Павло Филипович

1891-1937

Видатний діяч доби Розстріляного відродження, із групи «неоклясиків», блискучий знавець літератур — української, західньоевропейської, російської, бездоганний перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик; дав свій непроминальний вклад в загальний процес модернізації української поезії і літературознавства. Заплатив за все своє добре своїм і своєї дружини життям у розквіті сил.

Народився 20 серпня (ст. стилю) 1891 року в селі Кайтанівці Звенигородського повіту на Київщині, де його батько Петро був священиком. Однаково обдарований, як і працьовитий — учився блискуче і здобув досконалу освіту: після чотирьох кляс гімназії в м. Златополі переміг у трудному конкурсі на вступ до елітарної Колегії Павла Ґалаґана, що провадилась за зразком ліпших англійських каледжів. Тут полюбив літературу і досконало опанував французьку мову. З таким самим успіхом закінчив 1915 року історично-філологічний факультет Київського університету, при якому був залишений як професорський стипендіят для підготовки до професури. З 1920 до дня арешту в серпні 1935 безперервно працював професором у Київському університеті, де викладав переважно історію новітньої української літератури; дав цінну працю — З НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА (Київ, 1929). Одночасно був першорядним співробітником Української Академії Наук, про що свідчать зокрема редаговані ним два збірники ШЕВЧЕНКО І ЙОГО ДОБА (Київ, 1925), що відкрили нову добу в шевченкознавстві, а також ряд передмов до блискуче редагованих ним творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, О. Олеся. У групі «неоклясиків» Филипович був другим після Зерова відважним полемістом у • літературній битві 1920-х років проти «пролет-культівських» і партійних вульгаризаторів і насильників над культурним процесом.

Писати вірші почав ще в Колегії Павла Галагана. З 1910 року друкується в петербурзьких і московських журналах («Вестник Европы», «Заветы», «Жатва») і київському «Куранты». В 1917 році, захоплений хвилею революційного відродження

України, переходить виключно на українську мову, друкуючи критичні статті в редагованому М. Зеровим «Книгарі». В 1919 році з'являються його перші поезії в альманаху українських символістів «Музагет» (ч. 1-3). Його друкований поетичний доробок нечисленний, але глибокий і рафінований — це дві збірки поезій: ЗЕМЛЯ І ВІТЕР (Київ, в-во «Слово», 1922, 46 стор.) та ПРОСТІР (Київ, в-во «Слово», 1925, 56 стор.). Ці книжки з додатком не включених до них поезій, друкованих того часу по журналах, були перевидані в одному томі на Заході під заголовком ПОЕЗІЇ (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1957, 153 стор.). З цього видання взяті і наші передруки.

Филипович був занадто змістовною, активною і глибокою людиною, щоб бути поетом лише одного готового «ізму». Лише в юності стартував він із сутінок почувань і настроїв символізму, таких типових для європейської і російської поезії по-чатку нашого століття, його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів» революції і його поезія набирала дедалі більше ясности і скристалізованости, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з клясичними і навіть пісенно-фолькльорними. Він наче кував у собі дух ґетівського активного пізнання, філософського збалянсування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерти, руїни і будови, минулого і майбутнього — у вічному світлі од-ности універсуму. Це не був легкий шлях, але героїчний прорив крізь озвіріння і механічне самовідчуження людини до пев-ности, що «врятує вроду і себе людина, життя зросте над попелом руїн». Все ж там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був без-похибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя.

Натурально, що такий будівничий і речник українського відродження в роки терору був заарештований (серпень 1935), засуджений закритим судом (весна 1936) на 10 років, висланий в концтабір на Соловки, де його мучила непосильна фізична праця, недоживлення, розлука із дружиною і Києвом. Наприкінці 1937 року його вивезли на материк, була чутка, що йому додали до його ще невідбутих 10 років нові десять років концтабору. То був час масових розстрілів у концтаборах, і в тому часі загубилася остання вістка про Филиповича. Його дружина після арешту Филиповича від горя збожеволіла, хотіла вимагати від НКВД, щоб вислали і її до чоловіка на Соловки. НКВД одначе задовольнило її бажання лише наполовину — заарештувало і вислало на 5 років до концтаборів у Караганду.

