Олекса Близько

1908-1934

Філософ Юринець назвав був Близька у 1929 році Веніямі-ном української літературної сім'ї. Таке ім'я дав був Яків своєму молодшому синові: Бенямин — щасна дитина. Чи ж передбачав Юринець, що за пару літ Близько стане Веніяміном і в тому сенсі, який вклала в це ім'я дружина Якова Рахиль, перш ніж умерла в час важких родів сина: Беноні — болюча дитина?

Серед поетів Близько був справді наймолодший, найпопу-лярніший — справжній улюбленець свого часу. Перша книжка поезій 19-літнього юнака ЗА ВСІХ СКАЖУ (Київ, «Книгоспіл-ка», 1927, 64 стор.) була видана вдруге того самого року під назвою ПОЕЗІЇ, а в 1930 році ДВУ видало її втретє. Книжка вибраних поезій Близька РЕЙС (Київ, «Пролетарська правда», 1930) була видана і розпродана нечуваним для поезії того часу тиражем у 33 000!

1927 з'явилось було в пресі повідомлення про загибель Близька у хвилях Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний тоді радянський критик Володимир Коряк у некролозі в харківській центральній газеті нестримно оплакав смерть юного поета, говорячи про загибель на самому старті «українського Пушкіна» (В. Коряк. «Олекса Близько». «Комуніст», 2 серпня 1927). Близько спростував вістки і некрологи весело-іронічною заявою в пресі та своїми новими книжками: ЖИВУ, ПРАЦЮЮ (Харків-Київ, ДВУ, 1930, 199 стор.), КНИГА БАЛЯД («Книгоспілка», 1930), книга віршів із поїздки до Німеччини НОСН DEUTSCHLAND (Харків, ДВУ, 1930) та книга гарного прозового репортажу з тої ж поїздки ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА БЕРЛІН (в-во «Література і мистецтво», 1931). Далі виходить книжка його агітаційних віршів а ля Маяковський МОЄ УДАРНЕ (Харків, «ЛіМ», 1931).

Останньою — передсмертною — книжкою Близька був П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ, морські вірші (Харків, «ЛіМ», 1933), оздоблена мотто із Артура Рембо («оповістіть, о якій годині можете взяти мене на борт»), повна мужньої романтики моря і моряцького відважного фаталізму, з віршем «Рейд» у центрі. Можна собі уявити, як звучала в 1933 році, коли гинули міль-йони українців, Влизькова музика катастрофи переповнених людьми «стальних левіятанів», що серед ночі під «регіт норд-осту» ідуть в «останній рейс і смерть».

Хоч як було переконливе спростування смерти — «живу, працюю!» — та рання смерть таки була долею Близька. Смерть була заплянована в Москві, звідкіля одного разу приїхала до Києва виїзна сесія військової колегії найвищого суду СРСР і в закритих засіданнях десь коло 13—14 грудня 1934 р. засудила на розстріл без права оскарження 26-літнього Близька в числі 28 інших письменників і діячів Радянської України. Розстріл стався, мабуть, 15 грудня (див. «Вирок військової колегії найвищого суду СРСР в Києві в справах терористів-білоґвардій-ців», «Вісті ВУЦВК», 18 грудня 1934). «Біла гвардія» — російська монархічна армія — існувала тоді, коли Близько мав 10 років. Пізніше Близько був тільки комсомольцем. Називаючи Близька російським іменем «білогвардієць», Москва хотіла замаскувати свій прямий приціл у серце молодої України. Всі Влизькові книжки, всі журнали, де він друкувався (а це були всі журнали того часу, включно з «Літературним ярмарком» Хвильового), були знищені разом із поетом. Не минуло і чверть століття того геноциду, як стало трудно скласти навіть звичайну біобібліографічну довідку про поета, що так недавно хвилював тисячі сердець і був на устах у всіх. Аж за два десятиліття знову зазвучав його голос, коли Святослав Гординський видав книжку вибраних віршів Близька СЕРЦЕ І ВОГОНЬ (Краків, «Українське видавництво», 1942, 104 стор.).

