Глава 5 Соціально - історичні константи правового пізнання

Право як соціальне явище, безперечно, зумовлюється спев кою функціювання і розвитку самого соціуму. На думку Б.О. ¥хі тяківського, "...немає більш загальноприйнятого положення, те, що право є соціальним явищем. З цього положення цілком видно має випливати висновок, що право і треба вивчати передусі| у його соціальних проявах, тобто його необхідно досліджувати ціально-науково".¹ Воно є породженням соціуму, призначене забезпечення його цілісності, тому не може не визначатися дією: низки фундаментальних факторів соціально-історичної природи. Пр во регулює не просто поведінку окремого індивіда, а його серед інших і стосовно інших індивідів. Тобто правова регулятивніс обов'язково передбачає більше ніж одну особу, іншими словами, і воварегулятивніапь завжди соціально константна.

В історії правової думки чимало прикладів тотальної соціолс гізації права, основним завданням якої було підкреслити і та функціональну зумовленість правовідносин відносинами сої альними. Право тут поставало не якоюсь надсуспільною силою, > специфічною формою відносин між людьми, тобто формою са соціальних відносин і тому таких, що мають чисто соціальну при роду. "Центр тяжіння розвитку права у наші дні, як і в усі часи, -: в законодавстві, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в са мому суспільстві",⁴ - підкреслював Є.Ерліх. Даний тип правороз міння став концептуальною основою соціологічної юриспруденції!

¹ Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии і наук и общей теории права.-М., 1916. -С.341.

² Див.: В«йнгольд Ю.Ю. Право как социологическая категория. - Фрунзе, 1962; Га RA. Право как социальная реальность // Вопросы философии. - 1968. - № 9; Зыков П.Г. ( социальной природе права. Соотношение права и норм профсоюзных организаций. - М 1976; Право и социология. - М.: Наука, 1973; Спиридорнов Л.И. Социальное развитие| право. - Л., 1973; Таллер Р.И. Право как социальное явление. - Куйбышев, 1984.

³ Див.: Офнер Ю., Зингер Р. Очерки социальной юриспруденции. - СПб., 1896; I кул Н.А. Социологическое изучение права. - СПб., 1900; Марчук В.П. Соціологічні теор права в Німеччині. Історія і сучасність. - Чернівці: ЧДУ, 1998; Луковская Д.Н. Социологи* ское направление во французской теории права. - Л., 1972; Казмер М.Э. Социологически направление в русской дореволюционной правовой мысли.-Рига, 1983.

⁴ EhrHch Е. Grundlegung der Soziologie des Rechts. 4 Anfl. - Berlin: Duncker & Humble 1989. - S. 12.

119

Звичайно, важко заперечувати соціальне походження, призна­чення і визначеність права, що є очевидним для кожного суб'єкта, приналежного до певного конкретного соціуму. Але очевидне при­наймні не завжди збігається з достовірним'. Редукція права до соці-нльних взаємодій (Є.Ерліх до нього відносить навіть моду) нівелює саме право, через що воно зливається з самими соціальними відно­синами і зникає як самостійний феномен; вони стають тотожними і і юрозріненими, Тоді виникає питання: чому мова йде про право як про феномен, який ми позначаємо терміном право на відміну від терміна суспільство? Намагаючись обгрунтувати соціальну детер­мінованість права, соціологічна школа звела його до сощальних нідносин і внаслідок цього втратила саме право, знівелювала його специфіку. Це була крайність, яка пояснюється реакцією на пану-нання юридичного позитивізму, який акцентував увагу саме на специфіці правового матеріалу, вираженого у формі нормативного акта, без урахування соціальних умов його прийняття.¹ Абсолюти­зація правової специфіки і соціальної детермінованості права у вка­заних напрямах виконала своє історичне завдання: тепер уже не можна заперечувати наявності як цієї власне правової специфіки, так і соціальної зумовленості права. Але саме тому ще гостріше постає питання про механізм взаємодії права і соціуму як тотожно-нідмінних, специфічно-універсальних феноменів буття.

Одним із найпоширеніших є погляд, згідно з яким право як ін­струмент організації соціальних взаємодій постійно ускладнюється разом із ускладненням самих цих взаємодій.²1 тому можна говори­ти про темпорально-лінійний прогрес права, зумовлений прогресом самого суспільства. Тут дія соціально-історичної константи прояв-j ллється у формі прямої причинної зумовленості загального розвит-; ку права. Промовистим прикладом може слугувати еволюція права Римській імперії.

Так, відомо, що рівень розвитку римської системи права знач­но перевищував диференційованість систем права, які функціювали і,у середньовічних державах ігісляримської епохи. Самі історичні і умови тут не вимагали, скажімо, порівняння права jus qentium, при­значеного для регулювання різноманітних взаємин із захопленими і державами, що складали провінції великої імперії, зі своїм власним національним правом, jus honoraram. Таке порівняння в пізнаваль-\ йому відношенні неминуче призводило до спостереження загаль-

¹ Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России, - М.: МГУ, 1978. - С. 102-191.

² Див.: Управление. Социология. Право. - М., 1971; Мейхью Л. Социология права // [Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы. - М.: Прогресс, 1972. - С.

і 220-234. . . • .

120

них моментів, схем і формул у розв'язанні типових правових спо| у різних національних правових системах і, отже, до висновку необхідність удосконалення власної правової системи у напря розробки універсального правового механізму. Викликані об'* ними соціально-історичними умовами процедури порівняння вових норм неминуче висвітлювали певні переваги чи, навг недосконалості власних правових методів і схем, що спрь утвердженню загальної гносеологічної тенденції в розвитку пра зрозумілої як складний пізнавальний процес виявлення унів^ сальних правових структур.¹ З цього видно, як історичні умови Н гували каталізатором пізнавально-правових процесів.

Дія вказаних соціально-історичних обставин дає підстави бити припущення про наявність у розвитку права певної законе рності, пов'язаної з виникненням і функціонуванням саме та масштабних соціально-історичних утворень: наявність тривалого часу імперії завжди є активізуючим фактором у розві права. Історичних підтверджень тут стільки, скільки існувало імі. рій. Дігести Юстиніана, прецедентне право, Кодекс Наполе Германське цивільне утюження, Зведення законів Російської імпе та ін. - усе це свідчення істотних правових наслідків дії спеї них соціально-історичних причин і умов на розвиток і функціої вання права. Імперія - це завжди якісно новий рівень функціє вання соціального організму.² Для свого виживання йому об'і тивно необхідне забезпечення більш складних форм соціальї взаємодій, тому неминуче не тільки врахування всіх поперед досягнень юридичної техніки, а й пристосування їх до нових іс рично і соціально визначених умов, що означає не що інше, як дальшу розробку цієї юридичної техніки і правової теорії. Імг завжди була для права таким зовнішнім соціальним чинники який неминуче викликав його внутрішній розвиток. Якщо реальної кореляції не утворювалось, імперії відносно швидко падалися.³ Важливими каталізаторами правового розвитку поставала ціла низка взаємопов'язаних чинників: а) необхідний організації соціальних-економічних взаємодій державно-

¹ Покровский И.А. История риского права. - С 139; Аннерс Э. История европейі права.-Москва: Наука, 1994. - С.81; Томшнов В.А. Юриспруденция в древнем Риме (кл ческий период) // Вестник Московского университета. - Сер. 11. - Право. -1995. - № 2. - Щ Картошек М. Римское право. Понятия. Термины. Определения. - Москва, 1989; <~ В.В. Юридична латина. Основи граматики. Вибрані юридичні терміни, формули, і

К: Аквілон-Прес, 1997.

² Гегель Г.В.Ф. Политические произведения. - М.: Наука, 1978.- С. 91,99,110; То А.Дж. Цивилизация перед судомистории. Сборник. - М: Прогресе, Культура,- СПб.: Юве 1995; його ж: Постижение истории. Сборник. -М.: Прогресс, 1991.

^і Федотов Г. Судьба империй // Звезда. -1992. - № № 3-4.

121

горіальних утворень, що входили до складу імперії; б) необхідність урахування національно-правових особливостей цих утворень; в) необхідність забезпечення політичної стабільності в імперії. Кожен ■і цих факторів вимагав ретельного аналізу як специфічних особли-иостей соціально-економічного, політичного та національного роз­питку народів, які входили в імперію, так і виявлення загальних елементів, притаманних кожному з них, які саме й уможливлювали спільне існування в одному-єдиному державно-політичному утво­ренні. Виявлення таких спільних елементів було життєво важливим дня імперії, бо саме вони здатні були блокувати завжди наявні в таких утвореннях відцентрові сили. Відсутність або ігнорування таких загальних елементів рано чи пізно призводили до того, що и казані сили ставали причиною поступового розхитуваня імперії, а потім і її остаточного розвалу.