Дивись, дивись: безмежні перелоги І хмар насуплених погроза в далині. Приносить вітер виклики тривоги — Шалений вітер і криваві дні.

Не перший рік, як позникали боги, Остались люди та мерці одні. Жують і плачуть: дайте бо підмоги, Заснуть спокійно дайте у труні.

Я чую жаль. Мене турбує звада, Та марний біль перемогла відрада, Бо у минулім не кохаюсь я, Бо не розстанусь з мрією моєю: Став чоловік над чорною ріллею, Як небо, гордий, сильний, як земля.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, «Слово», 1922.

Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях, Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина, Життя зросте над попелом руїн, — Велика мрія, мудра і єдина, Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з'єднаються в просторі — Людина, звір, і квітка, і блакить.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

На поталу камінним кригам, На глуху наругу вітрам, На зневагу звірам, що плигом Проминуть і квітку, і храм.

Оддаю і тривожну душу, І холодний спокій думок, І вартую, надіюсь, мушу Виглядати, чи йде Пророк.

Над землею сонце червоне Залива промінням блакить, — Поруч серце чуже холодне, Умира, не може любить.

І на всій безмежній країні Ні один ще Лазар не встав. Тільки ночі чорні та сині Десь пливуть понад морем трав.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари — Заклинаю сонце сліпе.

Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх!

А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, — Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй!

Ясний світе, степе без краю, Срібна пісне роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви!..

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

/ на сторожі коло їх Поставлю слово...

Т. Шевченко

Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, — В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш.

Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, —

І сонце — золотий кобзар — Збудило гори і долини.

І трави ждуть отар, і жде Дніпро пташок — човнів веселих, Ще мить — у місті і у селах Життя розквітне, загуде, А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.

Надхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця.

З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні!

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Як страшно!.. Людське серце До краю обідніло.

П. Тичина

Коли летять, як сиві зграї, Такі скупі і сірі дні, Коли сама земля вмирає, І в небі не горять огні, —

Коли кругом старці й каліки, І обідніло серце вкрай, Забудь і ти, забудь навіки Мій біль і горе, і одчай, І те, що всі мої надії, Любов і пристрасть, і хвали Лиш тягарем чужої мрії Для тебе, ніжної, були.

Минеться все, уже минає. Змінився я, і ти не та. Над нами вічність пролітає Шляхи безкраї заміта.

І я уже не маю сили Тебе забути, відійти. Я чую тільки голос милий, Я бачу світ, бо в світі — ти.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Білявий день втомився і притих, Із глибини блакитного спокою

Прямує сонце тихою ходою

До роздоріжжя вечорів смутних.

Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих.

І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми;

Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.

ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.

Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги?

Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п'яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє.

Лише Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я.

1922

ПРОСТІР. Вірші. Київ, в-во «Слово», 1925.

*

Кому не мріялось, що є незнана Муза — Прекрасна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з'являтися уміла Поетам радости і вроди, і любови, І навіть дудочку приносила тоненьку, І награвала їм пісні сама.

Усім здавалося, що втіху безтурботну Вони знаходили, можливо — у гаю, А, може, іноді над струменем прозорим, Де сонце іскриться, і де сміється місяць, І очерет без вітру шепотить.

Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів, Тугою темною і буйними дощами Життя несеться над усіми нами І вимагає ладу і пісень.

І прокидається мелодія щаслива

На дні тривожної і тоскної душі, І сам здивуєшся, почувши власний витвір, —

І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш, Що це Незнана пестила тебе!

1922

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає.

Лиш ніжний келех нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунка квітів ясних і веселих.

Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любови, Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових.

І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння.

1922

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

Жовтих плям тривожне коло, Слів байдужих кайдани. Може, сонце прохололо, А як ні, то поверни

Не ясні дарунки травня, Не троянди, не вогонь — (Буйна радість — радість давня, — Мов пісок з сухих долонь)

Поверни оті прозорі Молодого серця дні, Спів і працю у просторі, Гук возів у далині, І у вирій перші шуми, І озер безхмару дань, Золоті човни задуми, Легкоплинний час розстань.

