Тодосій Осьмачка

1895-1962

Осьмачці випало одно з найориґінальніших і глибших обдаровань літератури Розстріляного відродження, а разом із ним і дивовижно виключна доля. Він чи не єдиний із плеяди найвизначніших «двадцятників» не піддався ані ідеологічним приманкам, ані терористичному тискові чужого тоталітарного ладу-володаря і, пройшовши найбільші поліційні тортури, врятувався фізично, вийшов під час Другої світової війни на еміграцію і тут договорив те, що не міг — чи не встиг сказати дома, та дав великий поетичний звіт за трагедію молодого відродження народу.

Родився Осьмачка 3 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку відомого поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув собі фах і славу ліпшого в своїй окрузі лікаря тварин. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосію, який потім завершив її уже сам. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи салдата» був відданий під військово-політичний суд. Революція врятувала його, відкривши нові можливості. В 1920 році нарком освіти Гринько призначив його інструктором підготовки робітників освіти на Кременчуччині. Здається, з кінця того ж року і по 1923 Осьмачка учиться в Київському Інституті Народної Освіти (як тоді звався університет). Тут разом з студентськими роками почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом очолюваної Миколою Зеровим Асоціяції Письменників (АСПИС), а потім — організованої Валеріяном Підмогильним Ланки, до якої належали також Марія Галич, Григорій Косинка (найближчий товариш Осьмачки, що був розстріляний 15 грудня 1934), Євген Плужник та Борис Антоненко-Давидович. Всі вони, може за винятком Марії Галич, були репресовані в 30-х роках.

Осьмачка почав писати рано — друкуватися пізно. Перший його вірш був надрукований того самого року, що й його перша збірка — КРУЧА (Київ, в-во «Слово», 1922, 32 стор.). Де-бют зразу поставив Осьмачку в перший ряд тодішньої поезії, а дальші дві збірки поезій — СКИТСЬКІ ОГНІ (Харків, ДВУ, 1925, 96 стор.) та КЛЕКІТ (Київ, 1929) — остаточно закріпили за ним першорядну позицію. Стиль його поезії вражає цілковитою оригінальністю і незалежністю. Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а, навпаки, — він виходить із найглибших основ української поетичної тра-дицп — народної пісні і казки, «Слова о полку Ігоревім», козацьких ліро-епічних дум та з Шевченка, якого Осьмачка ставить вище всіх поетів світу. Якимсь незбагненним чином його гігантська метафора і многозначний символістичний образ, несамовита експресіоністична напруга внутрішніх сил, романтична туга за омісцевленням і воднораз за динамічним проривом в універсум — поєднуються з розлогістю епосу і прозорим замкненим у собі ліричним малюнком, Три Осьмаччині книжки справдили прогноз Сергія Ефремова, який писав 1923 року про автора КРУЧІ, як «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Але ж вони і відрізали поетові всякі надії на те, щоб жити і творити далі. Бо від першого свого друкованого рядка і до останнього він є одержимий трагедією затоплення українського відродження. Після Шевченка він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції і найбільшою жерт-вою московської тоталітарної контрреволюції. Цій трагедії він дав космічні виміри. Звертаючись до всесвіту, він повертається назад із страшною підозрою моральної порожнечі людства й універсуму. І тоді розгортає в його поезії свої чорні крила відчай забутої Богом в порожньому просторі країни і людини. У цьому ніби екзистенціялістичному мотиві самотности і зали-шености людини на її власні сили і рішення нема нічого спільного із значно пізнішою Сартровою «засудженістю на свободу». Осьмачка був «засуджений» не на свободу власного вибору, а на один-єдиний шлях безкомпромісового спроти-ву і погибелі задля правди відродження свого народу. Він добровільно прийняв цей присуд, як свою невідкличну долю.

