Ф. Аббаса ув'язнено.

МАРОККО

• Рифська республіка

• Національно-визвольний рух 30-х рр.

Рифська республіка

На час закінчення Першої світової війни територія Марокко була поділена на три зони під іноземним контролем. Відповідно до підписаних у 1912 р. угод, французи зобов'язувалися "поважати престиж" султана, однак практично отримали повну владу над більшою частиною країни, яка мала статус протекторату. Прилегла до Гібралтарської протоки північна частина Марокко перебувала під іспанським контролем з резиденцією колоніальної влади у Тетуані. Район Танжеру був виділений в зону під міжнародним управлінням.

Одразу після встановлення над Марокко іноземного контролю розпочалася запекла партизанська боротьба проти європейських колонізаторів. Окремі райони гірського та пустельного Марокко ще в 1912—1914 рр. цілком звільнено від колонізаторів. На час тривання Першої світової війни уряди Франції та Іспанії змушені були припинити пацифікаційні акції в країні. У Марокко залишилися тільки невеликі військові гарнізони. Проте вже у 1918 р. Париж та Мадрид змогли повернутися до попередньої загарбницької політики. ..

розроблений іспанцями план підкорення Марокко передбачав повільне, частинами, захоплення півночі країни. У 1919—1920 рр., здійснюючи військові операції проти племен джібала на заході своєї зони окупації, іспанський уряд намагався водночас досягнути порозуміння з керівниками рифських земель. Найавторитетнішим ватажком племені, а водночас й спадковим правителем рифів був Мухаммед ібн Абд аль-Керім (1881 —1963).

Не досягнувши домовленостей мирним шляхом, іспанці зібрали для нападу на землі рифів 24-тисячну армію. 1 червня 1921 р. несподіваним ударом передові іспанські загони оволоділи прикордонним поселенням рифів Дар-Абар, однак невдовзі були звідтіля вибиті силами Абд аль-Керіма. У бою іспанці втратили понад 400 солдатів, батарею гірських гармат, багато рушниць і набоїв. Рифські племена захоплено вітали цю перемогу. До Абд аль-Керіма, який здобув славу переможця іспанців, почали прибували ватажки інших племен з пропозиціями об'єднати сили. На бік рифів переходили марокканці, що служили в іспанському війську.

Бажаючи отримати реванш за перші невдалі бої, іспанці зосередили великі сили біля прикордонного поста Анваль. Анвальська битва тривала шість днів (з 21 до 26 липня 1921 р.) і закінчилася повним розгромом іспанців. Головнокомандувач Мануель Фернандес Сільвестре вчинив самогубство, тисячі туземних солдатів перейшли на бік повстанців. Рифи захопили колосальні трофеї: 139 гармат, 292 кулемети, 29 тис. рушниць, 2 літаки, багато автомобілів, продовольства, медикаментів. Кількома днями пізніше, переслідуючи залишки розбитої іспанської армії, рифи захопили в полон нового командувача експедиційного корпусу генерала Наварро разом зі штабом. Очистивши майже всю материкову територію країни від іспанців, рифи зупинилися під стінами Мелільї — прибережного міста, заселеного переважно європейцями. Перемоги рифів врятували від розгрому племена джібала. Армію, яка діяла в західній частині Марокко, іспанці відвели в околиці Мелільї.

У вересні 1921 р. Абд аль-Керім скликав родову знать і запропонував їй створити Національне зібрання. 19 вересня 1921 р. Національне зібрання проголосило незалежність країни Риф і створило національний уряд під керівництвом Абд аль-Керіма. У прийнятій тоді ж "Національній обітниці" декларувалося бажання звільнити від іспанців усю окуповану ними частину Марокко, за винятком міст Мелілья та Сеута. Водночас Мадриду пропонувалося викупити полонених та відшкодувати завдані в результаті воєнних дій збитки. Затверджено прапор держави — червоне полотнище із зображеними на білій смузі зеленими півмісяцем та шестикутною зіркою.

В основу адміністративного поділу країни Риф покладено родо-племінні традиції. Всю територію Рифу розділено на 18 племен. Місцева виконавча, військова та судова влада зосереджувалася в руках каїдів. Каїди та шейхи (голови родів) підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ та раді у справах племен. Уведено два податки: подушний та податок з прибутку. Усі надходження від податків йшли на підготовку до війни. Вже на першому засіданні Національного зібрання вирішено провести загальну мобілізацію. Армія Рифу складалася з порівняно невеликих регулярних сил, в яких служили 6—7 тис. марокканців, колишніх солдатів французької та іспанської армій, а також загального народного ополчення, що включало усе здатне носити зброю чоловіче населення країни. Крім трофейної зброї, рифи отримали зброю таємно закуплену у Франції, Великобританії, Німеччині й навіть Іспанії. Контрабандну зброю привозили до країни невеликі кораблі. Намагаючись припинити ці поставки, іспанці задіяли військовий флот, однак не

добилися успіху, хоча й втратили лінкор, який сів на камені і його довелося розібрати на металобрухт. Марокканські євреї-ювеліри освоїли виробництво ручних гранат, які виготовляли з іспанських авіабомб, що не вибухнули. Рифи навіть закупили три літаки, але створити власну авіацію не зуміли через відсутність пілотів.

Незважаючи на розгром під Анвалем, Іспанія не відмовилася від продовження війни з Рифом. На початку лютого 1922 р. майже 70-тисячна іспанська армія розпочала наступ від Мелільї та Сеути. Після запеклих боїв, які зі змінним успіхом точилися до початку 1923 р., іспанці відвоювали контрольовану до Анвальської битви територію. Усвідомлюючи потенційну перевагу Іспанії над Рифом, Абд аль-Керім зробив спробу за посередництвом європейських держав укласти мирну угоду. Розрахунок рифського еміра базувався на інформації про суперечності, що виникли у той час між Іспанією, Францією та Великобританією в Рифському та Танжерському питаннях. Франція, звинувачуючи Іспанію в невправному веденні політики в Марокко, претендувала на встановлення свого протекторату над цілою територією країни, проти чого різко виступила Великобританія.

Ситуація в Марокко загострилася в квітні 1923 р., коли іспанцям вдалося перекупити одного з місцевих племінних ватажків. За його підтримкою іспанці спробували розгромити рифів, але зазнали чергової поразки. Під впливом перманентних військових поразок 13 вересня 1923 р. у Мадриді відбувся військовий переворот, і до влади прийшов уряд Прімо де Рівери.

Військовий диктатор спробував реорганізувати армію й уклав з Італією угоду про військові поставки. Зміцнена іспанська армія спробувала переламати хід війни в Марокко на свою користь, але влітку 1924 р. іспанці знову були розбиті. У вересні 1924 р. іспанці визнали, що в Марокко вони мають справу із "загальним повстанням туземного населення" країни. Повстали раніше мирні племена в районах Тетуану та Шавена. На початку осені проти іспанців воювало все населення окупованої Мадридом зони Марокко.

Опинившись перед загрозою бути скинутими в море, іспанці погодилися на мирні переговори. Від остаточної поразки Іспанію врятувала Франція, яка восени 1924 р. спровокувала конфлікт з рифами в долині р. Уерги — на спірній території, статус якої свого часу не визначили між собою Франція та Іспанія. До початку сезону дощів зими 1924—1925 рр., який припинив усі бойові дії, французи захопили спірну територію і збудували там систему постів та укріплень. Уряд рифів опротестував ці дії, оскільки родючий район долини Уерги забезпечував продуктами бідні гірські райони Рифу.

Навесні 1925 р. рифи спробували відбити захоплені французами землі, але були відкинуті. Уклавіпи угоду з іспанцями, французи розпочали нарощування свого військового контингенту в Марокко. До жовтня 1925 р. проти сил Абд аль-Керіма було зосереджено 325 тис. солдатів, яких підтримували 44 ескадрильї військової авіації. Командував французькими військами маршал Анрі Петен. Рифи змогли виставити лише 75 тис. бійців, з яких тільки 20 тис. мали сучасну зброю. Користуючись величезною технічною перевагою, окупаційні сили змогли розгромити рифські племена. Захопленого у полон Абд аль-Керіма вислали на о. Реюньйон, де він прожив до 1947 р. Парадоксальним є той факт, що левову частку французької армії в Марокко складали тунісці, алжирці та сенегальці. Французів у військах А. Петена було лише кілька тисяч.

Останні контрольовані рифами райони східного та південного Атласу французам вдалося захопити лише у 30-х рр. У лютому — березні 1933 р. та березні — липні 1934 р. механізована піхота за підтримки самохідної артилерії здобула опорні

пункти рифів Бу-Гафере та Бадду на кордоні з Мавританією. Оточені повстанці оборонялися настільки вперто, що генерал А. Гуро, який командував операціями, змушений був викликати авіацію. Лише після 40-денної облоги останні захисники гірських фортець здалися. Загалом людські втрати Марокко за час боротьби рифів за свою незалежність склали майже 27 тис. осіб, з яких лише 8 тис. загинули в боях з іспанцями та французами.

Національно-визвольний рух 30-х рр.

Придушення збройної боротьби проти колонізаторів не спинило розвитку опозиційного руху міського населення Марокко. Центром політичного національно-патріотичного руху став Фес. У 1930 р. після оприлюднення "Берберського дахіру" (Берберського указу), який виводив з-під юрисдикції султана берберські племена, в середовищі мусульманської інтелігенції почався протестаційний рух. Діячі патріотичного руху сприйняли цей указ як спробу розчленувати країну на дві частини, протиставивши її арабські та берберські райони. Велике обурення викликало оприлюднення планів католицької церкви розпочати активне поширення християнства серед берберів.

Лідерами акцій протесту проти "Берберського дахіру" стали Аллаль аль-Фасі, Мухаммед аль-Ваззані та Ахмед Балафредж. Центрами поширення протестаційного руху були мечеті. З французької зони окупації рух перекинувся і в іспанську, де його центрами стали Тетуан і Танжер. Колоніальні влади відповіли репресіями, арештувавши лідерів руху та інтернувавши значну кількість "неблагонадійного" населення. Репресії лише стимулювали зростання патріотичного руху. За ініціативою його діячів, 16 травня — день проголошення "Берберського дахіру" — в Марокко почали відзначати як день національної жалоби.

У результаті боротьби проти спроб поділу Марокко на дві частини виникла перша політична партія країни. У 1932 р. марокканські емігранти за підтримкою французьких радикалів та соціалістів розпочали у Парижі випуск журналу "Магріб". Заборонений у Марокко журнал розповсюджувався в протектораті підпільно. Ще одним центром об'єднання патріотичної інтелігенції країни став франкомовний тижневик "Аксьйон дю пепль" ("Дія народу")> видання якого розпочалося 1933 р. у Фесі. З тижневиком співпрацювала асоціація колишніх випускників мусульманських коледжів, яка організувала дві широкі громадські кампанії: за відновлення Свята трону — яке в давні часи символізувало єднання підданців султана, а також акцію протесту проти передачі в 1934 р. справ Марокко у відання французького міністерства колоній. Обурення виявилося настільки сильним, що французька влада змушена була організувати приїзд до Фесу султана, який, як планувалося, мав заспокоїти населення. У день приїзду султана відбулася велика маніфестація. Під приводом ексцесів, що сталися під час демонстрації, колоніальна адміністрація негайно закрила "Аксьйон дю пепль" і вдалася до репресій проти національної інтелігенції.

Після цих подій видавці тижневика створили 1934 р. партію "Комітет марокканської дії" і виробили програму під назвою "План реформ". Не торкаючись питань зміни режиму протекторату, цей проект вимагав від французів чіткого дотримання Феської конвенції, недопущення прямого втручання до справ управління країною та розширення марокканського представництва в адміністративному апараті країни.

Французький уряд Народного фронту досить прихильно поставився до марокканських вимог. У 1936 р. "Комітету" було дозволено легально провести перший національний конгрес, який висунув програму розширення політичних свобод

населення протекторату. Однак після того, як у лютому 1937 р. у партії відбувся розкол, французький уряд відмовився вести переговори про зміну становища місцевого населення. У результаті розколу виникли дві партії: Національна партія проведення реформ А. аль-Фасі та Народний рух М. аль-Ваззані. Утворена А. аль-Фасі організація зібрала прихильників ісламського шляху розвитку Марокко, на відміну від світськи налаштованих членів Народного руху.

У серпні 1937 р. французи для власних потреб відвели воду річки, яка протікала через мусульманські квартали Менкеса. Особливе обурення населення викликав той факт, що в результаті цієї акції пересохли басейни мечетей, і віруючі не мали можливості здійснювати ритуальне омовіння, яке мусить передувати молитві. 1 вересня 1937 р. в місті відбулися зіткнення демонстрантів з поліцією, в результаті яких загинуло 20 марокканців і 52 поліцейські отримали поранення. Акції протесту проти поводження влади відбулися в інших містах країни. Французи заборонили опозиційні газети й розпустили Національну партію. Репресії лише погіршили ситуацію. У багатьох місцях почалися збройні сутички. У кінці жовтня — на початку листопада 1937 р. французи вдалися до масованих військових акцій, увівши війська в мусульманські квартали головних міст, й арештували лідерів патріотичного руху. А. аль-Фасі було вислано в Екваторіальну Африку, М. аль-Ваззані — до невеличкого поселення в Сахарі, а А. Балафредж змушений був втекти до Танжеру. Позбавлений керівників, національний рух пішов на спад.

Під час Другої світової війни Марокко стало одним із театрів бойових дій. 8 листопада 1942 р. в Марокко висадилися американські та британські війська. Підпорядковані урядові Віші французькі сили спочатку чинили опір, але вже 10 листопада головнокомандувач французьких сил в Марокко адмірал Франсуа Дарлан віддав наказ припинити вогонь. У ході боїв французи втратили майже З тис. солдатів та офіцерів вбитими та пораненими. Втрати союзників також були значними: 3 тис. вбитих і поранених, близько сотні десантних суден, 70 літаків. Французька адміністрація Марокко почала співпрацювати із союзниками й навіть надала американцям військово-повітряну базу в Порт-Ліоті.

У січні 1944 р. колишні члени розпущеної напередодні війни Національної партії створили нову партію "Істікляль" ("Незалежність"). Партія звернулася до султана з петицією, в якій висловила вимогу більш послідовно відстоювати національні інтереси країни. "Істікляль" пропонував розпочати переговори із французами про поступове надання Марокко повної незалежності. Французька адміністрація залишила ці пропозиції без відповіді.

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

• Особливості політичного та економічного розвитку

• Ефіопія

• Південно-Африканський союз

Особливості політичного та економічного розвитку

На час закінчення Першої світової війни лише дві країни Тропічної та Південної Африки — Ліберія та Ефіопія — були незалежними державами. Решта африканського континенту перебувала в колоніальній залежності від Великобританії, Франції, Бельгії, Португалії, Іспанії та Італії. У результаті воєнної поразки свої колоніальні володіння втратила Німеччина. Колишні німецькі колонії загальною площею 2,5 млн. кв. км із населенням 13 млн. осіб (Німецьку Східну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун та Того) Ліга націй передала під управління країн-переможниць. Німецьку Східну Африку, яка була найбільшою серед німецьких колоній, розділили між собою Великобританія, Бельгія та Португалія. Під управління Лондона перейшла найбільша частина колонії — Таньганьїка. Руанду та Урунді було передано Бельгії, а невеликий район на кордоні із Мозамбіком Кіонго отримала Португалія. Камерун і Того поділили Великобританія та Франція, причому французи отримали більшу частину обох колоній. Мандат на управління найменш розвиненими в економічному та культурному плані територіями колишньої Німецької Південно-Західної Африки отримав Південно-Африканський союз.

Юридичною підставою для розділу німецьких колоній послужила створена в 1919 р. Паризькою мирною конференцією мандатна система Ліги націй. Всі африканські володіння Німеччини, за винятком Німецької Південно-Західної Африки, включено в список мандатів категорії "Б". Держави-мандатори мали стежити за дотриманням на території підмандатних їм країн порядку, водночас сприяючи формуванню національних адміністративних та технічних кадрів, які б в майбутньому могли взяти на себе управління місцевим державним апаратом. Теоретично функція мандатора полягала в опіці та вихованні місцевого населення, яке ще не було в стані самостійно управляти своїми країнами. На підмандатних територіях заборонено спорудження військових баз та укріплень.

Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Встановлення контролю над Таньганьїкою реалізувало давній геополітичний задум Лондона, що полягав у створенні суцільної смуги британських володінь з півночі до півдня африканського континенту: від Каїра до Кейптауна. Більшість британських володінь в Африці мали статус протекторатів: Британське Сомалі, Кенія, Занзібар, Уганда, Ньясаленд, Бечуаналенд, Басутоленд, Свазіленд. Території Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне були поділені на зони, де діяла колоніальна адміністрація та протекторати. Створений в 1910 р. Південно-Африканський союз (ПАС) мав статус самоуправної колонії-домініона й навіть отримав мандат на управління частиною колишньої німецької колоніальної імперії. У 1922 р. завершився термін повноважень створеної Сесілом Родсом Британської південноафриканської компанії, що на правах приватного володіння управляла Північною та Південною Родезією. Британці провели серед білого населення Південної Родезії референдум. Вибираючи між приєднанням до ПАС та створенням самоуправної

колонії, більшість голосуючих висловилася за колоніальний статус. 1 жовтня 1923 р. Південна Родезія була проголошена самоуправною колонією із власними урядом і парламентом. Північна Родезія, де референдум не проводився, у 1924 р. стала британським протекторатом.

Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Опосередковане управління дозволяло економити значні кошти, які, за інших обставин, довелося б витратити на підготовку та утримання колоніального апарату. Крім цього, збереження традиційної соціальної структури створювало можливості для плавної та поступової модернізації африканських країн, еволюційного запровадження різноманітних нововведень.

Основна частина французьких колоніальних володінь була зосереджена в Західній Африці: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Сенегал і Французький Судан. В екваторіальній частині Африки французи володіли Габоном, Чадом, Середнім Конго і Убангі-Шарі. Крім цього, колоніями Парижа були острів Мадагаскар і невеликий рййон Африканського рогу — Французький берег Сомалі (Джібуті).

Французькі колоніальні володіння були порівняно бідними на природні ресурси. Складні кліматичні умови та напівпустельний характер земель більшості французьких володінь не сприяли розвитку сільського господарства. Основна частина населення французьких колоній займалася кочовим скотарством. Експортні сільськогосподарські культури вирощували лише кілька західноафриканських країн: Сенегал — арахіс, Гвінея — гевею, яка давала каучук, Дагомея та Берег Слонової Кістки — олійну пальму. На відміну від британських колоній, французи застосовували у своїх володіннях систему прямого правління, безпосередньо втручаючись в місцеві справи, призначення кандидатів на керівні посади та ін.

Серед французьких колоній у Африці в особливому становищі перебував Сенегал. Країна, яка послужила базою для розширення колоніальної експансії, мала особливий статус. Частина корінних сенегальців користувалася громадянськими правами і навіть обирала депутатів до французького парламенту. У 1936 р. виборчі права мали 78 тис. сенегальців. У Сенегалі існувала добра, за мірками Африки, система освіти для місцевих жителів, виходили газети тощо. Із сенегальців формувалися частини корпусу сенегальських стрільців, які брали участь у Першій світовій війні.

Португалія володіла в Африці Мозамбіком, Анголою та Португальською Гвінеєю. Економічна слабкість Португалії не дозволила Лісабону самостійно розвивати промислову та соціальну інфраструктуру колоній. Португальцям довелося допустити у свої колонії британський та американський капітал. Система управління португальськими колоніями спиралася на невелику групу частково асимільованого місцевого населення, яке широко залучалося до колоніального адміністративного апарату. Загалом привілейованих африканців у португальських володіннях налічувалося не більше 1% від загальної кількості населення.

Бельгія володіла єдиною колонією — Бельгійським Конго, найбільшою за територією та однією із найбагатших на природні ресурси країн континенту. Іспанії належали невеликі володіння в Західній Африці: Ріо-Муні, о. Фернандо По та інші дрібні острівці в Атлантичному океані. Італійські колонії — Еритрея та Італійське Сомалі — були розташовані на Африканському розі.

Протягом міжвоєнного періоду економіка більшості африканських країн розвивалася однобоко. Більшості колоній метрополії нав'язали орієнтоване на вирощування експортних культур монокультурне сільськогосподарське виробництво. Протягом 20—30-х рр. у країнах Африки загальний обсяг урожаю кави зріс в 11, чаю в 10, какао-бобів у 6, арахісу в 4, тютюну в 3 рази. За той самий час урожаї зернових культур в Африці майже не збільшилися. Більшість залежних країн перетворилися на експортерів лише якогось одного товару. Того і Камерун експортували майже виключно каву та какао, Уганда — бавовну, Занзібар — гвоздику, Габон і Сенегал — арахіс. Така ситуація поставила місцеві економіки в пряму залежність від коливань цін на світовому ринку на предмети африканського експорту. Найменші зміни в кон'юнктурі ринку одразу ж відбивалися на бюджеті африканських колоній.

Промисловий розвиток африканських країн сильно відставав від аграрного сектору. Найкраще розвивалися гірничовидобувна та гірничозбагачувальна галузі, які також були орієнтовані на експорт. У 1937 р. в Тропічній та Південній Африці видобували 97% всіх добутих в світі алмазів, 92% кобальтової руди, 40% золота, 30% платини. Руду урану, із якої були виготовлені перші в історії людства ядерні бомби, видобуто в Бельгійському, Конго. Найбільш промислово розвиненими в Африці були Південно-Африканський союз, Південна Родезія та Бельгійське Конго.

Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У міжвоєнний період виникли перші політичні організації африканців. Найсильніпіим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. У березні 1920 р. делегати Золотого Берега, Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне, що зібралися в Аккрі, створили постійно діючу організацію — Національний конгрес Західної Африки. У 1923 р. землемір Герберт Маковей заснував першу в Нігерії партію — Національно-демократичну партію Нігерії, а з 1944 р. в країні діяла Національна рада Нігерії та Камеруну. Протягом 1919—1925 рр. в Сенегалі існувала Партія республіканської спілки молодосенегальців. Упродовж того самого періоду в Габоні діяла партія "Молодий Габон". В багатьох країнах Африки колоніальна адміністрація не допускала створення політичних організацій місцевих жителів, тому антиколоніальні рухи набирали релігійного забарвлення. Політично-релігійні рухи в Конго, Анголі та інших країнах континенту стали не лише формою протесту проти поширення в африканських країнах християнства, але й своєрідною формою націоналізму.

ЕФІОПІЯ

• Правління Хайле Селассіє І

• Італійська агресія

Правління Хайле Селассіє І

На початку XX ст. Ефіопія була однією із двох незалежних держав Африки. Країна була монархією, у котрій правила династія Соломонідів, легендарне походження яких нібито виводилося від біблійного царя Соломона і цариці Савсь-кої. У грудні 1913 р. помер один із найвідоміших правителів Ефіопії імператор Менелік II (1844—1913). Після його смерті в країні почалася запекла та тривала

боротьба за владу. Унаслідок складних закулісних комбінацій та інтриг у вересні — жовтні 1916 р. реальну владу в країні узурпував один із вищих сановників імператорського двору раса Тефері (1892—1975), який доводився родичем покійному імператору і був офіційно призначений регентом при доньці Менеліка II Зоудіті. Незважаючи на молодий вік та дуже віддалені родинні стосунки із імператором — Тефері був сином двоюрідного брата Менеліка II, регент став першою особою у державі. Коронована 11 лютого 1917 р. імператриця Ефіопії Зоудіта постійно залишалася в тіні енергійного регента.

Раса Тефері зіграв на конфлікті інтересів Італії та Франції, які мали колоніальні володіння поблизу Ефіопії й не бажали допустити посилення одна одної. Спираючись на допомогу французів, 28 вересня 1923 р. Ефіопія вступила до Ліги націй.

У 1924 р. раса Тефері поїхав у тривале турне країнами Європи. Щоб убезпечитися від перевороту під час своєї відсутності, він взяв зі собою в поїздку всіх можливих конкурентів в боротьбі за владу. Наслідки візиту до кількох європейських столиць були скромними. Ефіопії не вдалося укласти важливі дипломатичні угоди, але в липні 1925 р. британці на знак доброї волі добровільно повернули Ефіопії корону ефіопського імператора Теодороса II, яку в 1868 р. британські війська лорда Непіра захопили в Мекделі.

Улітку 1928 р. імператрицю було фактично усунено від влади, хоча вона й зберегла корону. 7 жовтня 1928 р. Тефері коронувався як "негус" (цар) провінції Шоа. Титул негуса був першою сходинкою до отримання імператорського титулу "негусе негеста" (царя царів). Символічним жестом, що мав засвідчити посилення позицій Тефері, стало призначення ним п'яти ефіопських єпископів. Цей акт поклав початок процесу відокремлення ефіопської церкви від Александрійської патріархії. Бажаючи модернізувати армію, в 1929 р. раса Тефері запросив до країни бельгійських військових інструкторів.

Поведінка регента викликала занепокоєння частини державних сановників. Улітку 1929 р., коли майже одночасно почалися антиурядові повстання на півночі та на сході країни, давній супротивник Тефері, чоловік імператриці Зоудіти Гугса-Уоле, що був намісником однієї із провінцій, вирішив звести порахунки із претендентом на імператорську корону. Зібравши 10-тисячне військо, Гугса-Уоле в березні 1930 р. рушив на Аддіс-Абебу. 31 березня 1930 р. в місцевості Зебіт відбулася вирішальна битва, в ході якої вдвічі чисельніші війська регента розбили військо заколотників. Значну роль в ході битви відіграли два літаки, пілотовані французькими льотчиками. Скинувший бомби на війська Гугса-Уоле, вони спричинили паніку серед заколотників.

2 квітня 1930 р. в Аддіс-Абебі було оголошено, що імператриця Зоудіта раптово померла від розриву серця. Вже наступного дня Тефері оголосили імператором. Офіційна церемонія коронації відбулася в Аддіс-Абебі 2 листопада 1930 р. Тефері зійшов на престол як 205-й імператор Ефіопії під новим ім'ям Хайле Селассіє І (1930—1974),

Через кілька місяців після своєї коронації Хайле Селассіє І запровадив у країні першу в історії Ефіопії конституцію. Проголошена 16 липня 1931 р. конституція не обмежувала повноважень імператора, однак надавала юридичні підстави для створення уряду та адміністративного апарату. Депутатів до обох палат запровадженого конституцією парламенту призначали імператор та уряд країни. Зважаючи на те, що уряд також призначався імператором, Хайле Селассіє І отримав кишеньковий законодавчий орган, що лише мав символізувати демократизацію політичної системи. Загалом конституція не обмежила, а навпаки, посилила повноваження імператора.

Отримавши корону імператора, Хайле Селассіє І розпочав низку реформ. Було уніфіковано податкову систему, створено національний банк, в країні з'явилися світські школи. Уряд виділяв кошти на будівництво доріг та переозброєння армії.

У травні 1932 р. група сановників із середовища правителів окремих провінцій влаштували змову. Завдяки підкупленій варті із в'язниці вдалося втекти колишньому правителеві країни Лідж-Іясу, який правив Ефіопією в 1913—1916 рр. Але й цього разу Хайле Селассіє І знову зміг утриматися при владі. Двадцять головних змовників повісили на дорогах, що вели до Аддіс-Абеби, а Лідж-Іясу знову ув'язнили.

Італійська агресія

Ефіопія мала для Італії особливе стратегічне значення. Контроль на ефіопською територією дозволяв Риму об'єднати свої колонії в Сомалі та на березі Червоного моря. На початку 30-х рр. Беніто Муссоліні розпочав підготовку до прямої агресії в Ефіопії.

Приводом до початку війни послужила збройна сутичка, яка сталася 5 грудня 1934 р. в оазі Уол Уол на кордоні між Ефіопією та Італійським Сомалі. Для розслідування цього інциденту створено міжнародну комісію під керівництвом британського полковника Кліффорда. Хоча комісія зробила висновок, що оаза розташована на території Ефіопії, італійців це не зупинило. До серпня 1935 р. у Східній Африці Італія зосередила 260-тисячну армію. Крім неї там розмістилося ще 70 тис. допоміжних підрозділів.

Війна почалася 3 жовтня 1935 р. Одразу з трьох напрямків італійські війська перейшли кордони Ефіопії. Через тиждень Ліга націй визнала Італію агресором та запровадила проти неї економічні санкції, які, щоправда, не завдали Риму значної шкоди. Система санкцій не стосувалася двох важливих торгових партнерів Італії — Німеччини та СІЛА, котрі не належали до Ліги націй. Крім цього, санкції не заборонили експортувати до Італії нафту.

Ефіопська армія, яка налічувала 360 тис. солдатів і офіцерів, була непорівняно гірше озброєна та навчена, аніж італійські сили. Хайле Селассіє І віддав наказ відступати. Упродовж першого тижня війни боїв зовсім не було. 10 жовтня 1935 р. італійці досягнули значного пропагандистського успіху — на їх бік перейшов один із ефіопських генералів, який навіть належав до родичів імператора. Загалом, аж до січня 1936 р. на жодному із фронтів італо-ефіопської війни значні битви не відбувалися. У середині січня 1936 р. ефіопські війська почали великий контрнаступ. Дві ефіопські армії навіть прорвали італійський фронт і здійснили сміливий рейд по тилах загарбників. Однак, це був лише тактичний успіх. До кінця лютого 1936 р. італійці ліквідували прорив і продовжили наступ на Аддіс-Абебу.

Останню спробу врятувати країну від поразки зробив сам імператор. Зібравши залишки своєї армії в районі озера Ашенгі, 31 березня 1936 р. Хайле Селассіє І контратакував італійців. Ефіопам знову вдалося прорвати фронт. Використавши

проти наступаючих авіацію та отруйні гази італійці зуміли зупинити наступ. Після винятково запеклих триденних боїв, на північній ділянці фронту ефіопська армія перестала існувати як організоване ціле. Надалі опір загарбникам чинили лише розрізнені підрозділи. 2 травня Хайле Селассіє І через Джібуті виїхав у еміграцію до Великобританії.

5 травня 1936 р. італійці вступили до Аддіс-Абеби, а вже 9 травня Італія оголосила про анексію Ефіопії. Вперше за понад півторатисячолітню історію Ефіопія втратила незалежність. Італійський король Віктор Еммануїл III коронувався як імператор Ефіопії. Віце-королем Ефіопії став маршал П. Бадольйо. Згодом його змінив на цьому посту маршал Р. Граціані.

У момент проголошення анексії Ефіопії італійці контролювали тільки третину ефіопської території. У окремих важкодоступних районах країни італійці так і не з'явилися протягом всього часу окупації. Окупація викликала стихійний рух опору, що з різною інтенсивністю тривав до 1941 р. Ситуація навколо Ефіопії радикально змінилася після того, як 10 червня 1940 р. Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини. Британці привезли Хайле Селассіє І до Хартума, звідки він звернувся до своїх співвітчизників із закликом повстати проти окупантів. 20 січня 1941 р. імператор з невеликим загоном перейшов судано-ефіопський кордон. Одночасно із ним до Ефіопії вступили британські підрозділи із території Судану та Кенії. 6 квітня 1941 р. британські війська взяли Аддіс-Абебу. 5 травня 1941 р., рівно через п'ять років після того, як італійці захопили столицю Ефіопії, до неї повернувся імператор. 31 січня 1942 р. Хайле Селассіє І підписав із британцями угоду про співпрацю. Угода обмежувала суверенітет імператора, оскільки значна частина ефіопської території переходила під управління британської військової адміністрації. Британські громадяни отримали низку привілеїв, бюджет країни мали контролювати фінансові представники Лондона. 14 грудня 1942 р. Ефіопія оголосила війну Німеччині, Італії та Японії. 19 грудня 1944 р. підписано нову англо-ефіопську угоду, яка дещо зменшила британські привілеї в країні. Остаточно Ефіопія відновила суверенітет на всій території своєї країни лише в 1947 р.

ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКИЙ СОЮЗ

• Внутрішня політика 20-х рр.

• Африканерський націоналізм

Внутрішня політика 20-х рр.

Південно-Африканський союз (ПАС) посідав особливе місце серед колоніальних володінь європейців у Африці. У країні була зосереджена більша частина всіх білих, що мешкали на той час на континенті. За даними перепису 1921 р., в колонії проживало 1,5 млн. білих, що складало 22% всіх мешканців країни. Ще 10% жителів складали вихідці із Індії та нащадки змішаних шлюбів — "кольорові". Правова система країни чітко фіксувала норми, відповідно до яких лише представники білої громади мали повні політичні права.

У 1910 р. Південно-Африканський союз отримав статус британської самоуправної колонії-домініона. Першим прем'єром країни став представник Трансваалю відомий воєначальник часів англо-бурської війни, генерал Луїс Бота (1862—1919). Головну мету своєї діяльності уряд генерала Л. Боти вбачав у подоланні

напруженості у відносинах між двома частинами білої громади країни: бурами-африканерами та потомками британських колоністів. Перші були прихильниками самостійного розвитку союзу, а другі схилялися до посилення зв'язків із метрополією. ПАС брав участь у Першій світовій війні, за що був винагороджений мандатом на управління Німецькою Південно-Західною Африкою (Намібією). Повернувшись із мирної конференції у Парижі, Л. Бота помер у Преторії 27 серпня 1919 р. Його наступником на посту керівника уряду колонії став колишній прокурор Трансваалю, дипломат та військовий діяч Ян Христіян Сметс (1870—1950). Під його управлінням країна змінила політичний курс. Преторія почала більш тісно співпрацювати із Великобританією в зовнішньополітичній сфері.

Незадоволені пробританською політикою уряду, африканери створили широку коаліцію політичних сил, яку очолила Національна партія. У 1924 р. ця партія в коаліції із Лейбористською партією перемогла на парламентських виборах. Пішовши у відставку, Я.Х. Сметс зайнявся філософією й з часом створив оригінальну теорію холізму, яка полягала в твердженні, що все існуюче в природі прямує до створення завершеної цілісності.

Новий кабінет міністрів сформував колишній міністр юстиції в уряді Л. Боти Джеймс Герцог (1866—1942), що був відправлений свого часу у відставку за критику дій свого прем'єра. Уряд африканерів переглянув законодавство в тій частині, що стосувалася закріплення привілеїв білих мешканців країни. У 1926 р. видано циркуляр із переліком професій, якими могли займатися лише білі працівники. Особливо суворо заборонялося приймати на роботу чорношкірих в гірничій промисловості. Усе це робилося для того, щоб забезпечити працею якомога більшу кількість білих. Частина білих мешканців міст отримала субсидії на придбання власного житла.

Урядові реформи погіршили становище чорношкірої більшості країни. "Проблему аборигенів" уряд Дж. Герцога намагався вирішувати шляхом посилення расової дискримінації. У 1929 р. уряд запропонував парламенту позбавити виборчих прав тих кілька відсотків африканців, які ще такими правами користувалися. Втім залякати парламент "чорною загрозою" не вдалося. Депутати зберегли виборчі права, що визначалися майновим та освітнім цензом, для незначного кола чорношкірих. Разом з тим, у 1930—1931 рр. право голосувати отримало все біле доросле населення ПАС, включно із жінками. Ті нечисленні африканці, що мали право голосу, могли вибирати до парламенту лише білих кандидатів.

