Глава 7

НАЦІОНАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНІ КОНСТАНТИ ПРАВОВОГО ПІЗНАННЯ

Природу права слід шукати у природі людини.

Ціцерон

Правовий психологізм, властивий багатьом сучасним концеп- права, є наслідком дії низки соціально-історичних і суто нау­кових чинників гносеологічного плану.¹ Це передусім негативна реакція на тотальну експансію в ХЕХ столітті позитивістської мето­дології в праві, яка з погляду її супротивників не тільки нездатна була належним чином реалізовувати принцип справедливості, але й назагал виходила з неадекватного розуміння природи права. Дру­гою важливою причиною був революційний розвиток самої психо­логічної науки, який виявив у структурі людської свідомості нема­ло чинників правового характеру. Концепції Ч.Ломброзо, Л.Й.Пет-ражицького, психоаналітичні теорії З.Фрейда, К.Юнга та ін. неми­нуче підводили до висновку про те, що на функціонування права як соціального інституту істотно впливає дія системи психологічних констант, що відображають специфічну структуру й особливості функціонування свідомості людини.³ Так поступово почали пере­міщуватись акценти у визначенні першоджерел правової матерії від чисто нормативного до гуманістичного, людського.

Сьогодні право трактується передусім як право людини. На­віть якщо взяти узвичаєне позитивістське розуміння права як суку­пності загальнообов'язкових норм, правил поведінки, встановлених і охоронюваних державою і спрямованих на врегулювання най­більш важливих суспільних відносин, всеодно в кінцевому підсум­ку воно спрямовується на людину, намагається організувати її по-

¹ Пешка В. Психологические концепции в современной буржуазной теории правя // Кри­тика современной буржуазной теории права. - М.: Прогресс, 1969.- С. 74-117; Пяхкина С.А. Психологическая интерпретация права в буржуазной юриспруденции XX в. // Право и борьба идей в современном мире. (Критика современных буржуазных концепций права). - М, 1980. -С. 84-89; Синха (СП. Юриспруденция. Философия права. Краткий курс. - М: Академии 1996. - Гл.9. "Психологическая теория права". - С. 196-202; Туманов В.А. О некоторых психологи­ческих теориях в новейшей буржуазной юриспруденции // Советское государство и право. -1955. - № 5; Harris J.W. Legal Philosophies. - London: Butterworths, 1980. - P.93-104.

¹ Broekman J.M. Minimalna zawartosc pozytywizmu : Pozytywizm w prawie і w teorii prawa // Stadia prawno-ekon. - Lodz, 1987. - T. 38. - S. 7-25.

³ Новик Ю.И. Психологические проблемы правового регулирования. - Минск, 1989; його ж: Психологический механизм правового регулирования : структурно-функциональная хара­ктеристика//Актуальные вопросы государства и права. - Минск, 1992. -Вып. 1. -С. 172-176.

158

ведінку через вплив на її свідомість, волю, почуття. Якщо норми права, закони не торкаються свідомості людини, залишають її бай­дужою, тоді самі вони втрачають усякий сенс, адже регулятивність складає основне призначення правових норм. Не врегульовуючи поведінку людей, норми права самі перестають бути правовими. Так чи інакше, свідомість людини, її психологія і передусім воля людини є безпосереднім предметом впливу законодавства і всієї правової, системи суспільства. Ефективність цього впливу визначає ефектив-ність права загалом, міру його регулятивності та характер правопо­рядку в цілому. Зі сказаного очевидно, що право значно детермінує­ться психологією людини, специфікою сприйняття нею правових ідей і особливостями конкретних механізмів їх реалізації. Якщо право не враховує цього моменту, воно неодмінно починає втрачати і власну специфіку. З іншого боку, якщо право не можна звести до психології, то й без психології право не може бути правом.

В історії правової науки було чимало періодів, коли психоло­гічні концепції природи права виходили на перший план. Наслід­ком таких "психологічно-правових вибухів" стало усвідомлення нерозривного зв'язку психології і права, розуміння того незапереч­ного факту, що психологічний компонент складає одну з найістот­ніших рис, властивостей, ознак, атрибутів самої субстанції права, що механізм і ефективність реалізації права великою мірою визна­чається його психологічними константами.

Та це тільки одна сторона справи, в якій акцентовано увагу на факторах зовнішньої дії права. Іншою, більш важливою стороною є радикальний висновок про те, що саме право породжується психо­логією. Остання не тільки є безпосереднім предметом зовнішньої дії права, а саме право постає як зовнішній прояв внутрішніх пси­хологічних властивостей свідомості людини. Такий висновок істо­тно змінює гносеологічні позиції в дослідженні права: адже зовсім різні справи — розглядати право як об'єктивне явище і як явище, породжене суб'єктивним світом людини. У першому випадку пси­хології відводиться роль механізму адаптації людини до соціально-об'єктивних умов існування, тоді як у другому — право постає як специфічна експлікація суб'єктивного світу, з кута зору якого воно тільки й може бути зрозуміле у своїй сутності.

¹ Новик Ю.И. Социально-псоахологические факторы в психологическом механизме пра­ вового регулирования // Актуальные вопросы государства и права. - Минск, 1992. - Вып. 1. - С. 185-192; Ойгегоихт В.А. Воля и волеизъявление (Очерки теории, философии и психоло­ гии права).-Душанбе, 1983.

² Новик ЮМ. Психологические аспекты процесса правоприменения//Проблемы социа­ листического государства и права. - Минск, 1989. - С.116-135.

159

Чим же насправді є право у своїй найбільш глибинній основі — об'єктивне чи суб'єктивне явище?¹ Взаємозв'язок указаних сто­рін важко заперечувати, але яка з них є визначальною? З того фак­ту, що право як зовнішня детермінанта поведінки людини у біль­шості випадків проявляє свою неефективність, а саморегуляція від­бувається скоріше за рахунок узгодження мотивів та інтересів на міжіндивідуальному рівні, можна зробити висновок про первин­ність суб^єктйвно-психологічних чинників у соціальних відноси­нах Але й у загальносоціальному плані право стає автентичним і адекватним тільки з усвідомленням його духовної природи, з розу­мінням його як духовної цінності і як умови духовної самореаліза-ції людини. Право обмежує підсвідомі інстинкти людини, соціалі­зує форми і способи їх задоволення, але воно також створіОе і за­безпечує форми духовної і творчої самореалізації людини. І на рів­ні інстинктів, і на рівні духовності право так чи інакше "зав'язане" на психологію людини. Тому аналіз особливостей людської психь ки^ здійснюваний у психологічній науці, має надзвичайне значення для права як з погляду усвідомлення специфіки своєї природи, так і з погляду оптимізації регулятивно-правових механізмів соціальної саморегуляції. Але так само має значення для психології аналіз юридичної практики, безпосередньо пов'язаної з численною мно­жиною проявів людської психіки в екстремальних ситуаціях з пра­вовим змістом, формування мотивів і підготовка злочину, сам мо­мент скоєння злочину,² розкаяння або переконаність у власній пра­воті, спілкування слідчого й обвинуваченого в процесі слідства, психологія судового процесу і прийняття рішення суддею,³ психоло-

¹ Інтенсивні дискусії з цієї проблеми у радянському правознавстві відбулись у 70-х роках. Див., напр.: Матузов Н.И. К делению права на объективное и субъективное // Правоведение. - 1971. - № 2. - С. 103-111; Полянская ГЛ., Сагаїр Р.Д. Еще раз о соотношении объективного и субъективного в праве // Правоведение.- 1972. - № 4. -С. 94-105. Рабинович П.М. Право как явление общественного сознания (К дискуссии об объективном и субъективном в праве) // Правоведение. -1972. -№ 2. -С. 106-116; Шаргородский М.Д. Право и объективные законы общественной жизни (К дискуссии об объективном и субъективном в праве) // Правоведение. -1972. - № 5. - С. 96-106; Витрук HJB. Об онтологическом статусе объективного и субъектив­ ного права (к дискуссии об объективном и субъективном в праве) // Правоведение. -1973. - №

1. - С. 86-93; Чердаицев А.Ф. Специфика правового отражения // Правоведение. - 1973. - №

2. - С. 100-108; Недбайло П.Е. Объективное и субъективное в праве // Правоведение. -1974. - №1.-С. 1Ф25."'

² Гшявев ФХ. Вина и криминогенное поведение личности: (Угол.-правовые, криминол. и соц.-исихол. черты). - М., 1991; Еникеев М.И. Психолого-юридическая сущность вины и вменяемости//Сов. государство и право. -М., 1989.-№12. - С. 76-82; Кудрявцев В.Н. Гене­ зис преступления. Опыт криминологического моделирования.- М.: Форум-Инфра-М, 1998. - С. 37-92; Савченко А. Психолого-юридичний аналіз проблеми мотиву злочину // Право України.- 1998.- № 3- С.82-87; Blackburn R. The psychology of criminal conduct: theory, research and practice. - Shichester, WMey, 1993.

³ Резниченко HJVL Внутреннее судейское убеждение и правовые чувства // Теория и практика установления истины в правоприменительной деятельности. Сб. науч. тр.- Иркутск,

160

гія покарання, — все це лише деякі прояви функціонування психоло­гічних констант у сфері права, які дають надзвичайної ваги матеріал для психологічної науки. Результатом взаємодії психології і права в гносеологічному плані є формування самостійної науки — психоло­гії права,¹ яка і ставить за мету виявлення фундаментальних психо­логічних констант правового пізнання і функціонування права.

Першим, хто принципово поставив питання про психологічну природу права, був професор юридичного факультету університету Святого Володимира — Леон Йосипович Петражицький (1867-1931), загальновизнаний у світовому правознавстві як засновник одного з фундаментальних правових напрямів — психологічної школи права.²

Критики Л.Петражицького звинувачували його в тотальній психологізації поняття права,³ але практично всі визнавали, що са­ме йому вдалось істотно акцентувати увагу на суб'єктивних аспек­тах правової поведінки і правовідносин загалом. Саме завдяки Л.Петражицькому сьогодні вважається, що право - це не чисто об'єктивне явище соціально-економічного, нормативного похо­дження, а й таке, що має суб'єктивну сторону, без урахування якої воно не може реалізуватись і функціонувати як таке.⁴ Те, що право

1985.- С. 12-21; Soulez Lariviere D. Psychologic du magistral institution judiciaire et Jantasmes collectifs // Pouvoirs. - P., 1995. - N 74. - P. 41-54.

¹ Сголяреико А.М. Проблемы и пут развития юридической психологии // Психолоіи- ческий журнал. -1988. - № 5. - С. 71-81; Новик Ю.И. Теоретические проблемы психологиче­ ского исследования правового регулирования // Проблемы социалистического государства и права. - Минск, 1989. - С. 3-15; Костицкий М.В. Введение в юридическую психологию. - М., 1990; Васильев В Л. Юридическая психология. - М.: Юр.лит.,1991; Коченов М.М. Исследо­ вания по правовой психологии // Науч. информ. по вопр.борьбы с преступностью. - М„ 1994. - № 147. -С. 32-35; Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология.- М., 1995.

² Зорькин ВД. Позитивистская теория права в России. - М.: Изд-во Моск. ун-та.,1978. - Гл.3. -«Психологическая теория права (Л.И.Петражицкий)». - С. 192-234; Синха СП. Юриспруденция. Философия права. Краткий курс. - М.: АкадемияД996. - Гл.9 "Психологическая теория права". - С. 196-202; Синютин М.В. Политико-правовая проблематика психологического позитивизма Петражицкого. - СПб.,1993; Law and Morality by Leon Petrazicki. - Cambridge,1955; Czepita S. Theory of law and legal policy in the works of Leon Petrarzycki //Theoretische Grandlagen der Rechtspolitik. - Stuttgart, 1992. - P. 117-121.

³ Джоржикия Н.С. Критика психологической теории права проф. Л.И.Петражицкого. - К., 1915; Иванов Г.А. Новая теория права и нравственности, её критика и монистическое понимание этики. - СПб.,1910; його ж: Психологическая теория права в критической лите­ ратуре. - СПб., 1913; Михайлов П.Е. Психологическая теория права перед судом русской юриспруденции. - СПб., 1910; Полле В. Критика методологических основ теорий права и нравственности Петражицкого. - СПб., 1912; Liptak S. О krytykach і recenzentach doktryny Petrazyckiego // Annates Universitatis Mariae Curie-Sklodowska. - Lublin, 1989-1990. - Vol. 36. - S. 341-350.

