3 Адама мщкевича

(Вступ до поеми «Пан Тадеуш»)

Про що тут думати на брукові Парижу, Принісши з вулиці і голову несвіжу, І вуха, сповнені словами брехунів, І серце, де горить запізній жаль і гнів?

Біда нам, земляки, що в часі небезпеки

Лякливі голови понесли в край далекий!

Бо де лиш ступлено, — тривога з нами йшла, І ворогами всіх сусідів нарекла, І, кривди сповнивши глибокодонну чашу, На наші голови скликає страту нашу, І нас оковує в безжалісний ланцюг, —

А світ на ці плачі не має, браття, вух!

Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини, Що б'ються, ніби дзвін над віком домовини, І зичить смерти нам і недруг, і сусід, І помста, і ганьба ступає нам услід, І навіть в небесах надія не зоріє... Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє, І, розум втративши у муках нелюдських, Одно знущається і з себе, і з других!

Хотів би поминуть я — птах малий, лякливий, — І рокіт громовий, і зловорожі зливи, Шукати затишку та хатнього тепла, Та ще минувшини, що терном поросла.

Єдина втіха нам: у тиші присмерковій, Край доброго огню, у приязній розмові Од європейських чвар замкнуть замки воріт, І линути й пливти у край дитинних літ, І щастя згадувать, що вирина з туману...

Та тільки ж свіжу кров і незакриту рану, Ті сльози, що лились у Польщі, як річки, Ту славу, що гримить крізь наш одчай тяжкий, — І спогадати їх нема снаги і сили, Бо серце польськеє так стисли, так прибили, Що навіть сміливість, у всіх боях жива, Лице долонями стражденне закрива.

Адам Міцкєвич. ПАН ТАДЕУШ. Переклад Максима Рильського. Харків-Київ, 1928? Передрук із другого видання — Варшава, Український Науковий Інститут, 1934. Тут подано лише початкову частину «Вступу».

ДРУГЕ РИБАЛЬСЬКЕ ПОСЛАНІЄ

зовсім не до рибалки адресоване

В. Петрову

Дивуєшся, мій приятелю добрий, Чому в ці дні, коли шаліє обрій І крилами співучими тремтить Вітрами розколихана блакить, Не марю я про ті моря багряні, Про кедри на високому Ливані, І не п'янять моєї голови Собори злотоверхої Москви. Так, я не рвусь у таємничі мандри! Я знаю, — десь пахучі олеандри На землю кидають солодку тінь... (Я ж сам писав про синю далечінь!) Я знаю, — десь кипучі Тіціяни З проміння творять марево жадане, І в Кеніґсберґу золотий пісок Ще пам'ятає Кантів твердий крок... Але мені жагуче захотілось Верби, що сумовито похилилась І ронить срібні котики на став, Де квітень пінну чашу розплескав.

Там Родіон, як видра гостроока, У комишах весло своє широке

Поклав на дно, в несмолений човен, Щасливий, як новітній Діоген.

Там мій небіж — десятилітній клясик

Обманює плескоголових щук, Там по воді перебіга павук.

Тож не дивуй, що — стомлений без праці —

Смиренно утікаю, мов Горацій, На вогкий шовк родимих берегів, Де я зростав, де слухали мій спів

Лелеки й чаплі — не панфутуристи, Де тепле небо, де повітря чисте, Де комарі танцюють угорі, Де мислі теж легкі, як комарі.

Ах, може я так і оджив, не живши!..

Тож хай летять у далину щасливші, А я собі, кінчаючи свій круг, Втечу од бур, огнів і завірюх

У край, де друзі за удками стежать

І до гуртків письменських не належать.

18 квітня 1924

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во «Слово», 1929, стор. 64-65.

* *

Хто храми для богів, багатіям чертоги Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон Ясний оздоблює чи в лініях колон Задовольняє смак вибагливий і строгий, —

А я під буками, де сходяться дороги, Простоту радісну узявши за закон, Хатинку виліпив, — і наче довгий сон, Життя моє тече розмірено убоге.

Та не скупую я ніколи для гостей: Усе, що на землі доглянутій росте, З весни посаджене у мене і полите.

В оборі й кози є, і вже мені повір: Не відкладається нігде смачніший сир, А слова дружнього за гроші не купити.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

Як ліс, як щогли сміливих ф льоти лій, Знялися руки в темряві глухій. Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі Сказати: стій?

В безкровні жили наші дайте крови І тіло вбоге сонцем обпаліть! Хай буде синь, хай буде спів сосновий, І золота мережа верховіть!

Це перший день творіння! Перший розум І перше слово! Перший квіт і звір! Радійте, груди, грозам і морозам, Людино, людям вір!

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОЕТ

Не ваблять торжища і оргія не надить, І марно точиться, немов солодкий плин, Музика в далечі. Серед суворих стін

Німу розмову з ним суворий хтось провадить.

Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть, І встануть вояки на поклик як один, З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн Тіла подоланих і коні будуть падать.

В Агамемноновім золоченім шатрі Вожді посходяться. їх голови старі На голови богів у правім гніві схожі.

Кому ж судилося підняти вбивчий лук На того, хто питво на вквітчаному ложі. П'є із Елениних рожевоперстих рук?

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.

ПОДВІЙНА ЛІРИКА

Упали білорунні хвилі, Замовкло море. На піску Ліг жовтий шум. Вітрила білі Не мчали в далечінь хистку.

І ти промовила: чудесно На світі жить! (Зовсім Олесь!) — А я згадав про свою Десну, Що там — на Україні — десь —

Коріння миє верболозам, Дітей підгойдує брудних, І мудрим присипляє розум, На ум навчаючи дурних, І ластівок, що день серпневий Мандрівно краяли крильми, І вечір радісно-рожевий З напівзнайомими людьми.

А море склилося. Дельфіни Не грали. Тільки погляд твій Та жовто-білі брижі піни Нагадували буревій.