Африканерський націоналізм

Прийняття Лоядоиож і 931 і=- Иеотміистврськоі-о статуту юридично ЗШіріДИЛО

№МІ)упраВНИЙ СТатуС КОЛОНІЇ Й ПОСИЛИЛб с'е'р'ед населення ПАС націоналістичні настрої. Ці настрої підігрівалися соціальною напруженістю, яка виникла через економічні проблеми країни. На початку 30-х рр. Південно-Африканський союз потерпав від епізоотії та сильної засухи, що вразила сільську місцевість і спричинила наплив до міст голодних та знедолених біженців. Відмовившись, за прикладом метрополії, у 1932 р. від золотого стандарту та різко збільшивши видобуток благородного металу, уряд Дж. Герцога зумів покращити становище білого населення. Проблеми чорношкірих уряд до уваги не брав.

Зняття соціальної напруги дозволило зрештою об'єднатися двом течіям білого політичного руху — націоналістам-африканерам та прихильникам союзу із Великобританією — юніоністам. У 1933 р. створено коаліційний кабінет, в якому Дж. Герцог посів пост прем'єра, а Я.Х. Сметс, котрий повернувся у політику, —

віце-прем'єра. Роком пізніше об'єдналися й політичні партії, які представляли обидва політики. На їх основі виникла Об'єднана південноафриканська національна партія, що впевнено перемогла на виборах 1934 та 1938 рр. й протрималася при владі аж до початку Другої світової війни.

Звільнені радикальними націоналістами-африканерами та юніоністами політичні ніші швидко зайняли інші сили. У 1934 р. колишній священик та журналіст Даніель Франсуа Малан (1974—1959), який виконував обов'язки міністра внутрішніх справ, освіти та охорони здоров'я в першому кабінеті Я.Х. Сметса, створив "очищену" Національну партію, що продовжувала сповідувати агресивний африканерський націоналізм. Своєю чергою, прихильники британської орієнтації у тому ж самому році організували Юніоністську партію, котру очолив полковник Сталлард. У 1939 р. юніоністи солідаризувалися з позицією Я.Х. Сметса, який, виступаючи за вступ країни до Другої світової війни, гостро критикував ізоляціоністські настрої Дж. Герцога.

Міжвоєнний час був періодом бурхливого зростання африканерського націоналізму. Уряд Дж. Герцога активно здійснював заходи, що мали закріпити відчуття національної окремішності та самобутності білих жителів країни. У 1925 р. африкаанс була визнана однією із офіційних мов колонії, а в наступному році ПАС затвердив власний прапор. Протягом 30-х рр. науковці опрацювали літературний варіант африкаанс. У 1938 р. країна бучно відсвяткувала сторіччя "Великого треку" — переселення бурських колоністів із Капської провінції углиб континенту.

Восени 1939 р. в країні розгорілася гостра політична дискусія навколо питання вступу країни у війну. Прем'єр уряду Дж. Герцог виступив за збереження нейтралітету. Його підтримала Національна партія Д. Малана, проте більшість парламентарів висловилися за війну. Дж. Герцог пішов у відставку, і керівником уряду в 1939 р. знову став Я.Х. Сметс.

Південноафриканські війська було вислано на фронт. Південноафриканці воювали у Північній Африці, на Близькому Сходів, в Італії та на Мадагаскарі. Завдяки цьому ПАС став одним із засновників ООН, а Я.Х. Сметс брав участь в підготовці установчої хартії цієї організації. Участь країни у війні на боці Великобританії посилила позиції радикальних африканерів. Після смерті 1942 р. Дж. Герцога його послідовники створили Африканерську партію. На час закінчення війни Д. Малан став визнаним лідером не лише Національної, але й Африканерської партії та напіввійськової організації "Освабрандваг".

КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ ПІСЛЯ 1945 р.

СХІДНА АЗІЯ

• Особливості політичного та економічного розвитку

• Китай

• Японія

• Корея

Особливості політичного та економічного розвитку

Країни Східної Азії в повоєнний період майже постійно були в епіцентрі світової політики. Китай, Японія та Корея наочно продемонстрували, наскільки відмінним може бути шлях розвитку країни залежно від того, яку політичну та економічну модель обере її населення. Особливо яскраво це виявилося на прикладі Кореї. Розділений унаслідок війни 1950-1953 рр. Корейський півострів став місцем, де в приблизно однакових вихідних умовах комуністична та капіталістична моделі господарювання змогли виявити всі свої позитивні та негативні сторони.

Повоєнна доля Китаю була не менш драматичною, аніж в першій половиш XX ст. Країна почергово пережила громадянську війну, політичні репресії 50-х рр., низку соціально-економічних експериментів на зламі 50-60-х рр., "велику культурну революцію" 1966—1976 рр. Своїми бездумними експериментами комуністична влада Китаю призвела до колосальних людських жертв, безцільного розтринькування економічного та культурного потенціалу країни, економіка була доведена до передкризового стану. Після 'смерті незмінного партійного лідера "червоного Китаю" Мао Цзедуна країна опинилася на роздоріжжі. Всі попередні спроби збудувати в країні стабільне та розвинене суспільство виявилися невдалими. Нове керівництво країни змушене було піти на радикальну перебудову цілої структури суспільних та виробничих відносин, оскільки маоїстська модель соціалістичного будівництва виявила свою повну неспроможність.

У кінці 70-х рр. в Китаї почалися економічні реформи. Унаслідок цих реформ у Китаї було дозволено приватнопідприємницьку діяльність. Результати такої господарської лібералізації не забарилися. Вже в середині 80-х рр. головні кризові тенденції в китайській економіці подолано, зріс рівень життя значної частини населення. У країні виникла економічна модель змішаного типу, в якій поєдналися елементи планового соціалістичного та ліберального капіталістичного господарювання.

Однак відмова від економічної програми ортодоксального марксизму не викликала жодних змін в політичній сфері. Комуністична партія зберегла свою монополію на владу, а спроби її підважити жорстоко придушено. Учасники опозиційного руху, які вимагали запровадити в країні демократичні свободи, в кінці 80-х рр. були репресовані.

Основна проблема подальшого розвитку Китаю вочевидь полягала в суперечливому характері співіснування в одній країні ліберальної економіки із авторитарною, чи навіть тоталітарною, ідеологічною системою. Втім, Китай не міг відмовитися від комуністичної ідеології та недемократичних інститутів адміністрування, оскільки, головним чином, саме завдяки їм вдавалося контролювати цілу низку проблем соціального та національного характеру.

Повоєнна Японія стала нині майже хрестоматійним прикладом позитивного динамічного розвитку суспільства, яке завдяки високій свідомості населення та продуманій політиці урядів змогло досягнути колосального успіху практично в усіх

сферах економіки, культури та суспільного розвитку. Японія стала прикладом для наслідування для багатьох країн, котрі йдуть сьогодні "японським шляхом розвитку". Японський феномен полягає в напрочуд гармонійному поєднанні традиційних вартостей японського суспільства, етичних та моральних норм, національного патріотизму із загальнолюдськими демократичними цінностями, політичними інститутами західного типу та економічними моделями капіталістичного розвитку. Запровадження в суспільне життя країни здобутків західної цивілізації відбувалося поступовим та еволюційним шляхом, не спричиняючи кризових явищ у національній культурі чи сильної протидії з боку прихильників традиційної культури. Володіючи однією із найпотужніших в світі економікою, Японія, тим не менше, зовсім не виявляє імперських амбіцій. Господарське та культурне процвітання "вилікувало" країну від характерного для всієї японської історії до 1945 р. мілітаризму. Незважаючи на певні труднощі, які переживає зараз японська економіка, Японія, без сумніву, належить до найвпливовіших держав світу.

Звільнена на останньому етапі Другої світової війни від японців Корея майже одразу ж стала полем протистояння двох великих світових держав — СРСР та США. Радянсько-американське суперництво на Корейському півострові в кінцевому результаті призвело до проголошення водночас двох корейських держав — Республіки Корея на півдні та Корейської Народно-Демократичної Республіки на півночі півострова.

Республіка Корея стала політичним клієнтом США. У країні сформувалася складна суспільна модель, що поєднувала значні економічні свободи із авторитарними методами правління. Посилаючись на постійно існуючу загрозу агресії з боку "комуністичної Півночі", вже перший президент Південної Кореї вдався до згортання демократичних свобод. У 1961 р. в країні почався понад тридцятилітній період правління військових. Попри те, що в окремі періоди в Республіці Кореї формально діяли демократичні інститути, реальний стан речей був далеким від декларованого демократизму. Однак, з часом, спрацював принцип, згідно з яким економічно незалежна від держави людина не може толерувати недемократичних форм правління. Після тривалого періоду протестів та опозиційної боротьби з правлячим режимом військових у 1993 р. влада в Південній Кореї в мирний спосіб була передана представникам, обраним народом. Нормалізація політичного життя дала суттєвий поштовх процесам економічного зростання південнокорейської економіки. Хоча внаслідок Східно-Азійської фінансової кризи 1997 р. Південна Корея зазнала значних збитків, країна все одно продовжує залишатися однією із економічно найсильніших держав Азії та Африки.

Одразу після поділу півострова Північна Корея швидкими темпами почала будувати тоталітарний режим. Його особливістю стало поєднання комуністичної ідеології з деякими традиційними рисами східної деспотії. Незважаючи на принципову неефективність комуністичних моделей економічного розвитку, у 60— 80-х рр. КНДР зуміла продемонструвати певні успіхи в галузі промислового будівництва та суспільного розвитку. Цього вдалося добитися завдяки традиційній для корейців високій дисципліні праці, помноженій на жорсткі порядки казарменого ґатунку. У Північній Кореї сформувався культ особи керівника країни Кім Ір Сена. Обожнювання партійного лідера КНДР не припинилося після його смерті, а навпаки, набрало ще більших, подекуди карикатурних форм.

Економічні труднощі, які почали переслідувати Північну Корею у 90-х рр., не вплинули на репресивну суть комуністичного режиму Пхеньяна. КНДР вперто дотримується догматичної комуністичної орієнтації, яка набрала в корейських

умовах специфічної форми автаркічної ідеології "чучхе". Головна ідея "чучхе" полягає в тому, що Корея може побудувати комуністичне суспільство, спираючись винятково нас власні сили й будуючи його в особливий "корейський" спосіб.

КИТАЙ

• Громадянська війна

• Політичний та економічний розвиток 50-х рр.

• "Великий стрибок"

• "Велика культурна революція"

• "Чотири модернізації" Ден Сяопіна

• Опозиційний рух та економічні реформи

Громадянська війна

На час закінчення Другої світової війни на території Китаю існували два китайські уряди: підтримуваний США гоміньданівський уряд Чан Кайші та комуністичний уряд, який таємно підтримував Радянський Союз. Одразу після підписання акта про капітуляцію імператорської Японії, війська Гоміньдану почали займати ті райони Китаю, де раніше були розташовані окупаційні війська. У багатьох випадках США надавали військово-транспортну авіацію та кораблі для того, щоб швидко перевезти гоміньданівські сили у віддалені райони країни, де японці складали зброю. Робилося це для того, аби не дати можливості захопити ці райони підрозділам китайських комуністів. До осені 1945 р. уряд Чан Кайші відновив контроль над Центральним і Східним Китаєм, а також узяв у свої руки найважливіші транспортні вузли в північній частині країни. Столиця країни знову повернулася до Нанкіна.

Чжоу Еньлай

Єдиним районом країни, де влада опинилася цілковито в руках комуністів, стала Маньчжурія, територію якої в ході бойових дій проти японців окупував СРСР. Зайняту радянськими військами Маньчжурію, з населенням близько 40 млн. чоловік та переважаючою часткою промислового потенціалу країни, було виділено в окремий адміністративний район під назвою Особливий район Китаю. За підтримки СРСР Особливий район Китаю став базою формування нових підрозділів збройних сил Комуністичної партії Китаю (КПК). Радянська сторона передала китайцям усю захоплену в Маньчжурії трофейну японську зброю. Крім цього, СРСР направив у китайські підрозділи велику кількість військових спеціалістів, переважно льотчиків. Надаючи допомогу китайським комуністам, СРСР порушував угоду, яку 14 серпня 1945 р. уклав з Гоміньданом. На середину грудня 1945 р. в Особливому районі Китаю вже зосереджувалося близько 300 тис. солдатів Народно-

визвольної армії (НВА), яку створили комуністи. У травні 1946 р. радянські війська було виведено із території Маньчжурії.

США спробували нормалізувати прохолодні відносини між Чан Кайші та комуністами, запропонувавши посередництво в переговорах. За сприяння майбутнього держсекретаря Джорджа Маршалла, 28 серпня 1945 р. в Чунціні розпочалися переговори між представниками гомінь-данівського і комуністичного урядів. Результатом першого туру переговорів, який завершився 10 жовтня, стала домовленість про скликання Політичної консультативної конференції, що мала вирішити подальшу долю країни. Однак навіть під час переговорів не припинялися сутички між військами ворогуючих сторін.

Мао Цзедун

У грудні 1945 р. під час Московської наради міністрів закордонних справ США, Великобританії та СРСР сторони китайського конфлікту було застережено від розгортання громадянської війни. У січні 1946 р. на Політичній консультативній конференції за участю всіх партій та рухів Китаю Гоміньдан і комуністи досягнули порозуміння в питанні створення спільного уряду та спільних збройних сил. Місця в уряді планувалося поділити порівну між Гоміньданом і комуністами, а до спільної армії залучити 50 дивізій націоналістів і 10 комуністів. На певний час було встановлено нетривке перемир'я, хоча дрібні провокації з обох сторін не припинялися. Найбільші сутички відбувалися в тих районах Маньчжурії, звідки навесні 1946 р. СРСР почав виводити свої війська.

1 квітня 1946 р. переговори між Гоміньданом та КПК буди перервані. Усвідомлюючи чисельну та технічну перевагу своєї армії, а також розраховуючи на підтримку США та невтручання в конфлікт СРСР, Чан Кайші вирішив силовими методами розв'язати проблему двовладдя в країні. У липні 1946 р. Чан Кайші віддав наказ розпочати широкомасштабний наступ проти військ КПК. На той час армія Гоміньдану мала суттєву перевагу в живій силі: 4,3 млн. солдатів проти 1,2 млн. бійців у комуністів. Користуючись чисельною та технічною перевагою, до жовтня 1946 р. армія Чан Кайші захопила близько 100 міст і 200 тис. кв. км території, раніше контрольованої КПК. Було ліквідовано "червоні райони" в Центральному та Північному Китаї. Однак цей наступ обійшовся Гоміньдану величезними втратами. Чан Кайші змушений був звернутися до США по допомогу. 4 листопада 1946 р. підписано угоду, що передбачала в обмін на митне та податкове сприяння реалізації інтересів США в Китаї надання великої військово-технічної допомоги. До Китаю було надіслано групу американських військових радників. Сполучені Штати стали головним торговим партнером гоміньданівського Китаю. У загальному експорті Китаю 1946—1947 рр. на частку США припадало 80% усіх проданих за кордон товарів. Намагаючись продемонструвати перед світом народну підтримку своєї політики, Чан Кайші у жовтні 1947 р. оголосив про проведення виборів до парламенту. В охопленій війною країні вибори стали фікцією. Переважну більшість

депутатів призначала військова влада. 28 березня 1948 р. "обраний" таким чином парламент проголосував за продовження перебування Чан Кайші на посту президента на наступний термін.

У той самий час комуністи, за підтримки СРСР, зуміли суттєво зміцнити свої позиції. На початок 1947 р. співвідношення сил між Гоміньданом та КПК змінилося. Гоміньдан мав 3,7 млн. солдатів, тимчасом як в підрозділах комуністів вже було 2 млн. бійців. Реорганізовані сили НВА було зведено в чотири армії, кожна з яких діяла в окремій частині країни: 1-а — під командуванням Пен Дехуая в північно-західному Китаї, 2-а — під командуванням Лю Бочена на Центрально-китайській рівнині, 3-а армія Чень І — у Східному Китаї й 4-а — Лінь Бяо — в північному та північно-східному Китаї.

Наприкінці червня 1947 р. комуністи розпочали контрнаступ з долини Хуанхе в напрямку до Янцзи. Вже в липні Чан Кайші довелося оголосити загальну мобілізацію, проте насильницькі методи її проведення лише погіршили становище гоміньданів-ського уряду. З величезними труднощами в кінці 1947 р. Гоміньдану вдалося зупинити наступ у районі Хуанхе і перейти до позиційної війни. Незадоволена керівництвом Чан Кайші опозиція оголосила про свою незгоду з політикою уряду, після чого Гоміньдан удався до репресій. Заборона легальних, опозиційних до Гоміньдану партій, прискорила їх перехід до табору комуністів, що створило враження формального розширення соціальної бази КПК.

Гігантські воєнні видатки остаточно зруйнували економічну систему країни. У серпні 1948 р. курс китайського долара до долара США становив 12 млн. до одного, причому траплялися періоди, коли інфляція складала 600% на день. У сільських місцевостях відновився натуральний обмін. Воєнні видатки, які досягнули 70% бюджету, незважаючи на 2-мільярдну фінансову допомогу від США, паралізували економіку націоналістичного Китаю. Майже 80% промислових підприємств Китаю зупинилися. Середня зарплата на територіях, контрольованих Гоміньданом, складала три долари на місяць. Близько 40% земельних угідь країни стояли необробленими. Урожай 1947 р. склав менше ніж 2/3 від-довоєнного

рівня. В армії почався розклад. Голодні солдати міняли зброю і спорядження на харчі, тимчасом як серед офіцерства процвітала корупція й непотизм. Керівник американської військової місії при уряді Гоміньдану Альберт Ведемейєр писав у звіті своєму командуванню, що "реакційне керівництво, репресії та корупція Гоміньдану" підірвали віру населення в уряд, китайська економіка перебуває в стадії розвалу, а воєнна ситуація схиляється на бік комуністів.

Економічна катастрофа позбавила Чан Кайші підтримки середньої верстви, яка раніше була головною соціальною базою режиму. У той самий час комуністи здійснили вдалий політичний маневр, оголосивши про "буржуазно-демократичний характер" китайської революції. Жонглюючи гаслами створення "народного фронту" та розгортання "антиімперіалістичної боротьби" проти втручання США до справ Китаю, лідерам КПК вдалося привернути на свій бік частину колись ворожих комуністам сил. Через грабунки та злочини, які чинила в сільській місцевості погано оплачувана, голодна та деморалізована гоміньданівська армія, все більше селян переходили до табору КПК. Сформовані переважно із селян комуністичні сили також грабували, але головним чином міста, тому не сприймалися в китайському селі як ворожа сила. Винятково вдалим кроком для КПК була розпочата ще в 1946 р. роздача земель у контрольованих комуністами районах.

Упродовж 1948 р. воєнне становище Гоміньдану суттєво погіршилося. Армія втратила понад 500 тис. убитими і близько мільйона полоненими та перебіжчиками. У північному та північно-східному Китаї війська Гоміньдану були заблоковані у великих котлах. Протягом 12 вересня — 2 листопада 1948 р. командувач військами КПК у північному Китаї Лінь Бяо провів Ляошенську операцію, у ході якої розгромив оточені сили Гоміньдану, чим відкрив собі дорогу в центральні райони країни. Після Ляошенської операції чисельність військ воюючих сторін приблизно зрівнялася.

Одразу ж після завершення Ляошенської операції, 7 листопада, 2-а та 3-а армії комуністів розпочали в східній частині країни Хуайхайську операцію, що розгорнулася між річкою Хуайхе та узбережжям Жовтого моря. У найбільшій із битв громадянської війни з обох сторін взяли участь майже два мільйони солдатів та офіцерів. Знищивши в ході двомісячних боїв 56 дивізій Гоміньдану, комуністи широким фронтом вийшли до р. Янцзи. На початку грудня 1948 р. в Північному Китаї почалася Бейпін-Тяньцзінська операція. Очолювана Лінь Бяо 4-а армія КПК розпочала на фронті завдовжки 800 кілометрів наступ у напрямку до Бейпіна (Пекіна). Унаслідок боїв у цьому районі Гоміньдан втратив ще 50 дивізій. У січні 1949 р. деморалізований 250-тисячний гарнізон старої китайської столиці капітулював.

Опинившись на початку 1949 р. перед лицем воєнної катастрофи, Чан Кайші запропонував комуністам провести переговори, однак КПК зажадала виконання восьми вимог, які Гоміньдан не зміг прийняти. Серед цих вимог було покарання військових злочинців, до яких зараховано Чан Кайші та міністрів його уряду разом із сім'ями, скасування конституції країни, ліквідація юридичної системи Гоміньдану, конфіскація капіталу, реорганізація армії, анулювання міжнародних угод і скликання Політичної конференції "без реакціонерів". Безуспішні спроби порозумітися тривали до квітня 1949 р. Відступаючи перед комуністами, Гоміньдан змушений був кілька разів переносити свою столицю: спочатку із Нанкіна в Кантон, згодом в Чунцін і зрештою в Тайбей на о. Тайвань.

Використавши час переговорів для перегрупування сил, у квітні 1949 р. війська комуністичної партії продовжили наступ. 23 квітня НВА вступила в Нанкін, 17 травня захопила важливий промисловий і транспортний вузол Ухань,

а 27 травня 1949 р. — найбільший порт східного узбережжя Шанхай, де в полон здалися 100 тис. солдатів Гоміньдану. Розпочався моральний розклад і безладний відступ армії націоналістів. У деяких районах відступ гоміньданівських військ перетворився у некеровану втечу.

Бажаючи легітимізувати свою владу, КПК скликала в Пекіні 21 вересня 1949 р. Народну політичну консультативну конференцію, на яку з декоративною метою було запрошено представників малочисельних політичних груп і діячів еміграції. Головну роль у роботі конференції відігравали комуністи. Конференція обрала Центральний народний уряд, який очолив Мао Цзедун, проголосила столицею країни Пекін, і прийняла програму розвитку Китаю. Визначаючи задачі державного будівництва країни, лідери КПК не згадували в програмі про марксизм-ленінізм чи маоїзм як політичні вчення й лише в одному місці тексту розпливчато посилалися на соціалістичне вчення. В економічному розділі програма передбачала ліквідацію торгових та митних привілеїв інших держав на території Китаю, націоналізацію капіталу та наміри передати землю селянам. На великому мітингу на площі Тяньаньмень у Пекіні 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун зачитав декларацію Народної політичної консультативної конференції про створення Китайської Народної Республіки (КНР). Вже 2 жовтня 1949 р. СРСР визнав КНР і встановив із Пекіном дипломатичні відносини.

У середині жовтня 1949 р. НВА зайняла останню велику базу Гоміньдану Гуанч-жоу. Залишки армії Чан Кайші евакуювалися на острів Тайвань. Загалом на острів переправилося 300 тис. солдатів і понад 2 млн. цивільних осіб, що не побажали залишатися в контрольованому комуністами континентальному Китаї. Дві гомінь-данівські армії відступили до Бірми, де створили компактні китайські поселення. До кінця грудня 1949 р. НВА розгромила останні великі підрозділи Гоміньдану на материку, хоча окремі групи націоналістів вели партизанську боротьбу до початку 60-х рр.

Політичний та економічний розвиток 50-х рр.

Політичне будівництво перших років комуністичного правління позначилося застосуванням воєнно-адміністративних заходів. Під приводом боротьби з бандитизмом та залишками гоміньданівських військ у 1950-1951 рр. влада вдалася до репресій проти незадоволених режимом. Лише за офіційною статистикою, до 1951 р. було знищено близько 2 млн. бандитів, до яких комуністична влада гуртом зарахувала всіх інакомислячих. У травні 1951 р. репресії отримали ідеологічне підґрунтя. Політбюро ЦК КПК прийняло "Положення про покарання за контрреволюційну діяльність", відповідно до якого критика комуністичного режиму каралася смертною карою. У країні розпочалися кампанії проти "п'яти зловживань промисловців" (хабарництва, ухиляння від сплати податків, крадіжок соціалістичної власності, недоброякісної роботи, викрадення економічної інформації) та "трьох зловживань чиновників" (корупції, марнотратства, бюрократизму). На площах головних міст країни відбувалися показові суди та публічні страти. У результаті цих кампаній зазнали репресій 75% приватних промисловців і 4,5% чиновників..У ході репресивної кампанії уряд націоналізував майже всі приватні підприємства, що одразу ж відбилося на рівні промислового виробітку країни, який суттєво зменшився.

Оголосивши про намір передати селянам землю, китайські комуністи не відмовилися від намірів створити систему жорстко контрольованого державою колективного господарства. Оголошений ЗО червня 1950 р. аграрний закон передавав

землю селянам і скасовував орендну плату, проте в той же час влада розпочала створення аналогу радянських колгоспів — "груп трудової взаємодопомоги". У зв'язку з небажанням значної частини населення вступати до колективних господарств, комуністи оголосили про створення "тимчасових груп трудової взаємодопомоги", які нібито згодом мали бути розпущені. До початку 1953 р. колективізовано 40% всіх сільськогосподарських господарств. Остаточно колективізація завершилася в кінці 1956 р. Все селянство країни насильно загнали до 740 тис. "груп трудової взаємодопомоги". Через відсутність техніки та відповідних кадрів у більшості випадків колективні господарства працювали гірше, ніж окремі одноосібні. Уведення державної монополії на закупівлю зерна, олійних культур, бавовни та інших продуктів спричинило скорочення посівних площ і безлад у сільському господарстві. Уже в 1953—1954 рр. у країні довелося запровадити карткову систему розподілу продуктів.

Важливі зміни відбулися в суспільному устрої. Почалася реформа освіти, уперше в історії Китаю закон про шлюб законодавчо запровадив рівноправність жінок і чоловіків. Обране в ході багатоступінчатих виборів зібрання народних представників Китаю затвердило 1954 р. конституцію.

Активно розвивалися китайсько-радянські стосунки. Ще у грудні 1949 р., під час святкувань 70-річного ювілею Й. Сталіна, Мао Цзедун відвідав Москву. Згодом до СРСР прибула офіційна китайська делегація, яка підписала 14 лютого 1950 р. угоду про дружбу та взаємодопомогу між КНР і СРСР терміном на ЗО років. Радянський Союз надав Китаєві позику розміром 300 млн. доларів, а також передав права на низку об'єктів на території КНР, що вважалися власністю СРСР. У 50-х рр. в КНР популярним стало гасло "Вчитися в СРСР".

Після завоювання влади китайські комуністи розпочали прискорене будівництво соціалістичної економіки. Виконаний за рахунок зібраних надзвичайним тиском на село і приватний сектор коштів перший трирічний план господарського розвитку (1950—1953).призвів до появи важкої індустрії, однак кардинально не змінив ситуації в аграрній, усе ще відсталій країні. У 1952 р. частка промисловості складала лише 27% у загальній структурі народного господарства.

У 1952 р. КПК затвердила програму переходу до розвинутого соціалістичного суспільства, розраховану на три п'ятирічки (1953—1967). Перша п'ятирічка (1953—1957) була орієнтована на розбудову важкої промисловості. Велику допомогу КНР надав Радянський Союз. Загалом упродовж 1950—1960 рр. СРСР збудував на території Китаю 250 промислових об'єктів, надав кредити на суму 1,8 млрд. рублів, безоплатно передав значну кількість технічної та патентної інформації. Позичені КНР під 1—2% річних кошти згодом були оплачені поставками китайських товарів. У СРСР навчалося понад 20 тис. громадян КНР.

Зважаючи на труднощі, що супроводжували форсоване будівництво соціалізму, а також "відлигу" в СРСР, у травні 1956 р. КПК вдалася до деякої лібералізації режиму. Після років цькування та переслідувань інтелігенції Мао Цзедун проголосив курс на розвиток вільного обміну думками та критики недоліків державного управління країною. Кампанія розпочалася під гаслом "Нехай розквітне сто квітів, нехай сперечається сто шкіл". Ця кампанія в поєднанні з традиційною для Європи фрагментарністю уявлень про східний світ спричинила різке піднесення авторитету Китаю в світі, особливо в середовищі лівоорієнтованих західних інтелектуалів. Втім, політична лібералізація в Китаї не була тривалою. Вже в 1957 р. китайські комуністи повернулися* до старих методів тоталітарного керівництва, а виявлених під час "відлиги" опозиціонерів було репресовано.

"Великий стрибок"

На початку 1958 р. КПК виступила з планом прискореного проведення індустріалізації країни, що згодом увійшов до історії під назвою "великий стрибок". Ідеологічне підґрунтя кампанії становила політика "трьох червоних прапорів", що включала власне "великий стрибок", "народну комуну" і "нову генеральну лінію партії". Передбачалося, що внаслідок реалізації другого п'ятирічного плану (1958—1962) в Китаї буде створено підвалини комуністичного суспільства, яке загалом вдасться побудувати до середини 70-х рр. Офіційним гаслом кампанії стало "Три роки напруженої праці — десять тисяч років благоденства". Запланований приріст виробництва народного господарства мав складати 25% на рік. На думку Мао Цзедуна, такі темпи економічного розвитку могли дозволити швидко наздогнати за рівнем економічного розвитку Сполучені Штати.

Практичне втілення "великого стрибка" розпочалося зі створення по цілій країні мережі з тисяч примітивних доменних печей для виплавки чавуну "місцевим способом". Печі будувалися у військових частинах, вузах, бібліотеках, на подвір'ях міських будинків. Кошти для реалізації проекту було взято з програм фінансування освіти, охорони здоров'я та виробництва товарів народного споживання. На час реалізації проекту скасовано оплату праці й уведено ненормований робочий день. На думку китайського керівництва, кустарне виробництво чавуну могло різко збільшити виробництво продукції чорної металургії країни з 10,5-12 млн. тонн у 1958 р. до 80—100 млн. тонн у 1962 р. Проект закінчився повним крахом. Виплавлений кустарним способом чавун був надзвичайно низької якості і не міг використовуватися в промисловості. Труднощі із підвозом сировини для "кустарів", а згодом вивозом бракованої продукції надовго дестабілізували транспортну систему країни. Результатом економічної авантюри була втрата 80 млн. тонн вугілля, 40 млн. тонн залізної руди і марна праця понад 100 млн. осіб.

У сільському господарстві комуністичні лідери Китаю збиралися реалізувати "великий стрибок" шляхом створення "народних комун" — великих воєнізованих колективних господарств з гранично усуспільненим життям їх членів. Сільське населення країни було загнане до 26 425 "народних комун", кожна з яких налічувала близько 8000 дрібних господарств. Усі комуни планувалися як самодостатні підприємства. Усе майно селян, які потрапляли до комун, усуспільнювалося, всі члени комуни проживали в приміщеннях казарменого типу й спільно харчувалися. Уранці селяни строєм йшли на роботу й так само організовано ввечері повертає лися додому. Якість роботи окремих працівників не впливала на норми отримання ними продуктів. Члени комун змушені були віддавати дітей до спеціальних інтернатів, де їх виховували в комуністичному дусі. Одна з ідей "великого стрибка" на селі полягала в значно щільнішому, ніж звичайно, засіюванні рисових полів. У 1958 р. відведені під вирощування рису площі засіяно настільки щільно, що коли рис почав сходити, то паростки створили такий густий "килим", що він витримував вагу людини. Керівництво Китаю очікувало у 1958 р. подвоєння минулорічного урожаю. Заплановано зібрати 370 млн. тонн рису. Реальний урожай виявився набагато нижчим від середнього. Надто густо засіяний рис згнив на корені.

Ентузіазм населення, який Мао Цзедун уважав "об'єктивною передумовою

швидкого економічного розвитку", комуністичне керівництво Китаю підтримувало

цілковито сфальсифікованою пропагандою уявних досягнень країни. Реальні наслідки

. "великого стрибка" виявилися катастрофічними. Упродовж 1958—1961 рр. рівень

виробітку важкої промисловості країни знизився на 23%, а в сільському господарстві — на 28% . За роки "великого стрибка" внаслідок голоду, виснажливої праці та політичних репресій проти незадоволених режимом, Китай утратив понад 20 млн. осіб.

Напередодні Другої сесії VIII пленуму ЦК КПК, на партійній конференції в Люшані, з критикою "великого стрибка" виступив один із найвідоміших воєначальників країни маршал Пен Дехуай (1898—1974). Засуджуючи некомпетентні рішення Мао Цзедуна, щоправда, не називаючи його імені, маршал засудив "суб'єктивізм, фанатизм, авангардизм та великодержавність", які призвели до розвалу економіки. Належним чином зрозумівши висловлену маршалом безособову критику, на партійному пленумі, що відбувся в серпні 1959 р., Мао Цзедун виступив із самокритикою й самоусунувся від справ державного управління. Однак, Мао Цзедун не пробачив маршалові публічного приниження. Пізніше Пен Дехуая було звинувачено в "правому опортунізмі" й звільнено з посади міністра оборони. На його місце призначено іншого відомого полководця громадянської війни Лінь Бяо (1906—1971). Офіційним керівником держави, а також головою Державного комітету оборони в 1959 р. став Лю Шаоци (1898—1969). Мао Цзедун залишив за собою пост лідера партії.

Намагаючись відвернути увагу мешканців країни від економічної катастрофи, КПК вдалася до агресивних кроків у зовнішній політиці. Улітку 1958 р. китайські комуністи спровокували загострення ситуації навколо Тайваню, що вилилося у світову кризу. Протягом тривалого часу артилерія КНР обстрілювала два невеличкі острівці в Тайванській протоці, а прокомуністично налаштовані мешканці острова навіть підняли на Тайвані збройне повстання проти уряду Гоміньдану. СІЛА, що 1954 р. підписали з Тайбеєм угоду про взаємодопомогу, пригрозили Китаю використанням проти нього ядерної зброї у випадку спроби висадки на Тайвані. Після придушення антикитайського повстання в Тибеті 1959 р. і переселення до Індії понад 20 тис. тибетців китайські війська тричі (1959, 1961 і 1962 рр.) вторгалися до Індії. Згідно із свідченнями тибетців, під час придушення повстання 1959 р. та наступних репресій китайці вбили 65 тис. жителів Тибету. Протягом короткотривалої, але запеклої війни 1962 р. китайські війська окупували частину індійської території на високогірській рівнині Аксай Чін. У серпні 1960 р. стався розрив у радянсько-китайських відносинах. Незадоволений розгорнутою в СРСР критикою сталінізму та відмовою передати Китаю ядерні технології, Мао Цзедун заявив, що його країна здатна здійснити побудову комунізму, спираючись винятково на власні сили. Після спровокованих китайською пропагандою нападів на радянських фахівців СРСР відкликав з КНР усіх спеціалістів. Спроби досягнути порозуміння між обома режимами тривали до липня 1963 р., коли в радянсько-китайських відносинах стався повний розрив. У 1962 р. виникла загроза війни з Бірмою. Результатом усіх цих кроків стало посилення міжнародної ізоляції КНР. З іншого боку, напруження у відносинах із сусідніми країнами надавало китайським комуністам аргументи для пояснення скрутної внутрішньоекономічної ситуації, а також, за потреби, виправдовувало жорстокі репресії проти незадоволених режимом.

Підвалинами зовнішньої політики КНР стала теорія протистояння високо-розвинених країн Західної Європи та Північної Америки — "світового міста" решті країн планети — "світовому селу". Китай оголосив себе авангардом революційного руху бідних та відсталих народів проти індустріального та експлуататорського Заходу.

