70. Уотергейтська справа 1972-74 рр. Та відставка президента р. Ніксона.

Нова республіканська адміністрація Р.Ніксона, прово­дячи широкий перегляд зовнішньої політики США, усвідомлювала, що проблеми попередження війни, при­пинення гонки озброєнь, розрядки напруженості стали центральними в радянсько-американських відносинах і вимагали невідкладного вирішення. Такий підхід умож­ливив початок у листопаді 1969 р. радянсько-американських переговорів про обмеження стратегічних насту­пальних та оборонних озброєнь. Сприятливим тлом для таких переговорів було загальне ослаблення напруженості у світі в цей період, позитивні зміни у відносинах СРСР та його союзників з державами Західної Європи, насам­перед із ФРН.

У зв'язку із закінченням терміну Тимчасової угоди в жовтні 1977 р. кожна із сторін оголосила про свої наміри, доки не будуть завершені переговори та підписана нова угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних із Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонст­руватиме таку ж стриманість.

Вотергейгський скандал та наступна відставка президента Р. Ніксона загальмували й ускладнили перего­ворний процес у галузі стратегічних наступальних озбро­єнь. Після відновлення в листопаді 1972 р. в Женеві пе­реговорів про ОСО американська сторона поставила питання про встановлення рівних сумарних лімітів на стратегічні носії СРСР і США, включаючи бомбарду­вальники. Пропонувалося також установити рівні ліміти на сукупну вагу, що закидається, для стратегічних сил обох країн. Таким чином США намагались обмежити розгортання в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет із головними частинами, що розділяються, та добитися скорочення радянських ракет важкого типу. Ра­дянський Союз у відповідь наполягав на врахуванні в рівних лімітах американських ядерних засобів передового базування. Внаслідок непростих переговорів СРСР по­годився не зважати на американські ядерні засоби пере­дового базування, а Сполучені Штати зняли свою умову щодо обмежень ваги, що закидається Цей компроміс відкрив шлях новій домовленості.

71. Політика лейбористської націоналізації промисловості в Англії (40-50-ті рр. XX ст. ), її наслідки. Діяльність кабінетів м. Тетчер та Дж. Мейджора.

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, залізничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізовано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку державного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

Держава, здійснюючи націоналізацію промисловості, несподівано замість очікуваних прибутків починала зазнавати збитків, протягом лічених років втрачалися позиції на світовому ринку продукції націоналізованих галузей. Так, Англія в 70-х роках ввозила 50% автомобілів, майже 80% холодильників, 70% ЕОМ тощо. Середньо-душові доходи населення вперше за останні сотні років упали нижче від середньоєвропейських.

Причин було три. По-перше, капіталісти тих країн, де уряди надто ревно починали націоналізацію, намагалися не ризикувати і починали вивозити капітал туди, де їх власності поки що нічого не загрожувало. По-друге, високі прямі та непрямі податки не стимулювали розвиток виробництва і споживання всередині самої країни, відбивалися на рівні зайнятості. Нарешті, по-третє, державний сектор капіталістичної економіки не витримував конкуренції з приватним. Ситуація в мініатюрі нагадувала світове змагання двох систем - капіталістичної і соціалістичної. Державним підприємством управляє чиновник, чиє головне завдання - зберегти посаду. Приватним - менеджер, чиї репутація і доходи прямо залежать від успіху і прибутку. Прорахунки капіталістичного підприємства, його розорення ведуть до поглинання банкрута більш конкурентоспроможною фірмою з ефективнішим управлінням. Втрати державного лягають тягарем на державний бюджет. Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стримувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колишньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов'язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів. Тим самим англійським капіталістам пропонувалися дещо сприятливіші умови для розвитку виробництва. Лейбористи пропонували свої, не менш надумані, рецепти оздоровлення економіки. Наприклад, встановлювали «стелю» для росту заробітної плати осіб найманої праці.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948— 1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лордів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за рахунок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права особам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин.

Стиль управління нового прем'єра в Англії відразу дістав оцінку «революції місіс Тетчер»: приблизно удвічі було скорочено число засідань кабінету, міністри не наважувалися просити аудієнції у прем'єра, щоб не нарватися на прискіпливий рознос. Основні кроки своєї політики Тетчер здійснювала з допомогою численних спеціальних комітетів, у складі яких працювали особисто віддані їй люди. Тим самим, міністри втратили частину своїх звичних прерогатив та реального впливу в країні. За перші десять років її правління у відставку подали 25 міністрів, причому далеко не всі з власної волі. Програми «старих консерваторів» завжди орієнтувалися на «золоту середину», на поміркованість, на проблеми т. зв. критичних груп населення - безробітних, пенсіонерів, дрібних торгівців під загрозою розорення тощо. Тетчер зробила спробу зупинити хронічну кризу економіки з допомогою монетаризму, скорочення державних витрат, ефективнішого податкообкладання, припинення державного фінансування «хворих качок» (так в Англії називали збиткові підприємства), приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості.

«Залізна леді» була переконана, що інфляція становить більшу небезпеку, ніж безробіття, що держава повинна відмовитися від спроб державного регулювання цін і доходів. Уряд не повинен виступати посередником у взаємовідносинах підприємців і профспілок, усе повинно вирішуватися вільним ринком. Держава зводить до мінімуму свої зоб

Врешті настав момент, коли Маргарет Тетчер змусили піти у відставку, її наступник Джон Мейджор був компромісною фігурою, яка мала продовжити лінію консерваторів уже без «залізної леді».

У нове, третє тисячоліття Англія входить з новим лейбористським урядом Тоні Блера. Наприкінці 1998 р. лейбористи оприлюднили програму модернізації суспільства. Найбільш сенсаційною стала спроба реорганізувати палату лордів. Сьогодні вона складається з носіїв титулів перів та 500 пожиттєвих членів.