33. Людина і суспільство як об’єкти соціального пізнання

Вся історія світової соціологічної думки відображає головне в суспільних процесах: життєдіяльність людини, що вступає у відносини з іншими людьми з метою задоволення виникаючих потреб. Саме конкретно — історичні типи і види взаємодії людей визначають конфігурацію, характерні риси, протиріччя і тенденцію розвитку суспільного життя. Але не тільки життєдіяльність людини характеризує якісну визначеність суспільства, а і суспільство формує людину як істоту мислячу, володіючу мовою і здатною до ціленаправленої творчої діяльності.

У сучасному суспільстві предметом соціології є два взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Перший напрям відображає онтологічний, а другий — гносеологічний аспекти.

Починаючи з Демокріта, який порівнював людину з малим світом, і до сьогоднішніх часів проблема особистості є особливо актуальною. Розуміння її сутності — одне з найскладніших неоднозначних питань сучасності.

Залежно від орієнтації вчених поняття "особистість" розкривається переважно у трьох основних аспектах:

1. Як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, вольових актів та інших ознак.

2. Як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання.

3. Як щось унікальне, неповторне, найцінніше в природі та соціальному бутті. Визнаючи цінність людської особистості, неприпустимість обмежень щодо пізнання її засобами лише однієї наукової дисципліни, більшість дослідників акцентує увагу на соціальній сутності буття, на взаємозалежності особистості й соціального устрою суспільства. Однак такий підхід часто призводить до повного розчинення унікального духовного складу окремої людини в узагальнених соціальних утвореннях.

34. Що значить «В особі філософа виникає нове людство, яке професійно будує філософське життя і виникає новий тип усуспільнення – теорія»?

35. Метод і система Г.В.Гегеля

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, яксистема логіки, 1) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи.

Слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного методу. Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. 

 Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

36. Філософія як світогляд.

Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія,вона є однією з форм світогляду.Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини. Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Світогляд — це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж включаються до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.

Можна сказати, що світогляд це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів — міфології і релігії. Вона має спільні риси з наукою — в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших менше. В той же час філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.

Філософія відрізняється від інших форм світогляду тим, що відноситься до наукової сфери загальної свідомості.. Фіолоофський тип  світогляду.-це теоретично обумовлена система поглядів на світ у цілому і місце людини в ньому. Світоглядні функціі: 1) гуманістична функція. Філософія допомагає знайти сенс життя, зміцнити свій дух.Роздуми про сенс життя. В. С. Соловйов, М. А. Бердяєв, А. Швейцер. 2) соц.-аксіологічна функція. 3) культурно-виховної. Філософія сприяє формуванню в людині важливих якостей культур особистості: орієнтації на істину, правду, доброту. 4) пояснювально-інформаційна. Розробка світогляду, який відповідає сучасному рівню науки. Служить джерелом достовірної інформації.