Зіткнувшись із реальною загрозою остаточного обвалу економіки, китайські лідери в січні 1961 р. на пленумі ЦК КПК постановили скоротити масштаби капітального будівництва й удатися до політики "врегулювання" економіки. Було реорганізовано й розпущено частину "народних комун", відновлено закриті раніше кооперативи, власникам повернено присадибні ділянки, відкрито сільськогосподарські ринки й дозволено тримати худобу. Для "зміцнення" сільського господарства до сіл у примусовому порядку переселено близько 20 млн. міських жителів.

"Велика культурна революція"

Невдачі форсованого будівництва індустріалізованого суспільства призвели до низки внутрішньопартійних дискусій. Шукаючи нові орієнтири для розчарованого крахом "великого стрибка" населення, партія запропонувала 1963 р. нову кампанію під гаслом: "Весь народ вчиться у армії, весь народ — солдати". Як взірець для наслідування партія виставляла військову дисципліну й організованість, котрі нібито дозволили армії уникнути характерних для суспільства тенденцій занепаду. Кампанія супроводжувалася запровадженням на підприємствах та в установах військових порядків, проте комуністичним лідерам так і не вдалося погасити настроїв незадоволення некваліфікованим партійним керівництвом.

Політична ситуація в Китаї загострилася восени 1965 р. У листопаді 1965 р. партійна преса виступила з критикою вистави за п'єсою історика та письменника У Ханя "Звільнення Хай Жуя". Письменника звинувачено в тому, що своєю виставою про долю чесного та справедливого чиновника XVI ст., якого корумпована й обмежена владна верхівка виганяє зі служби, він натякав на процеси всередині КПК, зокрема усунення від влади Пен Дехуая. Разом із У Ханем критики зазнали Пекінський міськом КПК та відділ пропаганди ЦК, які нібито не виявили належної пильності в протидії "ідеологічній диверсії". Зі своїх посад було звільнено багато відповідальних працівників. У кінці 1965 р. хвиля звільнень докотилася до армії. Причини чистки значною мірою лежали в площині конфлікту між ортодоксальними прихильниками Мао Цзедуна та запідозреними в неблагонадійності колишніми організаторами співпраці із СРСР. "Культурна революція" стала вінцем внутрішньопартійної боротьби, що точилася всередині КПК ще з часів краху "великого стрибка". На тлі постійного нагнітання атмосфери підозрілості та шпигуномаиії 16 травня 1966 р. партійне керівництво Китаю створило "Групу в справах культурної революції". її очолили Чень Бода і дружина Мао Цзедуна Цзян Цінь. У кінці травня 1966 р. в середній школі при Пекінському університеті створено перші загони "хунвейбінів" ("червоних охоронців"), які взялися за практичне втілення постулатів "культурної революції". Реалізуючи утопічну ідею егалітарного суспільства, Мао Цзедун спрямував соціальну активність молоді на ліквідацію чотирьох пережитків минулого, що нібито гальмували розвиток Китаю: культури, звичаїв, поглядів і звичок. "Хунвейбіни" розпочали свою діяльність з побиття та блазенських судів над тими своїми викладачами, котрі, на їх думку, недостатньо висвітлювали значення особи Мао Цзедуна в історії їх країни та світового революційного руху. Правоохоронні органи не втручалися в лінчування, що чинили студенти у вузах. Загалом по країні жертвами своїх учнів стали понад 140 тис. викладачів. Згодом молодь почала нищити бібліотеки, музеї та інші культурні заклади, де зберігалися "ідеологічно шкідливі" предмети старовини. На вулицях китайських міст палали багаття в яких горіли книги, а освічених людей

відправляли на важку фізичну роботу "для перевиховання". За даними міністерства державної безпеки, тільки протягом кінця серпня — вересня 1966 р. у Пекіні "хунвейбінами" було вбито 1722 особи, у 33 695 сімей конфісковано майно, понад 85 тис. осіб вигнано за межі міста. Ідеологічним джерелом вандалізму був виданий багатомільйонним накладом збірник цитат Мао Цзедуна — "Червона книжечка". Цитатник проголошував вищість неписьменності над освіченістю, підносив культ фізичної сили та пропагував класову ненависть. Водночас надзвичайних розмірів набрав культ особи самого Мао Цзедуна.

Наступний поштовх руху "хунвейбінів" надав у серпні 1966 р. XI пленум ЦК КПК, на якому Мао Цзедун звинуватив численні місцеві партійні організації та органи державного управління в "опортунізмі". Водночас було усунуто майже все керівництво ЦК партії. Після пленуму "хунвейбіни", керуючись закликом Мао Цзедуна "Вогонь по штабах!", розпочали громити ті установи й організації, які партійний лідер запідозрив у ненадійності. У грудні 1966 р. з появою підрозділів сформованих з молодих робітників "цзаофанів" ("бунтівників"), "культурну революцію" було перенесено на підприємства. Убивства та знущання над "ворогами Мао" "цзаофані", як і "хунвейбіни", поєднували з варварськими розгромами закладів культури, нищенням культурних та матеріальних цінностей. У січні 1967 р. розпочалася організована "цзаофанями" кампанія "захоплення влади". Підрозділи "бунтівників" лише в Пекіні захопили понад 300 керівних органів державного управління включно з міністерствами. Працівників цих міністерств нападники виганяли, а іноді й вбивали. Стверджуючи, що головними якостями керівника повинні бути "революційна свідомість" та "відданість справі світової революції", а не освіта та професійні навички, "цзаофані" намагалися керувати країною, видаючи із захоплених ними установ накази та розпорядження. Країна занурювалася в хаос. У Пекіні "хунвейбіни" розгромили посольство СРСР. У багатьох місцях почалися криваві сутички між "хунвейбінами" та "цзаофанями", які претендували на виключне керівництво тими чи іншими закладами.

Бажаючи погасити розпалений конфлікт, Мао Цзедун запропонував гасло "об'єднання трьох сторін культурної революції" — "хунвейбійів", "цзаофанів" та армії. За активної участі військових почалося створення ревкомів, які перебирали на себе всі адміністративні та державні функції. У кінці літа 1967 р. в Китаї фактично було уведено воєнний стан. Після великих зіткнень між "хунвейбінами" та "цзаофанями" в Ухані та Гуанчжоу армія почала арештовувати "хунвейбінів" і висилати їх на перевиховання в табори в сільській місцевості. Загалом до сіл вислано близько 10 млн. учасників "культурної революції". До кінця 1968 р. армія встановила контроль над усіма галузями державного управління.

Розгортання "культурної революції" супроводжувалося¹ розпалюванням китайським керівництвом конфлікту з СРСР. Протистояння із Москвою зрештою вилилося в прикордонні збройні сутички в районі острова Даманський на річці Уссурі (березень 1969 р.) і в Джунгарському проході на кордоні Синьцзян-Уйгурського автономного округу та Казахстану (серпень 1969 р.). У вересні 1969 р. на зустрічі у Пекіні голови Ради Міністрів СРСР Алєксєя Косигіна та голови Держради КНР Чжоу Еньлая досягнено домовленості про заходи, які мали послабити напруженість на кордоні між обома країнами. У наступні роки КНР та СРСР навіть відновили торговий та культурний обмін, щоправда, у значно меншому обсязі, аніж це було в 50-х рр.

У квітні 1969 р. на IX з'їзді КПК з апологетичною щодо Мао Цзедуна доповіддю виступив один із найактивніших прихильників "культурної революції" міністр оборони Лінь Бяо. З'їзд підтримав політику "культурної революції" і вніс до партійного статуту

положення про "перманентну революцію". Лінь Бяо оголошено офіційним наступником Мао Цзедуна. З'їзд прийняв новий статут КПК, в якому констатувалося, що Китай є державою "диктатури пролетаріату". Після з'їзду відбулося певне послаблення репресій. Знову дозволено відкрити окремі музеї та культурні заклади, відновлено навчання в частині вузів, у продажу з'явилися книжки. У кінці 1970 р. з посади усунено одного з найактивніших ідеологів та керівників репресій Чень Вода.

Восени 1971 р. усередині партії відбулася чергова чистка. За нез'ясованих до кінця обставин 13 вересня 1971 р. загинув Лінь Бяо. Літак, на котрому він, згідно з однією з версій, намагався утекти з країни після спроби невдалого перевороту проти Мао, вибухнув у повітрі над Монголією. Згідно з іншою версію тих подій, Мао Цзедун вирішив знищити маршала, що занадто зміцнив свій авторитет. Тоді ж було страчено ще близько 40 високопоставлених військових.

Смерть відомого прихильника "культурної революції" Лінь Бяо була потрак-тована західними країнами як своєрідний сигнал про згортання кампанії репресій. Завдяки цьому початок 70-х рр. був відзначений дипломатичними успіхами Пекіна. Продовжився процес зближення КНР з країнами Заходу. Восени 1971 р. Китай вступив до ООН, а загалом протягом 1971 р. дипломатичні відносини із КНР встановили 14 держав світу. Після візиту 21 лютого 1972 р. до Пекіна президента Річарда Ніксона КНР і США обмінялися дипломатичними місіями, хоча й не встановили повномасштабних дипломатичних відносин через тайваньську проблему. У 1972 р. встановлено дипломатичні відносини між Китаєм і Японією.

Лібералізація політичного режиму Китаю продовжилася на X з'їзді КПК, що відбувся у вересні 1973 р. Обґрунтувавши необхідність "культурної революції" процесами загострення класової боротьби в соціалістичному суспільстві, разом з тим, з'їзд також реабілітував частину партійних та профспілкових жертв репресій попередніх років. Вину за репресії було покладено на Лінь Бяо та Чень Бода. Після з'їзду відбулися традиційні перестановки в армії, в ході яких змінено 8 з 11 командувачів військових округів.

Останні роки "культурної революції" позначилися загостренням ідеологічної боротьби проти традиційних релігійних вірувань, а особливо конфуціанства. Різко критикуючи конфуціанство, Мао Цзедун та інші партійні лідери підносили значення філософської школи легізму та політичної діяльності жорстокого імператора Цінь Шіхуана, який в III ст. до н. є. створив першу китайську централізовану державу тоталітарного ґатунку.

У січні 1975 скликаний після 10-літньої перерви парламент затвердив нову конституцію.

На початку 1976 р. помер прем'єр-міністр КНР Чжоу Еньлай. У квітні того ж року, під час траурних церемоній вшанування його пам'яті на площі Тяньаньмень у Пекіні, відбулися виступи з критикою "культурної революції". Влада негайно зреагувала, заарештувавши близько 50 ткс. осіб. З постів звільнено низку ліберально налаштованих керівників країни, у тому числі майбутнього ідеолога китайських реформ Ден Сяопіна (1904—1997). У ході цих подій висунувся молодий і амбітний міністр держбезпеки Хуа Гофен (1920 р.н.).

"Культурна революція" завершилася лише після смерті Мао Цзедуна. Керівництво КНР офіційно визнало, що в ході "культурної революції" було вбито, або "доведено до смерті" 38 тис. осіб. Західні джерела оцінюють число вбитих в 1 млн. осіб і близько 100 млн. репресованих. Серед жертв "культурної революції" опинилося багато чільних лідерів комуністичного Китаю, у тому числі й формальний

керівник країни Лю Шаоци. Після арешту його позбавили медичної опіки, і через хворобу він помер у в'язниці. Репресовано понад 55 тис. відомих письменників, митців, діячів науки та культури. У кінці 90-х рр. в КНР оприлюднено нові цифри жертв 1966—1976 рр.: 237 тис. вбитих, 730 тис. осіб залишилося інвалідами.

"Чотири модернізації" Ден Сяопіна

У вересні 1976 р. раптово помер Мао Цзедун, і вже через місяць Хуа Гофен очолив китайський уряд. Вину за репресії та порушення законності часів "культурної революції" було покладено на "банду чотирьох", до якої зарахували Цзянь Цінь, Ван Хунвеня, Чжан Чуньцяо, Яо Веньюаня. XI з'їзд КПК у серпні 1977 р. засудив "банду чотирьох" і змінив партійний статут, усунувши з нього найодіозніші ідеологеми. З'їзд затвердив Хуа Гофена на посту голови партії.

Процес над "бандою чотирьох" тимчасово примирив молодих висуванців "культурної революції" на чолі з Хуа Гофеном і старих комуністів, що гуртувалися навколо Ден Сяопіна. Репресований у 1966 р. і реабілітований у 1973 р., Ден Сяопін знову зазнав переслідувань в останні місяці життя Мао Цзедуна, але усе ж зумів відновити свої позиції в партії. XI з'їзд створив своєрідний триумвірат партійних лідерів країни в особі Хуа Гофена, Ден Сяопіна та маршала Е Цзяньїна (1897—1989). Незважаючи на початкову перевагу "молодих", більш досвідчені в апаратних іграх прихильники Ден Сяопіна з часом витіснили своїх противників з усіх ключових посад.

Протистояння досягло кульмінації на черговому пленумі КПК у грудні 1978 р., який став одним з найголовніших поворотних пунктів у новітній історії Китаю. Хуа Гофен і Ден Сяопін виступили кожен зі своїм планом модернізації економіки та суспільного життя країни. Перемогла програма, запропонована Ден Сяопіном, яку згодом назвали "курсом чотирьох модернізацій" на створення "соціалізму з китайською специфікою". Запропоновані модернізації мали реорганізувати сільське господарство, промисловість, науку і сферу національної оборони. З метою убезпечити країну від змін політичного режиму Ден Сяопін пізніше сформулював чотири принципи, зафіксовані в конституції 1982 р., що мали гарантувати соціалістичний шлях розвитку Китаю: дотримання соціалістичного шляху, збереження диктатури пролетаріату, визнання керівної ролі КПК, вірність ідеям марксизму-ленінізму та вчення Мао Цзедуна. У 1980 р. Хуа Гофен пішов у відставку із поста голови уряду КНР, передавши свої повноваження Чжао Цзияну (1919 р.н.). Через рік Хуа Гофен втратив і пост керівника китайської компартії. У 1981 р. лідером КПК став колишній керівник китайського комунітичної спілки молоді Ху Яобан (1915—1989).

Водночас відбулися зміни у зовнішній політиці Китаю. У серпні 1978 р. Китай та Японія підписали широкомасштабний договір

про мир і дружбу. Ден Сяопін продовжив започатковане Р. Ніксоном і Мао Цзедуном зближення КНР із СПІА. 1 січня 1979 р. між Китаєм і США встановлено повномасш-табні дипломатичні відносини. Симптоматичною ознакою віддалення КНР від соціалістичного табору став короткотривалий збройний конфлікт між Китаєм та В'єтнамом, що відбувся в лютому 1979 р. Оголосивши про намір "дати в'єтнамцям обмежений, але рішучий урок" за втручання в камбоджійські справи, Пекін наказав своїм військам атакувати в'єтнамську територію. Війна завершилася ганебною поразкою набагато численніших, але погано організованих та озброєних застарілою технікою китайських військ. 600-тисячна китайська армія зі значними втратами залишила окуповані на першому етапі бойових дій в'єтнамські території.

Повернувшись до своєї давньої політики протистояння із СРСР, у 1980 р. КНР відмовилася продовжити термін радянсько-китайської угоди 1950 р. і приєдналася до бойкоту Московської Олімпіади. У 80-х рр. Китай підтримував антира-дянський партизанський рух моджахедів у Афганістані. Пекін оголосив, що політичний режим СРСР є "гегемоністським" й безпідставно претендує на монополізацію світового комуністичного руху.

Офіційно визнавши розбалансованість економіки Китаю, головною метою внутрішньої політики Ден Сяопін зробив модернізацію всіх сторін господарського життя, не виключаючи при цьому використання елементів капіталістичного господарювання. Широко відомими стали слова Ден Сяопіна, який, висловлюючись про можливість багатоукладності економіки Китаю, сказав: "Не має значення, якого кольору кішка, головне, аби вона ловила мишей". Ще з кінця 1978 р. селянам почали надавати землю в оренду, що вже в наступному році призвело до зростання виробітку сільськогосподарської продукції на 9%. При збільшенні за 1981—1986 рр. в чотири рази обсягів продукції переробки сільськогосподарської продукції, у 1982 р. приріст урожаю складав 11%, а в 1984 р. — 14%. Урожай зернових, зібраний у 1984 р., вдвічі перевищив рівень 1958 р. і наполовину — урожай 1975 р.

20 жовтня 1984 р. спеціальним рішенням ЦК КПК дозволено обмежену приватну ініціативу в галузі дрібного підприємництва. Держава задекларувала намір скасувати планову економіку, зберігаючи "макроекономічні" та "спрямовуючі" важелі впливу. До 1987 р. у Китаї з'явилося 300 тис. приватних фірм і понад 20 млн. одноосібних підприємців. Державні підприємства почали переходити на госпрозрахунок. На 1989 р. 85% державних підприємств працювало за госпрозрахунковим методом.

Значною мірою завдяки приватній ініціативі у 1978—1988 рр. КНР вдалося подвоїти валовий національний продукт. За той самий час реальні прибутки населення зросли на 68% у місті та на 124% в селі. Починаючи з 1982 р., щорічний приріст зовнішньої торгівлі складав 15%, що було досягнуто завдяки створенню в промислово розвинених приморських місцевостях "зон економічно-технічного розвитку", в яких забезпечувалися сприятливі умови для іноземного інвестування. Сьомий п'ятирічний план пройшов у Китаї під гаслом реалізації політики "відкритих дверей". На початку 90-х рр. зарубіжні інвестиції у КНР досягнули 19 млрд. доларів, переважаючу частину яких склали вклади китайської діаспори та мешканців Тайваню.

У перші місяці 1979 р. під впливом рішень пленуму ЦК КПК почав формуватися опозиційний до офіційного політичного курсу демократичний рух. Згодом він був організаційно оформлений під назвою "Рух 5 квітня" в пам'ять про події 1976 р. на площі Тяньаньмень, коли за виступи на траурному мітингу репресій зазнали прихильники реформ. З'явилися молодіжні журнали, які публікували статті з вимогами демократичних свобод, відбулася низка маніфестацій. Комуністичний уряд різко

відреагував на вимоги проведення "п'ятої модернізації" у внутрішньополітичній сфері, за яку виступали опозиціонери. Проведено низку арештів, а в 1981 р. ЦК КПК прийняв спеціальне "Рішення про деякі питання історії Китаю в повоєнний період", що оприлюднило нову версію офіційного трактування подій новітньої історії країни. У цій постанові, яка стала підставою для національної історіографії, діяльність Мао Цзедуна оцінено загалом позитивно, а вину за злочини часів "культурної революції" покладено на Лінь Бяо та "банду чотирьох". Погоджуючись із тим, що Мао допускав окремі помилки, партійні ідеологи наголошували, що лідер китайських комуністів згодом визнавав їх і "активно боровся за ліквідацію їх наслідків".

Духовним батьком китайського дисидентського руху став відомий астрофізик Фанг Лісі, якого світова преса назвала "китайським Сахаровим". Нове піднесення антикомуністичного опозиційного руху в КНР було пов'язане з реформаційними процесами в СРСР після приходу до влади М. Горбачова. У 1986 р. відбулися студентські демонстрації в Шанхаї. Частина ортодоксально налаштованих комуністичних лідерів Китаю використала ці події для звинувачення Ден Сяопіна та його прихильників у "буржуазному лібералізмі". У річні 1987 р. Ху Яобан, який виступав за обмежену політичну лібералізацію, змушений був піти у відставку, оскільки на нього покладено відповідальність за опозиційні виступи. До конфронтації дійшло на XIII з'їзді КПК у жовтні — листопаді 1987 р. Унаслідок складної закулісної боротьби Ден Сяопіну вдалося усунути частину своїх противників із ЦК партії. Генеральним секретарем партії обрано Чжао Цзияна, прем'єр-міністром став противник реформ Лі Пен (1928 р.н.), а головою КНР військовий — Ян Шанкунь (1907—1998). Після з'їзду почався новий етап економічних реформ, зокрема, було ліквідовано систему регулювання цін.

Опозиційний рух та економічні реформи

Наступний¹ етап піднесення студентського опозиційного руху розпочався 15 квітня 1989 р. після смерті колишнього лідера китайської компартії Ху Яобана, котрий уважався символом політичних реформ. Спочатку в Пекіні, а згодом ще в 81 місті КНР відбулися демонстрації з вимогами провести розслідування репресій 1976 і 1986—1987 рр. У столиці країни до студентів почали приєднуватися робітники, незадоволені спричиненою реформою цін інфляцією. Висунувши політичні вимоги до уряду, 12 травня 1989 р. на площі Тяньаньмень 3000 студентів розпочали безстрокове голодування. Люди, що зібралися на площі, вирішили не розходитися, поки влада не прислухається до їх вимог. До табору студентів постійно приходили нові люди, мітинг став перманентним. Студенти-архітектори ЗО травня встановили на площі 30-метрову копію нью-йоркської статуї свободи, яка стала символом їхніх політичних вимог. Налякані розгортанням опозиційного руху комуністичні лідери Китаю Ден Сяопін, Ян Шанкунь та Лі Пен в ніч з 3 на 4 червня наказали військам очистити площу. Озброєні солдати за підтримки танків і бронетранспортерів розігнали студентський табір, убивши при цьому понад 1000 осіб. Провідні телевізійні агентства світу вели прямі трансляції цих подій, тому комуністам не вдалося згодом виправдати свої дії загрозою державного перевороту. Наголошуючи на тому, що під час операції, захищаючись, студенти вбили кількох солдат, лідери КПК пояснювали свої дії необхідністю припинити "масові заворушення". Офіційно було визнано, що загинуло понад 200 цивільних осіб і 3000 було поранено. США та

країни Західної Європи, формально засудивши вбивство беззбройних студентів на площі Тяньаньмень, лише на короткий час запровадили символічні обмеження на економічну співпрацю з Китаєм. Комуністичний уряд СРСР заявив, що події З—4 червня 1989 р. є внутрішньою справою Китаю.

Придушення студентських виступів вплинуло на розклад сил у партійному керівництві країною. Уперше в повоєнній історії від влади було усунуто ветеранів партизанської боротьби 30-х рр. з Гоміньданом та японською агресією. У кінці червня 1989 р. ветерана комуністичного руху Чжао Цзияна на посаді генерального секретаря КПК змінив партійний висуванець із Шанхая Цзян Цземінь (1926 р.н.). На початку 90-х рр. він суттєво зміцнив свою владу, отримавши пост головнокомандувача збройних сил. У 1993 р. Цзян Цземінь посів створений у тому ж році пост президента країни. Ден Сяопін, який не мав високих офіційних посад, залишався ідеологом реформ і продовжував справляти вирішальний вплив на політику країни. У кінці лютого 1997 р. після смерті Ден Сяопіна Цзян Цземінь став одноосібним лідером Китаю. Проведений у вересні 1997 р. XV з'їзд КПК підтвердив попередній курс економічних реформ при незмінності політичної системи країни.

Зміни в партійному керівництві не вплинули на репресивну суть комуністичного режиму. За даними Міжнародної амністії, на середину 90-х рр. у 2 тис. виправно-трудових таборів перебувало 16 млн. в'язнів. Особливо жорстоко уряд придушив національні виступи 1987 і 1989 рр. у Тибеті. Унаслідок хвороб, репресій та еміграції до Індії, населення Тибету впродовж повоєнного періоду зменшилося майже на 1 млн. осіб. Китайці змусили тибетських жінок робити аборти та проводити примусову стерилізацію. Водночас переселення до Тибету китайців кардинально змінило демографічну ситуацію. У 80-х рр. тибетці стали національною меншиною у власній країні. Китай висловив численні протести проти присудження Нобелівської премії миру за 1989 р. XIV далай-ламі Тибету, що живе зараз у вигнанні.

Цзян Цземінь

Подібну репресивну політику дещо в м'якшій формі здійснює Китай проти мусульман в Синьцзян-Уйгурському автономному окрузі. Головну частину населення цього округу — 7,7 млн. осіб — складають уйгури. Крім уйгурів округ населяють дунгани, казахи, киргизи та узбеки, переважна більшість яких сповідує іслам. Китайці складають порівняно незначний відсоток мешканців району, проте саме вони здебільшого займають чиновницькі посади. У 1984 р. окремі групи патріотично налаштованої уйгурської інтелігенції об'єдналися в Національний революційний фронт Туркес-

тану, що одразу задекларував свої наміри добиватися покращення ситуації уйгурського населення в Синьцзяні виключно парламентськими легальними методами. Лідером фронту став Юсуфбек Мухлісі.

Розчарована непоступливою позицією Пекіна, який постійно затягував вирішення соціальних та культурних проблем автономного округу, радикальна частина уйгурського національного руху перейшла до активних насильницьких дій. У 1993 р. почалося створення уйгурського збройного підпілля. На 1999 р. в Синьцзяні налічувалося 27 збройних уйгурських організацій, що ставили собі за мету звільнення провінції від китайців та проголошення незалежної держави. Найвідомішими уйгурськими бойовими організаціями є "Іскри Батьківщини" та "Лобнорські тигри". У 1996 р. керована Абдулгапаром Шахіяром організація "Іскри Батьківщини" зуміла викрасти з китайських військових складів понад 6000 одиниць стрілецької зброї. Діючі в районі Лобнорського ядерного полігону "Лобнорські тигри" ставлять собі за мету примусити китайців припинити ядерні випробування в Синьцзяні. Упродовж 1997 р. в адміністративному центрі району Урумчі уйгурські бойовики підірвали кілька вибухових пристроїв, причому було вбито (за офіційними китайськими даними) 24 китайських солдати та 27 цивільних китайців. Бомбові атаки та вуличні заворушення були відповіддю уйгурів на урядові репресії проти діячів незалежницького руху. Натомість уряд застосував жорстокі репресії, арештувавши сотні осіб, запідозрених в сепаратистських настроях. Переслідувань у КНР зазнали також католики та буддисти. У кінці 90-х рр. значного міжнародного резонансу набрало переслідування релігійно-оздоровчої організації "Фань Лунгун".

Розпад СРСР позитивно вплинув на стосунки Пекіна та Москви. У 1992 р. під час візиту до Пекіна російського президента Баріса Єльцина було укладено угоду про нормалізацію міждержавних відносин. У квітні 1996 р. Росія передала КНР частину спірних островів на річці Уссурі. Підписавши спільну декларацію, Б. Єльцин і Цзян Цземінь у завуальованій формі висловилися проти претензій СІЛА на світове лідерство. Росія та Китай широко співпрацюють у військовій, нафто-газовій, ядерно-енергетичній та інших важливих галузях. У вересні 1993 р. Китай підписав з Індією попередню угоду про врегулювання прикордонних суперечок. Китай нормалізував стосунки з Японією та Південною Кореєю, у 1997 р. широкомасштабні торгові угоди підписано з Францією та СІЛА.

Намагаючись виправити непривабливий міжнародний імідж, на початку 90-х рр. Китай почав підкреслювати свою відкритість і бажання співпрацювати в економічний сфері з усіма країнами світу. Ще в 1993 р. XIV з'їзд КПК оголосив про намір Китаю співпрацювати з Міжнародним валютним фондом та Світовим банком реконструкції та розвитку, а також іншими міжнародними фінансовими організаціями. Західні країни дотримуються щодо Китаю висловленої президентом СІЛА Біллом Клінтоном тези про те, що "економічна співпраця тягне за собою лібералізацію економіки, а лібералізація економіки спричиняє лібералізацію політичного режиму". Прямі зарубіжні інвестиції в економіку Китаю лише в 1998— 1999 рр. склали астрономічну суму 90 млрд. доларів.

Винятково важливими для сучасного Пекіна подіями стали приєднання до КНР двох колоніальних володінь, які ще зберігалися на його території. 1 липня 1997 р. під контроль китайців перейшла колишня британська колонія Гонконг (Сянган), а 20 грудня 1999 р. — португальське володіння Макао (Аоминь). Згідно із принципом "одна країна — дві системи", на їх території збережено капіталістичну систему господарювання та ліберальний уклад щоденного життя.

У цьому контексті особливого значення для КНР набувають стосунки з Тайванем. Після деякого покращення відносин на початку 90-х рр., у 1993 р. почалася нова криза. її причиною стала заява першого демократично обраного президента Тайваню Лі Денгуея про бажання_< його країни вступити до ООН під назвою Республіка Тайвань (раніше вживалася стара гоміньданівська назва Китайська Республіка). Пекін відреагував винятково різко, заявивши про можливість військової операції проти острова. Напруження навколо Тайваню сягнуло апогею в березні 1996 р. КНР демонстративно провела в Тайваньській протоці великі військові маневри флоту і здійснила в напрямку острова кілька запусків стратегічних ракет. Отримавши гарантії безпеки від СІНА та закупивши великі партії найсучаснішої зброї, Тайвань не піддався на залякування. Навпаки, у результаті військової демонстрації Пекіна серед тайванців стали стрімко зростати незалежницькі настрої.

У 2000 р. Цзян Цземінь висунув теорію "трьох народних представництв", згідно з якою КПК представляє не пролетарські класи, а передові виробничі сили, передових представників культури й взагалі інтереси більшості народу країни. Після цього до комуністичної партії почали приймати банкірів та підприємців. На XVI з'їзді компартії Китаю, який відбувся 8—14 листопада 2002 р., сталася давно очікувана зміна партійного керівництва країни. Цзян Цземінь разом із кількома чільними керівниками партії та держави пішов у відставку. Новим лідером КНР став політик молодшого покоління Ху Цзиньтао (1942 р.н.).

На порозі XXI століття популярною темою дискусій стали футуристичні прогнози про перспективи економічного та політичного розвитку Китаю та можливість його перетворення на світову наддержаву. У кінці 90-х рр. ВНП Китаю сягнув 1 трильйона 100 мільярдів доларів, що є сьомим показником у світі. Населення КНР становить понад 20% всіх жителів планети. Зважаючи на стрімкий промисловий та науковий розвиток КНР, виникає ілюзія надзвичайного успіху економічних реформ, запроваджених комуністами. Однак слід взяти до уваги й те, що успіхи, демонстровані приморськими "вільними економічними зонами", значною мірою базуються на величезних ресурсах центральних районів країни. За роки реформ понад 100 млн. осіб з економічних причин змушені були переселитися з міст до сіл, а 80 млн. осіб, згідно з офіційною статистикою, живуть нижче від рівня малозабезпеченості. Близько 150 млн. китайців залишаються неписьменними, 140 млн. осіб є повністю або частково безробітними. За рівнем прибутку на душу населення Китай міститься серед найбідніших країн світу, а невиріпіеність численних національних та соціальних проблем може суттєво вплинути на характер його майбутнього розвитку. Потенційно дестабілізуючими факторами для сучасного Китаю залишаються корупція, надзвичайна нерівномірність економічного розвитку різних регіонів, зростаюче безробіття та перенаселення, а найголовніше — незадоволення населення застарілими та регресивними за суттю методами політичного керівництва країною. Уряд намагається боротися із негативними явиїцами в соціальній сфері звичними для комуністичних режимів репресивними заходами, однак вони приносять лише тимчасовий та обмежений результат.

ЯПОНІЯ

• Американський окупаційний режим та ліберальні реформи

• Політичний та економічний розвиток Японії 60—80-х рр.

• Політична боротьба та економічний розвиток 90-х рр.

Американський окупаційний режим та ліберальні реформи

Беззастережна капітуляція була підписана Японією 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора "Міссурі", що увійшов до Токійської бухти. Повідомлення про капітуляцію спричинило хвилю самогубств серед військових та цивільних чиновників. За умовами капітуляції, СІЛА мали окупувати Японські острови. Крім американців, у країні повинні були також висадитися невеликі підрозділи країн Британської співдружності. Період американської окупації Японії тривав із 1945 по 1952 рр. На посту керівника американської військової адміністрації почергово змінилися Дуглас Макартур (1945—1951) та Метью Ріджуей (1951 —1952).

На відміну від окупованої союзниками Німеччини, в Японії склалася своєрідна система окупаційної влади. У країні збережено старий адміністративний апарат, який використовувався для виконання рішень військової адміністрації Д. Макар-тура, а також, створеної в Токіо з представників СРСР, СІЛА, Китаю та країн Британської співдружності Союзницької комісії. Фактично вся повнота політичної влади в країні зосередилася в руках американських військових. Головною метою запроваджених американською владою перетворень було усунення перешкод на шляху до самостійного проведення Японією соціальних та економічних реформ. Головні заходи, здійснені американцями в цьому напрямку, полягали у впровадженні демократичних свобод і трудового законодавства, реформуванні аграрного сектора та ліквідації великих монополістичних об'єднань — "дзайбацу".

Згідно з ухвалами Каїрської (1943 р.) та Ялтинської (1945 р.) конференцій, Японія позбувалася всіх колоніальних володінь. Маньчжурію та Тайвань Токіо повернув Китаю. Колишня японська колонія Корея стала незалежною країною. СРСР відновлював контроль над південною частиною Сахаліну, зайнявши додатково чотири острови Курильської гряди (Кунашир, Ітуруп, Шикотан та Хабомаї). Крім того, Японія втратила заморські острівні володіння: Каролінські, Маршаллові, Маріанські острови, Палау та частину архіпелагу Рюкю.

5 жовтня 1945 р. американська адміністрація оголосила про відновлення обмежених тоталітарним режимом громадянських свобод. Заборонені раніше політичні партії отримали змогу діяти легально. Спеціальними указами ліквідовано цензуру і введено виборчі права для жінок. Релігію відділено від держави. Ліквідовуючи підґрунтя тоталітаризму, американці заборонили 148 політичних та громадських організацій, діяльність яких була визнана незаконною. У державному апараті з усіх посад було усунуто понад 200 тис. чиновників, які заплямували себе надто ревною службою попередньому режиму. Для суду над головними військовими злочинцями в Токіо створено Міжнародний військовий трибунал, який після довгих засідань 12 листопада 1948 р. засудив 7 осіб, включно з колишніми прем'єрами Хіротою Кокі (1878—1948) та Тодзіо Хідекі (1884—1948), до смертної кари. Згодом відбувся цілий ряд інших процесів, під час яких розглядалися справи 5000 осіб, звинувачених у воєнних злочинах. За вироками цих процесів страчено понад 900 осіб. У 1960 р. в Нагої збудовано пам'ятник страченим.

СРСР та Китай вимагали усунення імператора Хірохіто (1901—1989), але США не погодилися на такий крок. Незважаючи на військову поразку, імператор не втратив авторитету, а в країні навіть розгорнулася кампанія всенародної спокути перед імператором за недостатні зусилля, прикладені під час війни для здобуття перемоги. Втім, американці все ж змусили імператора публічно відмовитися від догмату про божественне походження японської імператорської династії.

За участю американців було розроблено нову японську конституцію, яку парламент затвердив у кінці 1946 р. Основний закон, що вступив в дію 3 травня 1947 р., гарантував демократичні свободи, обмежив статус імператора до представницького "символу держави і єдності нації'', а також встановив норму, згідно з якою країна назавжди відмовлялася від утримання власних збройних сил і ведення війни як інструмента зовнішньої політики. Для закріплення демократичних змін у свідомості підростаючого покоління з 1947 р. почала реалізуватися освітня реформа. Спеціальні комісії переглянули шкільні та вузівські підручники, усуваючи з них все, що могло б сприяти вихованню молоді в націоналістичному дусі. Викладання історії, географії, а також етики та моралі, що будувалося на основі традиційної релігії сінто, було заборонено взагалі аж до того часу, поки не з'явилися нові підручники.

