Ґео Шкурупій

1903-1937

Уже переміна свого імени з Юрія на незвичного «Ґео» говорить про потяг Шкурупія до ориґінальности за всяку ціну. І треба визнати, що цей поет, прозаїк і журналіст, найвидатніший після Семенка творець українського футуризму, попри багато вибриків і пустопорожніх фраз, зумів створити собі зовсім окреме місце в літературі того періоду; «король футуропрерій», як він себе називав, прислужився також і до розвитку неоромантизму.

Народився Ґео 20 квітня 1903 року в Бендерах. Дитинство провів на Поділлі, де вчителювала його мати. Батько його, Данило, був залізничним машиністом. Ґео закінчив гімназію у Києві, а також учився в Київському інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці. Ще в 16 років почав займатися журналістикою, яка потім, поруч із літературою, і стала його основною заробітковою професією.

Друкуватися почав 1920 («Ґроно». Літературно-мистецький збірник. Київ). Як права рука Семенка, писав теоретичні статті про футуризм, брав жваву участь у літературних боях. Перші збірки його поезій — ПСИХОТЕЗИ. Вітрина третя. Київ, «Golf-strom», 1922, 32 стор.; БАРАБАН. Вітрина друга. Київ, 1923, — це маніфестація революційного розриву з усіма українськими літературними традиціями, радісна віра в цілковите оновлення життя і надмірна певність безмежності своїх сил. В своїй першій друкованій речі «Ми» (проза) в зб. «Ґроно» він писав: «Ах, який я радий! Яким сильним, непереможним я почуваю себе. Я можу одним подихом грудей зворухнути весь світ». Навал прозаїзмів у поезії, безоглядне ламання звичної строфіки, епатація читача всіма способами, зухвала задиркуватість... Так, але за всім цим почувається також і талант, що ловить нові звуки, нові теми та віддзеркалює світанок нового українського дня. Згодом футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного (ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.; поема «Море» в збірнику ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ, Київ, 1927;

ДЛЯ ДРУЗІВ ПОЕТІВ СУЧАСНИКІВ ВІЧНОСТИ. ДВУ, 1929). Напасник на неоклясиків і ВАПЛІТЕ у пляні партійної лінії і семен-ківського комункульту» та «ленінізму в культурі», Шкурупій в 1930 році їздить по селах з бригадами «колективізаторів», бачить там початок геноциду проти українського народу. Результатом тієї поїздки стає поема ЗИМА 1930 РОКУ (Харків, 1934), в якій просочились картини відпорности українського селянства масовій колективізації і сатира на голів колгоспів. Можливо, ця поема була одним із приводів для арешту і заслання Шкурупія 1935 року на Соловки.

Шкурупій більш відомий як прозаїк, автор гостросюжетних оповідань (ПЕРЕМОЖЕЦЬ ДРАКОНА. Книга оповідань. Харків, ДВУ, 1925, 246 стор.; ПРИГОДИ МАШИНІСТА ХОРНА. Харків, «Книгоспілка», 1925, 88 стор.) та романів (ЖАННА БАТАЛЬ-ЙОНЕРКА, 1930 і ДВЕРІ В ДЕНЬ, 1929). Теми їх переважно з часів революції 1917—20 pp. Олександер Білецький, блискучий літературознавець і вибагливий критик, писав про оповідання Шкурупія: «Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Европу. Молодість, пожадлива на всякі враження, разом із тим і літературні, зробила його збірник надміру літературним: майже кожне оповідання викликає книжкові спогади... але згодьмося, що в цілому збірник Шкурупія — цікаве явище в нашій молодій белетристиці... В літературі, яка по суті тільки тепер зіп'ялася на ноги й виходить у «великий світ», такі явища потрібні й допомагають їй іти вперед».

Шкурупій у своїх писаннях виявляв себе, як лівий письменник і прихильник лінії партії, але водночас і як патріот Радянської України, у якого жила і гордість і біль за свою вітчизну. Жив у ньому непереможний гін модернізації і росту української літератури до рівня західньоевропейського і американського. Цього було досить, щоб у Москві його включили до списку приречених на знищення. 1935 року він потрапляє в концтабір на Соловецьких островах, а 1937 року, в час десяткування в'язнів, його вивозять нібито до «іншого табору». В 1957 році Шкурупія посмертно «реабілітували». У виданій 1957 в Києві АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ вміщено його три поезії з сухою приміткою: «Помер Ґео Шкурупій 1943 року». Про його арешт, заслання і виснаження на каторзі, звичайно, — ні слова.

СЕМАФОРИ

На всю Вкраїну

червона троянда...

Нащадкам не побачить краси руїн.

А в лісі банди.

Залізні шляхи

обійняли всю землю, мов спрут. Всі люди хворіють на чорну неміч і б'ються головами на камені

й питають: — Куди йти?.. А в спекулянта на спині борошна пуди.

У всі кінці гадюками розлізлися рельси... І стоїть залізна вулиця: не проїхати, не пройти! А вагони під откосами колесами фанатично моляться старому Богу... І семафори руки простягнули

до неба

з одчаю... Чекають гніву й перемог.

Не б'ють барабани, не сурмлять сурми, а кров розіллялася ріками, і плюскається в ній бандит, мов риба, і скрізь вогонь, і вибухи, вибухи...

По світу несамовито тюйюкає

І навіть невіри з страху на шию почепили хреста.

І тільки ми бадьорими ранками, зриваючи м'яту й руту

пісень, йдемо по залізних шляхах!

Тільки нам одкрито семафори в майбутнє!..

1921

Журнал «Семафор у майбутнє». Апарат панфутуристів. Київ, 1922, ч. 1, стор. 22.

ГОЛОД

Нагодуйте мене, зогрійте!..

Підійміть з очей моїх

перевесла побряклих вій!..

Ви налякаєте мене крихтою хліба, а я вас бліддю своїх повік.

Я північний, муругий вовк, владар безмежних, сухих степів.

Я підковою спеки весь хліб потовк

і вночі над мерцями вив.

Я завернувся в подерту ковдру, мов римський патрицій у тогу, і мені страшно зимно в ноги.

О, сонце!

Я хочу потертися спиною

об твоє гаряче обличчя, і мого подиху холод

дійде до самого серця і глибше.

Я завернувся в подерту ковдру, мов римський патрицій у тогу, я владар всесвітній: — Голод.

ЖАРИНИ СЛІВ. Вибрані поезії. Харків, «Книгоспілка», 1925.

ПІСНЯ ЗАРІЗАНОГО КАПІТАНА

Відвага пригод нас у море жене, відвага пригод нас турбує, пече вогнем...

Крізь ніч і туман іде наш фляґман, крізь ніч і туман.

Нема, нема нам спокою в шинках, парує кров на ножах.

Як вітер і море покличуть, цілуємо лезо навал, лишаємо перса Кончити, лишаємо п'яний підвал, підхоплює нас шквал.

Шугає вітер, і стогне туман.

Ший не жаль, не жаль нам для рей...

У бій, У бій, іде наш фляґман, Е-гей!

Вітер співає в щоглах, посвист

у линвах застряг, хвилює, розпалює погляд

чорний

корсарський стяг.

Крізь ніч і туман

іде наш фляґман, крізь ніч і туман.

Кров'ю заллято палубу вщерть, борт продірявив таран, очима лякає смерть зарізаний капітан.

Жаль, жаль нам високих рей...

Е-гей!

Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, «Прометей», 1955, стор. 80.