23 Лютого 1920

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 40.

ЛЮДСЬКІСТЬ

П. Тичині

Червонобоким яблуком округлим Скотився день доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як списано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іней І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях полине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 49.

тополя

М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг, Ставні дуби біжать, немов табун левиний, — Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров кармазиновий!

Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів, літо 1926

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 51.

ТРУД

Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани дрімали супокійно, Зростають городи, киплять криваві війни, В змаганні вічному шаліє смертний люд! Та знай, що тільки тут, де невгамовний труд Землі насиченій родюче лоно ранить, Доспіють ягоди і радощі повстануть.

ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. 1929.

•к * -к

...Пролог, не епілог... Франко

Так, ми пролог. У вас і королі, І шибениці, і церкви, й картини, А ми — лиш проба першої людини, Нас тільки вчора зліплено з землі.

Ми ще ніколи не були собою, Не підіймали стяга на морях, Ні по чужих невиданих краях, Де квіти квітнуть барвою новою.

Ми без'язикі, безіменні ми — Німа вода холодного свічада, Слизький туман. Ми привидів громада, Що непомітно ходить між людьми.

Народи й царства. Днів і поколінь Моря дзвінкі. Дивуйтесь немогутнім. У давнім ваше, наше у майбутнім. Для вас земля, а наша далечінь.

19 лютого 1927

ГОМІН І ВІДГОМІН. ДВУ, 1929, стор. 10-11.

Яків Савченко

1890-1937

Один з перших українських символістів. Народився 21 березня 1890 р. в селі Жабки Лохвицького повіту на Полтавщині в родині селян-ремісників. Вчився в реальній школі, потім у Київському університеті, якого не закінчив. Вчителював в селі на Сумщині, потім жив у Києві з літературної праці. Замолоду прилучився до українського руху і перший свій твір надрукував поза межами імперії в журналі «Ілюстрована Україна» (Львів). Під час революції він з головою у відродженні українського літературного процесу: редагує «Літературно-критичний альманах» символістів (Київ, 1918), бере участь у різних журналах, видає дві книжки символістичних поезій — ПОЕЗІЇ (Житомир, 1918, 104 стор.) і ЗЕМЛЯ (Житомир, 1921). Савченко поет одного «ізму», його символізм «програмовий». Постійні в його поезії мотиви смерти, містичного жаху, темряви і зловісних вогнів, фаталістичного злочину і кари якоюсь мірою віддзеркалювали настрій людини Першої світової війни і революції. Він дещо механічно переносив у свою поезію засоби деяких відгалужень західнього і російського символізму, а символістичний многозначний образ сходив у нього не раз на алегорію і кліше. Але там. де його талант спромагався на власну вимову, виходили в нього гарні поезії, як от «Христос отаву косив», в якій бринить тичининський мотив розп'ятого народу.

В умовах московсько-партійного диктату швидко і різко переходить на пропаґандивний мажор, якому не відповідає збережена символістична його поетика; лише його фаталістичні мотиви парадоксально-логічно перетворились на істеричні са-мовпевнені месіяністичні накликування кари і погибелі на голову буржуазної Европи. Працюючи в літературній організації Жовтень, кидає писати поезію і переходить на літературну критику, в якій послідовно дотримується «марксистської естетики» і партійної лінії, сам бувши безпартійним. Громить романтиків із ВАПЛІТЕ (АЗІЯТСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС. Київ, в-во «Глобус», 1926), атакує групу неоклясиків (ПРОТИ РЕСТАВРАЦІЇ ГРЕКО-РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА. Київ, в-во «Маса», 1927, 102 стор.), пропагує «пролетарський стиль» (ПОЕТИ І БЕЛЕТРИСТИ.

Харків, ДВУ, 1927, 190 стор). Савченко стає одним із провідних критиків утвореної за бажанням ЦК КПУ Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників (ВУСПП), як офіційно про-теґованого супротивника ВАПЛІТЕ, неоклясиків та ін. літературних груп.

Одначе, оскільки розгром Москвою України в 1930-х роках був скерований не тільки проти України «буржуазної», а й проти України «пролетарської», Яків Савченко був арештований і засланий в концтабір на острові Соловки в Білому морі. Там по ньому загинув слід.

•к

Він вночі прилетить на шаленім коні

І в вікно він постука залізним мечем.

Ти останнюю казку докажеш мені —

І заллєшся плачем.

Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть, Чом вночі прилетів і з якої землі?

Лиш засвітиш свічки — і освітиш нам путь, Поки зникнем у млі.

І назавше. Навік... Але міт по мені

Поховать, як мене, і йому не дано.

Будеш згадувать так: прилетів на коні —

І постукав в вікно...

ПОЕЗІЇ. Кн. 1, Житомир, 1918.

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче: — Один між трупами піду. Вгорі Червоний Ворон кряче На кров. На бурю. На біду.

І як промовить тій Пустині? Чи дзвоном арф, чи криком труб? Із Білих Земель — в Чорні кинув З душею чорта — Кроволюб.

З душею чорта — що він бачить! (А дань із Білих Лілій — дай!)., Тужи на камені. Жебраче, Востаннє кров'ю заридай.

Хіба ж йому стоять на герці? Якби й посмів — сліпа борба! Тумани стеле ніч на серці, А над туманами журба.

Комусь... Далеким — скорбно плаче: — На Білі Землі хочу знов. Вгорі Червоний Ворон кряче. Червоний Ворон чує кров.

ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих, 1920-1945. Редактор Б. Кравців, Нью-Йорк, Наукове Т-во ім. Шевченка, 1955, стор. 130.

СОНЦЕ ПІД ГОЛОВИ

Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря! В степах розгнуздаєм сліпого коня. ...Клекоче огонь нам — навіки повірте! Співає земля.

Виходимо босі — і коси ми точим, — Журба наша, гнів — огневий стрілольот. ...Ще й досі нам сниться, як вигнили очі На твані болот...

Ще й досі ми бачимо: — юрби на площах, Розтерзані діти в залізних вікнах. А вечір кривавий їх кров'ю полоще, Хрипить на тілах...

Тепер нам великим — не плакать погребно: В серцях наших теплих — ворота вікам. Сьогодні ми вкриємось зоряним небом, А сонце під голови нам!

Яр Славутич, РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, в-во «Прометей», 1955, стор. 49.