Отже, умови історичного утворення й існування імперій об'єктивно викликали необхідність інтенсивного правового мис­лення, різнопланових практико-юридичних досліджень, спрямова­них на врегулювання, згладжування політико-правових суперечно­стей і розбіжностей між метрополією та колоніями. Наслідком цих історично зумовлених досліджень часто-густо ставало виявлення фундаментальних принципів права, розвиток низки його інститутів, удосконалення юридичної техніки. Вершиною ж юридичного мис­лення і навіть правової теорії в імперії було здійснення кодифікації існуючого законодавства і видання єдиного Зведення законів, яке так само історично мало слугувати консолідації земель і соціально­го розвитку в імперії.

Проте всесвітня історія права не дає підстав для однозначного твердження про лінійно-прогресивний, темпорально спрямований його розвиток. Немає прямої взаємовідповідності між історичним періодом розвитку суспільства і рівнем досконалості використову-наних на даному етапі правових інститутів.

У період феодалізму стає очевидним, що загальна тенденція такого впливу ще не розкриває специфіки дії соціально-історичної константи на розвиток і функціювання права в інших конкретно-історичних суспільствах. Тут механізм її дії значно складніший і не ішодиться до прямої соціальної детермінації. Наприклад, з вище викладеного саме собою напрошується питання: якщо імперія є каталізатором гносеологічно-правових процесів, то які соціально-історичні причини впливали на розвиток права в середні віки, пері­од роздрібненості, які причини з цього погляду зумовлюють ггізна-вально-правову інтенсивність сьогодні, коли імперії, здається, ві-\ дійшли в минуле?

122

У період класичного феодалізму вже не діяв той соціальне історичний фактор, який об'єктивно стимулював концептуальЕ розвиток і нормативне ускладнення правової системи (наявніс величезної території, що охоплювала десятки держав, і необх ність регулювання відносин між метрополією і провінціями). було нагальної потреби порівняння власної правової системи з а темами інших націй, оскільки господарство мало переважно ральний, замкнений цикл, а наявність князівсько-територіальї роздрібненості зі своїми власними грошовими одиницями не спщ яла значній міжнародній торгівлі. Зате діяли фактори, які спр* розвиткові різноманітних етнічно визначених форм звичаєвої права. Власне звичаєве право цілком обслуговувало економічне qf повсякденне життя, а до елементів римського права зверталися лі у випадках виникнення складних казусів. Наприклад, у XII ст. півночі Франції, де панівним було звичаєве право, вважалося, "до римського права, як до писаної мудрості, необхідно звертат з приводу його субсидіарного застосування і з метою тлумачення| тому випадку, якщо в купомах немає відповіді на поставлене тання".¹ Тому період феодалізму можна визначити як такий, історично мав на меті формування спочатку етнічно-народної, потім і національної правової визначеності. Без цього періоду ва ко уявити можливість становлення будь-якої національної правове системи. Обов'язковим мав бути історичний період насичення, кретних етнічно-соціальних структур національною есенцією. Зі чаєве право періоду середньовіччя саме й виконувало таку фу накопичення й вираження народного духу.

Водночас не переривався й розвиток власне правової тес вершиною якої до того було римське право. Але розвиток її мав-середньовіччі скоріше латентний характер. З ХІ-ХП століття спо тку в Болонському університеті, починаючи з Ірнерія, а пізніше \ університетах Монпельє і Тулузи здійснюється поглиблене вивче ня Дігестів Юстиніана. У процесі ретельного тлумачення гле рами (Булгар, Рогеріус, Альберікус, Бассіанус, Пілліус, Вакаріу Одофредус, Ацо, Аккурсіус) і постглосаторами (Раваніс, Луп Бартоло, Бальд) вказаних текстів і, відповідно, коментарів до поступово виявляються й систематизуються основні положення принципи римського права, яке постає як надзвичайно розві складна й глибока теоретична система. Інтенсивний розвиток їіі найближчі два-три століття свідчить, що на цей час право у евс

¹ ЦвайгертК., КёщХ. Введение в сравнительное правоведение в сфере чайного і - Том 1. Основы. - М.: Международные отношения, 1998. - С. 120.

123

сутності вже є самодостатнім духовним феноменом, відносно неза-іісжним від характеру, форм і сили соціальних процесів.¹ Правом Оуло досягнуто такого значного духовного й теоретичного рівня самоідентифікації, самовизначення та гносеологічного потенціалу, що подальший розвиток його почав здійснюватися передусім на основі внутрішніх джерел наявного категорійного апарату, посту-іі ятів і принципів. Експлікація права як онтологічно й теоретично обгрунтованої системи принципів, інститутів і норм стала тепер основною формою його вдосконалення і саморозвитку.

Отже, можна стверджувати, що саме в період середньовіччя в досить очевидній формі проявляється факт відносної незалежності права від загальних процесів соціального розвитку, стає перекон­ливішою ідея про те, що "зростання права має свою внутрішню ло­гіку". Воно не тільки існує в структурі соціуму, обслуговує його, але й є самодостатнім, внутрішньо цілісним і незалежним соціаль­ним феноменом. "Історичність права, - зауважував з цього приводу І ,Дж.Берман, - пов'язана з поняттям його вищості над політичними І владами". Іншими словами, право не тільки є породженням і фун­кцією соціуму, але й може розвиватися відносно незалежно від со-|ціуму і навіть впливати і визначати розвиток останнього. Якоюсь но право відтепер почало своє існування не тільки у суспільст­ві, а й поряд із ним. У римський період настільки інтенсивними і різноманітними були соціальні впливи на розвиток права, що осно-щим завданням тут могло бути лише намагання хоча б охопити равом наявну соціальну практику та якось систематизувати її в (юрмативній формі. Історичні умови не давали часу на якісь серйо-іі спроби теоретичного обгрунтування накопиченого правового іттеріалу, оскільки практика значно випереджала можливості її 'офлексії. Тому римські юристи з недовірою ставилися до будь-ких спроб давати визначення юридичних понять, адже досвід пе-|еконував, що постійно оновлюваний практичний досвід зруйнує удь-яке з них, що не вписуватиметься у вузькі межі визначення.

Саме цим і пояснюється та обставина, що тільки наприкінці ^кування Римської імперії, коли вже не було колишньої інтенсив-ості економічного й політичного життя, була здійснена фундамен-ільна кодифікація накопиченого правового матеріалу з елемента-

_г Див.: СавиньиФр.К. О римском праве в средние века. - СПб., 1838.

Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. - М: Изд-во МГУ 94.-С. 26. ' ■ '

Там само.

"У цивільному праві, - читаемо ми в Дігестах у Яволена Пріска,- всяке визначення за-:ує небезпекою, бо чимало випадків, коли воно може буїи спростоване". (Дсретерский С Дигесты Юстиниана. - Москва, 1956. - С. 68.)

124

ми теоретичного узагальнення (Кодифікація Юстиніана). Попер дні ж кодифікації були викликані скоріш за все практичними требами користування законодавчими актами. Отже, тут мол говорити про певну закономірність: як тільки практика, соціальї активність за певних історичних умов послаблюються у своїй тенсивності, то з'являється можливість осмислення й узагальнек накопиченого матеріалу. Відбувається своєрідна теоретична мація практичної та соціальної стагнації.

Тому аналогічну ситуацію ми спостерігаємо в німецькій сичній філософії, яка досягла своїх світових вершин саме в періс значного соціально-економічного занепаду як теоретична pea на політичні події в сусідній Франції. Та рефлексія ще не зава означає самодостатності й можливості внутрішнього розвитку. І можливий тільки за умови накопичення достатнього емпіричног концептуального потенціалу для цього. Середньовічний етап вї рішнього теоретичного розвитку права саме й свідчить про те, що цей час воно досягло такого рівня. Відбувався своєрідний парал| льний розвиток права і суспільства: правова теорія за рахунок ^ саторів і постглосаторів розбудовувалась у сучасну теоретичну с| стему категорій і принципів, а соціальний розвиток існуючих державних утворень цілком задовольнявся використанням зві вого права. Якщо у першому випадку виконувалася функція фс мування теоретичної конструкції такого самодостатнього сощад| ного феномену як право, то в іншому випадку об'єктивно: лася функція соціально-історичної заангажованості права, його зв'я з повсякденними потребами етнічних соціальних утворень і по вого накопичення елементів національної визначеності як духовно-культурного вираження історичного досвіду цих утворень.

У будь-якому випадку саме середньовіччя вперше ши що право може розвиватися відносно незалежно від безпосере£ дії соціальних детермінант. Як геометрія в Стародавньому Єг виникла з практичних потреб землемірства, але згодом уже самое но розвивалася на підставі своїх власних постулатів (аксіоми Ев так і правова теорія досягла такого рівня, що змогла в подальшому основі власного пізнавального потенціалу будувати різноманітні; дачні конструкції, розвивати свої принципи і метода.

