Микола Бажан

1904-1983

З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до «дванадцятої» (1928—31) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора СИНІХ ЕТЮДІВ і КАМО ГРЯДЕШИ. Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21-річний Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, «рубати ланцюги причалів»; «в часи смертельного авралу і компасу і серцю метнутись не даси убік». (НІЧНИЙ РЕЙС, 1927). І дійсно наступних кількох аварійних років Бажан (подібно, як Микола Куліш п'єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — БУДІВЛІ, ГЕТТО В ГУМАНІ, РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ, СЛІПЦІ... Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити.

І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, ґрат чи колючого дроту на Соловках, а й, так би мовити, остатися «при владі», «ходити в білих сенаторських штанах».' Його свіжа могутня суверенна українська сила була врахована і «пошанована» остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до коляборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного прапора, орден Червоного трудового прапора, роблять його членом президії верховних рад СРСР і УРСР, членом Академії Наук, речником радянської делегації в Об'єднаних Націях, віце-прем'єром України, нарешті членом ЦК партії. В лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі КЛЯТВА (1941), ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1942) і СТАЛІНГРАД-СЬКИЙ ЗОШИТ (1943). А друга — за антианглійські АНГЛІЙСЬКІ ВРАЖЕННЯ (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви («Людина стоїть в зореноснім Кремлі» — 1932, «Клич вождя» — 1939, «Ранок у Горі» та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об'єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. «Радянська Україна» за 6 і 7 лютого 1946) чи стаття «До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України» («Радянська Україна», 17 листопада 1946). Чи мусив поет платити ще якусь «дань» за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ чи РОЗМОВИ СЕРДЕЦЬ і СЛІПЦІВ, той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духового єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Ста-лінові, Москва ясно грозила поетові: «Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості» («Червоний шлях», ч. 1, 1934, стор. 186).

Народився Бажан 9 жовтня 1904 р. в Кам'янці-Подільсько-му, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Ґонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917—21 pp. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом, як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919—20).

Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Ба-жана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» у «Жовтневому збірнику панфутуристів», Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в «Березолі», а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ, 1930, 32 стор.).

Листи Хвильового до літературної «молодої молоді» та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 «вільних академіків», що утворили Вапліте. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і «романтиками вітаїзму» під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.

Перша книжка поезій Бажана 17-Й ПАТРУЛЬ (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльоно-вих колій попередньої української поезії. У другій книжці РІЗЬБЛЕНА ТІНЬ. Лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.) Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: БУДІВЛІ (1929), ДОРОГА (1930), підсумкова збірка ПОЕЗІЇ (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема СЛІПЦІ (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революції», 1930, чч. 7 і 8—9 та 1931, чч. 1—2 і 3—4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «ґетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» (ҐЕТТО В ГУМАНІ, 1928).

1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім ҐЕТТО В ГУМАНІ в тому році він написав монументальні БУДІВЛІ — трилогію Готичного собору, барокової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтезу Готичного сп і ритуального пориву вгору із всеохопною земною силою бароко.

Того ж 1928 року є і поема РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претенсії того месі-янства, з його комплексом «язви, як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліціиних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи ДНЕВНИКА і коли програмовим виданням Москва випускає ДВЕНАДЦАТЬ і СКИФЫ Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну, хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема реторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.

«Гофманова ніч» (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.

Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може й вартістю, творі Бажана СЛІПЦІ. В цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірни-ків-прошаків 18 сторіччя. Колорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Ко-нашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і все-охопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову поди-вугідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. СЛІПЦІ були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості — уже позначені компромісом із переможним ворогом.

Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівняний переклад клясики грузинського середньовіччя — «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу та розглядав Схід, як «шкурну» проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.

Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Бароко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Бароко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.

Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917—33 pp., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курба-са-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колеґ-літераторів у клюбі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.

Безумовно, бароко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки бароко. Цікаво, що майже одночасно українське бароко і «барокову людину» 17—18 сторіч відкрив Бажан в УРСР (його «Брама» з БУДІВЕЛЬ — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне бароко. У зміні і пов-торах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм бароко. Якою мірою, доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і «Малоросійської Колегії» подібна до доби Української Революції і держави 1917—19 pp. та УРСР, такою мірою і дух «барокової людини» присутній у стилі Бажана. Якою мірою доба прусського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. На Україні, яку Сталін 1918 року назвав «світовим узлом» суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріального світу, принципу здиференційованої єдности і принципу тотального моноліту. Може тому і в стилі Бажана не грає ролі «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірносте сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистости. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життьової фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного па-тосу мову, він опановує бароково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і плян: О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій!

Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю

В єдиній складності твоїй.

Тебе до пня, до дна тебе й до краю

Всю вичерпать і розітнути суть!

Тебе, немов мету і жертву, розкриваю

Й не можу до кінця збагнуть, Бо мудрости й буття неісходима путь.

Тут діє фавстівський активістичний дух проникнення і всеохоп-лення. І може й ґетівська «філістерська» теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших «партійних» творах, що мають вони сліди його «музи» і богатирської поетичної сили? Може він і Сталіна, і сталінську добу і себе в їх складі брав лише, як матеріял? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.