⁴ Тихомиров ДД. Психология восприятия моральных и правовых норм, - К.,1978; Ваши К.В. Leon Petrazycki und Sein Schfller. - Berlin, 1967; Kowalsld J. Psychologiczna teoria prawa і panstwa Leona Petrazyckiego. - Warsz.,1963; Motyka K. Miejsce teorii Leona Petrazyckiego w polskiej refleksji teoretycznoprawnej pierwszych lat po П wojnie Swiatowej (1945-1948) // Roczniki nauk spolecznych. - Lublin,19994/1995.- T.22/23. - S. 37-46; OpalekK. Leon Petrazycki's theory

161

об'єктивно-суб'єктивне за своєю природою, загальновизнано скь годні саме тому, що раніше Л.Петражицький переконливо довів його суб'єктивно-психологічну сутність. Час знімає абсолютизації (які, до речі, є найефективнішим евристичним пізнавальним засо­бом), і в науці залишаються реальні досягнення пізнання. Серед таких досягнень є формулювання в межах фундаментальних кон­цепцій низки психологічних констант, які постійно впливають на характер правової поведінки індивіда, характер правовідносин у суспільстві й правового пізнання загалом.

«£аме вплив психологічних констант на процеси правового пі­знання і відповідно правової поведінки досить виразно показано в концепції Л.Й.Петражицького. Він зауважує, що історично (на мо­мент початку XX ст.) в психологічній науці всі категорії елементів психічного життя поділялися на: 1) пізнавальні (відчуття, уявлен­ня); 2) почуття (насолода, страждання); 3) волю (устремління, акти­вні переживання).¹ Але замість традиційної тріади пропонується більш істотна з погляду Петражицькрго класифікація на: 1) одно­сторонні переживання, 2) двосторонні, активно-пасивні пережи­вання, імпульсії або емоції.²

Такий перерозподіл феноменів психічного життя не був пов'язаний з якоюсь понятійною еквілібристикою, а випливав з самої сутності таких якісно відмінних явищ як мораль і право. Ра­ніше ці дуже подібні між собою явища розрізняли за допомогою категорій "зовнішнього і внутрішнього". Право регулює тільки зо­внішні форми поведінки. Так вважає абсолютна більшість юристів і сьогодні, особливо ті, які дотримуються позитивістського погляду на право. За думки не настає покарання.³ Мораль же регулює внут­рішній світ людини. "Правом визначаються... відношення зовніш­ньої свободи, — підкреслював, наприклад, відомий юрист і філо­соф права Б.М.Чичерін, — мораль стосується лише відношення внутрішніх міркувань".⁴ Однак Л.Й.Петражицький довів, що право, як і мораль, не тільки випливає з внутрішнього, психологічного

and contemporary theory of law // Archivum inridicum cracoviense. - Wrodan t. a., 1973,-Vol. 6; OssowriraM.Nonna prawa і nonnamoralnau Petrazyckiego. - Warsz.,1959.

¹ Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. - Изд. второе, испр. идоп. - Том I. - СПб., 1909,-С. 1.

² Там само. - С. 3.

³ В даному випадку забувається, що й саме покарання можливе тільки при наявності пев­ них думок Вина, як необхідний елемент складу злочину в кримінальному праві, передбачає ретельний аналіз думок і психічного ставлення суб'єкта до свого вчинку та його наслідків. Тільки відсутність вини звільняє від покарання. Див.: Волков Б.С. Проблема воли и уголов­ ная ответственность. - Казаго.,1965; Ойгаиаихт В.А. Воля и волеизъявление (Очерки теории, философии и психологии права). -Душанбе, 1983.-С. 171-206.

⁴ Чичерин Б.Н. Философия права. -М., 1900. -С. 172. '.,■■•

162

світу людини, але й більш фундаментально вкорінене в її пс.

ніж сама мораль. Остання є лише частковою, "урізаною" форме правового почуття і не відображає так глибоко властивостей і зг номірностей людської психології, як це властиво праву. Оригінал ність, специфіку і новизну зазначеного підходу легко побачити порівнянні з поглядом на співвідношення моралі й права відомої філософа І.Канта. Німецький мислитель вважав право не тіль* похідним від моралі, але й, на жаль, вимушеним доповненням її переконливою демонстрацією кризи моралі й загальної дискред.™ тації людини. Тому він і намагався посилити позиції моралі фор| мулюванням категоричного імперативу ТЇГ відповідною етичне теорією. Натомість для Л.Й.Петражицького мораль є лише по: ною від права, більш слабкою, доповнюючою його формою псі. чного життя людини. Правове почуття відображає фундаменталі природу людини і має атрибутивно-імперативний характер, ральна ж емоція тільки імперативна за своїм складом.³

У чому ж конкретно проявляється специфіка атрибутиві імперативної функції правових емоцій? Саме як відповідь на питання Л.Петражицький формулює обгрунтування психологічі го походження правовідносин, психологічних констант правової пізнання і права загалом. У розробленій ним емоційній теорії mod вів поведінки основною, справжньою причиною будь-яких зови ішгіх рухів тіла і в цілому поведінки людини є емоції чи імпульс Зауважимо, що використання Л.Петражицьким цих термінів як нонімічних не випадкове, воно вказує на досить широке розуміш емоцій не тільки як таких, що охоплюють наслідкове відчуття за волення і страждання, але й як моторних подразників, збуднк™ активної поведінки суб'єкта. Тому акцент у теорії завжди робйть саме на двосторонній активно-пасивній природі феноменів пси ного життя: те, що переживається як емоція, з необхідністю виклиі певні імпульсії. Яскравий приклад активно-пасивних імпульсій

Новгородців ПЛ. Кант и Гегель в их учениях о праве и государстве Два типически* построения в области философии права, - М.Д901.- С. Ш-126; Некрасова МЛ. О сооп ' шении морали и права в философии И. Канта : (По материалам современного итальянско кантоведения) // Веста. Моск. ун-та. Сер. 7, Философия. - М., 1994. - Jfe 1. - С. 21-27; С вьев Э.Ю. И.Кант: взаимодополнительность морали и права - М.: Наука, 1992; Korsg ChrJVI. Morality as freedom // Kant's practical philosophy reconsidered - Dordrecht ete 1989 - ra 23-48; Wenzel VJ. Recht und Moral der Vemunft. Kants Rechtslehre: Neue Literate u neuel Edkkmen // Arch, for Rechts- u. Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1990. - Bd 76, N 2. - S. 227-243.

² Hoffe O. Kant's principle of justice as categorical imperative of law // Kant's practic philosophy reconsidered - Dordrecht etc., 1989. - P. 149-167.

Петражицкий Л Л. Теория права и государства в связи с теорией нравственности.

⁴ Петражицкий ЛЛ. О мотивах человеческих поступков в особенности об этяче мотивах и их разновидностях. - СПб, 1904.

163

голод, спрага, статеве збудження, переживання яких спонукає до активних дій з метою зняти напругу вказаних емоцій. До того ж іс­нує закон коливання інтенсивності емоцій, які можуть набирати до­сить великої сили, якщо існують перешкоди на шляху до їхньої реа­лізації, їх можна навіть штучно підсилювати для експериментальної діагностики методом протидії або подразнення. Забігаючи наперед, можна навести приклад швидкого розвитку наших правових емоцій у тому випадку, коли порушили наші законні права, вчинили з нами несправедливо (не повернули і не бажають повертати грошовий бор», викрали речі, що належали до нашої особистої власності та ін.).

Існують два основні класи емоцій. Перший, з наперед визна­ченими, спеціальними акціями, Л.Петражицький називає спеціаль­ними емоціями або імпульсіями. Вони здатні на деякий час пере­творювати організм в апарат, пристосований для задоволення пев­ної біологічної функції. У сучасній термінології спеціальні імпуль­сії нагадують звичайні інстинктивні прояви, наприклад, посилене слиновиділення при голоді. Хоча спеціальні емоції здатні тимчасо* во витісняти інтелектуальні й вольові процеси, все одно вони ма­ють не абсолютний, а лише відносний характер. У людини вони відрізняються набагато більшою свободою, ніж у вищих тварин, і визначають лише загальний напрям поведінки. За своєю формою спеціальні емоції можуть бути апульсивними чи репульсивними (відштовхуючими), карітативними (емоційна симпатія) та одіозни­ми (злісні імпульсії, наприклад, почуття ненависті).

Другий і найбільш важливий вид емоцій — це абстрактні або бланкетні емоції, основною ознакою яких є, по-перше, відсутність наперед визначених специфічних акцій, а по-друге, вони визнача­ють характер і напрям нашої поведінки залежно від змісту емоцій, пов'язаних з уявленнями про нашу поведінку (акціонні уявлення). Основними поштовхами нашої поведінки є спеціальні та бланкетні емоції, вважає Л.Петражицький, але правову природу поведінки визначають саме останні.

Бланкетні імпульсії забезпечуються певним складом мотивації, які також поділяються на два основних типи — чутгєво-емоційна та інтелектуально-емоційна мотивація. В першій основну участь беруть уявлення про насолоду і страждання, причому мається на увазі не сама насолода і страждання, а лише уявлення про них у майбутньому (адже емоції, з ними пов'язані, належать до класу бланкетних). Вони можуть мати апульсивний і атракційний, прива­бливий характер, а можуть бути і відштовхуючими, репульсивни­ми, наприклад, коли нами принципово відкидаються ті види насо­лод, які приймаються іншими. Більше того, вказані уявлення мо-

164

жуть не відігравати ніякої ролі в мотивації (якщо вони не nopo-j докують жодних емоцій у суб'єкта) і не викликати ніяких дій на|| користь реалізації насолоди чи запобігання стражданням.

До інтелектуально-емоційної мотивації належать уявлення т»| інші інтелектуальні процеси, сприйняття, думки, які є джерелом,! відповідних емоцій і породжують певні дії та поведінку, спрямова-І ну на реалізацію цих уявлень. Серед видів інтелектуально-! емоційної мотивації виділяють предметну мотивацію, мотивації процеси та акціонні уявлення. Останні відіграють найважливішуj роль у формуванні правової поведінки, оскільки саме вони» пов'язані з пізнавальними емоційними процесами, зумовлені образами вчинків, майбутньої поведінки і належних дій.

Можливі різні варіанти сполучення акціонних уявлень та апу« і льсивних чи репульсивних емоцій, які виражаються у формі cyrj джень, що заперечуюють чи схвалюють відповідну поведінку. Су* дження, в основі яких лежать такі сполучення акціонних уявлень та- і репульсій чи апульсій, Л.Петражицький називає принципово практ;4 тичними чи нормативними судженнями, а їх зміст — пр* правилами поведінки чи нормами, відповідні диспозиції — нормати? вними переконаннями. "Усі встановлені вищі класи мотиваційних^ процесів, — зауважує автор даної психолого-правової концепції, — є-складними психічними процесами, що утворюються з чуттєвих та' інтелектуальних процесів та емоцій".¹ Отже, ми бачимо, що вже на етапі формування поведінки, коли ще рано оцінювати її як правомір- s ну чи неправомірну, психологічні константи відіграють настільки-визначальну роль, що поява згодом у її сфері такого чинника, які позитивне право, не в змозі перетворити її природу. ШвидшєіЇ об'єктивне право, щоб виконати свої регулятивні функції, змушене І психологічно трансформуватися, ніж навпаки. Більше того, в по­дальшому розгортанні своєї емоційної теорії мотивів поведінки Л.Петражицький показує, що саме позитивне право це не що інше, .1 як результат схильності правової психіки до позитивізації.²

Сукупність чуттєво- й інтелектуально емоційної мотивації по­роджує естетичні чи етичні переживання та імпульси. Якщо естетич­ні зумовлені предметами, явищами, людськими вчинками, які нази-г, вають гарними, прекрасними, тобто "естетично релевантними фак­тами", то етичні — зумовлені емоціями обов'язку, що керують на­шою поведінкою і переживаються нами, особливо у стосунках з на­шими ближніми. Як і інші емоції, зауважує Л.Петражицький, вони І

¹ Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности - Томі.-СПб., 1909.-С. 21.

² Там само. - С. 175.

165

для суб'єкта найчастіше непомітні, їм часто-густо протидіють інші моторні збудження і спокуси, які штовхають до іншої поведінки, тобто емоціям обов'язку також властиві великі коливання інтенсив­ності. Саме у випадку протидій, перешкод і подразнення вони ста­ють явними (так звані "напади обов'язку") і піддаються вивченню.

Для загального типу етичних емоцій характерні такі властиво­сті. По-перше, вони мають містико-авторитетний характер, тобто їх дія зумовлюється якоюсь вищою силою, яка стоїть над нами і спо­нукає до певної поведінки. Це може бути "внутрішній голос", або "голюс совісті", який вважається "гласом Божим у людині". Саме таке морально-етичне явище як совість показує на присутність у людині якоїсь вищої сили, що видно з граматичної структури дано­го слова в різних мовах (со-весть (со-ведать) — рос; con-science — франц.; s-шпіепіе — польск.; Ge-wissen — нім. тощо). Про це ж свідчать пеихо-фізіологічні наслідки її неврахування, які проявля­ються у почутті сорому і почервонінні обличчя. Вказане почуття вищого містичного авторитету проявляється в специфічній формі і на філософському рівні: даймоніон у Сократа, існування метафізи­чного "Я" в етичній філософії Канта; у праві — "воля народу" в Руссо, "народний дух" у представників історичної школи права.