1929 року на Україні почався масовий соціяльний і національний терор: примусова колективізація і ліквідація селянства, як стану, загальне нищення української культури. І в тому ж році Осьмачка друкує вірш «Деспотам», що кінчається словами: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя». Після цього він устигає видати лише свій переклад Шекспірового «Макбета» (ДВУ, 1930) — англійську мову він узявся вивчати ще

1927. Партійна критика обклеїла Осьмачку всіма ярликами і лайками, що були в її арсеналі. «Ворог народу», «бандит» — поет міг чекати тільки арешту і розстрілу. Десь у ті часи Ось-мачка написав поему, сюжетом якої послужив йому факт загибелі ватажка українських повстанців в 1917—21 pp. на його ж таки рідній Черкащині. Поклав її в пляшку і закопав у землю. Побачила вона — «Дума про Зінька Самгородського» — світ аж під час Другої світової війни в четвертій книжці його поезій СУЧАСНИКАМ (Краків-Львів, Українське видавництво, 1943). Арешти, депортація, розстріли доповнились організованим голодом.

Тим часом терор ріс лявиною, обертаючись в геноцид цілого народу. Жертви числились мільйонами. Гинула також тотально вся культурно-творча верхівка нації. Осьмачка пробирається на Поділля з наміром перейти нелегально кордон у Польщу. Його заарештували (1932?) і відправили під конвоєм аж у Свердловськ, але він по дорозі тікає назад на Поділля з тим самим наміром. Знову арешт і цим разом тюрма Бутирки в Москві та обвинувачення в шпигунстві на користь чужої держави. В чеканні цілком гарантованої кулі в потилицю Осьмачка робить своє «останнє рішення» — боротися далі, але не засобом сили, а засобом «слабости» — він симулює божевілля. Засіб «слабости» вимагає найбільшої сили. Чи вистачило її в Осьмачки? В усякім разі він переміг чекістів і його перевели в психіятричну лікарню в Київ, тоді як його товариша Косинку розстріляли, а інших домучили на каторзі. Усю моторошність тієї ситуації Осьмачка 25 літ пізніше змалював у незвичайній повісті РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ (видана в Канаді 1956, 365 стор.). Друга світова війна застала Осьмачку в Кирилівській психіятричній лікарні у Києві. Нова руїна Києва дала свободу Осьмачці, і 1943 року він уже у Львові видає свою четверту книжку СУЧАСНИКАМ. 1944 року в Криниці він пише повість СТАРШИЙ БОЯРИН (Новий Ульм, в-во «Прометей», 1946, 116 стор.) — перша його книга, де нема пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимсь Гоголя в його українських повістях. Але це був єдиний відпочинок, що його дозволив собі поет. 1945 року він уже закінчує велику поему ПОЕТ (видана в Німеччині, 1947, 154 стор.,^ включена в новій редакції в його збірку ІЗ-ПІД СВІТУ, Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук, 1954, 317 стор.). Осьмачка вертається назад у «прокляті роки», в пекло і відтворює в поемі гігантський круг української трагедії та велетенський образ самітньої в просторі людини. Далі йде в тому ж напрямі повість ПЛАН ДО ДВОРУ (Торонто, Канада, в-во

Українсько-Канадійського Легіону, 1951, 184 стор.), а потім уже згадана вище РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ. Трьома повістями своїми Осьмачка утвердив себе як найсильнішого українського белетриста нашого часу.

Це правда, що в поезії і прозі Осьмачки — відчувається темний і до хаосу розбурханий океан відчаю і ненависти. Але в основі її основ лежить любов, героїчне почуття вічної правди і краси народу. І хто уважно перечитує його твори, той не може не відчути, що цю творчість і її автора породила велика сила молодого відродження.

ПЛУГАТАР

(Уривок)

Стане до плуга народ-хлібороб, як море стояло в киреї із чорного мулу коло билець колиски його; угородить леміш іржавого плуга у ребра землі по граді л ь... розверне одвірки просторів півночі та півдня і, в пелену вічности зорями вдзвонену, землю світами в руках понесе за чепіги старі! і хай правда росте під залізом твоїм, як під серцем у неньки дитина!

КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; передрук із кн. Сергія Єфремова ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. Київ-Ляйпціґ, 1919 (1923), стор. 376.

КОЛІСНИЦЯ

(Уривки)

Церкви Божі

в кришталеві дні погожі, молоділи та біліли.

На майданах — роздоріжжі

любо святами пишались, людом радісним і ясним, мов колоссям наливались.

Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе, прошуміло по Вкраїні на незримій колісниці. Села небо засмалили пожарами і розхрістались риданням. Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо

плачуть, у долинах клюють очі, мертві очі парубочі... Од пожеж у видні ночі

люди тінями блукають, над руїнами ридають, їм лисиці та собаки із ярів одповідають.

КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922. Записано із уст автора, за його пам'яттю.

РЕГІТ

Море Середземне шумить, хвилями дзвонить в боки пірамід африканських, хлюпають ріки криваві в долинах віків

У круті костяні береги із людей...

І чую крізь гомін стихій над тілами рабів

свист батогів...

Берегами женуть кислооких, немитих і голих;

падають, гинуть, як мухи під зиму, в долинах Єгипту, Еллади та Риму

й середніх віків...

Свист батогів!..

З їх посвистом хижим єднаються в пісню

і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади, як брязкіт кадила та ладан у церкві...

Свистять батоги, кліпає сонце, і бризкає кров аж у стелю світів;

із крапель кривавих зростають зірки, а зорі на небі, як в полі волошки, зривають поети

і в'яжуть вінки

на білії чола коханкам своїм.

Філософи мудрі моря піднімають

у чашах ґранітних на гори під сонце

і ріки сплітають у косу землі, а правди не знайдуть...

Кров бризкає в небо і зорі цвітуть...

Гей, земле!

диявольський регіт твій чую

у шумі мільйонів плянет

в мільйонах віків, і хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле, мамо, щоб випекти пляму, пустелю, на спині твоїй, як вічне тавро арештантське, і димом пропасти в безодні часу!

КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; ІЗ-ПІД СВІТУ. Поетичні твори. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США, 1954, стор. 293-294.

НА ІГОРЕВІМ ПОЛІ

Ой у полі та стернистому, на старому Деревлянському, явори стоять, гойдаються, ще й вітрами умиваються.

Там Сварог схиливсь над стернями, вкутав голову туманами

і ворушить тихо віями, мов лісами в білім інеї.

Тихо віями він скочує

сльози, тугою розтоплені, що лишаються озерами

у долинах серед зелені

та й курять до сонця водами

в ранки білі, теплі, травневі.

Сварог каже тихим голосом, а садки скрізь задимилися

у цвіту густім, вишневому, і вишневим цвітом всипались, наче ріки, вуса богові: — «Явори тверді, кряжистії, ви сучками попробивані, мов стрільчастими перунами, прокажіте мені сурмами, хто голосить ото селами? Ваші сурми наготовлені, із ярів крутих змуровані, на степах моїх простягнені!» Явори мовчать, гойдаються, а стерня шепоче шелестом: Половецькі орди їхали степами, ловили списами зорі вечорами; половецькі орди їхали лісами, сонце повтикали злотними стрілками: Сонце покотилось з могил до криниці й заюшило кров'ю хустку молодиці... Не з відрами стала вона під вербою — дитину вмивала гострою водою: — «Погойдніться, верби, понад берегами, розетупіться села з білими хатами, я несу дитину на чорні майдани, хай зозулі сизі кують над дворами... На чотири бори насунули хмари, й ними блискавиці ножі сполоскали; брязнули зірниці і на сході в полі, а в диму, тумані, заіржали коні; блиснули носами круки на могилах, під крила сховавши знижені долини, й вилискує місяць у птахів на крилах і капає з крил їх на яр та на ниви...