КРОВ ПОЛОНЯНОК

Б'є космогрудий кінь копитом на припоні.

Кипить на дні подовбаних барил

Солодке молоко розпалених кобил.

Пахілля пахнуть, дикі та солоні.

Войовники так сплять, що смерти не почули б, І нерухомо на землі лежить

Узор карбований могутніх верховіть, Мов левня мускулястий тулуб.

Додолу хиляться рясні кущі багаття, І дим струною в небозвід зіперсь.

Рвучи нитки ялозеного шмаття, Немов квічена брость, так гнеться повна персь.

У добру вільгість, в плідний піт Зарошено тіла ясних вкраїнських бранок, І рот розтерзано, і проросте на ранок В дівочих черевах їдкий монгольський плід.

Ростуть роки, одвічний цвіт отав, І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок, Та кров стару століттями нащадок

У гудзуватих жилах схороняв.

І любимо слова, важкі, мов чорний дим

Зловіщих ватр, що сяяли татарину, Викохуємо кров тугу і міцно зварену, І просторінь — безмежну царину

Вітаєм серцем круглим і простим.

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ЗАЛІЗНЯКОВА НІЧ

До яру підійшли, і одностальні тіні

Погнулися від їхніх тіл назад.

Риплять вози, ладнаючись у ряд, Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.

Поволі родяться слова нічних нарад, Що рознесуть їх по Вкраїні

З холодноярської святині

Козак і гречкосій, ченець і конокрад.

Скотилася луна по згорнутих шляхах. Козак, і хлоп, і злодій, і монах Почули зойк пророчих півнів третіх.

Хитнувся ґвалт стривожених церков. Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов На темний степ бунтарських тіней кетяг.

1925

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ДОРОГА

Ретельно тіні складено в штахети, І над пустелищем степів, Як хвіст скаженої комети, — Огонь рахманних вечорів.

Упали тіні гострі осторонь! Чіткіш лягли риски гілок, Перехилились в темну просторінь Кущі здичавілих зірок.

Іду, й дороги переламані, Гнучись, плазують із-під ніг. Так важко на жорстокім камені Класть лінії твердих доріг.

Так важко на жорстокім камені Шляхів вирізблювати грань. Невже і справді заважка мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань?

Дорого зустрічей і тиха путь прощань. Людська дорого, — просто стелься, Відбивши на холодних рельсах Огні ночей і дотики світань.

І кожному іти тобою, Людська дорого меж і мір, І тягнуться над головою Сліди скривавлених су зір.

І знатиму, куди іти, І терени, що проходитиму. Людському захвату неситому Невже не вистача мети?

Не всі серця дадуться хробаку, Не всі шляхи у круг закуто, І проросте зелена рута На жовтому піску.

1927

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

НІЧНИЙ РЕЙС

ю

Підноситься зневажливо рука, І щерблене перо, неначе шпага, гнеться, І пада, зломлений, в покресленій чернетці

Рядок, мов щогла неструнка.

Та напина вітрила плавні строф, Скрипить холодним тросом літер

Вітер

Вишуканих катастроф.

Шукання катастроф, і мандрів, і надхнень —

Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад.

Хай спинається твій патетичний фреґат, Фреґат патетичних пісень, Що чує крізь шторми, і ночі, і тьму, Стенувшись од керми до носа, Що судились йому, Простяглися йому

Мужні мандрівки матроса.

Рівні та прості

Лягли на морях

Дороги матроські, Як шрами од шпаг.

Тінь неспокійна й крилата

Корсарського злого фреґата

Морями облудними буде пливти, Струмітиме хмуро повз чорні борти

Вітер одвертий солдата, Що кричить альбатросом між рей, Тугий, як дуга арбалета, Прямий, як удар стилета, Шаршавий, як іржа

Корсарського ножа.

Рубай же ланцюги, Зривайся із причалу, Бо не в чорнильницях фреґат шукає шквалу, Бо ти, як муж і войовник, В часи смертельного авралу

І компасу, І серцю

Метнутись не даси убік.

1927

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ҐЕТТО В ГУМАНІ

Жахтить земля, жахтить іржа і пил, Як жар фурункула чи виразка трахоми, І сонце над усім — як вибух плям і стріл, Як вибух мовчазний і тяжко нерухомий, Цей маньякальний круг, що виплива в зеніт, Це коло, зроджене в огні ґалюцинацій, І осьмисвічники розлючених акацій Підносять перед ним свічки убогих віт. При корені дерев вирує й пломеніє Плескатих одблисків рябий калейдоскоп, І вкручуються так маленькі чорториї У монотонний соняшний потоп.

Самум небесного страшного Ханаану, Безодні жару, хлані мовчазні, Що перекинулись, мов мідні казани, На землю спалену, розпадену та пряну.

І в пил проллято, втоптано й прибито •

Мозаїку з движких червоно-жовтих кіл —

Плямистий тиф розпачливого літа.

То жовч живу калюжками у пил

Проллято витворно.