Народився Олекса Близько — 1908 року, але якого дня, місяця, у якій місцевості — для нас невідомо. Може в Одесі, де жив раніш і пізніше часто бував, а може десь коло Одеси на селі, інтимний зв'язок з яким відчутний у його окремих віршах. Невідома нам і його освіта, але його твори зраджують різно-родні знання і культуру. Писати він почав ще в дитинстві, як свідчить у спогадах один його знайомий, російською мовою. Дитяча хвороба, шкарлятина, десь на 14 році життя одібрала йому слух, а ще який рік пізніше — і мову. Він став глухонімий. Після цієї катастрофи він почав писати виключно українською мовою, мовою свого раннього дитинства. Німоглухота дивним чином тільки збільшила його внутрішню духову працьовитість і ні трохи не зменшила його органічний міцнющий зв'язок із життям (А. В. «Розмова на папері». «Сучасна Україна», Мюнхен, 5 грудня 1954, стор. 7).

Десь на 16 році життя Близько приїхав до Києва. Тут непомітно друкувався в непомітному сірому профспілковому жур-Нальчику «Обмінюймось досвідом». В літературу його першим увів Б. Антоненко-Давидович, видрукувавши в київському ілюстрованому журналі «Глобус» (1925, ч. 20) вірш Близька «Серце на норд». З того часу вірші Близька прикрашують систематично всі журнали і багато газет УРСР. Найбільше друкувався він у футуристичному органі Михайла Семенка «Нова генерація».

Коротенький восьмирічний літературний шлях Близька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Клясицизм, футуризм, «виробнича поезія» — агітка, — а над усім і передусім активний вітаїстичний романтизм. Перша книжка Близька ЗА ВСІХ СКАЖУ, як і дальші його твори, вражали не так отим молодечим завзятим оптимізмом, який охоче підкреслювала в нього тодішня критика, як спонтанною силою, з якою поет легко підіймав неабиякий тягар життя — свого і свого часу. Його улюблені (спершу) ямб і анапест давали такий незвичний, зовсім новий внутрішній ритм, таке багатство інтонацій, його метафори були так учуднені, епітети так гострі, слово — так наелектризоване, а словник такий багатий на несподівані в поезії слова, що трудно було погодитись, коли йому критики нагадували Шіллера і Пушкіна. Хоч героїчна патетика першого і точність поетичного «прицілу» другого були йому не чужі. На відміну від свого футуристичного лідера Семенка, Близько не займався деструкцією старих форм, як самоціллю, а розкладав старі системи, щоб творити власну естетику. Звичайно ж, Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до ЖИВУ, ПРАЦЮЮ, — «тільки етап і шукання нових форм... До синтетичної рівноваги ще далеко...» З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом було не легко дійти «синтетичної рівноваги» за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези вже в ньому накльовувались ясно. Яків Савченко писав з приводу Влизькової «Дев'ятої симфонії»: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетности думок, такого міцного й суцільного патосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років». «Близько цілковито сучасний поет. Не тільки тематикою — це момент зовнішнього значення — а ще більше світовідчуванням. Він — новий поет, нова психіка, його творчість — повний погляд на всі явища дійсности» («Життя й революція», 1927, ч. 5).

Близько був авантурником у найкращому англійському розумінні цього слова — людина відважно взятого шансу і рис-ку, небезпечного для самого себе подвигу. Буревісник Розстріляного відродження, він став романтиком його життьових сил і потенцій, оновлення, пригод, творчої праці, свободи і обов'язку. Йому чужа була підміна творчого будівничого новаторства якоюсь хіліястичною «вірою» в прийдешній рай, задля якого треба нищити життя сьогоднішнє. Тому Москва не сподобала також і його романтику індустріялізації України — як оновлення, модернізацію, визволення. Так само і поет зустрів іронією і сарказмом «індустріялізацію» вікового російського деспотизму й бюрократизму, що ніс із собою смерть: «за зоряним небом залізо і раб». Читач в УРСР 1933 року вбачав не що інше, як московський «рай за дротами» у Влизьковій «Баляді про короткозоре Ельдорадо», що кінчалась такими словами: І подумали люди: — «Це тут? Ба ні, — ми несли Ельдорадо на своїй спині». Але пізно. В джунглях нема воріт. — Не вернутись додому, де виріс рід, із руками, що рвали б не тільки дріт.