Іншою загальною властивістю етичних емоцій є те, що у зв'язку з ними суб'єкт ніби знаходиться у певному стані несвободи, вони стають перешкодою вільного задоволення його потягів і схи­ляють до поведінки, що відповідає етичній емоції. Цю властивість відображають загальновживані слова: "обов'язок" (обв'язаність), воля; у філософії, наприклад, категоричний імператив Канта; у праві — "загальна воля", "воля держави".

Отже, мінімальний склад етичних переживань, які охоплюють мораль і право, утворюється з етичних апульсивних чи репульсив­них моторних подразнень та акціонних уявлень. Але до складу цих актуальних психічних процесів входять також інші важливі пізна­вальні елементи: 1) уявлення обставин, умов, від наявності яких залежить обов'язковість певної поведінки — етично-релевантні факти, які можуть виражатись у формі категоричних або гіпотетич­них суджень; 2) уявлення індивідів, від яких вимагається певна по­ведінка — суб'єктні уявлення; 3) уявлення нормативних фактів, які можуть бути гетерономними, позитивними чи автономними, інтуї­тивними; 4) об'єктні уявлення.¹ Така будова етичних емоцій, що визначає психологічні джерела моральної і правової поведінки. Хо­ча слід зауважити, що для фахівця-юриста цей набір дуже нагадує

¹ Там само. - Том І. - С 47; Том П. - С 319.

166

загальну структуру правовідносин, яка передбачає об'єкт, з (Приво­ду якого вони відбуваються, суб'єктів-учасників, зміст — відповід-, ні права й обов'язки сторін, юридичні факти, які забезпечують[ "включення" правовідносин, юридичні норми, на основі яких ці; правовідносини здійснюються. Така подібність елементного складу; етичних емоцій і структури правовідносин уже сучасникам Л.Пет-; ражицького давала підстави для звинувачення в тому, що його тео--рія описує не реальну юриспруденцію як таку, а емоції та пережи­вання суб'єкта з приводу своїх юридичних дій.¹ Якщо подібні зви­нувачення і мають підстави для існування (а будь-яка принципово нова теорія завжди в концептуальному плані менш захищена, ніж уже розроблена, стала теорія), то все ж величезною заслугою авто­ра психологічної теорії, на наш погляд, є вййівлення принципової відмінності моралі та права з точки зору їх психологічної структу­ри. В теоретико-правовій науці й сьогодні обговорюється питання про їхній зв'язок, взаємовплив і відмінність між собою. У знамени-тій концепції Г.Кельзена, наприклад, мораль повністю виводиться зі сфери права, там ідеться тільки про чисте право, основною влас^ тивістю якого є нормативність. Але чи мораль не є нормативною і чи право не втрачає від повного ігнорування моралі? У Л.Петра-жицького, навпаки, мораль і право об'єднані єдиним поняттям ети­чних емоцій, але й різниця між ними визначена досить істотно, чіт­ко і конкретно: моральні імпульсії та відповідні норми завжди ма­ють однобічно-обов'язковий, імперативний характер, правові ж — двосторонній, атрибутивно-імперативний характер. Моральна ви­мога щодо того, чи допомагати іншим, чи займатися благодійницт­вом - завжди безадресна, вона робить тільки нас зобов'язаними, ніхто не вправі вимагати від нас увічливості, щедрості, любові. Правова ж вимога завжди пов'язана з обов'язковим наданням нам іншою стороною конкретних, чітко визначених благ, а в протилеж-? ному випадку — права примусової вимоги належного. Тому в право-, вих нормах з необхідністю констатуються права однієї сторони й обов'язки іншої, і навпаки, абсолютно неможливі односторонні пра­вовідносини. Отже, чітко визначається специфіка моралі в її імпера­тивній функції і права в його атрибутивно-імперативній функції.

Головним же моментом у вказаній відмінності є не структурний елемент, а саме психологічний, на чому постійно акцентує увагу Л.Петражицький. "Ми розрізняємо правові й моральні явища за ха­рактером суб'єктивних переживань, а не за якимись іншими обста-

¹ СпекгорскийЕ. К спору о реальности права. - М., 1915. - С. 9.

² Paulson S.L. Kelsen's legal theory: the final round // Oxford j. of legal studies. - Oxford, 1992. -Vol. 12, N2.-P. 265-274.

167

винами,"¹ — підкреслював він. Саме правові емоції визначають по­ведінку суб'єкта, а не об'єктивні, позитивні закони. Якщо уявити себе на Марсі, де немає ніяких законів і поліції, що їх охороняють, і у вас раптово якийсь марсіанин вихоплює з рук вашу річ, то ви мит­тєво відчуєте стан обурення і почуття, що марсіанин зобов'язаний повернути річ або ви маєте право відняти її у нього.² Право, за Л.Петражицьким, виникає з правового почуття, яке природно вкорі­нене у психологію людини, зумовлене нею. Правові емоції в своєму складному інтелектуальному комплексі є початком і завершенням різноманітних форм правової поведінки і функціонування права.

' Позитивне, писане право є лише певною, досить обмеженою за обсягом, проекцією правових емоцій. Тому концепції, побудовані на абсолютизації об'єктивних правових явищ (законодавства, дер­жави) Л.Петражицький називає проективними. Якщо якийсь пред­мет чи явище викликають у нас репульсивні емоції, ми називаємо їх жахливими, страшними, грізними; у протилежному випадку —-милими, дорогими, прекрасними. У цих предметів немає вказаних властивостей, ми самі внаслідок наших емоцій наділяємо їх подіб­ними властивостями, вважаючи їх об'єктивно існуючими. Л.Петра­жицький називав їх імпульсивними проекціями, емоційними фан-тазмами. Якщо ж ідеться про уявлення певних дій, які можуть бути здійснені суб'єктом і які в нього також викликають апульсивні чи репульсивні моторні подразнення, то відбувається проекція своєрі­дного процесу, заснованого на вимозі певної поведінки, що не ві­домо звідки виходить. Тому категоричні веління з вищим авторите­том (норми права), які здаються суб'єкту об'єктивно існуючими і зверненими до нього, насправді є лише продуктами емоційної про­екції, емоційними фантазмами. "Реально існують, - підкреслює Л.Петражицький, - лише переживання етичних моторних подраз­нень у зв'язку з уявленнями певної поведінки".³ З ними він пов'язує вчення про природу обов'язків як емоційних фантазмів і "науково-психологічну точку зору, яка виходить з неіснування на­лежних проекційно-фантастичних величин, обов'язків і т.д. і ре­ального існування лише особливих моторних подразнень".⁴

Специфіка правових імпульсій у тому, що їх імперативність не має самостійного значення, як це властиво моральним емоціям, а є

¹ ПетражкцкийЛ.И. Вказана праця. - Том І. - С 51.

¹ Приклад наводиться й аналізується в праці ЛЛетражицького "Очерки философии права". - Вип.1. - СПб., 1900. - С. 21-22.

³ Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. - Томі.-С. 42.

⁴ Там само. - С. 43.

168

лише рефлекторним доповненням їх атрибутивної природи. Суб'єкт ясно відчуває й усвідомлює, що конкретно він зо­бов'язаний надати конкретному іншому або, навпаки, інший зо­бов'язаний надати йому. Це відчуття ніяк не можна сплутати із за­гальним характером безадресного морального обов'язку, навіть коли він спрямований на самого суб'єкта.

Отже, Л.Петражйцький стверджує наявність у психіці людини фундаментального, глибинного інтуїтивного правового почуття, яке у формі моторних, апульсйвних чи репульсивних, подразнень дозволяє суб'єкту миттєво зорієнтуватись у суті взаємовідносин з іншим суб'єктом. Це почуття має швидше природне походження, але саме тому воно заповнює весь життєвий простір людини, а не обмежується сферою дії позитивного, об'єктивного права. Вказаній правовій інтуїції властивий імперативно-атрибутивний характер, і вона постає своєрідною психологічною константою у пізнанні суб'єктом природи тих соціальних відносин, у які він вступає. Саме* вона дозволяє розрізнити, які з цих відносин є правовими, а які мо­ральними, естетичними, релігійними. У випадку правових відносин суб'єкт безсумнівно відчуває право вимагати належне йому від ін­шого або обов'язок надати належне іншому. Міра напруги інтуїти­вного правового відчуття вказує на характер перешкод, які стоять на шляху до його задоволення. Чим більша ця напруга, тим силь­ніше суб'єкт переживає почуття несправедливості й активізує свої дії щодо її реалізації. Так Л.Петражйцький повністю ототожнює справедливість з інтуїтивним правовим почуттям і принципово від­носить її до правової категорії, а не моральної, оскільки "пере­живання справедливості суть інтуїтивні, етичні переживання імпе­ративно-атрибутивного типу", а не чисто імперативного.¹

З інтуїтивним правовим почуттям, яке слугує специфічною психологічною константою в процесі пізнання суб'єктом свого мі­сця і ролі в міжсуб'єктних правовідносинах, Л.Петражйцький пов'язує самостійний, основний і найбільш поширений тип права — інтуїтивне право. Воно протистоїть об'єктивному, позитивному праву, доповнює його, але за своїм обсягом, за охопленням фено­менів соціального життя людини не може бути з ним порівняне, тобто абсолютно перевершує його не тільки за сферою охоплення людських відносин, а й за його значенням. Більше того, позитивне право є лише часткова, хоча й важлива, проекція реально існуючо­го і пануючого в суспільстві інтуїтивного права.

¹ Там само. - Том П. - С 508.

169

Інтуїтивне право цілком відповідає розглянутим вище психо­логічним характеристикам праворозуміння в теорії Л.Петражиць-кого. Відмінність його від позитивного складається в тому, що останнє грунтується на таких "правових переживаннях, які містять у собі уявлення нормативних фактів", тоді як інтуїтивне право пов'язується з переживаннями, яким не властиве посилання на зов­нішні авторитети.¹ "Саме за наявністю чи відсутністю позитивної підстави треба відрізняти і поділяти норми на інтуїтивні й позитив­ні".² Оскільки інтуїтивне право має природне походження і ширшу сфрру дії, то воно охоплює такі види стосунків між людьми, які ніяк не регулюються позитивним правом, але реально містять у собі розподіл прав і обов'язків, ефективні механізми їх реалізації та інші необхідні ознаки права. Тому сюди відноситься, наприклад, дитяче право, вивчення психології якого може надати важливий матеріал щодо походження і розвитку права загалом:³ У дитячій кімнаті ми можемо спостерігати психічну дію права власності та його захисту (коли хтось відбирає особисту іграшку), договірно-зобов'язального права, коли виконуються різноманітні договори міни і дарування, договори схову (з обов'язком повернути іграшку) тощо.⁴ У дорослих, наприклад, закони не зобов'язують сплачувати програне в карти, але вважається обов'язковим виконання даного боргу згідно з інтуїтивним правом. В основі своїй на інтуїтивному праві базується сімейне право, правила ввічливості, право злочин­них організацій і навіть право померлих осіб, яке позитивно транс­формується у спадкове право і конкретно, наприклад, в інституті legata (заповідального відказу).

Як уже зазначалось, усі вказані інститути позитивного права в теорії Л.Петражицького мають психологічне походження і склада­ють специфічні проекції правових емоцій. У позитивному праві відбувається певна уніфікація психологічних інтуїтивно-правових шаблонів Окремих суб'єктів і, так би мовити, знімається суб'єк­тивізм суб'єктивностей. Такі явища як держава, влада, суд, влас­ність є також у кінцевому підсумку породженням особливостей людської психіки. Так, "державна організація, що є явищем пра-

¹ Там само. - Том І. - С 75.

² Там само. - Том П. - С 340.

³ "Між іншим,- зауважує Л.Петражйцький,- включення психічних явищ цього роду в сферу наукової уваги і вивчення, спостережне та експериментальне дослідження дитячого права, його характеру, змісту, розвитку і т. д. - могло б збагатити науку про право цікавими і важливими фактичними даними і теоретичними положеннями стосовно появи і розвитку в людській психіці права загалом та окремих його видів і елементів". - Вказана праця. - Том І. - С 95.

⁴ Там само. - Том І. - С. 95-99.

