Микола Зеров

1890-1937

Визначний літературознавець пореволюційної України, блискучий і відважний критик та полеміст, лідер славетної плеяди поетів, званої «неоклясиками», першорядний майстер сонетної форми і незрівнянний перекладач античної поезії. Народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині. Батько його, Кость, був учителем, також займав посади в системі народної освіти. Микола Зеров учився в Охтирській гімназії до 1903, середню освіту завершив 1908 року в Київській гімназії. Закінчив з добрим успіхом історико-філологічний факультет Київського університету. До 1917 року вчителював у Зло-топільській, а з 1917 — в 2-ій Київській гімназії. Водночас бере активну участь в українському літературному житті, що вийшло з підпілля в революції 1917, виступає як критик, редагує зразково бібліографічний журнал «Книгар» (1919—20). Упродовж 1920-х років був професором літератури в Київському університеті, співробітником Академії Наук, редактором багатьох книжкових видань.

Друкуватися почав 1912 в журналі «Світло», з 1913 року був співробітником газети «Рада». З першими поезіями (переклади) виступив 1918 року. За його життя вийшло дві поетичні збірки: АНТОЛОГІЯ АНТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ, переклади з Катулла, Верґілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла (Київ, в-во «Друкар»; 1920, 63 стор.), КАМЕНА, поезії (Київ, в-во «Слово», 1924, 80 стор.). Дуже рано потрапив під постійний вогонь партійної офіційної критики. Тому його поетична творчість повніше могла бути видана тільки після його загибелі. На еміграції майже всі його сонети (85 оригінальних і 28 перекладних) видані в одному томі SONNETARIUM (Берхтесґаден, в-во «Орлик», 1948, 196 стор.). Решта поезій, що їх вдалося зібрати, видані в збірці CATALEPTON (Філядельфія, США, в-во «Київ», 1951, 79 стор.) та COROІІARIUM. Переклади, рецензії і листи (Мюнхен, 1958). Хоч життьовий шлях Зерова був обірваний на середині, він устиг видати методологічно оригінальний історико-літературний нарис НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ

ПИСЬМЕНСТВО, вип. І (Київ, в-во «Слово», 1924, 135 стор.), а також багато статей з історії і теорії літератури та літературно-критичних і полемічних статей, частина яких була видана книжкою ДО ДЖЕРЕЛ, літературно-критичні статті (Київ, в-во «Слово», 1926, 131 стор. — друге, значно пізніше, але теж не повне, видання цієї збірки було у Львові 1943, 272 стор.). Також книжка ВІД КУЛІША ДО ВИННИЧЕНКА. Нариси з новітнього українського письменства. (В-во «Культура», Київ, 1929).

Як поет і перекладач і як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались в його поезіях, і в наукових та критичних працях. Противники без міри закидали йому, як поетові, літературщину, книжність, брак емотивної струни, втікання від су-часности. Вони ігнорували той факт, що під панцирем далеких тематичних мотивів античних і філософських ремінісценцій в поезії Зерова бив чуткий пульс сучасника, у якого тонка мисль і порух культивованого серця давали чарівний стоп поетичного твору. Зеров бачив небезпеку для України російської рево-люціиної психології, головна ірраціональна пасія якої була зруйнувати все попереднє дотла. На Україні ця психологія, опинившись в ролі військово-політичного окупанта, діяла, як свідомий плян нищення всіх тисячолітніх набутків і скерувань нації. Зеров бачив культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати і розвивати далі ліпші скарби антично-европейського культурного круга, до якого в його уяві історично належить Україна. З другого боку, він бачив страшну колоніяльну культурну відсталість свого народу, завдяки якій варварські антикультурні руїнні елементи легко брали гору. А оскільки він був не тільки спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало його сонетів таять у собі гостре вістря убивчої іронії чи й сатири і є яскравими пам'ятниками свого часу.

Як педагог, науковець і критик — Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня. На здібнішу літературну і наукову молодь він мав величезний вплив, незалежно від її до нього особистих^ симпатій чи антипатій. Який активний був з нього сучасник — свідчить той факт, що він єдиний з такою великою відвагою і рішучістю підтримав революційний виступ Миколи Хвильового і інших

членів ВАПЛІТЕ проти насильницької російсько-комуністичної культурної гегемонії в Радянській Україні. Строгий і опанований клясицист подав руку непогамовному романтикові, що накреслював перед українською молоддю візію великого українського відродження, як явища загальнолюдського масштабу і значення.

Яка вітальна сила була в цього лицаря культури — свідчить той факт, що він, висланий 1935 року в леґендарно-страхітли-вий концтабір на Соловки, втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче — в умовах жорстокого режиму, голоду, холоду й перевиснаження фізичною працею — далі писав сонети і далі працював над перекладами Верґілієвої ЕНЕІДИ. Вістки про нього загубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборах СРСР в 1937—38 роках.