В глухонімому юнакові з великими круглими очима (він нагадував його сучасникам «степового кібця, що височить на пагорбі, щільно стиснувши крила»), — ізольованому від звуків життя — кипіло духове бетговенське море. Він і програмовий вірш свій назвав «Дев'ята симфонія», бо відкривав у ньому, як Бетговен, людину всесвіту, універсальне серце життя. Піднявшись із надр української придушеної провінції на цю вершину, він підняв на неї і визвольну ідею свого народу — категоричний імператив свободи.

Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.

(«Книга баляд»)

Ці слова у Близька каже магометанин, що повернувся із мандрівки на поклон до Мекки. Фізично глухий і німий Близько не чув ані слів судді, що читав вирок, ані вибуху пострілу в його потилицю. Але він ще раніше був готовий, коли прорікав свій передчасний кінець та схвалював своє «останнє рішення»: Серце кинувши в шторми і штилі, Ми в обличчя плюєм сатані.

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Крови б, крови і сили відерцем Святогором понести до мас!.. Якби можна помножити серце, Я помножив би тисячу раз!

І роздав би, роздав би, роздав би, Як проміння моєї снаги, Так, що світ загорівся і став би, І розбив би старі береги!

Вступний вірш із першої збірки поезій О. Близька ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, в-во «Книгоспілка», 1927.

РОМАНТИКОВІ

Тривай, тривай, о, мрійний брате! Покиньмо стуму і печаль! З життям ще довго треба грати І нести серце на одчай!

Вже не задзвонять, ні, шоломи Забутих скитів і сармат! Навіщо жаль? Новітні зломи Бринять в оркестрові гармат!..

І ти, і він, і я — малеча У безіменні гроз і мас! Приймай життя без заперечень, Бо з ним і логіка і час!

ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.

СЕРЦЕ

Гей, ти, серце, — соняшно гаряче, Гей, ти, серце, — сонцем золоте! Від колиски невгамовна вдача Оселилась з нами і росте!

Понесем же, серце, голі й босі На одчай голівоньку свою!.. (...Скоро, скоро прийде злота осінь І повисне тишею в гаю...)

Мабуть, так накреслено дороги Та стежки зазорені мої, — Щоб лягали вічно попід ноги З голубого міста на гаї!

ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.

ТУМАН

І тут, і там вітрила волохаті, — суцільний дим од моря до небес, і тільки іноді прорвуться з плес далеких сонць проміння кострубаті

і зірвуть млу, де піняться прибої, та крутять хвилі виром карусель, а десь летить сп'янілий корабель

між двох морів, — і під, і над тобою...

...І знову, знову... Сторогатим чортом охрестить все похмурий капітан і вдарить в дим, одчайно, мов таран, сирени тон над портом.

ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Вірші. Харків, ДВУ, 1927.

*

Чую, чую: — обіймає жаль, — За великим невимовна туга, За незнаним!.. Ну, хоча б ножа Та дорогу зоряну в подруги!

Та окраєць хліба у карман. І пішов би босяком, гультяєм — Хороше ж то нюхати туман, — Аромат конвалій серед гаю!

Хороше ж то в пущах і степах Спати ночі... Міряти дороги... ...Поцілунки вітру на губах... ...Сині крила тихої тривоги...

Марю, марю: — обіймає жаль, За незнаним золотава туга... Та нема дороги і ножа, Тільки кицька на печі — подруга!

«Життя й революція» (Київ), 1926, ч. 8, стор. 8; передрук з книжки: О. Близько. СЕРЦЕ І ВОГОНЬ. Краків-Львів, «Українське видавництво», 1942, стор. 50 (вибір і вступна стаття С. Гординського).