Економічна ситуація у повоєнній Японії була дуже важкою. Унаслідок авіана-льотів країна зазнала величезних руйнувань, а сільське господарство занепало через мобілізацію чоловіків у армію. Серед 90 головних міст країни 20 були зруйновані більш як наполовину. Одразу після війни в Японії налічувалося 8,5 млн. поранених та 2,5 млн. бездомних. Додаткові труднощі створювала проблема розміщення 3 млн. японських репатріантів з колишніх заморських територій імперії. На 1946 р. рівень виробітку японської промисловості складав заледве 30% від довоєнного рівня 1936 р. Різко зростала інфляція. Для подолання економічних труднощів США розпочали надання Японії великої фінансової допомоги. У 1945—1951 рр. загальна сума американської фінансової та технічної допомоги склала 2,5 млрд. доларів.

Намагаючись вирішити питання браку продуктів та створити внутрішній ринок, американська адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала здійснення земельної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян передано невеликі земельні наділи. Максимальні розміри земельних наділів обмежено площею З га, за винятком Хоккайдо, де дозволялося володіти 12 га. Зменшено орендну плату і замінено натуральні податки грошовими. Згодом, у результаті демографічних процесів на селі, коли кожному наступному поколінню доводилося

ділити землю між дедалі більшою кількістю спадкоємців, що селяни робили з неохотою, відсоток сільських мешканців Японії почав зменшуватися. Упродовж 1945—1975 рр. він зменшився з 48% до 8% від усіх жителів Японських островів.

Економічні реформи в промисловості мали на меті ліквідувати головні монополістичні об'єднання країни — "дзайбацу", а також створити умови для розвитку робітничого руху. Найбільші концерни ("Міцуї", "Міцубісі", "Сумімото" та "Ясуда") було акціоновано, причому пріоритетне право викупити акції отримали самі їх працівники. Запроваджено низку законів про захист праці, дозволено створення профспілок, узаконено страйки тощо.

Перший повоєнний уряд, сформований з працівників міністерств внутрішніх справ і юстиції, очолив принц Нарухіко Хігасікуні (1887—1990). Через постійні суперечності між його урядом та американцями 4 жовтня 1945 р. Д. Макартур наказав розпустити кабітет, очолюваний принцом. Наступним прем'єром став Сідехара Кендзюро (1872 —1951). Його кабінет діяв до 22 квітня 1946 р.

У результаті перших повоєнних виборів у травні 1946 р. третім повоєнним прем'єром став колишній дипломат Сігеру Іосіда (1878—1967), який свого часу був ув'язнений за ліберальні та пацифістські погляди. Очолювана Іосідою Ліберальна партія оголосила про наміри здійснити вільноринкові перетворення в економіці країни, зокрема, завершити ліквідацію монополістичних об'єднань "дзайбацу". Уряд планував розбудовувати економіку країни за рахунок переробки привізної сировини і строго дотримуватися в політичних питаннях союзу із СІЛА.

За розпорядженням Д. Макартура, в квітні 1947 р. в Японії відбулися загальні парламентські вибори. На них Ліберальна партія втратила провідне становище в парламенті, Сігеру Іосіда змушений був піти у відставку. Головою нового коаліційного уряду 24 травня 1947 р. став соціаліст Катаяма Тецу (1887—1978). Через постійні дискусії всередині коаліційного уряду, що складався із соціалістів, лібералів та демократів, менш ніж через рік сталася чергова урядова криза. Після короткого періоду правління очоленого демократом Хітосі Асідою (1887—1959) коаліційного уряду (березень — жовтень 1948 р.) 19 жовтня 1948 р. до влади знову повернувся представник лібералів Сігеру Іосіда. Після переможних для Ліберальної партії виборів у січні 1949 р. Іосіда сформував свій третій кабінет, що втримався при владі до грудня 1954 р. У 1955 р. шляхом злиття Ліберальної та Демократичної партій виникла Ліберально-Демократична партія (ЛДП), яка зберігала монополію на владу в країні аж до 1993 р.

У 1949 р., зважаючи на поразки Гоміньдану в Китаї та посилення міжнародного протистояння, Сполучені Штати зважилися на надання більшої самостійності Японії в питаннях її внутрішньої політики. СІЛА був потрібен надійний союзник у регіоні, економічний потенціал якого міг бути використаний у ймовірному зіткненні із СРСР та Китаєм. Навесні 1949 р. Д. Макартур наказав припинити демонтаж та вивезення устаткування з японських машинобудівних підприємств, яке здійснювалося в рахунок накладених на Японію репарацій. До цього моменту було вивезено обладнання на суму 20 млн. доларів і ще на таку ж суму демонтовано. Заборговані за репараційними платежами суми вирішено погасити за рахунок японських активів у нейтральних та союзних імператорському урядові країнах.

Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат та розвиток приватнопідприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися кошти, які раніше приховувалися через побоювання конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям вести самостійні зовнішньоторгівельні операції.

Наступний етап лібералізації американського окупаційного режиму був пов'язаний із загостренням становища на Корейському півострові, де в 1950 р. почалася війна між комуністичною Північчю та прозахідним Півднем. З метою вивільнити сили для війни в Кореї, американська окупаційна влада дозволила в липні 1950 р. створити корпус національної безпеки Японії чисельністю 75 тис. солдатів і офіцерів. Позитивне значення для японської економіки мали спричинені війною збільшення морських перевезень у регіоні, розміщення на японських заводах замовлень на ремонт американської техніки та створення на островах структури побутового сервісу для обслуговування військовослужбовців США. Упродовж 1950—1952 рр. прибутки японських підприємств від виконання спецзамовлень для збройних сил США зросли в 5,4 раза та сягнули 824 млн. доларів на рік. Загалом за час Корейської війни обсяг промислового виробництва Японії зріс у 1,5 раза, а об'єм зовнішньої торгівлі — в 10 разів. Швидко провівши відбудову найважливіших підприємств, у 1952 р. Японія відновила довоєнний рівень виробітку важкої промисловості.

Корейська війна посилила антикомуністичні настрої. Штаб американських окупаційних військ 6 червня 1950 р. закрив орган КПЯ газету "Асахі" та заборонив 24 членам ЦК японської компартії займатися політичною діяльністю. Початок Корейської війни призвів до розколу всередині японських комуністів. Екстремістськи налаштована частина партії виступила за негайне розгортання збройного антиурядового підпільного руху, який, на думку партійних ідеологів, мав призвести до всенародного повстання.

Продумана експортно-імпортна політика, створення сприятливого інвестиційного клімату, а також кредити Міжнародного банку реконструкції і розвитку дали змогу Японії до 1952 р. зібрати 1 млрд. доларів валютного резерву. Починаючи з жовтня 1953 р., в країні відбувалася постійна дефляція та зменшення цін. До початку 60-х рр. щорічний приріст японського виробництва складав у середньому 20%. У 1957 р. Японія вийшла на перше в світі місце за рівнем суднобудівництва.

Режим американської військової окупації тривав у Японії до підписання мирної угоди із країнами антигітлерівської коаліції. Міжнародна конференція в справі підписання остаточної мирної угоди з Японією почала свою роботу 4 вересня 1951 р. в Сан-Франциско. У роботі конференції взяли участь представники 52 країн, у тому числі й тих, які не воювали з Японією під час Другої світової війни. Північна Корея, Північний В'єтнам, Монголія, Індія, Бірма та Югославія відмовилися від участі в переговорах, а делегацію КНР не було допущено в США через участь комуністичного уряду Китаю в Корейській війні. 8 вересня 1951 р. представники 49 країн підписали кінцевий текст мирної угоди. Через суперечки та неузгодженість в багатьох питаннях СРСР, Польща та Чехосло-ваччина, що брали участь у переговорах, відмовилися підписати мирні угоди з Японією. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952 р. Японія відмовилася від претензій на південний Сахалін, Тайвань і Пескадорські острови, визнала незалежність Кореї та погодилася із передачею колишніх японських володінь в Тихому океані під управління ООН. Країни-переможниці відмовлялися від подальшого стягнення із Японії репараційних платежів.

Крім мирної угоди, в 1952 р. Японія та США підписали "договір безпеки", згідно з яким американці зобов'язувалися захищати Японію у випадку зовнішньої агресії в обмін на право використовувати територію країни для спорудження військових баз. Сан-Франциський мирний договір передбачав виведення іноземних військ із Японії та відновлення суверенітету Токіо над всією територією країни, за

винятком двох невеликих островів — Боніна та Окінави, де розміщувалися американські військові бази. Суверенітет над цими островами був повернутий японцям, відповідно, лише в 1968 та 1972 рр.

Питання ратифікації Сан-Франциської угоди поляризувало більшість японських партій. Через дискусії з цього питання розкололася Соціалістична партія, а частина депутатів парламенту проголосувала проти угоди. У грудні 1954 р. новий урядовий кабінет очолив Ітіро Хатояма (1883—1959). Хатояма підписав з СРСР у жовтні 1956 р. угоду про встановлення дипломатичних відносин, однак повномасштабної мирної угоди через невирішеність долі островів Курильської гряди так і не було укладено. Радянське керівництво у певний момент навіть погодилося повернути Японії два менші острови південної частини Курильської гряди — Шикотан та Хабомаї, але згодом переговори було зірвано.

У грудні 1956 р. Японія вступила до ООН. У 1960 р. дію "договору безпеки" із США було доповнено підписанням нового договору про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Сполученими Штатами та Японією. Японській поліції довелося виводити силою із залу парламенту депутатів-опозиціонерів, що влаштували обструкцію. Великі демонстрації протесту проти продовження перебування в Японії військ США змусили президента Дуайта Ейзенхауера відмовитися від візиту до Токіо. У 1961 р. в Японії було розкрито антиурядову змову, організовану прихильниками мілітаристської ідеології.

Політичний та економічний розвиток Японії 60—80-х рр.

Стрімке економічне зростання Японії — "японське економічне диво", що розпочалося в 1955 р., набрало особливо швидких темпів після приходу до влади в листопаді 1964 р. кабінету Ейсаку Сато (1901—1975). Своєрідний старт прискореним процесам економічного розвитку дали Олімпійські ігри 1964 р., що відбулися в Токіо. Ще на етапі підготовки до них в країні було збудовано низку швидкісних автострад та першу в Азії надшвидкісну залізницю між Токіо та Осакою. Особливо успішно розвивалися в 60-х рр. металургійні галузі промисловості: доменне виробництво великої потужності, киснево-конверторна виплавка сталі, безперервний розлив сталі та електрометалургія. Завдяки великим інвестиціям та впровадженню найновіших технологічних розробок, упродовж 1960—1979 рр. виплавка чавуну в Японії зросла в 7, а сталі — в 5 разів.

Першою серед розвинених країн Японія вдалася до систематичної політики купівлі та швидкого впровадження в серійне виробнициво технічних винаходів. Першою в світі Японія налагодила масове серійне виготовлення транзисторних радіоприймачів, побутових відеомагнітофонів та відеокамер, промислових роботів, кремнієвих мікросхем тощо. Суттєвою складовою економічної експансії Японії за кордоном став експорт ліцензій та патентів. Завдяки всьому цьому, а також перевагам місцевого ринку праці, що полягали в існуванні системи пожиттєвого й спадкового найму, винятковому патріотизму щодо фірми та відносно недорогій робочій силі, зростання японського виробництва в 60-х рр. було найбільшим у світі, складаючи щорічно в середньому 4,1%.

Водночас зі стрімким економічним зростанням у середовищі військових та консервативно налаштованої інтелігенції визріла ідея підкріплення промислової могутності країни політичними претензіями. Численні військово-спортивні та історичні товариства в 60-х рр. пропагували воєнну історію країни, традиції вір-

ності імператорові, а також необхідність реваншу за поразку в Другій світовій війні. 25 листопада 1970 р. група молодих радикалів, очолена відомим письменником Юкіо Місімою, захопивши штаб однієї з частин токійського гарнізону, здійснила спробу військового перевороту. Солдати та офіцери Сил самооборони, в які на той час було реорганізовано створений в 50-х рр. корпус національної безпеки, відмовилися підтримати цей виступ. Залишившись без підтримки, Юкіо Місіма та його найближчі сподвижники вчинили ритуальне самогубство харакірі. У липні 1972 р. уряд Ейсаку Сато змінив кабінет, сформований Какуеєм Танакою (1918—1993). Економіка часів урядування Танаки (1972—1974) отримала згодом назву "золотого віку" сучасної Японії. У країні почався будівельний бум, масово споруджувалися швидкісні автостради та залізниці, дороги, мости, тунелі, промислові підприємства та житло. Завдяки продуманій системі перенесення промислового виробництва в неіндустріальні регіони, в багатьох містах покращилася екологічна ситуація. Щоправда, в 1974 р. країна зіткнулася із серйозними проблемами, пов'язаними із подорожчанням енергоносіїв, а також продуктів переробки нафти, зокрема, пластмас. Однак, японські підприємці зуміли швидко запровадити енергозбережувальні технології, що дозволило втримати ціну на продукцію на достатньо низькому рівні й зберегти ринки збуту.

У 1974 р. Какуей Танака змушений був піти у відставку через скандал навколо урядових закупок літаків у американської авіабудівної компанії "Локхід Ейкрафт Корпорейшн". Двома роками пізніше інформацію про отриманий прем'єром хабар у 13 млн. доларів підтвердило розслідування, проведене в США, після чого Танаку заарештовано. Судовий процес тривав до 1983 р., й хоча суд і визнав колишнього керівника держави винним, його не було ув'язнено, оскільки він був на той час обраний депутатом парламенту і користувався імунітетом.

Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів Такео Мікі (1974—1976), Такео Фукуди (1976-1978), Масайосі Охіри (1978—1980) та Дзен-ко Судзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. Опозиційна Соціалістична партія звинуватила правлячу ЛДП у відродженні мілітаризму. Для припинення дискусій навколо військових бюджетів, у грудні 1976 р. прийнято рішення про законодавче обмеження верхньої межі витрат на оборону одним відсотком від валового національного продукту. У наступні роки лише один раз цей ліміт було перевищено: у 1987 р. витрати на Сили самооборони склали 1,004% ВНП.

На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати "економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).

У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив Ясухіро Накасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.

У жовтні 1983 р. через винесення судового вироку Какуею Танаці почалася урядова криза, в результаті якої довелося розпустити нижню палату парламенту. На грудневих виборах того ж року ЛДП втратила 36 місць, а тому змушена була шукати союзників серед незалежних депутатів. Ясухіро Накасоне залишився на посту прем'єр-міністра до осені 1987 р.

У результаті досягнутої угоди між п'ятьма найбільшими фракціями всередині ЛДП, 6 листопада 1987 р. створено урядовий кабінет Нобору Такесіти (1924— 2000). Оголосивши про намір продовжити започаткований Накасоне курс на реформи, Такесіта водночас заявив про бажання переглянути державну політику в земельному питанні, оскільки шалене зростання цін на землю почало загрожувати економічному розвитку країни. Зменшення одних і повне скасування інших податків позитивно вплинуло на японську економіку. Успішна зовнішньоекономічна політика призвела до того, що в кінці 80-х рр. на Японію припадала третина усього торгового дефіциту США.

Політична боротьба та економічний розвиток 90-х рр.

У січні 1989 р. помер імператор Хірохіто, який правив країною з 1926 р., і для багатьох людей старшого покоління асоціювався із традиційним укладом життя. Новий імператор Акіхіто (1933 р.н.), що обрав гаслом свого правління "Хейсей" ("Досягнення загального миру"), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому невдовзі став справжнім символом нової Японії.

На початку квітня 1989 р., виконуючи рішення партії, Нобору Такесіта пішов у відставку. Скандал, який розгортався навколо маклерської кампанії "Рі-круто Космос Корпорейшн", виявив, що в спекуляції акціями були замішані члени урядового кабінету. Хоча сам Такесіта й був поза підозрою, відчуваючи моральну відповідальність за своїх підлеглих, він залишив прем'єрське крісло.

Через запеклі партійні суперечки всередині ЛДП новий кабінет було сформовано лише на початку червня 1989 р. Його прем'єр-міністром став Сосуке Уно (1922—1998), порівняно маловідомий політик, поет і художник, компромісна кандидатура, що не мала широкої парламентської підтримки. Усупереч політичній традиції, на час призначення на посаду Сосуке Уно не був лідером правлячої партії. Оскільки новий прем'єр не мав стосунку до жодних фінансових махінацій, преса, яка вела з правлячою ЛДП справжню війну, почала розкручувати історію про аморальну поведінку Уно. Було оприлюднено історію п'ятимісячного зв'язку Сосуке Уно з гейшею. Хоча ця історія трапилася ще в 1985—1986 рр., коли Уно не претендував на прем'єрське крісло, громадська думка почала схилятися в бік його опонентів. Особливо гостро нападали на прем'єра феміністичні організації після того, як у пресі з'явилися зізнання жінок про жорстоке поводження з ними, яке дозволяв собі Сосуке Уно.

На парламентських виборах у липні 1989 р. ЛДП зазнала поразки, отримавши лише 27% голосів. Обравши своїм лідером яскраву жінку-викладача Татако Дої, опозиційна Соціалістична партія вдало зіграла на підігрітих "справою Уно" феміністських настроях. Хоча соціалісти отримали 35% голосів, сформувати уряд їм не вдалося. ЛДП уклала угоду з дрібнішими парламентськими фракціями ліберального скерування і в серпні 1989 р. знову сформувала уряд.

Лідером коаліційного уряду став колишній міністр освіти Тосіко Кайфу (1931 р.н.). Його правління (1989—1991) позначилося дальшим загостренням кризи всередині ЛДП, з якої почали виходити дрібні групи та фракції. Головною причиною суперечок стало обговорення проекту нового виборчого закону. У лютому 1990 р. ЛДП відновила свої позиції, повернувши собі в результаті парламентських виборів домінування в нижній палаті парламенту. Останнім прем'єр-міністром періоду безперервного правління ЛДП у жовтні 1991 р. став Кіїті Міядзава (1919 р.н.). Під час його керівництва (1991—1993) імідж ліберальних демократів дещо покращився.

Безперервний 38-річний період правління ЛДП було перервано в липні 1993 р. після створення коаліційного уряду на чолі з представником родовитої аристократії Моріхіро Хосокавою (1938 р.н.), якого висунула на цей пост Нова японська партія. Татако Дої стала спікером нижньої палати парламенту. У червні 1994 р. ліберальні демократи і соціалісти досягли угоди про створення коаліції, результатом якої стало формування уряду, очоленого лідером соціалістів Томіїті Муроямою (1924 р.н.). До складу уряду ввійшло 5 представників Соціалістичної партії. Мурояма заявив, що продовжуватиме політичний курс ліберальних демократів:. Однак спинити економічну рецесію йому не вдалося.

У 90-х рр. темпи приросту японського ВНП сповільнилися. Країна перебувала на вершині свого економічного зростання, але через перенапруження всіх сфер господарства її становище не було надто стійким. Протягом 1992—1996 рр. ВНП Японії зріс лише на 6%, притому, що протягом аналогічного періоду ВНП США збільшився на 22%. Уряд намагався покращити ситуацію великими фінансовими вливаннями в приватний сектор економіки. Значну проблему для Японії створювали молоді "азійські тигри" — Південна Корея, Тайвань, а почасти — Малайзія та Таїланд, які зуміли в 90-х рр. налагодити виробництво тих товарів, які забезпечували японцям економічну експансію на чужі ринки з середини 70-х по кінець 80-х рр. Налагодивши виготовлення дешевших від японських телевізорів, комп'ютерів та автомобілів, "азійські тигри" перебрали на себе значну частину прибутків, що раніше належали підприємцям Японії. У цій ситуації японській промисловості довелося переорієнтовуватися на продукцію новітніх технологій: оптично-волоконні засоби зв'язку, комп'ютерні чіпи з надвеликою пам'яттю, рідкокристалічні монітори, біотехнологічні розробки тощо.

На початку 1996 р. уряд знову очолив представник ЛДП Рютарю Хасімото (1937 р.н.). Він оголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення числа та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою впорядкування фінансово-кредитної сфери уряд провів кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях. Було виявлено суттєві порушення, особливо на фондовому ринку.

Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку, Японія залишалася однією з найпотужніших у світі держав. Це засвідчував велетенський валютний запас країни, що в середині 1997 р. складав 217,8 млрд. доларів і був найбільшим у світі. На початку листопада 1997 р. Японію, разом з іншими розвиненими

країнами Швденно-Східної Азії, вразила гостра фінансова криза. Через обвал курсу акцій припинила свою роботу Токійська фондова біржа, збанкрутувало багато фінансових компаній та банків. Уряд Рютарю Хасімото не зміг подолати параліч фінансової системи країні і влітку

1998 р. пішов у відставку. Новим прем'єр-міністром став колишній міністрзакордонних справ Кейдзо Обучі (1937—2000). Його прихід до влади збігся іззавершенням регіональної кризи, щопозитивно вплинуло на відновленнядовіри населення до уряду. На початок

1999 р., не вдаючись до великих зовнішніх позик, Японія своїми силами ліквідувала наслідки фінансової кризи, хочабанкрутства окремих підприємств відбувалися й пізніше. Через закриття кільканадцяти тисяч компаній в 1999 р. безробіття сягнуло рекордного для Японіїпоказника 4,3% працездатного населення. Надто багато працюючи над економічними проблемами, Кейдзо Обучіраптово впав у кому і помер від висна-

Унаслідок парламентських виборів 2000 р. ЛДП створила найбільшу фракцію в нижній палаті парламенту (233 із 480 мандатів). Утворивши коаліцію із Консервативною партією та партією "Комейто", ліберали створили уряд, який очолив Іосіро Морі (1937 р.н.). Новий прем'єр запропонував програму широких структурних реформ, які б мали оздоровити економіку країни, однак реалізувати їх не встиг. Після заледве року правління, в квітні 2001 р. кабінет Іосіро Морі в повному складі пішов у відставку. Новий уряд сформував лідер ЛДП Дзюнітіро Коїдзумі (1942 р.н.).

За показниками економічного та науково-технічного потенціалу, фінансовими можливостями та рівнем соціального розвитку сучасна Японія, без сумніву, належить до чільних держав світу. Японська частка світового ВНП складає 15%, що виводить країну на друге місце в світі (після США) за цим показником. Повоєнна Японія зуміла вдало синтезувати кращі сторони західної вільноринкової моделі економічного розвитку та ліберальної демократії із традиційними цінностями власного суспільства. Отримана внаслідок цього "японська модель" розвитку слугує взірцем для цілої низки країн Швденно-Східної Азії.

КОРЕЯ

• Поділ Кореї та його наслідки

• Корейська війна

• Республіка Корея

• Корейська Народно-Демократична Республіка

Поділ Кореї та його наслідки

Розглядаючи корейське питання на Каїрській (1943 р.) та Потсдамській (1945 р.) конференціях союзники за антигітлерівською коаліцією підтвердили намір, звільнивши Корейський півострів від японців, сприяти створенню єдиної незалежної Кореї. Для роззброєння японських військ країну було розділено вздовж 38-ї паралелі, яка визначала розмежування зон дій радянських та англо-американських військ. Південну частину площею 99 тис. кв. км з населенням 20 млн. осіб зайняли війська США, а північну — площею 121 тис. кв. км з 10 млн. мешканців — армія СРСР. У північній частині півострова було розташовано більшість збудованих японцями підприємств, проте на півдні зосереджувалася головна частина придатних до обробітку земель країни. Поділ країни на зони окупації був підтверджений актом про капітуляцію імператорської Японії від 2 вересня 1945 р. Під патронатом ООН розпочалися переговори про об'єднання країни, але завершилися вони безрезультатно. СРСР та США в односторонньому порядку сприяли створенню на півночі та на півдні півострова сепаратних урядів.

У цій ситуації організовані та контрольовані спеціальною комісією ООН вибори до спільних для обох частин країни Установчих зборів відбулися 10 травня 1948 р. лише на півдні Кореї, однак й там вони супроводжувалися численними порушеннями та були бойкотовані лівими партіями. Радянська окупаційна влада не допустила на північ півострова представників ООН, що мали стежити за перебігом виборів .

15 липня 1948 р. проголошено Республіку Корея зі столицею у Сеулі. На чолі уряду, який був визнаний на Заході "єдиним повноважним представником об'єднаної Кореї", став діяч корейського незалежницького руху Лі Син Ман (1875— 1965), що повернувся до країни із еміграції. Керівник еміграційного уряду навчався в університетах Гарварда та Прінстона, захистивши в останньому докторат. Проживши багато років у США, Лі Син Ман став переконаним антикомуністом.

У кінці 1949 р. з півдня Корейського півострова евакуйовано американські війська. Виведення із країни армії США активізувало прокомуністичні сили. Хоча Лі Син Ман заборонив партії комуністичного спрямування, все одно на парламентських виборах в травні 1950 р. майже 60% місць в парламенті вибороли незалежні депутати, що в переважній більшості були опозиційно налаштовані до уряду. Не бажаючи допустити їх до роботи в законодавчому органі країни, президент віддав наказ почати переслідування своїх політичних противників. Частині південнокорейських парламентарів довелося тікати на північ Корейського півострова.

Тим часом на півночі Кореї, за підтримкою радянських окупаційних властей, владу захопив маловідомий у країні колишній капітан радянської армії Кім Ір Сен (1912—1994). Кім Ір Сен ще у дванадцятилітньому віці покинув Корею, переселившись разом із батьками до Китаю. Вступивши у 1931 р. до Комуністичної партії Китаю, він приєднався до партизанського руху. Згодом Кім Ір Сен став одним із організаторів корейського Товариства відродження вітчизни. Під час Другої світової війни майбутній лідер Північної Кореї переселився до СРСР і вступив на радянську військову службу.

Усунувши від влади звинуваченого в зраді місцевого комуністичного лідера Пак Хон Йонга, Кім Ір Сен розпочав політичні репресії проти його прихильників. Провівши одночасно з організованими на півдні ООН виборами власні вибори, Кім Ір Сен 9 вересня 1948 р. оголосив про створення Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР) зі столицею в Сеулі, який на той час контролював уряд Лі Син Мана. До створеного у фактичній столиці країни Пхеньяні уряду порівну ввійшли представники півночі та півдня півострова. У КНДР швидко встановився тоталітарний режим, а створена 1946 р. правляча Трудова партія Кореї (ТПК) стала єдиною партією країни. 12 вересня 1948 р. СРСР встановив дипломатичні відносини із КНДР.

Відкритий виклик проамериканському режимові Південної Кореї швидко призвів до сутичок вздовж демаркаційної лінії. Ще восени 1948 р. на півдні країни почалося інспіроване Кім Ір Сеном комуністичне повстання. У грудні того ж року радянські війська покинули територію Кореї, попередньо передавши велику кількість свого та трофейного японського озброєння корейським комуністам. На півночі півострова створено 250-тисячну армію, значна частина якої мала бойовий досвід, здобутий під час громадянської війни в Китаї (корейці становили близько 20% особового складу сформованих у Маньчжурії сил Мао Цзедуна).

Розвиток міжнародної ситуації створив у радянського керівництва враження про початок загального відступу західного світу. Пасивна позиція СІЛА в берлінській кризі, відсутність реакції на встановлення комуністичних режимів у Чехословаччині та Китаї схиляли комуністичний режим Північної Кореї, що діяв у порозумінні з Москвою, до військового вирішення корейського питання. Сполучені Штати скоротили на той час свої збройні сили з 8,2 млн. солдатів до заледве 670 тис, а в безпосередній близькості від корейських кордонів у Японії стаціонувало лише 36 тис. солдатів США. Південнокорейська армія налічувала 98 тис. солдатів й майже зовсім не мала авіації, танків та важкої артилерії.

Корейська війна

Режим Кім Ір Сена зосередив на 38-й паралелі 223-тисячну армію з 120 танками і 180 літаками. 25 червня 1950 р. без оголошення війни армія Північної Кореї вторглася на територію свого південного сусіда. Уже на третій день боїв війська комуністів захопили Сеул, а ще через певний час — до 90% території країни. Нездатна чинити організований та ефективний опір південнокорейська армія безладно відступала. Лі Син Ман звернувся до ООН зі скаргою на здійснену КНДР агресію. Скориставшись відсутністю на засіданнях Ради безпеки представника СРСР, який бойкотував роботу Ради через невизнання організацією повноважень представника комуністичного Китаю, Сполученим Штатам вдалося затвердити рішення про надання урядові Лі Син Мана військової допомоги. ООН визнала Північну Корею агресором. До Кореї вислано контингент, що складався із солдатів 17 країн під загальним командуванням генерала Д. Макартура. Негайна висадка десанту, сформованого переважно з американських солдатів, в порту Пусан врятувала Південну Корею від поразки, проте вже в перших боях комуністам вдалося розгромити цілу дивізію армії США, причому її командир Уїльям Ф. Дін потрапив у полон. Фронт стабілізувався навколо Пусану, де південнокорейські та американські війська утримували невеличкий плацдарм.

У середині вересня 1950 р. американці провели масовану десантну операцію в районі Інчхона глибоко в тилу військ Кім Ір Сена, розпочавши водночас контрнаступ з пусанського плацдарму. 15—16 вересня 1950 р. в Інчхоні висадилося 45 тис. американських солдатів і офіцерів. Оточивши таким чином північнокорейську

армію, що значною мірою вже позбулася своїх бойових якостей через заміну солдатів з півночі півострова насильно мобілізованими мешканцями півдня, американці отримали блискучу перемогу. Війська Кім Ір Сена втратили майже 200 тис. осіб убитими і 135 тис. полоненими. 26 вересня американські сили звільнили Сеул.

Не очікуючи на дозвіл ООН, ЗО вересня 1950 р. американські війська перетнули демаркаційну лінію по 38-й паралелі й розпочали бої на території КНДР. Раптовим ударом парашутного десанта 20 жовтня було захоплено Пхеньян. Кім Ір Сен устиг евакуюватися у важкодоступний район на китайському кордоні, перед втечею надіславши Д. Макартуру ультиматум з вимогами безумовної капітуляції. Після того, як 21 жовтня 1950 р. 7-й полк 6-ї дивізії південнокорейської армії вийшов на кордон з Китаєм по річці Ялу, КНДР формально перестала існувати.

На розгром армії корейських комуністів різко відреагував Китай. Зробивши кілька туманних попереджень, 25 жовтня 1950 р. китайська армія під командуванням героя громадянської війни Пен Дехуая, загальною кількістю понад півмільйона чоловік, перейшла кордон і вступила в бій з військами СІЛА. З огляду на надзвичайну чисельну перевагу противника, сили ООН змушені були відступати. У багатьох місцевостях оточеним американським підрозділами довелося евакуюватися морем. Здійснена американцями в листопаді 1950 р. спроба контратакувати китайців завершилася повним фіаско, й наступ комуністичних сил продовжився. 5 грудня 1950 р. впав Пхеньян, а 4 січня 1951 р. комуністи вдруге за час війни захопили Сеул.

Китайське втручання в конфлікт поставило людство на поріг світової війни. Виступаючи перед журналістами 30 листопада 1950 р., президент США Гаррі Трумен оголосив про можливість використання проти агресора ядерної зброї. У відповідь Й. Сталін наказав сконцентрувати на корейському кордоні 5 повністю укомплектованих дивізій. У бойових діях на території Кореї брав участь радянський винищувальний авіакорпус під командуванням відомого українського льотчика-аса Івана Кожедуба. Радянські літаки, що брали участь у боях із американцями, несли північнокорейські опізнавальні знаки. У сухопутних частинах КНДР служили численні радянські радники, а також технічні фахівці. Загалом протягом війни на Корейському півострові на боці КНДР встигли повоювати майже 40 тис. радянських солдатів та офіцерів.

Скориставшись тим, що увага світового співтовариства була прикута до Кореї, 7 жовтня 1950 р. Китай увів свої війська до Тибету й примусив 14-літнього далай-ламу підписати угоду про "добровільне" приєднання гірської країни до КНР.

24 березня 1951 р. Д. Макартур зажадав надання допомоги гоміньданівським військам на Тайвані, аби вони могли висадитися в континентальному Китаї й таким чином відволікти сили китайських комуністів із корейського театру бойових дій. Крім цього, генерал виступав за нанесення ядерних ударів по Маньчжурії, де було зосереджено головний промисловий потенціал Китаю. Публічні виступи генерала, який, застерігаючи перед світовим наступом комунізму, вимагав припинення політики "обмеженої війни", змусили Г. Трумена відправити легендарного переможця японців у відставку..

Після того, як у результаті операції "Райпер" ("Патрач") у середині квітня 1951 р. американцям вдалося відбити Сеул і лінія фронту стабілізувалася приблизно на тому ж місці, звідки рік тому розпочалася війна, обидві сторони конфлікту сіли за стіл мирних переговорів. На пропозицію радянського представника в ООН мирні переговори почалися у липні 1951 р. в Кесонгу, а згодом продовжилися в Панминчжоні. Хоча територіальні проблеми було вирішено досить швидко (лінією розмежування залишалася 38-а паралель), з остаточним укладенням миру зволі-

кали. Проблема полягала у вирішенні долі полонених, яких США не бажали видавати комуністам. США заявили, що майже 50 тис. полонених китайців та корейців не хочуть повертатися додому. Врешті-решт сторони домовилися обмінятися полоненими за посередництвом Індії. 27 липня 1953 р. між Республікою Корея та КНДР підписано перемир'я. Сторони визнавали тимчасовою лінією розмежування 38-у паралель, вздовж якої встановлювалася 4-кілометрова нейтральна смуга. Упродовж усього перебігу переговорів тривали бої, в яких загалом загинуло майже 50% усіх убитих під час збройного конфлікту солдатів.

У результаті війни загинуло 520 тис. мешканців півночі й 415 тис. жителів півдня Кореї, близько 900 тис. китайців, 33,6 тис. американців, близько 3 тис. солдатів та офіцерів із військових контингентів інших країн, що брали участь у війні на боці Південної Кореї. Серед радянських військових, що воювали в Кореї, за офіційними даними, загинуло 315 осіб.

Остаточне мирне врегулювання на Корейському півострові мало відбутися на скликаній у Швейцарії багатосторонній мирній конференції. Однак, всі спроби досягнути домовленності щодо можливого об'єднання Кореї, здійснені на Женевській конференції 26 квітня — 16 червня 1954 р., виявилися безуспішними.

У результаті війни 1950—1953 рр. на Корейському півострові утвердилися два політичні режими. Загострення світової напруженості врятувало Тайвань та Югославію від планованих агресій КНР та СРСР, зблизивши водночас позиції двох світових комуністичних наддержав. Уникнувши загрози використання ядерної зброї, Мао Цзедун утвердився в думці про слабкість Заходу й наявність можливостей провадити агресивну зовнішню політику в регіоні. Водночас військова співпраця часів Корейської війни позитивно вплинула на зміцнення НАТО.

Республіка Корея

Посилаючись на існування потенційної небезпеки нового комуністичного вторгнення, уряд Лі Син Мана встановив у Південній Кореї жорсткий авторитарний режим. Разом із значним обмеженням особистих свобод та волюнтаристськими методами правління, Лі Син Ман вдався до широкої лібералізації економічного життя Республіки Корея. У 1953 р. було прийнято розроблений американськими фахівцями "План Натана", що мав забезпечити країні швидке економічне зростання. З початку 60-х рр. пріоритетним напрямком економічного розвитку Південної Кореї стали ті галузі господарства, які могли виробляти конкурентоздатну на зовнішніх ринках продукцію. Завдяки порівняно дешевій робочій силі та зарубіжним інвестиціям Республіка Корея зуміла завоювати не лише значну частину регіонального ринку, але й ринки в інших частинах світу.

