2.Походження назв “Русь” і “Україна”

З процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов'язаний термін "русь". У давньоруських писемних пам'ятках має чотири значення: етнічне-народ, плем'я; соціально-суспільний прошарок або стан; географічно як територія, земля; політичне-держава. Існує багато концепцій походження слова "русь": скандинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська (від слова "ruotsi", яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що "руссю" називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини князів з роду Рюрика розбавлялися слов'янами і втрачали своє скандинавське походження, а назва продовжувала залишатись. Згодом назва "русь" поширилася на слов'ян, далі на народ, зокрема полян, а згодом на державу, що була створена східними слов'янами, — Київську Русь.

Назва "Україна" щодо українських земель вперше зустрічається в Київському літописі під 1187 р. Того року в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва Україна поширювалась на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито назву "Україна Галицька" стосовно Галицького князівства.

Про походження назви "Україна" існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова край ("кінець") зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження назви "Україна" зі словом край — країна у значенні "рідний край, країна, земля". За іншою гіпотезою, вона походить від дієслова "украяти" — "відрізати", а первісне її значення "шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого".

3.Державницькі традиції на території України: кіммерійці, скіфи, сармати.

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н.е. Гострота та міцність заліз­них знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспіль­ний розвиток. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динамі­ки та драматизму розвиткові історичних подій. Фахівці вважають, що перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою дією низки чинників; різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н.е. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економічних зв'яз­ків — дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбу­ваються докорінні зміни у суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби бу­ли значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диферен­ціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одини­цю; витіснення родової общини територіальною; виділення іє­рархічно структурованої військової еліти; утворення організо­ваних воєнно-політичних об'єднань та союзів; зародження дер­жавності.

КІММЕРІЙЦІ Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н.е.). Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового ско­тарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзо­ву залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває у русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну держа­ву їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля числен­них, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кім­мерійців з Причорномор'я. Внаслідок чого Кіммерія розпалася, частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорно­мор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

СКІФИ Повернувшись з Передньої Азії у причорноморські степи, скі­фи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н.е. утворили політично консолідоване об'єднання пле

мен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які на­селяли степові райони на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньог­рецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобе­режжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неодно­рідність. Суспільні відносини у Скіфії еволюціонували від патріархаль­но-родових до рабовласницьких. Рубежем став кінець V ст. до н.е., очевидно, саме в цей час відбулася суттєва якісна зміна: під впли­вом торгово-економічних, військових та політичних відносин про­цес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласниць­ку державу на чолі з царем. Ще на початку VI ст. до н.е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному персь­кому війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Скіфське вій­сько справді у ті часи було одним з найсильніших. Цьому спри­яли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військови­ми підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за да­лекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав на той час собі рівних). Не останню роль у забезпеченні високої боєздат­ності скіфського війська та вихованні його воїнів у дусі нена­висті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіф­ський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скаль­пи. Найбільшого розквіту і піднесення Скіфія досягла у IV ст. до н.е., під час правління царя Атея. Держава стала централізова­ною, було започатковано карбування скіфської монети, вдало роз­почалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгро­мив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до к.е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився у минулому. III ст. до н.е. — період занепаду скіфської держави. У цю добу під потужними ударами сусідніх сарматських племен воло­діння скіфів значно зменшується. Втримати під своїм контролем їм вдалося лише вузьку смугу Нижнюю Подніпров'я та Степо­вий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скі­фія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сім­ферополя). Та навіть ізольовані вузькими рамками Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку НІ ст. н.е.

САРМАТИ У III ст. до н.е. у поволзько-приуральських степах сформу­вався союз кочових іраномовних племен — сарматів. Вони заалишивши сліди своєї діяльності на вели­чезній території: у Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в сте­пах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва "сармати", або "савромати", походить від іранського слова "саоромант", що означає підперезаний мечем, але це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів зна­ходимо в "Історії" Полібія (205—123 рр. до н.е.). Пліній повідом­ляє, що вони "складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами". Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися у західному напрямку кількома хвилями, на гребені яких у різний час стояли різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що про­котилася межиріччям Дніпра і Дністра у II ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. Саме у цей час, як зазначає Пліній, ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців". Поява у то­му ж II ст. до н.е. у степах Поволжя та Приуралля нового могут­нього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів, а в І ст. н.е. сарматські мечі діставали здобич уже у римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворив­ся у І ст. н.е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійс­нювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказ­зя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, шо призвело до втрати сарматами панівного становища у причорноморських степах. Зав­дяки Великому переселенню народів, алани не тільки проника­ють на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправля­ються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського пле­мінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і зго­дом вливається до Хозарського каганату. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської. але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справ! сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло вит­римати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброє-ної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного ли­царства.

4.Походження та розселення слов’ян

5.Союзи східнослов’янських племен у 6 – 9 століттях

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей­ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль­менські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби. Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не­великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове­дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот­нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандІнави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи­тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не­значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян­ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло­в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо­ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії. У VIII—XI ст. виникають широкі політичні об'єднання східних слов'ян, в яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». Арабський географ Джейхані згадує про існування в цей період трьох великих центрів, які очолювали окремі царі: Куявії, Славії і АртанІЇ. Куявія й Куява — це Київська земля з Києвом. Славія — земля Новгородська, де жили Ільменські слов'яни. Спірне питання з визначенням Артанії: одні бачили в ній то Рязань, то Тмуторокань, то Чернігів, то Білоозеро, то ростов Ярославський, хоч вирогіднішою є думка, за якою Ар-танія — це Ростово-Суздальська земля разом з землею, що тяжіла до Білоозера. У VII—VIII ст. у середньому Подніпров'ї найбільшим таким «надсоюзом» було об'єднання полян. Центром його був Київ. Внаслідок їх інтенсивного розвитку виникла перша держава східних слов'ян, відома під назвою Русь (VIII ст.), а пізніше — руська земля (IX ст.), яка надалі (з кінця IX ст.) стає центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов'ян — Київської Русі.