170

вової, імперативно-атрибутивної, психіки, розвивається... відповід­но до потреби у надійному і забезпеченому здійсненні атрибутив­ної функції системи правових норм, які наділяють окремих індиві­дів та їх групи певними сукупностями особистих і матеріальних благ і мають службовий щодо відповідних прав характер". Тому й існує "потреба у здійсненні вищої влади, яка б мала у своєму роз­порядженні достатню силу, щоб забезпечити задоволення атрибу­тивній стороні і, евентуально, покарати порушника".² Потреба в наявності такого інституту як суд також пов'язана з атрибутивною природою правової психіки, а саме: з необхідністю авторитетного фіксування відповідних прав і обов'язків суб'єктів. Якщо держава, влада, суд відображають організаційну функцію права, то такий інститут як власність відображає розподільчу його функцію. "Атрибутивній природі правової психіки відповідає функція наді­лення окремих індивідів і груп соціальними благами...".³ Тому вла­сність - це не необмежене панування суб'єкта над річчю, не відно­шення володіння, користування і розпорядження, зауважував Л.Петражицький, а "психічне — емоційно-інтелектуальне -— явище й існує лише у психіці того, хто приписує собі чи іншому право власності". В типовій поведінці власників різноманітних речей і майна ми бачимо прояв дії імпульсивної сили відповідних імпера­тивно-атрибутивних емоцій.

Так поступово, на основі вказаних властивостей психіки лю­дини і як їх розгортання, Л.Петражицький будує картину існуючої в суспільстві правової системи і дає їй відповідне теоретико-психологічне тлумачення. В основі даної системи лежить інтуїтив­не право, яке у формі "усвідомлення справедливості здійснює тиск на тлумачення, застосування і наукову розробку позитивного права і тим самим є (мирно чи революційно) фактором створення, руйну­вання чи зміни позитивного права".⁵ Джерелом права, основою йо­го є внутрішня сфера життя людини. "Право є ... явище не зовніш­нього, матеріального світу, .... а явище духовного світу, психічне явище, явище нашої душі".⁶ Як висновок і основний принцип своєї психологічної теорії права Л.Петражицький формулює такий постулат (своєрідне переформулювання знаменитого постулату

171

Р.Декарта): jus mihi in est, ergo sum — я усвідомлюю в собі право (правові психічні акти), отже, я існую.¹

Сучасні дослідники відзначають чимало недоліків і супереч­ностей у концепції Л.Петражицького. Особливо важко сприймаєть­ся ними те, що автор психологічної теорії права основу його вбачає не в об'єктивному соціальному житті, а в суб'єктивній сфері, у сфері ірраціонального. Значним недоліком концепції є, як вважає­ться, акцентування уваги на формі правових переживань (атрибу­тивно-імперативна) і певна байдужість стосовно їхнього змісту, внаслідок чого у правові переживання включаються не тільки від­носини між дітьми, як ми бачили, але й між тваринами, людиною і богами тощо. Чомусь разом з формальною специфікою права не виділена чітко і його якісна специфіка.³ Недоліком вважається й тотальна психологізація права загалом, яке в теорії Л.Петражиць­кого перетворилося, по суті, в розділ психології, або в юридизовану експериментальну психологію. У зв'язку з цим також підкрес­люється вузькоемпірична методологія, навіть вульгарний емпіризм і волюнтаризм даної теорії.⁵

Водночас з деякими моментами критики не можна погодитись. Не зовсім вірним, на наш погляд, є твердження, що в даній теорії емоції і почуття повністю протиставляються розуму, а саме право тотально ірраціоналізованс.⁶

Така оцінка, звичайно, спрощує реальну схему гносеологічно­го механізму фукціонування права, викладену Л. Петражицьким. Недаремно в основній його двотомній праці про поняття абстракт­них емоцій, інтелектуально-емоційної мотивації, нормативних су­джень, про пізнавальні елементи уявлення об'єктивних, суб'єктив­них обставин і категоричних чи гіпотетичних суджень говориться не менше, ніж про чисті почуття і моторні подразнення. Це свід­чить про те, що правова поведінка в даній концепції тлумачиться, як ми намагалися показати вище, як результат надзвичайно склад­ної взаємодії чуттєвих та інтелектуальних процесів, перші з яких хоча й визначальні, але не вирішальні. Виявлення "аксіом інтуїтив­ного права" лише дозволило зробити висновок про постійне функ-

¹ Там само. - Том І. - С 218.

² Там само.

³ Там само. - Том І. - С. 187.

⁴ Там само. - Том І. - С 190.

⁵ Там само. - Том П. - С 512.

⁶ ПетражицкийЛ.И. Очерки философии права. -Вып.1. -СПб., 1900. -С. 9.

Там само. - С 10.

² Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978.-С. 203.

³ Синха СП. Юриспруденция. Философия права. Краткий курс. - М.: Издательский центр "Академия", 1996. - С. 202.

РезуновМ. Марксизм и психологическая школа права. -М., 1931. -С. 75.

⁵ Кисгяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М.,1916. - С. 264-298.

⁶ Зорькин В.Д. Вказана праця. - С. 203.

172

ціонування в правовідносинах низки психологічних констант, які слід обв'язково враховувати у правовій політиці (теорію якої також \ розроблено Л.Петражицьким). Але дія права не зводиться до чисто- і го функціонування констант, за ними розгортається складний ме»| ханізм структурних взаємодій елементів іншого плану - інтелекту-' ального, соціального, інституціонального і т. ін., - що зовсім не за-і перечував автор даної теорії. Це видно хоча б з висвітленого ним"? механізму уніфікації індивідуальних суб'єктивних правових інтуї^Ь цій в об'єктивних позитивних нормах. Отже, очевидно, що Л.Пет*| ражицькому значною мірою вдалося розкрити найважливіші мо*а менти складного гносеологічного механізму функціонування прав*"; і ролі в ньому інтелектуально-емоційної константи. Саме тому да-М ній теорії вдавалося "виживати" в концептуальній боротьбі з інши* ми аналогічними теоріями і згодом посісти чільне місце в сучасній гносеології та психології права. '•

Разом з критикою психологічнбї теорії, яка, як бачимо, не зав-*"! жди була справедливою (чому немало сприяла сама неординарна^ | особистість Л.Петражицького і радикалізм його поглядів), вислов- ^л лені ідеї почали поступово проникати в правову науку, утворилася психологічна школа права, група послідовників пропагувала осно-' вні принципи і положення розробленої концепції. Навіть прибічни­ ками марксизму була здійснена спроба використати ідеї психологі­ чної теорії в обгрунтуванні диктатури пролетаріату. Так, М.А.Рей- снер замість індивідуальної психіки в основу права кладе психіку-; колективу, класу і в такий спосіб обґрунтовує судове свавілля на"! основі революційної правосвідомості пролетаріату.' ..'/

У подальшому теорія Л.Петражицького істотно вплинула на*' розвиток правової думки в багатьох країнах світу, особливло в^г США,² скандинавських країнах.³ її ідеї стали поштовхом для вини-¹ кнення "правового реалізму"- напряму в західній юриспруденції, якому разом зі значними перебільшеннями усе ж таки вдалося ви-¹ явити низку істотних і постійно діючих у структурі правовідносин' факторів психологічного плану.⁴ В останні десятиліття продовжу-' ють виходити монографії і статті, присвячені аналізу основних по-

¹ Рейснер М. Право.Наше право.Чужое право.Общее право. - М.-Л., 1925. - С. 18,20; див. також: Рейснер М. Теория Л.И.Петражицкого, марксизм и социальная идеология. - СПб., 1908.

² Pound H. Jurispiudence. - Vol.1. - St. Paul (Minn.), 1959. - P. 344.

³ Olivecrona K. Law as Fact. - Copenhagen, 1939; Ross A. On Law and Justice. - Ber­ keley, 1959.

Чапек И. Теория правового реализма // Протав современной правовой идеологии импе­риализма. - М., 1962. - С. 70-85; Пешка В. Психологические концепции в современной бур­жуазной теории права // Критика современной буржуазной теории права. - М.: Прогресс, 1969.-С. 74-117.

173

ложень психологічної теорії Л.Петражицького.¹ І вже ніхто не за­перечує, що вона є концептуальною основою психологічного на­пряму в світовому правознавстві, основним і кінцевим завданням якого є розробка теорії стртуктурно-функціональної дії психологі­чних константу процесі правореалізації та правового пізнання.

Не менш важливим з точки зору виявлення онтологічних засад функціонування права є аналіз психологічної природи національно­го чинника в розвитку правових систем. Адже відомо, що разом із тендецією до уніфікації законодавств різних країн на основі загаль-нодрийнятих принципів міжнародного права не спостерігається паралельного процесу нівелювання історично утворених націо­нально-психологічних типів поведінки і праворозуміння,² Розвиток правовідносин тут не приводить до знищення або зменшення наці­ональних особливостей права. Як і раніше, американська, францу­зька, англійська та інші правові системи мають і зберігають своє "національне обличчя" і при наближенні до ідеальної правової держави. Це проявляється в різноманітних аспектах - від державної охорони традиційних монархічних форм правління,³ від збережен­ня законів багатовікової давнини і традиційно-національних рис процесуального права до відсутності чи наявності в правовій сис­темі тої чи іншої країни вищої міри покарання і форм її здійснення (чи то за допомогою електричного стільця, чи гільйотини і т.ін.). Виходить парадоксальна ситуація: розвиток загальнолюдських ас­пектів у правових відновсинах не заперечує їх національних особ-

¹ Ваши К.В. Leon Petrazycki und Zein Schiller. ■ Berlin, 1967; Czepita 8. Theory of law and legal policy in the works of Leon Peirarzycki // Theoretische Grandlagen der Rechtspolitik. - Stuttgart, 1992. - P. 117-121; Kowalsld J. Psychologiczna teoria prawa і panstwa Leona Petraiy- ckiego. - Warsz., 1963; Law and Morality by Leon Petrazicki. - Camhridge,1955; Motyka K. Mie- jsceteorii Leona Peirazyckiego w polskiej refleksji teoretycznoprawnej pierwszych lat po II wojnie swiatowej (1945-1948) //Roczniki nauk spotecznych. - Lublin,19994/1995- T.22/23; - S. 37-46; OpalekK. Leon Petrazycki's theory and contemporary theory of law // Archivum inridicum cracovi- ense. - Wrodant a., 1973. - Vol. 6.

² Калашников СВ. Некоторые аспекты взаимодействия российской национально- правовой системы с международным правом // Проблемы самобытности российской государ­ ственности: правовые и национально-идеологические аспекты. - Ростов н/Д, 1996. - С. 50-52; Корнеев СЕ. Взаимодействие права Европейских Сообществ и национального законодате­ льства Великобритании//Журн. междунар. част, права = J. of intern, private law. - СПб., 1994. - N 3. - С. 4-27; Мельничук В. Процес тривалий і болісний : Щодо проблеми гармонізації українського законодавства з європейським // Політика і час. - Київ, 1996. - № 4. - С 8-11; Doherty В. Community exemptions in national law // Europ. competition law rev. - Oxford, 1994. - VoL 15, N 6. - P. 315-321; Engel N.P. Die Wirksamkeit europaischenund nationalen Rechts // Aus Politiku. Zeitgeschichte. -Bonn, 1997. -N 15/16. - S. 33-38.

³ Федорова-Кузнецова И.В. Монархия как традиционный тип власти : (На материале ев­ ропейских стран) // Проблемы политологии и политической истории. - Саратов, 1996. - Вып. 6. - С. 77-79; De l'etat fondations juridiques, outils symboBques //Rev. de synthese. - P., 1991. - T. 112, N 3/4. - P. 327-508; Guery A. L'oeuvre royale: Du roi magicien au roi teclmicien // Debat - P., 1993.-N74.-P. 123-142

174

ливостей. Більше того, в декотрих країнах ці особливості культи-': вуються й оберігаються як національне багатство (наприклад, ін-а ститут імператорства в Японії,¹). Як пояснити цей феномен, цю па-§ радоксальну природу розвитку правових відносин?

Пояснення цьому явищу з випливаючими з нього практичі наслідками для України дає сучасна філософська та психоаналітич­на наука.² Згідно з К.Юнгом, який дав широке енергетичне тракту-! вання лібідо як потоку вітально-психічної енергії, несвідоме носил»! не тільки суб'єктивний, а передусім колективний характер (архе-,| тип), має безособистий психічний зміст, корінням тягнеться з гли-| бокої старовини.³ Стосовно націй ця концепція означає, що різ манітні національно-історичні утворення характеризуються досить] сталими, сформованими протягом тисячоліть, несвідомими психо-^ ментальними структурами, які дозволяють говорити про психолог J гічні особливості тієї чи іншої нації. Життя кожної нації характери-1 зується постійним накопиченням національно-психічної енергії (колективне лібідо), яке періодичні вимагає соціальної розрядки; саме у національних формах. Коли на цьому шляху зустрічаються і якісь перешкоди, відбувається, за Юнгом, регресія лібідо, або, в нашому випадку, соціальні катаклізми національного характеру. З тієї ж причини сформована філософія того чи іншого народу має ^: саме національний характер, оскільки є квінтесенцією його культу­ри і не може не охоплювати основні архетипи його мислення і не' давати відносний інтелектуальний вихід національному лібідо в специфічно понятійній формі.