26 квітня 1960 р. Лі Син Ман змушений був піти у відставку під тиском потужних виступів опозиції, незадоволеної авторитарними методами управління країною та фальсифікацією результатів президентських виборів 1960 р. Лі Син Ман виїхав із країни, але народні виступи не припинилися. У цій ситуації, посилаючись на потребу відновлення порядку в країні, 16 травня 1961 р. група військових на чолі з генералом Пак Чон Хі (1917—1979) встановила в країні ще жорсткіший, ніж раніше, політичний режим. Почався тривалий період військового керівництва Південною Кореєю.

Військові запровадили в країні надзвичайний стан, розпустили всі політичні партії та парламент, а також обмежили дію демократичних свобод. Уряд Пак Чон Хі заявив, що влада цивільним буде передана після загальних виборів в 1963 р. У грудні 1962 р. на всенародному референдумі схвалено змінений варіант конститу-

ції. З 1 січня 1963 р. в Південній Кореї знову дозволено діяльність політичних партій. На виборах в жовтні 1963 р. переміг Пак Чон Хі, який згодом був переобраний на пост президента в 1967, 1971, 1972 і 1978 рр. Щоби, приборкати опозиційний рух, у 1972 р. Пак Чон Хі знову запровадив у країні надзвичайний стан.

У кінці 60-х — на початку 70-х рр. Південна Корея розпочала активні заходи в напрямку створення самостійних високотехнологічних наукових розробок у науковомістких галузях промисловості. Уряд контролював та усіляко підтримував заходи, спрямовані на розвиток національної промисловості. Завдяки державній підтримці економіка країни почала швидко зростати. Реальний націо* нальний прибуток в перерахунку на душу населення з 1961 по 1978 рр. збільшився на 240% . Швидке економічне зростання спричинило міграцію жителів Південної Кореї до міст, що почасти зняло напругу в земельному питанні на селі.

Однак вже в кінці 70-х рр. у економіці з'явилися кризові явища. Зростання інфляції та проблеми у деяких галузях економіки спричинили в кінці 70-х рр. нову хвилю антиурядових виступів. У жовтні 1979 р. в Пусані та Масані для розгону маніфестантів довелося навіть застосовувати силу. 27 жовтня 1979 р. під час сварки у президентському кабінеті Пак Чон Хі був вбитий начальником пів-деннокорейської розвідки. Обов'язки керівника держави передано прем'єру, але невдовзі у країні стався наступний військовий переворот.

12 грудня 1979 р. генерал-майор Чон Ду Хван (1931 р.н.), що командував військами державної безпеки, без санкції виконуючого обов'язки президента наказав підпорядкованим йому військам зайняти урядові будинки та заарештувати кількох чільних посадовців та генералів. Насамперед було арештовано командувача сухопутних військ генерала Чон Син Хвана, який мав повноваження стежити за дотриманням режиму воєнного стану. Активним учасником перевороту став генерал Ро Де У, колишній однокурсник Чон Ду Хвана по військовій академії, а крім того однополчанин тю війні у В'єтнамі. Санкції на арешти були отримані заднім числом та під примусом у виконуючого обов'язки президента Цой Гю Ха.

Переворот не вирішив численних проблем країни. У великих містах Кореї тривали виступи студентів, що вимагали демократичних змін. У травні- 1980 р. з особистого наказу Чон Ду Хвана розстріляно студентську опозиційну демонстрацію у Кванджу. Загинули понад 200 демонстрантів. Жорстокими репресіями антиурядові виступи вдалося придушити. Після обрання у серпні 1980 р. Чон Ду Хвана президентом, у січні 1981 р. надзвичайний стан у Південній Кореї скасовано. У квітні 1981 р. Південна Корея прийняла нову конституцію. З метою формування соціальної бази правлячого режиму військові створили Демократичну партію справедливості (ДПС), яка задекларувала повну підтримку політики Чон Ду Хвана. Фактором, який на певний час відвернув увагу населення від внутрішньополітичних проблем, стало знищення радянським винищувачем 1 вересня 1983 р. у районі Сахаліну південнокорейського "Боїнга 747" з пасажирами на борту.

Наступний етап опозиційного руху почався в Кореї 1987 р., після того, як в поліційній дільниці від катувань помер один із затриманих правоохоронцями студентів. Упродовж майже цілого року в Південній Кореї відбувалися демонстрації та антиурядові мітинги. У кінці 1987 р. Чон Ду Хвана на посту президента змінив його близький приятель Ро Де У (1932 р.н.), який переміг на президентських виборах як кандидат від проурядової Демократичної партії справедливості.

Певна лібералізація режиму почалася на початку 1988 р., коли у зв'язку із запланованими у Сеулі Олімпійськими іграми уряд змушений був запровадити загальнообов'язкові демократичні свободи. 25 лютого 1988 р. вступила в дію нова

конституція Республіки Корея. Конституція перерозподілила владні повноваження, посиливши роль парламенту, запровадила всезагальні вибори, оголосила гарантії демократичних свобод. У тому ж році, значною мірою завдяки міжнародному тиску, Ро Де У довелося звільнити частину політв'язнів та дозволити легальну політичну діяльність опозиції. Найвпливовішими партіями в країні, поряд із правлячою Демократичною партією справедливості, стали Демократична партія за возз'єднання та Партія миру і демократії. За результатами виборів 1988 р. саме ці партії поділили більшість з 299 місць національного парламенту. Демократична партія справедливості отримала 124, Демократична партія за возз'єднання — 71 і Партія миру і демократії — 59 мандатів. У січні 1990 р. ДПС. яку очолював сам Ро Де У, саморозпустилася, а з її колишніх членів із залученням представників двох найвпливовіших опозиційних партій створено Демократичну ліберальну партію (ДЛП). У результаті виборів 1990 р. ця партія отримала дві третини всіх місць у парламенті.

Першим цивільним лідером країни за понад 30-річний період став у 1993 р. представник ДЛП Кім Єн Сам (1927 р.н.), який набрав 42% голосів всіх виборців. Новий президент розпочав політику економічної санації Південної Кореї. За звинуваченнями в корупції та фінансових махінаціях позбулися своїх посад понад 3000 чиновників та підприємців. У серпні 1996 р. генералів Чон Ду Хвана та Ро Де У за здійснення військового перевороту 1979 р. та розстріл студентської маніфестації 1980 р. у Кванджу засудили, відповідно, до довічного ув'язнення та 17 років тюрми. У сфері зовнішньої політики Кім Єн Сам розпочав політичний діалог із Північною Кореєю. Ще в 1990 р. налагоджено повномасштабні дипломатичні відносини із СРСР, а в 1995 р. — із КНР.

На початку 1998 р., перемігши на чергових президентських виборах, наступним президентом країни став відомий лідер опозиції та довголітній борець з військовими режимами Кім Де Чжун (1925 р.н.). 72-літній політик упродовж своєї політичної кар'єри неодноразово сидів у тюрмі, після виборів 1971 р., на яких за нього проголосували 5,5 млн. корейців, змушений був емігрувати у СІЛА, а згодом до Японії. У 1973 р. його викрали з Токіо південнокорейські спецслужби та таємно доставили до Сеула. У 1980 р. Кім Де Чжуна було засуджено до смертної кари, яку згодом замінили довічним ув'язненням. Незважаючи на це, вже одним з перших своїх розпоряджень новообраний президент амністував Чон Ду Хвана та Ро Де У. Цей крок мав послужити справі національного примирення.

Безпосередньо перед вступом Кім Де Чжуна на пост президента країну вразила фінансово-економічна криза. Певне вповільнення темпів економічного зростання почалося у Південній Кореї ще в середині 90-х рр. Зорієнтована на зовнішні ринки Корея виявилася дуже вразливою до коливань в міжнародній фінансово-кредитній сфері, хоча наслідки фінансової кризи осені 1997 р. для Південної Кореї були порівняно менш відчутними, аніж для інших країн регіону — Індонезії, Філіппін чи Малайзії. Амбітні плани захоплення нових ринків призвели до невиправдано стрімкого зростання котування акцій окремих підприємств, а ризиковані біржові операції спричинили, зрештою, колосальну фінансову кризу. Упродовж листопада — грудня 1997 р. південнокорейський вон втратив половину своєї вартості, а державний борг країни сягнув 200 млрд. доларів. Збанкрутувало багато підприємств, зросло безробіття. Міжнародний валютний фонд позичив Південній Кореї для стабілізації її фінансово-банківської сфери 57 млрд. доларів. Надана Кореї допомога стала найбільшою одноразовою допомогою у всій історії міжнародних

фінансових інституцій. Незважаючи на значні фінансові вливання, кризові явища у корейській економіці спостерігалися й пізніше. У 2000 р. збанкрутував один з найпотужніших концернів країни — "ДЕУ".

У 2000 р. вдалося досягнути значного поступу в мирних переговорах із Північною Кореєю. Під час зустрічі у Пхеньяні Кім Де Чжун та Кім Чен Ір уклали угоду про відкриття залізничного та автомобільного сполучення між обома частинами півострова, об'єднання розлучених війною 1950—1953 рр. сімей, а також підписали декларацію примирення й про наміри вести роботу в напрямку об'єднання Кореї. Південнокорейські фірми почали здійснювати інвестування промислових підприємств у КНДР.

У 2003 р. президентом Республіки Корея обрано кандидата Демократичної партії нового тисячоліття Ро Му Хена (1946 р.н.), який набрав майже 49% голосів виборців. Новий президент, юрист за освітою та колишній суддя, відомий своїми лівими поглядами й висловлюваннями про бажаність зближення із Північною Кореєю.

Авторитарні політичні режими, що знаходилися при владі в Південній Кореї майже 40 років поряд із негативними наслідками свого існування принесли й деякий позитивний результат. Насамперед це стосувалося створення умов для швидкого економічного реформування господарства країни. Із запровадженням у Цівденній Кореї демократичних норм політичного життя країна отримала додатковий імпульс для пришвидшення господарського розвитку.

Корейська Народно-Демократична Республіка

Північна Корея обрала комуністичну модель економічного та політичного розвитку. До середини 50-х рр. було майже повністю націоналізовано промисловий сектор, а в сільському господарстві колективізовано 3/4 всіх приватних господарств. Упродовж 50—60-х рр. КНДР отримала суттєву економічну допомогу від СРСР, КНР та інших соціалістичних країн. Північна Корея запровадила систему перспективного планування. У 1954—1956 рр. здійснено "трирічку відбудови", згодом реалізовано три семилітні плани економічного розвитку — 1961—1967, 1978—1984, 1987—1993 рр.

Політичний розвиток країни характеризувався зміцненням однопартійної тоталітарної системи. Протягом 1953—1956 рр. Кім Ір Сен почергово ліквідував кілька фракційних груп всередині правлячої партії. Репресій зазнали корейці-вихідці із Китаю, СРСР, а також колишні підпільники, що діяли під час японської окупації на території Корейського півострова. Єдиною групою у партійному керівництві країни, котрій довіряв лідер КНДР, були колишні партизани, з якими разом він колись воював. Згодом було підраховано, що в ході партійних "чисток" 50-х рр. загинуло більше північнокорейських генералів, аніж під час війни 1950—1953 рр. Серед 22 членів першого уряду Північної Кореї 17 осіб були розстріляні або й вбиті без суду та слідства.

Вже в 50-х рр. комуністична Корея почасти свідомо, а почасти через одіозність свого політичного режиму потрапила у зовнішньополітичну ізоляцію. Щоправда, ізоляціоністський зовнішньополітичний курс не виключав продовження гострої конфронтації із Південною Кореєю. Добрі стосунки Пхеньян зберігав лише із країнами соціалістичного блоку. Після початку погіршення радянсько-китайських стосунків в 60-х рр. КНДР підтримала Китай. Однак вже в 1966 р., після початку "культурної революції", Кім Ір Сен заявив, що країна надалі розвиватиметься своїм особливим шляхом. Ідеологічною основою цього незалежного політичного курсу стала теорія "чучхе" (з корейської — "самостійність", "опора на власні сили").

У 1972 р. КНДР прийняла конституцію, яка закріпила теорію "чучхе" в статусі офіційної ідеології. Лідери Північної Кореї твердили, що на початок 70-х рр. у країні вже було збудовано соціалістичне суспільство. Конституція увела пост президента, який зайняв Кім Ір Сен. В 1980 р. напівофіційним спадкоємцем Кім Ір Сена став його син Кім Чен Ір, що призвело до закулісної боротьби за майбутню владу між Кім Чен Іром та його рідним братом Кім Пен Іром. У 1984 р. про Кім Чен Іра як спадкоємця заявлено офіційно.

Характерними рисами суспільного життя Північної Кореї 70—80-х рр. стали культ особи Кім Ір Сена та надзвичайна регламентація всіх сторін життя простих корейців. Безупинне вихваляння "великого вождя" часто набирало карикатурних, з точки зору стороннього спостерігача, форм. Чітко визначений спеціальними правилами щоденний побут мешканців КНДР доповнювався тотальною системою ідеологічного виховання та поширеною практикою взаємного доносительства на "неблагонадійних".

У кінці 80-х — на початку 90-х рр. КНДР почала відчувати суттєві проблеми з продуктами харчування, що почасти було спричинено повенями та засухами, які знищили частину урожаїв, а почасти — винятково неефективним веденням господарства. Після розпаду СРСР єдиним ідеологічно спорідненим союзником Пхеньяна залишився Китай. За оцінками міжнародних гуманітарних організацій, в 1996—

1997 рр. у Північній Кореї голодувало майже 2 млн. осіб, принаймні 500 тис. з якихпомерло. У 1997 р. Японія та Південна Корея надали КНДР гуманітарну допомогупродуктами харчування. Показником ставлення населення Північної Кореї докомуністичного режиму є постійні втечі корейців із КНДР до Південної Кореї, Китаюта Росії. У останні роки із КНДР втекло кілька високопоставлених комуністичнихфункціонерів та військових, серед яких навіть член ЦК та один з чільних партійнихідеологів та авторів теорії "чучхе" Хван Ян Йоп.

Утримуючи одну з найбільших у світі за чисельністю особового складу армій, Північна Корея не полишає ідеї військового об'єднання півострова. Левову частку свого скромного бюджету КНДР витрачає на озброєння. Скандального розголосу набрала історія спорудження комуністами таємних тунелів під прикордонною смугою укріплень на 38-й паралелі, через які, за задумом пхеньянських стратегів, війська КНДР мали непомітно проникнути на територію Республіки Корея. З середини 80-х рр. Пхеньян провадить розробку власної ядерної зброї та ракетоносіїв. У 1994 р., опинившись перед лицем економічного колапсу, корейські комуністи погодилися згорнути свою ядерну програму та демонтувати два недобудовані графітні реактори. В обмін на це США обіцяли профінансувати будівництво двох ядерних реакторів на легкій воді й щорічно постачали у КНДР 500 тис. тонн нафти. Оскільки США не виконали своїх обіцянок, Пхеньян відмовився допускати на свої секретні об'єкти міжнародних спостерігачів і відновив програму ядерних досліджень. 31 серпня 1998 р. КНДР успішно випробувала ракету середньої дальності "Тайно Дон", що здатна вразити будь-яку точку Південної Кореї та Японії. За офіційною версією Пхеньяна, запуск мав на меті вивести на навколоземну орбіту телекомунікаційний супутник.

У 1996—1998 рр. на південь півострова кілька разів намагалися пробратися північнокорейські диверсанти. У сіті південнокорейських рибалок 22 червня

1998 Р. Потрапив військовий підводний човен диверсантів кндр. Не бажаючиздаватися у полон, командир корабля перестріляв свій екіпаж і застрелився сам.

Після смерті 8 липня 1994 р. Кім Ір Сена новим лідером країни став його син — Кім Чен Ір. За офіційною версією, Кім Чен Ір народився у лютому 1942 р. у партизанському таборі корейських комуністів біля гори Пекту, а за неофіційною — роком

раніше на території СРСР, у с. Вятське в 70 км від Хабаровська. Закінчивши військове училище та Пхеньянський університет, Кім Чен Ір служив у особистій охороні батька, згодом у апараті ЦК Трудової партії Кореї, а з 1991 р. — головнокомандувачем збройними силами КНДР.

Після смерті Кім Ір Сена в Північній Кореї оголошено трирічний траур, по закінченню якого Кім Чен Ір запровадив нове літочислення, що веде свій відлік від дня народження колишнього комуністичного лідера (15 квітня 1912 р.). Цей день проголошено Днем Сонця — найбільшим національним святом країни.

Перший крок до порозуміння між двома корейськими державами було зроблено улітку 1971 р. На переговорах товариств Червоного Хреста Північної та Південної Корей обговорено питання пошуку загублених під час поділу країни родичів та можливості їх контактів. Обидві сторони у липні 1972 р. погодилися щодо того, що стратегічною метою обох держав є об'єднання. Висунуті в наступні роки ініціативи створення конфедеративної держави зі збереженням існуючих політичних режимів,

ПОЄТЯІТНПГ'1-1 лт/ч-^Л"- -"

Пам'ятник Кім Ір Сену в Пхеньяні

..,»«» шм ір ьену в Пхеньяні

..,^™л ішлггичних режимів,

поетапного скорочення збройних сил, запровадження вільного пересування громадян обох країн по території всього півострова так і не були реалізовані. Лише-1990 р. КНДР погодилася на перші візити членів колись роз'єднаних родин. Жахлива криза, що вразила економіку Північної Кореї 1997 р., змусила Пхеньян зробити чергову поступку. Комуністи погодилися зняти свою попередню вимогу виведення американських військ із Південної Кореї як умови початку ведення переговорів.

Північна Корея розвивалася цілковито іншим шляхом, аніж південна частина Корейського півострова. Офіційною ідеологією КНДР стала розроблена правлячою партією теорія "чучхе", що полягала в сповідуванні беззастережного державного патріотизму, пропагуванні національної самобутності корейців, крайніх формах обожнювання партійного керівництва та теорії побудови комуністичного суспільства винятково власними силами. Для утримання населення у покорі корейські комуністи створили колосальний апарат насильства та велетенську пропагандистську машину. Сучасна влада Північної Кореї втручається у всі сфери життя людини, постійно нагнітається шпигуноманія. За даними міжнародних гуманітарних організацій, на початок 90-х рр. у Північній Кореї налічувалося 200 тис. політичних в'язнів. Комуністичний режим Північної Кореї створив одну з найгірших антиутопій тоталітарного ґатунку.

КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

• Особливості політичного та економічного розвитку

• Індія

• Пакистан

• Бангладеш

• М'янма (Бірма)

• Індонезія

• Філіппіни

• В'єтнам

• Лаос

• Камбоджа

Особливості політичного та економічного розвитку

На час закінчення Другої світової війни в Південній Азії існувала одна велика британська колонія Індія, а також два гірські пригімалайські королівства — Непал і Бутан. У 1947 р. Великобританія передала владу в Індії представникам місцевого населення, унаслідок чого виникли два британські домініони — Індійський Союз та Пакистан. Роком пізніше, у 1948 р., незалежність зі статусом домініону отримав острів Цейлон, що проголосив державність під назвою Республіка Шрі-Ланка. Після тривалої економічної кризи в результаті національно-патріотичного руху бенгальців, у 1971 р. зі складу Пакистану вийшов Східний Пакистан (Східна Бенгалія), який проголосив незалежність як Республіка Бангладеш. Бутан, котрий мав традиційно міцні стосунки з Індією, в 1947 р. підписав із Делі угоду, згідно з якою перетворився на фактичний протекторат. Бутан зобов'язався координувати свою зовнішню політику із політичним курсом Індії, а також .керуватися у внутрішній політиці порадами індійського уряду.

Друга світова війна стала поштовхом для здобуття незалежності колоніально залежних держав Південно-Східної Азії. У 1946 р. незалежність проголосила колишня колонія СІЛА Філіппіни, 1948 р. —британська колонія Бірма. Унаслідок війни з метрополією (1947—1949 рр.) здобула незалежність Індонезія, а в результаті війни в Індокитаї (1946—1954 рр.) постали незалежні Лаос, Камбоджа, а також дві в'єтнамські держави — Демократична Республіка В'єтнам і Республіка В'єтнам. В'єтнам був об'єднаний лише в 1975 р., після майже двадцятилітньої виснажливої війни між комуністичним режимом Півночі та прозахідним урядом Півдня країни. У 1976 р. проголошено єдину Соціалістичну Республіку В'єтнам. Останньою серед великих країн регіону звільнилася від колоніальної залежності в 1962 р. Малайзія. У 1965 р. з її складу вийшов Сінгапур, що став самостійним містом-державою.

Серед країн регіону порівняно демократичну модель парламентського правління вдалося створити лише Індії та Шрі-Ланці. Пакистан та Бангладеш ось уже півстоліття демонструють політичну нестабільність та економічне відставання. Дехто із дослідників пов'язує таку, особливість розвитку держав Південної Азії із властивими для перших двох країн традиціями індо-буддистської цивілізації, що кардинально відмінні від мусульманських державницьких традицій Пакистану та Бангладеш. Протягом повоєнного часу в Пакистані відбулося три, а в Бангладеш — чотири державні перевороти.

Отримавши незалежність, практично всі країни Південної та Південно-Східної Азії розпочали інтенсивне будівництво державного капіталізму, який, зокрема в Індії, навіть отримав назву "соціалістично орієнтованої" економіки. Однак, на відміну від ортодоксально марксистських урядів Південно-Східної Азії (В'єтнам, Камбоджа, Лаос), які одержавили практично всі сторони господарства, Індія, Шрі-Ланка, Пакистан та Бангладеш зберегли приватнопідприємницький сектор в сільському господарстві, промисловості та сфері послуг. Втручаючись у регулювання економічного життя, держава встановила контроль насамперед над стратегічними галузями: важким машинобудуванням та видобутком сировини. Однак вже в 90-х рр. всім країнам регіону довелося здійснити економічну лібералізацію, обмеживши контроль держави над промисловістю.

У повоєнний період у країнах Південно-Східної Азії виник цікавий феномен симбіозу соціалістичної ідеології з традиційними моральними цінностями буддизму. Більш ортодоксально-марксистський варіант такого поєднання продемонстрували в 60—70-х рр. Лаос та Камбоджа, й дещо ліберальніший — "бірманський соціалізм" був властивий для Бірми. Економічні реформи в напрямку обмеження приватнопідприємницької ініціативи, спроб регулювання вільноринкових відносин та поширення колективної праці прихильники "буддистського соціалізму" намагалися виправдати, апелюючи до традиційних цінностей буддистського суспільства. У В'єтнамі будівництво соціалістичного суспільства відбувалося за китайським маоїстським сценарієм розвитку, що передбачав агресивне втручання держави в економічні справи. Для всіх країн регіону, які намагалися здійснити соціалістичні перетворення, ці експерименти обернулися значними соціальними конфліктами та економічними втратами. Особливо трагічною була доля Камбоджі, де екстремістський комуністичний режим "червоних кхмерів" винищив у 1975-1978 рр. кілька мільйонів своїх співвітчизників.

Окремою групою серед країн Південно-Східної Азії тримаються Індонезія, Філіппіни та Таїланд. Усі ці держави, після низки політичних та економічних катаклізмів, а також сумного досвіду одноосібного авторитарного правління, а подекуди й справжньої диктатури, прийшли до усвідомлення потреби ліберальних економічних реформ, демократичних свобод і моделей парламентського правління. Найбільш успішно у регіоні розвиваються невеликі держави, що йдуть "японським шляхом розвитку" — Тайвань, Сінгапур, Малайзія. За динамічність розвитку та швидке зростання їх економічного та політичного значення в світі ці країни отримали почесну назву "азіатських тигрів".

Країни Південної та Південно-Східної Азії на сучасному етапі змушені вирішувати багато складних проблем політичного та економічного розвитку. Здійснені в минулі десятиліття економічні реформи, що полягали в спробах створити потужні державні сектори економіки, часто призводили лише до розбухання державного апарату та колапсу національних ринків. Болючою проблемою для багатьох урядів є національні й релігійні сепаратистські рухи. Спільною для всіх країн Південної та Південно-Східної Азії проблемою стали наслідки демографічного вибуху в другій половині XX ст. Надзвичайно швидке зростання населення (в повоєнний час населення деяких країн регіону подвоїлося) викликало значні труднощі в забезпеченні людей продуктами харчування, сфері охорони здоров'я та освіти. Навіть в тих країнах, які демонструють нормальні темпи зростання національного ВНП, збільшення кількості населення зводить нанівець усі спроби покращити матеріальний стан громадян та їх щоденний побут.

ІНДІЯ

• Проголошення незалежності

• Внутрішня та зовнішня політика Джавахарлала Неру

• Правління Індіри Ганді

• Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр.

Проголошення незалежності

Після завершення Другої світової війни британці змушені були повернутися до питання про надання незалежності Британській Індії. У червні 1945 р. віце-король Індії Арчібальд Персівал Уейвелл скликав у Сімлі нараду всіх політичних партій країни. На цій нараді досягнуто принципової домовленості про поступову передачу влади в колонії представникам місцевого населення. У результаті проведених на початку 1946 р. загальних виборів до Центрального законодавчого зібрання Індії та провінційних зібрань, перемогли Індійський національний конгрес (ІНК) та Мусульманська ліга.

Політичні зміни відбувалися на тлі економічного спаду, який розпочався в Індії після Другої світової війни. Криза була спричинена закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, а також демобілізацією понад

2 млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних. Через погані врожаї влітку 1945 р. голод охопив частину Бомбейськоїта Мадраської провінцій, Бенгалію, князівства Хайдарабад і Майсур.

До незадоволення важким економічним становищем додалися в листопаді 1945 р. заворушення на політичній основі в Калькутті та Бомбеї, де населення протестувало проти висилки індійських військ до Індонезії та Індокитаю. Великий резонанс викликав судовий процес над солдатами й офіцерами створеної японцями 1942 р. Індійської національної армії. Більшість індійців не вважало звинувачених у державній зраді злочинцями й піддавало сумніву правомочність британського суду.

Вищою точкою національних антиколоніальних виступів у Індії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р. Заворушення почалися на кораблі "Тальвар" ("Меч"). Після того, як матросам видали рис, перемішаний

3 піском, обурені моряки відмовилися виконувати накази офіцерів і висунули докомандування свої вимоги: ліквідувати національну дискримінацію, покращитихарчування й не затримувати демобілізацію. До 19 лютого 1946 р. вимоги "Тальвара"підтримали всі кораблі на рейді Бомбея та 12 берегових об'єктів військово-морськоїбази — загалом 20 кораблів і майже 20 тис. військових моряків. На корабляхспущено британські прапори й піднято прапори ІНК та Мусульманської ліги. Напідтримку вимог військових у Бомбеї відбулося кілька маніфестацій солідарностіцивільного населення.

Про солідарність з моряками Бомбея оголосив крейсер "Хіндустан" у Карачі та кораблі на рейді Мадрасу. Послані проти повсталих солдати-індуси відмовилися стріляти в моряків і перейшли на їх бік. У Бомбеї розпочався загальний страйк. Разом з економічними з'явилися й політичні вимоги: виведення індійських військ з Індонезії та звільнення політичних в'язнів.

На придушення виступів у Бомбеї британці послали сформовані з англійців Ессекський та Лестерський полки. Командував операцією адміра'л Годфрі. У результаті боїв із повстанцями в Бомбеї загинуло понад 250 осіб. Підкорившись заклику

ІНК та Мусульманської ліги, які з самого початку подій займали вичікувальну позицію, 23 лютого 1946 р. військові моряки здалися. Військова база капітулювала з гаслом "Ми здаємося Індії, а не Британії".

У зв'язку із загостренням антибританських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, 19 лютого 1947 р. прем'єр-міністр Великобританії Клемент Етлі виступив із заявою про те, що влада в Індії буде передана представникам місцевого населення не пізніше, ніж у червні 1948 р. Запропонований британцями проект передбачав збереження територіальної єдності колонії, що мала перетворитися на конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств з широкою автономією. Заява британського прем'єра розпалила обстановку, оскільки й ІНК, й Мусульманська ліга зрозуміли, що вихідні умови поділу колонії залежатимуть, значною мірою, від того, хто які території реально контролюватиме.

Індійський національний конгрес в загальних рисах погодився із запропонованим К. Етлі проектом збереження територіальної єдності Індії, але проти виступила Мусульманська ліга, лідер якої А.М. Джинна, остерігаючись "розчинення" мусульман серед чисельно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською лігою в пропорції 40% до 40% при збереженні 20% місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект. 24 серпня 1946 р. без участі представників Мусульманської ліги створено тимчасовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру. До складу уряду ввійшло п'ятеро індусів, троє мусульман (не з Мусульманської ліги) і четверо представників інших релігій.

Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами й індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р. погромами індуїстських кварталів Калькутти, під час яких загинуло понад 1000 осіб. У відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Під час погромів у Бенгалії загинуло понад 6000 індусів.

Прибувши в березні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбет-тен, у червні того ж року опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійський Союз колонії. Передбачалося, що князівства, над якими також припинявся сюзеренітет Великобританії, окремо мали вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково стануть британськими домініонами.

Після оголошення конкретних термінів створення незалежних індуїстської та мусульманської держав розпочалися збройні сутички в районах спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії. На тлі релігійної ворожнечі в країні почалися економічні негаразди, їх спричинили розділ транспортних та іригаційних систем, а також розрив відпрацьованих економічних зв'язків.

Про припинення британського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором з повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М. Джинна. Дж. Неру залишився головою індійського уряду. Індія та Пакистан залишилися в Британській співдружності.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз. На його частку припало майже 90% розвіданих корисних копалин, 90% текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів з виробництва будматеріалів. Разом з тим, після від'єднання Пакистану, в Індії почав відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, у першу чергу хліба. Значні суперечки виникли при розділі авуарів індійських банків та переданого британцями майна. Початково Пакистан отримав лише 200 з 750 млн. рупій, що мали належати йому згідно з поділом фінансової системи колонії. Лише через особисте втручання М. Ганді, який постійно наголошував на необхідності зберегти добрі стосунки з мусульманами, в січні 1948 р. Резервний банк Індії виплатив решту грошей. Індія саботувала передачу Пакистану військового спорядження та зброї, залишених британцями для поділу між домініонами. .

Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман. Правителі 555 князівств на власний розсуд мали вирішити, чи вступати їм у Індійський Союз, чи ввійти до складу Пакистану. Особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки. У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), населення якого складалося на 80% з індусів, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення мешканців, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Не бажаючи розгортання конфлікту, британці порадили Пакистану відмовитися від Джунагаду. Днем пізніше індійські війська зайняли населене переважно індусами князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація в князівстві Джамму і Кашмір. Хоча мусульмани становили 78% його населення, а в Кашмірській долині навіть 94%, махараджа-індус вирішив приєднати князівство до Індії. Ситуація ускладнювалася й тим, що один з чільних керівників Національного конгресу Дж. Неру був вихідцем з Джамму і Кашміра, й питання приналежності цієї території, певною мірою, було питанням особистого престижу. 22 жовтня 1947 р. з території Пакистану до князівства ввійшли 5000 озброєних пуштунів і дарі, які після недовгого опору індуського ополчення зайняли столицю князівства Срінагар. До пакистанських племен приєдналися місцеві поліцейські та військові-мусульмани. Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня 1947 р. угоду про добровільне приєднання князівства до Індійського Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська, а до Срінагару літаками перекинуто індійський десант. Навколо столиці розпочалися бої, а тим часом у північній частині Джамму і Кашміру проголошено провінцію Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. У грудні 1947 р. Рада безпеки ООН запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Індія та Пакистан відмовилися від цієї пропозиції.

Зайнявши Срінагар, індійські війська спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі, однак там ще кілька місяців тривали бої. Угоду про остаточне припинення вогню

в Кашмірі підписано 1 січня 1949 р. У кінцевому результаті за пакистанцями залишилися північно-західні, а за Індією — південно-східні райони Кашміру. 17 листопада 1956 р. скликані індійцями Установчі збори Кашміру прийняли провінційну конституцію, яка оголосила про приєднання штату Джамму і Кашмір до Республіки Індія. Пакистан не визнав цього акту, наполягаючи на проведенні референдуму.

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етноре-лігійному ґрунті, за різними оцінками, загинуло від 500 до 700 тис. осіб, 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів змушені були залишити місця свого проживання. Особливо постраждав Пенджаб, де зупинилася промисловість і не були засіяні поля. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. ЗО січня 1948 р. член "Хінду Махасабха" Натурам Годсе вбив М. Ганді, на якого націоналісти покладали відповідальність за "него-товність" Індії до збройного протистояння з мусульманами.

Внутрішня та зовнішня політика Джавахарлала Неру

Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру (1889—1964), який з 1947 р. обіймав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що набрала чинності 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Республіки Індія. Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. На проведених у кінці 1951 — на початку 1952 рр. перших всезагальних виборах переконливу перемогу отримав Індійський національний конгрес. Дж. Неру залишився на посаді прем'єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада (1884—1963).

Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п'ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. Прийнята ЗО квітня

1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. Щоправда, уряд визначив 17 галузей промисловості, де допускалося існування тільки державних підприємств.

У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п'ятирічку. П'ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства, оскільки в перші роки незалежності країна відчувала серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування. Було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Наступний п'ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми протягом другої п'ятирічки Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни усе ж збільшився на 20%. Розвиток національної промисловості супроводжувався витісненням з ринку зарубіжних фірм. Лише протягом 1947— 1954 рр. у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній.

До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист "недоторканих". Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. Унаслідок масових заворушень 1960 р. у штаті Бомбей, його довелося розділити на два нові штати: Гуджарат і Махараштру, 1963 р. створено штат Нагаленд, а чотирма роками пізніше — Мегхалаю. У 1965 р. після тривалої боротьби сикхи добилися поділу Пенджабу на власне сикхський Пенджаб і населену переважно індусами Хар'яну.

У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила" (санскр. "п'ять заповідей"), що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До цих принципів належали: поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування. З часом Індія стала навіть лідером Руху країн неприєднання, який було започатковано в квітні 1955 р. на Бандунзькій конференції в Індонезії.

Менш успішно складалися стосунки Індії з її найближчими сусідами — Пакистаном та Китаєм. Підписуючи в 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет. Незважаючи на це, китайці згодом висловили претензії на індійську високогірну рівнину Аксай Чін, що лежала на схід від Ладакху в Кашмірі. Ця територія була потрібна КНР для того, щоб збудувати там стратегічну дорогу із Синьцзяну до Тибету. Посилаючись на те, що спірний район є зовсім безлюдним і непридатним до життя, китайці запропонували обміняти Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж. Неру на такий обмін не погодився. Ситуація на китайсько-індійському кордоні особливо ускладнилася після поразки антикитайського повстання 1959 р. у Тибеті, коли далай-лама та майже 20 тис. тибетців емігрували до Індії. Не зважаючи на протести індійців, КНР захопив Аксай Чін і почав там будівництво дороги до Тибету.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра засуджувала дії Індії), індійський уряд вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. Розпочавши в червні 1962 р. наступ у Аксай Чін, індійські війська зіткнулися з неочікувано сильним

опором китайської сторони. Бої в цьому високогірному районі тривали до листопада 1962 р., завершившись, зрештою, навальним наступом китайців. Після розгрому індійських військ, сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних земель індійську територію. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін загальною площею 37,5 тис. км кв.

У політичному житті Індії до кінця 50-х рр. найвпливовішою силою залишався Індійський національний конгрес. Послаблення його позицій почало спостерігатися лише з початку 60-х рр. Унаслідок економічних труднощів та провалів у зовнішній політиці посилилася права опозиція, яку представляла створена 1959 р. партія "Сватантра".

Правління Індіри Ганді

У 1964 р., після смерті Дж. Неру, до влади.прийшов урядовийкабінет, сформований Лалом Бахадуром Шастрі (1904—1966), висуванцем невеликої внутрішньопартійної групи, що отримала від журналістів назву "синдикат". Зважаючи на те, що значна частина "синдикату" складалася із заможних землевласників, новий уряд прийняв низку законів, що були вигідні насамперед виробникам сільськогосподарської продукції. Л.Б. Шастрі видав розпорядження переорієнтувати головні фінансові потоки з інвестування промислових проектів на аграрний сектор. Нова політика мала стимулювати приватне інвестування в сільське господарство, розвиток меліорації та освоєння цілинних земель. Крім цього Індія позичила значні суми за кордоном.

С уперечливі та несподівані рішення урядового кабінету спричинили дезінтег-раційні процеси всередині самого Конгресу. Зі складу ІНК вийшли створені на регіональній основі Бенгальський і Керальський конгреси. Невдалий для Індії конфлікт з Пакистаном у квітні — вересні 1965 р. призвів до ще більшого падіння авторитету Індійського національного конгресу. Одразу ж після підписання в січні 1966 р. за посередництвом СРСР індо-пакис-танської мирної угоди в Ташкенті, прем'єр-міністр Л.Б. Шастрі помер від серцевого нападу. На виборах 1967 р. правляча партія вперше в повоєнній історії втратила частину голосів. У 9 штатах країни ІНК був змушений формувати коаліції з представниками опозиції, причому в Кералі та західній Бенгалії домовлятися довелося із радикальними марксистами.

Індіра 1 анді

Новим прем'єр-міністром країни стала донька Дж. Неру Індіра Ганді (1917—1984), висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л.Б. Шастрі. Усередині Конгресу відбувалася гостра фракційна боротьба. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї (1896-1995), котрий наголошував на необ_: хідності створення в країні вільного ринку на

основі приватного підприємництва й обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, в листопаді 1969 р. противники офіційного курсу вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес". Після цього почалася парламентська криза, оскільки в ІНК лишилося замало для прийняття законів депутатів парламенту.

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості ІНК вдалося'поліпшити свій політичний імідж і на виборах в березні 1971 р. відновити провідне положення у парламенті. Додала авторитету Національному конгресові блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті якої проголошено незалежність Східного Пакистану як Республіки Бангладеш.

Повільне покращення економічного становища на початку 70-х рр. було перерване в 1973 р. енергетичню кризою та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців зі Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. У середині 70-х рр. щоденно на утримання таборів біженців уряд Індії витрачав 3 млн. доларів. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І. Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію та скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. у Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М. Десаї та членами парламенту, які викрили фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмежено діяльність партій, на проведення страйків і вуличних маніфестацій накладено заборону, уведено пресову цензуру. Щоб відвернути увагу населення від політики, уряд І. Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Крім економічних заходів, уряд наполягав на законодавчому обмеженні народжуваності.

Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді довелося скасувати надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На виборах впевнену перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна"), лідер якої М. Десаї сформував новий уряд. Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. У 1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії Індійський національний конгрес Індіри (ІНК (І)).

Політична коаліція 5 партій, на основі якої сформовано уряд М. Десаї, виявилася нетривкою. Ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила впровадити ефективні заходи з оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М. Десаї довелося піти у відставку. На посаді прем'єр-міністра коаліційного уряду 1979 р. його змінив Чаран Сінгх (1902—1987). Через загострення економічної та політичної кризи "Джаната" змушена була призначити нові вибори.

На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. ІНК (І) отримав дві третини голосів виборців, й І. Ганді знову повернулася в прем'єрське крісло. Останній період її правління (1980— 1984) був позначений постійними етно-релігійними конфліктами. У 1980—1981 рр. відбулися заворушення на етнічному ґрунті та зіткнення між індусами та мусуль-

манами в штаті Джамму і Кашмір, а також між бенгальськими емігрантами та населенням штату Ассам, де були розташовані табори біженців. У Західній Бенгалії з'явилися настрої об'єднання з Республікою Бангладеш.

Найбільшу проблему індійського уряду в першій половині 80-х рр. становив сепаратистський рух у Пенджабі. Цей штат заселено сикхами, войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди партії "Акалі Дал" на початку 80-х рр. вдалося створити потужний народний рух. Уряд І. Ганді запропонував сикхам автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави Халістан. Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих терактів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи створили штаб-квартиру свого руху в найбільшій святині своєї релігії — Золотому храмі в Амрітсарі. На території храмового комплексу облаштовано справжню військову базу, а водночас пропагандистський центр, який проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І. Ганді віддала наказ силою вибити сикхів з Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою, який тривав з 3 по 6 червня 1984 р., майже всі оборонці Золотого храму загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарнаїлом Сінгхом Бхіндравале (1947—1984). Бій на території найбільшої релігійної святині викликав шалене обурення сикхів, оскільки згідно з канонами їх релігії перебування на території Золотого храму несикхів було суворо заборонено.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало незадоволення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й перебувала на індійській службі. 31 жовтня 1984 р. два особисті охоронці-сикхи прем'єр-міністра Індії І. Ганді розстріляли її під час прогулянки. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько ЗО тис. сикхів.

Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр.

На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття до І. Ганді Індійський національний конгрес Індіри отримав переважаючу більшість мандатів (401 місце), а прем'єром був обраний син покійної — Раджив Ганді (1944—1991). Опозиція зуміла провести до парламенту лише 44 депутатів від 5 партій. Політичний курс Р. Ганді значною мірою був відходом від утверджених його матір'ю канонів. І. Ганді централізувала в своїх руках і персоніфікувала владу, а Р. Ганді одразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією та прислухатися до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібералізацію державного планування й обмежив втручання держави в сферу приватного підприємництва. У західній журналістиці Р. Ганді, який постійно наголошував на пріоритеті розв'язання економічних проблем, набув іміджу технократа. Великого розголосу набрала оголошена Р. Ганді кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників.

Бажаючи врегулювати етно-релігійні конфлікти, Р. Ганді пішов на підписання угод з більшістю сепаратистських рухів країни. Зробивши певні поступки сикхам у галузі місцевого адміністрування, Р. Ганді підписав у липні 1985 р. угоду з наступником убитого в Амрітсарі лідера "Акалі Дал" Чараном Сінгхом Лонгова-

лом, згідно з якою сикхи зобов'язалися припинити терористичні акти. У серпні того ж року частково було задоволено вимоги войовничої групи "Ассам Гана Парішад", що вимагала обмеження виборчих прав бенгальських біженців у Ассамі. У червні 1986 р. досягнуто домовленостей з Національним фронтом Мізо й створено окремий штат Мізорам. Упродовж 1987 р. уряд здійснив низку заходів для виділення зон розселення незадоволених існуючим адміністративним поділом національних та релігійних груп в окремо адміністровані території.

Раджив Ганді

Період успішної внутрішньої та зовнішньої політики уряду Р. Ганді закінчився в середині 1987 р., після того, як Індія втрутилася в національний конфлікт на Шрі-Ланці. З 1983 р. на цьому острові тривала збройна боротьба 3-мільйонної тамільської меншини проти сингалезької більшості. Оскільки на півдні Індії мешкало близько 50 мільйонів тамілів, які могли б виступити проти центрального уряду у випадку створення на Шрі-Ланці незалежної тамільської держави,

Р. Ганді вирішив послати на допомогу сингалезцям 50-тисячний індійський військовий контингент. Розширення бойових дій на Шрі-Ланці призвело до зростання тамільської еміграції до Індії, і своєї чергою, антитамільських заворушень у штаті Орісса, де були розташовані біженці. Використання армії для придушення закордонного партизанського руху викликало широкі протести серед індійських тамілів. У січні 1988 р. уряд змушений був арештувати лідерів тамільської партії "Дравіда Мунетра Каджаган". Звинувачений тамілами в зраді національних інтересів, Р. Ганді був убитий унаслідок терористичного акту, вже після його відставки з поста прем'єра. Під час урочистостей 21 травня 1991 р. жінка, що підійшла вручити букет колишньому керівникові уряду, підірвала закріплений на своєму тілі заряд вибухівки, і Р. Ганді, як і його мати, загинув.

На загальноіндійській політичній арені в грудні 1987 р. оформилася коаліція чотирьох найбільших політичних партій, які виступили з критикою економічного курсу уряду. У березні 1988 р. ця коаліція організувала загальний страйк у Західній Бенгалії та Кералі. Мешканці Біхару та Андхра-Прадеша на спроби поліції навести порядок відповіли масовими заворушеннями.

Незадоволення погіршенням ситуації в країні призвело до поразки ІНК (І) на виборах до парламенту в листопаді 1989 р. Конгрес зумів отримати лише 193 мандати. Новий коаліційний уряд очолив Вішваната Пратар Сінгх (1931 р.н.). Уряд В.П. Сінгха спирався на коаліцію, створену партіями "Джаната Дал", "Бхаратія Джаната" та двома комуністичними. Почався період нестійких коаліції та частої зміни урядів. У листопаді 1990 р., після того, як- із коаліції вийшла "Бхаратія Джаната", уряд змушений був піти у відставку. У кріслі прем'єра почергово змінилися Чандра Шекхар (1927 р.н.), а з червня 1991 р. — Нарасім Рао (1921 р.н.).

На 1991 р. економіка Індії була на межі повного колапсу через кризу в зовнішній торгівлі та припинення податкових надходжень до бюджету. Уряд Нарасіма Рао вдався до надзвичайних заходів у економіці, здійснив суттєву девальвацію рупії, провів низку скандальних розслідувань біржових спекуляцій та зловживань державних службовців. Загалом на 1992 р. економічну ситуацію вдалося стабілізувати, значною мірою завдяки великим фінансовим позикам за кордоном.

Як реакція на регіональні сепаратистські рухи, з початку 90-х рр. у Індії почала набувати щораз більшої сили ультранаціоналістична паніндуїстська партія "Бхаратія Джаната", лідером якої був колишній міністр закордонних справ в уряді М. Десаї Атал Бехарі Ваджпаї (1924 р.н.). Метою своєї діяльності ця партія визначала створення винятково індуїстської держави. Однією з форм діяльності паніндуїстів було руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь. У грудні 1992 р., розбурханий демонстрацією по телебаченню історичного серіалу, присвяченого доісламській історії Індії, натовп фанатиків зруйнував мечеть у місті Айодх'я (Уттар-Прадеш). З цього приводу уряди 53 мусульманських країн, об'єднаних в організації Ісламська конференція, заявили Індії рішучий протест. У січні 1993 р. мусульманський погром відбувся в Бомбеї. Бажаючи помститися за 500 мусульманських жертв цього погрому, ісламські радикали в березні того ж року підірвали в Бомбеї кілька бомб, причому загинуло понад 250 індусів.

Спочатку уряд негативно поставився до діяльності "Бхаратія Джаната" та її шовіністичної пропаганди й навіть вдався до репресій. Пізніше, зважаючи на те, що паніндуїстський рух перейшов до цивілізованіших форм політичної боротьби, правляча коаліція змушена була змиритися із поширенням його впливів.

У травні 1996 р. "Бхаратія Джаната" перемогла на виборах, але не змогла сформувати свого уряду. Спробою спинити наближення ультранаціоналістів до влади стало формування в червні 1996 р. коаліційного уряду Додде Деві Говди (1933 р.н.). Уряд виник на основі компромісу 13 партій, що створили Об'єднаний фронт. Звинувативши урядовий кабінет у поступках "Бхаратія Джаната", у квітні 1997 р. з урядової коаліції вийшов ІНК (І). Урядова криза закінчилася черговими виборами, на яких знову впевнено перемогли ультранаціоналісти.

У березні 1998 р. А.Б. Ваджпаї став прем'єр-міністром країни. Новий уряд узяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії на світову наддержаву. У зовнішній політиці загострилися стосунки Індії з Пакистаном. У травні 1998 р. Індія, а через кілька днів і Пакистан, демонстративно провели, випробовування власної ядерної зброї. Світове співтовариство досить мляво зреагувало на ці події. Було оголошено про накладення на Індію та Пакистан торгових санкцій, але невдовзі їх скасували. За висловом А.Б. Ваджпаї, "ніхто не може ігнорувати понад 300-мільйонний ринок потенційних покупців західних товарів, особливо коли вони живуть у країні з понад мільярдним населенням".

Індо-пакистанський конфлікт загострився, коли на початку літа 1999 р. на територію індійського Кашміру проникли загони мусульманських бойовиків. З великими труднощами, використовуючи авіацію та важку техніку, індійцям вдалося розсіяти нападників. Сили ППО Індії та Пакистану збили по одному військовому літакові протилежної сторони. Бої в Кашмірі припинилися в серпні 1999 р., й хоча обидві сторони заявили про нормалізацію міждержавних стосунків, у наступні роки відносини між Індією та Пакистаном постійно були напруженими. У 2002 р. у Кашмірі знову відбулися прикордонні сутички.

Індійський приватний сектор у кінці 80-х рр. не розвивався належним чином через

виробничих й торгових квот. Намагаючись зберегти робочі місця, уряд підтримува в неефективне застаріле виробництво, що в кінцевому результаті гальмувало розвиток національної економіки. На звільнення з роботи понад 100 робітників підприємцям доводилося отримувати спеціальний дозвіл від уряду. Держава зберігала квоти на випуск певних видів продукції за дрібними під-

пщєметшмк, але такі "тепличні" умовинайчастіше призводили до неконкуренто-здатності вироблених товарів. Підприємці мали обмежений доступ до іноземної валюти.Зарегульована економіка не витримувалаконкуренції з сусідніми, більш динамічнимив господарчому плані державами. У середині80-х рр. Індія вперше вдалася до грошовихАтал Бехарі Ваджпаї позик за кордоном, а на початку 90-х рр.

у країні майже не залишилося валюти, й уряду довелося звернутися по фінансову допомогу до МВФ.

Отримавши позику від МВФ, Індія виконала рекомендовані їй для оздоровлення економіки скорочення бюджетних видатків. Країна порівняно легко пережила фінансову кризу, а у 1992—1993 рр. навіть збільшила свій ВВП на 4%. Економічна криза початку 90-х рр. була використана як привід до роздержавлення частини неефективно діючих промислових підприємств. Приватний сектор з'явився в електроенергетиці, нафтовидобувній та важкій промисловості, авіатранспортній сфері та галузі телекомунікацій. Уряд скоротив ставки тарифного податку та прибутковий податок, скасував акцизні збори. Девальвована в 1991 р. на 24% рупія стала конвертованою. Однією з проблем сучасної Індії є нерівномірність її економічного розвитку. Багаті на корисні копалини та кваліфіковану робочу силу штати (Махараштра, Карнатак, Гуджарат, Раджастан) розвиваються значно краще, ніж інші частини країни. Вони отримують левову частку всіх закордонних інвестицій. У 1994 р. Гуджарат отримав 520 млрд. рупій інвестицій, тимчасом коли у три з половиною рази чисельніший за населенням Уттар-Прадеш — лише 224 млрд. рупій.

Індія поволі опановує світовий ринок складного машинобудування та електронних технологій. Місто Бангалор є одним з найвідоміших у світі центрів з виробництва програмного забезпечення. Не гірші за якістю індійські комп'ютерні програми в кільканадцять разів дешевші від їх європейських аналогів. Індійські програмісти працюють за контрактами в багатьох розвинених країнах світу.

Незважаючи на енергійні зусилля, спрямовані на реорганізацію економіки, Індія залишається серед країн з невисоким показником прибутку на душу населення. У середині 90-х рр. ВВП у перерахунку на душу населення складав 310 доларів на рік. Лише 2,3% індійців мають річний прибуток на сім'ю понад 2000 доларів. За даними Всесвітнього банку реконструкції та розвитку, на Індію зараз припадає 63% всіх найбідніших людей планети.

ПАКИСТАН

• Внутрішня та зовнішня політика 50-х рр.

• Правління військових

• Економічні реформи Зульфікара Алі Бхутто

• Диктатура Зія-уль-Хака

• Економічні реформи та політична боротьба 90-х рр.

Внутрішня та зовнішня політика 50-х рр.

Про створення Пакистану оголошено 14 серпня 1947 р. Географічно країна була розділена територією Індії на дві частини. До складу Західного Пакистану увійшли Белуджистан, Панджаб, Сінд та Північно-Західна прикордонна провінція, а Східного — Східна Бенгалія та північно-східна частина Ассаму. Столицею нової мусульманської держави стало місто Карачі.

Лідер Мусульманської ліги А.М. Джинна, за яким у серпні 1947 р. офіційно було закріплено титул "каїд-і-азама" (великого вождя), обійняв пост генерал-губернатора країни, водночас очоливши Установчі збори. Першим прем'єром став "каід-і-міллат" (вождь нації) Ліакат Алі Хан (1895—1951). Країна залишилася британським домініоном. Після того, як 11 вересня 1948 р. А.М. Джинна несподівано помер, генерал-губернатором країни було обрано бенгальця Ходжу Назімуддіна (1894—1964).

Пакистан, який здобув статус домініону водночас із Індійським союзом, опинився в порівняно важчому економічному та політичному становищі, ніж його східний сусід. Зосереджена на території Пакистану промисловість була переважно обробною, причому, зорієнтованою на індійську сировину. У країні бракувало національного капіталу, а банківська система була розвинута дуже слабо. Під час поділу колективного надбання колоніальних часів, Індія саботувала попередньо досягнуту угоду про передачу пакистанцям належної їм частини резервного фінансового фонду. Низьким був загальноосвітній рівень населення. Лише 13% мешканців Пакистану вміли писати та читати. Запропонована урядом як державна мова урду була рідною лише для 3,3 млн. з 82 млн. мешканців країни. Територія Пакистану складалася з двох великих частин, які розділяло 1600 км індійської території. Додаткову проблему створював багатонаціональний склад держави, що особливо відчувалося в населеному бенгальцями 30-мільйонному Східному Пакистані (Східній Бенгалії), де постійно лунали претензії щодо дискримінації місцевого населення та непропорційного фінансування програм державного розвитку для двох частин країни. Незадоволення національною політикою

уряду виявлялося і в західнопакистанських провінціях. Намагаючись погасити сепаратистські настрої, уряд у 1955 р. здійснив адміністративну реформу, ліквідувавши автономію Сінду, Белуджистану, Панджабу та Північно-Західної прикордонної провінції, які було об'єднано в єдину провінцію Західний Пакистан.

Складною проблемою було розміщення та інтеграція понад 6 млн. мусульманських біженців, що покинули Індію. Більшість прибулих складали бідні та некваліфіковані робітники. Своєю чергу, переселення до Індії фахівців-немусульман спричинило кадрові труднощі в багатьох сферах економіки та суспільного життя Пакистану. Уряд в Карачі змушений був запрошувати на роботу британських спеціалістів.

У ході формування політичної системи країни Пакистан зіткнувся з численними проблемами. У країні тривалий час відбувалися дискусії про доцільність запровадження куріальної системи виборів, за якої християни, буддисти, індуїсти та каста "недоторканих" мали б обирати депутатів місцевих органів влади за окремими списками. Вибори до національного парламенту після проголошення незалежності не проводилися в Пакистані аж до 1954 р. Влада була в руках Мусульманської ліги. На виборах, що відбулися 8-12 березня 1954 р., обрано Установчі збори, які мали затвердити конституцію країни. Після запеклої політичної боротьби, що ускладнилася розпуском перших Установчих зборів й введенням у жовтні 1954 р. воєнного стану, лише в кінці лютого 1956 р. Пакистан прийняв конституцію. Згідно з нею 23 березня 1956 р. країна була проголошена незалежною Ісламською Федеративною Республікою Пакистан. Конституція зафіксувала норму, за якою президентом країни міг бути лише мусульманин. Пакистан залишився в складі Британської співдружності.

Проголошення повної незалежності від Великобританії не покращило економічної ситуації країни, а нестійкі уряди, які в 1955-1958 рр. перебували при владі, не змогли запропонувати ефективної програми виходу з кризи. Поряд з тим, з кінця 1956 р. почав набирати силу сформований на основі кількох правих партій Ісламський фронт, що виступав за базовану на канонах догматичного мусульманського віровчення жорстку внутрішню політику.

Зберігаючи добрі стосунки з Великобританією, в середині 50-х рр. Пакистан водночас почав зближення із СІЛА. Цей процес пришвидшила зміна в 1953 р. на посту прем'єра Ходжі Назімуддіна, зорієнтованого на розвиток стосунків з Лондоном, проамерикансько налаштованим Мухаммедом Алі Богра (1909—1963). У травні

1954. р. СІЛА та Пакистан підписали угоду про взаємодопомогу та оборону.У вересні того ж року Пакистан вступив у військовий блок СЕАТО, а у вересні

1955. р. — в Багдадський пакт.

Правління військових

Унаслідок військового перевороту 7 жовтня 1958 р. до влади в Пакистані прийшов генерал Мохаммед Айюб Хан (1907—1974), який вже 27 жовтня оголосив себе президентом країни, змістивши при цьому обраного в 1955 р. Іскандера Мірзу (1899—1969). Новий військовий керівник Пакистану став фактичним диктатором.

Взявши владу, армія розпустила парламент, заборонила партії, запровадила пресову цензуру та військові трибунали. Надзвичайні військові закони в зародку придушили найменшу можливість опозиційної діяльності. Спеціальна комісія розробила нову конституцію країни, яка була прийнята в 1962 р. Після прийняття конституції в країні формально відновлено демократичні-свободи, хоча головні важелі влади й надалі залишалися в руках військових.

У лютому 1960 р. Айюб Хана переобрали на президентський пост. Спробу усунути диктатора від влади парламентським способом зроблено в 1965 р., коли на чергові президентські вибори опозиція висунула як єдиного кандидата сестру "батька нації" А.М. Джинни — Фатіму Джинну. Однак і на цих виборах Айюб Хан переміг.

Незважаючи на недемократичні методи правління та авторитаризм, уряд Айюб Хана зумів добитися суттєвих економічних успіхів. Було проведено помірковану земельну реформу. Держава викупила у 5 тис. поміщиків землю й передала її за символічну плату 74 тис. малоземельних селян та колишніх орендарів. Уряд запровадив програми, спрямовані на збільшення національного експорту. Почалася боротьба з корупцією та зловживаннями службовців. Особливо динамічно в кінці 50-х — на початку 60-х рр. розвивалися електроенергетика, суднобудування та машинобудування. 1 серпня 1960 р. столицю Пакистану перенесено із перенаселеного Карачі в місто Равалпінді на півночі країни. Водночас у 10 км північніше від тимчасової столиці почалося будівництво нової пакистанської столиці — Ісламабада.

Упродовж 1958-1968 рр. ВНП Пакистану зріс на 261%. За той самий період виробіток електроенергії збільшився в 7,4 раза, а цивільний флот країни майже подвоївся. У 1958 р. в Пакистані відкрито одне з найбільших у світі родовищ смарагдів. Однак, усі економічні реформи не змогли зламати традиційного для країни ще з колоніальних часів домінування "21 родини" — найвпливовіших олігархічних груп, які в середині 60-х рр. продовжували контролювати 60% промислового та 80% банківського капіталу Пакистану.

У зовнішній політиці військовий лідер країни продовжив попередню орієнтацію на США та підтвердив участь Пакистану у військових структурах СЕАТО. В середині 60-х рр. становище Пакистану погіршилося через невдалі спроби підтримання антиіндійського повстання в Кашмірі, що врешті-решт призвело до короткотривалої, але повномасштабної війни з Індією.

Війна почалася в квітні 1965 р. в Качі — великій безлюдній болотистій рівнині, що розділяє індійський Гуджарат і пакистанський Сінд. Через незначне економічне значення Качу там не була проведена лінія кордону. Суперечка виникла через близько 2500 кв. км території. Унаслідок запеклих боїв, які в серпні поширилися і на Кашмір, жодна зі сторін не змогла досягти стратегічної переваги, не кажучи вже про повну перемогу. На заклик Ради безпеки ООН бої на індо-пакистанському кордоні припинилися 22 вересня.

За посередництвом СРСР, 10 січня 1966 р. в Ташкенті Пакистан та Індія підписали угоду про відведення військ на вихідні позиції, обмін військовополоненими, виплату відшкодувань за знищене майно та передачу територіальної суперечки в Качі на розгляд міжнародного арбітражу. Проведений згодом в Гаазі арбітраж передав Пакистану 800 кв. км Качу, що становило 30% спірної території. На ґрунті протистояння з Індією Пакистан почав зближуватися з Китаєм. Айюб Хан використав конфлікт для того, аби запровадити 6 вересня 1965 р. воєнний стан, що діяв аж до 1969 р.

У листопаді 1968 р. на 200-тисячному мітингу в Пешаварі студент політехнічного коледжу двічі вистрелив у Айюб Хана під час його виступу. Президент залишився живим і негайно вдався до жорстоких репресій, котрі невдовзі призвели до неочікуваних владою результатів. Звинувативши гамузом всю опозицію в підготовці замаху на своє життя, Айюб Хан наказав арештувати тисячі осіб включно з популярними політиками-лідерами опозиційних партій Зульфікаром Алі Бхутто, що очолював Партію Пакистан-

ського народу (ППП) та Абдул Валі Ханом, який керував Національної народною партією (НПП). З.А. Бхутто був членом уряду, однак в 1966 р. пішов з посади нібито через негаразди зі здоров'ям, але радше через незгоду з політичним курсом президента. Трьома складовими партійної програми ППП стали гасла: "Іслам — наша віра, демократія — наша форма правління, ісламський соціалізм — наша економічна система". А. Валі Хан, що походив із родини відомого ще з міжвоєнних часів лідера пуштунського руху "червоних сорочок" Абдулл Гаффар Хана, також мав високий авторитет серед населення.

Урядові репресії лише погіршили ситуацію. У головних містах країни — Карачі, Лахорі, Лаяпурі, Равалпінді — почалися масові заворушення. Гарячково намагаючись погасити народні протести, уряд запровадив комендантську годину та обмеження зібрань. Почалися сутички демонстрантів з поліцією, з'явилися перші жертви. Це викликало радикалізацію опозиції, і страйкарі протестуючи проти погіршення економічного становища, долучили до своїх економічних вимог і політичні. Страйкували докери, таксисти, лікарі, вчителі й навіть банківські службовці. Майже щоденно відбувалися сутички страйкарів та маніфестантів з армією та поліцією. Опозиція вимагала ліквідації поста президента та прямих парламентських виборів. Після того, як уряд втратив контроль над ЗМІ, протеста-ційний рух зміцнився настільки, що в деяких містах влада на вулицях повністю опинилася в руках демонстрантів.

Під тиском демонстрантів 11 лютого 1969 р. уряд перевів З.А. Вхутто під домашній арешт, після чого його будинок в Ларкані на півночі Сінду перетворився на неофіційний центр опозиційного руху. 15 лютого 1969 р. Айюб Хан змушений був скасувати воєнний стан. Президент, однак, не відмовився від влади, намагаючись створити проурядову коаліцію з представників правлячої Мусульманської ліги та ще семи поміркованих партій. Втім, це об'єднання, що отримало назву Комітет демократичних дій, не мало достатнього авторитету, аби перехопити ініціативу в опозиції. Спроба провести в кінці лютого — на початку березня 1969 р. конференцію круглого столу провалилася.

Увечері 25 березня 1969 р. у радіозверненні до народу Айюб Хан оголосив про свою відставку. Владу було передано головнокомандувачу збройних сил 52-річному генералові Азі Мохаммеду Ях'я Хану (1917—1980). Ях'я Хан закінчив Лахорський університет та військове училище. Під час Другої світової війни воював у Єгипті, Лівії, Сирії, Іраці, Італії та на Криті, закінчивши війну командиром полку. З 1966 р. генерал виконував обов'язки головнокомандувача збройних сил Пакистану.

31 березня 1969 р. Ях'я Хан прийняв присягу президента. Генерал оголосив, що мету своєї діяльності він вбачає в створенні умов для вільних виборів та цивілізованої передачі влади військовими цивільним. Одним з перших розпоряджень нового керівника Пакистану був поділ країни на дві зони (Західний і Східний Пакистан), для кожної з яких передбачено окремий шлях виходу з кризи. Скасовано запроваджений 1955 р. адміністративний поділ, що викликав багато нарікань. Намагаючись погасити народні виступи, новий президент підвищив зарплату, що одразу ж викликало інфляцію та стрімке зростання цін. Проти найодіозніших функціонерів старого режиму порушено кримінальні справи.

Найважливішою політичною реформою стала зміна виборчого законодавства, завдяки чому у виборах, що відбулися в березні 1970 р., взяло участь 56,9 млн. осіб. Проблему неписьменності більшості виборців було вирішено через запровадження бюлетенів із спеціальними символами, кожен з яких позначав якусь партію

або ж конкретного політика. "Авамі Ліг" обрала своїм символом човен, парті З.А. Бхутто — шаблю, НПП — хатинку тощо. Унаслідок парламентських виборі ППП отримала 82 із 300 парламентських мандатів.

Економічні реформи Зульфікара Алі Бхутто

Наступна гостра політична криза вразила Пакистан навесні 1971 р. На тери торії Східного Пакистану, де ще із кінця 40-х рр. існував сепаратистський рух, у березні 1971 р. почалося збройне повстання. Воєнний конфлікт спричинив погіршення економічної ситуації в країні. Акції військового придушення опозиційного руху остаточно вичерпали загальнонаціональну скарбницю. Лише перші 20 днів військової операції проти партизанів у Східній Бенгалії обійшлися урядові майже в 200 млн. доларів. Почався різкий спад ділової активності. Зовнішній борг Пакистану сягнув 4 млрд. доларів. Пакистанському уряду довелося оголосити про припинення виплати своїх закордонних боргів, а згодом, отримавши гуманітарну допомогу для потерпілих від стихійного лиха, третину цієї допомоги повернути як відсотки за кредити. Війна в Бенгалії розірвала внутрішні, а також почасти й міжнародні торгові зв'язки країни. Бунтівний Бангладеш щорічно постачав у Західний Пакистан сировини на 1 млрд. і купував товарів ще на 1,5 млрд. рупій.

З грудня 1971 р. почалася третя індо-пакистанська війна. Унаслідок стрімкого наступу індійських військ у Східному Пакистані, вже 16 грудня захоплено Дакку, після чого пакистанські війська на території Східної Бенгалії капітулювали. Згодом Східний Пакистан проголосив незалежність як Республіка Бангладеш.

На хвилі незадоволення некомпетентністю й безпорадністю військових, котрі не вміли керувати економікою та програли війну з Індією, 20 грудня 1971 р. до влади в Пакистані прийшов уряд ППП, очолений партійним лідером З.А. Бхутто (1928—1979). З.А. Бхутто визнав незалежність Республіки Бангладеш й звільнив з в'язниці лідера бенгальського національно-визвольного руху Муджибура Рахмона, що став першим президентом колишньої провінції. Водночас у Сімлі було досягнуто домовленості з Індією, згідно з якою індійська армія залишала пакистанську територію, а між обома країнами відновлювалися торгівельні та транспортні контакти. З приходом до влади нового уряду покращилися стосунки Пакистану із США. Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Лівія та Іран почали нада-ватити пакистанцям фінансову допомогу.

З січня 1972 р. новий уряд розпочав націоналізацію важкої промисловості, а в березні того ж року — аграрну реформу. Верхня межа приватного землеволодіння була встановлена в розмірі 150 акрів зрошуваної та 300 акрів богарної землі. Викуплена в заможних землевласників земля передавалася селянам безоплатно. З.А. Бхутто добровільно віддав на користь безземельних селян значну частину приватних земельних володінь своєї родини. Щорічно значна частина бюджету виділялася на покращення умов життя в сільській місцевості.

У квітні 1972 р. у Пакистані скасовано воєнний стан, звільнено політв'язнів, знято обмеження на політичну діяльність. Країна вийшла з СЕАТО і Британської співдружності. Тоді ж було прийнято третю конституцію країни, що стала чинною 14 серпня 1973 р. Конституція передбачала парламентську форму правління, федеративний устрій з широкою автономією провінцій та закріплення ісламу як державної релігії. Прем'єр-міністром країни став З.А. Бхутто, а звільнений ним пост президента обійняв Ф.І.Чоудрі (1904—1982).

Спроби економічних реформ уряду З.А. Бхутто зіткнулися з об'єктивними труднощами через світову енергетичну кризу та стихійні лиха, що вразили Пакистан у 1973 і 1975 рр. Унаслідок зростання світових цін на нафту, упродовж 1972— 1976 рр. роздрібні ціни в країні зросли в шість разів. У 1974—1975 роках через масштабні зіткнення на релігійному ґрунті загострилася політична ситуація. Спроби уряду З.А. Бхутто запровадити в Пакистані елементи сучасного соціального захисту клерикальні кола сприйняли як ліву загрозу. Особливо важко складалися стосунки З.А. Бхутто із Національною народною партією А. Валі Хана та ісламістами, представники яких домінували в провінційних урядах Північно-Західної прикордонної провінції та Белуджистану. Так і не знайшовши спільної мови з опозицією, уряд заборонив партію А. Валі Хана, яка була в той час головною опозиційною до режиму силою.

У березні 1977 р. з численними порушеннями проведено парламентські вибори. Опозиційний блок дев'яти партій — Пакистанський національний альянс не визнав оголошеної після виборів перемоги правлячої партії, що підтримувала З.А. Бхутто. Розпочалися вуличні демонстрації та мітинги, під час яких поліцією та військовими було вбито понад 270 осіб.

Диктатура Зія-уль-Хака

Через загострення внутрішньополітичної ситуації, 5 липня 1977 р. військове командування на чолі з начальником штабу сухопутних військ генералом Мохаммедом Зія-уль-Хаком (1924-1988) оголосило про усунення прем'єр-міністра від влади. У країні введено воєнний стан і віддано до суду кількох членів уряду. Новий військовий керівник Пакистану — "мулла в уніформі кольору хакі", як охрестила його західна преса, вдався до політики послідовної ісламізації всіх сторін суспільного життя країни. У Пакистані відновлено покарання у вигляді публічного побиття палицями, відрубання кінцівок, уведено традиційні релігійні податки, в кінці 1979 р. заборонено діяльність усіх політичних партій, за винятком правих консерваторів та релігійно-общинних об'єднань. Звинуваченого в корупції тіа організації вбивств своїх політичних супротивників колишнього прем'єра З.А. Бхутто в квітні 1979 р. за вироком суду повісили. У березні 1981 р. прийнято тимчасовий конституційний указ, згідно з яким легітимізовано владу М. Зія-уль-Хака. У тому ж році створено Федеральну консультативну раду, яка отримала права законотворчої ініціативи. На проведеному в грудні 1984 р. референдумі пакистанці висловилися за продовження політики ісламізації країни.

Після проведення в лютому 1985 р. на безпартійній основі парламентських виборів, у результаті яких обрано прихильних до військового режиму депутатів, ЗО грудня 1985 р. воєнний стан скасовано й відновлено дію конституції, щоправда із значно розширеними повноваженнями президента. У країні сформовано цивільний уряд який очолив Мохаммед Хан Джунеджо (1932—1993). Партії отримали право діяти легально, за умови виконання ними офіційних приписів та спеціальних правил.