6.Заснування і розвиток Києва та інших міст

7.Утворення ранньо-феодальної Київської держави. Перші Київські князі.

До питання про походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в "Повісті минулих літ". На жаль, трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіогра­фії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, по­літична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неод­норазово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес ви­никнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирі­шення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хро­ністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликан­ня варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і пал­ким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу по­леміка потрапила у русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. "Космополітизму" німецьких вчених, які, абсолютизуючи "варязький фактор", принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено "державницький патріо­тизм'', шо був своєрідним виявом зростаючої національної са­мосвідомості. На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу кон­цепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва "Русь"? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі? У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, архео­логічних та мовних джерел значна частина науковців світу поча­ла віддавати перевагу "варязькому фактору" у становленні дер­жавності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політичне шкідливою, оскільки вона не визнавала здат­ності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1. Русь отримала свою назву від Руотси. Так у середині XI ст. фіни називали шведів. 2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911, 944 рр.), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.

3. Візантійський імператор Константан Багрянородний у своїй книзі "Про управління імперією" (бл. 950 р.) наводить як слов'ян­ські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження. 4. Ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли "русів" і "слов'ян". На противагу антинорманісти стверджували:

1. Назва "Русь" слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

2. Жодного племені чи народу під назвою "руси" не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонор-мандське джерело, включаючи саги. 3. Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хор-дадберг (бл. 840—880 рр.) чітко називає русів слов'янським пле­менем. 4. Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Схід­ної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив "ва­рязького фактора". Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спри­чинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічне обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного зак­ликання варягів мало свої протидержавні утворення, заклали під­валини сучасного якісно нового бачення процесу державотво­рення русів. Нині норманська теорія походження Давньоруської дер­жави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі "варязького фак­тора" у політичному житті Східної Європи. Яскравим свідчен­ням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: "Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання ба­гатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська істо­рія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів". Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозар­ська гіпотеза, яка. виводила коріння Київської держави з Хозар­ського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концеп­ції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спад­коємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін "завоював") Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критич­ної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутніст* його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зус­трічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Першими київськими князями, існування яких зафіксовано літописами були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало політичним і соціальним осередком довкола якого наприкінці ІХ ст. Почала зростати Руська держава. У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його ма­лолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком? Що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі? На­віть ім'я "Олег" викликає дискусію. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського "Хельга" і означає не ім'я, а прізвисько — "Віщий". У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу у місті. Легку пере­могу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою київського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда І захоплення влади у Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено сто­лицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

8.Розквіт і зміцнення Київської Русі у Х – першій третині ХII ст.

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. 977 р. між синами Святослава - Ярополком, Олегом та Володи­миром - розпочалася боротьба за владу. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святослава став Олег. Володимир вже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повноправним правителем Русі. Князювання ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО (980—1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання нав­коло Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме у цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході - до межиріччя Оки і Волги, на Заході - до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км², Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових зе­мель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Володимир провів кілька реформ. Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього автономізму. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам кня­зя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. її суть полягала у ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та полі етнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію. Реформаційний доробок великого князя включає і запровад­ження нового зведення законів усного звичаєвого права, назва­ного літописцем "Уставом земленим", який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — "Правди Ярослава" (1016 р.). Незважаючи на те що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що у князя було 5 офі­ційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатич­них відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною печаткою укладеного ним полі­тичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укла­дено угоду. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери рим­ського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних. Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щоріч­ну данину (2 тисячі гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу площину: їхня активна протидія центру поступається міс­цем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння заги­нули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Проте його влада над руськими землями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Лиственом від свого брата, енергійного чернігівського князя Мстислава. Однак переможець не зайняв великокняжий стіл, братам вдалося знайти компромісне рішення: вони утворили дуумвірат, поділили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чер­нігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, "самовлад­цем Руської землі".

Роки князювання ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019—1054 рр.) — час найвищо­го розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем-будівником, князем-просвітителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазостегновому суглобі, по-друге, в одній з битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повноцінним вої­ном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спряму­вав у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки правління Ярослава збіглося з періо­дом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князями-попередниками, що вимагало не тільки якіс­них змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030— 1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні цент­ри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю у 1036 р. отримати вирі­шальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на­род мігрував на Дунай, а його місце у степу зайняли менш войов­ничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував собор святої Софії. У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Воло­димиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені у цей період характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньо­політична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата. Важливе місце у міжнародній полі­тиці київського князя відігравала своєрідна "сімейна диплома­тія", тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династич­них шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Константина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Ген­ріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських ко­ролів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорсь­кого Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної полі­тики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах "сімейної дипломатії" союзів дали змогу Ярос­лаву стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають "тестем Європи". За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого пи­саного зведення законів Київської Русі — "Руської правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Ярослав будує численні монастирі та храми. У 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчиз­няну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Пло­ща міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім ра­зів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: стар­ший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор - Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстар­шого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити у Києві. Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перене­сення зваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централі­зованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського сус­пільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолі­дуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифіковано­го права, ширше використання дипломатичних методів вирішен­ня міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, роз­квіт давньоруської культури