Саме необхідністю виходу національно-психічної енергії, на­ціонального лібідо і пояснюється культивування в різних розвину­тих країнах національних особливостей форм державного правлін­ня, законодавства і т. д,, разом із орієнтацією на розвиток І збере- J ження гарантій щодо загальнолюдських цінностей, реалізацію їх у правових відносинах.

Формування правової системи в тій чи іншій країні - складний історичний процес, зумовлений тими ж факторами, що й розвиток специфічних форм державного устрою та правління, структури су- J

175

спільства і культури в цілому.¹ Як правило, серед цих .факторів на перший план було прийнято висувати соціально-економічний, як визначальний, а потім уже можна було враховувати і дію інших важелів формування особливостей нації. Однак, врахування ре­зультатів, отриманих у сучасних психологічних дослідженнях (К.Г.Юнг та його школа) дають усі підстави запропонувати до роз­гляду протилежний механізм формування національної культури, в якому соціально-економічний аспект відіграє роль лише прискорю­вача чи гальма в розкритті онто-психологічнйх особливостей нації. Природною основою її культури, специфіки усіх форм її прояву є психО-ментальний генотип, структура національного несвідомого, що визначають глибинні особливості, справжнє прйродно-історйч-не "обличчя" нації.² Всі відомі соціально-прийнятні форми існуван­ня нації це лише різноманітні способи реалізації та розгортання нею своєї психічно-ментальної природи. Форми організації суспі­льного життя, форми державного правління, устрою, форми куль­тури^ філософії, релігії, права - всі вони пронизані генами колекти­вного національного несвідомого, є формами сублімації національ­но-психічної енергії ("національного лібідо"). Більше того, жодна з указаних форм культури у будь-яких різновидах не може прижити­ся, бути життєздатною, коли за своїм характером вона суперечить національному архетипу мислення, зумовленому національно-пси­хічним генотипом. Цим пояснюється, чому в останній час запози­чення багатьох надбань західної цивілізації (економічних, політич­них, правових та ін.) не приживаються на українському грунті. Ко­мунікативний бум, інформаційне "злиття націй'' дозволяє нам ди­вуватися зовнішнім досягненням інших, але заважає усвідомленню наявності в цих досягненнях національної компоненти, яка не зав­жди збігається з особливостями нашої нації. Ще не розроблено фі­лігранної техніки звільнення світових досягнень від притаманної їм національної компоненти і Помноження їх на власну національно визначену систему психологічних констант.

Сказане стосується і процесу формувати національно-пра­вових систем. Система права тієї чи іншої нації є елементом її за-

¹ Rons Ph.; Souyri P.-F. La perennite du systeme imperial japonais // Debat - P., 1993. - N73. \ - P. 121-140; Szerdahelyi G.I. A Tenno mint hagyomany es hatalmi eszkoz Japanban // Tarsadalmi szemte.-Bp.,1996.-51.evf., l.sz.-49-57> ;

² Smith J.C. Psychoanalytic Jurisprudence and Ihe Limits of Traditional Legal Theory // Cana- ' dim Perspectives on Legal Teory. - Toronto, 1991.-P. 223-247.

³ Юнг К. Г. Об архетипах коллективного бессознательного 7/ Вопросы философии. 1988.-№1.-0.133.

¹ Давид Р., Жоффре-Сгшнози К. Основные правовые системы современности: - М.: Международные отношения, 1996; ЦвайгертК., КётцХ. Введение в сравнительное правове­ дение в сфере частного права.- Том 1. Основы.- М.: Международные отношения, 1998.

² Арутюнин СМ. Нация и её психический склад. - Краснодар, 1966; Густав Л. Психоло­ гия народов и масс. - СПб., 1896; Казачков М. Национальное подсознание //Радуга. - 1993. - № 4; Кессіці Ф.П. До проблеми національного характеру // Філософська та соціологічна дум­ ка. -■ 1992. - № 6; Патей-Братасюк MX. Етно-національне відчуження: філософсько- соціологічний аналіз. Книга І. - Тернопіль: РОМС-К, 1997; Сгаросольський В. Теорія нації. - Нью-Йорк; К: Вища школа, 1998; Юрій М.Ф. Етногенез та менталітет українського народу^ -Чернівці, 1997.

-им*'"і

1 76

гальної культури і не може не бути відзначена притаманними їй національними особливостями. Як національна філософія, будучи проявом самосвідомості нації, дає обгрунтування її культури, так само і культура дає обгрунтування національній системі права. Кожна нація відрізняється своїми особливостями у розумінні по­нять справедливості та права, зумовленими специфікою своєї пси-хоментальної та гносеорефлексивної структури. Філософія і право обслуговують ці структури, даючи своєрідний вихід національно-психічній і правовій енергії. Який національний психогенотип, таке й світобачення, філософія і, відповідно, право,

Так, якщо розглянути романо-германську правову систему, де право розуміється як строго завершена система нррм, стає досить очевидним національно-психологічний характер джерел такого уявлення про право. Типовий психологічний портрет німця, зазви­чай, асоціюється з абсолютним порядком, чіткою організацією, ди­сципліною, системою, якій суворо підпорядковується поведінка ін­дивіда. Недаремно німецькомовні країни стали батьківщиною гло­бальних філософських і теоретико-правових систем. Прикладами тут можуть слугувати "Філософія права" Гегеля, знаменита конце­пція нормативізму австрійця Г.Кельзена, в якій право розуміється як строга ієрархія норм.

Англо-амєриканська система права базується на принципово інших психомєнтальних структурах. Типовий американець, напри­клад, це ділова людина, їй ніколи будувати філософські конструк­ції, тому окремий правовий випадок, спір про право мають бути швидко розв'язані, виходячи з інтересів справи, ситуації, принципів справедливості, реалізацію яких довірливо покладено на правосві­домість судді. Такі, коротко, національно-психологічні особливості формування і функціонування системи прецедентного права.

А чи можна говорити про існування української національно-правової системи? Яку роль в ЇЇ формуванні відіграють національ­но-психологічні особливості українського народу? Безперечно, є всі підстави стверджувати наявність специфічного психоменталь­ного генотипу українця. Наслідком його еволюції є власна мова, культура, історія, а тепер і держава. Але, на жаль, не можна конста­тувати наявність самодостатньої національно-правової системи, яка

177

значно залежить від щойно започаткованих процесів державотво­рення. Правова система України формується разом із становленням самої української держави. На цьому суперечливому шляху нас очікує розв'язання складної гносеологічної проблеми: як, викорис­товуючи досвід розвитку інших правових систем, не втратити вла­сні здобутки, не знівєліювати свої власні історично сформовані на­ціональні особливості, а навпаки, скористатись усіма перевагами національної психоментальності, свідомо врахувати динаміку наці­онально-психологічних констант для специфічної асиміляції досяг­нень світової правової культури.

¹ Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення - К: Україна, 1997.

¹ Сальников В.П. Правовая культура общества: понятие и структура // Вопр. теории го­сударства и права. - Саратов, 1986. - Вып. 7. - С. 44-54; Branscomb A.W. Law and culture in the information society // Inform, soc. - N.Y., 1986. - Vol. 4, N 4. - P. 279-311; Krskova A. Pravna kultura // Pravny obzor. - Вт., 1986. - Roc. 69, с 1. - S. 21-33; Russoiki S. Wokol polecia kultury prawnej // Przeglad humanistyczny. - W-wa, 1986. - R. 30, N 11/12. - S. 15-22; Wieacker F. Europaische Rechtskultur // Europa: Horizonte der Hoffnung. - Graz etc., 1983. - S. 127-155.

ГЛАВА 8 АКСІОЛОГІЧНІ КОНСТАНТИ ПРАВОВОГО ПІЗНАННЯ^

Реалізація правом свого основного призначення - упоря вання і гармонізація суспільних відносин - вимагає напружи пізнавальної діяльності, спрямованої як на виявлення особливості функціонування і закономірностей динаміки соціального органі так і на експлікацію внутрішніх можливостей самого права як < цифічного регулятивного механізму, В усякому випадку право : жди постає своєрідним відображенням світу, формою його пізі ня. Тільки на відміну від естетичного пізнання, що оперує образа ми, і від логічного, для якого превалюючим є формулювання свой результатів у поняттях і судженнях, право є передусім різновиде] нормативно-оціночного відображення світу.¹ Для останнього хара ктерне визначення належних форм поведінки (норм), виходячи певних прийнятих у суспільстві цінностей, а потім і оцінка коні тної поведінки як правомірної чи неправомірної вже з погляду ц* прийнятих норм. Причому норми можуть породжуватися не тільки безпосередньо з цінностей, а й опосередковано - як наслідок негаі тивної оцінки реальної ситуації та спосіб н виправлення. В обох випадках ми бачимо присутність явно чи неявно прийнятих у сус­пільстві цінностей, необхідність процедур оцінювання та виведен­ня в їх процесі певного роду норм як форм належної (що відлові/ цінностям) поведінки. Отже, аксіологічні (ціннісні) аспекти прг визначають пізнавальну динаміку його іманентної структури. Та вказаний момент не завжди поставав однозначно очевидним. * Історично право завжди було ареною напруженої боротьби! ціннісного й позитивістського, а по суті - антиціннісного, підходів|

¹ Недбайло П.Е. Объективное и субъективное в праве (к итогам даскусоии) // Правоведе-і ниє.-1974.-№1.-0.16-17. ■

¹ Алексеев Н.Н. Ценность в праве // Алексеев Н.Н. Основы философии права. - Прага: I Пламя, 1924. - ГлЛУ. - С.; Демидов Ю.А. Социальная ценность и оценка в уголовном нраве.- j М.: Юр. лит.,1975; Жеребкии В.Е. Оценочные понятия права. - Харьков, 1976; Кашанина ] ТЛ. Оценочные поняшя в советском праве // Правоведение. -1976. - № 1. - С 25-31; Мака-1 рова Б.А. Традиции и обновление в праве: проблемы ценностного подхода // Госудаство и | право. - 1996. - № 5. - С.105-108; Мамут Л.С. Государство в ценностном измерении. -3 М. .НОРМА, 1998; Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. - Ы.Л 1996; Шрайнер Г. Интерсубьективность оценок о возможности обоснования оценок в право- І вом мышлении посредством этически обязательной аргументации (реферат) // Проблемы'? буржуазной теории права: Философия права. - М.:ИНИОН,1984. - С. Чсрданцев А.Ф. Акси-; ологические проблемы правоведения // Актуальные проблемы теории социалистического] государства и права. - Москва, 1974. - С. 67-71; РаІссИ К. Zmiany w aksjologicznych' podstawachprawajako wskaznikjegotranzycji/ZStudiazteoriizmianypolitycznej. -Krakow, 1994. ] - S. 9-20; Weinberger O. Wartosc, wartosciowanie і doswiadczanie wartosci w argumentacji prawniczej // Studia praw. - Wroclaw, 1985/86. - Z. 3/4. - S. 269-286.

179

у його розумінні.¹ Більше того, протягом усієї його історії взаємо­дія саме аксіологічних і логіцистських констант у структурі вказа­них підходів була основною, фундаментальною детермінантою правового розвитку.

Тож постає питання: право зумовлюється цінностями, чи самі цінності є породженням права? Якщо цінності існують, то право телеологічне і цільове, якщо ж ні — тоді право чисто позитивне і самодостатнє. Акеіо - логічна антиномія, що лежить в основі пра­вової субстанції, завжди породжувала непереможне бажання бути одндрначно й остаточно розв'язаною. Спроби такого розв'язання й визначали основні, принципово протилежні за своїм змістом, на­прями у праворозумінні.

Специфічного розв'язання вказана проблема набуває в контек­сті гносеологічного підходу, відповідно до якого право вважається результатом, формою і засобом пізнання, а пізнання -необхідною умовою функціонування і розвитку самого права. В такому розу­мінні аксіологічні та позитивістські характеристики права, що при одностороньому підході справді взаємовиключають одне одного, не тільки не утворюють антиномії, а й складають необхідні, взає­модоповнюючі моменти, етапи, стадії єдиного пізнавально-право-вого процесу. Саме правове пізнання знімає антиномічність цін­нісного та позитивно-догматичного методів оперування з юридич­ним матеріалом,² вони самі стають структурними елементами єди­ного процесу гносеологічної інтенсивності права.

Поєднання в правовому пізнанні суперечливих за своєю при­родою методів і форм праворозуміння можливе завдяки тому, що вже в кожному з них були наявні передумови до цього. Візьмемо, наприклад, основний позитивістський принцип, згідно з яким право не визначається цінностями, а є лише інструментальним засобом для встановлення правопорядку в суспільстві. "При постулюванні основної норми не стверджуються ніякі цінності, позамежні щодо позитивного права", - стверджував Г.Кельзен, автор відомого вчення про чисте право. Однак утвердження позитивного права як справді автентичного й спрямованого на встановлення правопоряд-

¹ Графский В.Г. Право и социальные ценности в исторической ретроспективе // Вестн. Рос. гуманит. науч. фонда. - М., 1997. - N 1. - С. 86-90.