Це не означає, звичайно, що право перестало потребувати ціальної практики. Відсутність її перетворила б його в набір аб рактних юридичних схем і рано чи пізно призвела б до вирог ня, оскільки втрачено було б основне онтологічне джерело праве вого розвитку. Але відсутність інтенсивних соціально-економк процесів тепер уже не означає обов'язкової зупинки розвитку пра

125

вової думки, правової теорії. Сучасна правова теорія бере свій по­чаток саме з періоду середньовіччя, а географічно - з правових штудій Ірнерія в Болонському університеті. Правова ж думка зав­жди була істотною складовою правової системи будь-якого суспі­льства і неминуче впливала на її розвиток. Відтепер же вона отри­мала можливість бути ще й відносно незалежною, самодостатньою, тбезпечувати свій розвиток завдяки власній інтелектуальній інтен­сивності. Можна стверджувати, що з цього часу розвиток права в суспільстві відбувається у двох відносно незалежних формах - со­ціально-правовій і теоретико-правовій. Остання реалізується й у випадку неадекватних соціальних факторів, тобто таких, які не іавжди сприяють розвитку правової теорії. Соціальна ж форма роз­витку права може як потребувати для свого функціонування досить складних юридичних конструкцій, так і не відчувати особливої по­треби в них, як це було переважно в період середньовіччя. Тоді на практиці використовуються спрощені соціально, історично й етніч­но визначені юридичні схеми.

Кінець середньовіччя і початок Нового часу характеризуються історичним процесом поступового зближення двох указаних форм розвитку права, а саме: накопичена в період панування звичаєвого права національна енергія все більше потребує теоретичних форм правового вираження. На завершальному етапі формування націй у

і період буржуазних революцій відбувається процес органічної інте­грації теоретичних конструкцій права, вироблених у попередні ча­си юридичною наукою, і національних форм соціальної самосвідо­мості, історично розвинутих у відповідних територіально-держав­них утвореннях. У юридичній науці цей процес прийнято позна­чати як рецепція римського права європейськими правовими систе­мами.¹ Причому під римським правом тут розуміються не ті пер­винні тексти, з якими почали працювати юристи у ХІ-ХП століттях, її систематизована юридична теорія, що в експлікованій, витлума­ченій і уточненій формі охоплювала основні постулати, принципи, Схеми й універсальні формули найважливіших правових інститутів.

Термін римське право по суті означав історичну форму сучасного Вутя XIX ст. рівня розвитку юридичної теорії. Для її становлення надзвичайне значення мали твори Ф.КСавіньї ("Історія римського Права у середні віки" у 6-ти т., 1815-1831; "Система сучасного рим-Іького права" у 8-ми т., 1840-1849) та Р.Ієринга ("Дух римського ррава нарізних ступенях його розвитку" у 4-х т., 1852-1865). Нако-

' Див.: Муромцев С. Рецепция римского права на Западе. - М., 1886; Косарев АЛ. Эта-і рецепции римского права// Советское государство и право. - М., 1983. - № 7. - С. 123-128.

126

пичений теоретичний матеріал знайшов своє плідне втілення у сі новлені основних европейских форм національно-правових с* тем.¹ Система загального права (прецедентне право), рома германська (континентальна) система права - це форми історичі го поєднання національної самосвідомості відповідних народів_;{ досягнутим на той час рівнем правові теорії. Це поєднання ф£ мально завершилось у здійсненні значної кодифікаційної роботи| виданні національних кодексів на зразок Кодексу Наполеона (18( та Германського цивільного утюження (1900). Такого поєдна теорії та національно-правовї визначеності вимагали принципов нові соціально-історичні умови розвитку європейських держав. Вс но було неможливим на попередніх етапах: як теорія, так і нацці нальна самосвідомість не досягай ще того ступеня концентрації насиченості, які б дозволяли говорити про якийсь принципово вий, якісний рівень у їхньому розвитку. До того ж соціальня економічні умови ще не вимагали значної інтенсифікації вказа процесів, тут також відбувалося поступове еволюційне накопиче1| ня економічної міцності, яка тільки згодом буде потребувати: тору для своєї реалізації та розгортання.

Становлення національних держав буржуазного типу й в* нення нових імперій у цей період знову активізували правові досл дження. Необхідно було не тільки в єдиних законодавчих урахувати особливості правових звичаїв різних місцевостей, а специфіку історичної ситуації, її перспективи, і все це мало вц відати досягнутому на той час рівню юридичної науки (показова цьому відношенні історія створення Кодексу Наполеона).² Разом формуванням потужних національних держав та імперій світ вс пив до нового етапу правового розвитку - етапу функціонува регіональних національно-правових сімей зі своїми внутрішні» принципами і закономірностями розвитку.

Ретроспективний аналіз історичних етапів розвитку правово: науки і практики дозволяє вже на даному етапі дослідження зробі ти певні висновки стосовно дії соціально-історичних факторів вказані процеси. На першому етапі (до V ст. н. є.) розвиток права! правової думки перебував у прямій, безпосередній залежності соціально-історичних умов, які слугували основними детерміна тами еволюції та вдосконалення правового мислення, розробки 1 накопичення юридичних схем, різноманітного практичного досвІІ

127

ду. На другому етапі (середньовіччя і до XV-XVI ст.). переважна відсутність інтенсивних соціально-економічних процесів призвела до значного послаблення впливу соціальних факторів на загальний розвиток юридичної практики і правової теорії.

У цьому відношенні і перший і другий етапи яскраво свідчать про те, що однією з первинних форм дії соціально-історичної кон­станти на процеси правового пізнання, характер їх інтенсивності є безпосередня дія соціально-історичних факторів на пізнаваль­ні процеси у праві.

Проте другий етап водночас показав, що право вже досягло такого рівня концептуальної та структурної самодостатності, що воно може розвиватися в теоретичному плані відносно незалежно від соціально-історичних впливів. Право стало самостійним теоре-гико-пізнавальним явищем, специфічним феноменом культури, і розвиток його тепер став зумовлюватися передусім власними внут­рішніми закономірностями. Саме на другому етапі формується така властивість соціально-історичної константи, як здатність опосеред­кованої дії на пізнавальні процеси у праві. Вона проявляється в тому, що відтепер у суспільстві вже відбувається паралельний, від­носно незалежний розвиток правової думки, юридичної теорії та соціальної практики. Звичайно вони взаємодіють, потребують одне одного, оскільки важко собі уявити якийсь момент функціювання соціуму без правового оформлення. Але середньовіччя вже показа­ло, що правова теорія може бути значно вищою за своїм розвитком, ніж реальні потреби соціальних взаємодій: як правова думка тут особливо не впливала і не визначала соціальний розвиток* так і сус­пільні потреби особливо не зумовлювали розвиток юридичної науки.

Опосередкованість дії соціально-історичної константи прояв­ляється в тому, що об'єктивно в суспільстві завжди є потреба в розвинутій теорії незалежно від реального стану суспільних відно­син. Більше того, теорія тільки тоді може адекватно відповідати на актуальні запити практики, коли сама значно її випереджає. Теорія, з одного боку, є узагальненням практики, з іншого - вона сама зда­тна формувати практику. Коли ж соціальні запити до права не є інтенсивними, питання його концептуального розвитку відддається на розсуд самого права, а дія соціальної константи проявляється скоріше в очевидній можливості майбутніх запитів до права і май­бутньої актуалізації потенціалу юридичної теорії. Опосередкова-

¹ Давид Р-, Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. Мезвд. отнош., 1996. - С. 30-74,208-225,307-389.

Див.: Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частно права. - Том 1. Основы. - М.: Международные отношения, 1998. - С. 127-132.

¹ Теория лознашш: В 4 т. Т. 4. Познание социальной реальности. - М.: Мысль 1995 - С 65-85,193-205,208-218.

128

ність дії константи саме й проявляється в соціальній потребі бутніх актуалізацій права.

Третій етап розвитку права (XVII - середина XX ст.) підтвей див істинність того факту, що рано чи пізно в суспільстві виникаі потреба у використанні тих теоретичних досягнень, які до тогі здобуті в юридичній науці на основі внутрішніх законів розвита^ Вказаний період характеризується двома найважливішими для род витку права соціальними тенденціями, які визначили ступінь інтея сивності практичних і теоретичних перетворень, — це, по-пері процеси виникнення національних держав, що супроводжувались як правило, розробкою і прийняттям найдосконаліших на той ч& цивільних кодексів, у яких знаходили своє поєднання попере процеси теоретизації та націоналізації правової думки, а по-друг історичні процеси формування імперій, які також вимагали опера тивного правового осмислення: й реагування, оскільки об'єктиви ставили проблему виявлення загальних правових підстав економі¹ ної та політичної взаємодії народів і державних утворень, що до£ ровільно чи примусово приєднувалися до складу імперії. Вказа* два соціально-історичні чинники були основними зовнішніми і термінантами розвитку права на означеному етапі (найбільша їх дід характерна для XIX ст.). •■

Знову ж таки проявилася цікава гносеологічно-правова заі номірність, пов'язана з інтенсифікацією розвитку правої науки практики в умовах історичного формування імперій. Вона свідчи"⁴ не про якусь імперіалістичну природу права, а про те, що найвг ливішими детермінантами його розвитку є логічна необхідніс виявлення загальних рис у національно визначених правових с* темах і розробка такого правового поля у власному законодастві, якому могли б максимально органічно взаємодіяти загальновизнаї правові конструкції та національно означені форми правової повєі дінки, зумовлені історичним формуванням специфічних типів на"^ онально-культурної ментальності. Тобто в умовах імперії зав доводиться розв'язувати одну з найскладніших проблем правової*! розвитку — ідеологічного й теоретичного узгодження об'єктиві™* загального та суб'єктивно національного в праві. Ті імперії, в як^т або ігнорувалась, або недооцінювалась ця проблема, значно шві ше розвалювалися під тягарем чи то застарілих правових форм ' ціальної самоорганізації, чи то деструктивної дії різноякісної на онально-правової енергії своїх складових. Приклад розпаду РадяЫ ського Союзу, історичного спадкоємця Російської імперії, є яскра-І

129

ним свідченням абсолютизації тенденцій правової уніфікації за ра­хунок ігнорування правові специфіки національної компоненти.