Протягом 80-х рр. для Пакистану склалася надзвичайно сприятлива зовнішньополітична ситуація. Через падіння шахського режиму в Ірані та вторгнення радянських військ до Афганістану, Сполучені Штати Америки змушені були зробити ставку в регіоні на Ісламабад як свого головного союзника. Пакистан отримав від СІЛА фінансово-технічну допомогу на понад 3,2 млрд. доларів. Завдяки великим західним інвестиціям та поблажливому ставленню з боку СІЛА, Пакистан у 1987 р.

розпочав роботу над власною ядерною та стратегічною ракетною зброєю. М. Зія-уль-Хак збирався наздогнати в ядерній сфері Індію, яка ще 1974 р. здійснила ядерний вибух, хоча й заперечувала його військовий характер.

Економічні реформи та політична боротьба 90-х рр.

За нез'ясованих донині обставин 17 серпня 1988 р. М. Зія-уль-Хак загинув у авіакатастрофі. На виборах, проведених у листопаді 1988 р., перемогла Пакистанська народна партія, керована Беназір Бхутто (1953 р.н.), донькою З.А. Бхутто. 1 грудня 1988 р. Б. Бхутто зайняла пост прем'єра. Уряд Пакистанської народної партії виступив з амбітною програмою реформування всіх сфер суспільного життя країни. Очолений першою в історії мусульманських країн жінкою уряд Пакистану почав радикальні реформи, які, щоправда, швидко призвели до негативних соціальних наслідків. Внутрішньополітичне становище в країні загострилося настільки, що спочатку армія, а згодом й цілі провінції (Пенджаб, Белуджистан) відмовилися виконувати урядові розпорядження. У серпні 1990 р. уряд Б. Бхутто був змушений піти у відставку.

На парламентських виборах у жовтні 1990 р. переміг Ісламський демократичний альянс. Прем'єром став лідер Пакистанської мусульманської ліги Наваз Шаріф (1949 р.н.). Порівняно короткий період правління в 1990—1993 рр. уряду Н. Шаріфа позначився спробами реалізації програм лібералізації економіки та будівництва ринкового суспільства західного типу. Всі спроби реформ зазнавали критики з боку союзників по альянсу, а крім цього, гострий особистий конфлікт розгорівся між прем'єр-міністром та президентом Ісхак Ханом. 18 квітня 1993 р. президент відправив Н. Шаріфа у відставку, але Верховний суд визнав указ президента неконституційним. Конфлікт між першими особами держави тривав кілька місяців, поки 17 липня 1993 р. військові не усунули від влади обох. Тимчасовий уряд очолив колишній віце-президент Світового банку Моїн Куреші (1930 р.н.), а функції президента покладено на голову сенату.

Після перемоги ППП на чергових виборах у жовтні 1993 р. на три роки до влади повернулася Б. Бхутто (1993— 1996). У листопаді 1993 р. президентом обрано одного з чільних представників ППП Фарука Ахмеда Легарі (1940 р.н.). Правління ППП позначилося подальшим загостренням економічної кризи в країні та суперечками всередині правлячої партії. Звинувативши уряд в некомпетентності, 1996 р. Ф.А. Легарі відправив Б. Бхутто у відставку й призначив новим прем'єром одного з найстаріших політиків країни Мерарджа Халіда.

Беназір Бхутто

Вибори в лютому 1997 р. принесли переконливу перемогу Пакистанській мусульманській лізі, що здобула дві третини місць у парламенті. Після цього прем'єр-міністром країни знову став Н. Шаріф. Він залишався на цьому посту до 1999 р.

Контролюючи парламент, прем'єр насамперед вирішив убезпечитися від президента, який належав до конкуруючої політичної сили. Обмеживши через парламент повноваження президента, Н. Шаріф змусив Ф.А. Легарі у грудні 1997 р. подати у відставку. У тому ж місяці новим президентом обрано колишнього суддю Рафіка Тарара (1929 р.н.).

Н. Шаріф продовжив економічні реформи. Деяке зростання показників господарського розвитку країни в середині 90-х рр. супроводжувалося збільшенням безробіття, посиленням соціальної напруженності та зубожінням значної частини населення Пакистану. Потужну протидію викликали ліберальні пропозиції, що суперечили традиційним цінностям мусульманської культури. Крім цього, слід зважати, що складна й подекуди брудна політична боротьба, яка розгорілася на політичному Олімпі країни в другій половині 90-х рр., сильно вплинула на дискредитацію ідеї парламентського демократичного правління.

У травні 1998 р. у відповідь на демонстративне випробування ядерної зброї в Індії, Пакистан провів аналогічні випробування. США наклали економічні санкції йа обидві країни, однак Пакистан постраждав від цих санкцій значно більше, ніж Індія, оскільки його економіка була слабшою за індійську.

Погіршення стосунків з Індією призвело влітку 1999 р. до короткотривалого, але запеклого збойного конфлікту в Кашмірі. Під тиском США, які погрожували посиленням економічних санкцій, Н. Шаріф наказав відвести підтримувані пакистанським урядом формування кашмірських мусульман зі спірних території. Незадово-лені цим рішенням військові вчинили 12 жовтня 1999 р. безкровний державний переворот. Звинувачений у корупції, зловживанні владою та непотизмі, Н. Шаріф опинився під слідством. У квітні 2000 р. його засудили до пожиттєвого ув'язнення. Керівником держави став генерал Первез Мушарраф (1943 р.н.). Військовий уряд оголосив про наміри боротися з корупцією та зловживаннями чиновництва, а також про те, що стабілізувавши ситуацію в країні, одразу ж передасть владу демократично обраним представникам. Однак, оскільки не було оприлюднено конкретних

термінів демократичних перетворень, Пакистан потрапив у зовнішньополітичну ізоляцію. Дещо покращилося становище Пакистану восени 2001 р., коли готуючись до війни в Афганістані, США довелося заручитися допомогою пакистанського керівництва. П. Мушарраф придушив антиамериканські виступи в країні й оголосив про підтримку воєнної кампанії Сполучених Штатів проти уряду руху "Талібан".

Сучасний Пакистан змушений постійно вирішувати складні соціальні та політичні проблеми. У країні бракує капіталу для налагодження нормального функціонування сфери щоденного побуту, систем освіти та охорони здоров'я. Великі видатки щорічно поглинають армія та виплата зовнішнього боргу. Навіть за офіційною заниженою статистикою близько третини мешканців Пакистану живуть зараз за межею бідності. Сильні антизахідні настрої, які панують в пакистанському суспільстві, не сприяють встановленню партнерських стосунків із розвиненими країнами світу та відлякують потенційних інвесторів.

БАНГЛАДЕШ

• Проголошення незалежності

• Політичний та економічний розвиток 70-х рр.

• Правління Хусейна Мохаммада Ершада

Проголошення незалежності

Східна Бенгалія, що увійшла до складу проголошеного 14 серпня 1947 р. Пакистану як провінція Східний Пакистан, у новоствореній державі опинилася в порівняно гіршій, ніж західна частина країни, ситуації. Незадоволення населення викликали несправедливий поділ бюджетних асигнувань та одержаних країною інвестицій і кредитів. Східна Бенгалія, де вже в 50-х рр. мешкало понад 54% населення Пакистану, постійно отримувала менше фінансування, аніж чотири західні провінції, де була зосереджена фінансово-промислова верхівка країни. Упродовж 1947—1957 рр. на частку Східного Пакистану припали заледве 20% державних видатків на економічний розвиток та 16% асигнувань на освіту та культуру. Валюта, отримана за експорт східнобенгальської сировини, осідала в західнопакистанських банках. Наслідком цих процесів стала стагнація економіки провінції, що тривала упродовж 1947—1961 рр.

Додаткове напруження створювала дискримінація бенгальців під час прийому на державну службу. Бенгальці складали лише 10% вищих посадовців та старших військових командирів Пакистану. Опір викликала спроба запровадити мову урду як офіційну, оскільки за даними перепису 1951 р., цією мовою в Східному Пакистані розмовляли лише 1,1% населення. Після тривалих протестів, у 1954 р. центральний уряд змушений був дозволити використання бенгальської мови в офіційному житті провінції.

Сформований у грудні 1953 р. в Східному Пакистані опозиційний Об'єднаний фронт опозиційних партій у березні 1954 р. переміг на виборах до законодавчого зібрання провінції. Не бажаючи допустити опозицію до влади, центральний уряд увів у Східному Пакистані надзвичайний стан. 24 жовтня 1954 р. надзвичайний стан був поширений на всю територію Пакистану. Установчі збори, що мали розробити конституцію Пакистану, розпущено.

Певне покращення економічної ситуації в Східному Пакистані почалося в.60-х рр. У 1961 —1965 рр. було розширено економічні повноваження місцевої влади, створено самостійні східнопакистанські корпорації сільськогосподарського та промислового виробництва. У 1962 р. головне місто Східної Бенгалії Дакку проголошено другою столицею Пакистану. Втім, диспропорції між рівнем життя в Західному та Східному Пакистані дедалі посилювалися. Якщо в 1949 р. ВВП Західного Пакистану переважав аналогічний показник Східного на 2,1%, то в 1969 р. — вже на 34,8%. Розрив у прибутках на душу населення за цей же час збільшився з 21,9% до 61% на користь західнопакистанських провінцій. Крім цього, досягнуті у 60-х рр. у Східному Пакистані темпи приросту ВВП у 3,2% на рік лише мінімально перевищували натуральний приріст населення.

Значне незадоволення мешканців Східного Пакистану викликала система виборів парламенту, за якою обидві частини країни обирали одинакову кількість депутатів, хоча в Східній Бенгалії мешкала більша частина жителів країни.

Придушення військовими опозиційного руху та надзвичайні заходи в економічній сфері викликали в Східному Пакистані черговий сплеск незадоволення центральним урядом. Місцевий національний рух очолили лідери створеної ще 1949 р. "Авамі Ліг" ("Народної Ліги") на чолі з шейхом Муджибуром Рахмоном

(1920-1975). Шейх народився у небагатій сільській родині біля Фарідпура. У кінці 30-х рр., закінчивши університет у Калькутті, розпочав політичну діяльність в студентській федерації Мусульманської ліги. Після проголошення незалежності Пакистану М. Рахмон виступав за надання бенгальській мові статусу державної та економічну автономію Східного Пакистану, за що його було неодноразово ув'язнено. У 1962 р. його заочно обрали генеральним секретарем "Авамі Ліг". Керований М. Рахмоном бенгальський опозиційний рух висунув на початку 1966 р. програму досягнення регіональної автономії Східної Бенгалії під назвою "Шість пунктів".

Головними вимогами "Авамі Ліг" було надання автономії Східній Бенгалії, ґарантії демократичних свобод* пропорційне представництво населення країни в парламенті. М. Рахмон пропонував, залишивши у віданні центрального уряду лише питання оборони та міжнародних відносин, надати провінції якнайширшу внутрішню автономію. Бенгальці пропонували запровадити дві валюти для обох частин країни, або принаймні створити окремі банківські рахунки для збору податків, гуманітарної допомоги та надходжень від експортної торгівлі. Фінансування загальнодержавних потреб мав забезпечувати окремий фонд, куди Східний та Західний Пакистан відраховували б гроші пропорційно до кількості свого населення. Бенгальці були незадоволені економічною політикою центрального уряду. Східний Пакистан давав майже 60% надходжень до спільного бюджету, але для своїх потреб, після перерозподілу грошей у Ісламабаді, отримував назад лише 25% бюджету.

Перемога на виборах у грудні 1970 р. "Авамі Ліг", що отримала 160 із 162 зарезервованих за Східним Пакистаном місць у національному парламенті та 20 із 21 місць у провінційному зібранні, дозволила М. Рахмону відкрито поставити питання про надання бенгальцям автономії. Вимоги до уряду народ підтримав багатотисячними демонстраціями. Завдяки таємній індійській допомозі почали творитися збройні загони бенгальських партизанів "мукті бахані" ("сили визволення").

Антипакистанські настрої посилювала відсутність з боку центрального уряду ефективної допомоги Бенгалії для ліквідації наслідків величезних повеней літа 1970 р. та циклону, який 13 листопада 1970 р. пронісся над провінцією. Унаслідок стихійного лиха загинуло 1,5 млн. осіб* а близько 10 млн. залишилося без даху над головою. Висока вода протрималася 20 днів, але пакистанський уряд не подбав про фінансову та матеріальну допомогу потерпілим. Уряд оголосив, що загинуло лише 120 тис. осіб. Очевидець цих подій так описував наслідки повені та циклону: "Села майже безлюдні, загинули цілі стада буйволів. їх роздуті туші нагадують гігантських жаб. Рови по обидва боки від дамби стали братськими могилами".

Щоб заспокоїти бенгальців, керівник пакистанського уряду Ях'я Хан запропонував скликати першу сесію національного парламенту в Дацці, а М. Рахмону пообіцяв пост прем'єр-міністра. "Авамі Ліг" не погодилася на ці пропозиції, оскільки, маючи більшість в національному парламенті, бенгальці на власний розсуд могли виробити новий варіант конституції. У цій ситуації Ях'я Хан відклав відкриття сесії парламенту й скасував пости губернаторів провінцій, передавши владу особисто призначеним військовим губернаторам.

Зважаючи на небезпеку легального проголошення незалежності Східного Пакистану, Ях'я Хан та лідер партії, що перемогла на виборах у Західному Пакистані, З.А. Бхутто вирішили не допустити скликання національного парламенту. Військовий уряд різко відреагував на вимоги бенгальців. У ніч з 25 на 26 березня 1971 р. унаслідок блискавичної операції всіх лідерів автономістського руху в Східній Бенгалії арештовано й вивезено до Західного Пакистану, а саму "Авамі Ліг" заборонено. Водночас було заборонено будь-які вуличні маніфестації та мітинги.

У відповідь на репресії, в Східній Бенгалії розпочалися збройні напади на урядові війська. Бенгальська поліція та частина солдатів приєдналися до повстанців. Лідери "Авамі Ліг", що залишилися на волі, 26 березня 1971 р. оголосили про створення цілковито незалежної від Пакистану держави Бангладеш, а 13 квітня 1971 р. створили уряд, який очолив Таджуддін Ахмад (1925-1975). Перейшовши в контратаку, пакистанський уряд розпочав кримінальне переслідування 72 депутатів парламенту від Східного Пакистану, а на звільнені таким чином місця оголосив довибори.

Через репресії та загострення економічної ситуації з Бенгалії переселилося до Індії понад 7 млн. біженців, переважно індуїстів за віросповіданням.

Додаткову проблему для пакистанського уряду створив інцидент з викраденням мусульманськими терористами індійського літака. ЗО січня 1971 р. двоє мусульман, що називали себе "борцями за звільнення Кашміру", примусили екіпаж рейсового літака індійських авіаліній летіти в Лахор. Там всіх заручників звільнили, проте сам літак терористи підірвали. У відповідь Індія заборонила польоти пакистанських літаків над своєю територією. Після цього, щоб дістатися із Західного Пакистану в Східний, пакистанським літакам доводилося літати через Коломбо.

На початку грудня 1971 р. до конфлікту втрутилася Індія. І. Ганді звернулася до Ях'я Хана з вимогою звільнити М. Рахмона й припинити репресії а Східній Бенгалії. Використавши як привід до початку бойових дій бомбардування двома невідомими літаками індійської авіабази в Аккрі, 3 грудня 1971 р. індійці перейшли кордон Східної Бенгалії. У той самий час розпочалися бойові дії й на кордоні із Західним Пакистаном. Деморалізована постійними нападами бенгальських партизанів та браком зв'язку з головними силами, пакистанська армія в Бенгалії майже не чинила опору. Столиця провінції Дакка була швидко захоплена, а 16 грудня 1971 р. пакистанські війська в Бенгалії капітулювали. Наступного дня припинилися бої і на кордоні із Західним Пакистаном.

Політичний та економічний розвиток 70-х рр.

10 січня 1972 р. до Дакки тріумфально повернувся М. Рахмон. Двома днями пізніше, 12 січня, обрані до парламенту за списками Східного Пакистану депутати проголосили себе Установчими зборами й прийняли тимчасову конституцію Бангладеш. Відповідно до конституції, М. Рахмон очолив уряд. Постійна конституція країни була введена в дію 16 грудня 1972 р. Основними принципами держави проголошено: націоналізм, соціалізм, демократію та секуляризм. Перші парламентські вибори в Бангладеш відбулися в березні 1973 р. "Авамі Ліг" отримала 73,1% голосів виборців. Восени того ж року, з ініціативи М. Рахмона, створено Фронт національної єдності, до якого увійшли всі головні партії країни.

Проголосивши незалежність, Бангладеш отримала важкий економічний спадок. Восьма за кількістю населення в тогочасному світі, країна була водночас і однією з найбідніших. Упродовж війни за незалежність та індо-пакистанського конфлікту руйнувань зазнали 40 тис. із 63 тис. населених пунктів країни, було виведено з ладу понад 300 мостів та паромних переправ, два головні порти країни — Чіттагонг та Кхулна — під час війни із Пакистаном замінували індійці. Гостро стояло продовольче питання. Щоб уникнути голоду, до наступного урожаю потрібно було ввезти понад 2 млн. тонн зерна. Розрив економічних стосунків із Західним Пакистаном та припинення постачань запчастин і комплектуючих важко відбилося на промислових підприємствах. Спад економічної активності спричинив швидке зростання цін та інфляцію.

Для розробки стратегії виходу із кризи М. Рахмон запросив до країни групу американських спеціалістів-економістів, хоча згодом до їх порад не надто прислухався. Новий уряд оголосив широку програму радикальних соціально-економічних перетворень. Зважаючи на те, що левова частка промисловості перебувала в руках небенгальців, М. Рахмон вдався до широкої та рішучої націоналізації. Держава перебрала контроль над 85% промислових підприємств. Однак створений урядом державний сектор не працював належним чином. За перші два роки незалежності ВНП Бангладеш зменшився на 14%. Найбільш прибуткова в попередні роки джутова промисловість лише впродовж 1972—1973 рр. принесла 250 млн. така збитків.

Намагаючись швидко вирішити продовольчу проблему, уряд М. Рахмона упродовж 1973-1976 рр. конфіскував 31 тис. га землі, роздавши її безземельним селянам наділами по 1 га. Максимальний розмір земельного наділу обмежено 13,4 га. Крім цього селян звільнили від сплати поземельного податку. Однак ці заходи не вирішили продовольчої проблеми. Бангладеш й надалі змушений був щорічно закуповувати продукти харчування за кордоном, а навіть у 1977 р. 27% селян країни зовсім не мали власної землі. Тогочасне становище переважної більшості населення країни зарубіжний дипломат характеризував наступним чином: "Більшість селян неписьменні, недоїдають і ведуть постійну виснажливу боротьбу за виживання. Відчай та безнадія майже завжди визначають їх ставлення до життя. Незадоволені потреби та зростаюча заборгованість породжують розчарування".

Запропонована М. Рахмоном програма економічних перетворень провалилася. У 1972—1973 рр. країну вразила небувала посуха, а влітку 1974 р. — колосальна повінь. На 1975 р. валовий збір джуту, головного предмету національного експорту, виявився значно нижчим за рівень виробітку 1970 р. Різко зросла інфляція, стрімко збільшилося безробіття, погіршився життєвий рівень більшості населення країни. Поширеним явищем щоденного життя Бангладеш стали корупція та зловживання службовим становищем. Політична боротьба загострилася через появу низки ультраправих та ліворадикальних груп, що вдавалися до терору як методу політичної боротьби. У грудні 1974 р. у Бангладеш уведено воєнний стан.

Зважаючи на посилення антиурядових настроїв, 25 січня 1975 р. М. Рахмон змусив парламент прийняти поправку до конституції, що перетворювала країну з парламентської на президентську республіку. Водночас самого М. Рахмона було обрано президентом. Парламент прийняв рішення про розпуск усіх партій та встановлення в країні однопартійної системи. Всі 14 партій Бангладеш розпущено, а 24 лютого 1975 р. створено нову урядову партію — Селянсько-робітничу лігу Бангладеш (БАКСАЛ). Домінуючі місця в новій партії отримали колишні лідери "Авамі Ліг". М. Рахмон оголосив про початок "другої революції", що мала покінчити із корупцією та тероризмом. Для відповідного ідеологічного забезпечення боротьби з корупціонерами та терористами уряд закрив всі опозиційні газети й увів у країні цензуру.

Занепокоєна зростанням авторитаризму президента та катастрофічним падінням економіки, група військових вчинила 15 серпня 1975 р. державний переворот. М. Рахмона, його сім'ю та найближчих соратників було вбито. Вціліла лише донька М. Рахмона Хасіна, яка в момент перевороту перебувала за кордоном. У країні введено надзвичайний стан, БАКСАЛ розпущено, а нове керівництво країни очолив колишній міністр торгівлі Кундакар Муштак Ахмед (1918—1996). Уряд К.А. Ахмеда оголосив про намір згорнути реформи попереднього уряду,

провести денаціоналізацію промисловості, стимулювати приватну ініціативу та приватне підприємництво. Бангладеш почав активно позичати гроші за кордоном, причому до 1979 р. загальна сумма позик та допомоги склала 9 млрд. доларів.

З листопада 1975 р. стався наступний державний переворот, який очолив генерал Халед Мушараф. Його режим протримався лише 4 дні й уже 7 листопада був повалений в результаті контрперевороту, організованого героєм боротьби за незалежність генералом Зія Рахманом (1936—1981). Генерал став прем'єр-міністром, а пост президента зайняв верховний суддя країни Абу Садат Сайєм (1916—1997). Створений військовими уряд декларував себе як позапартійне утворення. У липні 1976 р. було знято низку обмежень надзвичайного стану й дозволено легальну діяльність партій. Зія Рахман виявляв сильні політичні амбіції й досить швидко перебрав у свої руки всю повноту влади, ставши 1 квітня 1977 р. президентом Бангладеш. Водночас він очолив проурядову партію "Джана Дал" (Націоналістичну партію), яка на виборах у лютому 1979 р. отримала 207 місць у парламенті. Після виборів скасовано воєнний стан, що діяв з 1975 р.

Намагаючись активізувати приватний сектор економіки, нове керівництво країни прийняло низку законів, що сприяли залученню приватних та зарубіжних інвестицій у економіку країни. Уряд почав виплачувати компенсацію за націоналізовані на початку 70-х рр. підприємства. У січні 1976 р. скасовано державну монополію на експорт джуту та проведено денаціоналізацію 150 середніх та дрібних підприємств джутової промисловості. Водночас відбулася й певна переорієнтація зовнішньополітичного курсу країни. У перші роки незалежності Бангладеш дотримувався строго проіндійської позиції на міжнародній арені, оскільки саме завдяки військовій та політичній підтримці Делі Східна Бенгалія здобула незалежність. У часи правління Зія Рахмана стосунки з Індією дещо охололи, насамперед через конфлікт, що виник у зв'язку з проблемою забезпечення Бангладеш водами Гангу. Після будівництва індійцями великої греблі Фаракка Бангладеш почав відчувати брак прісної води. Урегулювати спірні питання вдалося лише 1979 р. під час візиту прем'єр-міністра Індії М. Десаї до Дакки.

Зія Рахман був вбитий 30 травня 1981 р. у Чіттагонзі під час спроби державного перевороту. Спробу заколоту придушено завдяки енергійним діям віце-президента Абдус Саттара (1906—1985). Саме він і став наступним президентом країни, організувавши в листопаді того ж року своє "легальне" переобрання. Втім, А. Саттар не був популярний у військовому середовищі, а тому в країні відбулася чергова зміна влади.

Правління Хусейна Мохаммада Ершада

Наступний державний переворот 24 березня 1982 р. привів до влади командувача збройними силами генерал-лейтенанта Хусейна Мохаммада Ершада (1930 р.н.). У червні 1982 р. Х.М. Ершад оголосив про зміну економічного курсу країни. Основні підприємства джутової та целюлозно-паперової промисловості приватизовано. Втім, до швидкого та радикального покращення економічної ситуації це не призвело.

Неефективне керівництво економікою та політичні репресії налаштували проти Х.М. Ершада майже всі опозиційні сили країни, якими у 80-х рр. керували дві жінки. Одним із центрів опозиції стала очолена донькою М. Рахмона Хасіною Ваджід коаліція п'ятнадцяти політичних організацій, а іншим — кероване вдовою

генерала Зія Рахмана Халедою об'єднання семи інших партій. Обом коаліціям вдалося домовитися у вересні 1983 р., створивши Рух за відновлення демократії. Утворена у тому ж році Х.М. Ершадом партія "Джатія" користувалася значно меншою підтримкою населення, що не завадило лідеру країни в 1984 р. стати президентом Бангладеш.

У 1987 р. відбулася низка масових маніфестацій та мітингів, організованих опозицією. У серпні та вересні в результаті кривавих сутичок з армією та поліцією з'явилися вбиті та поранені. 27 листопада 1987 р. Х.М. Ершад оголосив воєнний стан й розпустив парламент, водночас призначивши на 28 лютого 1988 р. нові парламентські вибори. Опозиція закликала бойкотувати ці вибори, оскільки було очевидним, що влада фальсифікує їх результати. Хоча вибори було перенесено, все одно в них взяло участь менше 50% виборців. Не зважаючи на це уряд оголосив про перемогу проурядової "Джана Дал".

Політичні негаразди Бангладеш наклалися в часі на катастрофічні наслідки стихійного лиха. В серпні 1988 р. країну зруйнували мусонні вітри, а в грудні 1988 та січні 1989 рр. — сильні повені. Суттєвою економічною проблемою для Бангладеш стала війна у Перській затоці. На 1990 р. на заробітках у Кувейті та Іраці перебувало 110 тис. бангладешців, котрі утримували майже 1 млн. непрацюючих членів своїх родин на батьківщині. Втративши внаслідок війни роботу, заробітчани одразу різко збільшили число незабезпечених мешканців країни.

Після двох місяців майже щоденних демонстрацій, що супроводжувалися сутичками із силами правопорядку, у грудні 1990 р. Х.М. Ершад пішов у відставку. Невдовзі його разом із дружиною було арештовано за звинуваченнями в розкраданні державних фондів, непотизмі та контрабанді золота. Після парламентських виборів, що відбулися в лютому 1991 р., новим президентом Бангладеш став Шахабуддін Ахмед (1930 р.н.), прем'єром — Халеда Зія (1945 р.н.). Щоправда, невдовзі союзники по протиершадівській коаліції посварилися через питання подальшого політичного устрою країни. Халеда Зія наполягала на поверненні до Парламентської системи правління, а її колишні союзники із середовища націоналістів пропонували зберегти президентську систему. Зрештою досягнуто порозуміння, й у лютому 1996 р. відбулися чергові парламентські вибори. "Авамі Ліг" стала правлячою партією, завоювавши 176 місць у парламенті. Хасіна Ваджід (1947 р.н.) стала головою уряду, а президентом країни у жовтні 1996 р. знову обрали Шахабуддіна Ахмеда. Халеда Зія перейшла до опозиції.

Бангладеш стала першою державою афро-азійського регіону, що здобула незалежність завдяки не антиколоніальній боротьбі, а від'єднавшись від країни, що сама незадовго до цього була колонією. Постійні державні перевороти та зміни урядових кабінетів не дозволили Бангладеш виробити чіткого та послідовного курсу у внутрішній політиці. Будучи однією з найбільш густозаселених держав світу, країна постійно змушена вирішувати складні проблеми економічного характеру.

М'ЯНМА (БІРМА)

• Проголошення незалежності

• Правління військових

Проголошення незалежності

Після звільнення країни від японців, британці розпочали переговори із представниками національно-визвольного руху, очолюваного Аун Саном (1917— 1947), про надання Бірмі незалежності. Тривалі дискусії викликало питання кордонів майбутньої країни, оскільки в територіальних межах британської колонії Бірма мешкало понад 100 різних народів. Очолювана Аун Саном Антифашистська ліга народної свободи (АЛНС) скликала конгрес народів Бірми, який в лютому 1947 р. висловився за створення єдиної федеративної держави. Під час переговорів із британцями група незадоволених позицією Аун Сана бірманських політиків, яких очолив останній із прем'єрів колоніального передвоєнного уряду країни У Со, вчинила 19 липня 1947 р. спробу державного перевороту. До будинку уряду ввірвалася група змовників й розстріляла керівництво Бірми просто в залі засідань, де відбувалася нарада лідерів АЛНС. Під час цього заколоту Аун Сан разом із кількома чільними сподвижниками був вбитий.

24 вересня 1947 р. Установчі збори країни прийняли конституцію, яка декларувала створення нової незалежної країни — Бірманського Союзу. Прем'єром країни став У Ну (нар. 1907 р.), єдиний із лідерів Антифашистської ліги народної свободи, що залишився живим після спроби перевороту 19 липня 1947 р. Відповідно до підписаного в жовтні 1947 р. договору з британцями , з 4 січня 1948 р. Бірманський Союз став цілковито незалежною державою.

У Ну був незмінним прем'єр-міністром бірманського уряду упродовж 1947—1962 рр. (з невеликими перервами у 1956—1957 і 1958—1960 рр.). Він належав до активних учасників незалежницького руху 30-х рр., під час Другої світової війни співпрацював з японцями, виконуючи в 1942—1945 рр. обов'язки міністра іноземних справ, а згодом міністра інформації в уряді Ба Мо.

З перших років незалежності Бірма змушена була боротися із сильними антиурядовими комуністичним та національними сепаратистськими рухами. Комуністичний рух, який отримував таємну допомогу із КНР, пішов на спад тільки в 50-х рр. Намагаючись ліквідувати соціальну базу противників режиму, бірманський уряд розпочав широку кампанію націоналізації землі та промисловості. У Бірмі встановлено низку державних монополій. Це дещо послабило суспільне напруження, але радикально не покращило економічної ситуації.

Серед сепаратистських рухів найпотужніші відцентрові тенденції спостерігалися у районах компактного розселення каренів. Упродовж 1949—1950 рр. у руках каренських партизанів перебував великий район Нижньої Бірми. Навесні 1949 р. карени навіть спробували штурмувати столицю, але були відкинуті урядовими військами. Зі значними труднощами урядовим силам вдалося відтіснити каренські підрозділи в південні райони Бірми. Власні партизанські сили створили й інші національні групи країни: качини, шани, ва та ін.

Перші загальні вибори, що відбулися в Бірмі 1952 р., принесли перемогу АЛНС, яка отримала дві третини парламентських мандатів. У Ну знову очолив кабінет міністрів, а президентом став головний суддя країни У Ба (1887—1963), що змінив на цьому посту шанського князя Со Шве Тхака (1896—1962). Намагання

покращити складну економічну ситуацію не мали успіху, що призвело до нового посилення позицій комуністів. На виборах 1956 р. комуністи, які взяли легальну участь у виборах, здобули значне представництво в парламенті, й навіть на якийсь час змогли усунути від влади У Ну. Після того, як АЛНС пішла на розрив стосунків із комуністами й виключила зі своїх рядів членів з лівими поглядами, прокомуністично налаштований колишній міністр оборони У Ба Шве пішов з прем'єрського поста, який займав у 1956—1957 рр.

Правління військових

Незадоволені поверненням У Ну, військові вчинили в жовтні 1958 р. державний переворот. Керівником самопризначеного тимчасового уряду став міністр оборони Не Він (1911—2002). Не Він упродовж 1942—1945 рр. партизанив проти японців, а в 1949—1961 рр. виконував обов'язки головнокомандувача збройних сил країни. Військові залишалися при владі півтора року. їх правління позначилося спробами урегулювати малоефективний державний апарат, а також запровадженням жорсткого режиму економії, що полягав, зокрема, в згортанні деяких амбітних економічних програм попередніх урядів. В лютому 1960 р., з дозволу армії, відбулися парламентські вибори, на яких АЛНС та її лідер У Ну тріумфально повернулися до влади. Гаслом виборчої кампанії, що принесла перемогу Лізі, стала обіцянка оголосити буддизм державною релігією Бірми.

Військові не змирилися з політичною поразкою. У березні 1962 р. відбувся черговий військовий переворот, знову очолений Не Віном. Владу в країні захопила створена генералами та старшими офіцерами Військова рада. Цього разу встановлений військовими режим був значно жорсткішим та авторитарнішим, аніж під час першого правління армії в кінці 50-х рр. Створивши Партію бірманської соціалістичної програми, Військова рада заборонила діяльність всіх решти політичних організацій. Оприлюдена військовими економічна програма під назвою "Бірманський шлях до соціалізму" передбачала націоналізацію основних галузей економіки та надання переваг на селі кооперативним формам власності. Незважаючи на обіцянки не порушувати права людини та дотримуватися демократичних свобод, під владою армії Бірма швидко перетворилася на ультрацентралізовану бюрократичну державу з однопартійною системою та обмеженим колом осіб, допущених до прийняття політичних рішень.

У 1974 р. країна прийняла нову конституцію, після чого Військову раду формально розпущено, однак при владі залишилися ті самі особи, що керували країною й раніше. Не Він став президентом, а 1978 р. був переобраний на черговий президентський термін. Загальні парламентські вибори на однопартійній основі, які були швидше карикатурою на демократію, аніж реальним механізмом народного волевиявлення, відбулися в країні в 1974, 1978, 1981 та 1985 рр. Під сильним впливом буддизму в країні почалося запровадження особливого ґатунку економічного та соціального устрою — "бірманського соціалізму", що ґрунтувався на посиленому контролі держави за економікою. Наслідки одержавлення економіки не забарилися. Через збільшення податків на приватні підприємства та зарегульованність державного сектора, в першій половині 70-х рр. у країні виникли господарські проблеми й почалася "тінізація" економіки.

У 1975 р. некомуністична опозиція об'єдналася в Національний* демократичний фронт, що поставив собі за мету парламентськими методами усунути військових від влади. Через незадоволення низьким рівнем життя та перманентною господарсь-

кою кризою, протягом 1974—1976 рр. постійно відбувалися заворушення та антиурядові мітинги й демонстрації. Під тиском незадоволеного населення в 1981 р. Не Він пішов у відставку, передавши владу У Сан Ю (1918—1996). Новий кабінет не зумів виправити економічної ситуації, тому демонстрації, страйки та мітинги тривали. Додатковим фактором нестабільності стало посилення сепаратистського руху.

У вересні 1987 р. масовими студентськими демонстраціями започатковано майже річний безупинний марафон щоденних антиурядових виступів. Армія та поліція застосували репресії проти незадоволених, у результаті чого майже 9000 студентів втекли в прикордонні провінції, де приєдналися до місцевих партизанських формувань національних меншин. 12 національних партизанських формувань зуміли домовитися між собою й створити Національно-демократичний фронт, який висунув вимогу перетворення Бірми на федеративну державу з широкою автономією регіонів.

18 вересня 1988 р., після чергового державного перевороту владу в Бірмі захопив генерал Ман Ман (1925—1994). Уведено воєнний стан, розпущено всі партії. Влада була зосереджена в руках створеної з 19 найвищих військових командирів Ради державного права і відновлення порядку (СЛОРК), яку невдовзі очолив Сув Ман (1928—1997). Колишній військовий диктатор та президент країни Не Він, що на той час не займав жодних офіційних посад, зберіг визначальний вплив на внутрішню та зовнішню політику держави.

18 червня 1989 р. Бірма офіційно змінила назву, ставши М'янмою. На початку 90-х рр. у М'янмі остаточно сформувалася військова олігархія. Нове керівництво країни вдалося до значної лібералізації економіки, що дало змогу покращити економічні показники.