² Reimkowski J. Naturrechtslehre versus Rechtspositivismus // Arch, fiir Rechts- u. Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1995. - Bd 81, N 3. - S. 335-346; Reynolds B. Natural law versus positivism: the fundamental conflict// Oxford j. of legal studies. -Oxford, 1993. -Vol. 13, N4. -P. 441-456; TJrbina S. Legal reasoning and formal criteria of recognition // Law a, philosophy. - Dordrecht, 1996. - Vol. 15, N 1. - P. 1-63.

³ Чистое учение о праве Ганса Кельзена: Сб. переводов. - М.: ИНИОН 1987 - ВыпЛ.-С. 51-52.

180

ку в суспільстві є самосуперечливою настановою з аксіологічного-погляду, оскільки саме правопорядок і постає тією вищою цінніс- ] тю, заради якої утверджується позитивне право. Тобто в самому| запереченні правових цінностей відбувається неявне утвердже* певного роду цінностей і, відповідно, самозаперечення антицінні-ІЗ сного підходу.¹

Більш виваженим є протилежний підхід до оцінки ролі цінно тей у правовому розвитку. Звичайно, він завжди пов'язується з родно-правовими концепціями права, побудованими на фундаме тальних аксіологічних постулатах свободи, рівності, справеді ті.² Аксіологічне праворозуміння ніколи не заперечувало значе позитивного права та його ролі в соціальній саморегуляції, але: гало постійних його корегувань у відповідності з загальнолюдсьв моральними цінностями. Достатньо послідовні природно-г— концепції неминуче також приходили до заперечення позитивног права ("реалістична школа права", "екзистенціальний напрям у р ві"), яке в їх розумінні принципово не спроможне забезпечити реалів зацію справедливості. Але саме в такий спосіб теж приходили певного самозаперечення, оскільки "позитивували" природні щж ципи, робили їх абсолютними, строго обов 'язковими.⁴

Іншими словами, і в позитивістській концептуальній ми можемо знайти аксіологічні елементи, і в природно-правовії аксіології ми можемо виявити позитивістські тенденції,⁵ Саме

¹ Opalek К Wartosci і ooetiy w swietle dwoch teorii norm // Szkice z teorii prawa i*| szczegolowychnaukprawnyck-Poznan, 1990.-S, 307-321.

² Гаек Ф.А. Рівність, цінність і чесноти // Сучасна політична філософія: Антологія. -1 їв: Основи, 1998. - С 114-136.

³ Ренненкампф Н. О праве и нравственности в их взаимном отношении. - Б.м.,1859; < лшьев В.С. Право и нравственность. Очерки из прикладной этики. - СПб.,1899; Трубе Е.Н. Право и нравственнсоть //Русская философия права: философия веры и нравстве ти.(Антолопм). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 186-208; Вышесланцсв БЛ. Мораль и закон // Т« само. - С. 382-389; Акмамбетов Г.Г. О единстве и различии политической, правовой и нраві твенной оценок // Философские науки. - Алма-Ата,1973. - Вып.2; Хайкин ЯЛ. Структура і взаимодействие моральной и правовой систем. - М.,1982; Ойгензихт В.А. Мораль и і Взаимодействие. Регулирование. Поступок. - Душанбе, 1987; Четверний В.А. О і альном соединении и концептуальном разграничении права и морали в западной юрис нции.(Научно-аналигоческий обзор) //Актуальные проблемы правоведения за рубежом. Щ Вьш.1. Реф. сб. - М.: ИНИОН,1989. - С. 6-48; Альбов А.П. Отношение права и нравсгвенноо-J ти как философская и юридическая проблема // Современная зарубежная философия: і лемы трансформации на рубеже XX - XXI веков.- СПб., 1996. - С. 54-55; Stuinpf S. Mo andtheLaw.-Nashvill, 1966.

⁴ Палиеііко Н.И. Учение о существе права и правовой связанности государства. - ^ ков, 1908. - С. 60-71; Четвертої В.А. Современные концепции естественного права. М.:Наука,1988.- С. 115-121.

⁵ Деревний А.А.; Петрушев В.А. О соотношении естественного и позитивного права / Вести. Междунар. акад. бизнеса и банк. дела. Сер.: Юриспруденция. - Тольятти, 1996. - № 6. ч С. 8-11; Ячменев Ю.В. Естественное право и юридический позитивизм // Правоохранител ная деятельность и правовое государство. - СПб., 1994. - Вып.З. - С. 158-163; Hittinger ]

181

моменти тотожності в основних конкуруючих системах праворозу­міння і дозволяють нам поставити питання про їх концептуальне об'єднання в єдиній гносеологічній моделі права.

Однак розглянуті основні напрями не могли б містити у собі вказаних моментів самосуперечливості, коли б цінності, покладені в їх концептуальну основу, не були б уже самі собою суперечливи­ми, до певної міри антиномічними. Неоднозначність фундамен­тальних постулатів теорії, що приймаються нею як вихідні принци­пи, не дозволяє їй бути абсолютно послідовною і вимагає певного спрощення проблемних ситуацій, що відразу підхоплюється опо­нентами як аргумент для критики, стимулює подальший пізнаваль­ний процес. Ідеться про те, що самі моральні й правові цінності, які приймаються відповідно природно-правовими і позитивістськими концепціями як вихідні, в своїй суперечливій основі об'єктивно містять потребу і вимогу наявності значного гносеологічного поте­нціалу для їх адекватної реалізації.

Візьмемо такі вищі моральні цінності, як добро, благо, котрі в структурі природно-правової концептуальної схеми конкретизую­ться в правові ідеали справедливості, рівності, свободи. І ми поба­чимо, що вони за своєю природою принципово унеможливлюють однозначне їх втілення в соціальних взаємодіях. Це випливає з ан­тиномічної природи моралі, яка для реалізації добра, блага вимагає від людини, з одного боку, вдосконалення своїх здібностей і наро­щування конструктивного потенціалу, для чого функціонує меха­нізм соціальної ієрархії, система ролей, які дозволяють користува­тися послугами інших людей, використовувати їх допомогу і в цьому розумінні розглядати їх як засіб у творчій самореалізацІЇ лю­дини. Але, з іншого боку, мораль вимагає також розглядати іншу людину як самоціль і самоцінність, оскільки людина як така є ви­щою цінністю. В цьому і полягає сенс одного з формулювань кате­горичного імперативу І.Канта - ставитися до іншої людини як до мети, а не як до засобу.

Вказані протилежні тенденції моральної активності в надмір­них своїх проявах призводять в одному випадку до егоїстичних, а в

N atural law in the positive laws: a legislative or adjudicative issue? // Rev. of politics. - Noire Dame(Ind.), 1993. - Vol. 55, N 1. - P. 5-34; Rechtspositivismus und Wertbezug des Rechts : Vortr. der Tagung der dt Sekt der Intern. Vereinigung for Rechts- u. Sozialphilosophie (IVR) in der BRD. Gottingen, 12.-14. Okt. 1988/Hrsg. vonBreierR. - Stuttgart Steiner, 1990.

¹ Ященко A.C. Добро, право, нравственность // Русская философия права: филосо­ фия веры и нравственности.(Антология). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 361-369; Cosi G. Naturalita del diritto e universal! graridiei // Riv. intern, di filosofia del diritto. - Milano, 1994. -A. 71, N2.-P. 216-242.

² Кант И. Собр. соч. в 8 т. Т.4. - М.: Чоро, 1994. - С. 205.

1 82

іншому - до альтруїстичних форм поведінки. Водночас мораль від­кидає егоїзм як зловживання особистими інтересами за рахунок інших і альтруїзм як нехтування вищим покликанням кожного до творчої самореалізації. "Аморалізм, отже, є та ж сама мораль, але внутрішньо розірвана й позбавлена цільності, - відзначає А.П.Скрипник. - Він походить від небажання чи нездатності синте­зувати протилежності й постає або в жорсткій прихильності до якоїсь однієї з крайностей, або в метушні від однієї крайності до іншої".¹ Отже, бути моральним, реалізовувати благо, справедли­вість означає винайти, виявити, відкрити для себе оптимальну мі­ру співвідношення між егоїстичними й альтруїстичними потенціа­лами соціальної активності. "Знай міру",- закликали перші мудрєці-філософи, але вони ж і констатували, що найважче - це знайти міру в усіх речах. Визначення міри між протилежними тенденціями -завжди складний пізнавальний процес, який вимагає постійної ін­телектуально-вольової напруги. Саме тому реалізація ідеалів при­родно-правової парадигми в соціальних відносинах неминуче пере­дбачає дію гносеологічних констант морально-етичного походжен­ня, гносеологічну дію ціннісної регуляції поведінки. Автоматичне виконання моральних норм саме тому неможливе, що вони самосу-перечливі за своєю природою і вимагають пізнавального розв'я­зання у формі виявлення оптимальної міри поведінки як специфіч­ного зняття антиномічності егоїстично-альтруїстичної конструкції добра, блага, справедливості.

Не менш суперечливими як у гносеологічному, так і в екзисте-нційному плані є постулати протилежної позитивістсько-догма­тичної правової парадигми. Неявно прийнятою вищою цінністю тут є закон, норма, встановлена сувереном, державою, і вона вимагає абсолютної покори і виконання, навіть якщо й здається комусь не­справедливою. Без верховної сили закону неможливий правопоря­док. "Закон є закон", "Навіть нехай усе загине, а залишиться закон" - ось головні принципи даного праворозуміння. Підставою для та­кого возвеличення закону, який повністю ототожнюється з правом, є висновок про те, що дійсним правом може бути тільки така нор­ма, яка прийнята або встановлена вищим законодавчим органом, сувереном, державою. Всі інші варіанти норми не відображають

¹ Скрипник А.П. Моральное зло в истории этики и культуры, - М.: Политиздат, 1992.-С. 12.

² Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. - М.: Наука, 1989. - С. 92-93.

³ Жуков Ю.М. Ценности как детерминанты принятия решения: Социально- психологический подход к проблеме // Психологические проблемы социальной регуляции поведения. - М.,1976. - С. 254-277.

183

загальновизнаної тенденції, не можуть максимально врахувати усі наявні в суспільстві інтереси і тому не можуть бути законними. Гносеологічна впевненість прихильників вказаної схеми грунтуєть­ся на тому, що процес постійного офіційного прийняття норми роз­глядається як такий, що дає гарантовано правильне, до того ж єди­но можливе рішення. Будь-яке інше рішення повинно було б прой­ти ті ж етапи перевірки і тому рано чи пізно заблоковане, оскільки прийнятим виявилося все ж таки дане, а тому й правильне рішення. Норма права, що виникла як результат складної пізнавально-аналітичної роботи суспільства (аналіз соціальних деформацій, диспропорцій та їх причин, виявлення засобів їх усунення тощо), сформульована і прийнята нарешті у формі закону, тепер постає істиною в останній інстанції, на яку всі повинні орієнтуватися, ви­користовувати її як критерій правильності своєї діяльності та стра­ждати (санкція), коли вона цій істині не відповідає. Закон стає не просто істиною, а саме абсолютною істиною. Тобто в основу вер­ховенства закону знову ж таки кладеться його істинність і справед­ливість як результат легітимно діючого механізму виявлення і за­кріплення корисної для суспільства обов'язкової моделі поведінки. Але що є абсолютною цінністю й абсолютною істинністю за­кону? Абсолютне ніколи не можна сформулювати остаточно. Аб­солютне не терпить абсолютних формулювань. Абсолютне це мета, яка досягається, але ніколи не можна сказати, що вона досягнута. Остаточне формулювання абсолютної істини одразу ж робить її хибною. Тому що істина динамічна за своєю природою. Статика автоматично нищить істину. Ставши нормою, юридичною догмою, право не може не вважати себе істинною нормою, нормою-ютиною, інакше кому вона потрібна і хто її забажає виконувати, знаючи, що вона заздалегідь хибна норма. Норма, щоб бути нор­мою, повинна стати істинною нормою, а отримавши статус істин­ної, вона зраджує істинності, стає хибною нормою, стає хибністю, й отже, перестає реально бути нормою. Норма це статика, а норма-істина це статика істини. Що може бути більш хибним, аніж стати­ка істини?! Основна гносеологічна вада юридичної догми вже в тому, що вона завжди постає як істина, і все інше, як неістинне, має підганятися під неї. У догмі зупиняється пошук істини, і це вже ро­бить її принципово неістинною по відношенню до мінливого, ди­намічного світу, який перебуває в постійному розвитку і саморозк­ритті. В такому світі істина не може бути незмінною, істина теж розкривається і розвивається. Тому юридична догма до певної міри суперечить світові. Вона є способом пізнання світу, в глибинній основі своїй протилежним світові, що розвивається. Сила догми

184

поширюється на певний час і на обмежений простір. Кожна норма і має свій просторово-часовий континуум і ним обмежує свою владу, і В дискретно-континуальній антиномії буття догма абсолютизує! момент дискретності й протистоїть континуальності, вона є істина- і дискретність і водночас - континуальна хибність. .;

Отже, норма, закон, юридична догма, які в позитивістсько-j правовій концепції приймаються як абсолютні цінності, неминуче-' призводять до гносеологічної антиномії: закон, стверджений як істина, \ зупиняє в статичній схемі пізнавальний процес і тому автоматично;? перестає бути істинним, а неістинність не є характеристикою закону. •• Суперечливість юридичного позитивізму як типу праворозу- і міння з погляду прийнятих ним основних цінностей проявляється І не тільки в гносеологічному, як зазначалось, айв екзистенційному плані. Це видно з абсолютизації ролі тієї ж догми, норми в структу­рі законодавства, в житті суспільства і окремої людини.

