64. Суть фашистської політичної доктрини. Націонал-соціалізм

Вперше фашизм з'являється в Італії наприкінці 1910 років. У березні 1919 р. в Мілані відбувся перший загальнонаціональний зліт Союзу фашистських бойових загонів. Символом фашизму стала зв'язка-пучок стеблин (фашо), яка уособлювала силу єдності. Фашисти заперечували позитивну роль класової боротьби, закликали до співробітництва робітничого класу і буржуазії. Виступали проти парламентського ладу, за «надкласову» диктатуру. Сповідували крайній шовінізм. На ранніх етапах фашистського руху до програм включалися популістські вимоги, наприклад, в Італії - республіки (Італія була монархією) і загального виборчого права, податку на капітал, наділення землею бідніших селян, робітничого контролю над виробництвом, націоналізації частини промисловості і церковного землеволодіння. У Німеччині НСДАП в 20-х роках вимагала захисту дрібного власника

В основі політичної доктрини фашизму лежала зовнішньо примітивна, але приваблива і зрозуміла найширшим масам схема. У світі нібито йде майже дарвінівська боротьба народів і держав, перемагає у цій боротьбі сильніший, а слабший зникає або перетворюється на колонію переможця. Нація, яка бажає бути переможцем, а не переможеним, має в першу чергу потурбуватися про внутрішню єдність, відмовитися від непродуктивної витрати ресурсів (безробіття, страйки, втрати від криз тощо). Ця єдність нібито вимагає жертв від усіх груп населення - від робітників і селян до поміщиків і капіталістів. Отже, необхідна міцна державна машина і продумана на тривалу перспективу внутрішня і зовнішня політика. Демократія з її слабкими сторонами, що роблять неможливими внутрішню мобілізацію нації, мусить поступитися місцем диктатурі. В перспективі ця диктатура дасть нації силу і процвітання, ліквідує злочинність і класові конфлікти, дозволить перетворитися на світову державу.

Німецький націонал-соціалізм відрізнявся від італійського фашизму саме вимогою «чистоти крові» як основної запоруки внутрішньої єдності нації. Для того, щоб стати державним службовцем, необхідно було довести своє «арійське» походження документально до 1800 р. (часу виходу німецьких євреїв з середньовічних гетто), ця ж вимога стосувалася працівників оборонної промисловості, усіх державних підприємств тощо.

65. Державний апарат фашистської Італії.

На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 «найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони відповідали одній з чотирьох вимог: а) платили внески у профспілку або б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або в) тримали цінні папери (державні або банківські), або г) належали до церковного кліру.

В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати «неупереджений арбітраж». Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавалося визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.

Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра.