51. Утворення Північнонімецького союзу (1867 р.). Роль Прусії.

У 1853 р. Пруссії вдалося відновити митну унію, яка економічно об'єднала під її проводом більшість держав Німецького союзу. Успіхом держави стало і демонстративне невтручання німецьких держав в італо-франко-австрійську війну 1859 р. Член Німецького союзу Австрія вела цю безуспішну війну з чужоземними державами без підтримки німецьких союзників. Австрія у 1864 p. дещо несподівано вступила у союз з Пруссією проти Данії. Коротка війна проти датчан завершилася відторгненням Шлезвіга та Гольштейна. Однак у Наполеона III було своє бачення ситуації, яке, в основному, збігалося з намірами Бісмарка. 26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропонованих посередником - Наполеоном III. Старий Німецький союз підлягав ліквідації, натомість створювався новий Північнонімецький союз з держав, розташованих на північ від р. Майн. Участь Австрії у створенні та діяльності Союзу виключалася. Пруссія в цьому Північнонімецькому союзі отримувала військове командування, а разом з ним і провідну роль в усіх справах союзу. Згідно із союзною конституцією 1867 р., скликався союзний двопалатний парламент - рейхстаг. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, але виборчих прав були позбавлені жінки, солдати і домашня прислуга. Обмежені права рейхстагу повністю контролювалися владою президента Союзу - прусського короля та верхньої палати - Союзної ради. Президенту Союзу належало виключне право скликати і розпускати рейхстаг та Союзну раду. Президент затверджував закони, прийняті парламентом. Єдиним союзним міністром був канцлер Союзу, відповідальний перед президентом - прусським королем. Перед рейхстагом канцлер відповідальний не був. На чолі окремих відомств (міністерств) були поставлені статс-секретарі - без рангу міністра, підлеглі канцлеру.

Свідченням виключної ролі Пруссії у об'єднанні 1866-1867 pp. може бути хоча б той факт, що деякі німецькі держави, як-от Ганновер і Нассау, не увійшли до Північнонімецького союзу як самостійні суб'єкти, а були просто приєднані до Пруссії. Остання, як бачимо, анітрохи не побоювалася, що називається, сполохати рибу, тобто настроїти проти себе інших членів новоутворюваного союзу. Заради справедливості зазначимо, що безапеляційна поведінка Пруссії пояснювалася не лише її військовою могутністю на фоні союзників. Утворення цього союзу відповідало настроям й інтересам широких верств населення. Створення єдиного внутрішнього ринку, введення єдиної системи мір та ваг, єдиного торговельного кодексу і єдиного вексельного права сприяли розвитку промисловості і торгівлі об'єднаної частини Німеччини.

52. Конституція Німецької імперії 1871 р. - характеристика основних інститутів та їх оцінка

Передумови прийняття Конституції. 19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німецького полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південнонімецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувала у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60 відсотків території імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імперії був двопалатним. Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депутатів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав - від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, отже, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову. Нижня палата (рейхстаг) обиралася на основі загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, голосування. Термін її повноважень складав 3, а з 1887 p.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов'язаний наказами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійснював на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер. Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо.

Історичне порівняння. Якщо проводити історичні паралелі, то цей імперський порядок дещо нагадує... Радянський Союз у тій формі, яким він був витворений Сталіним на середину 30-х років XX ст. Порівняйте - Верховна Рада, обрана всенародним голосуванням, лише штампує законопроекти, розроблені в надрах урядово-партійного апарату і схвалені на Політбюро. Радянський уряд де-факто відповідальний не перед парламентом, а перед керівником правлячої партії - своєрідним аналогом німецького імператора. Республіканські Верховні Ради та Ради міністрів фактично дублюють загальносоюзні закони, додаючи до них малу дещицю національного колориту. Думається, такий збіг деталей не зовсім випадковий, можливо, навіть, що Сталін свідомо обрав німецьку імперську модель як своєрідний негласний зразок.