Останні десятиліття XX ст. характеризуються поступовим пе­реходом до наступного, четвертого етапу розвитку права, в якому иоціально-історичні фактори знову ж таки значно інтенсифікують можливості його теоретичної експлікації, але вже на якісно іншій основі. Мова тепер не йде, звичайно, про імперії, але сама логічна ілруктура цих соціальних детермінант принципово не змінилася, тобто якісна природа соціальних факторів інша, а схема концептуа-нізації права така ж сама. Специфіка сучасного етапу полягає у мо­жливості розрізнення в ньому двох чітко виражених тенденцій ні гливу соціальних факторів на пізнавально-правові процеси - сві­тових і власне європейських детермінант розвитку права.

На рівні глобальних соціально-історичних процесів найбільш шіжливими у цьому плані є: 1) інтенсифікація міжнародних еконо­мічних, політичних і культурних взаємодій; 2) технологічна рево-іліоція у сфері інформаційних систем і телекомунікаційних зв'язків. Обидві обставини тісно між собою пов'язані. Адже значний еконо­мічний розвиток багатьох країн неминуче ставив проблему світової Товарної експансії, а отже, потребував істотного розширення між-Іінродних контактів і взаємодій. Це ж актуалізувало потребу у від­повідних телекомунікаційних технологіях. Водночас інформаційно-;омп'ютерна революція, система супутникового зв'язку, телекому­нікаційна мережа Internet і т. ін. самі стали причиною принципово Кового рівня інтенсифікації міжнародного співробітництва та еко­номічного розвитку. Така ситуація не може не накладати свій від­биток і на стан правового аспекту цього співробітництва, адже |ільки у правовій формі воно і можливе. Тому істотні трансформа-Щ, які сьогодні відбуваються на рівні глобальних срціально-зномічних взаємодій, неминуче впливають і на історичну специ-ріку сучасного розвитку права як конструктивної умови цивіліза-[Ійного процесу загалом.

У чому це проявляється? Перш за все, найхарактернішою тен-інцією сучасного правового розвитку, зумовленою особливостями )іобальних соціально-політичних процесів, є тенденція до уніфіка-|ї національних законодавств, їхня спрямованість на пристосуван-до світових стандартів нормативного регулювання відносин. З ного боку, це йикликано, як зазначалося, необхідністю активного пючення у світове співтовариство, з іншого ж - ігнорування ви-пених світовою практикою нормативних конструкцій так чи

'Див.: Федотов Г. Судьба империй //Звезда.-1992.-№№3-4.

1 28

ність дії константи саме й проявляється в соціальній потребі ма бутніх актуалізацій права.

Третій етап розвитку права (XVII - середина XX ст.) підтве див істинність того факту, що рано чи пізно в суспільстві в* потреба у використанні тих теоретичних досягнень, які до здобуті в юридичній науці на основі внутрішніх законів розві Вказаний період характеризується двома найважливішими для рс витку права соціальними тенденціями, які визначили ступінь: сивності практичних і теоретичних перетворень, - це, по-г процеси виникнення національних держав, що супроводжувались як правило, розробкою і прийняттям найдосконаліших на той ча цивільних кодексів, у яких знаходили своє поєднання попе процеси теоретизації та націоналізації правової думки, а по-друг| історичні процеси формування імперій, які також вимагали onepsj тивного правового осмислення й реагування, оскільки об'єктив* ставили проблему виявлення загальних правових підстав економіч ної та політичної взаємодії народів і державних утворень, що де ровільно чи примусово приєднувалися до складу імперії. Вказа два соціально-історичні чинники були основними зовнішніми термінантами розвитку права на означеному етапі (найбільша їх, характерна для XIX ст.).

Знову ж таки проявилася цікава гносеологічно-правова за помірність, пов'язана з інтенсифікацією розвитку правої науки практики в умовах історичного формування імперій. Вона свідч* не про якусь імперіалістичну природу права, а про те, що найва ливішими детермінантами його розвитку є логічна необхідніс виявлення загальних рис у національно визначених правових с* темах і розробка такого правового поля у власному законодастві, якому могли б максимально органічно взаємодіяти загальновизна правові конструкції та національно означені форми правової пове дінки, зумовлені історичним формуванням специфічних типів Haiu|j онально-культурної ментальності. Тобто в умовах імперії завз доводиться розв'язувати одну з найскладніших проблем правового розвитку - ідеологічного й теоретичного узгодження об'єктивне загального та суб'єктивно національного в праві. Ті імперії, в або ігнорувалась, або недооцінювалась ця проблема, значно швид-1 ше розвалювалися під тягарем чи то застарілих правових форм со-| ціальної самоорганізації, чи то деструктивної дії різноякісної наць онально-правової енергії своїх складових. Приклад розпаду Радян­ського Союзу, історичного спадкоємця Російської імперії, є яскра-1

129

ним свідченням абсолютизації тенденцій правової уніфікації за ра­хунок ігнорування правові специфіки національної компоненти.

Останні десятиліття XX ст. характеризуються поступовим пе­реходом до наступного, четвертого етапу розвитку права, в якому соціально-історичні фактори знову ж таки значно інтенсифікують можливості його теоретичної експлікації, але вже на якісно іншій понові. Мова тепер не йде, звичайно, про імперії, але сама логічна структура цих соціальних детермінант принципово не змінилася, тобто якісна природа соціальних факторів інша, а схема концептуа-иізації права така ж сама. Специфіка сучасного етапу полягає у мо­жливості розрізнення в ньому двох чітко виражених тенденцій ішливу соціальних факторів на пізнавально-правові процеси - сві­тових і власне європейських детермінант розвитку права.

На рівні глобальних соціально-історичних процесів найбільш ішжливими у цьому плані є: 1) інтенсифікація міжнародних еконо­мічних, політичних і культурних взаємодій; 2) технологічна рево­люція у сфері інформаційних систем і телекомунікаційних зв'язків. Обидві обставини тісно між собою пов'язані. Адже значний еконо­мічний розвиток багатьох країн неминуче ставив проблему світової [ товарної експансії, а отже, потребував істотного розширення між-; народних контактів і взаємодій. Це ж актуалізувало потребу у від-S повідних телекомунікаційних технологіях. Водночас інформаційно-I комп'ютерна революція, система супутникового зв'язку, телекому-шікаційна мережа Internet і т. ін. самі стали причиною принципово (нового рівня інтенсифікації міжнародного співробітництва та еко-Ішмічного розвитку. Така ситуація не може не накладати свій від-Ібиток і на стан правового аспекту цього співробітництва, адже [тільки у правовій формі воно і можливе. Тому істотні трансформа­ції, які сьогодні відбуваються на рівні глобальних соціально-іекономічних взаємодій, неминуче впливають і на історичну специ-|фіку сучасного розвитку права як конструктивної умови цивіліза-\\ иного процесу загалом.

У чому це проявляється? Перш за все, найхарактернішою тен-(снцією сучасного правового розвитку, зумовленою особливостями Глобальних соціально-політичних процесів, є тенденція до уніфіка­ції національних законодавств, їхня спрямованість на пристосуван-|ія до світових стандартів нормативного регулювання відносин. З Одного боку, це викликано, як зазначалося, необхідністю активного Включення у світове співтовариство, з іншого ж - ігнорування ви­роблених світовою практикою нормативних конструкцій так чи

' Див.: Федотов Г. Судьба империй // Звезда. -1992. - № № 3-4.