А муж мій поїхав волочити, знаю, аж на Сян від коней копита лунають... І горе, горе серцю і людському зору, страшно мовить слово у світ, як у нору: вдарили гармати московські з-за Дону та й шлях перебили, в землю увалили, повбивали коні, дружину прибили, йому темні брови присипали пилом, а борона впала Богові докором, зубком учепившись в небосхил над бором, та й висить на небі на північ зубками, розгойдана люто сніжними вітрами, від яких аж зуби довгі розпеклися й на небі зірками рясно зайнялися...

А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати, іншії московські і в другую пору, то кинули мужа на простір проклятий, на зубки вогненні, височенно вгору, —

та й висить на небі ратай з бороною

над землею й морем, ранами роздертий, кров'ю заливає Північ з Колимою

і на чорний Захід тінь кладе від смерти...»

На голі майдани вийшла молодиця й, поставивши сина там у кривавиці, з мукою гукнула: «Ллє кров без упину, не покинь закляту, розп'яту Країну!..»

Тихий шепіт зник над стернями. а Сварог ворушить віями, мов лісами в білім інеї;

тими віями він скочує сльози, тугою розтоплені, стають сльози ті озерами у долинах серед зелені та й димлять до сонця водами в ранки білі, теплі, травневі...

А з голих майданів кричить молодиця, до віків Трояна, бо ще всім не досить!.. Від борони небо кров'ю червониться кров'ю Північ червоно заносить!..

СКИТСЬКІ ВОГНІ. Поезії. Харків, ДВУ, 1925; ІЗ-ПІД СВІТУ. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у СІЛА, 1954, стор. 284-286.

ГОЛОТА

(Уривки)

Моя голото, моя доле! Чого на тебе завше грім, Чого не квітне тобі поле Із теплих водами дощів? Збиваєш нігті об могили І заливаєш кров'ю степ...

У мисці борщ пісний, холодний

Жадібно діти дістають, Із ложок, звісно, як голодні, На дране пузо собі ллють.

А мати жовта, як із воску, Сидить на лаві та із соски

Годує сина на руках, Що хлипа в ґнотті, в ганчірках.

Два чоботи лежать для страху: На всю сім'ю вони одні — І всім приходиться тремтіть. Кутки посліпнули од цвілі І плачуть більмами сумні.

КЛЕКІТ. Київ, 1929. «Літературний ярмарок», 1929, ч. 10, стор. 239-240; ці уривки найдені в журналі у напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Т. Осьмачки КЛЕКІТ.

Ідуть селяни в темні далі босі...

...біліють коси матерів, — ридають неньки разом із вітрами і руки простягають над степами до брам високих городів.

Іде конвой, і стогне камінь, спиня трамваї голосні. Ідуть оточені селяни густими жалами заліз. Торби із хлібом за плечима, обличчя чорні од ріллі, а ворони ведуть над ними круг сонця кола вогняні.

Іде конвой, і гнеться камінь, мов крига рання на воді; ідуть похилені селяни, як гори чорні, до лісів.

КЛЕКІТ. Київ, 1929. «Літературний ярмарок», 1929, ч. 10, стор. 243; ці уривки наведені в журналі в напасливій рецензії Т. Масенка на збірку поезій Т. Осьмачки КЛЕКІТ.

ДЕСПОТАМ

(Уривки)

А працю ту, що виросла із поту

твого гарячого в жнива, що сипалося зерном через гору

у кіш дубовий до млина —

забрали в тебе ми не так, як таті, але розбоєм в білий день, коли кипіло сонце на загаті

і гукав півень до гостей.

І ти у городі, немов собака, глядиш добро своє для нас, —

вночі до каменю впадаєш плакать, кайдани гризти в тихий час.

Гризи, гризи! Даремна справа, впадеш під кригу ланцюгів, співаючи присмаглими вустами

чужих пісень із городів.

А твоє тіло, наче пса старого, ми витягнемо догнивать

із бруку геть, до духу степового, де ріллі трупами лежать.

Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя.

КЛЕКІТ. Київ, 1929. Записано із уст автора, за його пам'яттю.