Людина справді не може існувати без норми. Водночас норма -це те, що суперечить самій природі людини як творчої істоти. При­чому мається на увазі не тільки норма у вузькому розумінні - норма права,¹ а норма взагалі, моральна норма, естетична, релігійна, нор­ма як порядок, правило поведінки, спосіб життя, як циклічність, закономірність, як необхідність узагалі.² Норма - це основа, "дім" людського існування, але вона ж і "в'язниця", гальмо людського 1 розвитку. В цьому проявляється антиномічна природа нормативно- | сті взагалі та права, як найбільш аутентичної її реалізації, зокрема.

Людина має екзистенційну потребу в нормі.³ Через норму лю­дина рятується від самотності, від чужого середовища, в якому во­на опинилася фактом свого народження. Сприймаючи норми зов­нішнього світу, роблячи їх своїми, людина зливається з цим світом, живе тепер не тільки в ньому, але й разом з ним. Чим більше сприйнятих норм, тим більша адаптація до світу, тим вищий сту­пінь онтологічної заангажованості. Анормативність - шлях до са­мотності. Норма це спосіб залучення людини до соціального життя, спосіб включення її в роботу суспільного організму. Тому норма -це запорука стабільності, надійності існування - саме на цьому на-полягяють позитивісти. Норма - це захист людини. Особливо пра-

¹ Gizbert-Studiiicki Т. Konflikt dobr і kolizja norm // Ruch praw., ekon. і socjol. - W-wa, 1989. -R.51,z. 1. -S. 1-15.

² Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. - М.,1978; Пеньков Е.М. Социальные нормы - регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методологии и теории. - М.,1972; Лдахов В.Д. Социальные нормы: философские основания общей теории. - М.: Мышь, 1985.

³ Сансгейн К.С. Об экспрессивной функции права // Констятуц. право: восточноевроп. обозрение. - М.; Чикаго, 1996. - № 2. - С. 36-42.

185

вова норма, як захист уже в безпосередньому розумінні, в емпірич­ному бутті людини. А звідси норма - це спокій, точніше, момент відносного спокою в абсолютному потоці руху. Більше того, коли всі ці аспекти норми реалізуються, вона починає сприйматись як велике благо, як радість, починає приносити насолоду. Тоді норма усвідомлюється як шлях до радості. Сама норма тепер є радість.

Але радість, ця не безхмарна. За нею завжди приховується стра­ждання;. Людина інтуїтивно відчуває цю загрозу страждання і в самій ноомі. Так норма починає плутати людину, часто стає її пасткою. Спочатку норма стає засобом, за допомогою якого людина приєдну­ється до суспільства і починає користуватись його благами. Посту­пово складається помилкова настанова: чим краще і сумлінніше ви­конуєш прийняті в суспільстві норми, тим більше отримаєш. Однак виходить зовсім навпаки - абсолютне дотримання норм тільки збільшує страждання. Ще з римськіх часів відомо, що summa jus пе­ретворюється в summa injuria. Людина не може зрозуміти, що є при­чиною її страждань, адже вона нормальна, правильна, відповідальна, виконує закон, а їй "не воздається". Покинути ж норму страшно.

Так більшість людей починаються й закінчуються нормою. Вони залишаються задоволені тим, що дає їм норма, і перестають претендувати на більше, ніби інтуїтивно передчуваючи, що за ме­жею норми лежить страждання, осуд, критика, заздрість і протидія.

Але разом з тим за межею норми відкривається і світ свободи. І треба вирішувати, що дорожче - законне, надійне матеріальне благо чи насолода (і страждання) позанормованої свободи? Фром-мівська "втеча від свободи" має не тільки екзистенційний, але і юридичний зміст - це страх порушити загальноприйняту норму, визнану догму права, що з необхідністю тягне за собою осуд, а по­тім уже страх "чистого повітря свободи", від якого, "п'яніючи", можна втратити свідомість.¹1 людина залишається в межах норми, зраджуючи своїй власній творчій природі.² Проте, відомо, що спра­вами закону неможливо сягнути Духу. "Жодна людина справами Закону не буде виправдана!" (Гал. 2:16).

Людина починається поза нормою. Але тільки тоді, коли вона сприйняла і подолала її в собі, а не відкинула, коли переросла; а не зневажила норму. На певному етапі норма починає "зв'язувати"

' БычкоИ.В. Познание и свобода. -М.:ИПЛ, 1969. -С. 140-158.

² Сперанский М.М. О свободе и рабстве // Русская философия права: философия веры и нравственности. (Антология). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 43-45; Левищлш С.А. Трагедия сво­боды.- М.: Канон, 1995; Kowalski J. Prawo a wolnosc indywidualna і spoteczna // Roczniki nauk spolecznych. - Lublin, 1994/1995. - T.22/23. - S. 117-126; White M. The question of free will: a holistic view. - Princeton Univ. Press, 1994.

186

людину, протистояти прояву її особистості. Адже норма підводить усіх, таких різних, під одне загальне правило. Норма хоча й збли­жує з іншими людьми, але вона й нівелює людину і цим пригнічує її особистісну природу. Особистість завжди позанормована, поза­межна. Вона тому й особистість, що через творчу самореалізацію трансцендує себе, виходить за межі сталого й тим відрізняється від загального рівня. Творчість можлива тільки через свободу.¹ Твор­чість є породженням нового, того, що не було ще ніколи, не зв'я­заного ще ніякими нормами. Норма ж заперечує цю свободу і тому протистоїть творчості та розвитку особистості.

Норма захищає людину для того, щоб забезпечити и свободу і створити умови для творчої самореалізації, і водночас проти­стоїть її намаганням вийти за межі норми в процесі створення принципово нового і позанормативного, яке складає саму сутність творчості та самореалізації.

Отже, ми бачимо, що, з одного боку, самосуперечливість при­родно-правової та позитивно-правової парадигми робить їх віднос­но тотожними і в такий спосіб створює певні передумови для їх концептуального об'єднання в цілісному, єдиному епістемологіч-но-правовому процесі. А з іншого - самі цінності, які й зумовлю­ють суперечливість вказаних напрямків, за своєю природою явно гносеологічного походження і тому вимагають для розв'язання цих суперечностей суто пізнавальних засобів. Яких саме - ми розгляне­мо після того, як побачимо, що не тільки в межах згаданих концеп­цій, а й на загальносоціальному рівні праву властиві аксіологічні виміри, які також зумовлюються напруженою динамікою гносеоло­гічних процесів.

Стан права є опосередкованим критерієм розвитку культури.² Низький рівень нашої правової культури свідчить про несубстан-ційшсть, слабкість і недієвість цінностей, що лежать в її основі. Це можливе лише за умови, коли культура народу тільки формується або коли їй було нав'язано систему цінностей, неадекватних аутен­тичній самосвідомості народу, його глибинному архетипу мислен­ня, колективному несвідомому (за К.Юнгом).

Право є специфічною формою вираження культури в реальних суспільних відносинах так само, як філософія є концентрованою формою вираження культури у сфері духу. Нестабільність правові­дносин свідчить про нефундаментальність культурних імперати-

Бердяев Н.А. Философия свободи. Смысл творчества. - М: Правда, 1989.

Branscoinb A.W. Law and culture in the information society // Inform, soc. - N Y 1986. - Vol. 4, N 4. - P. 279-311; Krskova A. Pravna kultura // Pravny obzor. - Br 1986 - Roc. 69, с l.-S. 21-33. '

187

вів,¹ що панують у суспільстві, які тільки певним чином торкають­ся, але не зачіпають сутності, не впливають на функціонування са­мого механізму правового регулювання.

Ефективність права, правового регулювання визначається рів­нем розвитку правосвідомості. Правосвідомість же суб'єкта є пря­мим результатом дії культури, впливу всього потенціалу духовнос­ті суспільства.² Саме правосвідомість є тією визначальною ланкою, оптичним фокусом, через який культура здійснює свій вплив на право і реальні правовідносини в суспільстві. Правове виховання є лише малою часткою б процесі формування правосвідомості осно­вний же тягар в її розвитку бере на себе культура в цілому. Вона або справляється з цим завданням, або ж, у протилежному випадку, на суспільство чекає період свавілля, хаосу і безправ'я.

Видатний філософ права І.О.Ільїн стверджував ідею релігійної природи правосвідомості, а релігійні почуття вважав основою пра­вомірної поведінки, оскільки вони, по-перше, побудовані на повазі до чогось вищого, абсолютного, а по-друге, вони духовні за своєю природою і постають у кінцевому підсумку як "певна духовна дис­циплінованість інстинкту, яка викликає в ньому живе відчуття від­повідальності й надає йому певного відчуття міри у всіх соціальних проявах людини".⁴ Атеїстичність ідеї "розвинутого соціалізму", таким чином, повню мірою пояснює тодішню деформацію права і правовідносин, подолання якої, очевидно, внесе свою частку у від­родження нацональних релігійних традицій. Однак релігія не одна відповідальна за стан права у суспільстві, вона є лиш елементом культури, яка за своєю природою - явище системне.

Культура впливає на право настільки, наскільки вона системна.⁵ Про асистемність, "розірваність" культури нації свідчить її недіє­вість і хаотичний характер впливу на право. Право як фактор свідо­мості є результатом свідомої дії культури. Звідси випливає наступ-

¹ Петрова Л.В. Аксиологическая функция правовой культуры в системе средств право­вого регулирования // Пробл. соц. законности. - Харьков, 1988. - Вып. 22. - С. 4044.

Остроумов Г.С. Правовое осознание действительности. - М.: Наука, 1969; Петрова Л.В. Правовая форма общественного сознания: социально-философский аспект. - Харьков, 1987; Покровский И.Ф. Формирование правосознания личности. - Л., 1972; Потолейко Д.А. Правосознание как особое общественное явление. - К., 1970.

³ Уразаев Ш.З. Воспитание правовой культуры // Обществ, науки в Узбекистане. - Таш­кент 1987.-№ 3. - С. 37-45.

Ильин И.А. О монархии и республике // Собр. соч. в 10-ти томах.- Том 4. - М.: Русская книга, 1994. - С. 449; див. також: Ильин И.А. О сущности правосознания // Там само. - С. 149-414.

⁵ Сальников В.П. Правовая культура общества: понятие и структура // Вопр. теории государства и права. - Саратов, 1986. - Вып. 7. - С. 44-54; Молчанов А.А. О понятии и' структуре правовой культуры // Изв. АН КазССР. Сер.обществ. наук. - Алма-Ата, 1986. -№ 6. - С. 59-66.

188

ний важливий принцип: наскільки системна культура, настільки ж системне й право. Правова система суспільства є вольовим відобра­женням системності його культури. Хоча система права і система законодавства є наслідком цілеспрямованої систематизатороької дія­льності людини і відносно незалежні від правової системи, яка знач­ною мірою відображає систему культури, однак у разі суперечності правової системи й системи законодавства, остання стає просто не­дієздатною і неефективною. Отже, система культури істотно визна­чає характер правової системи, яка включає всі правові явища суспі­льства, а вона через певну ієрархію галузей, підгалузей та інгаститу-тів права - систему права й систему законодавства.

Та право не є лише пасивним відображенням чи індикатором стану культури. За певних умов і на певному етапі розвитку суспі­льства право саме може стати істотним джерелом розвитку культу­ри. Здатність права бути детермінантою розвитку культури випли­ває зі специфіки його функціонування у певному соціумі. Ця спе­цифіка проявляється в санкціонованому державою впровадженні в суспільні відносини культурних, цивілізованих форм взаємодії, норм поведінки, підкріплених моральними нормами і застрахова­них державним примусом і тим же моральним осудом.