I ■ І ,| -і

1 30

інакше свідчило б (як показник) про реальне відставання у пра вому відношенні від середньосвітового рівня. Для права характері! досить схожа властивість закономірної взаємодії з соціаль економічним розвитком у країні, як це спостерігається стосов вже зазначених інформаційно-комушкаційних систем: випере^ ючий розвиток права "підтягує" до відповідного рівня соціальь економічні процеси, активізація ж останніх потребує відлові; права. Сам же процес уніфікації національної правової сис наближення її до загальноприйнятих світових схем завжди в* досить складної і напруженої пізнавальної роботи. І вона ніколи; перетвориться на суто технічну роботу, оскільки повна уніфії національних законодавств взагалі принципово неможлива. саме національна константа є тим первинним природним лом, який і визначає культурно-історичну специфіку активних реотипів правові поведінки, забезпечує динамізм, цілісність і вї рішні джерела розвитку правових систем. Тому асиміляція родних правових стандартів є завжди інтелектуальним процесе концептуального і практичного пристосування їх до вже приі і випробуваних національних форм поведінки. Правові процес уніфікації завжди пов'язані з ломкою вже сталих і звичних < типів, тому сприймаються досить хворобливо національною праві свідомістю. Але ж якщо на мить уявити, що все законодавство! державі раптово замінено найсучаснішим, узгодженим з найбі; передовими міжнародними стандартами, то вочевидь, що воно| цієї ж миті й перестане працювати, залишиться тільки на оскільки не буде сприйняте національно й історично визначет правосвідомістю. Приклади таких невдалих експериментів, як дивно, вже існують.

Націоналізація міжнародного права у розумінні насичення го надбанням національних систем або уніфікація національне права як "підтягування" його до міжнародних правових стандар - складний і тривалий інтелектуальний процес, який неминуче вить низку суто теоретичних проблем, без розв'язання яких він ■; може здійснитися, тобто не може відбутись вказаного зближеі-різнотипних і різноякісних систем. Різноякісних тому, що в родноправових нормах основний наголос робиться передусім

¹ У деяких африканських країнах усі партії примусово поділялися на дві загально нальні, мабуть, за зразком американських демократичної і республіканської партій. Юдин Ю.А. Новое законодательство о политических партиях в странах Африки (Поли правовой анализ) // Государство и право. - 1992. - № 7. - С. 132.). У Південній Африці] більш полегшений варіант, римське право ще й досі використовується як субсидіарний і мативннй інститут. (Див. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: ИНФРА°М-НОРЇі 1996,- С 7).

131

уніфікації різноманітних конструкцій правових взаємодій з єдиною метою консолідації, об'єднання, інтеграції щодо відокремлених соціумів у єдиний результативний цивілізаційний процес. Основ­ним методологічним Засобом реалізацій даної мети тут може бути тільки використання логічної процедури узагальнення} виділення в індивідуальному спільних усім рис, максимальна елімінація націо­нальних факторів і розробка універсальної моделі взаємодій. У на­ціональному праві, навпаки, основною метою є індивідуалізація, соціально-історичне відокремлення та самовизначення як основний тсіб виживання серед інших націй, протистояння їм з метою само­захисту проти поглинання іншими націями, самоідентифікація як форма боротьби з процесами нівелювання більш потужними і роз­винутими національними стихіями. Правова індивідуалізація тому для окремої нації є її якісно визначеним способом виживання та існування. Вона постає історичною формою вираження й підтвер­дження самодостатності нації.

Узагальнення та індивідуалізація, звичайно, якісно протилежні тенденції правового розвитку. їх поєднання хоч і не проста справа, але й не безнадійна, оскільки вони взаємозумовлюють одна одну: без уні­версальних елементів індивідуалізація перетворюється на тупиковий шлях розвитку правової системи, а без національно-індивідуальних елементів вона втрачає енергетичні джерела свого розвитку.

На логіко-гносеологічному рівні також є підстави для збли­ження вказаних тенденцій. Індивідуалізовані форми правових кон­струкцій це не що інше, як ефективний пізнавальний засіб орієнта­цій в стихії історичного процесу соціальних взаємодій. Це спосіб найбільш оперативного реагування на запити сьогодення. Саме в такий спосіб аргументується принципова перевага прецедентної сис­теми права - вона найбільш мобільна у правовому розв'язанні зав­жди нових, динамічних соціальних конфліктів. Історія римсько права також показала надзвичайне значення принципу конкретності, емпі­ричної первинності правового казусу перед юридичною формулою. Остання має сенс, реальне значення тільки тоді, коли вона поро­джується практикою, будучи результатом узагальнення "живого" правового матеріалу. Преторські едикти є свідченням подібної пер­винної обробки емпіричного матеріалу юридичної практики.

Отже, момент індивідуалізації є водночас і гносеологічною ха­рактеристикою принципово важливого методу юридичного опану­вання соціальної дійсності, первинного пізнання реальних відносин у суспільстві, надання їм первинної правової форми. Така взаємодія

¹ Див.: Горский ДЛ. Обобщение и познание. - М.: Мысль, 1985. - С. 6.

систем різних країн, що неминуче стимулює розвиток порівняльно^ го правознавства.³ Сьогодні юридична компаративістика є одним

¹ Див.: Международные отношения: социологические подходы.- М.: Гардарика, 1998.-? С.240-265.

² Див.: Верещагин В.С "Общее правовое поле" современного мира // Сов. журн. между-j нар. права= Sov. j. of intern, law. - M., 1991. - N3-4. - С 3-17; Маргиев В.И. Проблема "общия|" принципов права" в международном праве // Изв. Сев.-Кавк. науч. центра высш. шк. Общее науки. - Ростов н/Д 1986.-N2. - С. 96-105;^т . - - ..

Questions of international law. - Bp., 1986. - Vol. 3. - P. 239-258.

³ Див.: Тшше A.A., Швеков Г.В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах.-j M.: Высш. шк., 1978; Сравнительное право. - М., 1978; Очерки сравнительного права. ■ М.,1981; Туманов В.А. О развитии сравнительного права // Советское государство и право. •

; Valid L. The social functions of international law Щ

1 32

права з соціальною динамікою на передових iff рубежах не моя відбуватись інакше, як в індивідуалізованій формі, оскільки нція завжди починає формуватися з окремих одиничних фактів Факт у своїй кількості формує тенденцію, тенденція - утворює кономірність. Остання в гносеологічному плані завжди є уза ненням одиничних фактів, тому стверджувати принципову лежність індивідуалізації та уніфікації не зовсім коректно: загалы-завжди є породженням індивідуального. Більше того, індивідуаль як первинне завжди є потенційною загрозою для загального, осв ки ніколи не перестає породжувати усе нові й нові юридичні казус які в будь-який час можуть просто не вписатися у рамки прийнято|| загального і істотно заперечувати його загальний статус.

Отже, як уніфікація є найважливішим пізнавальним інс ментом у розвитку права, виявленні його загальних закономірне тей і структур, індивідуалізація постає таким же важливим знаря дям опанування правової дійсності, що не тільки має право на іс вання, але й принципово не може ігноруватися. Тому, коли в народному праві є приклади неприєднання країн до певних договс рів, угод, конвенцій або неприйняття їх окремих положень, то це і завжди свідчить про їхню правову обмеженість і консерва Можлива ситуація, так би мовити, "вузькості" загальних міжнаро; но-правових положень, які принципово не охоплюють самодост національно визначені принципи права.¹ Підтвердженням цього загальна тенденція розвитку міжнародного права у напрямі роз рення і все більшого охоплення в своїх загальних принципах і нально-правових систем за рахунок формулювання принципов загальних постулатів правового співробітництва, які б по суті об грунтовували юридичну можливість включення максимальної: кості країн у сферу своєї дії.²

У процесі реалізації цієї мети об'єктивно активізується тендер нція постійного зіставлення правових принципів і

133

визначальних методологічно-пізнавальних напрямів, який найакти­вніше розробляється світовою юридичною наукою, і його основні завдання важко звести тільки до порівняння законодавств окремих країн. "...Здійснюється процес розмивання національного ізоляціо­нізму. Більше того, завдяки посиленню інтенсивності міжнародних обмінів у порівняльному праві відбувається поступове зближення різних бачень, що супроводжується відмовою від переконання у безпомилковості власних поглядів і більш гнучким підходом до сталих догм. Як наслідок цього, з'являється можливість дослідити фо^ми і процес формування правових інститутів, які розвиваються паралельно і, судячи з усього, за своїми власними законами".¹ Утворена соціальна ситуація диктує сьогодні необхідність теорети­чного зіставлення й аналізу вироблених людством юридичних форм, виявлення фундаментальних конструкцій і принципів за­гальносвітового рівня, які б "готували підґрунтя для створення наднаціональної всезагальної правової науки". Можна з упевненіс­тю стверджувати, що нинішній етап розвитку теорії права значною, якщо не повною, мірою визначатиметься результатами досліджень у сфері порівняльного правознавства, зрозумілогб не як зіставлення національних законодавств, а як теоретичний аналіз глибинних за­сад правової матерії. Теорія права у такому розумінні поступово зливається з сучасною компаративістикою як основною ареною розгортання теоретико-правового аналізу універсальних правових конструкцій і постулатів, експлікованих з різноманітного націо­нально-історичного надбання правового розвитку різних країн і національно-правових сімей.³

Більш інтенсивним соціальним фактором активізації теорети-ко-правових досліджень у царині компаративістики є політико-економічні процеси, які відбуваються нині в європейському розви­тку і характеризуються посиленою тенденцією об'єднання соціаль­но-економічних, політичних і культурних взаємодій країн, утво­рюючих європейське співтовариство. Якщо міжнародне співробіт­ництво є аксіомою для існування будь-якого сучасного державного утворення, то процеси європейської інтеграції постають специфіч­ним феноменом на тлі історичного розвитку міжнародних відносин останньої третини XX століття. Мова йде про своєрідну ідею опору

1982. -№ 11; Gordley J. Comparative legal research: its function in the development ofharmonized law // Amer. j. of comparative law. - Berkeley, 1995. - Vol. 63. - № 4. - P. 555-567.