І звився над землею, Як вихор, ореол палаючих корон, Що коронують ветху Іудею, Цей одногорбий, цей старий Сіон.

Сіон у полум'ї — і так стоїть віки

Над ним огонь без трепету й пощади, Чи то огонь кривого Торквемади, Чи райських огнищ гострі язики, Чи віхола пожеж, розхристана й крута, Залізнякової порвистої ватаги...

О, пагорбе жалю, і розпачу, і згаги, Голгото нації, Жорстоким полум'ям Сіон себе вінча —

В'язниця й царство, ватра і химера

Оскаженілого у мандрах Агасвера, Безумця, мрійника, раба і шукача.

На лобі пагорба, як віра прирекла, Вчепивсь обшарпаний, обсмалений і строгий Ковчег квадратної рудої синагоги, — Ковчежець з торою, прип'ятий до чола. Зачумлений мокрець — огидний сірий мох, Що тхне гниллям і склизею на трупах, Повзе по каменях, по ребрах і по слупах Худих і лютих синагог.

Стовп сонця вковано чи вкопано стовма У жовтий щовб плюндрованого ґетта... Не спи, Ізраїлю!

О, шма Ісроель шма! Ізраїль твердо спить, — і серць, і сонця летарг Сліпучий свій туман над ґеттом підійма, Не спи, Ізраїлю!

Не спи і проклинай Туман огню і погар синагоги! Твої, Ізраїлю, не всі ідуть дороги На зганьблений Сіон, на страту і одчай! Не спи, Ізраїлю!

Не спи і проклени, Як чорну неміч, молитов судому, Тих молитов хасидського Содому, Що спалюють роти, що рвуть серця і сни! В ротах розпечених, шаршавих і кривих Горить язик безумного хасида. О, рот роззявлений — благань глухий барліг, Де віра — як ганьба, де плач — як зненавида!

Діра розбещена, —

і бовтається в ній

Та шарудить язик, скрегочуть чорні зуби.

Правець релігії, трясущий та жахний, Хижацтво віри, радість самозгуби, Оргазм безумства, апогеи і шал, Шал тріюмфальної надсади Гримить, немов органні колонади, Що з циклопічних нот споруджують хорал. О, темні сховища на людському шляху — Святебні урвища, оргазму пишні ями! Всіх рас і натовпів розкриті навстіж храми Ревуть тим голосом хотливости й жаху.

0, душе людська, зморена й жива! Ще не закрилася, мов язва, під тобою Оргазму віри яма трупова, Смердюче й пишне лігво супокою. Прадавні молитви, знесилені жалі, Тисячолітні привиди одчаю, — Вас, лементуючи, ще часто зустрічають, Немов володарів недужої землі.

1, впавши ниць, з печер порожніх душ Виводять, як мерця, зламавши кустодії, Сповиту у сувій, завжди одну і ту ж Молитву-плач сліпого Єремії. її ведуть, як речника скорбот, її ведуть, як воїна й пророка, — Кричить юрба сторота і стоока, Немов один епілептичний рот. На згарищах Каббал і на руїнах біблій, Між трощених колон, повержених метоп Своїй могилі й вірі вже загиблій Вклоняється скажений гробокоп. І, щоб в останній раз покласти в землю сів, Рука стареча, хижа й ненажерна, Збирає слів тверді і чорні зерна З рядків Талмудових, як з лущених стрючків. На землю ятрену, на рани і на близни Впаде зерно зловіщої сівби, І родять висохлі Сіонові горби Іржаві трави розпачу й гнилизни. Та жнець уважний нивами не ходе — Проклятий урожай на корені гниє. На інших нивах родиться твоє Прийдешнє, мучений, знеславлений народе! Сіон у полум'ї —

огню важкі корони. Сіон у полум'ї —

огонь, і тлін, і твань. Сіон у полум'ї —

нехай горять Сіони, Катівні нації і плахи мордувань!

1929

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

БУДІВЛІ

І. Собор

У тіні пагорбків процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої ґотики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрільчасті вежі —

пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почерку її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом, полум'ям, єлеєм, кров'ю

куто Зловіщу повість про собор. Як в захваті баданних юрм, У скреготі зубів

і скреготі ґраніту, Мов смертний спів, мов клик одчайних сурм, Щоб пломеніти і гриміти, Вставав собор на славу феодалу, Яскиня віри, кішло прощ, І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі, І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл, Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння.

І, як худа стріла, злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Надхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать

На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо уставав собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон, Й ґотичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт, мов псальма і мов сон.

II. Б р а м а

У грі нелюдській, в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м'яз, Обняв краї

спокійної безодні. Підніс, як пожаданий келех, Широку браму в вишину, Широку браму, грішну і земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості — квіт, на брості квіт, мов око

Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого бароко, Що плинула з віків старого лябіринту, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінту. І той акант — не лавр

на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить

з подоланих держав, Бо шлях побід крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть.

Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки, бундючий гетьманат, Тоді, немов тремкий вінець, На кошлане волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець, Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад

Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят, Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більшеє за їхнє!