На проведених у травні 1990 р. виборах до парламенту найбільше місць отримала очолена донькою, "засновника держави" Аун Сана Су Чжі (1945 р.н.) опозиційна до уряду Національна демократична ліга. Су Чжі навчалася в Оксфордському університеті, а одружившись в 1972 р. з британським науковцем, 16 років прожила у Великобританії. Приїхавши у 1988 р. на батьківщину, щоб відвідати свою хвору матір, донька харизматичного лідера національного руху включилася в політичну боротьбу й швидко завоювала надзвичайну прихильність населення. Владі не допомогло навіть те, що Су Чжі упродовж усієї виборчої кампанії тримали під домашнім арештом, а один з її найближчих сподвижників за сфальсифікованими звинуваченнями був засуджений до 10 років примусових робіт. Незважаючи на програні опозиції вибори, армія й надалі залишилася при владі. Військові відмовилися передати владу представникам Національної демократичної ліги, а після сплеску викликаних цим вуличних протестів арештували лідерів опозиції. Рятуючись від урядових переслідувань, частина опозиціонерів змушена була податися в еміграцію. Восени 1991 р. за заслуги в боротьбі за права людини в М'янмі Су Чжі отримала Нобелівську премію миру.

У листопаді 1990 р. група обраних від опозиції депутатів парламенту виїхала до контрольованого партизанами району Маннерпло, де під захистом збройних формувань національних меншин оголосила про створення тимчасового коаліційного уряду країни. Прем'єром цього невизнаного кабінету став племінник Аун Сана та кузен Су Чжі Сейн Він.

Після відставки в квітні 1992 р. Сув Мана, що покинув свій пост через поганий стан здоров'я, прем'єром став колишній міністр оборони Тан Шве (1933 р.н.). У вересні 1992 р. було скасовано обмеження на політичну діяльність, однак правлячий режим й надалі постійно порушував права людини та демократичні свободи своїх громадян. Поряд з легальною опозицією в країні донині існує підпіль-

ний антиурядовий рух, що використовує в своїй діяльності екстремістські заходи. 7 квітня 1997 р. у Янгоні (Рангуні) вчинено замах на одного з чільних керівників військового режиму генерала Тін У, другу особу в ієрархії правлячої хунти.

У листопаді 1997 р. військові офіційно оголосили про саморозпуск СЛОРК та формування нового керівного органу — Державної ради миру та розвитку, яку очолили чотири генерали, що й раніше керували М'янмою. Опозиція не визнала правомочності цих органів влади й продовжувала заявляти, що єдиними демократично обраними представниками народу в країні й далі залишаються депутати, обрані 1990 р.

Очолений військовими авторитарний режим М'янми у 90-х рр. став одним із найодіозніших порушників прав людини у регіоні. Жорстоких переслідувань у країні зазнають не лише політичні •противники режиму, але й цілі етнічні групи. У середині 90-х рр. активізував свою діяльність Каренський національний союз (КНС), що бореться за створення незалежної держави каренів. Не маючи змоги ліквідувати збройні сили КНС, військова влада М'янми застосовує репресії щодо цивільного каренського населення. Під час проведення урядовими військами в лютому 1997 р. великої воєнної операції проти КНС, до Таїланду втекло майже 15 тис. каренів.

У міжнародному житті М'янма, котра після 1962 р. почала проводити політику самоізоляції, не відіграє значної ролі. Зважаючи на постійні порушення прав людини та владні зловживання, країни Заходу запровадили проти М'янми низку економічних санкцій, що насамперед стосуються заборони інвестування в економіку країни. В цих умовах головними економічними партнерами М'янми стали Сінгапур та Таїланд.

Як показав досвід повоєнного розвитку М'янми, "буддистський соціалізм" не виправдав покладених на нього надій. Усі спроби здійснити соціально-економічні реформи на основі традицій буддистського економічного укладу виявилися невдалими. Зберігаючи культурну та соціальну самобутність, країна так і не змогла здійснити модернізації своєї економіки. Разом з тим, посилення державного апарату та авторитарні методи правління військових перетворили М'янму на типову східну диктатуру.

ІНДОНЕЗІЯ

• Проголошення незалежності

• "Керована демократія" Ахмеда Сукарно

• Правління Мохаммеда Сухарто

• Демократичні перетворення кінця 90-х рр.

Проголошення незалежності

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні тижні війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни під назвою

Республіка Індонезія. Республіка займала територію Яви, Мадури та частини Суматри. Президентом країни став Ахмед Сукарно (1901—1970), віце-президентом — Мохаммед Хатта, а першим прем'єр-міністром — соціаліст Сутан Шарір.

Британці, які займалися роззброєнням японців на території архіпелагу, зіткнулися з несподіваним для себе опором з боку індонезійських збройних формувань. У листопаді 1945 р. у Сурабаї упродовж 10 днів тривали вуличні бої між індонезійськими та британськими підрозділами. З обох боків в них взяло участь кілька тисяч солдатів. Не бажаючи створювати собі додаткові проблеми, британці вирішили де-факто визнати уряд А. Сукарно. Водночас британське командування поволі передавало контрольовані своїми військами території голландцям. Відчуваючи загрозу з боку колишніх господарів архіпелагу, А. Сукарно вирішив перенести столицю країни із Джакарти в Джок'якарту — до міста в центральній частині Яви.

Однак голландці не бажали примиритися з утратою великої та багатої колонії. Природні ресурси Індонезії були потрібні Гаазі для відбудови своєї зруйнованої війною країни. На контрольованих територіях голландці інспірували проголошення дружніх маріонеткових держав: Борнео (Калімантану) та Східної Індонезії в складі островів Балі, Амбон, Целебс, Банка й Біллітон.

За посередництвом британців, Голландія розпочала переговори з Республікою Індонезія про подальшу долю колишньої колонії. У листопаді 1946 р. підписано індонезійсько-голландську угоду, згідно з якою в майбутньому мали бути створені Сполучені Штати Індонезії, до яких увійшли б Республіка Індонезія, Східна Індонезія та Борнео. Це міждержавне об'єднання зберігало б досить невизначений зв'язок із Голландією. Згідно з підписаною в березні 1947 р. Лінгаджатською угодою, Голландія де-факто визнавала юрисдикцію Республіки Індонезія над територією островів Ява, Мадура та Суматра. Голландці мали відвести свої війська з території республіки, а місцеві лідери обіцяли не перешкоджати поверненню європейців у свої маєтки. Планувалося, що створені згодом Сполучені Штати Індонезії, своєю чергою, увійдуть до ще ширшого міждержавного утворення разом із власне Голландією, Гайаною та Кюрасао. Однак невдовзі від домовленостей відмовилися обидві сторони, мотивуючи свої рішення різним розумінням тексту угоди. Особливо гострі суперечки точилися навколо питання права майбутньої федерації самостійно проводити зовнішню політику. Це питання викликало найбільший опір голландців, які бажали залишити зовнішньополітичну сферу в своїй виключній компетенції.

Упродовж кільканадцяти наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, метрополія здійснила воєнну операцію з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні бойові дії, що почалися 21 липня 1947 р., були успішними для голландців, однак зазнали значного міжнародного осуду. Протягом двох тижнів голландці захопили всі ключові міста Яви, та Суматри. В руках прихильників А. Сукарно залишилася заледве третина Яви. На захоплених територіях голландці встановили лояльні до себе місцеві уряди, що мали, за задумом Гааги, створити федеральну структуру, яка б дозволила тиснути на А. Сукарно. 29 грудня 1947 р. проголошено лояльний до Гааги режим на Східній Суматрі, згодом виникли квазідержави на Яві та Мадурі. Загалом на початок 1948 р. на території колишньої Голландської Індії існувало вже 7 держав та 9 автономних територій.

Незважаючи на те, що голландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста Яви та Суматри, політично ситуація складалася більш сприятливо для прихильників повної індонезійської незалежності. Австралія та Індія ЗО липня 1947 р. винесли на розгляд Генеральної асамблеї ООН питання про становище в Республіці

Індонезія. Під тиском міжнародного співтовариства 4 серпня 1947 р. голландці оголосили про припинення вогню, хоча й не відвели своїх військ із зайнятих територій. Остаточне припинення вогню було призначене 29 серпня 1947 р.

Голландцям довелося повернутися за стіл переговорів. У січні 1948 р. на борту американського крейсера "Ренвілл", де за посередництвом США, Австралії та Бельгії, відбувалися індонезійсько-голландські переговори, підписано угоду, яка передбачала повне припинення бойових дій та вільні вибори, під час яких мешканці утримуваних голландцями районів мали самостійно визначитися — ставати їм громадянами Республіки Індонезія чи якоїсь іншої держави у складі федеративних Сполучених Штатів Індонезії.

На останньому етапі національно-визвольного руху група індонезійських комуністів спробувала перехопити ініціативу з рук націоналістів. У вересні 1948 р. загони індонезійських комуністів вчинили заколот у місті Мадіун на острові Ява, але були розбиті підрозділами, вірними А. Сукарно. Упродовж боїв, що тривали майже два місяці, загинуло 10 тис. осіб, серед яких були колишні лідери лівого крила націоналістичного руху Амір Шаріффудін та Мановар Муссо.

Після провалу чергового раунду переговорів, у грудні 1948 р. голландці в односторонньому порядку розірвали переговори й розпочали створення федерального уряду майбутніх Сполучених Штатів Індонезії, контактуючи при цьому лише з лояльними до себе силами. Водночас оголошено про відмову від виконання Ренвільської угоди. Захопивши 19 грудня 1948 р. раптовим повітряним десантом Джок'якарту, голландці взяли в полон половину кабінету міністрів разом з А. Сукарно, М. Хаттою та С. Шаріром. Однак голландці не мали достатньо сил, щоб контролювати цілу територію країни. Голландська армія в Індонезії на той момент налічувала 145 тис. солдатів та офіцерів, а цього було явно недостатньо, аби перемогти партизанів. Невдовзі в руках голландців залишилися лише великі міста, а решту території архіпелагу утримували індонезійські партизани. Виявляючи солідарність з індонезійцями, Індія, Пакистан та Шрі-Ланка закрили свої аеродроми для голландських літаків.

Навесні 1949 р., за посередництвом ООН, відновився черговий раунд переговорів. Пригрозивши припинити допомогу в рамках "плану Маршалла", США змусили голландців піти на поступки. А. Сукарно повернувся із заслання, а 23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочалася конференція "круглого столу". її результатом стало рішення про передачу суверенітету над індонезійською територією Республіці Індонезія, яка мала увійти до ширшого об'єднання — Сполучених Штатів Індонезії.

27 грудня 1949 р. Республіка Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність. Президентом країни залишився А. Сукарно, а прем'єром — М. Хатта. Крім Республіки Індонезія на території колишньої колонії існувало ще 15 більших та менших державних утворень, які всі спільно входили до Сполучених Штатів Індонезії. Західна частина о-ва Нова Гвінея залишилася в руках голландців.

"Керована демократія" Ахмеда Сукарно

Уряд А. Сукарно, який очолив під час війни з Голландією національний рух опору, упродовж наступних років розвивався в напрямку до встановлення диктатури прокомуністичного спрямування. У 1950 р. на території Сполучених Штатів Індонезії виник рух за об'єднання із Республікою Індонезія. 17 серпня 1950 р. уся колишня Голландська Індія стала унітарною державою під назвою Республіка Індонезія. У вересні того ж 1950 р. Індонезія вступила до ООН.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності, що виявилася в гострій партійній боротьбі та частій зміні правлячих кабінетів. У жовтні 1952 р. група цивільних міністрів та військових спробувала захопити владу. Невдалий переворот призвів до зміни уряду, який очолив більш прихильний до радикальних націоналістів відомий діяч незалежницького руху Алі Састроаміджойо. Водночас посилилися й особисті позиції А. Сукарно.

У 1955 р. військові змусили уряд А. Састроаміджойо піти у відставку й оголосили парламентські вибори. На виборах, у яких взяло участь 28 партій, жодна з чотирьох партій-переможниць: Національна партія Індонезії, "Машумі", "Нахдатул Улама" та Комуністична партія Індонезії — не змогла набрати голосів, достатніх для формування парламентської більшості. Сформовано коаліційний уряд, який знову очолив А. Састроаміджойо. Хоча вибори у вересні 1955 р. відбулися демократично й без жодного політичного тиску з боку держави, вони надовго підірвали довіру до демократичної системи волевиявлення, оскільки в кінцевому підсумку не змогли дати країні дієздатний та стійкий уряд. Упродовж 16 наступних років вибори у Індонезії не проводилися.

На початку 1957 р. А. Сукарно здійснив перші кроки в напрямку відмови від західних зразків ліберальної демократії та створення власної "національної моделі правової системи". Проголошення початку "керованої демократії" призвело до низки заворушень на Сулавесі, Калімантані та Східній Яві. Уряд А. Састроаміджойо знову пішов у відставку, й А. Сукарно оголосив у країні воєнний стан. У квітні 1957 р. сформовано новий правлячий кабінет, очолений безпартійним інженером Джуанду Картавіджайя. Початок його діяльності збігся з гострою міжнародною кризою. У відповідь на відмову ООН розглянути питання про права Індонезії на нідерландську частину Нової Гвінеї, А. Сукарно, з метою тиску на Гаагу, розпорядився влаштувати страйки на підприємствах та плантаціях, що належали голландцям. У багатьох районах з ініціативи місцевих комуністів, страйки перейшли в захоплення майна голландців. Для відновлення порядку та припинення антиголландських виступів довелося задіяти військові підрозділи. Щоб угамувати пристрасті, уряд змушений був заявити, що голландську власність на території країни буде націоналізовано. Роком пізніше, після дипломатичного конфлікту із Тайванем, було націоналізовано майно місцевих протайваньськи налаштованих китайців. Утім, всі ці заходи не покращували економічної ситуації країни, а навпаки, відлякували інвесторів.

У кінці 50-х рр. відбувалася певна стабілізація політичної ситуації в Індонезії, що стала наслідком запропонованого президентом А. Сукарно курсу "керованої демократії". У країні створено уряд національного співробітництва, а багатопартійну систему замінено надпартійною Національною радою, в якій були представлені головні політичні сили країни. У 1963 р. А. Сукарно проголошено пожиттєвим президентом країни. Будуючи нову політичну систему, А. Сукарно заявляв, що Індонезія повинна використовувати китайський досвід, а "КНР є взірцем для індонезійського народу". Зближення із Китаєм обернулося для Індонезії суттєвим посиленням місцевих комуністів.

А. Сукарно проводив експансіоністську зовнішню політику, висловлюючи претензії на низку сусідніх з Індонезією територій. У 1958 р. у Індонезії розгорнувся рух за приєднання контрольованої голландцями Нової Гвінеї (Іріан Джая — Західний Іріан). Не зважаючи на те, що ні етнічно, ні мовно, ні релігійно мешканці Нової Гвінеї не є близькими до індонезійців, А. Сукарно настійливо вимагав передачі Індонезії західної частини острова. На початку 60-х рр. індонезійці здійснили кілька

невдалих рейдів на голландську територію острова. Врешті, за посередництвом ООН, питання приналежності Іріан Джая було вирішено на користь Індонезії. Остаточну роль відіграло те, що на бік Індонезії стала більшість нових незалежних держав, які, проголосивши незалежність у кінці 50 — на початку 60-х рр., домінували в Генеральній асамблеї ООН. У 1963 р., за рішенням ООН, колишні голландські володіння на Новій Гвінеї передали індонезійцям. До уваги не було взято те, що західну частину Нової Гвінеї населяють папуаси-анімісти, землі яких раніше ніколи не були в складі жодної із давніх індонезійських держав.

Ще одним важливим питанням для Індонезії була "малайська проблема". Навесні 1961 р. Великобританія висунула ідею створення федерації Малайзії в складі своїх колоній Малаї, Сінгапура, Сараваку, Сабаху та протекторату Бруней. Не виявивши незадоволення цим планом, Індонезія змінила свою позицію після того, як у травні 1963 р. індонезійська влада поширилася на переданий голландцями Західний Іріан. А. Сукарно різко виступив проти проголошення нової держави. Мотивом послужила мовна та етнічна спорідненість малайців із населенням Яви та інших індонезійських островів. Індонезійці претендували на приєднання багатих на корисні копалини британських протекторатів на Борнео. Індонезія підтримала збройні виступи в Брунеї в грудні 1962 р., а після консультацій з Китаєм на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією". Усіляке торгівельне та поштове сполучення з Малайзією було перерване, а на її територію почали засилати диверсійні групи.

8 липня 1963 р. представники Великобританії, Малаї, Сінгапура, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який передбачав наступне проголошення незалежної Малайзії. Усупереч протестам Індонезії 16 вересня 1963 р. офіційно проголошено створення федерації Малайзії. Нову країну визнали уряди всіх великих держав. У регіоні лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті відбулися напади на британське посольство, а А. Сукарнр заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку й Сабаху вислано індонезійських добровольців-партизанів, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть спробувала висадитися на малайзійському узбережжі. В січні 1965 р. через прийом Малайзії тимчасовим членом до Ради безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, а в 1965 р. А. Сукарно навіть заявив про створення осі "Пекін-Джакарта".

Правління Мохаммеда Сухарто

Зближення з Китаєм викликало посилення в країні комуністичних впливів. Завдяки активній пропагандистській кампанії прихильниками комуністичної ідеології стало чимало військових, включно із командирами найвищого рангу. У ніч з ЗО вересня на 1 жовтня 1965 р. група прокомуністично налаштованих офіцерів на чолі з командиром особистої охорони президента полковником Унтунгом влаштувала спробу державного перевороту. Оголосивши про створення нового військового уряду Революційної ради, заколотники захопили та розстріляли шість генералів. Виступ полковника Унтунга не був підтриманий населенням, і його швидко придушили війська командувача стратегічного резерву країни генерала Мохаммеда Сухарто. За звинуваченнями в причетності до подій ЗО вересня армія розпочала репресії проти комуністів. Загалом в країні знищено майже 300 тис. осіб. До масових репресій, здійснених армією, долучилися спецслужби США, які передали індонезійцям списки найактивніших індонезійських комуністів. Близько 100 тис. осіб потрапило до концентраційних таборів.

У процесі боротьби з комуністичною опозицією генерал М. Сухарто зумів набрати значної політичної ваги. Президент А. Сукарно, який під час перевороту займав нейтральну вичікувальну позицію, втратив значну частину свого авторитету. 11 травня 1966 р., під час засідання кабінету міністрів, будинок уряду оточили війська, очолені прихильниками М. Сухарто. А. Сукарно примусили підписати документ, згідно з яким він позбавлявся реальної влади, хоча номінально лишався президентом країни. Згодом, за розпорядженням М. Сухарто, заарештовано 15 міністрів, відомих своєю відданістю першому президенту. Остаточне закріплення влади за генералом М. Сухарто відбулося в березні 1967 р. після тимчасового призначення його на пост президента. Через рік, у березні 1968 р., М. Сухарто офіційно переобрано президентом Індонезії.

М. Сухарто народився 1921 р. у селянській родині. Військовий за фахом, у 1940—1942 рр. він служив сержантом у колоніальній голландській армії, а під час Другої світової війни — командиром роти в створених японцями індонезійських підрозділах територіальної оборони. Майбутній президент відзначився під час антиколоніальної війни 1947—1949 рр. та проведення у 1962—1963 рр. операції з Приєднання Західного Іріану.

Запропонована М. Сухарто модель політичного розвитку країни отримала назву "нового порядку". Непропорційно великого значення в житті Індонезії набрали військові. Офіцери та генерали зайняли керівні посади в усіх сферах громадського життя включно з економікою та культурою. Відсоток військових серед керівників вищої та середньої ланки у країні збільшився з 26% в 1966 р. до 71% в 1971 р. і навіть 89% в 1980 р. Такі невластиві військовим функції були закріплені концепцією подвійного призначення армії — не лише як сили, що повинна захищати державу від зовнішніх та внутрішніх ворогів, але й сили, що відповідає за соціально-політичний розвиток країни. У 1971 р., після тривалої перерви, відбулися парламентські вибори. Перемогу на них здобув створений та контрольований урядом рух "Голкар" ("Голонган карья" — "Об'єднаний секретаріат"). Дев'ять інших партій, що існували в країні, М. Сухарто змусив злитися у дві: націоналістичні та християнські політичні організації створили Демократичну партію Індонезії, а на базі чотирьох релігійних мусульманських партій виникла Партія єдності та розвитку.

У наступні роки, незважаючи на формальне існування багатопартійності, "Голкар", який активно використовував "адміністративний ресурс", незмінно перемагав на виборах, збираючи від 62% до 74% голосів усіх виборців. Найбільшим успіхом мусульманської Партії єдності та розвитку було 25% , а Демократична партія Індонезії максимально збирала 15% голосів. Сформовані унаслідок виборів Національно-конституційні збори п'ять разів переобирали М. Сухарто на черговий президентський термін (1973, 1978, 1983, 1988 і 1993 рр.). М. Сухарто запропонував п'ять принципів "панча сіла", що, на його думку, виражали особливий характер індонезійської держави: — релігійність, демократія, націоналізм, гуманізм, соціальна справедливість.

Новий уряд оголосив про припинення політики "конфронтації з Малайзією". Дистан-ціювання від СРСР та Китаю дозволило Індонезії зблизитися з країнами Заходу та отримати від них технічну й фінансову допомогу. Індонезія повернулася до ООН, отримала значні інвестиції, хоча й уникала вступу до військово-політичних союзів. За сприяння МВФ та Всесвітнього банку індонезійські економісти зуміли стабілізувати національну економіку. Оздоровленню економіки сприяло зростання світових цін на нафту.

У 1969 р. уряд оприлюднив розрахований на 25 років план повної реорганізації національної економіки. Завдяки отримуваній від СІЛА фінансовій допомозі, що в 1970—1988 рр. склала 4,2 млрд. доларів, та зростанню прибутків від експортованої нафти, у 70-х рр. індонезійська економіка розвивалася вельми успішно. На початку 70-х років щорічний приріст ВНП складав 7,9% . Починаючи з середини 80-х рр., країна самостійно забезпечувала себе продуктами харчування. Модернізовано низку старих та збудовано нові промислові підприємства, суттєво зріс ВПН.

На початку 80-х рр., із падінням цін на нафту, що давала левову частку валютних надходжень від експорту, ситуація в економіці погіршилася. У 1982 р. М. Сухарто оголосив про намір скоротити обсяги продажу за кордон нафти й газу, збільшуючи водночас експорт промислової продукції власного виробництва. Цей план реалізувати не вдалося, й у кінці 80-х рр. нафта й газ і надалі складали понад 50% індонезійського експорту. У 1985 р. Індонезія видобула 65 млн. тонн нафти, а в 1997 р. продала нафти майже на 11 млрд. доларів.

У 70—80-х рр. загострилися національні проблеми Індонезії. Після окупації 1976 р. Індонезією колишньої португальської колонії Східний Тімор та розгортання там протестаційного руху, індонезійський уряд застосував жорстокі репресії. За оцінками західних правозахисних організацій, лише в 1976—1988 рр. на Східному Ті-морі індонезійцями було вбито 200 тис. осіб. Черговий спалах насильства відбувся на Східному Тіморі восени 1991 р. 12 листопада 1991 р. у столиці острова Ділі під час похорону вбитого поліцією місцевого студента індонезійські солдати відкрили вогонь по похоронній процесії. Загинуло 180 осіб, ще 60 з-поміж 300 арештованих на місці подій трьома днями пізніше страчено за звинуваченням у опорі представникам влади.

Ще однією точкою напруги залишалася для Індонезії західна частина Нової Гвінеї. Намагаючись придушити сепаратистські настрої місцевого папуаського населення в Іріан Джая, у 1986 р. уряд оголосив про початок розрахованої на 20 років кампанії широкого переселення з Яви на Іріан 65 млн. індонезійців. Ця кампанія мала на меті змінити етнічний склад острова, і водночас й розвантажити перенаселену Яву, де мешкало майже дві третини усього населення країни. Демографічні проблеми стали одним із найскладніших завдань, що стояли перед індонезійським урядом. Незважаючи на те, що в 90-х рр. темпи приросту населення вдалося дещо загальмувати, на 1999 р. населення країни склало майже 212 млн. осіб. Індонезія нині є четвертою у світі державою за кількістю населення (після Китаю, Індії та США).

Демократичні перетворення кінця 90-х рр.

Авторитарне правління М. Сухарто викликало опір з боку войовничих мусульманських кіл, а також лівих радикалів, що відновили свою діяльність на початку 80-х рр. На південних Молукках місцеве християнське населення організувало партизанський рух, що ставив собі за мету створити окрему від мусульманської Індонезії християнську державу.

Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто країна опинилася перед загрозою фінансового банкрутства. Фінансова криза, яка в другій половині 1997 р. охопила всю Швденно-Східну Азію, болісно вдарила й по Індонезії. Збанкрутували тисячі підприємств. Майже половина населення в один момент опинилася за межею бідності. Коли інфляція перевищила 500%, в Джакарті та інпіих містах почалися масові заворушення. Уряд вислав на вулиці міст війська, які силою почали розганяти антиурядові мітинги. Особливе незадоволення населення викликало переобрання в березні 1998 р. Національно-конституційними зборами М. Сухарто на шостий 5-річний президентський термін. У результаті зіткнень маніфестантів з армією та поліцією загинуло понад 500 осіб. Після трьох місяців безупинних заворушень 21 травня 1998 р. М. Сухарто подав у відставку, передавши владу віце-президенту Бурхануддіну Хабібі (1936 р.н.).

У жовтні 1999 р. в країні відбулися президентські вибори, на котрих переміг лідер Партії національного відродження Абдуррахман Вахід (1940 р.н.). Новий президент не зумів знайти спільної мови з парламентом. Влітку 2001 р. індонезійський парламент розпочав процедуру імпічменту. Спроба А. Вахіда розпустити парламент та увести в країні надзвичайний стан провалилася, оскільки поліція та армія відмовилися виконувати його накази. 27 липня 2001 р. новим президентом країни стала донька першого лідера незалежної Індонезії А. Сукарно Мегаваті Сукарнопутрі (1947 р.н.).

Після відставки М. Сухарто та колапсу індонезійської економіки, у 1998— 1999 рр. почалося посилення незалежницькоге руху на Східному Тіморі. Під тиском західних країн, які поставили надання фінансової допомоги гинучій індонезійській економіці в залежність від лібералізації правлячого режиму, ЗО серпня 1999 р. у Східному Тіморі проведено референдум, ка якому 85% мешканців острова висловилися за створення незалежної держави. Ультранаціоналістичні індонезійські угруповання заявили про неприпустимість звільнення Східного Тімору й одразу після оголошення результатів референдуму почали здійснювати акти насильства проти місцевого папуаського населення, причому до напіввійськових формувань погромників часто приєднувалися індонезійські військові та поліцейські. Результатом цих подій стала поява майже 200 тис. біженців. Для припинення вбивств та бешкетів у кінці 1999 р. довелося увести на острів міжнародний миротворчий

контингент під загальним командуванням Австралії. Під його охороною та наглядом міжнародних спостерігачів 20 травня 2002 р. проголошено незалежність Східного Тімору, як 192-ї незалежної держави світу. Першим президентом країни став довголітній лідер незалежницького руху та правозахисник Шанан Гужмау.

Реформи кінця 90-х рр. почали зменшувати неефективний державний сектор індонезійської економіки, проте до остаточного подолання кризових явищ ще далеко. Країна активно намагається залучати інвесторів, що, втім, є непростим завданням через невирішеність багатьох внутрішніх труднощів. Більшість проблем сучасної Індонезії є наслідками надзвичайної етнічної та мовної строкатості населення країни, а також низького рівня життя значної частини простих індонезійців.

ФІЛЛІПІНИ

• Проголошення незалежності

• Режим президента Фердінанда Маркоса

• Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр.

Проголошення незалежності

На Філіппінах, де ще до Другої світової війни американський уряд пообіцяв надати країні незалежність, процес передачі влади місцевому населенню відбувся поступовим еволюційним чином. Разом із американськими військами генерала Д. Ма-картура, що звільняли архіпелаг від японців, до країни повернувся Серхіо Осменья, який зайняв пост голови еміграційного уряду Філіппін після смерті Мануеля Кесона. Незалежність Філіппін було проголошено 4 липня 1946 р. Президентом країни став політик виразно проамериканського спрямування, лідер Ліберальної партії Мануель Рохас (1892—1948). Він підписав з колишньою метрополією низку угод про упривіле-йоване економічне становище американських фірм на місцевому ринку, а в 1947 р.— договір про збереження на островах військових баз СІЛА. До 1954 р. між Філіппінами та СІЛА зберігався режим безмитної торгівлі. Курс національної валюти песо було жорстко прив'язано до курсу американського долара. Американці надали країні понад 0,5 млрд. доларів інвестицій та почасти компенсували втрати від руйнувань в результаті

бойових дій, що відбувалися на островах під час Другої світової війни. За все це філіппінцям довелося заплатити тісним військово-політичним союзом із СПІА. У 1954 р. Маніла взяла активну участь у створенні військового блоку СЕАТО. Під час війни у В'єтнамі Філіппіни вислали свій контингент для підтримки сайгонського уряду.

Рамон Магсайсай

Створення 1946 р. Ліберальної партії Філіппін встановило в країні двопартійну систему. Після смерті в квітні 1948 р. М. Рохаса, упродовж 1948— 1965 рр. при владі змінювали один одного представники партійних урядів конкуруючих Націоналістичної та Ліберальної партії. Обов'язки президента країни у цей час виконували Ельпідіо Кіріно (1948—1953), Рамон Магсайсай (1953— 1957), Карлос Гарсія (1957—1961) та Діосдадо Макапагал (1961—1965).

ФІліппіни розвивалися за традиційною для постколоніальних країн схемою встановлення урядового контролю над більшістю галузей національної економіки. Упродовж 1951—1965 рр. частка контрольованих державою промислових підприємств зросла з 13% до 37%. У середині 50-х рр., після перегляду митної угоди 1946 р. із СПІА, з країни заборонено вивіз капіталу. Лише в часи правління п'ятого президента Д. Макапагала уряд здійснив незначну лібералізацію державного контролю над економікою, зокрема знято обмеження на імпорт.

Зважаючи на значну американську допомогу, економіка країни розвивалася досить динамічно. Упродовж 1948-1968 рр. ВНП зріс на 316%, а кінці 60-х рр. його щорічний приріст складав 6,2%. Лише в 50-х рр. на Філіппінах з'явилося понад 700 нових підприємств. Поряд з цим, на 1960 р. 82% мешканців країни жили за межею малозабезпеченості. Проведена в 1963 р. земельна реформа не покращила суттєво життя філіппінського села. Великою проблемою країни стала складна демографічна ситуація. У 60-х рр. на кожних 100 працюючих філіппінців припадало 90 дітей, які ще не досягнули працездатного віку. Значні проблеми відчувалися із забезпеченням Філіппін продуктами харчування. Після 1970 р. темпи економічного розвитку Філіппін уповільнилися, що, крім об'єктивних причин, було зумовлено й страшними руйнуваннями, яких зазнала країна вналідок тайфунів та повеней 1972 р. Загальні збитки від стихійного лиха склали 2,3 млрд. песо.

Після проголошення незалежності зорієнтований на США уряд Філіппін зіткнувся з проблемою активного прокомуністичного партизанського руху "хук-балахапів", що виник ще 1942 р. під впливом Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців, командувач сил "хукбалахапів" Луїс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав збройну боротьбу проти уряду. Велике незадоволення партизанів викликала оголошена 1948 р. амністія колабораціоністам, що співпрацювали з японцями. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні. До 1954 р. в окремих ділянках острова існували повністю контрольовані "хукбалахапами" партизанські райони. Рух вдалося придушити лише після того, як було оголошено, що ті партизани, які припинять боротьбу, отримають землю. Переможець "хуків" міністр оборони Р. Магсайсай став згодом президентом країни.

Режим президента Фердінанда Маркоса

На президентських виборах 1965 р. переміг прибічник жорсткого антикомуністичного курсу Фердінанд Маркос (1917—1989). Новий президент обіцяв вирішитипродовольче питання, зайнятися розбудовою комунальних інфраструктур та покращенням системи освіти. Найуспішнішою була аграрна частина програми Ф. Маркоса.Унаслідок її реалізації на початок 70-х рр. Філіппіни вже змогли забезпечуватисебе продуктами харчування. ,

Під приводом необхідності боротьби з комуністичним підпіллям новий президент розпочав політичні репресії, що швидко поширилися на всіх незадоволених правлячим режимом. Репресії не припинилися й після того, як створений за підтримки Китаю наприкінці 60-х рр. маоїстський партизанський рух було розгромлено. Пізніше збройні сили роззброїли численні приватні армії багатих латифундистів.

Зігравши на настроях непевності, які виникли через існування комуністичної загрози та мусульманського сепаратизму, Ф. Маркос у 1969 р. був переобраний на другий президентський термін. Посилення авторитарних тенденцій супроводжувалося безпрецендентним розквітом корупції та зловживань владою. 21 вересня

1972 р. на Філіппінах запроваджено надзвичайний стан, під час якого заборонено всі партії та ув'язнено кількасот тисяч осіб. Водночас заборонено страйки й запроваджено пресову цензуру. У наступні роки режим Ф. Маркоса тричі проводив 'примусово-добровільні референдуми, під час яких, у 1973, 1975 і 1978 рр., населення "добровільно" голосувало за продовження надзвичайного стану. Лише 1981 р. країна повернулася до нібито демократії.

Репресивний режим Ф. Маркоса поєднував націоналістичну риторику із популістськими гаслами звільнення від західних впливів. Керівництво країни оголосило про намір рухатися особливим "філіппінським" шляхом розвитку, що поєднував кращі риси капіталістичної та комуністичної моделей господарювання. На практиці це вилилося в одержавлення цілих галузей економіки, створення чиновницької олігархії та шалений розквіт корупції. На організованому владою референдумі 17 січня 1973 р. було прийнято нову конституцію, що встановлювала замість двопалатного однопалатний парламент, скасовувала освітній ценз для виборців, запроваджувала непрямі вибори президента та прем'єра, котрих надалі мав обирати парламент.

На проведених владою з активним використанням адмінресурсу виборах 1978 р. три чверті місць у конгресі країни завоювала створена президентом партія "Рух за нове суспільство".

У зовнішній політиці Ф. Маркос зблизився із Китаєм, з яким встановлено дипломатичні відносини 1975 р., хоча невирішеною проблемою залишилося питання приналежності островів Спратлі. У 1989 р. філіппінські та китайські кораблі навіть навзаєм відкривали вогонь у спірному районі.

Економічне зростання, якого було досягнуто в кінці 60 — першій половині 70-х рр., швидко змінилося стагнацією. У 80-х рр. закордонні інвестори почали вивозити свої капітали з Філіппін. Зіткнувшись з погіршенням економічної ситуації, що не в останню чергу стало наслідком авторитарних методів правління, Ф. Маркос 1981 р. скасував надзвичайний стан і дозволив легальне існування політичних партій.

У країні почалися виступи сепаратистів-мусульман, а крім цього відновився комуністичний партизанський рух. Урядові репресії та невдалі економічні реформи сприяли збільшенню кількості незадоволених режимом і поповненню рядів партизанів. На 1985 р. створена комуністами Нова народна армія налічувала майже