¹ Цвайгерт К.,Кёгц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. Том 1. Основы.- М.: Международные отношения, 1998. - С. 10.

² Там само. - С. 73.

³ Див.: Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Норма 1996. - С 26-28.

:И

134

американському та японському пануванню в світовій економічній і політичній системі та поверненні цієї ролі Європі, відродження ц| як епіпентра і лідера світових цивілізаційних процесів. Події євро-'?; пейської політики останніх десятиліть свідчать про значні успіх* витрачених зусиль на реалізацію даної ідеї - утворено Євросоюз відкриті кордони між багатьма державами, введена єдина грошові одиниця з символічною назвою "євро" і т.д. І якщо вказані прої й не суперечать загальгосвітовій тенденції розвитку міжнародно співробітництва, то самі собою постають специфічним фенол такого співробітництва, що характеризується особливою потужніс-;! тю його факторів, які в сукупності своїй утворюють інтенсивг соціально-історичну детермінанту сучасного розвитку правовк процесів загалом і правової теорії зокрема.

Виникнення Євросоюзу неминуче ставить питання про збли-^j ження правових систем держав - членів союзу. Те, що між ними істотні відмінності, видно з наявності на європейській територ принципово різнотипних романо-німецької, континентальної загальної, прецедентно!' систем права. Не випадкове, мабуть, не приєднання Англії до Євросоюзу, яке можна пояснити не консервативно-політичними мотивами, але й історично зумовле ною специфікою правового мислення. Романська, германська північна правові сім'ї також відрізняються низкою істотних особ-|| ливостей, які не можуть не породжувати певних проблем і непоро-1 зумінь правового характеру. Активізація європейських інтеграцій*! них процесів слугуватиме інтенсивним соціальним джерелом роз-чІ витку порівняльно-правових досліджень теоретичної спрямованос-і ті¹ з наміром виявлення і формулювання принципово загальних! концептуальних схем, придатних для практичного втілення в пра~ вовій практиці нового типу.

Отже, сучасний (умовно позначений нами як четвертий) розвитку права як гносеологічного процесу можна охарактеризува-1 ти як етап якісно нової дії соціально-історичної константи, .• пов'язаний із суттєвою інтенсифікацією на світовому та європейсь-1 кому рівні міжнародних економічних, політичних і культурних ; зв'язків. Причини цієї інтенсифікації, розглянуті вище, значно зу-' мовили й особливості нинішнього етапу пізнавально-правового • процесу, пов'язані з максимальною нейтралізацією та нівелюван-* ням національного чинника в розвитку загальнотеоретичної конце- j

¹ Див.: напр.: Україна і Рада Європи: обопільне пізнання // Політика і час. - 1992. - № ' 11-12.

135

ппії права. Для порівняння зіставимо всі чотири етапи з погляду дії соціально-історичної константи:

1. Етап римського права - нагромадження різноманітного юри­дичного досвіду і переважно емпіричний розвиток права під безпо­середнім впливом інтенсивного розвитку соціально-економічних умов. Етап безпосередньої дії сощально-історичної константи.

2.Етап середньовіччя - латентний розвиток правової теорії на основі внутрішніх джерел концептуалізації та початок формування замкнутих національно визначених правових систем на основі зви-чаєвіго права. Етап опосередкованої дії соціально-історичної константи.' ■.'■ ■■ ; ■■■■■■ ■ . • ,■■ ..■■■■■. ■■ ■ ..■ ■■■ ■■-.■,■■•■', ■■■

3. Етап формування імперій і національно-правових ситем XVII-XIX cm. (Новий час) - об'єднання тенденцій національно- правового розвитку і теоретичних досягнень правової науки в об­ грунтуванні національних систем права сучасного типу. Етап на­ ціонально визначеної дії соціально-історичної константи.

4, Сучасний етап світової та європейської інтеграції - ін­ тенсифікація сощальяо-історичних факторів, що детермінують потребу в порівняльних теоретико-правових дослідженнях, спря­ мованих на виявлення універсальних нормативних структур, зда­ тних концептуально асимілювати національно визначені правові конструкції і виразити їх у загальнотеоретичній і загальноприйня- тній формі. Етап національно індиферентної дії соціально- історичної константи.

Логічно продовжуючи дану періодизацію, можна зробити пе­редбачення, що наступним етапом гносеологічно-правового проце­су (звичайно, під впливом відповідних соціальних чинників) буде виявлення фундаментальної ролі національних факторів як істот­них, концептуально-'Струкгурних детермінант правового розвитку. Адже в історії завжди спостерігалася періодичність зміни відповід­них хвиль націоналізму й інтернаціоналізму - чи то у формі хрис­тиянській, чи у комінтернівській, але сама гносеологічна схема на­ціональних форм структуризації правової дійсності до цих пір гли­боко не досліджена;

Як видно з наведеної ретроспективної схеми, на всіх етапах розвитку права соціальна детермінанта здійснювала значний вплив на пізнавальні процеси, що відбувалися у сфері правового мислен­ня. Історичні умови завжди безпосередньо чи опосередковано ви­значали попит на теоретичну розробку юридичних конструкцій, які рано чи пізно впроваджувались у сферу соціальної практики.

Така ситуація взаємозв'язку права з суспільством, у якому во­но функціонує, стало підставою для досить спрощеного марксист-

1 36

ського твердження про однозначну детермінацію права закоь відповідної соціально-економічної формації, до якої воно нале жить. По суті, марксистська концепція права є соціологізаторсь кою, оскільки розглядала його тільки як функцію суспільства: пра во породжується суспільством, обслуговує його функціонування^ отже, повністю визначається суспільством, до якого належить; во виникає разом із державою як знаряддя утримання в покорі сів, що експлуатуються, тому в комуністичному суспільстві, де буде класів, держава зникає, а право, як зазначав К.Маркс, "вивп рюється". Соціологічний редукціонізм є найхарактернішою рисе марксистського підходу до аналізу всіх явищ духовного-кул турного плану як прояв принципово матеріалістичної філософське позиції. І навіть коли він пом'якшується твердженням про те, економічні умови тільки в кінцевому підсумку визначають і вості різноманітних ідейно-теоретичних напрямів, течій і процесі то це явно не спрацьовує стосовно права як "надбудови", яке в і^ рархії соціальних взаємодій найближче (разом із політикою) роз| ташоване до економічного базису суспільства. Розглядати право самостійний і самодостатній духовний феномен у марксистськії традиції якось не було прийнято, що досить просто пояснюється основними класово-економічними постулатами. Очевидно, "право є частиною суспільного цілого. З цього цілком правил ьног теоретичного положення роблять однак неправильний методолог чний висновок, що право не можна вивчати ізольовано, бо частина залежить від цілого", - слушно зазначав Б.А.Кістяківський. І спра вді, якщо зіставити загальний історичний розвиток права з фав ним використанням правових інститутів у тому чи іншому конкре тному суспільстві, то виявиться ціла низка неузгоджених положеь марксистської концепції стосовно соціологічно редукованої прирс ди права. Наприклад, незрозуміло, чому юридичні конструкції розроблені в межах римського права, успішно використовувалися у'| буржуазну епоху, тобто в іншій соціально-економічній формації,| коли діяли вже якісно інші історичні чинники. Коли заперечити, що вказані рабовласницька та капіталістична формації однаково нале-| жать до типу експлуататорських, то як тоді пояснити використання! більшості універсальних, скажімо, цивільно-правових принципів і в| період так званого розвинутого соціалізму, який згідно з концепці­єю до такого типу формацій не відноситься? Питання риторичне,| оскільки саме собою вже натякає на існування певного типу праве

¹ Кксіяковский Б.А, Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М.: Изд-е М. и С. Сабашниковых; 1916. - С. 342.