Право сприяє розвитку культури також тим, що за допомогою тільки йому властивого специфічного механізму правореалізації стає на перешкоді асоціальних, антикультурних явищ через право-забороняючі норми і, навпаки, через правозобов'язуючі та право-дозволяючі норми сприяє виникненню нових і розвитку існуючих паростків культури і цивілізованих форм співіснування людей.

Розвиток права є розвитком ідеї свободи і справедливості й у цьому розумінні розвиток права є розвитком культури? Адже сво­бода і можливість творчої самореалізації людини є також фунда­ментальними засадами і принципами культури. Отже, свобода є точкою перетину культури і права і будь-яка її деформація, недо­розвиненість, стагнація призводить до обмеження свободи. А віко­вічна боротьба людства за розширення свободи слугує невичерп­ним джерелом розвитку і культури, і права.

Семитко А.П. Развитие правовой культуры как правовой прогресс- Екатеринбург, 1966; Сергеев А.П. Культурные ценности как правовая категория // Изв. вузов. Правоведе­ние. - Л., 1990. - № 4. - С. 42-52; Dobrinescu I. Dreptatea si valorile oultarii. - Buc • Ed Acad rom.^1992.

Наумов А.В. О законодательной и правоприменительной оценке социальных ценнос­ тей, охраняемых уголовным законом // Актуальные проблемы уголовного права. - М., 1988. - ^« 5±~$7. . . . ■

±$7. . . . ■

³ WieactarЖ.EuropaischeRedbtskultur//Europe: Horizonte derHoffimng. - Graz etc., 1983. -S. 127-155.

189

Однак право в системі культури може поставати як цінність і як антицінність.¹ Типовим для більшості наукових досліджень є таке вивчення права, яке заздалегідь приймає за аксіому позитивну цінність права і вже на цій постулятивній основі розглядає струк-турні> функціональні та інші особливості природи права. Проте по­зитивна соціальна цінність права є такою "аксіомою", яка ще сама потребує обгрунтування, в усякому разі, реального теоретичного аналізу.² Суспільство і право - взаємопов'язані й відносно незале­жні динамічні системи, які перебувають між собою у відношенні гармонійної взаємодії, стимулюючи розвиток одне одного, і у від­ношенні протидії, гальмуючи еволюційні процеси розвитку вказа­них систем. Саме в останньому випадку право може поставати як антицінність з точки зору своєї загальної значущості.

Антицінність права може проявлятися в чотирьох основних формах. Як пасивний елемент соціальної системи, який суспільство використовує в своїх цілях, право може:

1. бути використаним у так би мовити антиправових цілях, ко­ ли державою приймаються неправові закони, антинародні норма­ тивні акти, що нехтують правами людини;

2. свідомо не використовуватися для реалізації справедливості внаслідок відповідної зацікавленості певних соціальних прошарків чи особистих інтересів окремих індивідів, груп, наділених владою.

Як відносно незалежна самостійно функціонуюча органічна система, яка сама активно може впливати на розвиток суспільства, право може:

3. опираючись на принципи стабільності й авторитету закону, стояти на заваді правового оформлення необхідних соціальних змін;

4. навпаки, "перерегулювати" в нормативному плані певні со­ ціальні відносини і цим завдати шкоди їх природному, органічному розвитку.

На різних етапах соціальної динаміки ціннісні й антиціннісні властивості права постійно змінюються в своєму силовому співвід­ношенні, хоча їх перманентне й одночасне існування характерне для суперечливої, антиномічної природи права. Як правило, анти­ціннісні властивості права не афішуються, не підкреслюються, а інколи через турботу про високий соціальний авторитет права про-

¹ Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в двух томах. Том І. - М.: Юр.лит., 1981. - С 99-102; Сурилов А.В. Теория государства и права. - К - Одесса: Вища школа, 1989. - С. 273-278; Рабинович ПЛМ Социалистическое право как ценность. - Львов: Вища школа, 1985; Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. - М., 1996; Мамут Л.С. Государство в ценностном измерении. - М.: Норма, 1998.

Dundic М. Pqjam pravne vrednosti // Arh. za pjavne і drustvene nauke. - Beograd, 1987. -Knj. 43, N 3/4.-S. 445-453

190

сто приховуються. Навіть коли усвідомлюється іманентна природа антиціннісних аспектів права, на тлі його загальної позитивної со­ціальної значущості, вважається, що увагу їм слід приділяти лише настільки, наскільки вони перешкоджають досягненню позитивних цілей розвитку суспільства. Але такий підхід, на наш погляд, ігно­рує можливість перспективного прогнозування ефективності права, вкрай важливого під час здійснення докорінних соціальних ре­форм, експериментів у сфері економічного розвитку.^]

Науковість такого прогнозування може бути забезпечена з урахуванням, по-перше, закономірностей соціальної динаміки на різних етапах розвитку суспільства, а по-друге, співвідношення дії ціннісних аспектів права з особливостями кожного з таких етапів. У такому випадку стає очевидним, що для одних етапів соціального розвитку характерне домінування позитивних, а для інших - нега­тивних властивостей права. Негативні аспекти права найбільш ре­льєфно проявляються в перехідні, екстремальні періоди розвитку суспільства у формі "правових витрат виробництва", або ж, навпа­ки, - у періоди повної соціальної стагнації. Тоді право викликає максимально можливу негативну реакцію в суспільстві. Для періо­дів стабільного, оргашчно-еволюційного соціального розвитку ха­рактерне домінування ціннісно-позитивних властивостей права.

Особливості ціннісно-антиціннісної динаміки права виразно проявляються в нинішній період розвитку України, на стадії пере­ходу її до ринкових форм економічних відносин. Сили, які в кінце­вому підсумку зацікавлені в їх розвитку, користуються відсутністю збалансованої системи правового регулювання цих відносин. За­гальним наслідком адекватно неврегульованої дії цих сил може бути певна соціальна дестабілізація, поглиблення економічної кри­зи. З іншого боку, сили, які протидіють з позицій певних інтересів розвиткові ринкових відносин, використовують як аргумент деякі негативні наслідки діяльності підприємницького сектора для при­йняття відповідних нормативних актів, що стають на перешкоді розвитку ринку.² Хоча вказані дії офіційно мотивуються як юриди­чний спосіб уникнення дестабілізації економіки, насправді вони лише подвоюють негативний вплив і оцінку права: через законо­давчу протидію об'єктивній соціальній потребі в розвитку ринкової економіки до культивування уявлень про право як державну форму відчуження свободи взагалі.

¹ Гаврило» О.А. Стратегия правотворчества и социального прогнозирования. - М., 1993.

² Прозоров В.Ф. Качество и эффективность хозяйственного законодательства в условиях

рынка.-~М., 1991.

191

У будь-якому випадку негативні наслідки правового регулю­вання, які містять у собі небезпечні тенденції соціального розвитку, неодмінно викликають гносеологічної природи реакцію, пов'язану з приведенням наявної ситуації у відповідність з прийнятими у су­спільстві цінностями та ідеалами. Задіюється складний механізм правового пізнання, в якому ціннісні елементи відіграють чи не найважливішу роль, утворюють самостійні аксіологічні константи гносеологічно-правового процесу. В цьому процесі не тільки право вдосконалює юридичну техніку, процедурні методи оперування з відповідним матеріалом, але й самі правові цінності уточнюються, змінюються, інколи переоцінюються. Дія вказаного механізму, за­вдяки якому і знімаються епістемологічного плану суперечності природно-правової та позитивно-догматичної парадигм, а також вказані загальносоціальні проблеми ціннісного виміру, найбільш концентровано проявляється у функціонуванні норми права як його первинної клітини і субстратної основи.

Правова норма завжи є результатом певного ціннісного став­ лення до навколишнього світу. В ній, по-перше, захищаються оче­ видні соціальні й людські цінності, вже підтверджені практикою, а по-друге, закріплюються (інколи нав'язуються) цінності, які ще повинні реалізуватися в соціальних відносинах. Іншими словами, норма права завжди постає як пізнавальний результат, результат оцінювання певної соціальної дійсності як позитивної чи негатив­ ної, з одного боку, і як засіб оцінки, оціночний критерій поведінки суб'єктів як правомірної чи неправомірної - з іншого. Тобто в будь- якому випадку норма права постає як оціночний пізнавальний про­ цес. Аксіологія, як наука про цінності,² особливо аксіологія права як наука про ціннісну природу права, правові цінності та право як цінність, стають невід'ємною складовою гносеологічно-правового процесу. Не випадково Н.Неновські зауважує: "Гносеологічна про­ блематика права відносно самостійна щодо його аксіологічної про­ блематики. Однак результативно вивчати їх можна тільки у взає­ мозв'язку".³ Більше того, "у пізнанні правової дійсності неможливо обійтися без ціннісного підходу". .

Норма права у більшості випадків постає як соціальна й індиві­дуальна цінність, але не завжди. Вона може відігравати і роль анти-

¹ Воскобигова Л.А. Гносеологический и аксиологический аспекты доказывания // Ак­ туальные проблемы судоустройства, судопроизводства и прокурорского надзора. - Ы., 1986. - С. 96-104.

² Каган М.С. Философская теория ценности. - СПб.: ТОО ТК {(Петрополис», 1997.

³ Неновски Н. Право и ценности. - М.: Прогресс* 1987. - С. 43.

⁴ Там само.-С. 35.

192

цінності, суперечити природі й інтересам суспільства чи особистості. Більше того, вона ніколи не може водночас оцінюватись як абсолют­на цінність чи антицінність. Це випливає з того, що у правовій нормі знаходить свій гносеологічний вираз суперечливість належного й наявного, належного та сущого, що інколи набуває антиномічного характеру. Дискусії про співвідношення належного й наявного, на­лежного та сущого в структурі права, ініційовані ще Кантом, а саме його протиставленням теоретичного й практичного розуму, підхоп­лені неокантіанцями і Г.Кельзеном, тривають і нині, будучи однією з фундаметальних проблем аксіології права.¹

Дійсно, норма права - це завжди належне, це те, як ми повинні себе поводити в певній ситуації, щоб досягти певних цілей. Але звідки береться належне норми? Воно є відображенням тих ціннос­тей, які суспільство визнало для себе як цінність. У належному від­бувається суперечлива зустріч минулого і майбутнього з потреб людини й суспільства. Минуле - це, так би мовити, абсолютно на­лежне, це винайдені і вже перевірені практикою ефективні способи поведінки, вони постають як знання, в яких сконцентровано істо­ричний досвід людства. Майбутнє - це належне, виведене як проти­ставлення негативної оцінки певної соціальної дійсності, воно те­пер постає ідеалом, метою суспільства. Але це скоріш відносно на­лежне, оскільки в дійсності його (ідеалу) ніколи не існувало і немає впевненості в його істинності. Норма права в даному випадку постає своєрідним гносеологічним розвідником майбутнього, соці­ологічним експериментатором, критерієм істинності прийнятих цінностей. У такому розумінні нормативно належне як породження минулого і майбутнього породжує напружену гносеологічно-пра­вову антиномію. Належне, зумовлене минулим досвідом, не може бути однозначно придатним для нових, змінених соціальним роз­витком ситуацій. З абсолютно належного воно перетворюється спочатку на відносно належне, а відтак - і на зовсім неналежне, в антицінність. Належне, зумовлене ідеалами майбутньої гармонії, ще не є абсолютно належним, оскільки не підтвердило своєї істин­ності, тобто воно, як і належне, породжене минулим, є відносно належним. Водночас право, щоб забезпечити стабільність у суспі­льстві, наказує виконувати норму як істинну норму, як обов'язкову

193

схему поведінки. Отже, виходить, що в нормі концентрується на­лежне, яке є водночас гносеологічно необгрунтованим належним, тобто неналежним, адже тільки істина породжує обов'язковість.

Постійне розв'язання даної аксіо-гаосеологічної антиномії норми права є тим пізнавальним механізмом, за допомогою якого долаються крайнощі природно-правового та позитивно-догматичного підходів у розумінні сутності права. Функціонування ж права у цьому випадку постає як гносеологічне балансування між належним і сущим, ціннос­тями і реальністю, в якому аксіологічні фактори відіграють роль необ­хідних консп^шт епістемологічного процесу праворозвитку.

¹ Канти кантианцы. - М.: Наука, 1978. - С. 155-163; Савальский В.А. Основы филосо­фии права в научном идеализме. Марбургская школа философии: Коген, Наторп, Штаммлер и др. - T.I. - М., 1908; Чистое учение о праве Ганса Кельзена. - С. 51-52; Баранов В.М. Ис­тинность норм советского права. Проблемы теории и практики. - Саратов: Изд-во Сарах ун­та, 1989. - С. 61-68; Петрова Л.В. Фундаментальні проблеми методолога права: філософеько-правовий дискурс. - Харків: Право, 1998. - С. 68-221.

MmflH