ПОРТ

Одплив буденний сказ, немов би шумний катер, за брязкіт ланцюгів сховалася іржа, і знову в морі день упав за елеватор, над бортом золотим канатом з-під ножа.

О, тихий порте мій, — вечірня заводь трансу, що серце і думки за рейдами запер, де віє з-поза плеч м'язистим ренесансом, та з люльок, — за димком, — пахучий канупер.

Люблю твоє лице, і ці поснулі стяги, і скромний орнамент бетонових аркад, ...а десь, такі ж, як ти, цвітуть архіпелаги, —

романтика моя залізних естокад.

Химерно!? Правда!? Так!? Яку ж ліпити норму на серце молоде — зрадливу оболонь!? Привіт тобі, привіт... і бурі, бурі, шторму! У нас з тобою все... за тишею вогонь!

«Життя й революція», 1927, ч. 6; передрук із зб. ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 13-15.

РЕЙД

За елеватором маяк

на роздоріжжі

бур і мряк

у білій піні, наче в крейді, —

на урвищі

в зеленім рейді, вогнями жовтими прорізуючи млу, мов Прометей, напружує кайдани на валу

і в даль стремить, де грім і шторм

у хаосі

первісних форм, неначе ті титани, що повстали, забарикаджують міжзоряні квартали

важкими хмарами, дев'ятими валами, розламуючи глиб під п'яними вуглами, за гострими рефлектами

вогню.

За елеватором маяк

на роздоріжжі бур і мряк, мов Прометей у хмар закляк.

А там, де чорний виднокруг

в скаженому оркестрові оглух, -у трюмах — помпами — зализуючи рани, в обвали вод летять стальні левіятани.

І повно в них людей, і зводять райни хрест

(за вдаром у буґшприт спадаючи на вест)

під стогін молитов, тортур і покаяння...

Регочеться норд-ост.

— Ця ніч для вас остання ...

Останній рейс

і смерть...

...У склянки дзвонять чверть... ... світання...

За елеватором маяк

на роздоріжжі бур і мряк

скорботно, тужно в хмар закляк.

ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 16-17.

МАТРОСИ

Загартовані сонцем, вітрами, Перепливши незнані світи, Ми не маємо стежки і брами, — До якої прийти.

Серце кинувши в шторм і штилі, Ми в обличчя плюєм сатані І незрушно на тонни, на милі Розраховуєм дні.

Наша зброя — гартований кортик, Наші думи — морський бурецвіт, Наше серце — у чорному порті, Де цвіте антрацит!

ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків. 1930, стор. 26-27.

РЕЙС

Регочуть і свистять на палубі матроси (штурмує у бакборт важкий зелений вал), а берег золотий зникає у провал... Команда: Поворот! — Кріпити троси!

За хмарами пахтять багряні папіроси. У сказі шестерень реве машини шал. За вдарами у кіль, мов бомба... Інтервал... На палубі свистять за працею матроси...

Вода, вода й вода, та хвилі океану...

У рубці капітан — схиливсь на карту рвану: О, важко, важко як у чорну пітьму йти!

Як би не завести на скелю чи на камінь... І карта, наче пух, кружляє під руками й обвалами вали гарпунять у борти.

ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 29-31.

* *

Одлетіла конвалійна Леда на далекі сніжні гаї, і не пахнуть вже липовим медом поцілунки холодні твої.

Це початок кінця, о, кохана, о, до лютого болю чужа!

Це навіки

найкраща рана

і до споминів

літ іржа.

ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 55.

МОЖНА ЗАСПОКОЇТИСЬ

Чуєш, брате, як — од ребер —

серце —

золотим м'ячем із

грудей

плигає шкереберть, загубивши всяку чемність!?

Як поводитися з ним і

голубим таким, широким — тим коханням, що з святими навіть не вспокоїш Блоком!?

Ось дивлюся

— і не на ніж —

крізь історію —

на себе: теж раніше серце, аніж

«ноги

загубив

Мазепа!»

ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 75-76, ПЛЯКАТ ОДЛИГИ

І дзвенить золоте цебро, і струмить золотий Дніпро.

І однаково сонце б'є у чужі серця і моє.