Тоталітарному політичному режимові притаманні:

1.надцентралізована структура влади

2.монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства,

3.влада належить масовій політичній партії, що організована недемократично.

4.політизація, регламентація і санкціонування всієї життєдіяльності суспільства.

5.терористичний поліційний контроль за поведінкою громадян;

6вимога до громадян активно виявляти відданість режимові і підтримку його;

7ліквідація конституційних прав і свобод особи (особистості);

8репресії як засіб державної політики.

Складовою ознакою тоталітарного сталінського режиму був масовий терор. Щоправда, його вже в перші роки радянської влади започаткував Ленін. Організований ним першим червоний терор 1918—1920 pp., як і сталінські масові репресії кінця 20—30-х pp., мали на меті знищення справжніх і потенційних противників більшовицького режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори. Зазнавали переслідувань саме ті, хто очолював боротьбу за комуністичні ідеали.

Початок організованому цькуванню фахівців з дореволюційними дипломами, створенню боротьби із "шкідництвом" поклала Шахтинська справа 1928 р. На судовому процесі було засуджено групу інженерів Донбасу за сфабрикованим ДПУ звинуваченням у шкідництві. Після цієї "справи" почалося багаторічне цілеспрямоване переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей.

У липні 1929 р. почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у належності до таємної націоналістичної організації — Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 діячів української культури.

Започатковане Леніним у 1918—1920 pp. і продовжене далі Сталіним у 20—30-х pp. тотальне нищення кращих сил української інтелігенції тривало фактично до самої смерті "вождя народів", тобто до 1953 р. Усе це стало причиною остаточного утвердження більшовицького тоталітаризму в Україні, яку зробили фактично безправною провінцією. Учені Чехословаччини зробили підрахунки загиблих у роки тоталітаризму. Усього від тоталітарних режимів, що панували в країнах світу, загинуло 110 млн. чоловік, з них жертвами більшовизму стали 68 млн., фашизму — 20 млн.чоловік.

Висновок.Нас переконували, що в СРСР уже в 70-х роках побудували розвинутий соціалізм, і радянське суспільство вступило в період будівництва комунізму. Але те, що вже побудували, з 1985 р. почали перебудовувати. Та так і не перебудували. У 1991 р. Радянський Союз розпався.

Звичайно, боляче визнавати, що ціною величезного ентузіазму, важких мук і страждань радянські люди, будучи обманутими, будували не те, що могло зробити їх сьогодні щасливими, вільними, цивілізованими і, нарешті, просто ситими. Не зробивши з цього належних висновків та уроків, важко обирати дорогу на майбутнє.

8.4.Проблема урср у складі «договірної федерації». Входження України до складу срср

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об'єктивних чинників. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об'єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці. Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані, утворився воєнно-політичний союз. У зв'язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз. Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізовані й більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

1 етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки воєнно-політичний союз незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежуватися об'єднанням основних галузей управління. Раковський стверджував, що постійне об'єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік».

2етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування «договірної федерації» спричинило посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 pp., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). З ініціативи української делегації на IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів було поділити республіку на дві економічні області — Південно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом. Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об'єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922). Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

3 етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України. У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

8.5. розкрити проблему політ репресій 20-30р. 20 ст в Укр

У 20-30роках на території України здійснювалися комуністичні перетворення,які без терору були неможливі,тому і розгорталися масові політичні репресії,до цього явища можна віднести розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». Сам термін «репресії» використовується для визначення методу покарання людей, які вважалися антиреволюційними елементами і ворогами народу. Вони торкнулися представників багатьох груп суспільства: інтелігенції, селян і особливо, яких називали «надто багатими селянами» (куркулями).

У січні 1933 р Й. Сталін наділив П. Постишева диктаторськими повноваженнями в Україні для того,щоб той навів лад у колгоспах після здійсненої Молотовим і Кагановичем каральної реквізиції продовольчих запасів у селян та «втихомирив» українську інтелігенцію як потенційного носія сепаратизму.

У липні 1933 р. покінчив життя самогубством зацькований П. Постишевим М. Скрипник. У концтабори потрапила більшість діячів української культури. 1 грудня 1934 р. С. Кірова спіткала смерть від кулі вбивці.

Безпосередньо проти Сталіна не міг виступати ніхто,томущо це було смертельно небезпечно.Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу» Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності . Найпоширенішою його формою стала депортація.

Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років.

А у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе,Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську.

Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних технічних кадрів.Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел,їх називали так званими «шкідниками»Найвідомішими справами проти "шкідників" була Шахтинська справа,тобто відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 чоловік засуджені до розстрілу.Також відомі:Справа Промпартії,Справа Трудової селянської партії,"Пулківська справа" ,Справа «Союзного бюро». 

Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович,Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець. Протягом кінця 1930-х років також було розстріляно за різними оцінками від 200 до 337 бандуристів.