Дмитро Загул

1890-1944

Один з видатніших представників української школи символістів, що прислужився також найліпшим на свій час перекладом баляд Ґете і першої частини ФАВСТА. Народився в бідній селянській родині 28 серпня 1890 в селі Милії Виженецького повіту на Буковині, що була тоді в складі Австро-Угорської імперії. 1913 скінчив Чернівецьку гімназію, потім учився в Чернівецькому університеті (лінгвістика слов'янська і германська). Перша світова війна перервала науку: 1915 Загул потрапляє, як «заложник», в руки російських військ, опиняється в Києві, де переживає українську революцію. Тут в умовах державно-політичного і культурного відродження України — активно працює як літератор, співробітничає в журналах «Музагет» (1919) і «Мистецтво» (1919), а з установленням радянської влади стає одним із керівників літературної організації Західня Україна, працює в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», виступає як активний літературний критик (псевдоніми І. Майдан, В. Тиверець, Г. Юрась, М. Сучасний, І. М.).

Друкуватись почав 1907 в газеті «Буковина»; 1913 випустив першу збірку поезій. По революції вийшли такі збірки його поезій: з ЗЕЛЕНИХ ГІР (Київ, в-во «Час», 1918, 103 стор.), НА ГРАНІ (Київ, в-во «Сяйво», 1919); НАШ ДЕНЬ, 1919-23 (Харків, ДВУ, 1925, 52 стор.); МОЛИТВИ. Збірка поезій четверта (Харків, ДВУ, 1927, 182 стор.). Перші дві з цих книжок, а почасти і третя символістичні, сповнені жагучого спершу оптимістичного, а потім все більш і більш песимістичного бажання «недосяжної краси», абсолютного пізнання, філософічних максим, а далі як «осяг» — абсолютне розчарування («я вуха заслоню чорною хусткою, я вуха затичу бавовною білою»). Та цікаво те, що Загул, як і інші «програмові» поети одного «ізму» (символізму чи футуризму), що переносили в українську поезію чужі здобутки в готовому вигляді, в зустрічі з диктатом московського ЦК легко відкидали свій попередній світ і світогляд та ставали поетами витримано оптимістичними і... нецікавими. Загул сам констатував це явище в своїй цікавій статті, підписаній псевдонімом Б. Тиверець: «Спад ліризму в сучасній

українській поезії» («Червоний шлях», 1924, ч. 1—2, стор. 141—166). Не знайшовши снаги стати угодним партії «пролетарським ліриком», Загул стає таким критиком і Теоретиком (див., напр., його скеровану проти неоклясиків книжку ЛІТЕРАТУРА ЧИ ЛІТЕРАТУРЩИНА, Київ, в-во «Глобус», 1923, 36 стор.). Більшу вартість має його написана раніш ПОЕТИКА, підручник з теорії поезії (Київ, в-во «Спілка», 1923, 144 стор.). Тому що мав заслуги в європеїзації української поезії, зокрема і своїм гарним доробком перекладача, а українську пролетарську літературу мислив усе-таки як українську, а не копію російської, то був арештований разом із своїми західньоук-раїнськими земляками, що приїхали будувати Радянську Україну. В 30-х роках засланий на російську Північ, де по ньому пропав слід.

За непроглядною заслоною Живуть такі, як я, — А тут чужою, незнайомою Сумує день і ніч Сумна душа моя...

Я б'юся з тою перепоною

Вже сотні тисяч літ, —

Та думкою німою, нерухомою

Не можу вибитись

В потусторонній світ.

Чи хто руками міцно-сильними

Заслону зірве з царства дня?

Хто дасть мені зійтися з вільними, З такими вільними, Як був колись перед віками я?

«Літературно-науковий вісник». Київ, 1919, ч. 1, стор. 6-7; передрук з антології Б. Кравціва ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 156.

Я чую пісню, мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче; Мені вчувається щоночі Той шелест листя, шум сосон. І щось тій пісні в унісон Так ніжно в серці зашепоче... Я чую пісню — мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче.

То спів засмучених флояр, То стогін журної трембіти, — Зашелестять шовкові цвіти І з серця скотиться тягар. Туди, де скелі аж до хмар, Хотів би соколом летіти, Де спів засмучених флояр, Де стогін журної трембіти.

Передрук із зб. ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 153.