28. Наукове пізнання, його методи, рівні та форми

Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, але й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.

Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виводу одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання - способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах.

Методи: сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний та ін.; моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування; опис, вимір, експеримент, спостереження.

Рівні: теоретичний, емпіричний.

Форми: наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея; факт, гіпотеза, проблема, концепція; емпіричні закони, емпіричні поняття, факти.

Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загальнологічними і подані всередині таблиці.Наукове пізнання виробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. За браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методів пізнання. Особливо складний характер має соціальне пізнання. Головні його особливості в тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми, висунення гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми. Всі наукові методи зв'язані між собою. Об'єктивною основою усього є діалектика - між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дозволяє оцінювати перспективи пізнавального процесу.

29. Проблема першопочатку світу у міфології і філософії

30. Енциклопедична система Арістотеля

Класичний період філософії античності продовжує Аристотель (384-322 до н.е.). Учень Платона і вчитель А. Македонського. Засновник власної філософської школи. Систематізатор. Енциклопедист.

Арістотель є творцем самої великої наукової системи з існуючих в античності. Вона спиралася на величезний емпіричний матеріал, як з області природознавства, так і з області суспільних наук, який систематично збирали й накопичували його учні. Наукова діяльність Арістотеля - це не тільки вершина античного філософського мислення, вона була і великим внеском практично в усі тоді відомі наукові області: були створені нові наукові напрямки, він разом з учнями систематизував науки, визначав предмет і методи окремих наук.

Написав понад 150 наукових праць і трактатів. Збережені твори умовно можна розділити на логічні, філософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, політекономічні і естетичні.

Кожне твір давньогрецького мислителя починається з аналізу спадщини минулих поколінь. Відбираючи, систематизуючи і підсумовуючи позитивне знання, Аристотель робить висновки:

- Філософія не є продукт індивідуальної творчості, а підсумок роботи цілих поколінь. Для встановлення істини окремий філософ залишає після себе дуже мало інформації, але коли все збирається разом, - виходить величина, гідна уваги і вивчення;

- Філософія завжди зазнавала поразки, коли йшла в область порожніх абстракцій, софістики і спекуляцій;

- Основне завдання філософії полягає в тому, щоб розібратися в сущому, відкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до небуття;

- Філософія має право на існування лише в тому випадку, якщо в області сущого є нематеріальні причини, а також надчуттєві, вічні сутності. Якби нематеріальних причин, незмінних і вічних сутностей не було, а була б лише природа, то на перше місце серед наук слід було б ставити фізику, а не філософію.

У філософії Платона головним було вчення про ідеї, які тотожні поняттям логіки, і останні існують самі по собі, самобутньо і безумовно. Аристотель не сприймає таку позицію. Для нього кожна річ є матерія, кожна річ має свою причину і цільове призначення. Що стосується ідеї, то вона у своїй самостійності є всього лише духовна причинно-наслідковий конструкція речі.

Іншими словами, для Арістотеля поняття є всього лише інструмент (засіб) пізнання істотних властивостей досліджуваного об'єкта. Незалежність поняття від буття речей абсурдна, бо поняття є характеристика загального, а загальне є приналежність чуттєвого світу.

Для характеристики одиничного, конкретного буття Арістотель вводить поняття "субстанція". Змістом субстанції є взаємозв'язок матерії та форми, що характеризують страдательное і активний початок. У цій єдності матерія відповідає за потенційне буття, форма - за можливе буття, а разом вони забезпечують реальне буття. Пріоритет форми, як єдино активної сили, знайшов свій розвиток і у вченні про душу як формою тіла, про Бога як кінцевої формі всіх форм, як першопричину світу, його першорушія. Космологія Аристотеля зливається з його теологією.

У своїй "Фізики" Арістотель розвиває вчення про рух. Він виділяє чотири основних види: рух як збільшення або зменшення; рух як якісна зміна або перетворення; рух як виникнення або знищення; рух як переміщення в просторі "Справедливо зазначивши різноманіття видів руху, мислитель бачить джерело і причину руху тільки в Бога. Бог виступає перводвигателем космосу і його за будь-субстанції.

Аристотель побудував оригінальну на ті часи теорію пізнання "Пізнання починається з відчуття предметної реальності. Перший крок пізнання полягає у встановленні факту, другий - у з'ясуванні його причини, третій - у дослідженні сутності факту. Це зовсім не просто, бо сутність факту зачіпає проблему сутності взагалі .

Для нього сутність - це щось, здатне до самостійного існування і піддається пізнанню. Це не матерія, бо вона не здатна до самостійного існування. Це не одиничність предметного світу, не рід і не вид. Ця єдність активної форми і пасивної матерії.

Інструментом пізнання суті є категорії. У трактаті "Категорії" дається перелік і аналіз десяти категорій. У "Метафізиці" цей перелік скорочено до шести: сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання. Якщо сутність виступає як самоцінність, то інші категорії забезпечують її пізнання.

Проблеми можливості і дійсності знаходять своє продовження і в науці про причинність. Причина може з'явитися в одній з чотирьох проекцій. Першопричина закладена в самій сутності буття речі, друга причина криється в її субстраті (матерії), а третина - у русі та четверта - в дії. Перші три причини обумовлюють можливий стан, а четверта характеризує дійсну реальність.

У своєму вченні про душу Арістотель виходить з положення, що у своєму мінімумі "душа є скрізь, де є життя". У своєму максимумі "душа є там, де є розум". Таким чином, людська душа, крім рослинного і тваринного компонентів, може знайти і власне людський зміст. Такий підхід накладає особливу друк на гносеологію Аристотеля.

Аристотель - родоначальник логіки як науки про мислення і його закони. Для нього логіка не самоціль, а засіб осягнення істини. Сформулювавши і пояснивши закони суперечності, виключеного третього та достатньої підстави, Аристотель визначив, що є істина, судження, умовивід; досліджував види докази; описав мимовільні та навмисні помилки (паралогізми і софізми).

У вченні про етику Аристотель розвиває думку про те, що життя є спільним як для людини, так і для тварини, але людина на відміну від тварини робить себе сам, здійснюючи свою міру чесноти, розсудливості і мудрості.

"Політика" Арістотеля як би продовжує його "Етику". У ній розглядається проблема практичного розуму, політичної практичності і розважливості. Політика покликана служити досягненню загального блага в умовах законослухняності. Держава - це особлива форма гуртожитку громадян, включених у владу. Державі передує інститут сім'ї, де простежуються три види відносин: пана і раба, чоловіка і дружини, батька і дітей