1923

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

МОНОМАХ

Дивився з вежі На темний бір. Там слід ведмежий І вовчий зір.

Там бродять тури

Удалині, А дуб похмурий

Ковтає дні.

Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз на плечі.

Бичача шия, Мов камінь, крик. Не Візантія, — До степу звик.

Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра не попаде. О Мономаше!

Ти не навчай, Що щастя наше — Покора й рай.

Зійдуть на попіл Бліді ченці, А спис і сокіл В твоїй руці!

Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки!

1923

«Червоний шлях», 1923, ч. 4-6, стор. 8. ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

* * *

Хилиться сумно і гнівно Соняшний день в далині. Там молода Бондарівна Мертва лежить у труні.

Сходяться хмари чубаті, Стогне юрба і гуде: Годі тобі панувати, Власнику темних людей!

Чорне шепочеться жито, Стукає вітер в вікно: Меду-вина ще не пито, Буде, ой буде вино!..

1924

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

*

* *

І десь надійшло наостанку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай.

Даремне змагання — схилиться, Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти.

Нікуди не може летіти Примара сліпої журби, — Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби.

1924

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

* * *

Місяця срібний дзюб Там, в далині, вгорі. Місто — камінний куб, Сум і сон — ліхтарі.

Зовсім звичайна річ, І не помітив я — Помандрувала ніч В чорні, німі поля.

Зовсім звичайне все — Стіл і папір, книжки.

Хвиля (чия?) несе Тихі мої думки.

Зникла стеля, стіни — Мов не було ніде. Десь ідуть чабани, Серце шляхів — тверде.

Чую твій перший крик, Пращуре, крик землі, — Ти у печерах звик Слухать намови злі.

Темним мовив: моє — Жінка, табун, стріла. Онде твій син встає, Бачить сонце й орла.

Перша думка летить У неозорий світ, Перша пісня дзвенить, В пісні — соняшний міт.

Всюди літа орел, Сонце горить для всіх, Із золотих джерел Ллється радість і сміх.

Може, й не син, а внук, Може, не внук, а всі, — Сходять зерна наук В гімнах ясній красі.

Слово росте, живе Квітка мала і дуб. Півень співа, й пливе Місяця срібний дзюб.

Думка росте, немов Башту дме Вавилон.

Пристрасть, ніжність, любов, Мрійника мудрий сон...

1924

ПРОСТІР. Київ, 1925; передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Мюнхен, 1957, crop. 77-78.

* * *

Візьмеш у жменю сонного насіння І не пізнаєш власної руки, — Най синій день, най у землі коріння, Жіночий сміх і соняшні книжки!

Я не люблю самотнього зідхання — Нащо давать далеким зорям звіт? Не долетить ні перша, ні остання З моїх думок у невідомий світ.

Це ти така і тепла, і принадна, І над тобою все гудуть дроти. Розстеле ніч свої похмурі рядна, І знову не одзеленієш ти.

Надії мрійні і смутне квиління Загублено у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.

1925

ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.

ЕПІТАФІЯ НЕОКЛЯСИКОВІ

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла Його сховає вічности ріка. Прощай — неоклясичну руку стисла Після Европ досвідчена рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем Дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК.

Дарма, що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працьовником з юнацьких літ, —

Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ.

16. IX. 1926

Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯ-СИКІВ. Мюнхен, 1947, стор. 23. Ця «епітафія» являє відгук на резолюції червневого пленуму ЦК КП(б)У, коли першим секретарем був Лазар Каганович. В резолюції говорилося про прагнення неоклясиків «спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою».

Слова «неоклясичну руку стисла після Европ досвідчена рука» — про О. Досвітнього, що відвідував тоді Західню Европу і що виступив у журналі «Вапліте» на захист неоклясиків. О. Дорошкевич — літературознавець і В. Десняк — марксист-критик виступали тоді проти неоклясиків за лінію партії, обидва були заарештовані і заслані в 30-х роках.