HOI TRIAKONTA

О. Бурґгардтові «А кругом пустка, як гудина, як гич...»

Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів Була та сама навісна пора: Безмовний пнікс, безлюдна Агора І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара, Ще озивався сміх Арістофанів, Сократ, як перше, виявляв профанів, І весело роїлась дітвора.

Так само і тепер. Усе заснуло, Все прилягло в чеканні Трасібула!

А ми? — де ж заступ нам на нашу гич, І сапка на бур'ян, і лік на рани? Дитяча сліпота? Сократів бич? Чи невтишимий сміх Арістофана?

ЗО. III. 1921

Юрій Клен (О. Бурґгардт). СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ. Мюнхен, 1947, стор. 9. Пнікс — горб, що на ньому відбувались народні збори в давніх Атенах; Агора — «ринок», пізніше місце народних зборів і самі народні збори; притан — член президії народних зборів у давніх Атенах; Трасібул — атенський демократ, що очолив повстання, яке поклало край пануванню так званих тридцяти тиранів 403 р. перед Різдвом Христовим.

МОЛОДА УКРАЇНА

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша, Цей старосвітський повітовий смак — Ці мрійники без крил, якими так Поезія прославилася наша.

От Петька Стах, містечковий сіряк, От Вороний, сантиментальна кваша. О ні, Пегасові потрібна інша паша, А то — не вивезе, загрузне неборак.

Прекрасна пластика і контур строгий, Добірний стиль, залізна колія — Оце твоя, Україно, дорога: Леконт де Ліль, Хозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір'я, Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

23.IV. 1921

SONNETARIUM. Берхтесґаден, в-во «Орлик», 1948, стор. 156.

ОБРИ

«Секвестратор їде в село за податками».

Весна цвіте в усій красі своїй, Вже одгриміли Зевсові перуни, Дощу буйного простяглися струни, Зазеленів сподіваний рижій. На полі котяться веселі вруна, В кущах лящить — співає соловій, А по шляху, немов казковий змій, На зсипище сільська ватага суне.

І в селах плач. Герої саґ і рун, Воскресли знов аварии, ґот і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра....

Сільської ситости останній трен, Усюди лемент — крик дулібських уКЄН Під батогом зневажливого обра.

25. V. 1921

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 167.

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

«І абіє пітел возгласи...»

Свічки і теплий чад. З високих хор Лунає спів туги і безнадії, Навколо нас — кати і ку сто дії, Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищі багаття тліє І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний круг євангельських історій Звучить, як низка тонких алегорій, Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі Весна і дзвін, дитячі голоси, І в вогкому повітрі вогкі зорі.

29. VI. 1921

KAMEHA. Поезії. Київ, в-во «Слово», 1924; передрук із зб. SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 163.

АРІСТАРХ

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей, В музеях, портиках і в затінку алей, Олександрійських муз нащадки і послідки, Вони роїлися — поети і піїтки. Ловили темний крок літературних мод, Сплітали для владик вінки нікчемних од І сперечалися, мирилися, змагались... І був один куток, де їх невпинний галас Безсило замовкав: самотній кабінет, Де вчений Арістарх, філолог і естет, Для нових поколінь, на глум зухвалій моді, Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

КАМЕНА. Поезії. Київ, в-во «Слово», 1924. Передрук із книжки CATALEPTON. Філадельфія, в-во «Київ», 1951, стор. 7.

В СТЕПУ

Високий рівний степ. Зелений ряд могил

І мрійна далечінь, що млою синіх крил

Чарує і зове до еллінських колоній.

Ген-ген на обрії сильвети темних коней, Намети, і вози, і скити-орачі.

Із вирію летять, курличучи, ключі, А з моря вітер дме гарячий, нетерпливий.

Але пощо мені ці вітрові пориви, І жайворонків спів, і проростання трав?

З якою б радістю я все це проміняв

На гомін пристані, лиманів сині плеса, На брук і вулиці старого Херсонеса!

КАМЕНА. Поезії. Київ, в-во «Слово», 1924; передрук із кн. CATALEPTON. Філадельфія, 1951, стор. 9.

КУЛІШ

Давно в труні Тарас і Костомара, Грабовський чемний, лагідний Плетньов; Сивіє розум і холоне кров; Літа минулі — мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з пожара Мотронівка народжується знов; Завзяттям віє від його промов, І в очах відблиск молодого жара.

Він боре тупість і муругу лінь, В Европі хоче «ставляти курінь», Над творами культурників п'яніє;

І днів старечих тягота легка, І навіть в смертних муках агонії В повітрі пише ще його рука.

11. V. 1926

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 102.

КИЇВ З ЛІВОГО БЕРЕГА

Вітай, замріяний, золотоглавий На синіх горах! Загадався — снить... І не тобі — молодшому — бринить Червлених наших літ ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави, І плаче дзвонів стоголоса мідь, Що вже не вернеться щаслива мить Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівче, тут на пісках стань, Глянь на химери барокових бань, На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть Оця гора зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить.