137

вих положень, непідвладних ані часові, ані конкретним соціально- історичним умовам. Саме на цій обставині зроблено акцент у при­ родно-правових концепціях, де, навпаки, повністю нівелюється вплив соціальних чинників на розвиток і пізнання права, що, безпе­ речно, є протилежною крайністю. ,

Звичайно, історичний розвиток суспільства неминуче впливає на характер і форми правової практики і правового пізнання. "У міру розвитку соціального знання, - зазначає М.І.Козюбра, - сту­ пінь вірності мотивації правових вимог зростає. Право більш висо­ кого історичного типу (якщо говорити про нього в цілому), звичай­ но, містить більше достовірного знання, втілюваного в "поясненні" своїх вимог, ніж право, що віджило. Водночас було б невірно ста­ вити пізнавальний момент у праві в пряму залежність від розвитку соціального знання". Тому й постає принципове питання про ме­ ханізм дії соціально-історичної константи у структурі пізнавальяо- правових-процесів. ,

Як ми бачили, в історії правові' думки пропонувалася ціла низ­ка пояснень дії цього механізму. По-суті, інтерпретація природи права у будь-якій філософсько-правовій концепції здебільшого зводилася саме до розкриття специфічного механізму взаємодії складових універсальної суперструктури «людина - право - суспі­льство». Оскільки взаємозв'язок суспільства і права очевидний (свідомо не беремо поки що до уваги в цій структурі роль людини), то саме він і вимагав принципової інтерпретації, перш ніж взагалі щось можна було говорити про право.

Переважну більшість концепцій права з точки зору інтерпре­тації ними динамічної структури «право - суспільство» можна по­ділити на три основні типи:

1) концепції, згідно з якими основною детермінантою право­вого розвитку є соціальні фактори. Це всі соціологічно-правові концепції, від чисто редукціоністських і до сучасних структурно-функціональних її різновидів. Сутність їх у тому, що очевидний факт прагматистського використання права як- знаряддя соціальної самоорганізації вважається незаперечною демонстрацією його со­ціального походження і соціальної сутності.² Поза потребами соці-

¹ Козюбра НЛ. Социалистическое право и общественное сознание.. к, 1979. - С. 90.

² Див.: Беккер Г., Боосов А. Современная социология права. - М., 1961; Боботов СВ. Буржуазная социология права. - М., 1978; Карбонье Ж. Юридическая социология. - М, 1986; Кудрявцев ВЛ., Казимирчук В.П. Современная социология права: Учебник для вузов. - М.: Юрист, 1995; Кульчар К. Основы социологии права.- М.,1981; Подгерецкий А. Очерк соци­ ологии права. - М, 1974; Gurvttch G. Grundzuge der Soziologie des Rechts.- Neuwied a. R,1960; Brian Z. Tanianaha. An Analytical Map of Social Scientific Approaches to the Concept of Law // Oxford Journal of Legal Studies.- Vol.15.- № 4.- Winter,1995.- P.501-535.

J t ЯЛл, М і

138

уму немає і права як механізму їх реалізації. "Словом, усяке тивне право і, можливо, навіть в особливості приватне право, зви* чайно, завжди соціальне, - зауважує з цього приводу Е. Спекторсь кий - Ubi societas, ibi jus. Без суспільства немає права. І без права вірогідно, немає суспільства".¹ Право - функція соціуму, цим йог природа вичерпується;

2) концепції, згідно з якими право є самодостатнім прирос ним феноменом і тому підкоряється власним закономірності розвитку. Звідси випливає, що коли суспільство бажає зберег свою цілісність і оптимальний характер розвитку, то воно пов* но відповідати цим онтологічним законам права, або, прк враховувати їх. Крім того, в процесі використання суспільство]* права як інструменту соціальної організації, воно постійно вдс коналювалось і ускладнювалось. Тому як духовний, культурний ij теоретичний феномен уже давно досягло такого рівня, що йог< розвиток визначається передусім внутрішніми закономірнос незалежними від будь-яких соціальних потрясінь. Усі вчення да| ного типу належать, звичайно, до прйродно-правових конце права. їх розмаїття пояснюється тим, що сама природа права зуміється по-різному - як психологічна, теологічна, екзистенції

і т.д.² Але спільним для них є те, що функціювання і розвитої права тут розуміється власне як його саморозвиток, а не як функ| ція якихось зовнішніх факторів;

3) концепції, згідно з якими і право, і суспільство є самості ними і самодостатніми феноменами, але їх розвиток можливь тільки за умови постійної взаємодії права з суспільством. Як праве неможливе без суспільства, так і суспільство неможливе без права.1 Водночас вони остаточно не визначають одне одного і мають евс власні онтології, субстанціально не перетинаються. Концепції да-| ного типу є проміжними між означеними вище, оскільки своєрц уникають притаманних їм крайнощів редукціонізму і догматизму/

¹ Спекторский Е.В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. -1913. - Кн. | 2.-С. 70.

² Див.: Ваттель Э. де. Право народов или Принципы естественного права, примен

к поведению и делам наций и суверенов.- М, 1960; Гроции Г. О праве войны и мира. Тр книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а также принцип чного права.- М.: Ладомир, 1994; Нерсесянц В.С. Право и закон. Из истории правовых уче- ] НИЙ.-М.: НаукаД983; Новгородцев П.И. Психологическая теория права и философия естест- і венного права // Юридический вестник.- 1913.- Кн.З.- С.5-34; Четверний В.А. Современные \ концепции естественного права.- М.: Наука, 1988; Harris XW. Legal Philosophies.- London: I Buttenvorths, 1980.-P.6-23.

³ Див.: Ященко А.С. Синтетическая точка зрения в юридических теориях. -СПб, 1912; \ його ж: Опыт синтетической теории права. - Юрьев, 1912; Кистяковский Б.А. Социальные \ науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М., 1916- j С.680-683; Кудрявцев В.Н., Васильев А.М. Право: развитие общего понятия // Советское]

139

Дійсно, в соціологізаторських і природно-правових.концепціях по-суті справи знімалося питання про механізм взаємодії суспільс­тва і права, адже в першому випадку право вважалось елементом суспільства і тому ототожнювалося з ним, а в другому - воно трак­тувалось як самодостатнє й існуюче незалежно від суспільства, от­же, і механізм їхньої взаємодії нічого істотного для права не визна­чав. Втрачалася сама потреба у виявленні такого механізму, оскіль­ки він вважався вторинним, похідним явищем, яке принципово не впливає на природу суспільстйа і права. Саме такий підхід і забез­печував методологічне поле для редукщоністського і догматичного тлумачення права. Інакше довелося б відповідати на такі фундамен­тальні питання: чому за відсутності потужних соціальних детермі­нант право все ж таки продовжує розвиватися в теоретичному плані, і, навпаки, чому найважливіші етапи у розвитку права все ж таки збігаються зі значними віхами історичного розвитку цивілізації?

Кожна із вказаних проблем має достатнє обгрунтування, може бути підтверджена численними фактами правового та соціально-історичного плану, тому істинність їх майже не викликає сумніву, але тількиу тому випадку, коли вони розглядаються окремо одна від одної. Більше того, взяті відокремлено, вони власне перестають бути проблемами, адже чудово за допомогою цих фактів пояснюю­ться соціологічною та природно-правовою концепціями.

Фундаментальна теоретична проблема виникає тоді, коли вказані властивості права розглядаються як притаманні йому од­ночасно, їх історико-фактографічне підтвердження Дає всі підста­ви для такого розгляду, але саме тоді й виявляється їх взаємовик-лючний характер. У цьому випадку властивість права розвиватися незалежно від суспільства і водночас бути зумовлювленим у своєму розвитку сощальними потребами нагадує відомі антиномії Канта, кожна зі сторін яких має достатнє обгрунтування, проте виключає іншу. Вказана соціально-правова антиномія в природ­но-правовій та соціологічній концепціях просто ігноруються шля­хом виключення однієї з її сторін.

Але така процедура елімінації методологічно необхідна для кожної з концепцій, оскільки, по-перше, вони не можуть у межах свого концептуального поля інтерпретувати факти, які просто по­яснюються протилежною концепцією, а по-друге, асиміляція поді­бних сторонніх фактів неминуче призвела б до руйнування власної теорії. Адже як може соціологічна концепція прийняти факт неза-

гос. и право.- 1985,- № 7.- С.3-13; Козлов В.А. Правопонимание и общая теория права: логи­ко-методологический аспект // Правоведение.- 1987.- № 6.- С.21-27; Общая теория права и государства / Под ред. В.В.Лазарева.-М.: Юрист, 1994.-С.92-94.

140

лежного теоретичного саморозвитку права, коли це суперечить ос­новному її постулату про однозначну соціальну детермінацію пра-!*| ва. А природно-правова концепція не пояснює факт соціальної заа-,1 нгажованості права, а критикує постійну невідповідність його по-"| зитивної форми ідеалам і цінностям природного права як автентич­ного, вимагаючи їх узгодження. Визнати соціальну зумовленість^ права для природно-правовї концепції означало б по-суті констату-1 вати вторинність духовно-ціннісних властивостей права, що речить її основній теоретичній інтенції.

Отже, непримиренність вказаних концепцій цілком пояснює-*] ться структурою соціально-правової антиномії, в якій можливе п слідовне обгрунтування лиш одного з її елементів, включення фактів протилежного методологічного типу неминуче руйнує всю* концепцію. Це свідчить про обмежений науковий статус вказа концепцій, послаблений евристичний потенціал їхньої методології/І зорієнтованої на фактографію певного типу. Вони можуть залиша-а| тисі раціональними і продуктивними тільки у сфері власної дигми, явища ж, які нею не охоплюються, постають як аномальні." Саме такі ситуації в методології науки завжди розцінюються показники назрілої необхідності розробки більш загальної концєп;» ції, яка б могла концептуально охопити і пояснити факти обох npofj тилежних підходів, продемонструвавши при цьому також власні евристичні можливості. Адже, як правило, розробляється безліч пояснювальних концепцій різного ступеня загальності, інколи сить цікавих та оригінальних, але коли мова заходить про прагма-„ тично-прогаостичні можливості, часто виявляється їх мінімальна*^ ефективність. Пояснювальна ж і прогностична функції теорії не-" від'ємні одна від одної,² адже емпіричній перевірці підлягають^ тільки конкретні нетипові передбачення теорії, які були немо у попередніх, більш вузьких теоріях. Таке підтвердження через сх-1 perimentus crisus тільки й свідчить про глибину пояснюва конструкцій теорії.³ Подібні тривіальні істини методології наукиі давно вже обгрунтовані в таких її відомих (уже класичних) напря-' мах, як верифікаціонізм, фальсифікаціонізм та інших постпозитиві-j стських концепціях розвитку науки (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос,^ С.Тулмін, М.Полані, П.Фейерабенд та ін.).⁴

¹ Кун Т. Структура научных революций. - М: Прогресе; 1977. - С. 69-95.

² Никитин Е.П. Объяснение- функция науки. - Ы.: Наука, 1970. - С. 217-238.

³ Поппер К. Логика и рост научного знания. - М,: Прогреве, 1983. - С. 225-229.

⁴ В поисках теории развития науки (Очерки западноевропейских и американских кон-,і цепций XX в.). - М.: Наука, 1982; Никифоров А.Л. Философия науки: история и методоло-j гия. - М.: Дом интеллектуальной книги, 1998.

141

Концепція, в якій механізм взаємодії суспільства і права має самодостатнє значення і раціональний смисл, тобто постає справж­нім регулятором, специфічною константою їх функціювання є зга­дана вище концепція третього типу. Саме вона здатна забезпечити несуперечливе пояснення не тільки ширшого кода історичних фак­тів правового розвитку, але й здійснювати на сучасному етапі до­сить відповідальні передбачення й прогнози щодо перспектив роз­витку української правової системи з погляду специфіки дії соці-ально-історичної константи правового пізнання.

*У чому ж полягає специфіка дії соціально-істрричної константи у зазаначеній проміжній концепції третього типу? Адже вона не зводиться ні до соціологічного редукціонізму, а ні до абсолютистсь­кого природно-правового ізоляціонізму. "Проміжність" її полягає саме в тому, що функціювання права в ній інтерпретується як залежне від дії, а точніше, взаємодії двох факторів - соціального і власне правового, соціуму і права як такого, як самодостатнього духовно-культурного феномена. Водночас, ні суспільство, ні право не можуть існувати одне без одного. Формою їх існування є саме взаємодія права і суспільства. Тільки така ситуація самодостатньої ідентичності й необхідного взаємопокладання може ставити і з необхідністю ставить онто-гносеологічну проблему механізму взаємодії вказаних фено­менів. Попередній історико-гносеологічний аналіз розвитку права дозволяє зробити висновки, що механізм дії соціально-історичної константи характеризується такими особливостями.

По-перше, основними детермінантами розвитку як соціуму, так і права є їх власні фундаментальні закономірності функціону­вання, що визначають специфіку цих феноменів і особливості їх історичної динаміки. Це означає, що незважаючи на постійну вза­ємодію суспільства і права, основними в їх розвитку все ж таки залишаються власні специфічні закономірності, які проявляються й визначають історичну долю кожного з них, відносно незалежну від зовнішніх впливів.

По-друге. Важливою властивістю взаємодії суспільства і права є здатність створювати умови для розкриття гуманістично-регулятивного потенціалу кожного з них, тобто реалізація своєрід­ної каталітичної функції стосовно одне одного, здатність забезпе­чити історично-конкретну експлікацію конструктивних можливос­тей соціально-правового розвитку. Ця властивість соціально-історичної константи є основною і гносеологічна сутність її поля­гає в тому, що суспільство в процесі функціювання періодично створює потужні пізнавально насичені проблемні ситуації, які для

142

свого розв'язання вимагають величезної пізнавальної напруги. Тобто в соціумі час від часу актуалізується гносеологічного плану проблематика, опанування якою визначає принципові шляхи J дальшої еволюції права і суспільства. "Тільки через історичне жить шлях до позаісторичного",- зазначав з цього приводу Г.Рік* керт.² Ситуації пізнавальної напруги в правовому розвитку, зумов лені соціальними факторами, саме і є найпотужнішими джерела розкриття евристичного потенціалу права. Соціум стимулює виток і фундаменталізацію правової теорії за допомогою інтен» фікації соціальної динаміки у конкретних історичних умовах, ви-« кликаних конкретними історичними обставинами. Подібна інтен^і сифікація є показником позитивної дії соціально-історичної kohc^s| танти на розвиток права, адже неможливі масштабні якісно прог сивні соціальні перетворення без відповідного правового заб чення, що відповідає характеру цих перетворень. Інтенсифіка соціального чинника ставить автоматично питання актуаль* відповідної правової форми, яка не може не зазнавати пев* трансформацій, аби стати релевантною щодо історичної ситуації Отже, соціально-історичний фактор може сприяти розкриттю коь цептуального, конструктивно-регулятивного потенціалу права, навпаки, перешкоджати цьому, коли регулятивні можливості пра використовуються для досягнення інших цілей; Як зазначалс можливий варіант і відносно самостійного еволюційного розві суспільства і права, коли вони за певних історичних обставин інтенсифікують розвиток одне одного.

Третьою особливістю дії соціально-історичного чинника є йо-| го властивість виконувати роль пасивного об'єкта впливу правов* конструкцій. Подібна ситуація спостерігається у випадках різкого* j послаблення дії власних соціальних факторів і необхідне "втримати" цілісність соціального організму передусім за рахунок| чисто правових важелів, які довели свою ефективність в інших іс торичних умовах. Тут право постає самодостатнім феноменом^ найважливішою функцією якого є соціальна, тобто функція забез-j печення Цілісності суспільства.

Отже, в підсумку ми маємо три характеристики дії соціальної історичної константи в гносеологічно-правових процесах. Усі во* залежать саме від взаємодії суспільства і права: у першому випадку ^ ця взаємодія зведена до мінімуму, в другому - соціум постає як ін-І тенсивний каталізатор правового розвитку, в третьому випадку!

143

право, навпаки, підтримує і стимулює суспільний розвиток. Як ви­дно, в усіх варіантах більшою чи меншою мірою присутній соці­альний фактор у певній конкретно-історичній формі, що дозволяє кваліфікувати його саме як константу правового розвитку, без якої він просто був би неможливим. Але при цьому очевидно, що дія константи не завжди однакова, не призводить до однакових наслід­ків, що, однак, зовсім не суперечить природі самої константи. Різ­номаніття наслідків зумовлюється історичними умовами її дії. Со­ціальна константа і діє як константа, наслідки ж визначаються кон­кретними умовами її реалізації, тому і треба її позначати саме як соціально-історична константа правового розвитку. Найбільш оче­видним її проявом є характер пізнавальної інтенсивності в структу­рі правових процесів, тобто ступінь зумовленості пізнавальної на­пруги при розв'язанні певних правових проблем. Розвиток права неможливо уявити без відповідного інтелектуального забезпечення, проте рівень його якості, динаміки і глибини великою мірою ви­значається дією соціально-історичної константи права.

Нерозривний зв'язок пізнавального і соціального аспектів пра­ва не залишився поза увагою теоретиків-правознавців. Так, проф. П. О. Недбайло зазначав, що "гносеологічний аналіз можливий тільки у поєднанні з соціологічним, адже специфіка відображення органічно пов'язана з особливістю права як соціального явища". Тому "єдність гносеологічного та соціологічного аспектів у дослі­дженні права вельми важлива для його пізнання і перетворення". З таким принциповим висновком важко не погодитись, але на сучас­ному етапі розвитку правової науки вказана проблема вже об'єктивно трансформується у питання про конкретні механізми взаємодії права і суспільства та гносеологічну природу цих взаємо­дій, їх аналіз показує, що пізнавальні процеси у праві є не­від'ємною, істотною складовою його функціювання та розвитку, конкретно-історичний характер соціуму, в якому він відбувається, зумовлює рівень інтенсивності, динаміки і глибини цих процесів.

¹ Недбайло П.Е, Объективное и субъективное в праве (к итогу дискуссии) // Правоведе­ние. -1974.-№ 1. - С. 16,17.

¹ Дюркгейм Э. Социология и теория познания // Новые идеи в социологии. - Т 2. Л СПб.,1914.-С.27-67.

² Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. - М.: Республика, 1998.-С. 29.