Журнал «Зоря». Дніпропетровськ, 1926, ч. 18, стор. 3; передрук із зб. SONNETARIUM, 1948, стор. 141.

ЛЕСТРИГОНИ

Одіссея, X, 77-134.

Тут, царю, дикий край неситих лестригонів Та струджених рабів, що вівці стережуть. Як привела тебе твоя заклята путь В ці селища смутні недолі та прокльонів?

Ти кажеш: «Поліфем»? Нащадок Посейдонів, Той знав огонь, а ці — сире і свіже рвуть; Не має впину їх несамовита лють, Не відають святих гостинности законів.

Не йди, зостанься тут. Є схови серед скель. Вночі я справлю твій стовеслий корабель У тиху сторону народів хлібоїдних.

Та сам лишуся тут у горі та біді —

Я тільки мрією до скель полину рідних, Я тільки чайкою — з тобою — по воді.

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 60.

космос

Зринає, голосний і розмаїтий, На шістдесят земних коротких літ

З грузького дна — латаття ніжний цвіт, Щоб нам жагу неситу упоїти.

Як тішать нас озера, гори, квіти, Роса і теплий грім, і шепіт віт, І людська творчість споруджає міт Під саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон Спадає, глушить веселковий тон Думок, жадань і щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно І топлять нас. І білий цвіт латаття Вертають на мулке і чорне дно.

22. IV. 1931

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 73.

СОН СВЯТОСЛАВА

«Я бачив сон. Тяженних пере л град На груди сипали мені, старому, Вдягали в довгу чорну паполому, Давали пити не вино, а чад.

Я зір будив. Обводив кругогляд І відчував крізь думку нерухому, Як обсипався дах княжого дому, Як крякав крук і як клубочивсь гад.

О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла! Що за чуття на душу налягло!»

Ніч місячна кругом — така студена! — Антена гнеться, мов струнке стебло, І чорний день десь дзвонить у стремена.

23.IV. 1931

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 74.

Та як нам жить хвилиною легкою, Коли такий на пам'яті тягар Речей, обставин, люду і примар Ліг і лежить нестерпною вагою?

Як маєм крен направити з тобою, Коли щодня погроза і удар?

І пилу впав усюди сірий шар

І все значиться смутком і нудьгою?

І як чуттям пустити буйну рощ, Коли їм кригою грозиться дощ — Вони ж слабі, без хати, без покрова;

Коли спадає мла, мов той хижак, А ця, на бруку знайдена підкова — Єдиний добрий на майбутнє знак.

11. XII. 1931

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 88.

Чорніє лід біля трамвайних колій, Синіє в темних улицях весна, Мого юнацтва радість осяйна Встає назустріч нинішній недолі.

«Це справді ти? В якій суворій школі Так без жалю розвіялась вона, Твоя веселість буйно-голосна, Які смутять тебе нудьга і болі?

А згадуєш, яке тоді було Повітря? небо?... Гусяче крило, Здається, з нього пил і бруд змітало;

Як лід дзвенів, як споро танув сніг, І як того, що звалося «замало», Тепер би й сам ти піднести не зміг».

26. II. 1934

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 93.

В ГОСТЯХ У ПОЕТА

Я слухаю: «Єдиний він, баштан, Ще зброя нам на голод і на злидні; День ясен там і вечори погідні, Та вранці часто холод і туман».

Я думаю: крізь степовий бур'ян, Крізь прикрості іти не день, не три дні —

І в резиньяції, такій лагідній, Не знати зла, не відчувати ран...

І в затишку запущеної хати Обаполи прожитих літ єднати, Старе й нове збирати в свій альбом — То значить: мати серце, зір і вухо... Хто сміє не віддать свого «чолом» Цій неуйнятності людського духа?

2. X. 1934

SONNETARIUM. Берхтесґаден, 1948, стор. 84.

То був щасливий, десятлітній сон. Так повно кров у жилах пульсувала, І екстатичних сонць ясні кружала Злітали в неба голубий пляфон.

І кожний рік звучав на інший тон, На кожнім дні своя печать лежала, І доля, бачилось, така тривала, Не знатиме кінця і перепон.

Вмить розійшлося чарування щасне: Осінній день, тепло і сонце ясне Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий: Вся думка з білим і смутним горбом Немилосердно ранньої могили.

SONNETARIUM. Берхстесґаден, 1948, стор. 161.

Цей сонет написаний М. Зеровим на смерть його єдиного сина Костянтина, що помер в листопаді 1934 в Києві, мавши 10 років віку. Смерть сина збіглася з те-рористично-голодовим погромом України, з кінцем короткої декади українського відродження і з початком репресій проти М. Зерова — в сонеті відчувається цей індивідуальний і загально-історичний вузол долі.